Слідами партизанів Ковпака

Василь Яшан

В червні 1943 р. большевицький партизанський загін Ковпака вирушив з Полісся рейдом у Галичину, щоб пробитися в Карпати — найдогідніший терен на півдні України для партизанської боротьби — з двома основними цілями: опанувати терен для боротьби в запіллі німецького фронту та перешкодити організації Української Повстанської Армії. Загін Ковпака дійшов аж до околиць Підкарпаття, але пробитися йому в Карпати не вдалося. Оперуючи несподіваними й швидкими рейдами той загін ширив паніку серед німецької адміністрації та непевність серед українського населення. Отут друкуємо один епізод, з трагічними наслідками, який описав очевидець д-р Василь Яшан у своїх спогадах з тодішніх часів.

Редакція

ТРАГЕДІЯ СЕЛА БІЛІ ОСЛАВИ

Червоні партизани перейшли Заріччя і їх передові частини взяли напрям вздовж шляху, що вів до Білих, а далі до Чорних Ослав. Але згідно з прийнятою тактикою не всі трималися головного шляху й ішли також бічними дорогами. В селі Білі Ослави, наткнулися на колону німецьких автомашин, що стояли на гостинці. Авта були порожні, без обсади, а було їх кількадесять. Партизани авта обстріляли і вони зачали горіти. Саме почало розвиднятися, починався день 4 серпня 1943 р. По селі ще крутилися і партизани і різна збиранина, що до них пристала і їх держалися: це були жиди і поляки ще з Волині і місцеві, які до загону прилучилися. Всі вони шукали харчів і одягу. Саме тоді від сторони Чорних Ослав, над'їхали три німецькі вантажні машини, на яких були тільки шофери. Партизани їх зупинили, двох шоферів вбили, а один утік. На автах були німецькі військові одяги, якими партизани дуже втішилися. Вони ж були одягнені дуже сорокато, мали частини одягу цивільного і селянського. Не диво, що вони кинулися на одяги, яких зрештою не було так багато, і вмить їх розібрали та розбрилися по дворах і хатах, положених біля шляху. Там партизани в поспіху переодяглися, залишали ті господарства і йшли дальше.
Тим часом в околиці знаходився відділ німецької «шуцполіції». До того відділу, мабуть, належали ті кількадесять вантажних машин, що їх партизани спалили та які ще горіли. Ними вони їздили по шляху і на них часом ночували, а тому, що в стороні Делятина почули якийсь підозрілий галас, авта залишили на шляху, а самі для всякої безпеки подалися в сусідній терен. Партизани натрапили на їх машини, але на самих поліцаїв не наскочили і їх виминули. З досвідком поліційні стежі підійшли ближче під село і побачили, що якісь люди забирають з авт військове добро, а що їх вже не було багато і виглядали радше на цивільних, ніж на партизан, поліція відкрила на них вогонь. На те партизани, що не хотіли й не мали часу встрявати в бій, пішли дальше, а за ними і їх супутники.
До села вступив цілий відділ «шуцполіції», почав витягати з хат мужчин і стріляти їх, одних на подвір'ях, інших таки в хатах. Люди не розуміли, що сталося, показували свої особисті виказки, але це не помагало. Застрілили заступника місцевого начальника громади, поштового урядовця, старшого брата церковного, що був в додатку старим австрійським вояком, шляховика шляхового відтинку. Назагал смерть стрінула найпорядніших господарів в селі, що перед партизанами були поховалися, а як побачили німецьких поліцаїв, то виходили із сховків, уважаючи, що небезека минулася. Ревність німецької поліції у розстрілах ішла дійсно далеко. В одному господарстві убили на подвір'ї господаря на очах його дружини і двох малих дочок. Вони, очевидно, не давали батька згл. мужа і боронили. Але оборона не помогла і вони втекли перед роз'юшеними поліцаями до хати. Але втеча їх не врятувала — дружину господаря постріляли, сховану під ліжком, вона не давала знаку життя і так урятувалася. Але діти згинули обоє. Дружина була ранена в голову і оповіла хід події, як опритомніла. Разом поліцаї розстріляли тоді 71 особу, а в тому 2 жінки і 3 дітей. А дуже багато людей було тяжче або легше ранених і побитих. Тут були головно жінки і діти, які боронили своїх мужів чи батьків.
Парохом в Білих Ославах був тоді о. Володимир Пилипець, колишній український вояк, голова делегатури Українського Комітету в Делятині. В той час обоїх Пилипців не було в Білих Ославах, а вдома були тільки їх троє дітей. Дружина о. Пилипця з'явилася якраз 4 серпня в Делятині і хотіла доконче дістатися домів, до дітей. Допоміг її в тому надлісничий інж. Ярослав Федюшка, який вистарався у військової влади за дозвіл, знайшов підводу: Прут переїхали у брід і дісталися до Білих Ослав. Село було майже порожнє, бо люди повтікали, а ті, що залишилися в селі, були такі перелякані і так нервово розстроєні, що не можна було від них нічого довідатися. У першій мірі ті жінки, що потратили мужів і батьків, були без пам'яти, майже без свідомости. Пилипцева віднайшла своїх дітей, але в кілька місяців пізніше сама згинула на свому городі в Білих Ославах від летунської бомби.
Один службовець з Делятина ішов кілька днів пізніше селом і поспитав стрічного старика, чи в селі немає якої небезпеки. Той відповів: можете спокійно іти далі, німців у селі нема. На те службовець пояснив, що німців він не боїться, а питає, чи нема де партизанів. А стрічний знову додав: партизани десь по лісах, але вони не стріляють людей.
Вістка про те страшне нещастя скоро розійшлася. Комендант відділу виправдувався тим, що він і його люди бачили на власні очі, як населення розтягало з авт військове добро і розносило по хатах. Тому він дав наказ покарати мешканців. Очевидно, що в ранньому сутінку партизанів можна було взяти за місцевих. Партизани були дуже сорокато одягнені, може дехто з них мав і дещо з одягу місцевого населення.
Але розв'язки трагедії треба шукати в іншому джерелі. Ціла «шуцполіція» складалася у великій мірі з поляків, що стали фольксдойчами. Комендантом відділу, що переводив розстріли в селі, був старшина Роґальскі. Коли б він і мав підозру, що населення забирало військове добро, то його обов'язком було справу таки перевірити на місці, хоч би тільки побіжно. Треба було перевести ревізію і як би у когось знайшлися забрані військові речі, то й покарати. Бодай згрубша треба було справу перевірити і вислухати людей, тим більше, що польською мовою можна було порозумітися з населенням, а що люди у розпуці говорили українською мовою, то поліцаї польського походження теж добре розуміли. Але цього ані Роґальському, ані його землякам в німецьких уніформах не хотілося розуміти. Вони, йдучи за тодішнім наставленням поляків до українців, просто хотіли використати нагоду і зробити криваву розправу. Вони напевне знали, що той цілий шум з стріляниною, з вибухами, що їх чули вночі від сторони Делятина, не зробило місцеве населення. Вони свідомо поховалися перед партизанами у безпечні позиції і пропустили їх, не зачіпаючи, бо знали, що Ковпаківці не жартували. А бути героєм супроти безборонних — це друге діло, та ще й проти зненавиджених українців.
Ця справа спричинилася чимало до того, що відношення населення до німців ставало все більше холодним і ворожим. Тому німці обіцювали, що буде переведене слідство і винні будуть покарані. Але на тому, мабуть, скінчилося.
Поки устійнено число убитих, поки їх видобуто і зідентифіковано, минуло більше часу. Тому загальний, спільний похорон тих жертв відбувся урочисто аж 22 серпня 1943 р. В похоронних відправах взяло участь багато священиків, був представник Українського Комітету зі Львова, були репрезентанти української і німецької влади.
Так закінчилася трагедія села Білі Ослави, а подібних трагедій в тому часі було на нашій землі немало.
Ось, наприклад, інша трагедія, що сталася того самого 4 серпня в селі Чорний Потік.
До одної хати вступили відпочити два червоні партизани, один старший, другий молодший. Говорили по-українськи, попросили в господині молока, яке вона їм дала. При тому розговорилися і показалося, що це батько і син, обидва, очевидно, з України й українці. Пішли в партизанку і вступили до загону Ковпака, бо німці дуже нищили Україну і ЇЇ населення. Але й большевики не ліпші. Обидва партизани за час рейду говорили з українським населенням Волині і Галичини, бачили, що воно не довіряє большевикам і що те недовір'я оправдане. Комунізм і большевики нічого нам доброго не принесли і не принесуть. Тому вони обидва, батько і син, рішилися не воювати далі. Докінчили пити молоко, подякували і пішли з хати. Господарі думали, що ті українці десь передягнуться і будуть скриватися, як цивільні між населенням. Але партизани пішли до поблизького ліска і оба пострілялися. На українську землю впали ще два українські трупи.