ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 20 травня 2019 р.

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ


Василь Верига


Лютнева революція в Петрограді 1917 р. відбилася широким відгомоном по всіх закутках Російської імперії. Правда, були намагання недопустити вістей з Петрограду забороною публікування їх у пресових органах, що виходили в Україні. "Затримували ці вісті головним чином місцеві військові власті. Слід зважити, що більша частина території України входила до складу Київського й Одеського військових округів, була найближчим запіллям Південно-Західнього фронту, а цивільні власті цього району знаходилися в прямому й безпосередньому підпорядкуванні військовому командуванню. У Києві, наприклад, публікацію повідомлень про події в Петрограді заборонив начальник штабу Київської військової округи. Заборону було знято лише ввечері 2 березня. При цьому телеграми підлягали суворій воєнній цензурі навіть тоді, коли в Петрограді вже був створений Тимчасовий уряд".1

В Києві влада перейшла безкровно до рук т.зв. Виконавчого Комітету, який обрала Рада об'єднаних громадських організацій міста Києва. Цей Комітет складався з 15-ти осіб і до нього з українців входили барон Федір Штейнґель, член ТУП, голова, Андрій Ніковський, секретар комітету та Сергій Єфремов, Микола Порш, д-р Микола Страдомський, який пізніше став комісарем міста Києва та ще один робітник з Арсеналу.2

Вслід за тим Тимчасовий уряд затвердив на губерніяльного комісаря дотеперішнього голову губерніяльної земської управи Михайла Суковкіна (того самого, якого пропонував петроградський відділ ТУП), а Дмитра Дорошенка його заступником. В скорому часі відбувся губерніяльний з'їзд представників від сільських громад, який вибрав Губерніяльний Виконавчий Комітет, до якого входили майже самі українці. Цей Комітет став видавати офіційний орган "Вісті Губерніяльного Виконавчого Комітету Київщини" в російській та українській мовах.3 Цим формально визнано українську мову, як урядову нарівні з російською. Тимчасовий уряд наказав губернаторам передати свої функції головам губерніяльних земських управ і з тим самим замінено всі старі царські органи влади новими — революційними, в яких брали участь також і українці.

Подібні процеси проходили по всіх інших губерніях України та їх повітах і волостях, як вислід петроградської революції. На місце старого автократичного царського режиму приходив новий демократичний лад. Весь цей процес не поминув й українських діячів, а головно членів всеукраїнського та понадпартійного Товариства Українських Поступовців (ТУП).

 Користаючи із змінених політичних умовин, провідні члени ТУП, які досі нелегально керували українським культурним життям під російською займанщиною, вирішили, що настав час до дії і треба взяти ініціятиву у свої руки. Розпочалося з того, що Рада ТУП видала першу відозву, в якій закликала українське суспільство організувати свої власні національні сили. На вислід цієї відозви довго не треба було чекати, бо революція зробила глибоке враження на все суспільство. Першим відгукнулося київське православне духовенство, яке на своїх зборах ухвалило піддержувати контакт з українською національною організацією. У висліді цього в Раді ТУП зголосилося двох священиків для нав'язання контактів. Прийшли також і представники від робітників.

Тим часом, не чекаючи навіть і відозви ТУП, розпочав свою діяльність пор. Микола Міхновський разом із капітаном Гоном, які на зборах Ради ТУП заявили, що в військових частинах уже сформувалися українські громади. Все це промовляло за створенням якогось всеукраїнського координаційного центру.

Щоб задоволити потреби української громади взагалі, було вирішено оснувати загальну організацію, яка об'єднувала б різні організації. І так 4 березня (17-го на н. ст.), тобто 2 дні після того, як у Петербурзі почав діяти Тимчасовий уряд, у Києві заіснувала репрезентативно-контактна установа під назвою Центральна Рада. Щоб уникнути різних негодувань та не допустити до непорозумінь поміж різними українськими групами, головство було призначено для проф. М. Грушевського, довголітнього члена ТУП, який повинен був у скорому часі повернутися з заслання. В той час проф. Грушевський був уже визнаним авторитетом у провідних українських колах і, коли з кінцем березня він повернув до Києва, йому одноголосно передано головство Центральної Ради. Заступником його вибрано Володимира Науменка, а товаришами голови Дмитра Антоновича та Дмитра Дорошенка.

Новостворена Центральна Рада, виступаючи в імені українського народу, вислала привіт голові Тимчасового уряду князеві Львову й міністрові юстиції Ол. Керенському, висловивши у своїй телеграмі надію, що "у вільній Росії задоволено буде всі законні права українського народу". П'ять днів пізніше (22 березня) Центральна Рада видала відозву "До Українського Народу", в якій на самому початку говорилося:

"Народе Український! Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і Твоєї волі і пробудження до нового вільного, творчого життя після більш двохсотлітнього сну. Уперше, український тридцятьмільйоновий народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити, як окрема нація. З цього часу у дружній сім'ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собі кращу долю кувати".4  

Але вже при складанні тексту цієї першої відозви виникли різниці думок між представниками трьох різних політичних середовищ: Міхновський зі своїми однодумцями вимагав, щоб негайно приступити до організування самостійної української держави та сповістити про це український народ таки вже в першій відозві Центральної Ради.5 Члени ТУП мали застереження практичного порядку. "Оповістивши творення державности, треба те дійсно й робити, — казали вони, — а в українців не було на те досить сил, а то й досвіду. Творити державу та всі державні органи, "не маючи ніякої мілітарної сили й маючи в той час проти себе ворожість усієї неукраїнської людности", прямо не можливо. До державної самостійности прямувати ступнево, крок за кроком".6

Проти негайного проголошення виступили також і соціалістичні українські партії, соціял-демократи та новостворена Українська Партія Соціял-Революціонерів. Обі ці партії твердили, що Центральна Рада насамперед повинна присвятити всю увагу соціяльним питанням, здобути собі довір'я українських мас і щойно тоді братися до розв'язки політичних проблем. Не бажаючи зривати консолідацію українських сил, Міхновський вже на самому початку, поступився своїм опонентам, сподіваючись, що вони скоро зорієнтуються в ситуації і, як українські патріоти, перейдуть на самостійницькі позиції. У висліді цього в своїй першій відозві Центральна Рада, хоча й підкреслила окремішність українського народу, як окрему націю, узалежнила дальшу його долю від вирішення всеросійських Установчих Зборів. 7

16 (29) березня відбулася в Києві величезна маніфестація п. н. "Свято Революції", в якій взяли участь майже всі прошарки населення міста та підміських сіл, як також усіх політичних напрямків. Величавий похід проходив головними вулицями міста при співучасті війська. Першими в маніфестаційному поході йшли три російські групи, усі під червоним прапором та під звуки Марсельєзи, але з різними лозунґами-кличами, залежно від партійної програми. Російські соціял-революціонери та соціял-демократи (меншовики) домагалися скликання Установчих Зборів, які мали б вирішити майбутнє Російської імперії. За ними ішла добре зорганізована та здисциплінована група соціял-демократів (большевиків) на чолі з братами П'ятаковими із транспарентом "Вся власть совєтам" (вся влада радам). Але всі ці російські групи були відносно невеликі.

Добре зорганізованою була також і українська група, яка своїм числом перевищувала всі три російські. Напереді українці несли величезний жовто-блакитний прапор, а далі за ним, на всю широчінь вулиці, транспарент з написом "Хай живе вільна Україна". 8 В переході групу вітали оплесками тисячі глядачів, з посеред яких лунали оклики "хай живе вільна Україна". В цей день увесь Київ був на вулицях, біля вікон або на бальконах кам'яниць, — стверджують учасники. Кожну російську групу, що проходила перед будинком київської Думи вітав хтось із представників міської Думи, 9 яка все ще складалася головно з москалів. Коли українська група підійшла під будинок із кличем "Хай живе вільна Україна", представники міста розгубилися й не було кому її привітати, дарма, що це була найбільша група. Але не розгубилися демонстранти, які збентеженим членам міської Думи кинули ще один клич: "Хай живе український Київ". 10

Київська демонстрація показала зовсім наглядно, що все що було російське — сконцентрувалося під червоними прапорами а все ,що почувало себе українським — ішло під жовто-блакитними прапорами та вличем-вимогою — "Вільна Україна". 11

Виступ українців на загально-київській маніфестації виявив перед своїми і перед чужинцями, що українська стихія живе і довговікові намагання здушити український нарід не дали бажаного висліду. Для мобілізації українських сил, як і для показу всім ворогам українського руху, Центральна Рада відзначила дня 1 квітня шевченківські роковини українською маніфестацією в Києві. "Своїм ґрандіозним характером, своїм одушевленням, своїм ентузіязмом вона перейшла всі наші сподівання — писав очевидець Дмитро Дорошенко. — В ній узяло участь понад сто тисяч людей... Одна за другою надходили громади, групи, корпорації: школи, гімназії, товариства та багато війська — всі з українськими жовто-блакитними прапорами, 12 яких разом нараховувало коло 300. Маніфестанти у супроводі оркестр ішли під прапорами з написами: "Вільна Україна у Вільній Росії", "Душу й тіло ми положим за нашу свободу", "Автономія України", "Самостійна Україна з гетьманом на чолі", "Хай живе федеративна республіка". 13 Похід, який замикала група селян з поблизьких сіл, пройшов від університету через Хрещатик до Міської Думи, а далі до площі св. Софії. Цим разом маніфестантів вітали з балькону Міської Думи президія Виконавчого Комітету та начальник Київської Військової Округи ген. Ходорович, який по-військовому вітав українські прапори. Тут же проф. Грушевський виголосив промову, в якій закликав усіх присягнути на прапор Шевченка, що будуть битися і не зложать зброї аж поки рідний край не дістане автономії. Ентузіястична юрба винесла Грушевського на другий поверх Думи й поставила його на бальконі побіч членів міської Думи. Після цього похід вирушив на площу св. Софії, де маніфестантів зустріло духовенство з хоругвами під гомін дзвонів Софійського собору. Тут же на Софійській площі відправлено панахиду за мучеників України, посвячено прапори українського полку та відбулося величаве віче. На пропозицію Грушевського віче схвалило резолюцію, якою вітало відновлення народовластя в Україні й вимагало скликання установчих зборів, які мали б ствердити автономний лад в Україні та постановило вимагати від Тимчасового уряду, щоб він "міцно зв'язав справу автономії України з інтересами нового ладу... й зробив усі заходи, щоб надати український національний характер публічним установам... В справі переведення цих постанов у життя, — говорила резолюція, — віче доручує Українській Центральній Раді порозумітися з Тимчасовим урядом".14

"Українська маніфестація була переломовим моментом в розвитку українського руху в Києві: тепер відразу, і свої і чужі побачили, що українство — сила, що за ним маси, а не якісь окремі гуртки..." На цій маніфестації провідники української національної революції "вперше почули твердий ґрунт під ногами, почули себе господарями в своїй хаті"15, а проф. Грушевський був визнаний як бездискусійний голова.

Дня 1 квітня Центральна Рада влаштувала українську маніфестацію, щоб перевірити свої сили і показати населенню столиці свою зорганізованість та одностайність. Ця маніфестація стала величезним національним святом, що піднесло на дусі всіх українців порозкиданих на широких просторах російської армії і фльоти. Поверх сто тисяч людей взяло участь у цій маніфестації з національними жовто-блакитними прапорами, а між ними пару десятків тисяч узброєних українців-вояків, студентів високих і середніх шкіл.

Усі ці маніфестації були чи не найкращим виявом українського населення, що воно хотіло не тільки соціяльних, але також політичних змін, воно хотіло волі для України. "Гасло вільної
України було першим етапом у свідомій боротьбі за українську державу. Це був перший крок умасовлення української національної ідеї, після якого мали наступити дальші етапи і дальші кроки. Київ пробудився до нового життя а з ним пробудилась і ціла Україна".16

Одначе, як виявилося доволі скоро, Українська Центральна Рада не була одинокою, що суперничила з Тимчасовим урядом за владу в Україні. Російська "революційна демократія", хоча й не заперечувала права на самовизначення народів і демократичні свободи, все-таки вважала, що це до українців не повинно відноситися. На провідну ролю в Києві зголосили свої претенсії ще дві організації, а саме: "Совєт солдатських депутатів", на чолі з москалем П. У. Незлобіном, та "Совєт робітничих депутатів", який очолював капітан Карум. Як в одній так і в другій раді головну ролю грали москалі й жиди, російські соціял-демократи і соціял-революціонери.

Перед відкриттям Конґресу по Києві в неукраїнських колах стала ходити чутка, що Конґрес має оповістити себе Українськими Установчими Зборами та взяти всю державно-політичну владу в свої руки. Російські кола дуже тим затрівожилися і посипалися погрози на адресу Центральної Ради.

В останніх днях березня "солдатська" та "робітнича" ради депутатів відбували своє спільне засідання й забажали говорити з представниками Центральної Ради у справі майбутнього революції. З невідомих причин Центральна Рада, замість говорити з ними у себе, вислала свою делегацію на чолі з самим Грушевським на спільні збори президій цих рад. Голова зборів Нєзлобін різко виявив українській делеґації, що "домагання автономії у теперішню хвилю це — удар в спину революції і що на всякі спроби фактичного переведення цієї автономії революційна демократія відповість баґнетами".17

Це був чи не найкращий сигнал для провідників української революції, що лютнева революція змінила режим у Петрограді, але не змінила московської психіки і бажання москалів панувати над Україною та продовжати свою колоніяльну політику.




(Далі буде)




___________________  
1 В. Л. Харитонов. Лютнева революція 1917 року на Україні. Харків, Вид-во Харківського університету, 1966, стор. 119.  
2 Д. Дорошенко. Мої спомини про недавнє минуле. Мюнхен, Укр. вид-во, 1969. Стор. 82. (Далі: Його ж: Недавнє минуле).  
3 Там же, стор. 83.
4 Д. Дорошенко. Історія України 1917-1923. Ужгород — Нью-Йорк, Булава, 1954, т. 1, стар. 46.
5 П. Мірчук. Микола Міхновський. Філядельфія, ТУСМ, 1960, стор. 57. 6 В. Винниченко. Відродження нації. Відень, 1920, т. 1, стор. 225.
6 В. Винниченко. Відродження нації. Відень, 1920, т.1, стор. 225.
7  Мірчук, цит. праця, стор. 59.
8М. Ковалевський. При джерелах боротьби. Інсбрук, Накл.  М. Ковалевської, 1960, стор. 276.
9  А. А. Гольденбейзер, "Из киевскихъ воспоминаний, 1917-1922". Архивъ русской революции. Берлин, 1922, т.6, стор. 164.
10   Ковалевський, цит. праця, стор. 277.
11 Там же.
12 Дорошенко, Недавнє минуле.
13  В. Кедровський. 1917 рік. Вінніпеґ, Тризуб, 1967, стор. 58-59.
14  Киевская мысль, Но. 79, 1917, цит. В. Кедровський, цит. праця, — стор. 59-60.
15 Ковалевський, цит. праця, стор. 278.
16   Дорошенко, Недавнє минуле, стор. 90.
17   Там же, стор. 92.


Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації