ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 25 листопада 2020 р.

Андрій Кравчук

(1897 — 1978)

Капельмайстер 1-ої Української Дивізії УНА, ветеран 2-ох 
світових воєн і учасник визвольних змагань — старший десятник Андрій Кравчук народився 13 грудня 1897 року у селі Красне, Золочівського повіту. Початкову і середню освіту здобув у селі Красне та в Золочеві. 1-шу світову війну перебув у 31-му піхотному полку австрійської армії. Брав участь у відомих боях над річкою П'явою. У саперній сотні 5-ої бриґади Української Галицької Армії перейшов її важкий шлях від Львова до Києва, хворобу тифу та польський полон.

Після 1-ої світової війни закінчив у Львові військову музичну школу. Музичні студії продовжував у Варшаві. Здобуте знання старався передати свому народові, працюючи по селах Золочівщини інструктором музики та організуючи по читальнях духові оркестри.

У 1943 році вступив до Дивізії та, на доручення о. Северина Сапруна, дістав призначення на капельмайстра дивізійної духової оркестри. Дивізійною оркестрою диригував теж у таборі полонених у Ріміні.

По виході з полону жив у Діллінґені, Німеччина, звідки в 1950 році переїхав до США та поселився в місті Боффало, Н. Й.

Сот. ДМИТРО ГАМОНІВ



Сот. Дмитро Гамонів народився 26. 10. 1898 року в селі Сухоліси на Київщині. Змалку Дмитро не зазнав щастя, бо на другому році життя вмирає його мати, а російська влада засилає батька на заслання. Закінчивши середню школу, вступає до Технічно-залізничного інституту в Фастові. З огляду на війну і наказ російської армії, Дмитро не закінчив школи, бо забирають його до війська. Як залізничник-фахівець іменований "Прапорщиком" був приділений до охорони залізниці Фастів-Знаменка, тут застала його революція. Після демобілізації деяких частин, був скерований до Василькова, та туди не доїхав, але опинився на 1-му Українському військовому з'їзді в Києві. В половині червня 1917 року Дмитро розпочав службу Батьківщині в рядах 1-го Українського Інженерного Куреня Вільного Козацтва. Опісля дістається в ряди Армії УНР, де перебуває в різних частинах аж до закінчення визвольних змагань. Був учасником Крутів і Зимового походу, тяжко поранений в голову, ногу і око.

1921 році вирушає в другий зимовий похід під командуванням Ю. Тютюнника і попадає разом з іншими в большевицький полон. Чудом врятовується від розстрілу. Відтак Польща, табори інтернованих, Стрілково, Щипіорно, Каліш.

Прибувши до Варшави, Дмитро включається в українське політично-громадське життя, особливо був діяльним у спілці інвалідів. При помочі св. п. генерала М. Садовського, Дмитро вступає на службу в військове православне душпастирство. Разом з дружиною Михайлиною були членами-засновниками першої української вселюдної школи ім. Лесі Українки, займали різні посади, між іншим вів документацію в Українському Комітеті до вибуху 2-ої світової війни.

Після зайняття Варшави німцями, на чолі з полк. Поготовком був створений український уряд допомоги. Згодом арештує його ґестапо і тримає під слідством 99 днів. По великих стараннях дружини Михайлини і ген. П. Дяченка, його звільнюють і другого дня Дмитро був в дорозі до Дивізії "Галичина", пізніше учасником боїв за Броди. Далі капітуляція, полон, Італія і Англія.
Прибувши до Канади, Калґари, — Дмитро з Михайлиною стають членами Православної Громади, Стрілецької Громади, стає він членом-засновником Станиці Братства кол. Вояків УНА, Вільного Козацтва і врешті членом Клюбу Золотого Віку.

За вірну службу Україні і своєму народові був нагороджений орденом Залізного Хреста, Орденом Хреста Симона Петлюри, Воєнним Хрестом, Козацьким Хрестом з мечами, відзнакою за Броди, і останньо Пропам"ятною Медалею Св. Архистратига Михаїла.

І. Р.

неділя, 22 листопада 2020 р.

АНТІН ҐУЛА

     
                                                                                                                                                                  
Старшина Української Галицьної Армії (16. III. 1895 — 6. II. 1979)   Антін Ґула народився в Медицьких Халупках в селянській родині. В 1914 р. закінчив українську гімназію в Перемишлі. З вибухом війни зголосився до Українських Січових Стрільців, але тому, що квота вже була вичерпана, опинився в австрійській армії. Як хорунжий брав участь у боях на  Італійському фронті, де в 1916 р.
потрапив у полон. Коли вернувся з полону додому в 1918 р., зголосився до УГА, в якій воював до кінця війни. Знову польський полон у Тухлі. Після ліквідації табору став студентом права Українського Тайного Університету у Львові. По ліквідації Університету закінчив торговельні курси. В 1924 році почав працювати на посаді організатора Повітового Союзу Українських Кооператив, а згодом стає його директором. У Перемишлі залишився аж до 1939 р. В 1925 р. одружився з Іриною Малецькою з Сєнкевичів.

Зазнавши переслідувань від большевиків в 1939-41 рр., у 1943 р. покинув рідні землі. Після закінчення війни перебував у таборі в Ляндеку, звідки еміґрував до Канади. Тут понад 20 років працює в українських кредитових спілках. Був активним членом різних громадських установ.

Колишній вояк, мав теж пряме відношення до Дивізії: два його сини були в Дивізії.

субота, 14 листопада 2020 р.

ЧИ УКРАЇНЦІ БРАЛИ УЧАСТЬ В МОРСЬКІЙ БИТВІ В МАНІЛЬСЬКІЙ ЗАТОЦІ?


Орест Корчак-Городиський


Можна сподіватися, що українці від початку свого поселення в США вступали до американських збройних сил. Про це маємо дуже мало матеріялів, бо на початках іміґрації малі скупчення українців не розпоряджали жодними громадськими ані церковними організаціями, які проводили хоча б які-небудь записи. Знаємо тільки з окремих згадок, що вже під час визвольної боротьби, а далі й громадянської війни, українці були в американських збройних силах.

Поодинокі організації в Америці, які цікавляться мілітарною історією своєї держави, нераз видають цікаві публікації, з яких можна здогадуватись про правдоподібну участь українців в американських військових з'єднаннях. До таких організацій належить відоме не тільки на американському континенті, але в цілому світі, товариство колекціонерів медалів і відзначень. Член того т-ва, колишній майор морської піхоти, Чарлз Г. Белл, написав книжку п. н. "Старшини і вояки в битві в Манільській затоці 1 травня 1898 р." Ця праця присвячена людям усіх націй, що отримали відзначення і тим колекціонерам, які зберігають відзначення та історію про відзначення.

У згаданій битві американська фльота перемогла еспанську тихоокеанську фльоту й тим запевнила США панування над Філіппінами. Головним командиром американських морських сил був Джордж Дюї, якого після перемоги піднесено до ранґи контр-адмірала. Всі учасники того бою отримали пропам'ятну медалю т. зв. "медалю Дюї".

Американський командорський крейсер "Олімпія" був озброєний 14 гарматами, мав 5870 тоннажу й мотор в 17213 кінських сил. Крім особистого штабу командора, що складався з 5 осіб, на цьому кораблі служило 24 старшини, 381-членна залога та охоронний відділ морської піхоти в кількости 46 осіб. Капітаном корабля був Чарлз Ґрідлі, а священиком був Джон Б. Фрейзієр. На цьому кораблі був також спеціяльний кореспондент газети "Нью-Йорк Гералд", Дж. Т. Стікней.

Переглядаючи списки моряків на всіх кораблях, що брали участь у тій битві, я в першу міру шукав за слов'янськими прізвищами, а за українськими зокрема. При цьому я запримітив, що окремі функції належали морякам окремих національностей. На командорському (як також в більшості на інших) кораблі весь кухонний персонал творили китайці, музичний відділ складався з німців й італійців, капельмайстер був італієць, а між рештою залоги не можна знайти ні одного слов'янського прізвища.

На крайсері "Балтімор", який мав 10 гармат, кухонний персонал — це китайські прізвища, музична чота — головно німці; із слов'янських прізвищ є два: Йосиф А. Стенічка й Іван Васоцевич. На охоронному кораблі "Релай" — 11 гармат — не було музичної чоти. Кухонний персонал складався не тільки з азійців. Серед прізвищ зустрічаємо такі, як: Йосиф Голуб (гармаш 1-ої кляси) та Марселій Слобідський (морська піхота). На канонірці "Петрель" — 4 гармати — зустрічаємо прізвище Дмитра Прелорського. (Тут мусіла зайти якась помилка в транслітерації, а може й було таке прізвище). На канонірці "Конкорд" я не зустрів жадного слов'янського прізвища. На крейсері "Бостон" — 8 гармат, 272-членна залога — були такі прізвища: Вілльям (Василь?) Кисіль, Антін Заневич (оба моряки) та Йосиф Юзьв'яч (а може Юзьв'як) серед морських піхотинців. На кораблі "Меккулох" є прізвище — Август Федороф.

Варто було б українцям-випускникам військових академій поцікавитися участю українців в збройних силах США і написати на ці теми свої дипломні праці.



пʼятниця, 6 листопада 2020 р.

ЩО МИ З ЛИСТОПАДОВОГО ЧИНУ НАВЧИЛИСЯ І ЧОГО НЕ НАВЧИЛИСЯ?


Р. Колісник


Листопадовий чин — це епохальна подія, яка у великій мірі спричинилася до освідомлення і відродження українського народу взагалі, а в Західній Україні зокрема. Поглянувши назад, оцінім належно події того часу, з їхніми усіма успіхами й недоліками, та призадумаймося сьогодні, чи ми далі продовжуємо змаг за ті ідеї, які тоді були стали дійсністю, і як?

Відзначування Листопадової річниці

Те, що сталося 1 листопада 1918 року у Львові, можна назвати епохальною подією, тобто такою подією, від якої починається новий період в житті народу і яка своїм значенням і впливом дає напрям, наснагу і цілеспрямованість сучасникам та багатьом наступним поколінням. Що ця подія була такого масштабу, доказом є те, що її українці тепер далі відзначують, понад 60 років пізніше та віддалені на тисячі кілометрів від місця події.

Часом чується закид, що українці тільки здібні на академії, на панахиди тільки для свого партикулярного кола. Інші знову пропонують, щоб відсвяткувати всі т. зв. національні свята один раз, спільно — для всіх і вся.

Такі пропозиції не можуть прийнятися, бо, як всюди запримічуємо, кожна людина, кожна сім'я, кожна група, а тим самим кожне суспільство чи народ відзначують по своєму вмінні та спроможностям відповідні події, як от: народження людини, вінчання, регіональні свята тощо. Якщо окрема людина потребує таких відзначень у своєму вузькому колі, тоді, очевидно, вона потребує таких самих відзначень у своїй групі — суспільстві чи державі. А відзначуються і святкуються ще відносно свіжі події, спочатку живими учасниками, а згодом їхніми синами і внуками, які з запертим віддихом слухали про ще недавні геройські чини у розповідях їхніх батьків та дідів. Так є у всіх людей, так є у всіх народів на світі — так є у нас. Така вже вдача людини, а з тим потреба народу спільно відзначувати події, які мають загальний характер, для підкріплення віри у спільні цілі, для єдности зусиль в осягненні наміченої мети чи, коли вона осягнена, для її закріплення. Тому ще досі відзначується річниця Листопадового чину, бо між нами ще є горстка учасників тих подій та ще живі їх нащадки, які були під їхнім безпосереднім впливом, і далі пробували продовжувати боротьбу за ту саму ідею, яка мала свій початок 1 листопада 1918 року у Львові. І якщо завдяки таким відзначуванням ця ідея передасться бодай кільком одиницям з наступного покоління, тоді їх варто продовжувати.

Проте слід також застановитися над іншими аспектами відзначування цієї події. Чи не варто було б глибше призадуматися над цими подіями, щоб належно оцінити наші теперішні зусилля для осягнення тої мети, яку не осягнено тоді? Безперечно, найбільш болюче для нас те, що українська революція не закінчилася успіхом. До того в немалій мірі причинилися події в Галичині. Щоб краще це зрозуміти, слід бодай коротко пригадати тодішні обставини.

Як прийшло до Листопадового чину?

Австро-угорська держава, в склад якої входила Галичина, після програної війни розпадалася. Польська, західня частина Галичини переходила під владу новоствореної польської держави. В цілій Галичині на протязі панування Австрії поляки мали найбільший вплив, тож не було сумніву, що вони робитимуть всі заходи, щоб перебрати від австрійського уряду владу у Східній Галичині та включити її у склад польської держави. Хоч Австрія була зобов'язалася у таємному додатку до Берестейського миру з Україною з лютого 1918 року дати автономію для Східньої Галичини, проте вона нічого, крім обіцянок, не робила. Австрійський цісар Карло мав надії, що за ціну Східньої Галичини, його поляки покличуть на польський королівський престіл і він так залишиться з королівською короною на своїй голові, та бодай номінально збереже федерацію австрійської монархії.

Наш політичний провід в Галичині був льояльний до австрійського цісаря до останньої хвилини, хоч по тамтой бік Збруча вже давно існувала українська держава. Таке ставлення було з двох головних причин: по-перше, наші політичні партії вірили, що західні держави, чи як їх називали Антанта, справедливо розв'яжуть питання Східньої Галичини в користь українців на післявоєнному мировому договорі; і, по-друге, галицький політичний провід не хотів нічого робити такого, щоб не стягнути на себе гніву Антанти; а це мало неабиякий вплив на зв'язки з існуючою українською державою, яка стягнула на себе гнів Антанти через підписання Берестейського миру з Німеччиною, Австрією, Туреччиною і Болгарією, тобто ворогами Антанти.

Треба підкреслити, що між галичанами були також думки про негайне приєднання Галичини до України, про перехід Українських Січових Стрільців за Збруч на допомогу Україні, про створення тайної підпільної організації, — але це все не виходило поза розмови й цьому дуже сильно протиставилися українські політичні діячі в загальному і парляментарна репрезентація у Відні зокрема.

Аж коли вже було зовсім ясно, що австрійський уряд не думає передавати владу у Східній Галичині українцям, а тільки різною тактикою відтягає рішення, щоб заспокоїти українців, Народний Комітет у Львові почав серйозно оцінювати і за його заходами створено у Львові з кінцем вересня тайну військову організацію, яку названо "Український Генеральний Військовий Комісаріят". На його голову рекомендовано полк. Дмитра Вітовського, відомого коменданта УСС-ів, який одначе не міг приїхати до Львова, бо австрійський архикнязь Вільгельм (пізніше відомий під українським ім'ям Василя Вишиваного) затримував його у своїй квартирі в Чернівцях. Діяльність Комісаріяту йшла повільно, бо ніхто не сподівався такого швидкого розвитку подій. Щойно в другій половині жовтня, головно завдяки приходові підхорунжого Дмитра Палієва, який обняв пост організаційного референта, праця пішла жвавіше і поширилася на провінцію. Вітовський приїхав до Львова щойно 29 жовтня і добре, що приїхав, бо вже через два дні треба було діяти. Коли з Відня прийшла вістка, що представник польської ліквідаційної комісії мав приїхати до Львова 1 листопада, щоб перебрати владу від австрійського намісника, Вітовський рішився негайно випередити поляків вночі з 31 жовтня на 1 листопада. Проте ще на останньому засіданні Комісаріяту були поділені думки, але полк. Вітовський не допустив до дискусії в цій справі і видав потрібні накази.

О год. 4-ій ранку почалася дія. При допомозі приблизно 1500 українських вояків владу перебрано без одного вистрілу. Успіх був величезний. На ратуші повівав український прапор. Після того Генеральний Комісаріат перейменувався на Генеральну команду й тим самим, фактично став Головною командою Української Галицької Армії.

Слідом за Львовом пішли всі міста Галичини. Національний підйом був великий. Усе пішло гладко, успішно — майже. У Перемишлі не вдалося українцям втримати влади, а до того не висаджено в повітря стратегічних мостів через річку Сян. У Львові поляки негайно почали протидіяти, зорганізувавши свої бойові відділи. Леґіон УСС-ів не прибув на час до Львова з Чернівець і тим не вдалося закріпити української влади у Львові. Почалася польсько-українська війна. Після тритижневих вуличних боїв у Львові, та трьох невдалих офензивах з метою знову здобути Львів, почався відступ УГА аж майже до Збруча. Аж щойно тоді, коли УГА була притиснена до кута над Збручем, вона 8 червня 1919 року почала славну Чортківську офензиву, в якій підійшла на кількадесять кілометрів під Львів. Але як пишеться в стрілецькій пісні, "встоятись не було сили". Далі відбувся перехід за Збруч, похід об'єднаних армій на Київ — різні договори і врешті окупація всіх земель України.

Що можна про ті події сказати сьогодні?

Про українську революцію можна багато говорити. Можливо, що у нас чується багато нарікань і жалів. Це самозрозуміло, бо, коли є успіх, тоді не треба відповідати на ряд болючих питань: чому так сталося, хто винен? Так було і, мабуть, далі є з нашим підходом до невдалої революції. Базуючись на спогадах і міркуваннях учасників тих подій, можна тепер вказати на позитиви та негативи не на те, щоб на когось скидати вину, а на те, щоб пізнати свої добрі й не такі добрі сторінки національного характеру.

Саме перебрання влади у Львові та на провінції належить до дуже вдалих революцій. Фактично без проливу краплі крови, українці перебрали владу, хоч їх було дуже мало, бо всього 1500 вояків. Але коли пізніше прийшлося закріплювати владу, зробилося багато не так похибок, бо вони всюди трапляються, як непродуманих потягнень. Під час тритижневих боїв у Львові начальний командир мінявся аж три рази — у такий критичний час не було стійкости в командуванні. Як політичний провід в Галичині, так і Галицьку армію ціхував т. зв. "правопорядок", тобто затримання таких самих законів і ладу, як це було за австрійського панування. Це добре, але революція вимагає дещо відмінного підходу. Ніяких революційних реформ для загалу населення не проголошено. Галицька армія в загальному застосовувала тактику лінійної боротьби, на яку Галичина не мала ані засобів, ані чисельности війська. Усі діяли дуже обережно, а це звучить дивно, якщо взяти до уваги події за плечима галичан — на Великій Україні, яких ніби ніхто не зауважував. Сьогодні якось дивно виглядає, що тоді, в таких критичних часах, ми мали дві України, два уряди, дві армії, які одні з одними мали менше зв'язку і координації, ніж це намагалися зробити оба уряди з іншими державами.

Під час війни з поляками було кілька разів перемир'я, на які український бік годився, бо ніби цього вимагала Антанта, а яке поляки використовували для підкріплення своїх сил чи поліпшення становища. Так як перед тим, українці сподівалися "фер" трактування від австрійського уряду, так згодом вони такі самі надії покладали на Антанту і не робили нічого такого, чим могли б їй не сподобатися.

Коли у Перемишлі через таку саму легковірність щодо поляків, українці втратили владу, а мостів не висадили в повітря, нікому навіть не прийшло на думку спробувати в інший спосіб їх висадити. А ще дивніше було те, що на своїй території не було партизанської боротьби в тилах ворога. Це тим дивніше, бо на Великій Україні в основному проходила боротьба саме в такий спосіб.

До світлої сторінки належить саме зорганізування стотисячної армії, яка була найкраща українська бойова сила під час першої світової війни. Другим великим успіхом була т. зв. Чортківська офензива, яка зовсім заскочила й збентежила поляків і за три тижні пройшла від Збруча аж під Перемишляни, тобто недалеко Львова.

Галицька армія нараховувала приблизно 100 тисяч, з того було приблизно 50-60 відсотків бойового війська, тобто не більше 60 тисяч. Це не така велика цифра, як на все українське населення Галичини, що принаймні нараховувало три мільйони.

Ніщо не причинюється до підйому населення більше, як успіх, і тому під час Чортківської офензиви зголосилися ще так раз добровольців — нових 100 тисяч, але їх відсилано додому, бо не було умундирування, зброї тощо. Очевидно, що таке трактування добровольця не підбадьорить, але ніхто не подумав використати тих добровольців, на теоретичний вишкіл, чи інші зайняття та завдання.

А вже годі зрозуміти те, що регулярні частини УГА перейшли кордон і далися інтернувати Чехо-Словаччині в Німецькому Яблінному. Коли ще додати, що в такій малій армії, при браку зброї, кожний вояк дослівно цінився на вагу золота, то це ще більша трагедія.

Коли студіювати історію тих часів, виноситься сильне враження, що в тій війні польський противник не мав великої переваги й вислід її довший час також висів на волоску. Мається сильне враження, що вся наша боротьба й зусилля проходили ізольовано, нескоординовано на всенаціональному масштабі, імпровізовано, без брання до уваги всіх можливостей. На це склалося багато різних причин, які не слід тут розглядати. Наша визвольна війна має дуже багато безприкладних жертв, героїв, очайдушности і світлих моментів, які пізніше причинилися до піднесення національної свідомости й на яких виховувалося наступне покоління.

Який вплив ці події мали на наступні покоління, можна запримітити вже те, що ми ті події розглядаємо в ширшому засягу, а українські вояки під час Другої світової війни, хоч в дуже невідрадних обставинах опинившись, знали за що вони пішли боротися й, без дискусій про ламання присяги, вони були готові й служити своїй державній рації. Якщо сьогодні прийшло б до творення своєї держави, нема сумніву, що ніхто не творив би дві держави. Це все у великій мірі заслуга і наслідки Листопадового чину.

А як сьогодні виглядає наша справа?

Як у Першій так і в Другій світових війнах, та й ще дотепер, завважується брак конкретної загальної орієнтації у світовому положенні, брак зв'язків і впливу на інтернаціональному полі, а з тим пов'язані радше "побожні" бажання, ніж реальна оцінка. Про це нам звертають увагу навіть найновіші еміґранти з України. І так у вересневому числі журналу "Сучасність" з 1978 р., Ар'є Вудка порівнює українців з поляками. У нашому народі не було менше жертв, менше боротьби, менше геройських чинів, ніж у поляків. Нас є більше, ніж поляків. Але поляки завжди "вміли витворити навколо своєї боротьби таку зовнішню атмосферу, яка в найкращій мірі сприяла їх внутрішнім процесам", тоді як українці здавалися на власні сили й діяли в ізоляції. А приятелів потребують навіть такі потуги, як Америка і Радянський Союз, які шукають собі союзників далеко в Кореї, Філіппінах, В'єтнамі чи Кубі. То ж не дивно, що між т. зв. "польськими жартами" після Першої світової війни, ми чули, що "Падеревський виграв Польщу на фортепіяні", а між "українськими жартами", що Клемансо, тодішній французький політик, коли почув про домагання українців автономії для, як йому переложили, Ґаліції, то він здивовано спитав: "Що ті українці хочуть від Еспанії?" Так само, — як пише Вудка, Наполеон створив з поляків 100-тисячний леґіон і польське королівство, бо знав, що Варшава лежить в Польщі. Він був би напевно створив такий самий леґіон з українців, коли б знав, що Київ — це українська столиця. А для нас і досі справи не на багато змінилися, бо для чужинця Київ далі лежить в Росії, а не в Україні.

У цій галузі, за словами Вудки, лежить найважливіша роля еміґрації. Йти між людей, йти у світ, вийти із свого гетто. Серед євреїв почалося пробудження і вплив саме тоді, коли вони покинули своє ґетто, навіть, якщо вони у тому процесі затратили свою мову й багато звичаїв. Про це, як багато можна осягнути, свідчать серед євреїв Герцен чи Жаботинський. Що й сьогодні можна здобути впливові й важливі становища, можуть свідчити Кіссінджер чи Бжезінський, а серед українців — впливові люди в Канаді, особливо на Заході. А чи не Шевченко, який втримував тісні зв'язки з поляками і росіянами, не писав "і чужому научайтесь, свого не цурайтесь"?

Друге явище, яке ціхує нашу спільноту, чи, як залюбки тепер називають, діяспору, — це певна апатія, певний застій, які годі докладно описати, але які відчувається та які є пов'язані з малоефективною діяльністю і закостеннінням організаційних форм, хоч ми всі в приватному житті вже давно без болю достосувалися до життьових обставин, чи як це явище називають до нового "стилю життя". Мається враження, що ми далі чекаємо, щоб хтось з-зовні, якась нова "антанта" чи "цісар" розв'язав наші проблеми. Цих проблем ніхто для нас не розв'яже, а як розв'яже, то у своєму інтересі, бо, наприклад, ніхто нам не дасть добрих єпископів, якщо майже ніхто з молодих людей не готовий іти на теологічні студії. А таких прикладів можна навести більше.

І чи не найважливіше, ми мусимо бути свідомі того, чого ми хочемо, і не тільки мусимо бути свідомі, але й активні. Ми мусимо бути горді із свого походження. Ми ще навіть тепер забагато себе "бичуємо" за свої недоліки. Наш народ не гірший від інших народів, а в багатьох випадках — кращий. Він має більше шляхетних рис. Він ніколи не відзначався загарбництвом, а завжди був миролюбний. Незважаючи на страшний тиск і переслідування з усіх боків, він ще не зник, як це вже проповідувано і як це вже сталося з багатьма іншими народами. Вже при першій нагоді, як це ми вже не раз читали і навіть самі спостерігали, він оживає, набирає сили до нового відродження. Наш народ дуже талановитий й при більшій праці та наполегливості він міг би досягти дуже великих успіхів і збагатити загальну скарбницю людства і тим самим прислужитися для власного добра. Щоб так сталося, в кожного мусить постійно битися живчик повної свідомости, тобто той покажчик, який вказує, що й коли треба робити у загальному інтересі. Це почуття обов'язку — чи як його назвати — мусить бути наявне у всіх членів групи і воно обов'язкове для успішного діяння та існування такої групи чи спільноти.

Ми мусимо бути свідомі своїх завдань і маємо виконувати свої обов'язки згідно із своїм внутрішнім переконанням. Не треба встидатися з того, хто ми є, а бути гордими і гордість передати своїм дітям. Не треба дивитися і чекати на другого чи на якийсь наказ "вищих сил", а треба впливати на других, і навіть "якщо на твій клич не прийде ніхто, тоді... в путь вирушай сам", — як говорить нам Надія Світлична.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації