ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 30 травня 2021 р.

УКРАЇНСЬКІ КАНАДСЬКІ ВЕТЕРАНИ


Остап Сокольський


У житті кожного народу, кожної громади є особи, які своєю працьовитістю, своєю посвятою, своєю особистістю вибиваються у провід. Серед таких людей ми знайдемо багато колишніх вояків канадських збройних сил, членів Королівського Канадського Леґіону. Вони промощували, прочищали й визначали дорогу, якою після них вже було значно легше іти.

Українці Канади своєю масовою участю в канадських збройних силах — понад 10 тисяч у 1-ій світовій війні і понад 50 тисяч у 2-ій — задемонстрували, що ми не лише любимо свободу, але в її обороні готові боротися і, якщо треба, посвятити своє життя.

Українська група канадського населення, становлячи 9% населення (четверта щодо величини) у 2-ій світовій війні творила майже 13% всіх канадських збройних сил. Отже, українці відсотково дали більше вояків, ніж будь-яка інша етнічна група, включно з англо-сакською та французько-мовною.

Серед них були майбутні визначні військовики і громадські діячі. Тут слід згадати генералів-бриґадирів Осипа Романова і Степана Андруника, сотників — братів Воробців, майора Василя Кирилюка, сотників П. Смильського, М. Луцика, Святослава Фроляка, Янова, М. Капусту, оо. сотників М. Горошка, С. П. Симчича, А. І. Яремовича, паню О. Павлюк, Михайла Річарда, вже покійного майора Василя Заліщука, Ярослава Погорецького, сотника Ґ. Р. Б. Панчука, Анну Чернявську (дружину Б. Панчука), Степана Павлюка й багато інших.

Один з братів Воробців отримав високе відзначення воєнного хреста (мілітарі кросс) й був пізніше лейтенантом-губернатором провінції Саскачеван. Михайло Річард, старшина радіокомунікації морської фльоти, та сот. Янів заснували український ескадрон канадських кадетів-літунів при Українському відділі Королівського Канадського Леґіону в  Торонто.

Скромний майор В. Заліщук був співосновником української літунської школи в Ошаві, випускники якої здобули собі славу й признання. Про них навіть згадав польський амбасадор, виступаючи в канадському уряді, що ці українські літуни готовляться скидати бомби на Варшаву, а знаючи, "як вони цільно скидали вінки на могили у Зелені Свята — я побоявся б їх". А В. Заліщук у своїй скромності при одному відзначенні сказав: "Я не зробив нічого такого, чого не зробив би був інший українець, будучи на моєму місці".

Одначе серед усіх них на окреме місце заслоговують сот. Богдан Панчук і Степан Павлюк. Перший здобув розголос своєю роботою у багатьох українських організаціях майже по цілому світі, а другий своєю послідовністю, очолюючи відділ ч. 360 Леґіону в Торонто, добився надзвичайних успіхів. Отож зупинімося на успіхах цього відділу, бо вони є безпосередньо пов'язані з особою Ст. Павлюка.

УКРАЇНСЬКИЙ  ВІДДІЛ  Ч. 360

Відділ ч. 360 в Торонто засновано 21 жовтня 1945 р. Тоді то Товариство Воєнних Ветеранів, Відділ ч. 1 в Торонто (тепер знане під назвою "Української Стрілецької Громади") вибрало управу і звернулося до Провінційної Команди Королівського Канадського Леґіону прийняти їх в членство та попросило про "чартер" під ім'ям "Українські Канадські Ветерани (Онтаріо), Відділ 360". (Це ім'я було згодом змінене на "Українській відділ ч. 360".)

До першої екзекутиви входили: Василь Гультай — президент, Степан Павлюк — перший заступник, Михайло Ричард — другий заступник, Василь Попович — секретар, Северин Віндик — почесний скарбник, Теодор Золотуха — скарбник, Степан Конобій — предсідник зборів, Федір Тернавий — сержант.

Незабаром В. Гультай зрезиґнував й головою став Степан Павлюк й головою залишився на наступних 20 років. Згодом секретарем став Ярослав Погорецький,який вже є на цьому становищі 30 років.

Під проводом й невпинною працею Степана Павлюка Український Відділ розпочав свого громадську працю й у цій ділянці здобув великі осяги та признання від української громади.

Вже в 1949 р., маючи в касі тільки 200 долярів, Відділ взявся за будову власного дому. Куплено парцелю й збудовано просторий дім з залею, коштом 58758 долярів. Від того часу в домі Леґіону безкоштовно приміщувався Комітет Українців Канади, Відділ Торонто, як теж відбували там безкоштовно свої наради, зустрічі і конференції українські ветеранські організації. Також Станиця Братства к. в. І УД УНА Торонта початково в тому ж домі знайшла приміщення.

Щоб дати нагоду молоді виявити свої музичні таланти та "їх розвинути на славу Канади і на гордість країни свого походження — України", Український Відділ розпочав річні музичні фестивалі та їх продовжував, хоч вони коштували йому поважну суму грошей. Крім цього, він утримував власний хор, який вели відомі дириґенти — Всеволод Будний і Григорій Головко; створив і опікувався музичною школою й оркестрою.

Український Відділ допомагав новим українським поселенцям, обороняв невинно оскаржуваних, давав допомоги церквам, дав пожертву на катедру українознавства при Торонтському університеті, купував книжки для цього університету, оплачував лікарську й домашню допомогу за Олександра Петлюру, брата Симона Петлюри; допомагав вдові й синові покійного письменника Юрія Клена. Відділ видав повість Тодося Осьмачки "План до двору".

За ініціятивою Ст. Павлюка створено при Відділі Фундацію ім. Тараса Шевченка, щоб фінансово піддержувати культурні та громадські почини української спільноти в Канаді, "вести досліди, давати стипендії, допомоги, нагороди і дари для увічнення пам'яти канадців українського роду за їх досягнення та їхній вклад в життя Канади". Першими членами заряду Фундації були Степан Павлюк — голова, Ярослав Погорецький — секретар, Василь Заліщук, Василь Трачук і Ернест Михасів. Фундація розвинула жваву дослідню й видавничу діяльність.

В 1953 р. пороблено заходи для створення загальноукраїнської суспільної опіки в Торонто. Також було куплено фарму та пороблено заходи для заснування дому для старших та інвалідів, як теж для вакантних приміських осель.

Для скріплення та координації українського ветеранського руху в Канаді Ст. Павлюк доложив великих зусиль, щоб сконсолідувати всі українські ветеранські організації в одне товариство УКВА (Украініан Канадіан Ветеранс Асоціейшен). Ті заходи, на жаль, не мали багато успіху.

Це тільки загальна згадка про деякі досягнення цього відділу. Він одначе заслуговує на докладнішу історію, бо в ньому гуртувався актив українських канадських ветеранів.

Серед цих канадських ветеранів на особливу увагу заслуговують Степан Павлюк і Богдан Панчук, які були безпосередньо пов'язані співпрацею з кол. вояками української дивізії. Ось їх сильветки:*


СТЕПАН  ПАВЛЮК

Батьки Степана Павлюка прибули до Канади 1899 р. із села Задубрівки з Буковини. Вони поселилися в Стар-Една околиці у Вгітфорд, тоді "Норт-Вест Території", тепер Альберті.

Одним із восьмеро дітей у Теодора і Василини Павлюків 14 лютого 1910  р. народився син Степан.

Степан Павлюк здобув народну освіту тамже у Буковинській Народній Школі, а середню в Смоки Лейк. Він також закінчив "АРСІЕЙ" коледж в Чікаґо та Марконі Школу радіо і телеграфу в Торонто. Діставши старшинську ранґу морської фльоти, служив у Брітанській морській торговельній фльоті, як радіозв'язковий.

Будучи в Англії 1938 р., Павлюк добровільно зголосився до Королівських літунських збройних сил і був першим канадським радарним обслугувачем, ще тоді "тайних радарних інсталяцій біля Лондону" аж до 1944 р. Тоді він зголосився до Королівських Канадських літунських збройних сил і з ними перебув до кінця війни у 1945 р.

У 1937 р. Павлюк одружився в Торонто з панною Олею Ґераїмчук родом з Кодні біля Житомиру, звідки вона з батьками прибула до Торонта ще в 1928 р., закінчивши в Житомирі політехнікум. Оля Павлюк виїхала з мужем до Англії в 1938 р. і була одною з перших членів Товариства Українських Канадських Вояків в Лондоні, Англія, як цивільна особа. Вона здобула собі признання наших канадських українських вояків у Великій Брітанії.

Прибувши назад до Торонта, панство Павлюки включились знова в русло громадської діяльности. Степан Павлюк став співтворцем і першим вибраним головою Українського Відділу ч. 360, Королівського Канадського Леґіону і, на цім пості був найдовше з усіх голів всіх відділів Леґіону в Канаді, бо аж впродовж 20 років.

Особливою його заслугою була ним заініційована та зорганізована масова, бо аж сімтисячна, демонстрація в Торонто, 27 червня 1954 р., під час якої він вручив федеральному міністрові громадянства та іміґрації, Волтерови Гарріс, петицію "Свободи Україні".

Вичислена діяльність Українського Відділу ч. 360 це у великій мірі особиста заслуга активного, надзвичайно працьовитого його голови — Степана Павлюка, що теж включає особисту його заслугу, як співтворця 283 ескадрону Королівських канадських літунських кадетів у Торонто.

Степан Павлюк був теж головою Українських Канадських Ветеранів на Канаду, а в 1953 р., коли був найтрудніший час для Спортового Товариства "Україна", бо йому загрожувала небезпека викинення з Національної Футбольної Ліги, Павлюк погодився стати головою С. Т. "Україна", щоб запобігти цій ситуації. І це йому вдалося.

За ці його заслуги він був відзначений у 1953 р. Коронаційною медалею королеви Єлисавети II, а в 1962 р. Шевченківською медалею і того самого року найвищою медалею Королівського Канадського Леґіону. В 1965 р. він став почесним горожанином міста Вінніпеґу.

ҐОРДОН РІЧАРД БОГДАН ПАНЧУК

Богдан Панчук народився 8 лютого 1915 р. на фармі біля Мічам в Саскачевані. Провінція Саскачеван дала українській громаді чи не найбільше й найбільш заслужених військовиків у Канадських Збройних Силах, хоча б згадати декількох з них, а саме: оба генерали Романов і Андруник, сотники брати Воробці й багато інших.

До народної школи ходив Панчук спершу до Драгоманова школи на фармах та "Прінцес Александра" школи в Саскатуні. Покінчивши середню школу в Мічам і Саскатуні, вступив він до "Саскатун Нормал Скул". Там, одержавши учительський "сертифікат", почав вчителювати в Єлов Крік від першої до десятої кляси. Все навчання відбувалось рівночасно в одній клясі. По одному році навчання він був назначений директором середньої школи, де й був в 1935-39 рр.

Перед вступленням, як доброволець, до канадського війська Б. Панчук у роках 1939-40 студіював на Саскачеванському університеті. У війську він пройшов вишкіл у ділянці радіо-комунікації та був висланий до Англії. Там його приділили до розвідки та вислали до старшинської літунської школи, яку закінчив старшинським ступенем. Військову службу відбував він в різних літунських частинах у Великій Брітанії, Ірляндії, Франції, Бельгії, Голляндії та Німеччині.

Брав він участь у висадці в Нормандії в "Ді Дей" і був згаданий у воєнних повідомленнях, а в січні 1945 р. його було нагороджено Медалею Брітанської Імперії "Ем-Бі-Ей" та Канадською службовою добровольчою медаллю з клямрами та зіркою 1939-45 років, Загальною службовою медалею, Зірками Франції та Німеччини, та Медалею оборони Великої Брітанії.

Оружився сотник Богдан Панчук в Англії з Анною Чернявською з Верґревіл, Альберта, яка теж служила в Королівських Канадських Літунських Збройних Силах в лютому 1946 р. Після війни вони повернулися до Канади, де він восени 1946 р. погодився репрезентувати в Европі Канадський Український Комітет і Український Канадський Допомоговий Фонд, очолюючи спільну Канадсько-Американську Допомогову Місію для українських втікачів і жертв війни з осідком в Лондоні, Анлія, та з бюрами в Римі, Парижі, Брюселі та окупованих зонах Німеччини та Австрії. На цій позиції він часто виконував функції консультанта для УНРА, ІРО, Червоного Хреста, брітанських іміґраційних місій та інших добровільних канадських представництв. Б. Панчук відвідував та допомагав українським біженцям в Европі, як також відвідав табір пололених дивізійників в Ріміні.

На запрошення бувшого канадського амбасадора, а в ту пору головного директора Інтернаціональної служби "Сі-Бі-Сі", сотник Б. Панчук допоміг зорганізувати українську секцію для щоденних радіо-передач українською мовою в Совєтський Союз.

У Монтреалі закінчив він свої університетські студії на Сер Джордж Віллям університеті (тепер Конкордія університет); здобув там бакалаврат (БА), а на Монтреальському університеті — маґістерський ступінь (МА). Він є докторантом на Монтреальському університеті, Оттавському університеті та Українському Вільному Університеті.

У 1956 р. Б. Панчук повернувся до своєї улюбленої професії — учителювання й учителює у середній школі в Монтреалі.

У громадській діяльності Богдан Панчук відзначився не лише в Европі та у Великій Брітанії, де він, як співтворець, був першим головою Союзу Українців у Великій Брітанії, але й в молодому віці, в роках 1936-39 він був всеканадським організатором і організаційним референтом СУМК, членом президії Української Греко-Православної Церкви в Канаді, членом управи Катедри св. Софії в Монтреалі. Був головою, постановником і спікером української радіової програми на "Сі-Бі-Сі" в роках 1952-55, головою і постановником радіової української програми на "Сі-еФ-еМ-Бі" в Монтреалі в роках 1966-69, президентом Української Канадської Ветеранської Асоціяції в Канаді, головою монтреальського відділу Королівського Канадського Леґіону ім. гетьмана Івана Мазепи, співтворцем Інституту св. Володимира в Торонті, директором його літнього навчання та директором літньої школи в роках 1960-1975. Тепер Б. Панчук є секретарем і віце-президентом Квебецької Федерації Етнічної Преси та секретарем Канадської Федерації Етнічної Преси.


_________________

* Дня 8 березня ц. р. заходами Станиці Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Торонто було відзначено окремим бенкетом Степана Павлюка, Богдана Панчука й Ярослава Погорецького. У цьому бенкеті взяв особисто участь тільки Ст. Павлюк з Дружиною. Б. Панчук не міг приїхати з Монтреалу через сніговію, а Я. Погорецьний був перешкоджений хворобою своєї дружини.



неділя, 23 травня 2021 р.

ПЛЯНИ ПІЛСУДСЬКОГО ПЕРЕБУДОВИ СХОДУ ЕВРОПИ

В. Ґоцький


Якось так доля нам судила, що у нас немає "добрих сусідів". Наші сусіди — це наші вороги. Одні стоять на становищі, що Україна, як територія їм потрібна для їхнього життя, другі уважають українців нездібними до державного життя. Менші наші сусіди, хоча не говорять одверто, але в своїх програмах передбачують вирвати для себе, що вдасться.

Та це зовсім не значить, щоб ми через те замикались у своїм національнім відокремленні, я "гострили ножі" на наших "недобрих сусідів". Ні, ми повинні здавати собі справу з дійсного стану, але при тому слідкувати за розвитком політичної думки щодо нас серед наших сусідів. Не лише слідкувати, але й нав'язувати з ними дискусії, щоб пізнати їх спосіб ставлення справ, їх погляди на наші державницькі стремління, а при тому обзнайомлювати і їх про наші змагання. І серед них можна знайти приятелів. А ми не є такі багаті на приятелів, щоб могли собі позволяти на відштовхування їх своїм згори негативним наставленням або своєю цілковитою байдужістю.

Наші приятелі серед поляків

Польська політична думка не менш зрізничкована, ніж інших народів, а під деяким поглядом непорозуміння між політичними крилами є багато гостріші. Серед польського суспільства можемо зачислити до наших приятелів групу "пілсуд-ців", що виросла на підложжі передвоєнної ППС (Польська соціялістична партія). Вони гуртувалась в "Прометейському русі". Нині вони гуртуються біля Інституту ім. Юзефа Пілсуд-ського, що має свої відділи по цілому світі. Коли пишу про поляків, як "наші приятелі", маю на думці їх основну настанову визнання права України на свою самостійність.
Щоб хоч побіжно познайомитись з бігом думок саме цього угрупування .подаємо в скороченні важливіші місця з більшої праці полк. 3. Харашкевича п. н. "Перебудова Сходу Европи" (матеріяли до політики Ю. Пілсудського в роках 1893 до 1921), що була друкована в п'ятому томі "Нєподлєґлосьць" 1955 р., Лондон (стор. 125 — 168) та інших його праць в тому ж журналі.

Про початки ідеї спільноти народів Сходу Европи

До перших ідеологів співпраці народів Східньої Европи, загроженої Москвою, полк. Харашкевич зачисляє вигнаного польського короля Станіслава Лєщинського та українського гетьмана Пилипа Орлика. Провідна думка інструкції гетьмана П. Орлика до свого представника в Константинополі з 3. 12. 1711 р. опиралась на такій основі, що Україна повинна раз на завжди звільнитись від всякої неволі. Плян Орлика не обмежувався виключно до самої державної незалежности. Він стремів до з'єднання всіх загрожених й підбитих Росією народів для спільної боротьби. Плян Орлика передбачав створення одностайного протимосковського фронту, який обіймав би Польщу, Швецію, Туреччину, Кримських татарів, Астраханських, Казанських, Буджацьких а також Донських козаків та Січ Запорізьку.

Григор Орлик, продовжуючи великі пляни Мазепи та свого батька Пилипа Орлика, використовував всі можливості для реалізації свого пляну. Надзвичайно правильну оцінку московського імперіялізму знаходимо в його меморіялі до кардинала Флєрі, міністра короля Людвика 15. Там читаємо: "Франція та вся Европа не доцінює як слід московської експансії, а це є основний чинник для знищення європейської системи".

Далі автор старається доказати, що протягом 18 до 20 століття Польща була носієм ідеї самовизначення народів Східньої Европи. Він покликається на пляни та дії в тому напрямі князя Адама Чарторийського (1831 — 1862). Його головна думка зводилась, що могутності Московської імперії треба протиставити могутню силу об'єднаних народів середущої та східньої Европи. Свої пляни він старався реалізувати головно в трьох напрямках. Звільнення Сербії з-під чужих впливів та об'єднання. Усвідомлення серед польського суспільства, що литовці й українці — це їхні природні союзники, а до того ще й кровно пов'язані. Автор вважає, що Кирило-Методіївське Братство було рухом чисто національним, хоч пов'язаним з іншими слов'янськими народами та звернене проти царського імперіялізму Москви. Князь Чарторийський старався втримувати зв'язки з тим Братством, але головну його увагу притягали в той час народи півдня Росії — татари, грузини та народи Кавказу. Туди вислав він свого представника для нав'язання співпраці в боротьбі проти Москви. На Кавказі були створені самостійні відділи, зложені з польських добровольців. Існувала співпраця під час польських повстань. До загального повстання вправді не дійшло, але багато одиниць з-поміж українців, білорусів чи литовців брали участь у повстаннях, а друкована пропаґанда велася на різних мовах.

Варт теж пам'ятати, що польські повстання збігались часово з такими ж виступами черкесів чи грузинів й тому репресії Москви найтяжче були проведені в тих країнах. Між 1859 р. і 1865 р. виселено понад 1 мільйон черкесів та чеченців до Туреччини, 4/5 всього населення тих країн. Більшість з них вигинули з голоду, внаслідок морозів або були потоплені в Чорному морю. Також на еміґрації в той час йшли намагання нав'язати спільні дії між поляками, литовцями та українцями. Під редакцією Медекші виходив тримовний журнал "Змова".

Напередодні 1914 року

Коли деякі народи Европи внаслідок подуву "Весни народів" здійснили свою державну самостійність, як Греція, Болгарія та Румунія, а Сербія скріпила свої позиції, то народи, поневолені Москвою, зазнають гострого гніту та русифікації. Польща, Литва, Білорусія та народи Кавказу зокрема зазнають переслідувань.

Русифікаційний тиск в Україні був найсильніший. Відомий Валуєвський указ з 1877 р. призначав українську мову на цілковиту загладу. Свій закон, тогочасний прем'єр Росії, Валуєв, обґрунтував фразою: "Української мови не було, немає й ніколи не буде". Він теж казав, що українську проблему вигадали поляки для своїх політичних цілей. Подібні репресії застосовано теж до народів Кавказу та до народів Ідел-Уралу (народи між Волгою та Уралом). Їх ще примушувано покидати мусулманську віру й переходити на православ'я.

Після здушення польських повстань та пацифікації Кавказу, прийшла черга на русифікацію Латвії, Естонії та автономної Фінляндії. Проти русифікації фінляндці протестували різними способами, але без результату, а губернатор Бобріков постійно й послідовно вів свою політику русифікації та економічного визиску. Щойно атентат фінського студента на Бобрікова поклав цьому край (16. 6. 1904).

Але кожний гніт викликає реакцію. Русифікаційний тиск викликав хвилю національного відродження, розбудови економічної та поглиблення політичних процесів. Зразу ці рухи були теоретично ліберальні, але з часом розрослися у динамічні та ясно скристалізовані рухи революційні. Кожна країна мала свої відмінності й враз з тим методи політичної роботи прибирали різні форми. Нічого теж дивного, що на чоло політичних рухів за національне визволення висунулася соціялістична партія, яка прямувала до повалення царського деспотизму, зрівняння в правах всіх громадян та національної свободи. Польська соціялістична партія, очолювана Й. Пілсудським, одна з перших поставила за основне своє завдання національне визволення. Тому теж в т. зв. "Паризькій програмі" з 1892 р. підкреслювалося право всіх народів на самовизнання, а в рамках майбутньої польської держави — на повну національну автономію.

На Україні соціялістична партія була сильно зрусифікована. Щойно після сецесії частини її членів і створення Соціял-демократичної партії вона стала на позиції національного визволення, подібно як ППС в Польщі. Серед соціялістичних рухів в Україні найважливішу ролю відгравала Українська соціял-революційна партія. З неї вийшли Дмитро Антонович, В. Винниченко, Симон Петлюра та інші.

Про ті соціялістичні рухи на землях, окупованих Москвою в періоді від першої революції 1905 р. через Березневу революцію 1917 р. до Жовтневої революції того ж року можна сказати одне: всі вони пройшли розвиток від ідеї федерації до ідеї повної незалежности. Тільки на землях, замешкалих козацтвом, соціялістичний рух не зробив більших поступів, бо для того не було там відповідних умов. І хоч всі ті соціяльно-революційні рухи, а при тому й національно-визвольні, в кожній країні мали інше обличчя, інші шляхи та неоднакову притягаючу силу, всі вони були ідейно тісно з собою пов'язані в обличчі спільного ворога, тобто Москви.

Безперечно, що ППС під проводом Ю. Пілсудського була чи ненайбільш заавансованою у своїй протимосковській боротьбі, з ясно поставленою визвольною програмою. Тому на неї задивлялись й взорувались інші. Тому варто навести слова Пілсудського з його меморіялу до уряду Японії під час його візити в Токіо, щоб в Японії знайти поміч для спільної боротьби:

"Наша боротьба з Москвою дає нам сміливість поставити ясно політичну нашу ціль — розбиття Російської імперії на її складові частини та помогти усамостійнитись народам, насильно включеним в рамки імперії. Постулят цей трактуємо не як вияв гуманних аспірацій нашої батьківщини, але як запоруку нашого існування, бо Росія, позбавлена підбитих країн, буде настільки послабленою, що перестане бути небезпечним сусідом".

Коли в 1905 р. в Російській імперії вибухли заворушення, в Фінляндії, Латвії, Естонії, Литві та Польщі вони мали характер національний. Виступи на Україні були гострі й масові, але вони не мали характеру національно-визвольного руху (див. Allen, "The Ukraine", University Press, Oxford, 1941).

Фіналом революційних рухів 1905 р. було скликання у Женеві Конґресу поневолених, в якому брало участь 115 делеґатів Азербайджану, Вірменії, Естонії, Грузії, Ідел-Уралу, Криму (татари), Литви, Латвії, Польщі, Туркестану й України. Конґрес схвалив статут "Унії автономістів-федералістів" в таких точках:

1.  Всі народи Російської імперії є собі рівні.

2.   Ґарантується свободу розвитку національної культури кожному народові.

3.  Кожна країна отримує повну автономію в рамках сфедералізованої російської держави.

Безпосередньо перед вибухом 1-ої світової війни найактивнішим діячем на полі зближення поневолених народів був литовець Й. Ґабрис. Він редагував в Парижі у французькій мові "Хроніку народів", Він теж започаткував в Парижі Союз поневолених народів, який розвинув дуже широку пропаґандивно-інформаційну працю.

В той час Ю. Пілсудський очолив революційну фракцію ППС й, маючи добре наладнану сітку зв'язків, немало допомагав кур'єрською службою та перевозом літератури іншим народам, як литовцям, лотишам, білорусам й   українцям. Його правою рукою був Л. Васілевський, який чинно допомагав та координував працю різних соціялістичних партій інших народів. Він докладно розпрацьовував проблематику тих народів і був непересічної міри знавцем їх проблематики.

Крім соціялістів, чинно допомагали визвольним рухам, зокрема на Україні, такі відомі діячі, як князь Роман Санґушко, Михайло і Венедикт Тишкевичі, Калікст Бондажевський, Адам Рокіцький в політичній та економічній площині,а в ділянці літератури та пропаґанди — Стемповський, Волошиновський, Залєський, Козловський, Мотрезор та інші. Волошиновський власним коштом видавав в Могилеві над Дністром газету "Світова зірниця" в українській мові.

Далі автор стверджує, що ні один з тих рухів не мав ясної візи збройного визволення. Єдиний Ю. Пілсудський у всіх збройних виступах (терористичних чи експропріяційних) клав головний натиск на бойовий вишкіл, а від 1908 р. почав дорогою військових курсів школити військових провідників для майбутньої національної армії. (Варто тут згадати, що у 1913 р. на запрошення Команди Українських Січей він виголосив у Львові доповідь на тему конечности збройної готовости поневолених народів).

Вибух світової війни, а за тим революційний фермент в Росії, затіснили співпрацю поневолених народів. У 1916 р. в Лозанні у Швейцарії відбувається знову конґрес поневолених Москвою народів при співучасті делеґатів таких народів: Азербайджану, Білорусії, Бухари, Черкещини, Даґестанії, Фінляндії, Грузії, Ідел-Уралу, Киргизії, Кримських татар, Литви, Польщі та України. Преставники Польщі, України, Фінляндії, Литви, Грузії, Бухари та Криму зложили деклярацію про повну самостійність, а народи Киргизії та Ідел-Уралу були за автономією в рамках російської держави.

Та вже рік пізніше на з'їзді мусулманських народів в Баку, а опісля на з'їзді в Москві, який був скликаний азербайджанською партією "Мусават", на чолі якої стояв і душею якої був Мегмет Бей Расул Заде, також народи Ідел-Уралу, Азербайджану та інші висловилися за повною самостійністю.

Роки 1918 — 1921

Коли Ю. Пілсудський став провідником у відродженій Польщі, він стремить до того, щоб на руїнах Росії встановити новий політичний устрій, який ґарантував би безпеку молодій польській державі, а рівночасно раз назавжди перечеркнув би можливість нових розборів Польщі. З уваги на неприхильну поставу до тих плянів народів заходу, й наростаючу небезпеку з боку комунізму, Польща мусіла діяти скоро й зовсім незалежно від напрямних політичних провідників Заходу, які стреміли до втримання цілости Росії. Крім того, серед народів, які звільнялись від московського ярма, наростали антагонізми, з яких деякі прибирали навіть характер одвертої війни, як війна між Польщею та Україною за Галичину.

На руїнах Росії здобувають самостійність: 6.12.1917 — Фінляндія, 16.12.1917 — Крим, 22.1.1918 — Україна, 16.2.1918 — Литва, 24.2.1918 — Естонія, 25.3.1918 — Білорусія, 11.5.1918 — Північний Кавказ, 26.5.1918 — Грузія, 28.5.1918 — Вірменія, 28.5.1918 — Азербайджан, 15.9.1918 — Донське Козацтво, 18.11.1918 — Латвія й 5.12.1918 — Кубань. Незалежність тих держав визнала Найвища Рада Народів (Англія, Америка, Франція та Італія), а крім того Австрія, Чехословаччина, Румунія, Туреччина й Німеччина. Але стосунки були дуже змінливі до тих держав, бо "велика чвірка" вважала, що тільки вона має право рішати, як має бути між народами. Вона мала свої пляни й не хотіла рахуватися ані з волею поодиноких народів, ані із змінами, що їх приніс спалах революційних рухів.

На військовій конвенції 23.12.1917 р. Англія та Франція поділились сферами впливів на землях приналежних колись до Московської імперії. Франція отримала під свої впливи Крим та Україну, а Англія — Кавказ, козацькі землі, Північну Росію та балтицькі народи. Але тому, що вони стояли на принципі втримання неподільности Росії, вони теж всіма силами помагали царським білим генералам, які за їх допомогою творили т. зв. "визвольні армії". На зброєння й умундирування армії ген. Денікіна Велика Брітанія видала 76 міл. фунтів, себто доставила повне спорядження для 250-тисячної армії. Лойд Джордж заявив у парляменті, що Брітанія видала на спорядження Денікіна та Вранґеля понад 100 міл. фунтів. В той сам час нововідроджена Польща не отримала від Брітанії нічого.

Рівночасно з величезною допомогою для реставрації царської Росії, Англія та Франція створила свої експедиційні корпуси, щоб забезпечити собі право рішального голосу щодо економічних ресурсів — на Кавказі з одного боку, а в Мурманську — з другого. Франція вислала мішаний контингент своїх союзників на Крим й до Одеси.

І так англійський командувач на Кавказі, ген. Бріґс, 23.5.1919 р. зажадав від уряду Грузії найскорішого заключення договору з Денікіном, бо такий малий народ як Грузія не повинна мати самостійности. Знову командувач Чорноморського відтинку, ген. Нортон Корі, заявив на ширших зборах 18.10.1919 р. — "наша армія буде охороняти ці краї так довго, доки Росія не закріпиться в них і не прилучить їх назад до Москви".

Також ген. Ровлондсон, що діяв при ген. Денікіні, вислав ультимат до уряду самостійного Північного Кавказу: якщо Кавказ не підпорядкується Денікінові, то він вишле всі свої війська, гармати та скоростріли проти Північного Кавказу.

В тому ж часі Лойд Джордж з парляментарної трибуни гостро засуджував намагання Пілсудського допомагати народам б. Росії визволятись, як акт скерований проти Антанти, називаючи його польським імперіялізмом. Не краще ставились до визвольних рухів й центральні держави (Австрія та Німеччина). Коли Українська Центральна Рада заключила з Німеччиною 9.2.1918 р. Берестейський договір, званий "хлібним миром", бо ціною харчових достав забезпечила собі збройну допомогу, то скоро показалося, що Берестейський мир став не "хлібним миром", але "хлібною війною" з населенням України. Німці не вдоволялись тим, що отримували, але розпочали реквізиції, карні експедиції, — одним словом, поводились не як союзники, але як окупанти. У висліді спротиву українських протинімецьких повстанців, німці 24.4. впроваджують на Україні воєнні суди, а вже 29.4. розганяють Центральну Раду і встановляють гетьманат.

Автор подає маловідомий факт, що ще перед розігнанням Центральної Ради, на спільній нараді австрійських і німецьких послів з головнокомандувачами "допоміжних" армій в Києві 24.4. рішено: "Доки австрійська й німецька армії є в Україні, Україна не повинна мати власних військових сил. Дозволяється лише на творення поліційних відділів, в обмеженій кількості, за відомом й згодою відповідних головнокомандувачів союзних армій". Німці також не дозволили перекинути до Східньої України вже вишколеної й здисциплінованої Галицької Армії, а також не допустили до спровадження з Німеччини двох дивізій сформованих із бувших полонених т. зв. "Сірожупанників" та "Синьожупанників".

Народи Европи не мали ні ясного, ні тверезого погляду на розвиток й унормування справ Східньої Европи. Єдиний Пілсудський мав ясний і реальний плян. В одному інтерв'ю із кореспондентом "Ехо ді Парі" він сказав: "Воля країн, які ми тимчасово окупували, для мене є вирішальним моментом. За ніщо в світі я не бажав би, щоб Польща посіла великі простори, замешкалі вороже до нас наставленими людьми. Історія ясно виявила, що на довшу мету такі багатонаціональні скупчення є небезпечні. Гляньмо на Австрію, на Росію. А країна, яка щойно відроджується, не повинна обтяжувати себе такими небезпечними й коштовними проблемами. На наших баґнетах несемо беззастережну волю тим народам. Здаю собі справу, що багато поляків не погоджується зі мною. Вони міркують категоріями німців чи москалів, які нехіть підбитих народів й їхній спротив приписували ворожим інтригам".

Уряд Пілсудського весь час намагався підтримувати визвольні та еманципаційні стремління народів, що входили в обсяг Російської імперії. Інтенсивні намагання до взаємодопомоги йшли в трьох напрямах: При допомозі татарських мешканців Польщі втримувано дружні зв'язки з народами Криму та Кавказу; виделеґовано уповноваженого Леона Васілевського, який старався довести до тісної співпраці між балтицькими народами, Фінляндією та частково Білорусією; з урядом України 21.4 1920 р. заключено т. зв. Варшавську угоду, якою визнано право України на самовизначення, та заключено політично-військовий союз.

Дня 26.4. на підставі Варшавської угоди розпочався спільний похід української та польської армій на Київ. З тієї нагоди маршал Пілсудський видав відозву до українського населення, в якій говорилося: "Польське військо залишиться на території України так довго, як того буде вимагати перебрання влади легальним урядом Української Республіки. Коли уряд Української Народної Республіки покличе до життя державні установи, коли на границях держави стануть збройні сили українського народу,... польський вояк поверне до Польщі, сповнивши почесну місію допомоги в боротьбі за волю сусіднього народу".

Коли 8.5. союзні війська здобули Київ, команда польської армії видала такий наказ: "...В інтересі Польщі є якнайскорший вихід з зайнятих земель та нав'язання добросусідських стосунків з новопосталою українською державою, щоб в цей спосіб забезпечити собі безпеку більшої частини східньої границі від більшовицької загрози. Окупація України повинна бути розчислена не на літа, але на місяці. Чим скорше створиться українська реґулярна армія, чим скорше вона займе фронтові позиції й буде в стані протиставитись більшовизмові, тим краща ситуація створиться для Польщі. Тому — належить уникати всяких подразнень з місцевим населенням та слід чинно допомагати у творенні державної адміністрації".

Під час дефіляди переможних армій у Вінниці, Пілсудський у своїй святковій промові сказав: "Польща здобула найбільший скарб на світі — волю, — тому рішила відкинути якнайдалі від своїх границь все, що тій волі може загрозити... Тому в блиску наших баґнетів не добачуйте нової спроби поневолення"...

Автор статті цитатами з різних документів старається доказати добру волю Пілсудського щодо самостійности України, промовчуючи при тому, що ідеї Пілсудського були сильно поборювані як самими військовиками, так й табором народової демократії Дмовського. Також українська сторона Варшавської угоди оцінювала ситуацію дещо відмінно. Ось слова Грушевського: "Поляки за всяку ціну старалися відновити польсько-литовську державу з часів середньовіччя. Він (Пілсудський) зв'язався з Петлюрою, який тільки в Польщі бачив силу, здібну протиставитись більшовикам, тимбільше, що Пілсудський визнавав самостійність Української Народної Республіки, з Петлюрою як головою державного правління".

З'ясувавши пляни та ідеї Пілсудського щодо перебудови Східньої Европи, автор зупиняється на паралельній акції преси, яка діяла в більшості з власної ініціятиви. Від 1919 р. до 1922 р. у Варшаві виходив періодик "Схід Европи" при співпраці Лютославського, Строцького та Курулішвіллі, який пропихав ідею відбудови Ягайлонської держави у дещо змодифікованій формі. Вони пропаґували ідею "вільного межимор'я", яке би відділяло Німеччину від Москви.

В час наступу більшовиків на Варшаву, появляється "Пшимєже", біля якого гуртуються такі постаті: Голувко, С. Сєдлєцький, В. Вакар, 3. Заремба, А. Лянґер, Й. Волошиновський; з українців — Шелухин та Вороний; з грузинів — Курулішвіллі; з козаків — Гнилорибов; з азербайджанців — Кужим. Вони обстоювали лінію Пілсудського співпраці народів, загрожених Москвою.

Коли прийшло до заключення Ризького миру, уряд Польщі видав такі інструкції своїй делеґації в справах України:

1.   Самостійність України, сконфедерованої з Польщею та іншими народами, які мали б увійти в проектований Союз Середущо-Східньої Европи.

2.   Більшовицькі війська виходять з України (границі 1772 р.), а на Україну вступають українські війська.

3.  Союзні польські війська залишаються на зайнятих становищах аж до реалізації пунктів польсько-більшовицького та польсько-українського мирних договорів.

Ці інструкції були передані для затвердження Раді оборони держави, яка однак їх не затвердила. Міністер Тарновський у своїх реляціях пише так: "урядові інструкції в справі України та Білорусії не лягли в основу Ризького трактату,.. бо частина інструкцій щодо України та Білорусії зустрілася з поважними застереженнями на форумі Ради оборони держави"... Склад мирової делеґації, як теж тогочасні настрої серед суспільства, перекреслили первісні пляни. Вони були поділені між двома концепціями мирового договору. "Пілсудці" та ліві угрупування заступали лінію федераційну, яка передбачала розв'язку справ Східньої Европи у федерації демократичних держав, які увійшли б з Польщею в союз, що забезпечував би її східні границі. Праві угрупування заступали лінію "рівноваги", яку висував т. зв. "Паризький бльок", яка опиралась на границях з часів першого розбору Польщі. Концепція та була в Ризі змодифікована до границі Збруча. Як в Раді оборони держави, так і в соймі концепція ця знайшла більшість".

Автор кінчить свої міркування такими словами: "Так то біг воєнних дій 1920 р.; слабі державницькі сили самої України, а тим більше Білорусії, ворожість відродженої Литви до Польщі, негативне наставлення західніх держав, як теж неправильне розуміння вимог часу більшістю польського суспільства, — унеможливили реалізацію великих плянів маршала Пілсудського щодо відбудови і перебудови Східньої Европи".

Зауваження

Не беремо на себе полемізувати з міркуваннями автора. Ми тут хочемо лиш розглянути позитивні та негативні, з нашого погляду, ідеї тієї групи польського суспільства, яка, як виходить із заложень цієї праці, ставиться до нас й до наших державницьких стремлінь в засаді позитивно.
По-перше, ця група "Пілсудців" в засаді стоїть на принципі розвалу Російської імперії й вже тим фактом пристає до гурта наших союзників.

По-друге, вона визнає за нами право на свою державність.

По-третє, в 1919 р. була дана збройна допомога нашій молодій державі.

Але при тих позитивах не можна поминути й деяких загрозливих негативів, над якими варт зупинитись.

По-перше, питома вага того середовища не надто висока серед польського суспільства. Навіть як маршал був при владі і мав в руках всі потрібні нитки, то, як бачимо із закінчення статті Харашкевича, ані він сам, ані його середовище не спромоглися провести його плянів перебудови Сходу Европи, ба, що більше, вислід Ризького миру — це повна капітуляція тих плянів. Тепер залишилась сама ідея. Хто тепер серед поляків відважиться поставити її на денний порядок?

По-друге, рух "пілсудців" виріс із середовища ППС (польська партія соціялістична). Тому він шукав однодумців серед соціялістичних кіл народів, поневолених Москвою. На них опирався, їм співчував та допомагав. Інші угрупування він трактував, як своїх суперників, менш або більше небезпечних. Тому теж в сучасному автор не добачає інших рухів, не пов'язаних з соціялістичними засадами.

Середовище "Пілсудців" поставило собі й другим дуже приманливу ціль: розбити імперіялістичну Москву й на її руїнах збудувати ряд держав на національному принципі, пов'язаних взаємно ідеями соціялізму й всяких оборонних союзів. Це одна справа. Але зовсім інша справа — практична розв'язка отих прекрасних ідей федерації, допомоги тощо. Знаємо, як було після Ризького миру в Галичині, коли ще Пілсудський був при владі в перших роках, й пізніше, за влади кліки полковників, вірних співробітників Пілсудського.

Згадаємо лише кілька фактів: відмежування Волині від Галичини так званим "Сокальським кордоном", щоб унеможливити співпрацю українців з Волині та Галичини; заборона української преси зі Львова на Волині; (навіть фізично перейти "Сокальський кордон" було небезпечно, бо кінчалося з поліційними допитами; стосування подвійної політики до автохтонного українського населення, не відрізнене від трактування т. зв. "Петлюрівської еміґрації"; спроба ділити на льояльних й нельояльних з вимогою, що льояльний повинен змінити обряд; спроба відмежувати Лемківщину від Галичини та фаворизування там радше православ'я, ніж прадідівської греко-католицької віри; спроба поділити решту населення на "хлопів" і "шляхту заґродову" і. т. д.

Тому й нам у контактах із чужинцями, а з нашими сусідами зокрема, слід бути обережними, бо всякі ідеї є гарні на папері, а дійсність залежить від тих, що ті ідеї проводять в життя.


понеділок, 3 травня 2021 р.

В ОБОРОНІ МИНУЛОГО



М. Волосевич



Мене огорнув невимовний жаль, до чого може дійти людська несправедливість чи необізнаність і написати таке фантастичне, невідповідне правді, обвинувачення з так недалекого минулого, якому ми завдячуємо відродження української нації і появу на мапі Европи Української Народної Республіки — України. 

 Я взяла в руки перо лише тому, що мертві себе боронити не можуть, а вже небагато залишилося в живих свідків тих великих подій. Я належу до тогочасників і вважаю своїм обов'язком, як учасниця цих подій, оборонити й ствердити, в яких тяжких і несприятливих обставинах і умовах була створена швидким темпом українська держава в формі Української Народної Республіки. Обставини відродження багатьом відомі, але я хочу дещо пригадати. 

 Революція 1917 року для нас була майже несподівана, але дала нам право й можливість відділитися від Москви. Шнур розрізати на частини легко й поділитися ним, але державні установи чи військо на фронтах і розміщене по всій "необ'ятній Росії" та ще після двохсотлітньої твердої жандармської влади москалів, а в той час було під владою російського Тимчасового уряду, приходилося здобувати з великим трудом. Одначе наше відродження і творення власних українських установ, пропаґанда в армії та освідомлення її йшли швидким темпом і вже 16 квітня постав Національний Конґрес, 1 травня н. ст. 1917 р. в Києві був (підступно для московської влади) спонтанно сформований 1-ий полк ім. гет. Богдана Хмельницького, 18 травня відбувся 1-ий Військовий З'їзд, за пару тижнів 1-ий Селянський З'їзд, незабаром 2-ий Військовий З'їзд, а за кілька місяців були зорганізовані всі необхідні інституції для державного існування. Творці відродження працювали повні ентузіязму, самопосвяти і віри в нове самостійне життя в своїй державі.Це був неповторний щасливий час!

Уряд і урядовці до грудня 1917 р. не одержували ніякої платні. Ніхто не нарікав, бо знали обставини, але прагли якнайшвидше упорядкувати систему державного і громадського життя, а позитивно виконана праця була для нас найбільшого нагородою.

Повторяю, що для нас революція була майже несподіваною, тоді коли Ленін зі своєю сферою роками підготовляли її. Вони пролізли до всіх мас фабричних робітників, до міського шумовиння, в армії використали незадоволення довгого невдалою війною і підготовили кадри для підступної розкладово-руїнницької роботи. Москалі в перші дні революції ограбували всі банки, забрали державні гроші, приватні вклади, а також випорожнили "сейфи". Україна зісталася без гроша, а Леніна прислали до Росії в запльомбованому вагоні, наповненому "твердою валютою". Ленін мав чим оплачувати своїх аґітаторів за руїнницьку роботу.

А чи знає шановний автор, який на Україні був стан озброєння? Україна не мала фабрик зброї, крім Київського арсеналу. Це була єдина фабрика, яка виробляла тільки частини якоїсь зброї. Запасів зброї на Україні росіяни також не робили. В Україні були лише цукроварні, млини, олійні та інші маленькі фабрики, які харчували в першу чергу росіян.

Але найбільшим нашим лихом була чотирирічна тяжка війна. Більшість вояків не бачилися з родинами довгі роки та боліли за підупалі власні господарства, а до того кинуте Леніном провокативне гасло: "Земля селянам, а фабрики робітникам" було притягаючим чинником бути особисто при наділі землі. Почалося масове дезертирство зі всіх фронтів переважно зі зброєю. Дезертири грабували, підпалювали й руйнували маєтки, хутори, села, а то й міста. Крім того, "совєт рабочих і солдатських депутатів" зарядив загальну демобілізацію. Солдатня хмарою сунула через Україну й нищила її, як сарана. Це лихо не в силі було зупинити та й не було кому.

Пишучи це оправдання, мушу навести декілька речень зі статті "Хто завинив?". "Творення т. з. українізованих частин не було в основному ділом Центральної Ради чи її Військового Секретаріяту, але якраз навпаки — провідники української революції повели пропаґанду проти української армії, а зокрема проти українських старшин"... Звідки в автора такі відомості — він не подає. Було ж дещо інакше. Генеральний Військовий Секретаріят (на чолі з Симоном Петлюрою) і всі резолюції Військових З'їздів розсилались і подавалися до преси з закликами до вояків, що: "Держава без власного війська існувати не може". Крім того, по військових частинах їздили свідомі військовики, освідомляюче аґітували про вступ чи організацію рідного війська. Наслідки не були дуже плідні.

В статті є згадка про прикрий інцидент — повстання полуботьківців. Правда, таке повстання було 4 липня, без порозуміння з Центральною Радою чи Військовим Секретаріятом — в анархістичний спосіб. Богданівському полкові прийшлося взяти на себе обов'язок обеззброїти їх, а генерал Оберучаєв хотів їх покарати, але тільки завдяки переговорам делеґата Центральної Ради, міністра Б. Мартоса, вдалося цей неприємний "інцидент" полагодити. Полуботьківці згодилися виїхати на фронт, як окрема частина зі своїм прапором і зброєю, що і сталося 14 липня (див. Велика Українська Революція — календар історичних подій, стор. 19-21), д-ра Якова Зозулі).

Тут знов наводжу вислів автора: "300 молодих хлопців-дітей загинуло в обороні їхнього краю, а їхні батьки парадували невтрально по Києві, чекаючи коли то їх большевики стрілятимуть як собак"... На щастя, так не сталося.

Юнацька школа та студентський курінь — то була молодь понад 20 років, ті, що підлягали поборові, але коли потяг з юнаками вирушив з Києва і проїжджав через "Київ — Товарний" на сповільненому ході вскочило кілька учнів-гімназистів, які не зголосились до реєстрації і без дозволу батьків. Загинуло під Крутами багато менше. Половина була ранених в польовому шпиталі Юнацької школи під опікою д-ра Бочарова.

27 лицарів-юнаків поховано в Києві, на Аскольдовому кладовищі. Фотографії з похорону цих лицарів, які були в архівах видавництва "Червона Калина" були надіслані мною (М. В.) з м. Крем'янця на Волині приблизно 1925-27 р.

Не можу зрозуміти чому й кого автор оскаржує за цю трагедію. Чи ці юнаки-патріоти створили б IV Універсал, а батьки врятували б прорив під Крутами? Ті юнаки залишили нам легенду лицарства й самопосвяти. Вони перші взяли зброю в руки і впали жертвою в обороні України після Полтави, а батьки в той час рятували Україну, творячи IV Універсал.

Якраз в той самий час 22 січня "Мала Рада" засіла опрацьовувати IV Універсал, над яким безперервно працювала аж до півночі 24 січня. Лише 20 хвилин по 12 год. ночі голова Центральної Ради, проф. Михайло Грушевський, відчитав Акт IV Універсалу, який був дуже необхідним, щоб бути самостійною державою і мати право в Бересті-Литовському заключити самостійний мировий договір. Тепер цей великий акт ми щорічно величаво святкуємо, як свято державности. В той же час в Києві почалося повстання арсенальців і міського шумовиння, підбуреного більшовиками, так, що всі українці Києва були в небезпеці. Муравйов здобув Київ і розстріляв п'ять тисяч "буржуїв" в першу ніч. Ми втрат не мали.

Автор обвинувачує уряд за висилку на фронт юнаків, а якого віку були ви 25-26 літ пізніше, після Крутянської трагедії? В кожному разі це був цвіт української молоді. Я знаю декілька осіб, які були в такому ж молодому віці, або й молодші. Всі ви з патріотичних почувань одягнули військову уніформу і також не один впав жертвенно, як лицар-патріот. Історія без кінця повторюється. Кого ми маємо за це обвинувачувати?

29 квітня відбувся гетьманський переворот. Гетьман здобув вже готовий налагоджений ввесь державний апарат. Гетьман Павло Скоропадський був достойним нащадком свого "славного" прадіда. З приходом до влади відразу запросив до співпраці росіян, а вони не хотіли чути української мови, звільнили вже досвідчених урядовців з праці й заступили їх росіянами. Праця в міністерствах й інших установах підупала. І не диво, гетьман, бувший царський генерал-адьютант, — йому Росія була ближча, а тому він їм допомагав і дозволив російським генералам формувати на Україні свої "армії". Ввесь Київ був переповнений росіянами. Згадаю про один жалюгідний наказ, виданий гетьманом, — це формація "карних отрядів" з російських офіцерів по всій Україні. "Отряди" одержували накази і виїжджали на села карати наших селян за розгромлені та спалені дезертирами маєтки. Карали жорстоко, били господарів шомполами, примовляючи "вот тебя бйот Украіна і ґенеральний секретаріят". Остаточно свою відданість Україні гетьман доказав 14 листопада, коли підписав федерацію з росіянами. Таким керуванням державою гетьман підготовив ґрунт і широко відкрив двері комуністам. Цю добу визнає автор за найкращу. Характеристику гет. П. Скоропадського добре окреслив М. Ковалевський у своїх споминах "При джерелах боротьби" (стор. 316-317). На матеріяли цих споминів покликується і шановний автор.

На щастя, Білоцерківська група з С. Петлюрою і Є. Коновальцем на чолі українського війська та при допомозі селянських повстанських загонів виступили збройно проти гетьмана і за пару днів здобула Київ, остаточно ліквідуючи неславне гетьманське панування.

Автор хвалить також Леніна за його тверду волю, завдяки чому більшовики здобули перемогу. Ми ж знаємо, що він був жорстоким катом і владу здобув жахливим терором та розстрілами. Ленін казав: "Якщо треба найти одного винного, то можна розстріляти тисячу невинних". Чи нам треба було брати з нього приклад і наслідувати його?

В травні 1919 р. мені прийшлося бути два тижні під більшовицькою окупацією. Цей фронтовий відтинок займала "1-ша українська дивізія ім. Троцького". Всі бійці говорили по-українському. Одного з них я запитала чому вони українці в комуністичній армії? Він відповів, що дивізія сформована переважно з синів тих батьків, чиї спини і плечі були скривавлені й покалічені гетьманськими "отрядами".

Вартий уваги ще один вислів шановного автора: "Аналізуючи потягнення Військового Секретаріяту Центральної Ради, важко ствердити, де була соціялістична політика, а де була очевидна зрада інтересів молодої української держави"... Дивно було це читати, особливо на початку року, присвяченого С. В. Петлюрі, одному з найбільших творців відродження.

Аналіза минулого чи сучасного мусить бути об'єктивною, тоді вона має вартість, але коли автор подає неправдиво і тендеційно, тоді стаття викликає не тілько сумнів, але й підозріння та ллє воду на чужий млин, а ми зіставмось перемолом. Старе прислів'я каже "хто минулого не шанує, не матиме майбутнього". Не допусти Боже!  Краще бути судією праведним, як прокурором.

Коли навіть цей молодий малодосвідчений уряд робив мимовільні помилки, то він все таки створив націю, не маючи тоді національно свідомого народу і підготовлених кадрів, та державу, яка проіснувала чотири роки.

Минуло 60 років. Чи не було зроблено помилок за той час? Пригадаймо 1940-41 р. Україна мала в той час вже багатомільйоновий національно-свідомий народ, а помилки робилися. Все прогресує, прогресують і помилки. Не оминають вони нашого сучасного політичного і громадського життя — "патріот" переміг патріота.

Можна було б написати більше в оправдання скривдженого уряду визвольної боротьби, але тепер на сторінках преси появилися дуже цінні статті з правдиво описаними подіями відродження України, присвячених 100-літтю з дня народження першого президента й Головного Отамана Українського Війська УНР — Симонові Васильовичу Петлюрі.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації