М.Залізняк хорунжий УПА
Вівторок, 3-го червня 1947 року. Сьогодні почався наш рейд сотні сотенного Громенка в американську окупаційну зону Німеччини.
По вчорашньому бою-прориві сотні трьох ворожих ліній ВП («Військо Польське»), сотня відійшла з Кузьминського лісу. Годі було вже лавірувати поміж 50-кратно численішими силами ворога та триматися виключно нашого оперативного 4-го району. Кругом усі українські села пусті, вже місяць, як усіх мешканців силоміць поляки викинули, прохарчування сотні й опіка раненими — щоденна складна проблема.
Командири Байда і Громенко рішили перейти зі сотнею з Тактичного підвідтинка «Холодного Яру» Перемищини до Тактичного Відтинка «Лемко» Сяніччина. Маршуючи цілу ніч над ранком сотня зайшла в ліс над присілок Пила (села Крецівська Воля). Там у лісі зайняли оборонні становища для таборування вдень. О год. 15-ій наша стежа повідомляє, що ВП маршує краєм лісу. Сотенний Громенко наказав гостре поготівля сотні на становищах.
ВП перейшло лише краєм лісу і пішло в напрямі села Ляхава. Поготівля відкликано. Вечером кухарі з кожного роя пішли варити в потік вечерю. Почав падати зливний дощ з громовицею, який не тривав довго. Сотня повечеряла і о год. 23:30 відійшла з місця постою. Тим часом курінний Байда вислав трьох вояків на зв'язок до сотенного Бурлаки. Зв'язок очолив стрілець Береза, родом з Руського Села, третьої чоти Залізняка. Зв'язкові вже ніколи більше не вернулись до сотні.
4-го червня 1947 року. Маршуючи, сотня йде в напрямі Солонного лісу, між селами Тирява Сільна, Семушова і Глучків. Розмокла дощем земля утруднює марш. Чолове забезпечення перевірило дорогу, через яку сотня повинна перейти. Розстрільною сотня непомітно перескочила дорогу і вийшла на семушівські поля, залишивши з правої сторони село Тирява Сільна. Підійшовши на край лісу, сотенний Громенко дав наказ задержатися і відпочити, а по одному воякові з роя вислав до села Семушова принести картоплю, якщо нема там поляків. Стрільці, які відійшли до села, повернулися з нічим. В селі Семушова хоч не квартирувало ВП, не знайшли нічого, польське цивільне населення з-за ріки Сяну заграбило все українське залишене майно. Сотенний наказав маршувати в глибину лісу на денний постій вище села. О год. 9-ій рано стійка повідомляє, що поблизу чути польську мову; стягнено стійки і сотня покинула становища; маскуючи за собою сліди — відійшла дальше вглиб лісу на захід. Там зайняли догідні становища для оборони і пересиділи до год. 17-ої. День погідний, але холодний. Щоб трохи загрітися, сотня рушила з місця постою дальше на захід в напрямі ріки Сян. Під час маршу стрільці шукають за грибами, бо через день пересиділи в голоді.
Найгірше з раненими, що падуть на силах. Вже стемніло, як сотня стрілецьким рядком маршувала далі в західньому напрямі.
5-го червня 1947 року. По півночі сотенний, задержавши відділ, наказав виставити чолове і заднє забезпечення і зачекати, як розвидніє. О год. 4-ій вислано стежу, щоб підшукала добрі становища для оборони в разі наскоку ворога. Стежа повернулась і зголосила підібране місце в лісі між польськими селами Лішна і Дембна над рікою Сян. Сотня рушила на вказане місце, де стала на постій через день. День тепліший. З польських сіл доносилися до нас в ліс голоси цивільних людей, яких ми, вже давно не чули, рев худоби, іржання коней, спів пастушків, а ми тут пухнемо з голоду, бо вже третій день, як не маємо що їсти. Переспавши спокійно через день, перед вечором стрілецтво починає приводити себе до порядку, дехто голиться, інші роблять «облави на блондинки», як дехто жартував, бо вже другий місяць, як ніхто не пере білля, а тій погані лише того й треба. Сотенний Громенко покликав коменданта Петю і дав йому завдання, щоб взяв 4-ох боївкарів і 3-ох вояків ПЖ (Польова Жандармерія) і вечером пішов до польського села Лішна взяти пару корів на м'ясо, бо у тому селі є багато пограбованого українського майна, а сотня в міжчасі переправиться через Сян на польську сторону. Сотенний подав Петі збірний пункт, де повинен долучитися до сотні по другій стороні Сяну. Як темніло, сотня підійшла над ріку Сян, а комендант Петя з 7-ма вояками відійшов до села Лішна. Виставлено на боках застави, а підслухи переправились через Сян перевірити шосу, яка вела від Сянока до Динова, зараз понад р. Сян, чи нема там часом ворожих застав. Коли підслухи ствердили, де можна переправитись, кулеметні ланки переправились скорше й зайняли над шосою в лісі оборону по боках переправи сотні, забезпечуючи перехід сотні. О год. 22:30 сотня незамітно перейшла ріку Сян і подалася трохи дальше в ліс. На щастя вода не була глибока, вище колін, що й не утруднювало переходу. В місці переправи залишено кулеметні застави, які будуть забезпечувати перехід групи коменданта Петі, як буде вертатись з села Лішна. Щойно сотня переправилась, як в селі Лішна почулися серії стрілів. Кожному враз вирвалося, — ого, мабуть, зауважили наших і ВП або ОРМО («Охотніча Резерва Міліції Обивательскей») стріляє за ними. Але на щастя комендант Петя вернувся з групою до сотні і привів з собою три корови. Петя оповідав, що поляки почали стріляти, як вони уже залишили село; напевне пошкодовані повідомили ОРМО, а ті почали стріляти в напрямі лісу. Сотня відійшла дальше лісом від місця переправи, щоб затерти за собою сліди.
6-го червня 1947 року. Сотня над ранком зупинилася в лісі над потічком, а кухарі взялися різати корови. Стрільці запопадливо ловили зараз же кров і варили над маленьким вогником в їдунках. М'ясо поділено на чоти і рої, як залізну порцію. Не довелося варити зараз м'яса, бо чотовий Бартель, повідомив, що з його чоти втекли два стрільці — Збиточний і Дороцький. Голод робить своє, менш загартовані і витривалі на голод стрільці-новики дезертирують. На вістку про втечу двох стрільців-новиків, сотня змушена була негайно відійти з того місця постою, бо ми були певні, що дезертири підуть до поляків і розкажуть про місце постою сотні і почнеться знову погоня ВП за сотнею. Сотенний Громенко дав наказ маршувати і надав напрям маршу. Обережно, без брязкоту і говорення, дивившись на боки, щоб часом цивільні нас не зауважили, сотня змінила свій первісний маршрут і підійшла лісом під село Кінське й там у лісі зайняла кругову оборону, виставивши кругом стійки. Була вже година 11-та. Там дехто зі стрільців докінчував варити кров, з якою не розставався, або припікав печінку, на вогню без диму. О год. 15:30 сотенний дав наказ кухарям піти до найближчого потічка за водою і приготовити м'ясо до варення, бо скоро смеркне, треба буде вийти з лісу, бо завтра напевне буде облава за нами. Кухарі, які відійшли до потічка за водою з бляшанками, прибігають і алярмують, що ВП йде нашими слідами. Негайно стягнено стійки і сотня мерщій залишила місце постою, та, маскуючи за собою усі сліди, подалася в противний напрямок. Почав падати дрібний дощ. Перед сумерком сотенний зупинив сотню і чотовим дав наказ, щоб кожний рій розпалив собі вогонь, але без диму, і спік на вогні трохи м'яса, бо нас чекає форсовний марш вночі і за годину буде відмарш.
7-го червня 1947 року. Маршуючи цілу ніч, сотня зайшла над ранком в ліс над село Костаровце. Форсовний марш таки добре перемучив усіх. Виставивши заздалегідь забезпечення, сотня зайняла кругову оборону і кожний повалився на землю, щоб відпочити. Не довелося спати, бо о год 10-ій почав падати зливний дощ, про нормальне спання не було й мови. О год. 13-ій чути стріли і говорення, сотенний зарядив поготівля на становищах. Дощ не переставав падати. Перед вечором кухарі взялися варити вечерю, що стрільці несли по торбах розділене м'ясо і кості. В поспіху повечеряли і о год. 20:30 сотня відійшла лісом дальше. Падало цілу ніч. Кожний перемок до нитки, дорога маршу отяжіла, тяжіли на ногах чоботи чи черевики. Сотня перейшла залізничні рейки, через сіножаті сотенний наказав маршувати розсипною, щоб не робити одної стежки. Вийшли на польову доріжку, яка вела до села Пакошівка. Маршуючи польовою дорогою, сотня зупинилася перед селом Дудинці. Сотенний вислав розвідку на край села чи часом в селі нема ВП або цивільної варти. Розвідка вернулась і повідомила, що в селі не запримітила нічого підозрілого. Дощ не вгавав. Наказ маршувати обережно через село, через яке сотня перейшла непомітно для людського ока.
Неділя, 8-го червня 1947 року. Над ранком сотня зайшла в ліс і в потічку по роях ми запалили вогні й почали сушитися. На щастя, ранком дощ перестав, а над лісом стелилася мряка. Кожний був перетомлений докраю цілоденним болотнистим маршем. День хмарний і холодний. Ліс своїм розміром не великий. Кругом наших оборонних становищ виставлено стійки, а решта сотні поклалася досипляти минулу ніч, О год. 13:30 недалеко наших становищ залунали серії стрілів; заповіджено поготівля. Сотенний наказав стягнути забезпечення і сотня покинула становища, відійшовши лісом далі, звідкіля доносилися стріли. Тому, що за дня не можна було виходити з лісу, сотня зупинилася о год. 18-ій в густому молодняку, щоб вечором податися далі.
Сотня не займала оборонних становищ, лише виставила стійки на боки і так у стрілецькому рядку стали. В лісі уже темніло, а туман стелився верхів'ям дерев, — мокрий і непривітний ліс. Думали, що перестоїмо годину, — дві, зачекаймо до вечора. Стрілецтво з голоду, а ще більше з холоду, який пронизував аж до костей, не висохши якслід з нічного дощу, посходилося роями; стрільці оповідали чи пробували жартувати один з другого.
Сотенний Громенко взяв з собою командира Лагідного, сотенного політвиховника Зоряна, свого зв'язкового стр. Перця і трьох вояків з ПЖ, пішов на край лісу від села Волиця на обсервацію, куди вечором краще було б непомітно перейти поміж польськими селами. Почав знову росити дощ, мряка залягла над лісом і виглядало, що ось вечоріє. Аж нараз наша стійка, яка була висунена позаду нашого стрілецького ряду, заалярмувала стрілом, що ВП недалеко. Сотня в стрілецькому ряді, деякі стрільці скупчені, а ворог стріляє по нас уже з машинової зброї. В сотні постала паніка і безладний відступ. Не можна ставити ворогові спротиву в стрілецькому ряді, перш за все, треба розтягнути сотню в бойову розстрільну.
Команду над сотнею перебрав курінний командир Байда. Команда: — «Розстрільна в ліво і право!» При відступі під ворожим сильним вогнем, який був осмілений нашим відступом, сотня розстягнулася в розстрільну; ми залягли і відповіли своїм вогнем по ворогові. ВП під нашим оборонним сильним вогнем було змушене припинити наступ і залягти. Почався чоловий бій. ВП зривалося знову до атаки, але кожний його намір був ліквідований нашим сильним вогнем. Завзятий бій продовжувався, кулі стинали галуззя, але сотня використовувала природне закриття лісу. Кілька разів ВП атакувало нашу розстрільну, з метою виперти нас на поле; було чути їхню команду «до пшоду» і «до пшоду», але сотня опанувала вже ситуацію і ВП не зробило вже стрибка вперед. В розпалі бою долучився сотенний Громенко. В лісі вже стемніло, як від сторони ВП стріли втихли. Ми думали, що це «трюк» ворога. Сотенний вислав двох бойовиків, які були в польських уніформах, перевірити вороже передпілля, чи ВП відступило чи лежить на становищах? Оба боєвики підсунулися під ворожу лінію, ствердили, що ВП відступило. Коли вони верталися назад, наша розстрільна нічого не знаючи, бо не була попереджена, побачивши двох військових у польських уніформах, відкрила вогонь по них. Бойовик Терка був тяжко ранений в ногу; він крикнув: «не стріляйте, то свої!», але було вже запізно.
В лісі вже стемніло, як все затихло. Наші втрати: чотовий командир Іменний другої чоти, кулеметчик Слива, який своїм кулеметом таки задержав атаку ворога, зв'язковий санітар Чорний курінного доктора Шувара і бойовик Терка, тяжко ранений таки від своїх. Вбитих похоронено зараз там на становищах. Бойовик Терка, який через поважну рану не міг іти, витягнув пістолю і застрілився, щоб не попасти ворогові живим на знущання. Його похоронено тамже.
Помилку того бою треба приписати таки самим собі, тому, що ми не зайняли кругової оборони і стояли на своїх становищах аж до відмаршу. Далі забезпечення-стійка була висунена заблизько до відділу. Коли стійковий заалярмував стрілом, то ВП вже відкрило по нас кулеметний вогонь і не було вже часу зайняти оборонні позиції. Як на заскочення зі сторони ВП, наші жертви й так були мінімальні. Це тому, що кожний наш вояк був уже настільки вироблений і мав настільки військової практики, що хоч в заскоченні і під ворожим вогнем, у відступі, ми таки зуміли піти в розстрільну та зайняти оборону і змусити ворога до відступу. Бій не був програний, але треба було спішитися з відмаршем і сотня о год. 20:30 залишила становища та відійшла на край лісу. Командиром другої чоти, після вбитого чотового Іменного, сотенний Громенко назначив свого заступника Лагідного.
9-го червня 47 р. Перескочивши розстрільного шосу між селами Волиця і Новотанець, сотня пішла полями, залишивши за собою село Токарня. Насунулась хмара, почало гриміти і пустився зливний дощ. Якраз ще того нам бракувало. Голодне, втомлене боєм, стрілецтво ледве ногами волочило. О год. 3-й дощ перестав, зроблено перерву на відпочинок, виставшивши чолове і заднє забезпечення. Дехто з перевтоми валився на мокру землю і засипляв, але не на довго: наказ — стягнути заднє забезпечення і відмарш. Через перерву сотенний Громенко і курінний Байда студіювали карту дальшого маршу. Над ранком сотня зайшла до великого комплексу Бескидського лісу. Вже розвиднілось, сотня станула над малим потічком, рої розклали вогні, а кухарі готовили останні куски м'яса і костей, щоб зварити з того сякий-такий сніданок. Виставлено забезпечення. Решта вояцтва сушилась при вогнищах, викручувала мокрі онучі. Голод, марш і бої, зробили своє, ніхто не подобав на себе, очі запалися, кості повиходили, заросла борода. Скоро зварено ту м'ясну "юшку", рівномірно розділено, як при найкращій вазі для кожного, трохи розігріли кишки, але шлунок і далі домагався їжі. Найгірше було з раненими, особливо зі стрільцем Каштаном, що не міг порушати правою рукою, в якій була прострілена кість; треба було подивляти їхню терпеливість. Курінний доктор Шувар робив раненим перев'язку. Вже зійшло сонце, як сотенний Громенко наказав відмарш, і сотня подалася гористим лісом у східньому напрямі, поміж селами Вислок — Карликів. Змінено порядок маршу, третя чота маршувала першою, перша і друга чота тримала заднє забезпечення. Впоперек лісу проходила дорога Вислок — Карликів, через яку сотня повинна перейти. Підійшовши недалеко дороги, вислано стежу перевірити дорогу, чи часом нема ворожих застав. Розвідники вернулись і повідомили, що на дорозі не замічено нікого, лише свіжі сліди, мабуть, щойно нею проходило ВП. Сотенний Громенко наказав чотовому Лагідному з другої чоти вислати дві кулеметні ланки на боки дороги й забезпечувати перехід сотні. Обережно тихцем третя чота підійшла розсипаною під дорогу і бігом проскочила дорогу, яка була досить широка з високими берегами, це саме зробила перша чота чотового Бартля, а з нею ранені вояки і почот сотн. Коли задня чота чотового Лагідного бігла через дорогу, ненадійно надійшло ВП і відкрило по ній вогонь. При тому легко ранено чотового Лагідного в ногу і вбито сотенного інтенданта Гупала з села Павликова. Нам було недоцільно в'язатися боєм з ВП, бо стрільці були зморені голодом і маршем, а головне ми не мали запасу амуніції з собою, а з кожним боєм ставало її менше. Сотня чимскоріше бігом відв'язалася від ворога, а друга чота Лагідного тримала дальше заднє забезпечення.
Поляки йшли нашими слідами. На одній горі, добрій для оборони, сотенний задержав сотню, щоб трохи відпочити, бо кожний вже ледве тягнув за собою ноги. Командири чот розмістили рої в кругову оборону. Щойно зайняли становища, як показалась ворожа стежа ВП, а за нею тягнувся шнур ворожого війська, яке посувалося нашими слідами. Підпустивши ворожу стежу на близьку віддаль, наші кулемети заграли по ворогові, ворожа чолова стежа була зліквідована, валялось кілька трупів. Ворог не атакував, а розгубився в долині лісу, бо такого не сподівався. Сотня, використавши переполох у ворога, покинула становища і скорим маршем відійшла з готовою зброєю до стрілу, сподіваючись, що кожної хвилини можемо наткнутися в кільце ворога. Ми посувались дальше на схід, з гори на гору, аж ось почало гриміти, а за кілька хвилин насунула чорна хмара. О год. 16й глинув зливний дощ, який перейшов в град, а громи били, як на команду. Сотня зупинилась, кожний схоронився під ялицею чи буком, а по дереві вода летіла мов з ринви. Кожний змок до нитки. Хмара перейшла, громовиця замовкла і знову показалось сонце, яке почало не гріти, а пекти, мабуть знову на дощ. Білля поприлипало до тіла, в обуві хлюпала вода, але сотня маршувала далі. Сотенний Громенко наказав маршувати розсипною, щоб не топтати в болоті одної стежки, бо напевне ВП поженеться за нами. Над лісом появилися два ворожі літаки-двоплатівці, що їх ми називали "кукурузянниками", бо такий літак міг приземлитися і в кукурузі. Вони летіли так низько, що ми могли їх збити, але задля конспірації ми змушені були критися, щоб нас не зауважили.
Сотня перейшла глибокий яр і вийшла на гору. Сотенний затримав сотню, а бунчужному сотні Соколенкові сказав, як розмістити чоти в кругову оборону — третя, друга і перша чота. Я мав розмістити свою чоту в напрямку, звідки сотня прийшла, друга чота Лагідного зайняла становища зараз ліворуч, а перша чота Бартля замкнула наш оборонний перстінь між третьою і другою чотою з-заду. Ранені і сотенний почот зайняли місце по середині. Місце для оборонних становищ було добре. Від заходу, звідкіля сотня прийшла, був стрімкий спад гори, що тягнувся аж до яру, з правої сторони недалеко була поляна і було видно село Репедь, з-позаду на схід була рівнина і тягнувся ліс. Виставлено стійки, а чотові і ройові вибирали становища для кулеметних становищ, добре поле обстрілу і зорення та закриття. Упорядкувавши оборонні становища, стрільці заходилися викручувати мокру одежу і сушити її на сонці. Розмістивши чоту на становища, я підійшов до сотенного почоту, що розмістився на малій галявині. Були там курінний командир Байда, сотенний Громенко, курінний доктор Шувар, курінний дентист Зубченко, сотенний доктор Сян (доктор Сян по фаху ветеринар, німець, був. визволений з большевицького полону і вже другий рік служив за лікаря сотні Громенка), сотенний політвиховник Зорян, бунчужний сотні Соколенко, районовий референт Карло; прийшли також командири чот — Лагідний і Бартель. Усі радили над тим, як непомітно перейти через шосу, залізничні рейки і ріку Ославу. Сотенний Громенко і курінний Байда студіювали карту, інші також сушили свою уніформу на сонці, не прочуваючи нічого злого.
Аж ось о год. 17:15 прибігла з долини від яру стійка і зголосила, що ВП йде по наших слідах і є вже в яру. Чотові рушили до своїх чот. По лінії пішов алярм: займати становища і маскуватися, стріляти на наказ. З долини уже було чути польську команду й інші крики. Я заліг на становищі за грубим буком посередині своєї чоти коло другого роя, ройового Чорного, щоб мати поле зору цілої чоти. По лівій стороні на становищах був третій рій булавного Гонтара, по правій стороні перший рій булавного Рубана. Кожний, замаскувавши своє становище, мовчки зорив своє передпілля. Вже стало видно польських вояків, які розстрільною підходили під гору і йшли прямо на нас. Забилося серце, здригнулися усі м'язи, а зір не сходив з вибраної цілі жертви. Ми підпустили якмога на найближчу віддаль, ніхто ані не ворухнувся. І враз наказ — вогонь! І вся наша зброя заграла в одну мить по ворожій розстрільній. Падуть вбитими і раненими ворожі вояки, а решта панічно подалася дозаду в долину яру. Але не довелось довго чекати, як ВП відкрило по наших становищах гураганний вогонь. Після цілоденної погоні за сотнею ворог віднайшов нас і зчепився чоловим боєм. Прикритий сильним вогнем, ворог почав наступ на наші становища, посуваючись стрибками до переду Гурра-а-а-а і з нашої "слава" змішалось в одну симфонію, шум і свист куль, які відтинали галуззя. Ворог вперто просувався вперед, не зважаючи на свої чисельні втрати. Нараз ворог рушив в атаку, щоб виперти нас з наших становищ. Але наша зброя також не дармувала, наші кулеметники з третьої чоти — Дуб, Чорний і Коваль — довгими серіями косили атакуючу лаву польських вояків, і також наші гранати пішли в рух, розриваючись перед атакуючим ворогом. Ми мали добре поле обстрілу і зорення, бо нам з гори видно було наступаючого ворога, який мусив іти під гору. Ворог зосередив свій наступ на відтинку третьої чоти. Однак під нашим вогнем ворожа атака заломалася і ворог знову панічно подався назад. Цей перший бій тривав 45 хвилин.
В бою згинув стрілець Буря з другого роя Чорного, третьої чоти. Його щойно тиждень тому приділено до третьої чоти, раніше він виконував службу при охороні санітарного пункту і в сотні навіть не був. Використавши вороже замішання, наші вояки підповзли до ворожих забрати від них амуніцію і гранати, які нам були потрібні на вагу золота, бо наші вичерпувалися. Ворожі командири формували в яру нову розстрільну, підсилюючи новими силами з резерви. Чути московську мову, напевно польських вояків гнали московські командири. Ми за той час поправили свої становища, закрили колодами, камінням, замаскували гіллям, кулеметники пересунулись кудиінде, краще окопалися. Ворог сформував свої сили і приступив знову до атаки і бравурним наступом під сильним охоронним кулеметним вогнем, з криком "гурра" заатакував наші становища. Але кожний свій крок вперед ворог оплачував великими жертвами. З-позаду ворожої розстрільної було чути команду "вперйод", або "до пшоду". Мабуть завзялися цим разом викінчити нас! Шум стрілів такий сильний, що заглушував накази по лінії. А тут насунулась знову хмара, загриміло і впустився дощ. На кого люди, на того і Бог. А ворог наступає ближче і ближче. Місцями ділило нас вже 15-20 метрів, і то виключно знову на відтинку третьої чоти. З третього роя ройового булавного Ґонтаря подали мені, що кулеметник Дуб ранений від ворожої гранати і я післав зв'язкового Зазулю до сотенного Громенка, щоб негайно замінив кулеметника Дуба іншим кулеметником. Прибіг кулеметник Крук з другої чоти Лагідного, бо на відтинку другої чоти ворог не атакував. Крук відразу післав по ворогові довгу серію і ворог заліг. В тому розпачливому місці влому вирятував ситуацію ройовий булавний Ґонтар, що вдарив по ворогові з свого автомата і при тому сам був ранений в голову; його відвели до заду. Ройовий Чорний з другого роя таки не витримав ворожого вогню і атаки, залишив своє становище і пробував відступати. Я побачив критичну ситуацію, що ось-ось ворог проб'є наші становища і крикнув до ройового Чорного та показав знак на автомата. Бій йшов на життя або смерть. Ліс клекотав від розриву гранат і симфонії кулеметів, а дощ не вгавав. Ми перемоклі — лежали на становищах. З першого роя булавний Рубач подав, що кулеметник Коваль вбитий, його замінив перший амуніційний Крилатий. Бачу, що ворог старається ліквідувати опірні кулеметні гнізда, бо вже другий кулеметник викінчений. Насував похмурий образ: якщо ворог вломиться в нашу оборону, то наша сотня буде сьогодні викінчена. Подаю сотенному Громенкові, щоб замінив ройового Ґонтаря, прибігає ройовий Журба з першої чоти Бартля, яка взагалі не вела бою на тому відтинкові. Важилися хвилини і секунди, чия візьме?
І цим разом ворог не витримав і його другий наступ заломився, склавши на полі бою жертву додатковими вбитими і раненими. Дощ падав дальше, подув холодний вітер, а ми дальше мокрі, часто у воді і болоті лежали на становищах. Ворог знову відступив в долину до яру, до нас доносились крики, прокльони і зойки ранених. Зближалась 20-та година, в лісі темніє, земля парувала, туман стелився у верховіттю дерев. Хвала Тобі Боже, що вечоріє, думав собі, мабуть вже не будуть наступати більше, можливо окружать нас і будуть чекати ранку. Нараз заграли знову ворожі кулемети. По нашій оборонній лінії пішов наказ — уважати, бо ворог лагодиться до нової атаки. Це вже втретє ВП атакує і штурмує наші становища. І цим разом знову ворог наступає на відтинкові третьої чоти. Мабуть, цим разом ВП намірилося своїм третім наступом викінчити сотню, поки в лісі стемніє. Стрілецтво прилягло, чи радше прилипло до болота і кожний мовчки зорив своє передпілля. Шкода стріляти і витрачувати амуніцію, коли ворог ще далеко, лише німим зором очей, один на другого споглядав, ніби з запитом, що буде тепер? Ворог сконцентрував сильний кулеметний вогонь і бив без перерви, галуззя, листя дерев падало, мов град від ворожих куль, луна йшла горами і Бескидськими лісами, не було лише українського населення Лемківщини, щоб чуло цей геройський бій українських повстанців, як вони воюють з окупантом. І знову ворожа розстрільна наближилася до наших оборонних становищ, і знова наказ: "вогонь"! І наша зброя відповіла по ворогові, ми стріляли лише до цілі, на кожний стрибок ворога. Б'є безперервний 10-15 хвилинний концентричний вогонь, — усе нараз затихло. Наказ: — "Крийсь!" Мабуть, не донісся по цілій чоті наказ, як ворожі ручні гранати розірвалися перед нашими становищами. В цей сам мент ворог рушив на цілий ріст в атаку на наші становища, думаючи бравурною атакою виперти нас. Але ми вдарили по наступаючому ворогові сильним вогнем і закинули їх також своїми гранатами. Дим і курява, зойки і крики, паніка, втеча. А по нашій лінії понеслось могутнє "Слава, бий, поляки утікають!" і сильним своїм вогнем б'ємо по ворогові, використовуючи паніку ворога і замішання в його рядах. Сотенний Громенко бачив відступ ворога і дав наказ чотовому Лагідному розігнути другу чоту та атакувати ворога з лівого крила. Ворожі командири не змогли примусити своїх вояків зайняти становища: "На становіска, на становіска-ка-а-а, не уцєкаць, не уцєкаць...". Ворог таки відступив і цим разом. Вже багато пізніше ми довідалися в Німеччині від членів УПА, що на нашу сотню Громенка наступало 500 членів КБВ (Корпус Безпеченьства Вевнентшнего) і з ворожої сторони впало в тому бою 80 вояків.
Сотенний Громенко наказав похоронити трьох убитих з третьої чоти: булавного Ґонтаря — командира роя, вояка УПА від 1944 року, кулеметника Коваля, родом з села Явірник Руський, вояка УПА з 1945 року, найстаршого кулеметника третьої чоти, та стрільця Бурю, який тільки кілька днів тому ввійшов до моєї чоти.
Курінний капелян о. Кадило проказав молитву над свіжою могилою. Сотенний наказав, щоб потихенько і непомітно залишити наші становища, що так гордо нас оборонили, і подав порядок маршу — друга чота маршує першою, третя і перша чота позаду. Подав бойову кличку і збірний пункт. Ранені і почот маршують посередині сотні. Мокрі, голодні, вимучені впродовж двох діб маршем і боями ми рушили в напрямі полудневого сходу, щоб ніччю перейти шосу, залізничний шлях і ріку Ославу біля села Репель і дістатися в ліси на Хрещату в Карпати. Кожний ледве тягнув за собою ноги. На наше щастя дощ швидко перестав. Подув холодний вітер, хмари розійшлись і показались зорі. Лише тіло парувало від мокрої одежі. Чолове забезпечення пішло провірити місце переходу до ріки Ослави. Щойно стежа підсунулася до залізничного шляху, щоб перевірити, чи нема застави або засідки, як залунав голос: "стуй! кто ідзє!" І в цей сам момент виприснуло кілька ракет з ворожої сторони та заграли в нашу сторону їхні кулемети. Під ворожим вогнем наша стежа вернулася до сотні. Це ВП тримало застави вздовж залізничного насипу та бльокувало перехід відділів УПА з низького Бескиду в Карпати. З нашої сторони зроблено і цим разом помилку. Як сотня наблизилась до насипу, треба було розсипати сотню в бойовий лад, а на випадок ворожого вогню, блискавично заатакувати ворожі становища і пробоєм перейти усі природні перешкоди. Не взявши до уваги такого обороту справи, ця помилка коштувала нас більше жертв, труду і додаткового фізичного виснаження.
Настала північ. Так минув нам нещасливий день понеділка. Чи це мало означати, що таким нещасливим буде цілий тиждень?
Вівторок, 10 червня 1947 року по півночі. Як стежа вернулась до відділу, сотенний дав наказ завернути на північний захід, майже в тому напрямі, з якого ми прийшли. Стрілецьким рядом сотня прямувала на край лісу, переходючи глибокі яри, потоки, що годі було часом видряпатися на стрімкий беріг. Сотня вийшла на узбіччя гори. В долині праворуч нас було поле, а там видніло пусте село Репель. Заалярмований ворог ввесь час освічував поле ракетами і обстрілював навмання ліс. Ми пробували ще раз перейти залізничний шлях попри ліс, але наткнулися на новий сильний ворожий вогонь. Сотенний Громенко, порадившись з курінним Байдою, рішив, що треба вибратися на чисте поле і пробувати пробоєм перехід. Громенко маршував уперед, а ми зберігали 5 метрів віддалі один від другого. Сотня розтягнулася в стрілецькім ряду посередині поля між лісом і нашою перешкодою — шоса, залізничний шлях і ріка, — через яку за всяку ціну сотня мусить перейти, якщо не хоче дати себе зліквідувати. Була ще надія, що коли переб'ємося на другу сторону в Карпати, то, може, зв'яжемося з сотнями УПА, які оперують в тому терені, або подорозі через село Туринське знайдеться дещо з харчів. Під градом ворожих куль і блиск ракет, сотня вийшла на чисте поле, а ворог забарикадувався за насипом, безперервно обстрілюючи поле і край лісу. Аж тут на рейках перед нами появився панцерний поїзд, який помалу сопучи посувався від сторони Команчі до села Репель, освічував рефлекторами поле, на якому ми залягли, і зауваживши нас, почав бити з "максимів" по полі. Тут не було уже жартів. Ворог заалярмований підтягав усі сили, щоб бльокувати наш перехід. Не було іншого виходу, як йти в атаку. І нараз наказ — "праворуч! вогонь! бігом!" І всі кинулися з останків ще сил в атаку. Мов лявіна, під власним вогнем і криком на усі лади — "бий, кидай гранати, давай міни, слава!" Лише відгук ішов луною горами. В броневику рефлектори погасли і броневик став, ворожий вогонь втих, ми в бігу перебігли насип і ще один стрибок, - вскочили в ріку Ославу. Ворог, мабуть, розгубився, він не сподівався такої бравурної атаки. Щойно тоді, коли ми переборювали хвилі ріки Ослави, ворог отямився і з броневика відкрив знову по нас вогонь. Але ми були уже по другій стороні ріки, хоч може не всі, і скоро зникли за кам'яною гіркою. Ми там стали, щоб трохи відпочити. Була година 2-га над раном. В тому прориві ми понесли такі втрати: 5 вбитими: сотенний доктор Сян (німець, по фаху ветеринар), лікар сотні Громенка від осени 1945 року. Доктор Сян згинув ще на полі від броневика. Стрілець Сорока і стрілець Дубенко були вбиті під час пробою, і ще два стрільці. Курінний доктор Шувар був ранеий в ногу біля кістки уже за рікою і бойовик Аркас легше ранений. Найгірше було з доктором Шуварем, він не міг іти, а що був великої будови, то нелегко було йому і допомогти.
Трохи відпочивши, сотня рушила дальше, щоби ще до сходу сонця дістатися до другого комплексу лісу т. зв. Хрещата. Вояцтво мокре, бо неодин скупався, переходячи ріку Ославу, ледве волочимо ноги. Так ми дійшли до села Туринське, з якого виселено господарів лише тому, що вони називали себе українцями. Стрілецтво кинулося по хатах шукати за поживою, як голодні вовки. Що попало під очі — горох, біб, картопля, квашена капуста, бадилля бакуну, все це запопадливо визбирували і ховали в торби, не знаючи, що чекає нас завтра, їсти, їсти. А, що було думати про ранених, які терпіли ще біль, але не оставали — Каштан, Назар, Гудим, що не могли рухати рукою, бо кість була перебита. Сьогодні збільшилося ще трьох. Докторові Шувареві підшукали дрючок-підпору, на якому він підпирався, а чотові санітарі Зірка і Орленко помагали, взявши попід боки, і так штульгаючи тягнувся з відділом. Перейшли село Туринське, а з села потоком, що тягнувся до лісу Хрещата, підійшли на край лісу. Сотенний задержав сотню і наказав по роях розпалити вогні і зварити їсти. Стрілецтво кинулося за дровами, другі білили картоплю, інші тримали стійки, забезпечення. За кілька хвилин горіли уже вогні, а в бляшанках, з яким кухарі не розставалися ніколи, варилася картопляна юшка. Соли дехто з кухарів ще трохи мав. Санітарі перев'язували ранених. Сонце уже зійшло і освітило Карпатські гори, але німі й безлюдні українські села ще дальше спали і з їхніх димарів не було видно диму.
Поснідавши на зміну, раз печеної, раз вареної картоплі, у вояцтва вступив новий дух. Сотенний дав наказ приготуватись до відмаршу, стягнути стійки і замаскувати вогні. Сотня рушила стрілецьким рядком. Була родина 6-та. Помалу порушуючись посувалася в глибину лісу Хрещатої. За дві години маршу з трудом сотня вийшла на верх одної гори. Ліс був густий, а по ньому багато витоптаних перехресних стежок, це давало до зрозуміння, що і тут ворог не дармує, а робить щоденні облави і шукає за українськими повстанцями. Картина була невесела, терен нам чужий. Не було можливости зв'язатися з іншими сотнями, які оперували в тому терені — сотні Хріна, Біра, Бродича і Стаха. На верху тієї гори сотня стала, щоб відпочати, а головно, щоб ранені відідхнули. По пів-годиннім відпочинку сотня рушила дальше верхом гори. Чолове забезпечення зголосило, задержуючи сотню, що видно дуже свіжі сліди. Обережно провіривши дальше ліс, вони натрапили на залиті водою вогнища, з котрих ще куриться дим. Це напевно були наші. Мабуть котрась з місцевих сотень, бо ВП того не робило б. Напевно їхня стежа зауважила нас, взяли нас за вороже військо і відступили, бо не могли сподіватися, щоби котрась зі сотень "Холодноярівців" з Перемищини могла сюди забрести. Курінний командир Байда і сотенний Громенко зраділи, думали, що за цими слідами віднайдемо і зв'яжемось з котроюсь місцевою сотнею. Це облегшило би нам ситуацію в тому терені і розв'язало проблему ранених. Але по якомусь часі маршу слід нам згубився. Шукай тепер вітра в полю. Було уже коло години 11-ої.
Сотня уже два дні не спала, через дві ночі і два дні увесь час в марші і боях, очі самі замикалися: йдеш і спиш, поки не спотикнешся. Кожний перевтомлений до краю, а тут ще треба по скалистих горах. Командири рішили задержати сотню і дати відпочинок. Вибравши до таборування і оборони догідніший терен одної меншої гори, сотня зайняла кругову оборону. З тої сторони звідки сотня прийшла, сотенний Громенко казав поставити заставу з кулеметом, бо можливо, що ворог буде шукати за нами і піде по наших слідах. З інших сторін виставлено стійки, підслухи. Змінювати забезпечення що одну годину, а службовий підстаршина контролювати усі стійки, щоб часом хтось на стійках з перевтоми не заспав. На становищах усі повалились до спання, щоби хоч трохи переснути, бо не знати, що принесе ще сьогоднішний день. Але ворог не відпочивав, він гонився за сотнею, як гончий пес, він бісився, що сотня могла прорватися через бльокаду на залізниці коло села Репель минулої ночі і вийти з окруження. Ми догадувалися, що ворог уже знає, хто командує сотнею, склад командирів сотні, її бойовий стан і фізичне виснаження. Він певне дізнався про все це від раненого інтенданта Гупала. Наше спання нагло перервали кулеметні серії нашої застави, що відчинила вогонь по ворогові, який справді йшов за нашими слідами. Кожний зірвався і заліг на свойому становищі, чекаючи дальших наказів. Була година 14-та.. Курінний Байда і сотенний Громенко рішили, щоб не приймати бою, а відв'язатися від ворога. Хто знає, якими силами ВП сьогодні наступає, щойно 2-га год. по обіді, в нас уже вичерпалася амуніція і сотня не зможе довго тримати оборонного бою. Як наша застава відкрила вогонь по ворожім чоловім забезпеченні, чотовий Бартель першої чоти вислав на допомогу своїй заставі один рій. Ворог заліг і почався обосторонній вогонь. Сотенний Громенко дав наказ чотовому Бартлеві стягнути заставу і своєю чотою тримати заднє забезпечення, бо сотня залишає становища і відходить. Наша застава мала одного вбитого, амуніційний стрілець Шум зі села Поруби, Березівського повіту. Ворог мав кількох убитих.
Відв'язавшись від ворога, сотня вийшла на скалисту Тору і її хребтом при чоловім і заднім забезпеченню посувалася у напрямі сіл Душатин—Миків. Найгірше переживав курінний доктор Шувар, який не міг йти, нога опухла, що не міг порушати нею, але з усіх сил і при допомозі декотрих фізично сильніших вояків таки дотримував кроку, шкандибаючи по скелях. Другим важко раненим був стрілець Каштан, ранений у праву руку 2-го червня. Інші ранені бодай могли самі йти. Проблема ранених щодень ставала гіршою. Надії, що наша сотня стрінеться з місцевими сотнями і ранених можна буде віддати до санпункту-криївки, не справдились. Такого зв'язку не можна було знайти, бо в цілому терені віч на віч лише був ворожий польський вояк, а українського населення вже давно тут не стало, і місцеві сотні мали таку саму проблему, як і наша. Переборюючи всі труднощі сотня перед вечером зупинилася в одному гущавнику трохи відпочати. Була година 18-га. Командири Байда і Громенко рішили відійти дальше під село Миків. Курінний Байда орієнтувався тут в терені, бувши раніше тут заступником командира Тактичного Відтинку — Рена, а в березні 1946 році перебрав команду над куренем в Перемищині, по вбитім полковику Конику в місті Вірчі на Свят Вечір 6 січня 1946 року. Отож курінний Байда йшов на чолі сотні. Нараз почувся крісовий стріл з тієї сторони, з якої ми щойно відійшли і голос тривоги. Хтось з наших згубився. Наказ — перевірити по роях, кого нема. Виявилось, що нема стрільця Мороза, зв'язкового курінного Байди. Як сотня стала на відпочинок, він (Мороз) ляг під корч і заспав, як і всі інші, сотня відійшла, а його не зауважили і не розбудили, йому приснились ворожі польські вояки і він в тому прокинувся, а тут він сам, не знаючи, що сталось з сотнею, і як довго він спав; налякався, що вже не долучить більше до сотні і заарлярмував стрілом, щоб дати знати, де він знаходиться. Бо раз відірвався від сотні, так пиши пропало у тих умовинах, більше вже її не знайде. Сотенний вислав двох вояків в це місце, де сотня була на відпочинку і стр. Мороза припровадили до сотні.
Під вечір сотня зайшла в один глибокий яр недалеко села Миків і командири Байда і Громенко рішили заночувати тут. Роями зайняли кругову оборону. Виставлено підслухи. Вечером стало холодно, як звичайно буває в горах. Сотенний наказав по роях палити вогнища, але без ламання сухого галуззя, бо не знати, що діється довкола нас. Стрільці мали по торбах ще деякий запас картоплі, яку назбирали у селі Туринськім, кухарі почали варити сяку-таку вечерю. Всі інші приводили себе до порядку, голились, мились. Інші переглядали зброю і амуніцію. Посередині при одному вогнищі розмістився сотенний почот. Чотові прийшли дістати дальші накази. Усі радили, як нам діяти дальше. Рішено, що о год. 6-й рано сотня відійде з цього місця постою.
Санітарі перев'язували і чистили раненим рани. Стрільці кожного роя назбирували сухого гілля, щоб можна було докладати до вогню через ніч і кругом вогню клалися спати. Так скінчився вівторок 10 червня 1947 року.
Середа, 11 червня 1947 року. Година 5:30, алярмові кожної чоти будили всіх зі сну і приготовлялись до відмаршу. Сотенний Громенко подав порядок маршу — друга, третя і перша чота маршувати. Вогнища заляли водою. Сотня ще не рушила з місця, як стійка прибігла і зголосила, що з правої сторони від нас з укоса маршує ВП прямо на наші становища. Щоби ВП не перетяло нам дороги маршу і відв'язатися від бою, сотня в поспіху залишила місце постою. Командир Байда вів чоло сотні і стрілецьким рядом відступили. Але поляки зауважили нас і погналися вслід за сотнею у віддалі якого пів кілометра. Ми не знали чому ВП не старається нас здоганяти ані окружувати, не стріляє за нами, лише тримає рівномірну віддаль і посувається за нами. Приспішувати маршу ми не могли з огляду на ранених. Виснажений до краю ранений стрілець Півень родом з Явірника Руського, повіт Перемишль, з перевтоми не міг іти і помалу відставав позаду першої чоти чотового Бартля. По хвилині було чути стріл, чи він сам застрілився, чи ВП здігнало його і застрілило, не відомо. На горі нагло друга чота чотового Лагідного відкрила по ворогові вогонь, який наближався до нас з боку. Ворог також відкрив з своєї сторони по сотні вогонь. В перестрілці сотня не зупинювалась, лякаючись, що ворог робить для нас пастку, підганяючи нас в бажаному напрямку на засідку.
Сонце припікало і хоч ми були в тіні лісу, але кожному ллявся струмочками піт. Чоло сотні наблизилося до одної лісової поляни, а курінний Байда йшов напереді сотні та вів її краєм поляни, як нагло з чола ворог відкрив по нас кулеметний вогонь. Наш стрілецький ряд відразу заліг, але в цей сам момент ворог відкрив сильний вогонь по нас з-позаду і з боків. Нас окружили. Думка працювала: чим скоріше треба вирватися з окруження. Від командира іде наказ — розстрільна в ліво і право. Вогонь! Бігом вперед! Зі стрілецького ряду сотня розгорнулася в розстрільну і рушила в пробій. Від ворожого вогню впали вбитими ройовий Тор з Руського Села і кулеметник Грім зі села Брижава повіт Перемишль з другої чоти Лагідного, та один старший уже віком районовий політвиховник четвертого району Перемищини зі східних областей України. Але перед нами при дорозі, яка вела Бистре — Рябе, ворог заліг на краю дороги в потоці, через яку сотня повинна би перебитись, і забльокував нам дорогу та бив з кулеметів. Під сильним концентричним ворожим вогнем сотня була змушена на мить залягти. В цю хвилину курінний доктор Шувар (Евген Лужицький) відібрав собі життя. Витяг пістолю, приклав до чола, крикнувши — "прощавайте друзі!" пустив собі кулю. Так по-геройськи загинув курінний лікар УПА, щоб не попасти живим ворогові на знущання. Не міг відступати сам на своїх силах з перебитою кісткою в нозі. Як сотня залягла під чоловим ворожим вогнем, пішов наказ командирів — "готовитись до пробою, приготовити гранати". На ворожий вогонь, сотня відповіла своїм вогнем. І нараз умовлений свисток сотенного — кидати гранати. На умовлений знак наша розстрільна закинула ворожу лінію гранатами, і ми, мов на команду, зірвалися з криком — "слава! вперед! за Україну!" Гналася наша розстрільна в атаку, викінчуючи вогнем автоматів і кулеметів тих, котрі заціліли від розриву гранат. Перебігаємо уже дорогу, за якою була розміщена ворожа лінія. В бігу місцями зав'язувався рукопашний бій, били прикладами, стріляли пістолями. Друга чота чотового Лагідного, яка була висунена найближче до дороги, уже перескочила дорогу і в глибокий потік. Кожний командир роя, чоти і кожний стрілець знав, що йому робити, чимскорше перебитись через вороже окруження і відв'язатися від ворога. Людина в такий момент стає тигром, забуває про все найдорожче. В кількох хвилинах ворожий перстінь був перебитий і ворожа розстрільна була прорвана. За дорогою, вскочивши в потік, ми останками фізичних сил бігом дерлися узбіччям високої гори, бо праворуч від нас гналися на поміч своїй перебитій лінії ті, які щойно обстрілювали нас з боків. Піт, спрага, уста засохли, але напруживши останні сили, ми видряпалися на верх гори. Дальше ворог погоні не робив.
На верху гори сотенний задержав сотню, щоб набрати духу. Після своєї поразки, ВП наново формувалося на дорозі, там, де перебито його лінію і звідки доносилися його крики. Польське військо готовило нам в тому окруженню цвинтар, але самі вони понесли більші втрати, ніж втрати сотні. У тому нашому прориві з окруження згинуло 8-ох наших вояків разом з курінним доктором Шуварем, що сам покінчив своє життя. Ворожі втрати нам не відомі, але їх було напевне вдвоє більше, як наших. Здобуто один кулемет Дехтярова, один ППШ, кількі крісів, амуніцію і наплечник з консервами і хлібом. Була щойно 11-та година. Усі були виснажені тим боєм до краю. Відпочивши з 15 хвилин, курінний командир Байда наглив сотенного Громенка відійти дальше від місця бою, бо ворог сформується і напевне почне погоню, треба добре маскувати за собою сліди. Командант Петя з двома бойовиками йшли, як чолове обезпечення. Курінний Байда провадив чоло сотні. Сотня посувалася помалу і обережно розсипною, щоб не робити одної витоптаної стежки. Один рій тримав заднє забезпечення. Верхом скалистої гори, стараючись не робити за собою слідів, сотня прямувала на південь. По годині такого маршу, сотенний Громенко наказав по чотах перейти в стрілецький ряд і маршувати стрілецьким рядком. Коло години 15-ої командант Петя, який йшов на чоловому обезпеченні, зауважив свіжий слід, знаком затримав сотню і зголосив курінному Байді помічене. Сотня залягла до оборони на становища. Сотенний Громенко з чоловим обезпеченням пішли провірити слід стежки. Слід був ще таки свіжий і можна було зорієнтуватися, що туди переходила ворожа частина ВП, яка йшла від сходу на захід. Але ми рішили, що коли поляки були вже тут, то сьогодні мабуть більше сюди не вернуться. Сотня у бойовому поготівлю пролежала на становищах до год. 17-ої. Мязи тіла відпочивали по струдженому бою і марші гористими скалами. Треба було подивляти мужність і витривалість ранених, які під час прориву не відставали в бою, лише доктор Шувар нервово не витримав і щоб не утруднювати проприву — покінчив з собою. Командири радили, що нам робити далі? Голод таки докучав. Курінний Байда знає тут в поблизу одну криївку, можливо, що когось застане в ній на зв'язку. Рішили перейти на другу сторону яру в напрямі села Маняви і там зайняли кругову оборону. Насунулись хмари і почав падати дрібний дощ. Курінний Байда взяв з собою сотенного політвиховника Зоряна і кількох стрільців і пішов до знаної йому криївки. Сотенний Громенко дозволив палити по роях вогні, бо в лісі вже темніло. Санітари робити раненим перев'язки. По годині часу курінний Байда повернулися зі Зоряном з криївки, принесли кілька стрічок амуніції і пару кілограмів соли. Наказ готовитись до відмаршу. Сотня рушила з місця постою. Курінний Байда дальше провадить чоло сотні. По якій годині маршу сотня підійшла горами недалеко села Манява. В одному глибокому яру сотня розтаборилась, виставлено забезпечення. Сотенний Громенко покликає до себе ройового Чумака з другої чоти, щоб він взяв свій рій, обережно підсунувся до села Маняви і, перевірив, чи нема там ворожого війська, а якщо нема, то може вдасться в селі знайти дещо з поживи — картоплю. Бо голод робив своє.
Ройовий Чумак відійшов зі своїм роєм виконати завдання. За короткий час двоє стрільців повернулися до сотні і зголосили, що в селі Маняві квартирує ВП. Пропала надія, будемо дальше голодні. Але голод великий пан. Завзятий ройовий Чумак не здав позиції, він з 8-ма стрільцями потихенько підсунувся до одної хати, де на подвірі стояли військові вози, коні, а по подвірі ходив вартовий. Позаду хати була землянка-пивниця, яку віднайшов стрілець Бук, а в землянці — картопля. Він дав знати про це ройовому Чумакові, поставили нашого стійкового, щоб стежив за ворожим стійковим й іншими рухами, а решта пішли до землянки. Набирали картоплю в палатки від дощу і по черзі виходили. Як уже усі набрали картоплі і подалися в сторону лісу до сотні, відважному стрільцеві Букові й Арпадові захотілося ще перевірити вози, чи нема на них хліба або консерв. Але ворожий стійковий зачув щось чи зауважив, пішов до хати і розбудив інших вояків, які спали, вийшло ще двох. Ми тихцем, оповідав стр. Бук, хотіли відбігти, як нас почули і з криком "стуй!" почали за нами стріляти і освічувати ракетами. Принесену картоплю розділено на сотню, запалили в яру вогні, пекли і варили, щоб трохи заспокоїти голод.
Четвер, 12 червня 1947 року. О годині 1-й заповіджено відмарш сотні, бо завтра напевно піде облава за нами. Вкоротці впустився зливний дощ, в лісі стало темно, посуватися дальше горами було неможливо. Сотня зайшла в якийсь яр і задержалася. Дощ то падав, то переставав. Стало холодно. Командир Громенко наказав палити вогні. Вояцтво обмокло, дрімаючи коло вогню, декому снився страшний сон з щойно пережитого і через сон викрикував. Як розвиднілось, сотня рушила дальше. Вийшовши знову на верх гори, зайняли добре місце до оборони і стали на постій. Кожний з нас думав: чим усе це скінчиться?!
П'ятниця 13 червня 1947 року. О год. 3-тій дощ перестав, сотенний Громенко зарядив відмарш сотні, стягнено убезпечення. Сотня рушила з місця постою, посуваючись горами в південному напрямку. Сонце вже освітило скали гір, заповідався гарний день. По якомусь часі сотня зупинилася, щоб трохи відпочити.
Голод, бої, марші, зробили своє. Одні опухли з голоду, набрякли обличчя, ноги і чобіт вже не можна було стягнути з ніг. Інші, фізично відпорніші, схудли, очі запалися, лише кости й скіра. Всі були страшенно виснажені. Не лунали вже дотепи між стрілецтвом.
Трохи відпочивши, сотня обережним маршем рушила дальше. Міряємо Карпатські гори вздовж і впоперек своїми ногами. Коло год. 9-ої сотня зупинилася в лісі недалеко села Щербанівка. Підшукавши, на випадок бою, добре місце для оборони, сотня зайняла кругову оборону. Виставлено обезпечення. Вояцтво почало сушити одіж, що змокла під час дощу вночі. Інші полягали спати, щоб надолужити недоспану ніч. Лише курінний командир Байда і сотенний Громенко не лягали спати. Вони думали і радились як вийти зі скрутного положення. На них же спочила відповідальність за всіх вояків. Курінний Байда мав ще більші обов'язки і відповідальність — за цілий курінь і ще за інших три сотні — сотенних Бурлаки, Ластівки і Крилача, за якими гналося ВП (Войсо Польске) так само, як і за нашою сотнею. О год. 16-ій сотенний Громенко покликав нас трьох чотових до сотенного почоту на відправу, тобто чотового першої чоти — Бартеля, чотового другої чоти — Лагідного, та мене, чотового третьої чоти. Між присутніми були — курінний командир Байда, курінний капелян о. Кадило, курінний доктор-дентист Зубченко, сотенний політвиховник Зорян, бунчужний сотні Соколенко і референт СБ 4-го району — Карло. Сотенний Громенко заявив нам, що сотні нашого відтинку «Холодний Яр» згідно з інструкціями і наказом Головного Командування УПА мусять йти в пропаґандивний рейд у Західню Европу. На днях наша сотня повинна перейти на Словаччину. Тримати це в строгій таємниці аж до часу, коли не перейдемо кордону. Курінний командир Байда відходить від нас нав'язати зв'язок з іншими сотнями куреня. До охорони йому відійде політвиховник Зорян, ройовий Книш з першої чоти, зв'язковий командира Байди стрілець Мороз та стрільці Чайка і Мухін. Сотенний Громенко на тому закінчив відправу.
Ми задумались над щойно почутим. Стало жаль, що відходить від нас курінний командир Байда. Він ділив долю і недолю зі сотнею уже два місяці, у проривах ворожих ліній, в боях і маршах. Наші очі завжди були звернені на курінного. Кожний з нас знав, що курінний Байда — це розумний, зрівноважений і відважний командир. Скільки наша сотня Громенка з курінним Байдою виграла боїв в десятеро, а то й більшими ворожими силами. Так думав я, так думали і інші з сотенного почоту. Тепер усі обов'язки і відповідальність впадуть на сотенного Громенка.
Час минав, прийшла хвилина прощання. Курінний командир Байда підходив по черзі до кожного з нас і подавав на прощання руку. При потиску руки з курінним, мені стали сльози в очах, стиснулось щось в грудях. Бажали собі взаємно-вояцького щастя. Не було ради, бо «війна-війною». Командир Байда відійшов, щоб відшукати свого зверхника, командира Тактичного Відтинку — Рена.
День був спокійний. Дехто спав, інші вийшли на поляну «пастися», тобто збирати квасок і інші корінці. О год. 19-ій сотенний Громенко зарядив збірку сотні та перегрупував її. З трьох чот зроблено дві по чотири рої. Першу чоту, чотового Бартля, розділено між другу і третю чоту. Командирами чот стали чотовий Бартель і я. Кількох кращих стрільців переведено до ПЖ (Польова Жандармерія) і створено рій розвідчиків, над якими команду перебрав друг Петя. Після реорганізації сотні, сотенний Громенко наказав стягнути обезпечення і приготуватись до відмаршу.
Сонце ховалось за гори, коли сотня відійшла з місця. Провадив чотовий Бартель, який знав терен, бо походив з цих околиць. Підійшовши до дороги між селами Щербанівка і Жебраче, сотня зупинилася, а чолове обезпечення пішло перевірити чи нема на дорозі ворожих застав. Провіривши, що нема нічого замітного, сотня чим скоріше перескочила дорогу і, підійшовши ближче села Жебраче, зайшла в глибокий яр і там зупинилась на відпочинок. Сотенний Громенко вислав ройового Журбу з роєм до села Жебрачого, щоб перевірити чи в селі (без населення) не квартирує ВП, і якщо нема ворожого війська, то пошукати, чи в селі не залишилась картопля. Роям наказав розпалити малі вогні. Виставивши обезпечення, сотня розтаборилась у ярі й нетерпеливо вичікувала, чи не почує стрілянини в селі. Але в коротці ройовий Журба вернувся щасливо і, на превелику нашу радість, — з картоплею. Картоплі в селі лишилось ще багато і сотенний післав ще один рій з чоти Бартеля, щоб забрали решту.
Субота, 14 червня 47 р. о год. 3-ій ми відійшли з місця постою в напрямі до села Бальниця, яке було під самим словацьким кордоном. Нам треба було перейти через одну високу і стрімку гору, а підхід був доволі важкий. Хоч це був місяць червень, але не горі був мороз, який ми відразу відчули і про який свідчила замерзла в калабанях вода. Змучені дорогою і холодом ми подвійно відчували голод. Сотня задержалась, щоб трохи відпочити.
Шуміли темні ліси і біліли скелі Карпат. Кругом гробова тишина. Тут, то там чути були серійні чи поодинокі стріли. В безлюдних українських селах, у долині гір не лунали пісні верховинців. Тепер у селах, горах і лісах бешкетувало ВП.
Нові окупанти червоної Польщі, кинули сто-тисячну армію для поборювання відділів УПА. А ти, український повстанче, сидиш в «трикутнику смерти» і дивуєшся, що аж три держави — Польща, СССР і ЧСР домовились в союзі, щоб тебе знищити. Але як довго в наших руках зброя, ми не підемо до жадного окупанта з повинною.
О год. 9-ій наказ маршувати дальше. Сотня зійшла з верху гори і по дорозі, недалеко села Бальниця, піднайшла добре місце для постою і оборони. Захмарилось і почав знову падати дощ. По полудні показалось знову сонце. Сотенний наказав приділити боєвиків СБ по роях, щоб вони також повнили службу охорони сотні.
День минув спокійно. Перед вечором не сподіваючись вже ««чесання» лісів ВП, вояки влаштували «облаву» на «бльондинки», як жартома вояки називали ту погань, що давалася взнаки так само, як і голод. Білизни на зміну не було, випрати також не було можливости, і до речі, завжди мокрий від дощів одяг, майже ніколи не висихав як слід. Це все сприяло розповсюдженню отих «бльондинок», що висисали з людей останню краплину крови. Коли стемніло, ройові кухарі пішли варити в яр картоплю. Сотенний наказав вислати рій Чумака до села Бальниця, для розвідки. Внедовзі Чумак вернувся зі своїм роєм та приніс трохи картоплі та бадилля «бакуну». Крім цього приніс ще також вістку, що в обезлюдненому селі, по хатах, можна знайти ще картоплю, квасолю, біб і жито. Сотенний вислав негайно рій Рубача в село по ті харчові скарби. Цілу ніч ішла праця коло вогнищ; варили, пекли, інші знову терли картоплю на терках, що їх знайшли по хатах і пекли з неї «стульники», або «шрапнелі». Цілу ніч їли. Голод щоправда заспокоїли, але користи з такої поживи було мало. Стрілецтво говорило жартома, що «бульбоїд розіпхав лише живіт». І що раз, то більше стрільців пухло з голоду.
Неділя, 15 червня 1947 р. Сотня залишилася далі на постою на тому самому місці. Тому, що через цілу ніч ніхто не спав, бо були зайняті придбанням харчів ранком, при посиленім обезпеченні всі лягли спати, на приготованім до оборони становищі. Хвала Богу, день був спокійний і теплий. Вояцтво трохи відпочило. По обіді, як дехто зголоднів, витягав з торби печену бараболю чи т. зв. «шрапнелі» і заповнював своє «бульбоїдне» сховище. Перед вечором сотенний заповів через службового підстаршину, що сотня залишається далі на місці. Вислано знову два рої до, села Бальниця по бараболю. Вернулись щасливо. Сотенний наказав зварити вечерю і о год. 24-ій заповів відмарш сотні. Але по вечері відмарш відкликано, і сотня далі залишалася на місці.
Понеділок, 16 червня 1947 р. ще на світанку кухарі взялися варити таке саме снідання і приготовляти «залізну порцію», бо не знати, що принесе нам день. О год. 10-ій люнув дощ. Стрільці поробили з «плащпалаток» шатра. О год. 15-ій дощ перестав і стало холодно. Ще перед вечором, сотенний наказав вислати кухарів у потік варити вечерю і заповів на год. 20-ту відмарш сотні.
Поївши картопляної зупи, сотня на наказ бунчужного Соколенка зійшлась на збірку. Стягнено обезпечення. На збірці сотенний Громенко заповів, що йдемо до села Бальниця. В селі можна знайти по хатах ще де-не-де збіжжя, яке треба змолоти на жорнах, а з муки спекти пляцки-паляниці, як «залізну порцію», бо не знати, що перед нами. По хатах треба заслонити палатками вікна, щоб не було видно світла. Як сотня вийде на край лісу, він покаже збірний пункт, та дасть кличку, щоб на випадок розбиття знайти місце збірки. Обезпечення в селі наладнають командири чот. В селі заховуватися тихо і обережно та не відкладати від себе зброї.
Сотня рушила у напрямі Бальниці. Провадив чотовий Бартель, який був родом з цього села. Почав знову падати дрібний дощ. На узліссі, з якого вже було видно село, сотенний задержав сотню і показав нам одну поляну за селом як збірний пункт і подав кличку та дав наказ зібратись на збірному пункті о год. 1-ій ночі, пів години пізніше, сотня увійшла до села. Виставлено зараз же застави, стійки і стежі. Вояцтво кинулось по хатах за розшуком збіжжя, а курці за «бакуном». Хати сплюндровані,, вікна повибивані, здемольована хатня обстановка, понищене кухонне начиння, збіжжя нема, хіба де-не-де на долівці порозсипуваний овес чи жито. Польські рабіжники з ВП постаралися вже забрати і вивезти залишене українське майно. Стрільці старанно визбирували ці залишки і незабаром загуркотіли жорна. Коти, яких поляки не були в силі «виселити», пильнували ще далі своїх хат, але будучи довший час без своїх господарів, — вони здивачіли і побачивши нас, втікали. Дехто з спритніших і запопадливіших стрільців вже місив тісто, на паляниці. Ми всі знали, що це голод і вже давно забули, як виглядає хліб. Але не так сталось, як гадалось.
Наша застава з третьої чоти на дорозі під лісом, заступила ворогові дорогу, який йшов до села Бальниця. Зав'язався бій між нашою заставою і ВП. Ворог приступив до атаки, освідчуючи передпілля ракетами. Я вислав свого зв'язкового стр. Зазулю, щоб стягнути заставу й інші стійки. В цей сам момент прибіг до мене зв'язковий сотенного — стр. Перець і зголосив, що є наказ відступати на призначений збірний пункт, бо друга чота, що була далі від лісу в горішньому кінці села, а ближче до збірного пункту, вже відійшла у тому напрямі. В боєвому ладі, під ворожим кулеметним вогнем, третя чота також відступила в сторону збірного пункту. ВП припинило наступ на село, мабуть, думаючи, що ми зайняли в селі оборону і почало обстрілювати село з мінометів. Загорілось кілька хат, але ми вже були поза селом і наближалися до збірного пункту, так що стрільна мінометів розривалися за нами. Була вже година 24-та.
Вівторок, 17 червня 1947 р. На збірний пункт, де вже була друга чота зі сотенним почотом, долучила третя чота. ВП не переставало обстрілювати з кулеметів і міноемтів села. На збірному пункті ройовий Журба зголосив мені, що з його роя не прийшли стрільці Тарас і Ґудзик, які були на стежі під лісом. Я зголосив про це сотенному. Сотенний сказав мені, що сотня відійде вниз потока, а мені наказав залишити на пункті двох зв'язкових з чоти, щоб зачекати на Тараса і Ґудзика. Дощ-мжичка падав цілий час. Сотня відійшла далі у глибокий яр, розклала вогні і нашвидко спекла картоплю, яку забрала зі собою із села Бальниця. Ворожий вогонь утих.
Наказ приготування до відмаршу. Я вислав стягнути тих двох зв'язкових, яких залишив на збірковому пункті, щоб зачекали на Тараса і Ґудзика; але вони не повернулись. Їх або ворог «відтяв», або вони заблудили в лісі і не могли дібратись на збірний пункт, або їх вбили. Тарас походив зі села Поруби, а Ґудзик зі села Яблониця, повіт Березів.
Стійки стягнено і о год. 2:50 сотня відійшла у напрямі польсько-словацького кордону. Сотенний наказав не говорити, не кашляти, не стукати дисками, подав іншу кличку і боєві знаки. Кожний тримав зброю готову до стрілу. По годині маршу сотня вийшла на гору, що по її хребті проходив польсько—чехо-словацький кордон. Сотенний задержав сотню і наказав чоловому обезпеченню провірити кордон. Перевіривши місце переходу кордону, стежа повернулася і зголосила, що небезпеки немає. Сотенний Громенко зарядив збірку у дволаві і сказав до вояків коротке слово.
Друзі повстанці! Ми пращаємось з Україною, з рідною землею, яка просякла нашою і ворожою кров'ю. Хто знає, чи ми побачимо її ще раз. Може не один з нас не повернеться вже більше сюди на батьківщину, за яку так тяжко ми проливали кров і яку боронили від усіх окупантів. Поклонімся тіням наших друзів-героїв, які до останньої хвилини йшли разом з нами і мужньо зносили усі труди, рани, голод і холод і не пожаліли свого життя в обороні України. Команда— Срунко!
І сотня, обернена лицем у напрямі звідки ми щойно прийшли, віддала останній салют українській землі. В очах виступили сльози, а серце немов вистукувало і шептало: Прощай, краю мій, прощай!
Команда — Спочинь! Сотенний наказав переходити кордон розсипною, не робити через кордон слідів. Кожний по своєму пережив пращання з українською землею. Ще кілька метрів перед нами серед грабини і смерекового лісу лежала шутрована стежка, як знак кордону, на якій видніли мальовані стовпи обох держав з їхніми національними кольорами.
17 червня 1947 року о год. 4-ій вранці сотня сотенного Громенка, згідно з наказом Головного Командування УПА, перейшла польсько—чехо-словацький кордон і таким чином перервала «трикутник смерти» — Польща, ЧСР і УРСР.
Перші жертви
-
(Зі споминів військового звітодавця Р. Т.) При головному шляху
Львів—Київ, на віддалі може одного кілометра від Бродів, під лісом у затиші
розташований...
5 років тому
4 коментарі:
дякую за матеріал. а чи можна почитати продовження?
Як тільки мені попадеться до рук продовження, відразу ж опублікую. Поки що не маю його. На жаль.
Я виклав продовження. Можливо - це і закінчення.
ДЯКУЮ...
Дописати коментар