ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 6 червня 2014 р.

ЛІКАРСЬКИЙ СВІТ У БУДОВІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Проф. В. Трембіцький

На Кавказі    

    У ч. 1 за 1974 рік, на стор. 6-ій в
  одній із циклу оцих статтей проф. В.
   Трембіцького, пропущено через недогляд
 його прізвище, хоч названо його
 у змісті числа. Перепрошуємо і 
справляємо.    РЕДАКЦІЯ

                   Хоч Українська Держава не мала безпосередніх територіяльних стичностей з кавказькими республіками особливо Грузією та Союзом Народів Північного Кавказу, все ж географічно ці держави були сусідами України в малому замкнутому (Босфорською протокою) Чорному морі. Грузія мала особливе положення в кавказькому просторі або, як чорноморська держава, вона мала через свої порти Батум, Поті та Сухум безпосереднє сполучення з портами України, особливо Одесою та Херсоном.          

                  З кавказькими республіками справа санітарної опіки та перевозу полонених і пасажирів, українських громадян зосереджувалася на території причорноморської Грузії, як центральної в гурті трьох закавказьких республік: Грузії, Вірменії та Азербайджану. Найбільше полонених було у Вірменії та Грузії, через які проходив між 1914-17 рр. "турецький фронт". Вже восени 1917 р. багато українського вояцтва відплило було українськими пароплавами з турецького порту Трапезунду (між жовтнем та листопадом 1917 р.) та деяка їх кількість лишилася у Вірменії та Грузії. Тут же прийшлося нормувати справи прямо між представництвом Української Держави1 в Тифлісі (стол. Грузії) та грузинським урядом. Почавши з 4 липня 1918 р., прийшло до унормування санітарних проблем правним шляхом через безпосереднє юридичне нав'язання відносин між Грузією та Українською Державою. У перших днях липня 1918 р. по закону вислано в Тифліс українського консула, який перебрав функції існуючої там же з весни місії УНР на чолі з Л. Шрамченком. Відкрито віцеконсуляти в Батумі та Сухумі.

                    До Києва прибув грузинський посол Тавзайя, який після переговорів з київським урядом добився підписання 5 грудня 1918 р. транспортової конвенції, за якою усталено мореходство між українськими та грузинськими портами. З українського боку відправлювано в Україну, крім воєннополонених з порту в Батумі, старих поселенців зі сточища р. Ріону біля портів Поті, м. Анаклія та Абхазького побережжя. В столиці Тифлісі та Батумі були переходові санітарні станиці українського посольства генерального консуляту для прийняття полонених та відправи поворотців з Вірменії та Азербайджану. Звідсіля їх транспортами перевозили в Батум для дальшого перевозу українськими пароплавами в порти України. По прибутті в Одесу, Херсон чи Миколаїв поворотці були піддавані медичній контролі, деякі попадали в кварантинний табір, над яким повівав жовтий прапор перестороги. Тут урядувала медично-шпитальна служба, яка існувала ще від старих Царських часів.

                   Щодо повороту кавказьких воєннополонених та громадян, то їхньою долею займалося в першу чергу (як сказано вище) грузинське посольство (для грузинів в першу чергу) та для вірменів "Вірменський Воєнний Комісаріят в Україні"2 на чолі з капітаном Гонцевом-Тоніанцом та членами комісаріяту п. Гаспаріяном, поручником А. А. Якуліяном та полк. Н. X. Ломізе (грузином по походженні). 8 березня 1918 р. вірменське представництво в Києві підписало було з урядом УНРеспубліки спеціяльний договір про формування вірменського леґіону в Україні та про його репатріяцію у Вірменську Республіку. В точці VII цього ж договору сказано і про лікарсько-медичну справу такими словами:

                    "Офіцери, лікарі і урядники поступають на обрахунок Вірменського Воєнного Комісаріяту".

                     Договір про організацію вірменських частин, їх озброєння, прохарчування підписали з українського боку В. Дьяковенко та Ф. Колос, з боку Вірменського Комісаріяту усі члени представництва цього народу.3

                      Коли літом 1918 р. прибуло до Києва перше вірменське посольство на чолі з Григорієм Дсамоєвим, воно зайнялося не лише репартіяцією леґіону, а й поворотом у Вірменію старих вірменських поселенців в Україні. В цій справі вірменське посольство вело між 11-13 вересня 1918 р. переговори з урядом Української Держави4. Як зреалізовано всі плянування не відомо. На підставі даних з книжки Гованнісіяна5 та Фіруса Каземзадеха6 ведено не лише товарообмін, точніше кажучи, продаж Україною Вірменії харчових продуктів з приводу бльокади, спершу турецькими, після англійськими військами грузинського порту Батум. Цей порт був одиноким, через який міг відбуватися обмін товарами між Вірменією та Україною, бо Батум найближче положений до кордонів Вірменії. У 1920 році Антанта признала була Вірменії порт Трапезунд (згідно із севрським договором), одначе практично Вірменія не могла здійснити рішень договору в Севрі, через брак мілітарної сили, щоб перебрати їй західню Вірменію з-під Туреччини.

                       Репатріяція військовиків з України відбувалася частинно щойно під зиму 1919 р., після підписання (5 грудня 1918 р.) транспортової конвенції, після якої унормовано мореплавство між портами України та Грузії, якої портові осередки могли частинно служити Вірменії.

                      Транспортування азербайджанців, які перебували в Україні, йшло не морським, залізничним шляхом через Ростов (ростовсько-кавказького маґістралею прямо на Баку, до азербайджанського кордону, де місцева азербайджанська адміністрація перебирала своїх вояків з "українського" транспорту). В Києві цією справою займався азербайджанський представник Комісар Джелім Садиков. Точніших даних по цьому питанні досі немає ні в українській, ні в азербайджанській історичній літературі.

__________________________

1 У січні-березні 1918 р. представником УНР був українець військовий лікар українських військових частин з турецького фронту. Його секретарем був Л. Биковський, старшина цього ж самого "5-го кавказького корпусу". Представництво в Грузії та для всього Закавказзя мало в першу чергу проблеми санітарно-репатріяційні, тому теж в Тифлісі (нині Тбілісі) та в Батумі мало свої Українські Військові Ради з місцевими представниками, військовиками та санітарами біля 30 сестер, які згодом переїхали в Україну.
Биковський Л. На Кавказькому Фронті, Спомини з 1916-1918 рр. (Воніяна) ХVIIІ,  ст.  87-88,  100-102,   116-118,  Вінніпеґ-Денвер,   1968.

 2 Як офіційне представництво Вірменської Національної Ради.

 3  Завич Ів. — Чужоземні військові формування в Українській Державі. Історичний   Календар-Альманах   "Червоної   Калини"   на   1939   рік, ст. 91-93, Львів,  1938.

 4  Крім репатріяційних  справ обговорювано теж і  майбутні  торговельні відношення між двома державами.

 5   Armenia on the Road to Independence  1918, Los Angeles,  1969.

6  Firus Kazemzadeh The Struggle for Transcaucasia, pp. 86, 216, New York, — Oxford,  1956.
Журнал "Жизнь Національностей" ч. 1, 9. XI.  1918, Москва,  1918.

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації