ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 24 червня 2012 р.

УКРАЇНЦІ ВОЛИНІ У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ НІМЕЧЧИНИ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Валентин МАЗУРОК 
м. Кременець, Україна 

                                 З приходом німецької окупаційної влади Волинь увійшла до Райхскомісаріату Україна (РКУ). На території реґіону фашисти організували осередки поліції, до чиєї компетенції переходила охорона тилу. Для важливих об'єктів та затримання радянських партійних та державних функціонерів та службовців створені спеціяльні загони „Одіс" (Ordnungsdienst-Odis)1.У населених пунктах краю, де на перших порах не було німецької адміністрації, створено місцеву охорону, яка не підпадала під категорію поліцейських формувань. Саме на її основі в кінці 1941 р. із місцевого населення німці створили службу охорони „шуцманшафт" (Schutzmannschaft) та перші охоронні батальйони, скорочено „Шума" Schumannschaft Schuma).

                              У німецькі охоронні служби набирали місцеве населення на добровільній основі, щоб не порушувати Гаазької (1899 і 1907 рр.) та Женевської конвенцій (22 серпня 1864 р. і 22 липня 1929 р.), які забороняли окупаційній владі примусово призивати до своїх армій мешканців захоплених територій.

                              Особовий склад військовослужбовців українських охоронних батальйонів у складі німецької армії поділявся на три основні категорії:

                              1) українські еміґранти, учасники національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., які утворювали командний склад в сотнях і чотах деяких батальйонів;
                              2) колишні військовополонені Червоної армії;
                              3) місцеві жителі.

                             Мотиви вступу в охоронні батальйони були різні. Еміґранти, з числа колишніх старшин армії УНР, вступали організаторами українських куренів переважно з військово-політичних міркувань.

                            Військовополонені прагнули зберегти собі життя, опинившись в концентраційних таборах. Місцеві жителі вступали переважно з матеріяльних і фінансових причин. Єдиного потужного центру підготовки офіцерського складу охоронних батальйонів не існувало.

                            У липні 1942 року на Кременеччині в с. Білокриниця, в колишніх казармах 12-го полку Подільських уланів польської армії, розпочалося формування 120-го охоронного батальйону, командиром якого призначено колишнього старшину української армії УНР, майора Івана Шуригу2. Первинно 102-ий батальйон німці плянували використовувати проти руху Опору на Волині, але зрозумівши його „неефективність", так як багато вояків симпатизувало українським партизанам, передислокували у Білорусію. В часі дислокації загону на Кременеччині частина вояків відійшла в табір ОУН(б) „Крука", який розташувався в лісовому масиві в районі с. Антонівці3.

                            З наближенням радянсько-німецького фронту 102-ий охоронний батальйон передислокувався у Східну Прусію, а пізніше у Францію для боротьби з французьким рухом Опору. Між частиною українських старшин таємно розроблявся плян переходу на сторону французів по прибуттю на місце. У здійсненні своїх плянів вояки розраховували на уродженця Кременеччини, майора Глобу, 1918 р. н.4.102-ий батальйон прибув у Францію 21 серпня 1944 р. у м. Везуля (Vesoul) департаменту Горішньої Сони (Haute Saone). 27 серпня 1944 р. курінь, знищивши німецьких офіцерів, перейшов на бік французьких партизанів. В лавах французького руху Опору 102-ий батальйон почав іменуватися Першим Українським Куренем ім. Івана Богуна. Український курінь провів ряд успішних операцій проти фашистів на території Франції.

                               Однак на вимогу радянської амбасади у Парижі, в жовтні 1944 р. курінь був розформований і більшість бійців поповнили Французький Чужоземний Леґіон5.

                               Отже, українські вояки внесли великий вклад у боротьбу проти гітлерівського окупанта далеко за межами своєї Батьківщини. Вони боролися проти коричневого так і червоного окупанта, в ім'я демократії і надії на відродження власної держави. Уряд Франції високо оцінив боєздатність українських вояків. Курінного Глобу, сотника Джуса, Зінчука, поручника Бойка нагороджено Французьким Воєнним Хрестом 1939-1944 рр.

                                 Загалом втрати бійців куреня ім. І. Богуна у боях, як української військової одиниці, так і в Французькому Чужоземному Леґіоні за неповними даними становили 243 чоловік вбитими і 52 пораненими.

                                 На Луччині, Волинської обл. залишився один загін ОУН(м) в кількості 150 повстанців, який не піддався розброєнню ОУН (б), під командуванням „Нечая"-А. Поліщука. Керівництво загону звернулось із заявою до населення Волині та Краєвого проводу ОУН(б), у якій закликали продумано ставитися до розпоряджень бандерівського проводу, щоб не нашкодити справі національно-визвольної боротьби та не спровокувати репресії в краї. У зверненні до ОУН(б) вони закликали:

                               1) припинити провокації, що давали привід окупаційній владі проводити репресії проти мирного населення;
                               2) попереджувати провід ОУН(б), що у випадках роззброєння загонів ОУН(м) будуть вжиті адекватні міри. За вбивства СБ ОУН(б) будуть карати винних осіб, які видавали відповідні накази,та їх виконавців;
                               3) загін у випадку намагання роззброєння підрозділами ОУН б) буде чинити активний опір.

                               Звернення підписали місцеві провідники ОУН(м) М. Соколик-„Черкас", К. Швець, С. Кушнірук 6.

                                 Однак СБ на Волині продовжувало облікувати осіб прихильних до ОУН(м) та УНРА. Станом на 4 листопада 1943 р. на Рівненщині в с. Морозівка-Хариспко Т.; с. Топче-Кухарук Г., які підтримували УНРА. У с. Данилів-Бондарчук О., Гарбар М.; с. Залізці-Новак В.; с. Черниця-Темнюк Ф., Темнюк Л. підтримували ОУН(м), вели агітаційну роботу проти ОУН(б). 7

                                  Восени 1943 року ситуація ускладнилась. Керівництво бандерівців видало наказ ліквідувати непокірний загін та його прихильників. У такій ситуації загін роз'єднався на ряд малих рухомих груп і розпорошився в краї. Хоча така тактика не була вдалою, у зв'язку із складним становищем на Волині, коли потрібно було обороняти села від німців, радянських партизанів, польських боївок, іншого виходу із ситуації керівництво загону не знайшло. Під час переходу зв'язкового „Окуня"-А. Федчука від одного відділу до іншого, він потрапив до польської поліції. Поляки передали зв'язкового німцям у Луцьку. Про затримання А. Федчука дізналося командування загону. М. Солтис вислав німцям листа, у якому вимагав негайно звільнити зв'язківців. У протилежному випадку погрожував терором. Німці запропонували переговори, на які українська сторона погодилася. У розмовах у с. Милуші, а згодом у Луцьку, з українського боку брав участь М. Солтис, з німецького - гауптштурмфюрер (згодом штурбанфюрер) СД Зіґфрід Асмус (Assmus).

                                 Було досягнуто угоди про співпрацю на слідуючих умовах:

                                 1) українці створюють великий військовий відділ;
                                 2) загін діятиме на партизанській основі і постійно рейдуватиме в краї;
                                 3) завданням загону буде боротьба з радянськими партизанами та оборона українського населення від польських збройних формувань, які співпрацювали з радянськими партизанами;
                                4) українських партизанів озброюють легкою автоматичною зброєю і забезпечують боєприпасами;
                                5) німці не втручаються у внутрішнє життя загону, де командування буде українським;
                                6) загін не турбуватиме німців, якщо вони не будуть проводити репресій та терор проти українського населення;
                                7) окупаційна влада зобов'язувалась негайно звільнити всіх українських в'язнів на Волині, за винятком комуністів та бандитів.8

                                  Приблизно 11-12 листопада 1943 року група повстанців загону „Нечая" вирушила в рейд на Кременеччину. У складі групи були: „Черкас", „Гіркий", полковник „Тур"-В. Герасименко, „Вовк"-М. Каркоць, „Довбня", „Остап", „Окунь", „Смуглявий", та медсестра Галя. Із Луцька попрямувала на Дубенщину. Південніше м. Дубна переправилася на правий берег р. Ікви, де до групи приєдналися „Чалий" і „Грізний". Біля с. Верби загін в кількості 18 чоловік переправився через р. Ікву і підійшов до хутора Кутниська, неподалік с. Птича Дубнівського району. На хуторі відбувся бій із сотнею УПА, яка прагнула роззброїти відділ. Бій тривав 15-20 хвилин. Бойова група розпорошила загін ОУН(б). 15 листопада 1943 р. повстанці прибули до с. Сапанова Кременецького району Тернопільської обл. і розмістилися в господарстві „Коваля" і „Оси"-Федора і Юрія Красевичів. У селі загін затримався на декілька днів, з метою відпочинку для подальшого рейду по Кременеччині, розповсюджував вістку про прибуття групи, щоб дати змогу приєднатися повстанцям, яким загрожувала небезпека з боку СБ. Отже, Кременеччина стала місцем народження нового військового формування. 18 листопада 1943 р. до групи в с. Сапанові долучився „Крук", „Гірняк", „Пшеничний", „Підкова". Загін увечорі вирушив у рейд через с. Млинівці, Підлісці, Жолоби, Шпиколоси, Новосілки, Титильківці до Людвища. У цьому районі залишилося багато людей ОУН(м), яким загрожувала небезпека з боку СБ. Мельниківський відділ у зворотному шляху до с. Сапанова, 23 листопда 1943 р. піймав 4 зв'язкових ОУН(б), які прямували в Галичину. У цей період перебували боївки ОУН(м) у селах: Сапанів, Жолоби, Гаї, хутір Олексюки. У с. Лопушно Лановецького району мельниківці мали нараду в хаті селянина Марселюка з керівництвом Фронт української революції на чолі з „Яворенком", на якій обговорювали складну суспільно-політичну ситуацію, що склалася в регіоні. Бійці Т. Басюка найбільше перебували у цей період на хуторі Рідкодуби. Вони підтримували зв'язок з с. Борсуки і Катербургом, а також Якимівцями Лановецького району.10                                  

                             Аналізуючи вищезгадані документи і спогади учасника ФУР О. Чуйка, який проживає в Великій Британії, можна стверджувати, що ОУН(м) пропонувала людям з ФУР, яким загрожувало СБ, перейти в УЛС. Повернувшись в с. Сапанів, яке стало базою, група зустрілася з новими друзями із Луччини. „Черкас" дотримувався позиції, що загін не повинен надмірно зростати. Організаційна сітка ОУН(м) на Волині в першу чергу направляла у загін розконспірованих членів, яким загрожувала СБ, і в майбутньому не було змоги пристосуватися до радянської дійсности. До с. Сапанова прибуло декілька груп членів ОУН(м) з сіл: Стовпця, Онишківець, Комарівки, Турї. Загін нараховував понад 50 бійців, які здобувши гіркий досвід біля с. Антонівці, не збиралися складати зброю перед будь-ким. Коли відділ відпочив і добре стемніло, ОУН(б) стягнуло великий загін для роззброєння мельниківців. Однак про наміри ОУН(б) керівництво загону вчасно дізналося і добре підготувалося до бою. Бандерівський загін попав в перехресний обстріл та був розсіяний в районі с.Сапанова. Після дводенного відпочинку група ОУН(м) вирушила в новий рейд до с. Людвищ. Шлях пролягав іншим маршрутом, з метою поширення відомостей про появу загону. Протягом першого і другого рейду до групи приєдналося більше 40 активних членів ОУН(м), яким загрожувала небезпека. На зворотному шляху група обійшла м. Кременець з південної сторони і затрималася в передмісті Туники, де до групи долучився відомий член ОУН(м) на Кременеччині „Кобець". У Туниках повстанці атакували поляків, які перебуваючи у поліції грабували українське населення 11.

                               У даній складній ситуації „Черкас" і полковник „Тур" вирішили відмовитися від партизанської боротьби і далі проводити рейд відкрито, щоб не викликати репресії по відношенню до мирного населення із сторони німців. Відділ ОУН(м) в кінці листопада, добре озброєний, рейдував по всій Кременеччині. Так, 1 грудня 1943 р. 80 повстанців пройшли через село над районом 7/7 і розклеювали листівки, у яких закликали місцеве населення не підпорядковуватися ОУН(б). Для ліквідації загону ОУН(м) у ніч з 1 на 2 грудня був направлений загін, який зав'язав бій. Знищити мельниківський загін не вдалося, повстанці добре орієнтувались на місцевості і багато знали таємної інформації про задуми УПА12. У с. Білокриницю прибули інші групи ОУН(м). 2 грудня 1943 р. о 23:00 вступило в село близько 300 повстанців. Пройшовши білокриницький міст вистрілили в повітря 3 сигнальні ракети. З собою мали 2 вози, на яких везли 1 міномет, 2 важких станкових кулемети, всі інші повстанці йшли пішки 13.5 грудня 1943 р. до с. Сапанівчика о 8 год. ранку і с. Млинівці прибув відділ ОУН(м) в кількості 100 повстанців із с. Сапанова. Були озброєні в більшості автоматами ППШ (фінка), МП, самозарядними гвинтівками (десятками), кількома кулеметами, на озброєнні гвинтівок мали мало, крім того у кожного повстанця було по пістолету і декілька гранат. Спочатку видавали себе за польову жандармерію УПА, говорили, що шукають дезертирів УПА, в дійсності шукали за організаційною сіткою ОУН(б). Забрали з собою станичного і господарчого, побили їх, щоб дізнатися місце розташування підпільних складів. З млина забрали 700 кг збіжжя. З собою мали багато пропагандистської літератури. При сотні перебувала Волинська Краєва Екзекутива ОУН(м). Через певний період загін повернувся до с. Сапанова и. У ніч з 5 на 6 грудня 1943 р. мельниківці, розбившись на дві групи, рейдували одні в напрямку Дубнівського району, інші в напрямку с. Жолобів. їхній відділ 6 грудня 1943 р. в кількості 67 повстанців скликав збори селян, на яких бандерівців звинувачували у репресіях проти краян 15. 12 грудня 1943 р. відділ ОУН (м) рейдував з с. Сапанова в напрямку сіл Підлісці-Старий Кокорів 16.

                                 Одночасно провід ОУН(м) на Кременеччині намагався повністю забрати в ряди УЛС розконспірованих людей, а також бійців з ФУР, яким загрожувала небезпека. 14 грудня 1943 р. о 15:00 загін вирушив з с. Сапанова в Жолоби в кількості 200 осіб. У с. Білокриниця дислокувався мельниківський відділ в кількості 100 повстанців. У ніч з 14 на 15 грудня до с. Сапанова прибув віділ УПА для ліквідації мельниківського загону. Повстанців в селі не застали, згідно доповідної записки в УПА загін ОУН(м) передислокувався в с. Жолоби 17. Аналізуючи цей документ, можна стверджувати, що відділ УПА, який прибув для ліквідації ОУН(м), був не боєздатним. Цей висновок можна зробити тому, що с. Жолоби находиться від с. Сапанова на відстані 8 км, а с. Білокриниця на відстані 2 км і передислокуватися у вищезгадані населені пункти не було, на думку дисертанта, великих проблем. Можливо відбулися нові сутички між загонами ОУН(м) і ОУН(б), але досягти мети бандерівському загону не вдалося. Це підтверджується і архівними фактами. Для знищення загонів ОУН(м) керівництвом УПА були направлені відділ жандармерії та повстанські загони „Гірняка" та „Берези'' але знову безрезультатно18.

                               В другій половині грудня 1943 р. в с. Білокриницю прибуло 5 вантажних автомобілів і повстанці переїхали в с. Підгайці, неподалік Луцька. У с. Підгайцях відбулася зустріч загону з німецькими офіцерами, які приїхали оглянути недавніх партизанів. Після кількохгодинного огляду, до школи, де розмістився загін, прибули декілька вантажних автомобілів з усім необхідним для нормального забезпечення життя бійців. Почалися суворі будні загону. При ньому залишилися лише два німецькі офіцери Асмус та Раулінґ. Вони не втручалися у внутрішнє життя загону, виконували виключно зв'язок між українцями і німецьким командуванням з Луцька. Загін у с. Підгайцях швидко набував військової форми. Відбувся розподіл людей на бойові та господарські підрозділи. Загін одержав назву Український Леґіон Самооборони, в німецьких джерелах він іще іменувався 31-ий батальйон СД. В деяких документах назва вживалася в двох варіянтах. У першій половині грудня 1943 р. „Коваль'' „Мазниця", „Кобець" виїхали до м. Кременця з метою сприяння звільнення політичних в'язнів. Перше звільнення відбулося 9 грудня 1943 р. з Кременецької тюрми з 12 і 13 камер в кількості 20 осіб. Всі вони з речами повернулися додому. Начальник в'язниці повідомив, що до 14 грудня більшість буде звільнена 19. Визволення українських політичних в'язнів відбулося без перешкод. Вони в більшості розійшлися по домівках, лише незначна частина залишилася при групі „Коваля". Новина блискавично розійшлася по всьому краю. Під кінець грудня 1943 р. до с. Підгаєць прибуло нове поповнення під керівництвом „Жарини" з Дубенщини і Кременеччини, серед яких: „Хрін"-М. Медвецький, „Троян"-В. Смакуржевський, „Гуня", „Граб", „Вихор", „Угренко", „Котьо'", „Клен" та декілька бойовиків від загону „Яворенка". На початку січня 1944 р. чота „Вовка",отримавши наказ, виїхала до м. Цумань, що знаходиться в рівненських лісах, з метою розвідки сил радянських партизанів в цьому районі. Бійці розмістилися в хатах і пробули там декілька днів, ведучи розвідку довколишньої місцевости. Після виконання завдання на Святий Вечір чота повернулась на місце дислокації загону, у с. Підгайці. УЛС на цей час нараховував дві бойові сотні, інтенсивно проводилася військова підготовка.

                               До с. Морочина прибула частина бійців сотні „Трактора", яка приймала участь у бойових діях на фронті й вирвалася з оточення. Залишки сотні проривалися через Рівне, Дубно, Вербу, Броди, Львів. По дорозі до них приєдналася частина бійців із загону ОУН(м), зокрема боївок котрі діяли в районі Дубна, с. Верби 20.

                              Отже, найбільш критичним в історії українського національно-визвольного руху було літо 1943 р. Унаслідок розколу ОУН, між двома фракціями виникла гостра боротьба, яка привела до репресій СБ по відношенню до членів ОУН(м) та інших українських формувань. У такій ситуації командир нероззброєного партизанського загону ОУН(м) „Нечай" та провідник М. Солтис уклали локальну угоду з німцями з метою створення українського збройного формування, де гітлерівці виконували лише обов'язки зв'язкових. Українські вояки в міру можливости охороняли місцеве населення від терору з боку радянських партизанів, польської АК, СБ, звільнили багатьох в'язнів з тюрем Волині.

                               Бійців УЛС не полишала думка, що створений в екстремальних воєнних умовах їх відділ, за сприятливих умов зможе нести свій вклад у боротьбу за національне визволення. Саме ці почуття патріотизму й ідейна переконаність допомагала їм легше переживати скрутні обставини, у яких вони опинилися і прагнули до відродження національної незалежности та власної держави.

______________________________________
1 Центральний державний архів вищих органів влади (далі ЦДАВОВ). - Ф. 2077. - Оп. 1. - Спр. 4. - Арк. 5.
2 Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). Львівський національний університет ім. І. Франка. Канадський інститут українських студій Альбертського університету. Львів, 2003. - С. 136.
3 Скорупський М. Туди, де бій за волю. Збірник військово-політичних матеріялів у пам'ять Максима Скорупського-Макса, курінного УПА. Зібрала й упорядкувала колегія. Технічна редакція Василь Михальчук. Фундація ім. О. Ольжича у Великій Британії. Друк: Перша Українська Друкарня у Франції. Лондон-Париж, 1989. - С. 91.
4 Михальчук В. Буковинський курінь, або 115 батальйон шуцманів. Париж. Рукопис. Архів Мазурка В.
5 Небелюк М. Під чужими прапорами. Париж, 1951. - С. 113-192.
6 Каркоць-Вовк М. Від Воронежа до УЛС. - Міннеаполіс, 1995. - С. 75.
7 Державний архів Рівненської області (далі ДАРО). -Ф. Р -ЗО. - Оп. 2. - Спр. 15. - Арк. 216.
8 Гірняк К.Український леґін Самооборони. Причини до історії. Торонто, 1977. - С. - 8.
9 Пісоцький П. Початки роздору підпільної боротьби на Волині. Спогади учасника боротьби про трагічні події на Волині 1941-1944 рр. - Тернопіль, 2001. - С. 148.
10 ДАРО. - Ф. Р ЗО. - Оп. 2. - Спр. 33. - Арк. 23.
11 Пісоцький П. Початки роздору підпільної боротьби на Волині. Спогади учасника боротьби про трагічні події на Волині 1941-1944 рр. - Тернопіль, 2001. - С. 150.
12 ДАРО. - Ф. Р. 30. - Оп. 2. - Спр. 33. - Арк. 148.
13 ДАРО. - Ф. Е 30. - Оп. 2. - Спр. 33. - Арк. 39.
14 ДАРО. - Ф. Е ЗО. - Оп. 2. - Спр. 33. - Арк. 34.
15 Там само. - Арк. 88.
16 Там само. - Арк. 102.
17 Там само. - Арк. 103-104.
18 Там само.-Арк. 151-153.
19 ДАРО. - Ф. Р. ЗО. - Оп. 2. - Спр. 33. - Арк. 39.
20 Каркоць-Вовк М. Від Воронежа до Українського Леґіону Самооборони. - Міннеаполіс, 1995. - С. 103.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації