ПЛЯНИ ПІЛСУДСЬКОГО ПЕРЕБУДОВИ СХОДУ ЕВРОПИ

В. Ґоцький

Якось так доля нам судила, що у нас немає "добрих сусідів". Наші сусіди — це наші вороги. Одні стоять на становищі, що Україна, як територія їм потрібна для їхнього життя, другі уважають українців нездібними до державного життя. Менші наші сусіди, хоча не говорять одверто, але в своїх програмах передбачують вирвати для себе, що вдасться.

Та це зовсім не значить, щоб ми через те замикались у своїм національнім відокремленні, я "гострили ножі" на наших "недобрих сусідів". Ні, ми повинні здавати собі справу з дійсного стану, але при тому слідкувати за розвитком політичної думки щодо нас серед наших сусідів. Не лише слідкувати, але й нав'язувати з ними дискусії, щоб пізнати їх спосіб ставлення справ, їх погляди на наші державницькі стремління, а при тому обзнайомлювати і їх про наші змагання. І серед них можна знайти приятелів. А ми не є такі багаті на приятелів, щоб могли собі позволяти на відштовхування їх своїм згори негативним наставленням або своєю цілковитою байдужістю.

Наші приятелі серед поляків

Польська політична думка не менш зрізничкована, ніж інших народів, а під деяким поглядом непорозуміння між політичними крилами є багато гостріші. Серед польського суспільства можемо зачислити до наших приятелів групу "пілсуд-ців", що виросла на підложжі передвоєнної ППС (Польська соціялістична партія). Вони гуртувалась в "Прометейському русі". Нині вони гуртуються біля Інституту ім. Юзефа Пілсуд-ського, що має свої відділи по цілому світі. Коли пишу про поляків, як "наші приятелі", маю на думці їх основну настанову визнання права України на свою самостійність.

Щоб хоч побіжно познайомитись з бігом думок саме цього угрупування .подаємо в скороченні важливіші місця з більшої праці полк. 3. Харашкевича п. н. "Перебудова Сходу Европи" (матеріяли до політики Ю. Пілсудського в роках 1893 до 1921), що була друкована в п'ятому томі "Нєподлєґлосьць" 1955 р., Лондон (стор. 125 — 168) та інших його праць в тому ж журналі.

Про початки ідеї спільноти народів Сходу Европи

До перших ідеологів співпраці народів Східньої Европи, загроженої Москвою, полк. Харашкевич зачисляє вигнаного польського короля Станіслава Лєщинського та українського гетьмана Пилипа Орлика. Провідна думка інструкції гетьмана П. Орлика до свого представника в Константинополі з 3. 12. 1711 р. опиралась на такій основі, що Україна повинна раз на завжди звільнитись від всякої неволі. Плян Орлика не обмежувався виключно до самої державної незалежности. Він стремів до з'єднання всіх загрожених й підбитих Росією народів для спільної боротьби. Плян Орлика передбачав створення одностайного протимосковського фронту, який обіймав би Польщу, Швецію, Туреччину, Кримських татарів, Астраханських, Казанських, Буджацьких а також Донських козаків та Січ Запорізьку.

Григор Орлик, продовжуючи великі пляни Мазепи та свого батька Пилипа Орлика, використовував всі можливості для реалізації свого пляну. Надзвичайно правильну оцінку московського імперіялізму знаходимо в його меморіялі до кардинала Флєрі, міністра короля Людвика 15. Там читаємо: "Франція та вся Европа не доцінює як слід московської експансії, а це є основний чинник для знищення європейської системи".

Далі автор старається доказати, що протягом 18 до 20 століття Польща була носієм ідеї самовизначення народів Східньої Европи. Він покликається на пляни та дії в тому напрямі князя Адама Чарторийського (1831 — 1862). Його головна думка зводилась, що могутності Московської імперії треба протиставити могутню силу об'єднаних народів середущої та східньої Европи. Свої пляни він старався реалізувати головно в трьох напрямках. Звільнення Сербії з-під чужих впливів та об'єднання. Усвідомлення серед польського суспільства, що литовці й українці — це їхні природні союзники, а до того ще й кровно пов'язані. Автор вважає, що Кирило-Методіївське Братство було рухом чисто національним, хоч пов'язаним з іншими слов'янськими народами та звернене проти царського імперіялізму Москви. Князь Чарторийський старався втримувати зв'язки з тим Братством, але головну його увагу притягали в той час народи півдня Росії — татари, грузини та народи Кавказу. Туди вислав він свого представника для нав'язання співпраці в боротьбі проти Москви. На Кавказі були створені самостійні відділи, зложені з польських добровольців. Існувала співпраця під час польських повстань. До загального повстання вправді не дійшло, але багато одиниць з-поміж українців, білорусів чи литовців брали участь у повстаннях, а друкована пропаґанда велася на різних мовах.

Варт теж пам'ятати, що польські повстання збігались часово з такими ж виступами черкесів чи грузинів й тому репресії Москви найтяжче були проведені в тих країнах. Між 1859 р. і 1865 р. виселено понад 1 мільйон черкесів та чеченців до Туреччини, 4/5 всього населення тих країн. Більшість з них вигинули з голоду, внаслідок морозів або були потоплені в Чорному морю. Також на еміґрації в той час йшли намагання нав'язати спільні дії між поляками, литовцями та українцями. Під редакцією Медекші виходив тримовний журнал "Змова".

Напередодні 1914 року

Коли деякі народи Европи внаслідок подуву "Весни народів" здійснили свою державну самостійність, як Греція, Болгарія та Румунія, а Сербія скріпила свої позиції, то народи, поневолені Москвою, зазнають гострого гніту та русифікації. Польща, Литва, Білорусія та народи Кавказу зокрема зазнають переслідувань.

Русифікаційний тиск в Україні був найсильніший. Відомий Валуєвський указ з 1877 р. призначав українську мову на цілковиту загладу. Свій закон, тогочасний прем'єр Росії, Валуєв, обґрунтував фразою: "Української мови не було, немає й ніколи не буде". Він теж казав, що українську проблему вигадали поляки для своїх політичних цілей. Подібні репресії застосовано теж до народів Кавказу та до народів Ідел-Уралу (народи між Волгою та Уралом). Їх ще примушувано покидати мусулманську віру й переходити на православ'я.

Після здушення польських повстань та пацифікації Кавказу, прийшла черга на русифікацію Латвії, Естонії та автономної Фінляндії. Проти русифікації фінляндці протестували різними способами, але без результату, а губернатор Бобріков постійно й послідовно вів свою політику русифікації та економічного визиску. Щойно атентат фінського студента на Бобрікова поклав цьому край (16. 6. 1904).

Але кожний гніт викликає реакцію. Русифікаційний тиск викликав хвилю національного відродження, розбудови економічної та поглиблення політичних процесів. Зразу ці рухи були теоретично ліберальні, але з часом розрослися у динамічні та ясно скристалізовані рухи революційні. Кожна країна мала свої відмінності й враз з тим методи політичної роботи прибирали різні форми. Нічого теж дивного, що на чоло політичних рухів за національне визволення висунулася соціялістична партія, яка прямувала до повалення царського деспотизму, зрівняння в правах всіх громадян та національної свободи. Польська соціялістична партія, очолювана Й. Пілсудським, одна з перших поставила за основне своє завдання національне визволення. Тому теж в т. зв. "Паризькій програмі" з 1892 р. підкреслювалося право всіх народів на самовизнання, а в рамках майбутньої польської держави — на повну національну автономію.

На Україні соціялістична партія була сильно зрусифікована. Щойно після сецесії частини її членів і створення Соціял-демократичної партії вона стала на позиції національного визволення, подібно як ППС в Польщі. Серед соціялістичних рухів в Україні найважливішу ролю відгравала Українська соціял-революційна партія. З неї вийшли Дмитро Антонович, В. Винниченко, Симон Петлюра та інші.

Про ті соціялістичні рухи на землях, окупованих Москвою в періоді від першої революції 1905 р. через Березневу революцію 1917 р. до Жовтневої революції того ж року можна сказати одне: всі вони пройшли розвиток від ідеї федерації до ідеї повної незалежности. Тільки на землях, замешкалих козацтвом, соціялістичний рух не зробив більших поступів, бо для того не було там відповідних умов. І хоч всі ті соціяльно-революційні рухи, а при тому й національно-визвольні, в кожній країні мали інше обличчя, інші шляхи та неоднакову притягаючу силу, всі вони були ідейно тісно з собою пов'язані в обличчі спільного ворога, тобто Москви.

Безперечно, що ППС під проводом Ю. Пілсудського була чи ненайбільш заавансованою у своїй протимосковській боротьбі, з ясно поставленою визвольною програмою. Тому на неї задивлялись й взорувались інші. Тому варто навести слова Пілсудського з його меморіялу до уряду Японії під час його візити в Токіо, щоб в Японії знайти поміч для спільної боротьби:

"Наша боротьба з Москвою дає нам сміливість поставити ясно політичну нашу ціль — розбиття Російської імперії на її складові частини та помогти усамостійнитись народам, насильно включеним в рамки імперії. Постулят цей трактуємо не як вияв гуманних аспірацій нашої батьківщини, але як запоруку нашого існування, бо Росія, позбавлена підбитих країн, буде настільки послабленою, що перестане бути небезпечним сусідом".

Коли в 1905 р. в Російській імперії вибухли заворушення, в Фінляндії, Латвії, Естонії, Литві та Польщі вони мали характер національний. Виступи на Україні були гострі й масові, але вони не мали характеру національно-визвольного руху (див. Allen, "The Ukraine", University Press, Oxford, 1941).

Фіналом революційних рухів 1905 р. було скликання у Женеві Конґресу поневолених, в якому брало участь 115 делеґатів Азербайджану, Вірменії, Естонії, Грузії, Ідел-Уралу, Криму (татари), Литви, Латвії, Польщі, Туркестану й України. Конґрес схвалив статут "Унії автономістів-федералістів" в таких точках:

1.  Всі народи Російської імперії є собі рівні.

2.   Ґарантується свободу розвитку національної культури кожному народові.

3.  Кожна країна отримує повну автономію в рамках сфедералізованої російської держави.

Безпосередньо перед вибухом 1-ої світової війни найактивнішим діячем на полі зближення поневолених народів був литовець Й. Ґабрис. Він редагував в Парижі у французькій мові "Хроніку народів", Він теж започаткував в Парижі Союз поневолених народів, який розвинув дуже широку пропаґандивно-інформаційну працю.

В той час Ю. Пілсудський очолив революційну фракцію ППС й, маючи добре наладнану сітку зв'язків, немало допомагав кур'єрською службою та перевозом літератури іншим народам, як литовцям, лотишам, білорусам й   українцям. Його правою рукою був Л. Васілевський, який чинно допомагав та координував працю різних соціялістичних партій інших народів. Він докладно розпрацьовував проблематику тих народів і був непересічної міри знавцем їх проблематики.

Крім соціялістів, чинно допомагали визвольним рухам, зокрема на Україні, такі відомі діячі, як князь Роман Санґушко, Михайло і Венедикт Тишкевичі, Калікст Бондажевський, Адам Рокіцький в політичній та економічній площині,а в ділянці літератури та пропаґанди — Стемповський, Волошиновський, Залєський, Козловський, Мотрезор та інші. Волошиновський власним коштом видавав в Могилеві над Дністром газету "Світова зірниця" в українській мові.

Далі автор стверджує, що ні один з тих рухів не мав ясної візи збройного визволення. Єдиний Ю. Пілсудський у всіх збройних виступах (терористичних чи експропріяційних) клав головний натиск на бойовий вишкіл, а від 1908 р. почав дорогою військових курсів школити військових провідників для майбутньої національної армії. (Варто тут згадати, що у 1913 р. на запрошення Команди Українських Січей він виголосив у Львові доповідь на тему конечности збройної готовости поневолених народів).

Вибух світової війни, а за тим революційний фермент в Росії, затіснили співпрацю поневолених народів. У 1916 р. в Лозанні у Швейцарії відбувається знову конґрес поневолених Москвою народів при співучасті делеґатів таких народів: Азербайджану, Білорусії, Бухари, Черкещини, Даґестанії, Фінляндії, Грузії, Ідел-Уралу, Киргизії, Кримських татар, Литви, Польщі та України. Преставники Польщі, України, Фінляндії, Литви, Грузії, Бухари та Криму зложили деклярацію про повну самостійність, а народи Киргизії та Ідел-Уралу були за автономією в рамках російської держави.

Та вже рік пізніше на з'їзді мусулманських народів в Баку, а опісля на з'їзді в Москві, який був скликаний азербайджанською партією "Мусават", на чолі якої стояв і душею якої був Мегмет Бей Расул Заде, також народи Ідел-Уралу, Азербайджану та інші висловилися за повною самостійністю.

Роки 1918 — 1921

Коли Ю. Пілсудський став провідником у відродженій Польщі, він стремить до того, щоб на руїнах Росії встановити новий політичний устрій, який ґарантував би безпеку молодій польській державі, а рівночасно раз назавжди перечеркнув би можливість нових розборів Польщі. З уваги на неприхильну поставу до тих плянів народів заходу, й наростаючу небезпеку з боку комунізму, Польща мусіла діяти скоро й зовсім незалежно від напрямних політичних провідників Заходу, які стреміли до втримання цілости Росії. Крім того, серед народів, які звільнялись від московського ярма, наростали антагонізми, з яких деякі прибирали навіть характер одвертої війни, як війна між Польщею та Україною за Галичину.

На руїнах Росії здобувають самостійність: 6.12.1917 — Фінляндія, 16.12.1917 — Крим, 22.1.1918 — Україна, 16.2.1918 — Литва, 24.2.1918 — Естонія, 25.3.1918 — Білорусія, 11.5.1918 — Північний Кавказ, 26.5.1918 — Грузія, 28.5.1918 — Вірменія, 28.5.1918 — Азербайджан, 15.9.1918 — Донське Козацтво, 18.11.1918 — Латвія й 5.12.1918 — Кубань. Незалежність тих держав визнала Найвища Рада Народів (Англія, Америка, Франція та Італія), а крім того Австрія, Чехословаччина, Румунія, Туреччина й Німеччина. Але стосунки були дуже змінливі до тих держав, бо "велика чвірка" вважала, що тільки вона має право рішати, як має бути між народами. Вона мала свої пляни й не хотіла рахуватися ані з волею поодиноких народів, ані із змінами, що їх приніс спалах революційних рухів.

На військовій конвенції 23.12.1917 р. Англія та Франція поділились сферами впливів на землях приналежних колись до Московської імперії. Франція отримала під свої впливи Крим та Україну, а Англія — Кавказ, козацькі землі, Північну Росію та балтицькі народи. Але тому, що вони стояли на принципі втримання неподільности Росії, вони теж всіма силами помагали царським білим генералам, які за їх допомогою творили т. зв. "визвольні армії". На зброєння й умундирування армії ген. Денікіна Велика Брітанія видала 76 міл. фунтів, себто доставила повне спорядження для 250-тисячної армії. Лойд Джордж заявив у парляменті, що Брітанія видала на спорядження Денікіна та Вранґеля понад 100 міл. фунтів. В той сам час нововідроджена Польща не отримала від Брітанії нічого.

Рівночасно з величезною допомогою для реставрації царської Росії, Англія та Франція створила свої експедиційні корпуси, щоб забезпечити собі право рішального голосу щодо економічних ресурсів — на Кавказі з одного боку, а в Мурманську — з другого. Франція вислала мішаний контингент своїх союзників на Крим й до Одеси.

І так англійський командувач на Кавказі, ген. Бріґс, 23.5.1919 р. зажадав від уряду Грузії найскорішого заключення договору з Денікіном, бо такий малий народ як Грузія не повинна мати самостійности. Знову командувач Чорноморського відтинку, ген. Нортон Корі, заявив на ширших зборах 18.10.1919 р. — "наша армія буде охороняти ці краї так довго, доки Росія не закріпиться в них і не прилучить їх назад до Москви".

Також ген. Ровлондсон, що діяв при ген. Денікіні, вислав ультимат до уряду самостійного Північного Кавказу: якщо Кавказ не підпорядкується Денікінові, то він вишле всі свої війська, гармати та скоростріли проти Північного Кавказу.

В тому ж часі Лойд Джордж з парляментарної трибуни гостро засуджував намагання Пілсудського допомагати народам б. Росії визволятись, як акт скерований проти Антанти, називаючи його польським імперіялізмом. Не краще ставились до визвольних рухів й центральні держави (Австрія та Німеччина). Коли Українська Центральна Рада заключила з Німеччиною 9.2.1918 р. Берестейський договір, званий "хлібним миром", бо ціною харчових достав забезпечила собі збройну допомогу, то скоро показалося, що Берестейський мир став не "хлібним миром", але "хлібною війною" з населенням України. Німці не вдоволялись тим, що отримували, але розпочали реквізиції, карні експедиції, — одним словом, поводились не як союзники, але як окупанти. У висліді спротиву українських протинімецьких повстанців, німці 24.4. впроваджують на Україні воєнні суди, а вже 29.4. розганяють Центральну Раду і встановляють гетьманат.

Автор подає маловідомий факт, що ще перед розігнанням Центральної Ради, на спільній нараді австрійських і німецьких послів з головнокомандувачами "допоміжних" армій в Києві 24.4. рішено: "Доки австрійська й німецька армії є в Україні, Україна не повинна мати власних військових сил. Дозволяється лише на творення поліційних відділів, в обмеженій кількості, за відомом й згодою відповідних головнокомандувачів союзних армій". Німці також не дозволили перекинути до Східньої України вже вишколеної й здисциплінованої Галицької Армії, а також не допустили до спровадження з Німеччини двох дивізій сформованих із бувших полонених т. зв. "Сірожупанників" та "Синьожупанників".

Народи Европи не мали ні ясного, ні тверезого погляду на розвиток й унормування справ Східньої Европи. Єдиний Пілсудський мав ясний і реальний плян. В одному інтерв'ю із кореспондентом "Ехо ді Парі" він сказав: "Воля країн, які ми тимчасово окупували, для мене є вирішальним моментом. За ніщо в світі я не бажав би, щоб Польща посіла великі простори, замешкалі вороже до нас наставленими людьми. Історія ясно виявила, що на довшу мету такі багатонаціональні скупчення є небезпечні. Гляньмо на Австрію, на Росію. А країна, яка щойно відроджується, не повинна обтяжувати себе такими небезпечними й коштовними проблемами. На наших баґнетах несемо беззастережну волю тим народам. Здаю собі справу, що багато поляків не погоджується зі мною. Вони міркують категоріями німців чи москалів, які нехіть підбитих народів й їхній спротив приписували ворожим інтригам".

Уряд Пілсудського весь час намагався підтримувати визвольні та еманципаційні стремління народів, що входили в обсяг Російської імперії. Інтенсивні намагання до взаємодопомоги йшли в трьох напрямах: При допомозі татарських мешканців Польщі втримувано дружні зв'язки з народами Криму та Кавказу; виделеґовано уповноваженого Леона Васілевського, який старався довести до тісної співпраці між балтицькими народами, Фінляндією та частково Білорусією; з урядом України 21.4 1920 р. заключено т. зв. Варшавську угоду, якою визнано право України на самовизначення, та заключено політично-військовий союз.

Дня 26.4. на підставі Варшавської угоди розпочався спільний похід української та польської армій на Київ. З тієї нагоди маршал Пілсудський видав відозву до українського населення, в якій говорилося: "Польське військо залишиться на території України так довго, як того буде вимагати перебрання влади легальним урядом Української Республіки. Коли уряд Української Народної Республіки покличе до життя державні установи, коли на границях держави стануть збройні сили українського народу,... польський вояк поверне до Польщі, сповнивши почесну місію допомоги в боротьбі за волю сусіднього народу".

Коли 8.5. союзні війська здобули Київ, команда польської армії видала такий наказ: "...В інтересі Польщі є якнайскорший вихід з зайнятих земель та нав'язання добросусідських стосунків з новопосталою українською державою, щоб в цей спосіб забезпечити собі безпеку більшої частини східньої границі від більшовицької загрози. Окупація України повинна бути розчислена не на літа, але на місяці. Чим скорше створиться українська реґулярна армія, чим скорше вона займе фронтові позиції й буде в стані протиставитись більшовизмові, тим краща ситуація створиться для Польщі. Тому — належить уникати всяких подразнень з місцевим населенням та слід чинно допомагати у творенні державної адміністрації".

Під час дефіляди переможних армій у Вінниці, Пілсудський у своїй святковій промові сказав: "Польща здобула найбільший скарб на світі — волю, — тому рішила відкинути якнайдалі від своїх границь все, що тій волі може загрозити... Тому в блиску наших баґнетів не добачуйте нової спроби поневолення"...

Автор статті цитатами з різних документів старається доказати добру волю Пілсудського щодо самостійности України, промовчуючи при тому, що ідеї Пілсудського були сильно поборювані як самими військовиками, так й табором народової демократії Дмовського. Також українська сторона Варшавської угоди оцінювала ситуацію дещо відмінно. Ось слова Грушевського: "Поляки за всяку ціну старалися відновити польсько-литовську державу з часів середньовіччя. Він (Пілсудський) зв'язався з Петлюрою, який тільки в Польщі бачив силу, здібну протиставитись більшовикам, тимбільше, що Пілсудський визнавав самостійність Української Народної Республіки, з Петлюрою як головою державного правління".

З'ясувавши пляни та ідеї Пілсудського щодо перебудови Східньої Европи, автор зупиняється на паралельній акції преси, яка діяла в більшості з власної ініціятиви. Від 1919 р. до 1922 р. у Варшаві виходив періодик "Схід Европи" при співпраці Лютославського, Строцького та Курулішвіллі, який пропихав ідею відбудови Ягайлонської держави у дещо змодифікованій формі. Вони пропаґували ідею "вільного межимор'я", яке би відділяло Німеччину від Москви.

В час наступу більшовиків на Варшаву, появляється "Пшимєже", біля якого гуртуються такі постаті: Голувко, С. Сєдлєцький, В. Вакар, 3. Заремба, А. Лянґер, Й. Волошиновський; з українців — Шелухин та Вороний; з грузинів — Курулішвіллі; з козаків — Гнилорибов; з азербайджанців — Кужим. Вони обстоювали лінію Пілсудського співпраці народів, загрожених Москвою.

Коли прийшло до заключення Ризького миру, уряд Польщі видав такі інструкції своїй делеґації в справах України:

1.   Самостійність України, сконфедерованої з Польщею та іншими народами, які мали б увійти в проектований Союз Середущо-Східньої Европи.

2.   Більшовицькі війська виходять з України (границі 1772 р.), а на Україну вступають українські війська.

3.  Союзні польські війська залишаються на зайнятих становищах аж до реалізації пунктів польсько-більшовицького та польсько-українського мирних договорів.

Ці інструкції були передані для затвердження Раді оборони держави, яка однак їх не затвердила. Міністер Тарновський у своїх реляціях пише так: "урядові інструкції в справі України та Білорусії не лягли в основу Ризького трактату,.. бо частина інструкцій щодо України та Білорусії зустрілася з поважними застереженнями на форумі Ради оборони держави"... Склад мирової делеґації, як теж тогочасні настрої серед суспільства, перекреслили первісні пляни. Вони були поділені між двома концепціями мирового договору. "Пілсудці" та ліві угрупування заступали лінію федераційну, яка передбачала розв'язку справ Східньої Европи у федерації демократичних держав, які увійшли б з Польщею в союз, що забезпечував би її східні границі. Праві угрупування заступали лінію "рівноваги", яку висував т. зв. "Паризький бльок", яка опиралась на границях з часів першого розбору Польщі. Концепція та була в Ризі змодифікована до границі Збруча. Як в Раді оборони держави, так і в соймі концепція ця знайшла більшість".

Автор кінчить свої міркування такими словами: "Так то біг воєнних дій 1920 р.; слабі державницькі сили самої України, а тим більше Білорусії, ворожість відродженої Литви до Польщі, негативне наставлення західніх держав, як теж неправильне розуміння вимог часу більшістю польського суспільства, — унеможливили реалізацію великих плянів маршала Пілсудського щодо відбудови і перебудови Східньої Европи".

Зауваження

Не беремо на себе полемізувати з міркуваннями автора. Ми тут хочемо лиш розглянути позитивні та негативні, з нашого погляду, ідеї тієї групи польського суспільства, яка, як виходить із заложень цієї праці, ставиться до нас й до наших державницьких стремлінь в засаді позитивно.

По-перше, ця група "Пілсудців" в засаді стоїть на принципі розвалу Російської імперії й вже тим фактом пристає до гурта наших союзників.

По-друге, вона визнає за нами право на свою державність.

По-третє, в 1919 р. була дана збройна допомога нашій молодій державі.

Але при тих позитивах не можна поминути й деяких загрозливих негативів, над якими варт зупинитись.

По-перше, питома вага того середовища не надто висока серед польського суспільства. Навіть як маршал був при владі і мав в руках всі потрібні нитки, то, як бачимо із закінчення статті Харашкевича, ані він сам, ані його середовище не спромоглися провести його плянів перебудови Сходу Европи, ба, що більше, вислід Ризького миру — це повна капітуляція тих плянів. Тепер залишилась сама ідея. Хто тепер серед поляків відважиться поставити її на денний порядок?

По-друге, рух "пілсудців" виріс із середовища ППС (польська партія соціялістична). Тому він шукав однодумців серед соціялістичних кіл народів, поневолених Москвою. На них опирався, їм співчував та допомагав. Інші угрупування він трактував, як своїх суперників, менш або більше небезпечних. Тому теж в сучасному автор не добачає інших рухів, не пов'язаних з соціялістичними засадами.

Середовище "Пілсудців" поставило собі й другим дуже приманливу ціль: розбити імперіялістичну Москву й на її руїнах збудувати ряд держав на національному принципі, пов'язаних взаємно ідеями соціялізму й всяких оборонних союзів. Це одна справа. Але зовсім інша справа — практична розв'язка отих прекрасних ідей федерації, допомоги тощо. Знаємо, як було після Ризького миру в Галичині, коли ще Пілсудський був при владі в перших роках, й пізніше, за влади кліки полковників, вірних співробітників Пілсудського.

Згадаємо лише кілька фактів: відмежування Волині від Галичини так званим "Сокальським кордоном", щоб унеможливити співпрацю українців з Волині та Галичини; заборона української преси зі Львова на Волині; (навіть фізично перейти "Сокальський кордон" було небезпечно, бо кінчалося з поліційними допитами; стосування подвійної політики до автохтонного українського населення, не відрізнене від трактування т. зв. "Петлюрівської еміґрації"; спроба ділити на льояльних й нельояльних з вимогою, що льояльний повинен змінити обряд; спроба відмежувати Лемківщину від Галичини та фаворизування там радше православ'я, ніж прадідівської греко-католицької віри; спроба поділити решту населення на "хлопів" і "шляхту заґродову" і. т. д.

Тому й нам у контактах із чужинцями, а з нашими сусідами зокрема, слід бути обережними, бо всякі ідеї є гарні на папері, а дійсність залежить від тих, що ті ідеї проводять в життя.