ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 29 серпня 2015 р.

ПОЛКОВНИК УБП ПРО ДІЇ УПА НА ЗАХІДНІЙ ЛЕМКІВЩИНІ

М. Маґура

                       У 1969 році вийшли з друку «Літерацького Видавництва» в Кракові, Польща,
спомини полковника УБП (Уряд Безпеки Публічної) Станіслава Валаха, п. заг. «Бил в Польсце час». Накалад  15 000 + 283,  сторін 364.

                       У книжці описані епізоди боротьби комуністичної Польщі із націоналістичним польським підпіллям по капітуляції Гітлерівської Німеччини на терені Краківського воєвідства. Сам автор книжки брав активну участь у тій боротьбі. Спочатку як шеф повітового УБП в Хшанові і Ліманові, опісля як шеф 3-го відділу УБП в Кракові, в якому були зосереджені всі справи, зв'язані з боротьбою з т. зв. «реакційним підпіллям» на терені Краківського воєвідства. Вкінці, в квітні 1947 року, переходить на пост повітового шефа УБП в Новому Санчі й тут зустрічається безпосередньо з Українською Повстанчою Армією.

                      Не буду зупинятися над описами боротьби польської комуністичної влади із своїм власним т. зв. «реакційним підпіллям» та описом всіх тих фантастичних жорстокостей того ж підпілля. Нехай це залишається справою власного «польського» сумління автора, та тих польських патріотів, які стояли по той бік барикади «обивателя пулковніка».

                     Мені, як колишньому воякові й учасникові дій Української Повстанчої Армії на терені Лемківщини, доведеться скористати із запрошення автора та подати свої завваги і спростування, які торкаються виключно дій УПА.

                     С. Валах на сторінці 10-ій у своєму «Слові» пише: «Буду надзвичайно вдячний тим читачам, які подадуть мені свої завваги про книжку. Розчислюю головно на тих, які були учасниками тих випадків. Зібрані такою дорогою спостереження, завваги і вказівки, допоможуть мені доповнити і поправити книжку».

                     Беручи до уваги поліційне і політичне становище автора, тяжко сподіватись, що мої завваги і спростування як колишнього вояка УПА та учасника дій на описуваному терені, будуть узяті ним до уваги і доповнять та поправлять видану книжку. Однак в ім'я історичної правди, в ім'я моєї знищеної вужчої батьківщини Лемківщини, не можу не скористати із запрошення автора та не викрити всіх тих хитро, по-поліційному спрепарованих, нібито історичних фактів.

                     По-перше, автор як поляк, своїм писанням приносить велику шкоду своєму власному польському народові. Описуючи про Українську Повстанчу Армію намагається представити її як жахливого, жорстокого ворога польського народу, а тим самим поглиблювати ненависть поляків до українців. Це ніщо інше, як сліпе виконування наказу Москви. Тільки Москві сьогодні найбільше залежить на тому, щоб українці ніколи не простили своїх кривд полякам, а поляки ніколи не визбулись своєї пихи, заперечування всього українського та мрій про «моцарствову Польщу, від моря до моря».

                     Автор, як шеф УБП не знайшов і не подав ні одного факту, який вказував би на ворожість і жорстокість УПА супроти мирного польського населення, яке жило на українській Лемківщині. Не подав і навіть не мав відваги його препарувати. Навпаки «обивателю пулковніку», подам для вас немилий історичний факт, що із 9-ох пограничних з Лемківщиною польських сіл, до проводу цієї «найокрутнєйшей» банди Смирного, приходили в 1946 році делегації з проханням приборкати сваволю пеперівців (партійців) у їхніх селах. І на ваше незадоволення, провід Смирного відмовив проханню польських селян. Відмовив не тому, що не хотів допомогти тероризованим вашою партією полякам, а тому, щоб не дати вашій брехливій пропаганді можливостей розписуватись про жорстокості і ворожість до поляків «окрутних українцуф».
 
                     Полковникові Валахові, як шефові 3-го відділу УБП в Кракові, напевно відомий і інший факт, який він «необачно» пропустив і не подав, використовуючи у своїх споминах архівні матеріяли. УБП від 1945 до кінця 1947 року арештувало на терені повітів Ясло, Горлиці, Грибів і Новий Санч — 72 поляків (не українців, а таки родовитих, «з крві і косьці» поляків) , — ні защо інше, як тільки за співпрацю з Українською Повстанчою Армією, та запроторило їх в тюрму, від 2-ох до 7-ох років.

                    Це вам, найкращий доказ як «страшно загроженою була польська людність зі сторони УПА» (стор. 75). Але зразу на сторінці 77-ій написано таке: «Крім організації, вишколу і узброєння ще один елемент впливав на те, що УПА була поважною небезпекою для молодої людової влади (Польщі), та через довгі місяці (не місяці, а роки — М. М.) боротьби, не можна було її зліквідувати».        

                      Цим «ще одним елементом», автор уважає співпрацю українського населення Лемківщини з УПА, про що і пише далі.

                       Так, це відповідає правді. Українська Повстанча Армія була дійсно поважною небезпекою для уряду комуністичної Польщі і вимагала кількох довгих років завзятої і виснажуючої для неї боротьби. Але УПА в ніякому разі не була небезпекою для мирного польського цивільного населення.

                        Друга справа, це — залюбки вживаний автором приросток до поодиноких відділів УПА — «банда». Автор споминів старається звести Українську Повстанчу Армію до «ґрасуйонцих банд», бо годі підозрівати його у нерозумінні, що таке банда, а що не банда.

                         Тут йому й не вийшло. Він сам собі заперечує пишучи: «Рівночасно через цілий час давала про себе знати найчисельніша і найжорстокіша банда УПА, під керівництвом Смирного. (Стор. 66). Але далі на 76 сторінці написано: «Була то (УПА) прекрасно зорганізована армія»...

                           Якою великою «небезпекою була Українська Повстанча Армія для польського населення», автор наводить коротку історію, цілі й структуру УПА. Він пише:

                           «УПА — Українська Повстанча Армія, постала в 1943 році, як збройне рам'я ОУН, яка в часі окупації тісно співпрацювала з німцями».

                           «На чолі т. зв. Головної Ради Визволенчої (УГВР) стояв Степан Бандера, а йому безпосередньо підлягав командир УПА, Роман Шухевич — «Тарас Чупринка», який керував Головним Військовим Штабом. Йому з черги підлягали 4 операційні групи:

                             УПА «Схід», на терені Поділля;

                            УПА «Захід» — на терені Львівського і Станиславівського воєвідств;

                             УПА «Північ» — на теренах Волині і Полісся, та

                             УПА «Південь» — на теренах Закарпатської України.

                              «В рамах групи «Захід» на терені східньої Польщі, називанім українськими фашистами «Закерзонським Краєм» (терени, що обіймали частину воєвідств Любельського, Ряшівського і Краківського та були розташовані по другій стороні лінії Керзона) зорганізовано військові відділи УПА під назвою «Сян». Групи «Сян» творили військову округу ч. VI УПА».

                               «В тій окрузі діяло 16 сотень УПА. Кожна із сотень начислювала від 80 — 200 людей — «стрільців», яка з черги ділилася на три або чотири «чоти», це значить плютони, кожний по 3 «рої» — дружини. 4 — 6 сотень творили «курінь» — батальйон. У склад групи Сян входило три курені: «Байди», «Залізняка» і «Рена»...

                              «Військові сили групи «Сян» разом із боївками і сіткою ОУН начислювали біля 6 000 людей». (Сторінки 75-76).

                               Не буду зупинятися над знанням автора правдивої історії УПА. Він напевно має змогу вивчити її. Але всеж таки не можна не подати хоча деякі завваги для «виправлення» його книжки.

                              Тяжко повірити, щоб автор з переконанням закидав УПА співпрацю з німцями. Чейже ж напевно відомі йому численні акції і завзяті бої УПА проти німців. Знаний йому також терор і знущання німців над українським народом. Чув напевно про масові арешти і запроторювання у концентраційні табори смерти та екзекуції, які переводили гітлерівці над українськими патріотами за їхню співпрацю з УПА.

                            Але автор іде старою большевицькою дорогою. Подаючи один якийсь факт, лучить його з десятьма іншими, видуманими, брехливими, зпрепарованими пропагандивною машиною, щоб у такий спосіб дезорієнтувати читача і не дати йому змоги пізнати властивої правди.

                            Подаючи, напримір, більш чи менш правдиву структуральну побудову Української Повстанчої Армії, обов'язково пришиває їй співпрацю з німцями, та зводить до армії однієї української політичної організації. Йому не вільно, з наказу його працедавців, допустити до того, щоб читач довідався, що Українська Повстанча Армія не була власністю однієї української політичної групи, а таки була збройним рам'ям цілого українського народу. Рівнож варто б знати полк. Валахові, що сл. п. Степан Бандера не був головою УГВР, а був ним сл. п. генерал-хорунжий Роман Шухевич — Тарас Чупринка.

                            Маркантним прикладом препарування «історичних фактів» пропаґандивним большевицьким апаратом є таке місце на сторінках 76-77:

                            «Всі члени, які виконували керівні функції в УПА, перейшли гітлерівський розвідочний і поліційний вишкіл. Багато рядових членів УПА, колишніх українських поліцистів, гітлерівці на терені Генерального Губернаторства, вишколювали в спеціяльних школах. Незалежно від українців до УПА належало багато СС-манів, словацьких екс-фашистів — Глінківців, мадярських, з банд Шалосього і румунських — Горії Сіми».

                            Прочитавши цей уступ у книжці, який автор напевно живцем переніс із якоїсь там сторінки праці пропаґандивного апарату, ще раз переконуєшся, що польсько-большевицька брехня — не має меж.

                            Авторові конечно треба переконати польського читача, що для Української Повстанчої Армії не вистачало сил у своєму власному 50-мільйоновому народі. Вона (УПА) змушена була позичати людей в інших народів і то обов'язково «фашистів». Дивно, що до вичислених вгорі фашистів різних народів, забув додати й своїх польських.

                              Знову ж, щодо вишколу провідних членів УПА гітлерівцями, то чи ж автор може уважати цих останніх так наївними, щоб вишколювали своїх противників для скорішої своєї загибелі? С. Валах хіба мав досить часу пізнати гітлерівців і ґестапо, будучи на провідному становищі Армії Людової в час німецької окупації Польщі.

                             Як виглядав правдивий гітлерівський «вишкіл» для багатьох провідних і рядових членів УПА, може послужити приклад гітлерівської «підготови і вишколу» Смирного, про якого автор так часто й такими «теплими» словами згадує у своїй книжці. Про цей вишкіл знаю подробиці, будучи другом і близьким співробітникім «вишколюваного».

                             Ранньою весною 1944 року, ґестапо несподівано окружило школу в селі Мшана біля Дуклі на Лемківщині, де вчителював Смирний. Був він у цьому часі в клясі із своїми учнями. Увірвавшись із криком «генде гох» до кляси, ґестапівці арештували його та запроторили до тюрми в Яслі, залишаючи в клясі вкрай переляканих дітей. І тут у підземеллях ґестапа розпочалась «підготовка і вишкіл». Розпочали їх ґестапівці жорстоким, до непритомности, побиттям, продовжуючи опісля кількаденною голодівкою, напускаючи на зв'язаного в'язня розлючену поліційну собаку, стосуючи вішання і душення. Закінчивши таким чином першу частину свого «вишколу», перенесли його на ношах та вкинули в камеру, де зустрів він багато подібних собі «вишколюваних», які перебуваючи на «відпочинку», чекали на продовження і закінчення оцього згадуваного С. Валахом гітлерівського вишколу для членів УПА.

                            Думаю, що цей випадок, а таких можна б наводити дуже багато, повинен вистачити С. Валахові, на підтвердження його «історичного факту» — вишколу гітлерівцями провідних членів УПА.

                           Продовжуючи свою власну коротку історію постання УПА, автор пише:

                            «Українські фашисти з-під знаку тризуба цілковито дезорганізували нормальний спосіб життя у повітах їх дій. Нападають і ліквідують територіяльні адміністраційні одиниці, державні уряди, політичні і громадські організації, палять села та промислові заклади, вбивають працівників УБП і МО (Міліція Обивательська — М.М.), партійних діячів і людність. У 1945 році на терені Ряшівського воєвідства дуже поважно здезорганізовано працю державної адміністрації, знову ж східні терени Ряшівщини поважно знищено і спалено» (сторінка 77).

                             На ствердженні, що українці «з-під знаку тризуба» палили села, закінчує свої реляції автор. Але треба тут поставити питання, чому українці (УПА), палили села?

                             Так, ми палили спорожнілі власні (не польські!) села. Доводилось нам це з болем серця робити, на знак рішучого протесту проти московсько-польського насильного виселення наших людей. їх же безправно, насильно, жорстоко і брутально викидувано з їх власної прадідівської землі. Викидано їх з цієї землі, яку вони цілими століттями рясно скроплювали своїм потом і кров'ю. Справи тоді, «обивателю пулковніку» ставлено рішучо: якщо не наше, — не буде й ваше. Це був протест наболілої душі українця проти несправедливости, терору і насилля, який сам собою, кликав до неба про пімсту.

                            Щоб підтвердити свої твердження про «жорстокість і варварство українцуф», С. Валах наводить кілька цитат із книжки полк. И. Ґергарда, п. н. «Луни в Бещадах». Ці ніби приклади «учасника боротьби з бандами», (Ґергарда тобто), ніщо інше, як витвір звиродніло-хворої фантазії того ж Ґергарда, та спроба пришити свої злочини, жорстокості і варварства українцям.

                           Даремні сьогодні спроби обох полковників, та їм подібних, пришити українцям злочин масового варварського морду, який перевели польські комуністично-бандитські з'єднання над безборонним українським населенням села Волковиї та других. Не поможуть вам, навіть найогидніші описи хворобливої вашої фантазії, як: «...вояки УПА з куреня «Рена», 30-ьох полонених польських вояків, не розстрілювали, а стинали їм голови топором». Або «... вояки УПА у Волковиї прив'язали до лавок кільканадцятьох мужчин (не думайте, що поляків, ні — таки своїх братів українців — М.М.) і порізали їх, (нічим іншим, як) звичайною пилою до дерева». А вже вершком звироднілої фантазії полк. Ґергарда є такий образ: «Одній вагітній жінці (мова про село Волковию), «бандерофци» з сотні Гриня відчинили живіт, вийняли плід, а вложивши на його місце живого крілика, — зашили рану шевською дратвою».

                            В чому властиво справа? Що стало причиною виписування ось таких хворобливо-фантастичних байок? А справа ось в тому, що бандити з УБП, МО, ОРМО і ВП в 1946 році несподівано напали на село Волковию, яке начислювало 140 до 160 хат і вимордували у ньому 363 людей. В тому числі — більшість жінок і дітей. Хоч цей жахливий злочин поповнили бандити — польські комуністи, він мимо волі, лягає чорною незмитою плямою на всіх поляків. І тому тепер таке гарячкове шукання доріг, щоб скинути цю ганьбу 20-го століття із себе, та перекинути її на «українцуф». Крім фантастичних, надуманих (а може й ними самими практикованих) мордів, ці злочинці з УБП, взялись також і до продукції «документуф». Спрепарувавши такий «історичної ваги документ», в якому свій власний злочин над українським безборонним населенням, пришивають самим таки українцям, змушують цих нечисленних щасливців села Волковиї, яким вдалось врятуватися від їхнього бандитського ножа, підписувати цього роду документи. Такі «документи» підписало й тих кілька осіб цього села, яких тільки під тою умовою, бандити з УБП випустили з Польщі за океан. Вони й є живими свідками оцього жахливого морду, якого допустилась польська комуністична голота над безборонним українським населенням села Волковиї.

                          Годі, панове полковники! Вам не вдалося, — бо не вдалось вам вимордувати усіх жителів села Волковиї. Залишив лись однак живі свідки цієї жахливої події. Не вдалось вам і не вдасться змити з себе п'ятно ганьби за морди у Волковиї та їм подібні, як не вдасться вашим працедавцям — москалям, обмитись і перенести на гітлерівців масового морду, який поповнили вони на ваших таки братах-поляках під Катинем.

                         Далі, із сторінки 79, Станіслав Валах повертається знову до терену Новосандеччини. Він пише:

                        «Перші прояви діяльности «бандерофцуф» датуються від осени 1945 року. Банда «Смирного» мала в тому часі 60 - 70 людей і прибула вона з теренів воєвідства Ряшів. Сам «Смирний», як більшість його підвладних походив з повіту Сянік, решта з повіту Горлиці.    «Смирний» в часі (німецької) окупації, закінчив 4 кляси гімназійні в Криниці, тому й знав добре цей терен»... Стверджує він теж, що багато вояків УПА, зв'язані із Криницею, бо тут в 1940 році українці зорганізували Український Допомоговий Комітет та Український Учительський Семинар, в якому вчився не тільки сам Смирний, але й багато його підвладних. «В оперті на вихованках Українського Учительського Семинара в Криниці поставали навіть декотрі сотні УПА».

                         Цікава, зрештою до певної міри зрозуміла, тенденція С. Валаха. Він створивши свою «наукову» теорію про населення Української Лемківщини, яке поділяє на лемків і «частково» українців, та тільки тим останнім закидає співпрацю і активну участь в УПА. Свій «науковий» етнографічний витвір — спеціяльних лемків (покищо немає відваги сердега, назвати їх «родовітимі полякамі), звільняє від цієї співпраці з УПА. «Навіть, якщо така була, (тобто співпраця), то тільки під терором українських націоналістів».

                          Вислід його «наукової праці» цілком простий: — жили собі на теренах «Бєщадуф» (Бескиду) якісь там лемки. Нараз прийшли українські націоналісти і під впливом їхнього терору, частина лемків перестала бути лемками, а стала зненавидженими С. Валахом українцями. Подібно, як це сталось із самим полковником. Спершу був він «ґуралєм», опісля став поляком, а вкінці прийшли москалі і перейшов до «вєлікаво русскаво народа». І тепер не «ґураль» він і не поляк, а під впливом «старшого брата», став таки москалем.

                           С. Валах у своїй книжці звільняє «10 тисяч лемків»-українців Новосандеччини від усякої співпраці і активности в УПА, бо як це можливо йому визнати істину, що під самою ниркою Польщі — Краковом, жили українці, та мало того, що жили, але ще збройно обороняли свої Богом дані права. Описуючи територіяльне розміщення українців-лемків у Новосандеччині, він допускає цю територію тільки до правого боку ріки Попраду. Відтинає «обиватель пулковнік» таким чином українську етнографічну територію по лівому боці ріки, на якій розташовані ряд свідомих українських сіл.

                           Для «справлення книжки» автор повинен взяти до уваги таке:

                           а) Організаційна мережа районів дій УПА однаково добре була зорганізована, як в Новосандеччині, так і в інших частинах Лемківщини.

                           б)  Відділи і командування УПА на терені Західньої Лемківщини рекрутувалися таки із цих теренів, а не із східніх. В рядах УПА в однаковій мірі були заступлені терени Новосандеччини, Горличчини, Ясельщини й Короснянщини.

                           в)   Ні сам Смирний, ні «більшість його підвладних» не походили із Сяніччини, а були уродженцями терену своїх дій.

                           г)  В часі німецької окупації Смирний не міг кінчати чотири кляси Криницької гімназії, бо там такої не було.

                          ґ) Щодо: «В банді «Смирного» діяв між іншими Степан Слівінський, лікар з Криниці, син попа з Нової Весі, з якого наказу бандити застрілили працівника ППУ в Криниці, Вятра» (стор. 80), заявляю: Ніхто з району дій Смирного такого лікаря не знав і само-собою, цей лікар, жадного відношення до УПА не мав. Треба припускати, що цього лікаря, «Богу духа винного», попередник С. Валаха із своїми опришками з УБП арештували і замордували. А замордували його тільки за те, що був він українцем, ще й до того лікарем. Зрештою, це не перша і не остання жертва УБП. Про їхню «шляхетність» і масові морди треба було б писати не одну таку книжку, як написав С. Валах, але цілі томи.

                         На доказ «вини» лікаря С. Слівінського, шеф УБП, С. Валах, при описі акції УПА на село Лабову, на сторінці 85-ій, наводить такі аргументи:

                        «Самоходом їхали: водій авта Мечислав Кляр, його помічник Зиґмунд Пухайда і працівник ППУ, Юзеф Вятр. В Лабовій наткнулись на заставу банди, яка затарасувала шлях пнями дерев. Кляр пробував втікати, але авто задніми колесами застрягло у рові. Кляр із Вятром, вискочивши з авта, почали втікати. Ранений в ногу Вятр упав, тоді, коли Клярові вдалося втекти. Пухайда залишився в авті смертельно ранений серією кулемета. Акцією на шляху керував згадуваний вище Слівінський — лікар з Криниці, якого Вятр добре знав. У першій хвилині Слівінський наказав перев'язати Вятрові ранену ногу, але зорієнтувавшись, що цей розпізнав його, змінив децизію і дав наказ відвести Вятра знову до авта та там його застрілити. Працівник ППУ одержав серію в голову та тіло його вкинено під задні колеса тягарового авта. Тягарове авто облято бензинок» і підпалено. Тіло Пухайди було спалене, а Вятра — надпалене».

                          Оце вам доказ шефа УБП на причину арешту і вбивства лікаря-українця — С. Слівінського.

                          Самого С. Валаха там не було, але він має двох, неабияких свідків — спалене тіло Пухайди та надпалене — В. Вятра. Вони оба, ті два трупи, розказали С. Валахові всі ті подробиці та свідчили (по смерті), що ніхто інший тільки лікар Слівінський керував цією заставою УПА, та наказав одного з них дострілити і наполовину, а другого, — цілком спалити.
Яскраво виходить наверх московсько-енкаведівська школа С. Валаха. — Обов'язково «знищити ворога народу», а опісля «втягнути щонебудь у протокол». А там, що далі, — на це «наплювать».

                            У дійсності ситуація, якої я був свідком, а про яку С. Валах сплів незугарну байку, виглядала так:

                            Заставою, зложеною із 3-ох кулеметів від сторони Нового Санча, керував не лікар із Криниці, а хто інший. Був ним командир одного із кращих відділів УПА, сам лемко із Ясельщини, який не був лікарем і нічого спільного з медициною не мав. На заставу над'їхало 3 військові вантажні авта. Затримане несподівано перше вантажне авто, нагло зупинилося. Це було причиною, що задні збилися на нього. З котрогось авта почувся вистріл у сторону застави. У відповідь — із сторони застави УПА, посипались серії з кулеметів та іншої зброї запальними кулями, внаслідок чого вантажні авта моментально почали горіти. Скільки було людей у горіючих автах, ніхто не мав змоги провірити. Знову ж сумерк вечора не дозволяв бачити чи комусь вдалося втекти з горіючих вантажних авт. Про те знає, чи радше повинен знати сам С. Валах.

                          У дальшому своєму «історичному» описі С. Валах згадує, що відділи Смирного переводили грабункові акції. Спочатку на поодинокі господарства, а опісля в 1946 році на цілі села. І ні однісінького доказу на своє твердження. Щоб вам хоч сякий-такий. Принаймні хоч такий, як у випадку лікаря, — таки ні. Не спрепарував нічого! Зрештою, це не конче й треба. Йому — «шефові вальк з бандитизмем» не треба доказів, йому зобов'язані всі вірити і баста.

                         Дуже цікава і рідко зустрічна логіка його «історичних» фактів. Хоч упівці граблять і тероризують, нібито, поодиноких господарів і цілі українські лемківські села, то (його власні слова) — «нічого дивного, що «Смирний» скорим темпом збільшує свій відділ» тими власне «ограбленими» лемками, який «в половині 1946 року начислював около 150 - 200 людей, тобто стільки, як мали інші повні сотні УПА».

                         Не легкі до виконання завдання шефа УБП, бо: «В лемківських селах «бандерофци» дістають допомогу в зібранні різних потрібних їм інформацій, а також інформації про акції проти них, які організував УБП. В багатьох випадках організовані засідки чи акції польськими силами не вдавалися. Не вдавалися навіть у таких випадках, коли докладно було знане місце стаціонування відділу УПА. Звичайно, на кільканадцять хвилин перед прибуттям польських груп, упівці, інформовані своїми агентами, розміщеними в лемківських селах, ліквідували табір і зникали в глибоких лісах».

                          «Початкові дії УБП, Міліції, ОРМО (допомогова міліція — М.М.) і Війська Польського проти УПА, давали дуже скромні результати. Вдається тільки зліквідувати ряд «мєлін» і співпрацівників УПА».

                          Так, дійсно, «обиватель пулковнік» має рацію. Зліквідували вони неодного такого «вспулпрацовніка УПА», як лікаря з Криниці.

                          Далі ідуть його оправдування, чому властиво не мали вони «сукцесу в боротьбі з УПА». — «Бандерофци» діяли однак в теренах надзвичайно трудних, гористих і лісистих. При тому часто і скоро міняли місце свого постою. Крилися вони в недоступних лісах, у яких мали підземні леговища, в яких могли помістити десятки людей. При тому заховували обережність — на місцях постою, день і ніч виставляли далеко висунені вперед стійки».

                        «Часто переходили на терен Горлицького повіту, а нераз аж до Чехо-Словаччини».

                        «Атакували (упівці ж) великими силами, а опісля розділювались на малі групи. Головним тереном дій (автор має на увазі тільки саму Новосандеччину — М. М.) були такі місцевості, як Тилич, Грибів, Криниця, Північна, Лабова, Навойова, хоча нерідко переходили аж до поблизьких теренів Нового Санча».

                       На тому полк. С. Валах закінчує свої оправдування, та переходить до опису акції УПА на село Лабову, придержуючись при тому стисло своєї засади — один правдивий, а потім десять брехливих, перекручених фактів.

                       Автор розпочинає своє «оповяданє» так:

                      «В надзвичайно зухвалий і несподіваний спосіб «бандерофци» заскочили мешканців села Лабова в ночі з 27-го на 28-ого червня 1946 року, тобто в ніч перед референдум. Зближалась година 23-тя. У місцевій станиці МО трьох міліціянтів їли вечерю перед відходом на нічну службу. Несподівано хтось задзвонив. Через вікна, в місячному світлі, міліціянти побачили, що станиця оточена хмарою озброєних людей. Різнородне умундирування, автоматична зброя та схрещені ленти набоїв на грудях, — вказували на те, що це «бандерофци».

                        Треба погодитись із полковником, що наша акція була для УБП неймовірним заскоченням, шаленою відвагою і великою несподіванкою. Тим більшою несподіванкою, що розпочалася вона не о годині 11-ій ночі, як пише автор, але точно 7:30. Отже дньом. Точно о тій годині наші застави, одна — з півдня від Криниці, друга — з півночі від Нового Санча, були на своїх місцях на шляху, перервавши телефонічне сполучення між цими двома містами а селом. Наш відділ, біля 60 вояків, у цьому самому часі маршував селом у польських уніформах (не різнородних) самою серединою шляху Криниця — Новий Санч, та наближався до згадуваної станиці міліції. Міліція приміщувалась у мурованому будинку, хороненому трьома бункрами. В цьому самому будинку приміщувалась у часі німецької окупації українська поліція, який Армія Людова на спілку з большевицькими партизанами безуспішно атакували цілу ніч і то набагато більшими силами як були наші. Тому рішили ми здобути її підступом, хоч були добре приготовані й на збройне її здобуття. Перед брамою міліції наших трьох вояків у польській старшинській уніформі зустрів стійковий міліціянт. Відділ УПА хоронений перед оком стійкового поблизькими деревами і хатами, чекав на евентуальну атаку. Стійковий міліціянт, побачивши польську старшинську уніформу, виструнчившись, вдарив двома пальцями в дах, як і належиться доброму воякові, та на бажання старшин, повів їх до коменданта «постерунку» пана Міхала Ваховскеґо. Опинившись у коридорі станиці, старшини тихенько розброїли заскоченого міліціянта і самі відшукали пана коменданта. Сидів він з двома іншими міліціянтами в канцелярії станиці в товаристві двох гарненьких дівчат. У спокійній атмосфері, без найменшого спротиву, всі три віддали нашим двом старшинам зброю, тоді, коли третій у цьому самому часі був у спальні на поверсі. Тут застав він кількох міліціянтів під час відпочинку. Відпочивали вони напевно перед нічною службою. Заскочені бідолахи, навіть ще якслід не прочунявшись зпросоння, а вже сходили на долину і не «готові до нічної служби», як пише С. Валах, а таки у підсорочинках, в калісонах і босі.

                         Таким способом була здобута станиця міліції в Лабовій без однісінького стрілу. Не тривала ця операція довше п'ятьох хвилин. Смішно і дуже неповажно з боку полковника польського уряду безпеки, коли він на 82-ій сторінці про цей випадок пише так: «Міліціянти з поверху будинку боронились аж до вистрілу останнього набою. Коли перестали стріляти, «бандерофци» підмінували задні двері й дістались до будинку. Про дальшу боротьбу не було й мови».

                          Але це не суттєва, зрештою, кожному добре знана, польська чванькуватість. Справа в тому, що коли читач прочитав у книжці С. Валаха про акцію УПА на Лабову, міг винести враження, що вояки УПА палили своє село, яке по-давньому було замешкане українцями. Однак, так воно не було.

                       Зразу по переході німецько-большевицького фронту, на скору руку зорганізувалась польська комуністична влада і насильно виселила українців села Лабової. В тому часі виселювали ще на схід. Лабова розташована в чудовій гірській околиці, на шляху Криниця — Новий Санч. Село в нормальних обставинах мало всі дані розвинутись на містечко, бо ще за «панської санаційної Польщі», на досить великому «ринку» Лабової, відбувались щотижневі торги, на які з'їжджались дооколишні селяни із своїми продуктами. Отже, поляки взяли Лабову на перший приціл і зразу в 1945 році вигнавши українців, заселили поляками. Переважно були це ґуралі. В селі з давніх його мешканців залишились декілька родин.

                      Рік пізніше, згідно з датою С. Валаха, в заплянованій акції УПА на Західній Лемківщині, для ліквідації деяких найактивніших польських станиць міліції і погранзастав, попала і станиця міліції в Лабовій. При тій нагоді спалено й ці хати Лабової, які зайняли новоприбулі поляки. В акції палення не заторкнуті були хати давніх мешканців Лабової, без різниці, чи вони належали полякам чи українцям. Коли взяти до уваги, що в тому самому часі були ліквідовані станиці міліції в Крампній (Ясельщина), Гладишові (Горличчина) і Лабовій (Новосандеччина), стане зрозуміло, чому в акції на Лабову брав участь малий відділ УПА.
Останньою брехнею є ось така писанина Валаха: «Розбиті на групи і поодиноко (мова про вояків УПА), впадали до хат, рівночасно в різних пунктах села, зривали зі сну мешканців і давали їм п'ять хвилин часу на вдягання і винесення майна».

                       Передусім ніхто з мешканців ще не спав і тому не треба було їм часу на вдягання. Рій вояків УПА, посуваючись селом з півдня в північному напрямку, повідомляв усіх нових мешканців, що справжні власники оцих хат прийшли спалити свої хати, та щоб вони забирали негайно своє рухоме і нерухоме майно і збиралися на площі-ринку. Попереджали рівночасно, щоб ніхто не відважувався втікати із села, бо може бути застрілений. Спорожнілі вже хати, коли вже добре смеркалось, палили вояки другого роя. Одна молода мама, почувши (може й вперше у своєму житті), українське слово з уст вояка УПА, цього вояка, про якого доводилось її чути «страшне і окропне жечи», попавши у нервовий розстрій, вискочила з хати та попала прямо у мої руки. За хвилину з хати вийшов, тепер вже покійний вояк УПА — Крук, з дитиною на руках, та передав її переляканій мамі. Треба було досить часу, щоб успокоїти нещасну жінку та допомогти їй винести з хати це мізерне майно, яке привезла з собою з «под самуськіх Татер».
Тому, таку писанину, як «бандерофци» напідпитку, в брутальний спосіб побивали мешканців» та «застрілили Юзефа Шонса, який хотів винести з хати машину до шиття» і т. п. — треба уважати останніми бздурами полковника УБП.

                        З цивільних людей у Лабовій був вбитий тільки війт-зайда, який вискочивши з хати, почав утікати до потока, при тому відстрілювався з пістолі. Дуже можливо, що йдеться тут про того самого Юзефа Шонса, про якого згадує С. Валах, якого нібито, застрілено тільки за те, що хотів винести з хати машину до шиття. Поза тим, — усіх мешканців Лабової на другий день, мав нагоду зустріти звітодавець С. Валаха, живими і здоровими, втікаючи перед нашим наступом на горі Рунок. Зустрів він напевно в Лабовій і тих усіх своїх «валєчних» міліціянтів, які крім свого архіву, списка аґентів, 5 фірманок зброї і амуніції, передали нам також і свої уніформи. Вітали його (тобто шефа УБП — попередника С. Валаха) міліціянти вистроєні в лаву, у спідній білизні, визбувшись не тільки зброї, але й дійсно — останнього набоя.

                       А тепер коротко, про «конечність вицофанняся польських сил» з бою з нашим відділом на горі Рунок, біля Криниці, про що автор згадує на сторінці 86-ій. Щойно о годині 10-ій перед обідом, вдалося нам дістатись на Рунок. Кожний вояк вкрай перемучений довгою акцією і транспортацією у гористому терені кільканадцяти фірманок, наладованих не тільки зброєю і амуніцією, але також потрібними нам харчами, які забрано із «спулдзельні». Зброю, амуніцію та більшість харчів, відставлено зразу до криївок. Решта нашого відділу заквартирувала на скраю поляни, з південної її сторони. Дехто з нас приготовлявся до заслуженого відпочинку, коли несподівано посипались понад наші голови серії з польських кулеметів. Короткий рішучий наказ: — на становиська! За хвилину — другий: Огонь! І посипавсь з нашої сторони град куль. На польській стороні стало тихо, Настрашились «хлопакі». Тоді голосний, протяжний наказ нашого командира: — Хлопці вперед! — Під оклики слава, рушили ми в наступ. З польської сторони — кілька коротких серій та крісових пострілів і панічна втеча. Розбіглись вони як зайці по лісі Рунка, а опісля втікали селом Угрин і зупинилися аж у Лабовій. За кілька днів мав я нагоду читати у краківській польській газеті про акцію УПА на село Лабову та бій на Рунку. Українські сили обчислювалось там від 2-ох до 3-ох тисяч вояків, знова ж, з польської сторони, в бою брав участь якийсь там полк ВП з різними додатками. Щодо польських втрат, газета обчислювала їх на кільканадцять вояків. По нашій стороні не було ні вбитих ні ранених, хоч газета подавала якусь там, з повітря взяту, цифру.

                       Байку полк. С. Валаха про акцію УПА на Лабову заперечує друга така (нібито уривок спомину) тодішнього міліціянта, а тепер солтиса в селі Поворозник — Юзефа Вуйтовіча, яка поміщена на сторінках 83 - 84. С. Валах твердить, що міліціянти готові до відходу на нічну службу, почали відстрілюватись до останнього набою. Знову ж Юзеф Вуйтовіч дослівно пише: «Поширюваний вогонь припікав наші тіла, одягнені тільки в калісони».

                       Чи бува, не в підштанцях (для готовости) вибирались панове міліціянти на нічну службу?

                       Полковник Валах мусів би знати, що відділи Бродича, Смирного і Сокола не відійшли зразу із Словаччини на Захід. Вони дуже скоро повернулись із Словаччини на Лемківщину. Частина із них відходила на Захід щойно осінню 1947 року, інші на Схід, а ще інші залишались на терені своїх дій аж до липня 1948 року. Я особисто належав до тих останніх і в червні 1948 році мав нагоду провірити — чи друзі Крук і Ольга Вітяк попали в польські руки чи ні.

                       О. Вітяк і Крук в сам день латинського Великодня 1948 року зайшли до однієї із хат не в Щавнику (як пише С. Валах), а у Верхомлі. Сусід-поляк завважив це і доніс частині ВП, яких не бракувало в жадному спорожнілому тоді українському селі на цілій Лемківщині. Заалярмована частина ВП окружила хату в якій знаходились двоє повстанців. Сл. пам'яті О. Вітяк і Крук боронились завзято до останнього. Вкінці, підпалили із собою хату, залишаючи напевно останні набої для себе. Так згинули сл. п. О. Вітяк-Оксана і Крук.

                      Ні обивателю пулковніку! — Тих двоє героїв, уродженців Щавника і Лосього біля Криниці, вам у ваші закровавлені руки українською кров'ю, — не дістати!

                      На цьому полк. С. Валах кінчає своє «історичне» оповідання про дії УПА на Західній Лемківщині. Але не можна не згадати про ще два «документи» полковника, тобто дві знімки на вставленій картці між сторінкою 96 а 97.

                      По середині між горішньою і долішньою знімками — підпис: «Члени УПА з банди Смирного». На обох знімках по чотирьох озброєних і по-різному уніформованих вояків. Само собою не є це вояки Смирного. Можна догадуватись, що можуть це бути перебрані самі убепісти, або евентуально члени польського т. зв. «реакційного підпілля». Треба ствердити, що полковникові С. Валахові, або хтось передавав всякого роду «документи», або він сам препарував їх — і то дуже немудро. Так, як у попередніх випадках, так само й тут, поміщуючи знімки, нібито «членів УПА Смирного», не доглянув бідолаха, що двох із тих «членів» мають англійські автомати «Стени», яких в УПА ніхто немав. «Стени» мали тільки польське націоналістичне підпілля, які, можна догадуватись, доставляв Польський Лондонський Уряд. Отже, це не тільки не вояки Смирного, але взагалі не вояки УПА. Це ще один доказ брехливости працівників польського комуністичного уряду безпеки.

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації