ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 24 липня 2012 р.

ІСТОРЯ — ЦЕ ФІКЦІЯ

 Коментар на статтю Олесі Ісаюк «Помилка, оплачена двічі» («Тиждень»)


                               Історія — це фікція, твердять самі історики, наприклад, американець Джон Армстронґ. Бо вони інтерпретують історичні події, очевидно, на свій лад або на побажання замовника даної інтерпретації. І вибирають деталі з подій, які відповідають їхній інтерпретації. А інші або оминають або цитують не повністю. 


                                                                      До історії Дивізії. 


                                Ініціятором творення дивізії «Галичина» був губернатор дистрикту Галичина Отто Вехтер. Він звернувся до Українського центрального комітету про  підтримку. Провідник УЦК проф. Володимир Кубійович став перед дилемою, як пише у своїх споминах: чи солідаризуватися з творенням дивізії, чи залишити, щоб німці творили її самі й тоді український чинник не мав би впиву на її характер і на захист інтересів українського вояцтва. І на всякий випадок: ану ж буде потрібна українцям збройна сила. Підтримали ветерани визвольних воєн з Першої світової війни й Уряд в екзилі УНР. Що більше, багато тих офіцерів зголосилося до Дивізії.

                                  ОУН під проводом Степана Бандери поставилася до творення Дивізії неґативно, проте незабаром УПА посилала своїх людей на вишкіл та щоб утримувати зв’язок з вояцтвом Дивізії.


                                   В ході подій Дивізія пройшла певний процес «українізації»: у листопаді 1944 року вона отримала назву «українська», а 25 квітня 1945 року, коли її було включено до Української Національної армії, склала присягу на вірність українському народові й тим актом формально вийшла з-під юрисдикції німецьких військ СС. 

                                                                  Чому голосилися до Дивізії? 


                                 Молодь, вихована на традиціях УСС і УГА, готова «була брати в руки зброю». І, найважливіше, майже два роки радянської влади, що відзначилася терором і насиллям та ліквідацією культурних, релігійних й політичних установ та вбивствами невинних в’язнів у тюрмах при втечі перед німцями, в тому числі Івана Чмоли, засновника Пласту й гімназійного вчителя в Дрогобичі, якого 22 червня 1941 року було заарештовано, виявили справжні наміри тієї влади. Очевидно, два сини Чмоли зголосилися до Дивізії.

                                 І ще була свіжа пам’ять великого голодомору 1932-1933.

                                 Часто народ змушували робити вибір поміж двома злами.

                                 Олександр Довженко пише про такий «вибір» у Харкові, про котрий пише Петро Недзельський у статті «Передумови створення Дивіії «Галичина»

                                 «Довженко, свідок тогочасних подій у Харкові, зазначає, що коли перший раз, у березні 1943 року німців було вибито з міста, харків'яни вийшли зустрічати совєтські війська як воїнів-визволителів, із квітами. Проте вони наштовхнулися на вороже ставлення з боку військових. Таке відверто погане ставлення до населення України було наслідком ідеологічних настанов більшовицького керівництва з Москви, які приписували зрадництво цілим народам колишньої Совєтської імперії, в тому числі і українському, територія і населення якого майже повністю потрапили під німецьку окупацію. Це тільки сьогодні стало відомо, що українському народові готувалася доля бути вигнаним зі своєї землі, як то комуністи зробили з народами Кабардино-Балкарії чи з кримськими татарами. Навіть існував плян масового виселення українців у Сибір. Про це казав ще Хрущов на XX з'їзді КПСС. Але велике населення, великі території України і обмежені можливості залізничного транспорту не дали змоги більшовикам провести на практиці їхні злочинні пляни.

                                1943 року в Харкові О. Довженко задумується над питанням: чому Червона Армія так погано ставиться до місцевого населення — до українців? Чи не вона мусила б відчувати свою провину за те, що, поспішно відступаючи, точніше — втікаючи, залишила напризволяще населення України?

                                До того ж, у Харкові розгорнув свою криваву діяльність НКВД. Тож коли у серпні 43-го німців було вдруге вибито з міста — тисячі (!) харків'ян пішли на захід з німцями. Зверніть на це увагу, бо мова йде не про Західну Україну, а про Східну, про Слобожанщину. Тобто і на Сході України, повною мірою відчувши на собі жорстокість більшовицької влади, тисячі українців-харків'ян роблять свій вибір не на користь комуністичного уряду, хоча до того часу вони проживали в умовах панування комуністичної ідеології».


                                                               Щодо загибелі 8 тисяч під Бродами  


                             Приблизно три тисячі поповнило лави УПА, що було згадано в Києві 1992 року на конференції з приводу 50-річчя створення УПА. Офіцер дивізії Святослав Левицький, який перебував після боїв під Бродами в УПА й повернувся за захід, говорив на ліквідаційному засіданнї Військової управи 22 серпня 1947 року в Мюнхені: «За час мого 16-місячного побуту в лісі, я не стрічав ні одного відділу УПА, де не було б бодай кілька наших хлопців з Дивізії.
Дві тисячі опинилося в полоні в таборах під Москвою. Це ті, яких не розстріляв «Смерш» при першому допиті полонених, чи хто не згинув підчас маршу та транспорту до таборів. (Про розстріли існують свідчення німецьких полонених). Тому дивізійники одягали вермахтівські піджаки, щоб оминути тих слухань.

                            Деякі залишилися в полоні між німцями й були з ними репатріовані до Німеччини.

                             Деякі зилишилися між населенням і в більшості їх мобілізували до Червоної армії. Декому владося перебігти назад до німців, а один з них — Григорій Геврик з Дрогобича — згинув на фронті й став героєм СРСР.

                              Деякі дочекалися амністії  («Указ», Москва, Кремль, 17 сентября 1955 года) й знову стали «громадянами» СРСР.

                              Коли в 1992 році у Львові засновано Галицьке Братство кол. вояків 1 УД «Галичина» УНА, близько тисяча вписалися в члени. (Видано в 2002 році ювілейний альбом з списком членів Братства). Очевидено, не всі хотіли «признатися» до служби в Дивізії й не були членами.

                             Слід згадати, що з англійського табору військовополонених в Італії «на родіну» добровільно зголосилося 1052 людей. Хоч їм обіцяли «сталінське прощення», їх не повезли до їхніх домівок, а … за Урал. (Згідно з ялтинським договороом, галичан вважали кол. громадянами Польщі й вони не підлягали насильній репатріяції, як громадяни   СРСР).

                                                                             «Гарматне м’ясо» 


                                Нема війни без «гармантного м’яса». Тому варто порівняти «м’ясо» під Бродами з «м’ясом» Червоної армії. Українським «м’ясом».

                              Олександр Довженко в своєму щоденнику описує, як він бачив біля стереотруби генерала-українця, що спостерігав бій українців-«чорносвитків» і плакав. «Чорносвитками» називали тих, хто потрапив у німецьку окупацію і кого Червона Армія примушувала йти в бій проти німців, навіть не переодягнувши у військову уніформу, не кажучи вже про якийсь військовий вишкіл. Як правило, «чорносвитки» були приречені на загибель у першому ж бою. Це була одна з форм геноциду більшовицького уряду Москви проти українців.
Відомий радянський письменник Анатолій Дімаров писав:

                             "Бранців озброювали половинками цеглин і кидали на німців... То був другий геноцид проти українців... «На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов?» — сказав Жуков...

                             «Свято звільнення чи День жалоби?»

                            Довго думав, як назвати матеріял про визволення Києва від німецьких окупантів у листопаді 1943 року й вирішив, що цей заголовок буде найточніший [...]"

                           У вересні 1941 року комісар Ю. Жуков на оборону Москви послав 179 тисяч мобілізованих вчителів, інженерів, вчених, евакуйованих з України. Їм, непідготовленим, була видана одна гвинтівка на 5 осіб. (Смулько В. С. «Історія України»).

                          Дивізійників вишколювано близько одного року й оснащено модерною зброєю.
Згадуючи «гарматне м’ясо», слід не забувати жахливої статистики відносно дій проти УПА (на основі документів НАНУ): від лютого 1944 року до жовтня 1945 було проведено 26685 бойових операцій. Повстанці здійснили 6128 операцій. Було вбито 98846 повстанців та підпільників, захоплено 104990, з’явилося з повиною 48680. З радянського боку загинуло 9621, поранено 1343, пропало безвісти 2456. Депортацій сімей «бандопосібників« до Сибіру було понад 200 тисяч.

                         Використовувано теж енкаведстські загони під виглядом УПА, які під збройним прикриттям органів держбезпеки нишпорили по селах і містечках, чинили вбивства, грабунки, насилля над мирним населенням.

                              «Організатори Дивізії кинули тінь на наступні покоління»


                              Дивізія «Галичина» не була єдиною іноземною формацією. Серед них найчисленіші були російські. Ось, як інтерпретує їхні «тіні» відомий німецький історик Франк Ґольчевскі (Frank Golczewski).Він висловив свою думку з приводу того «чому в Росії більше неоднозначне ставлення до армії Власова, яка дійсно була колябораціоністською у відношенні до нацистів, тоді як до УПА воно абсолютно непримиренно?».

                        …«Армія Власова боролася проти Радянського Союзу, але за все ту ж якусь Росію. Це питання змісту і форми. Тому деякими росіянами Армія Власова може сприйматися не як зрадники, а як новатори, тоді як діяльність УПА, в будь-якому випадку, була направлена на розкол СРСР. Я відповів вам з точки зору Росії, бо в історика власної абсолютної думки бути не може. Я не можу сказати, хороша чи погана позиція росіян, і тим більше не буду говорити росіянам, як вони повинні робити свою політику. Можна, проте, показати, чим вони керувалися».  

                          Позиція естонського уряду щодо ветеранів естонської дивізії військ СС.
Міністр оборони Естонії Урмас Рейнсалу висловив 12 липня 2012 року вдячність Союзові борців за свободу, який об’єднує ветеранів 2-ї естонської дивізії військ СС, та інших громадян, що воювали на німецькій стороні у Другій світовій війні, й заявив, що їхній внесок врятував честь естонського народу.

                          Виступаючи на 20-у з’їзді Союзу на естонському острові Сааремаа, він сказав: «Ваш внесок, що проходив на принципі законного правонаступництва, мав вирішальне значення для Естонської республіки й одночасно врятував честь нашого народу».

                         За його словми, прийняте парляментське рішення в лютому 2012 року  фактично визнало їх борцями за свободу. «Нинішнє покоління керується вашою готовністю до самопожертви й Естонія готова захищати себе та своїх союзників».
                              

                                                    Інші думки щодо дивізії «Галичина


                              Ізраїльський історик Шимон Бриман свою статтю «Золотой лев со свастикой» («Вести», 04.06.2003) закінчує: "З питаннями про «Галичину» я звернувся до нинішніх українських націоналістів з УНА-УНСО.  Ось що відповіла з Києва прес-служба цього руху:


                             «До участи українців в СС ми ставимося без гордости, але й без сорому. Добровольці служили там в ім'я України, розуміючи, що справа німців була програна, а зброю можна повернути проти обох окупантів — німецьких і російських. Нам нічого не відомо про участь цих солдатів в геноциді євреїв у роки війни. Ми вважаємо, що солдати, які не вчинили військових злочинів, повинні і можуть бути прирівняні до статусу ветеранів. Крім того, всі члени «Галичини» пройшли судове чистилище, вони мирно живуть у Великобританії як добропорядні громадяни, і ніяких претенсій до них ніхто не висуває. В Україні вони відбули 20-25-річне покарання тюрмами і Сибіром, офіційно будучи сьогодні громадянами другого сорту. Ніякого злочину, крім боротьби проти СРСР, вони не скоювали. Нам нічого соромитися своєї історії. Це стосується всіх, хто воював за свою Україну — під будь-яким прапором. У Парижі під Тріумфальною аркою вмуровано плити пам'яти про всіх французів, полеглих за Францію ».


                           Признаймося: дуже часто наш погляд на військову драму в Галичині — це промосковська точка зору, яка взагалі не допускає думки про те, що українці мали і мають право боротися за незалежну державу. Мільйони західних українців могли щиро не бажати повернення радянської окупації — з новими підвалами НКВД, депортаціями і колгоспами, з придушенням української культури і релігійних звичаїв.

                             Битва під Бродами оцінюється в сучасній Україні як національна трагедія, адже українці вбивали один одного в складі армій двох імперій. Історія «Галичини» — це не тільки хроніка коляборації, але і частина трагедії України, затиснутої між двома собі ворожими тоталітарними гігантами, які приносили незліченні лиха народам. (Переклад з російської).
Німецький майор Вольф-Дітріх Гайке, начальник оперативного відділу в штабі Дивізії, фактичний заступник командира, написав у своїх споминах «Вони хотіли волі»:

                            "Українські вояки Дивізії виправдали себе в найважчих обставинах жорстокої боротьби. Їм треба побажати, щоб їхні діла не залишили у їхніх противників лише почуття ненависти. Українські вояки взяли в руки меч з доброю вірою і без ганьби боролися за шляхетну ідею свободи й незалежности. За моїми спостереженнями, вони завжди готові знову вступити в боротьбу за ті самі ідеали." (Переклад з німецької).

                                 І остаточне запитання: чому дивізія «Галичина» — незначна крапля у бурхливому океані воєнних дій — стала таким важливим «історичним дійством»?
Чи це не фікція?


 Роман КОЛІСНИК 

автор книги "Військова Управа та Дивізія "Галичина"


Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації