ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 14 жовтня 2018 р.

НЕМОВ УЧОРА...



Роман Крохмалюк                          
кол. член  Військової Управи,              
І УД УНА



Минуло вже більше як тридцять літ від часу, коли Військова Управа приступила була до організації 1-шої Української Дивізії і з бігом часу багато подій та прізвищ, пов'язаних з її постанням, та її воєнними діями, затерлися поволі в пам'яті.

Буває однак нераз, що під впливом якоїсь дрібної згадки про 1 УД та її участь в боях у Другій світовій війні, з пам'яти нагло виринають давно вже забуті події. Тоді люди, що брали в них участь, стають, мов живі, перед моїми очима і мені нагадується моя розмова з ними, немов би це було вчора.

Сьогодні, з перспективи часу варто їх згадати, бо подібно, як образ мистця викликає у глядача певний настрій, ці дрібні нераз справи насвітлюють, а то й теж стають тлом до цих великих подій, що ввійшли вже в нашу воєнну історію.

Був кінець серпня 1943 року. Набір добровольців до 1 УД йшов у повному розгарі. Я прийшов до бюра Військової Управи на годину скорше, щоб в спокою полагодити якусь важну кореспонденцію, бо пізніше зачинався в бюрі рух. Постійні телефони від повітових уповноважених ВУ, що звітували мені про висилку добровольців до збірного пункту до Львова, подавали інші важливіші інформації, зв'язані з набором до Дивізії, чи труднощами, що вони зустрічали їх на своїх теренах, дозволяли мені тільки доривочно подиктувати урядничці якогось короткого листа.

Бо і не диво. Часи були неспокійні зокрема на провінції небезпечні. Партизанський загін Ковпака, який саме закінчив свій рейд через Галичину, був знищений німцями в Карпатах і його розбитки пробивалися малими групами на північ, щоб добитись до волинських лісів, де вже вони находили контакт з іншими большевицькими партизанами. Німецька адміністрація, зокрема по малих містечках, діставши вістку, що в околиці находиться мала група большевицьких партизан, утікала в переполосі до більших міст та ширила паніку поміж німцями. Цю ситуацію використовувало польське підпілля, що відоме під назвою "Армія Крайова" (АК) почало виконувати різного рода саботажні акції, як підпали і рабункові напади, а то й вбивства визнічніших українців на наших Західних Землях.

Акції польського підпілля викликали реакцію німецької поліції, яка, не розбираючи справи, часто карала місцеве українське населення.

Український Центральний Комітет та Військова Управа інтервеніювали в таких випадках, щоб припинити німецькі каральні розпорядки, знущання й арешти наших людей. Коли додати було до цього різні персональні справи, що з ними приходили наші добровольці чи їхні батьки до бюр ВУ, то не тільки я, але теж і мої два урядовці, були в цьому часі безперервно зайняті.

Я скінчив саме писати листи та, чуючи якісь голоси, відкрив двері і попросив людей досередини. До кімнати ввійшов старший вже віком, сивавий мужчина, а за ним заплакана жінка і трьох молодих хлопців.

"Я привів моїх трьох синів і прошу вас записати їх до нашої Дивізії", — сказав батько хлопців твердо. Жінка почала плакати, а я вияснив, що його сини мусять пройти лікарську комісію і, як будуть визнані здібними, будуть у слушний час покликані до служби в Дивізії. Та їх батько обстоював конче, щоб все це полагодити ще сьогодні. Якби на оправдання свого бажання, він сказав до своєї жінки: "Ти, стара, не плач! Я бачу, що діється. Тут прийдуть большевики, а тоді все одно поженуть нашу молодь до Червоної Армії".

З дальшої розмови показалося, що батько хлопців по фаху селянин, служив в австрійській армії у ранзі "штабсфельдфебля".* Старий вояк орієнтувався добре в воєнній ситуації, зокрема на східньому фронті і тому вирішив віддати своїх трьох синів до Дивізії.

"Бачите", — сказав він, — "ми живемо на самій границі Галичини і Волині. Знаємо ми добре, що діється там у лісах, куди большевики скидають з літаків своїх парашутистів та зброю своїм партизанам, щоб як тільки прийде для них слушний час, вони могли виступити до бою з німцями. До цього ми маємо нераз нагоду балакати з біженцями з України, які оповідають, що большевики, посуваючись вперед, женуть наших людей до війська, та висилають без жодного вишколу на фронт".

Вислухавиш його, я погодився, щоб його сини пройшли лікарську комісію і получився телефонічно з шефом команди доповнень д-ром Шульце, який часто не допитуючись багато, полагоджував мені подібні справи. Він приймав на моє прохання молодих людей з місця до Дивізії, хоча може і догадувався, що за не одним з них шукала німецька тайна поліція. Так Дивізія врятувала не одного від повільної смерти в концентраційному таборі, чи навіть від розстрілу.

Хлопці мали щастя, бо саме того дня працювала лікарська комісія. Двох хлопців прийнято негайно, а третій мусів залишитися дома з причини якогось дефекту серця. Уже на другий день оба добровольці від'їхали раннім транспортом до Дивізії.

Кілька тижнів пізніше батько обох хлопців вступив до мене, щоб похвалитись, що оба його сини відбувають уже військовий вишкіл і є з нього дуже задоволені. Видно, що оба вони одідичили по батькові зацікавлення і любов до військового діла.

Я передав старому воякові кілька дозволів на відвідини синів у вишкільному таборі в "Гайделяґрі", а він, прощаючись зі мною, сказав:

"Я служив у чужій австрійській армії, був ранений два рази на італійському фронті та вийшов живим. Мої оба сини с у кращій ситуації, бо служать у нашій рідній Дивізії"!


________________
*  Ранґа штабсфельдфебля в австрійській армії відповідає ранзі штабового булавного в унраїнському війську.

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації