В РОКОВИНИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

М. Сулима



Минає 60 років із того часу, коли свідома українська інтеліґенція на розвалі російської імперії взялася творити нове політичне тіло, яке стало зав'язком української держави. І в цей і наступні роки вся наша політична еміґрація ще і ще раз буде проаналізовувати причини, чому ми не в стані були закріпити нашої державности, яка зродилася в "роки бурі та революції". Треба б, щоб наші історики науково та об'єктивно висвітлили добу наших визвольних змагань і дали ряд студій у всесвітніх мовах, щоб світ міг дивитися на нашу боротьбу за державність і розцінював ролю української державности в правдивому світлі, а не дивився на всі події крізь призму більшовицької пропаґанди.

Є незаперечним фактом, що роки визвольних змагань стали наріжним каменем творення української нації. Цей процес ще не закінчений — його завершення залежатиме від нашого потенціялу духового та біологічного.

Революція в Україні вибухла в надзвичайно несприятливих умовах для зросту українського національного руху, незалежного від російських впливів. Двохсотлітня неволя скалічила українську духовість; знищила народну суспільну будову; підпорядкувала українські маси політичним і культурним впливам російського наступу; з українського народу створила несвідому етнографічну масу селян і робітників. Внаслідок русифікації наші міста стали центрами ворожого панування, а наша інтеліґенція втратила свої традиції та українську ідентичність. Освіта служила виключно пропаґанді російського великодержавництва. А що торгівля та промисел були в чужих руках, українська нація не мала середньої верстви, на якій звичайно держаться всі модерні нації. Коли зважити, що за Гетьманщини Україна була одною із найбільш освічених держав Европи, то політика російського расистського великодержавництва довела до того, що з вибухом революції грамотність в Україні виносила тільки 21%. В цілій Україні панували впливи російських політичних партій. В "Товаристві Українських Поступовців" (ТУП) гуртувалася горстка поміркованих українських інтеліґентів. Партія Українських Соціял-Революціонерів зорганізувалася щойно в 1917 р. Селянство та робітництво залишилися українськими, але їхня національна свідомість була майже неіснуюча, тому вони легко падали жертвою ворожої більшовицької чи також власної пропаґанди анархічних отаманів.

Брак державнотворчих сил

Не лише Україна, але й сама Росія не мала розвинених суспільних верств, які були б в стані створити тривке демократичне суспільство. В цілій імперії інтеліґенція не мала політичного досвіду, а жила у сфері абстрактних соціялістичних ідей. Самодержавна влада не допускала інтеліґенцію до державного правління, бо боялася її прогресивних ідей. Народництво стало основною політичною ідеєю. До селян промовляли гасла партії соціял-революціонерів, які були за націоналізацію землі. Демократичний режим "Тимчасового Російського Правительства" на чолі з Керенським не вдержався довго й тим самим відкрив навстіж ворота для агресивної партії більшовиків.

Українська революція розвивалася в тісному пов'язанні із загальною всеросійською революцією. Національні українські прошарки почали активізуватися з постанням Української Центральної Ради (17 березня 1917 р.). Соціяльний момент грав вирішну ролю в настроях українських мас. Серед них були популярні гасла "Земля та воля", як також "Вся влада народові", що були гаслами соціял-демократії.

Більшовики видвигнули гасло "Грабуй награбоване", як також вимогу, щоб влада перейшла до робітничих, військових і селянських рад депутатів. Малосвідомі українські маси пішли за цими гаслами, тому влада Центральної Ради тратила ґрунт під ногами, бо її противники завжди представляли її як буржуазну та протинародну владу. Українську революцію гальмувало й те, що ми не мали українського міста; воно було в руках російського та жидівського елементів, що були вороже наставлені до ідеї української незалежности чи державности. Індустрійне робітництво в Україні — це був елемент, який прийшов із Росії; наше ж робітництво було зросійщене. Навіть більшовицький український режим не міг опертися на своє власне робітництво, а на російське. І М. Скрипник, і Ю. Коцюбинський і О. Шумський кінець-кінцем опинилися в цупких обіймах російських більшовиків.

Але не можна заперечити, що в Україні ширився ентузіязм до творення своєї держави. Почавши з місяця квітня, в Києві відбувалися спонтанні маніфестації: перша — українського вояцтва, яке верталося з фронту. Центральна Рада поглинула так у своїх теоретичних дебатах, що "проґавила" найважливішу справу, а саме творення української національної армії. Соціялісти так вірили в гасла всесвітнього братерства, що ніколи й на думку їм не прийшло, що російські товариші-соціялісти захотять нападати на українських соціялістичних побратимів.

Так само в квітні 1917 р. відбувся Всеукраїнський Національний Конгрес, в якому взяло участь 1,500 представників усіх українських організацій. Створено було Центральний Комітет Ради, зложений із 150 членів. Створилися політичні партії: Українська Партія Соціял-Федералістів (Єфремов) Українська Соціял-Демократична Робітнича Партія (Винниченко-Петлюра), як також Українська Партія Соціялістів-Революціонерів (Ковалевський і Севрюк).

Існувало ще кілька менших партій, як: Українська Робітнича Партія, Українська Партія Самостійників-Соціялістів (М. Міхновський), Українська Селянська Спілка та Українська Партія Федералістів-Демократів. В червні 1917 р. відбувся Конґрес Військовиків, який покликав до життя Український Військовий Комітет під проводом С. Петлюри.

Чотири універсали

Коли Тимчасове Правительство в Петербурзі відкинуло всі домагання української делеґації на чолі з Винниченком (українізація українських військових частин, автономне самоврядування, відкриття українських шкіл), Центральна Рада 23 червня 1917 р. проголосила Перший універсал. В ньому стверджується, що відтепер Україна сама собі буде творити своє життя, хоча не хоче відділятися від російської держави. Закони на Україні матимуть право видавати тільки "Всенародні Українські Збори", вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням. Універсал підкреслює, що відмова Тимчасового Російського Правительства прийняти постуляти Центральної Ради приневолює Центральну Раду самій давати лад в Україні. Центральна Рада сподівається, що неукраїнські жителі України піддержать змагання Центральної Ради в організації автономії України. Після цього було покликано Провізійний Український Уряд, що уконститувався 23 червня 1917 р. на чолі з В. Винниченком. В цьому уряді були заступлені всі політичні партії України.

В липні 1917 р. Керенський перевів переговори з Центральною Радою в Києві й Тимчасове Правління визнало Центральну Раду як Уряд України та признало їй право на автономію. В другому універсалі з дня 16 липня 1917 р. Центральна Рада, згідно з домовленням із Тимчасовим Правительством, заявила, що Україна бажає лишитися в федерації народів Росії та відкидає ідею сепарації... Так само Центральна Рада покликала до свого складу представників меншостей в Україні, так щодо "Малої Ради", як центрального органу зложеного із 40 українців, наші архидемократи додали аж 18 представників меншин.

Дня 7 листопада 1917 р. Тимчасове Правительство впало, а владу в Петербурзі захопили більшовики під проводом Леніна. В Києві 16 листопада Генеральний Секретаріят проголосив, що владу в Україні перебирає він; ситуація в столиці України була складна — з однієї сторони білогвардійські частини, а з другої — більшовицькі загони намагалися паралізувати всякі дії Центральної Ради. Дня 20 листопада Центральна Рада нарешті проголошує створення "Української Народної Республіки", але все ще не розриває федеративного устрою з Росією, хоча Росія фактично вже не існувала. До території УНР згідно з цим універсалом, мали належати: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, як також Таврія без Криму. Щодо приналежности Холмщини, Вороніжчини та Курщини мало вирішити населення цих територій. Цей універсал зносив право на поміщицькі, манастирські та церковні землі. Рівночасно 3-й універсал підкреслював потребу заключення миру, введення місцевого самоврядування та забезпечував свободу слова, преси, віровизнання, право власности та право на страйки. Цей універсал забезпечував меншинам — російській, польській і жидівській —  національно-персональну  автономію.

Четвертий універсал із 22 січня 1918 р. змальовує картину безладдя, яке запанувало в Україні внаслідок війни, внаслідок наступу більшовицьких банд на мирні українські села та міста. В обличчі анархії, яку ширило Петроґрадське Правительство та з метою скріплення української революції та заключення миру із усіма сусідами, Українська Центральна Рада остаточно рішається проголосити Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою Українського Народу. Те, що повинно було статися ще в час першого універсалу, сталося тепер, коли Центральна Рада тратила ґрунт під ногами: союзники — німецькі та австрійські військові частини — робилися справжніми окупантами; реквізиції збіжжя німецькими частинами створили з українських селян ворогів нашої влади; більшовицькі армії під проводом Антонова-Овсієнка повели наступ в Україну та покликали до життя в Харкові більшовицький уряд України. Проти частин Муравйова, що наступали на Київ виступила горстка студентів старшинських шкіл, щоб створити легенду " крутянського геройства ".

Якщо, замість цих чотирьох довжезних універсалів, Центральна Рада була б створила чотири здисципліновані дивізії, наша держава могла б була легко справитися з більшовицькими та білогвардійськими диверсіями в Україні. Українська революція була б переможною, і хто зна чи не була б змінила карту Европи та хід дальшої історії.