ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 14 вересня 2015 р.

ЗАПИСКИ ФРОНТОВИКА З ЗАПІЛЛЯ

                         Це що я почав писати багатьом на злість, не сталося з моєї вини. Завинили ті, що мене підвищили в ранзі і мої приятелі, які замість справити мені бучу — зробили несподіванку.

                          Раділи мої товариші, радіти мусіла й ціла громада, що дістала ще одного старшину, бо часи непевні. Ану ж китайський смок пічне кусатися з московським ведмедем. Так хоч будемо мати вже готових старшин. В часі несподіванки — чарка по чарці, а за нею ще одна чарка і прийшло до патріотичних дискусій, опісля ще більш патріотичних пісень... Закінчено імпровізований концерт унісоном піснею «Бодай ся когут знудив...»  Тоді порішено, що я повинен списати свої переживання.

                         Як писати — то писати. Купив я собі писальну машину і почав пальцем вистукувати літеру за літерою, навіть пальця не треба слинити. Літери виходили прямі так, що ніхто не потребує сліпати над незугарними закарлючками. Характер письма не зраджує чи я гуцул, лемко або інший галичанин-самоук.

                          Щоби увіковічнити своє ім'я, слід писати з початку, систематично. Отже менш-більше перед 50-ти роками з шумом-криком прийшов на світ незамінимий «патріота», себто я. А що від самого народження я був дуже голосний, всі передсказували мені світле майбутнє: якщо не стану якимсь прем'єром, то принаймні «ксьондзом». Якщо свідки мого народження були б жили напримір тепер, то гідний чи негідний, а може були б предсказали мені вскочити в «біскупи».

                           Спочатку називали мене бубном, опісля тромбою, а вкінці фуярою. І так фуярою покликала мене вже на тиждень перед вибухом війни моцарствова Польща рятувати її від Гітлера. Цілу польсько-німецьку кампанію перебув я в першій лінії — цілих 17 днів утікав. Десь на другий або на третій день я дістав першу командну функцію. Мені дано під команду віз, запряжений у дві шкапи, а третя, сумно зітхаючи за пропадаючою на наших очах ойчизною, тягнула ноги за возом.

                            Чим ближче дому, мене почало щораз більше огортати зовсім виправдане невдоволення, що я цілий час на фронті, а готовий додому вернутися фуярою без ніяких відзнак. Так роздумуючи, я і не счувся, як мені саме щастя впхалося в руки. По дорозі якийсь лицарський «оброньца» зложив на моїм возі свою військову блюзу (то так, щоби відтяжити свою душу), на якій я врешті завважив три срібні паски. Я логічно «вифігурував», що це саме для мене, бо якщо силу одної шкапи числити щонайменше за силу трьох вояків (розуму на фронті шкапам не треба), то мені належиться щонайменше десятника. При найближчій нагоді в малому містечку на всякий випадок ще зробив собі фотографії для увіковічнення моєї заслуженої шаржі, а тоді проміняв блюзу за бохонець чорного хліба, який підсилив мої патріотичні почування, що я ані ґудзика не віддав даром. З заходу йшли німецькі, а з сходу московські визволителі. Маючи до вибору між чортом а дідьком, я вибрав чорта і приліпився до заходу.

                             Коли мене мадяри зловили в кукурудзах і впевнили мене, що я є «добровольцем» до українського війська, я нагадав собі, що в мене були ще від дитинства музикальні нахили. Коли поліція запровадила мене до набірної комісії, я «добровільно» зголосився і як документ тицьнув свою фотографію в мундурі з трьома срібними пасками, що викликало поважне враження. Зголосився я до оркестри, обраховуючи в своїй голові, що це найбільш безпечна бойова частина, а що я був завжди голосний, приділили мені бубон.

                             Мабуть в нас (себто в мене і в бубна) були ідеологічні розходження, бо він завжди вдаряв тоді, коли не було потрібне, не «під крок», то незабаром дали нам розвід (за фактами не треба було шукати, про них всі знали) і післали мене до сотні якихсь «фризієрів», чи як там їх називали. І так я їхав у напрямі на Броди. Але мабуть судьба готовила щось іншого, бо мене під Бродами вже не було потрібно, самі без мене втікали, коли ванька пригрів катюшами, яких звук не сприймали ні моє музикальне вухо, ні мої штани.

                              Як давнього «десятника» мене призначено на підстаршинський вишкіл і я собі міркував, що краще сидіти в лавці і слухати (або дрімати) викладів, як сидіти в рові і слухати реву гармат, А що наші хлопці не дуже рвалися на вишколи, а я відчув в собі військову жилку, тож на вишколах я дочекався майже кінця війни. Був раз «ранений» і щось два дні ходив з розпухлим носом і розтятою горішньою губою, що надавало мені бойового вигляду. Так закінчив я цілу німецьку кампанію на сході.

                               У Риміні записався до школи, але там мав таких обмежених учителів, що мене нічого не могли навчити і по приїзді до ЗСА, де процвітає і буяє бойовий дух, вписався з місця до Братства Дивізійників. Швидко зорієнтувавшися, що там нічого не дочекаюся, хіба якогось «бєфелю» знову під якісь броди, я почав записуватися до всіх комбатантських організацій (безплатно покищо, бо людину не вистачить всюди платити!) бо відчув, що військо — це моя одинока професія. В кожній організації подавав зовсім правильно вищий військовий ступінь, покликуючись на мій ступінь з попередньої організації. Добрі приятелі не радили мені подавати перед своїм прізвищем мій останній військовий ступінь, бо ану ж за рік дістану підвищення і тоді може наступити непорозуміння. Вперше від 1939 р. в мене виринула поважна проблема. Як так піде з тими авансами далі, то заки Китай рушиться на совєтів, я можу бути в ранзі генерала, а це вже не те саме, що командувати двома охлялими шкапами. А що тоді?        

      Іван Тромба

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації