ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 6 листопада 2022 р.

ЧОМУ МИ ПРОГРАЛИ?

 

 

Іван Кедрин


Питання, хто властиво завинив у прогрі української визвольної війни-революції 1917-1921 рр., турбувало і турбує і напевне довго турбуватиме наших істориків, дослідників новітньої історії України та наших політиків і публіцистів. Покійний засновник В-ва "Червона Калина" ще у Львові і згодом в Америці, Петро Постолюк, фанатик книжки, який вічно роздумував, яку книжку треба би замовити та яку перевидати, нераз намовляв автора цих рядків, щоби написати таку книжку, читач якої міг би сам відповісти собі на запит — хто винен, що ми мали свою ні від кого незалежну державу і її втратили. Коли автор цих рядків не взявся за діло, пропоноване йому покійним, славетної пам'яті Петром Постолюком, то тільки тому, що для написання такої книги (а не брошури) треба надзвичайно багато часу і праці, на що собі автор цих рядків не міг дозволити. Це не штука поставити тезу: "винуватим був провід, бо не вмів використати первісного ентузіязму українських мас", або твердити, що програли ми тому, що не було свідомого народу і не було бажання збройно боронити свою державу проти наїзника. Такі дві головні теорії існують тепер, хоч є й інші. Наприклад, гетьманці твердять, що завинило повстання проти Гетьманату Павла Скоропадського і що "рушниками" української державности були власне всі ті, які повалили тодішній Гетьманат. Проте все це тільки твердження, які спрощують проблему. Щоби доказати будь-котру з цих тез, треба навести факти, дати, документи. Наприклад: говориться постійно (і надруковано у багатьох книжках), що "не було зброї, не було амуніції, не було ліків" і тому, як каже стрілецька пісня "встоятись не було сили". Тим часом можна ще віднайти в творах, виданих вже в Совєтському Союзі на основі архівів, якими розпоряджають більшовики, які запаси зброї і ліків були на так званому тоді "Юґо-западному фронті", себто на території України в 1917 році, коли ще велася Перша світова війна. Треба би теж, з покликанням на вірогідні джерела, подати, скільки було російського війська в Україні, зокрема, скільки російських вояків нараховували військові гарнізони у головних містах України, з Києвом у проводі. І треба би триматися докладно тих статистичних даних про стан Армії УНР і УГА в різних періодах визвольної війни і скільки було українських вояків у хвилині, коли 21 листопада 1920 року перестав існувати регулярний воєнний фронт, рештки Армії УНР переступили кордон до Польщі, були роззброєні і посаджені за дроти.


Ту проблему порушує Василь Верига ще в 1-му числі нашого журналу з минулого року. Він к. підстаршина 1 УД УНА, автор кількох книжок, з великим сентиментом до новітної історії України, багато читав і багато знає, але сам не переживав подій 1917-21 і не знає прерізних подробиць, які разом складалися на образ тодішньої нашої дійсности, тодішньої нашої війни-революції.


Василь Верига твердить, що винуватим був провід, бо коли нарід навіть не мав національно-державницької свідомости, то добрий провід повинен був ту свідомість народові защепити і надхнути його духом державницького патріотизму. У теорії автор такої тези має повну правду. Так воно логічно виходило б, так би воно повинно було бути. Але ця теорія зударяється з тодішньою дійсністю в Україні. Тією дійсністю є факт, що з вибухом Першої світової війни та в дні провалу царського режиму у Петроградській революції, в Україні не було ні одної народної школи, ні одного українського часопису, і був такий стан, що його передбачив своїм віщим духом Тарас Шевченко, що Україну "окрадено" з її національно-державницької свідомости. Україна "спала" — і хто мав прокинути її настільки, щоби вона впродовж тижнів-місяців стала державницько свідомою?


Провід не родиться з пустки, провід не постає, як "деус екс махіна". Цей провід мусить теж десь і на чомусь виховуватися. Коли ми читаємо спомини таких авторитетних авторів, як Євген Чикаленко, Микола Ковалевський,  Олександер Лотоцький, Марія Лівицька, Ісаак Мазепа й інші, то бачимо наче своїми очима, якою затяжною, трудною і складною була боротьба українців у 19-му сторіччі за право друку, за право перекладу Святого Письма на українську мову, за право зробити аматорську театральну виставу. Такий був стан посідання — чи пак його зовсім не було — українців в моменті вибуху революції і під час революції, за якою слідом зараз же прийшла і війна проти північного займанця та війна проти більшовицької пропаґанди, яка орудувала всіма тими арґументами, які припадали до смаку масі селян, які тільки у 1861 році перестали бути кріпаками, та масі робітників, які були залежними від своїх російських хлібодавців. А панував в Україні могутній "Протофіс" — організація російських промисловців, торгівців і фінансистів. Існувала велика російська земельна власність (поміщицтво), все шкільництво було російське, у православному духовенстві були тільки прихильні українству одиниці, і то на найнижчому ступні духовників, рештою воно було вороже супроти українства, існувала російська армія і поліційний апарат.


Революція внесла в ряди російської армії, поліції й адміністраційного апарату деморалізацію, це правда, але ж вони були на місцях. З проголошенням української держави не можна було обсадити своїми українськими людьми адміністраційного апарату, льояльного супроти українського уряду, ні в одній губернії. Зрештою, навіть в Галичині, яка виховувала народ і його провідну верству у куди кращих умовинах, бо вона була прилучена до Австро-Угорщини в 1772 році, а в 1848 році прийшла "весна народів", навіть в Галичині не можна було обсадити 1 листопада 1918 року українськими фаховими людьми апарату новопроголошеної Західньої Української Народної Республіки, а треба було користуватися охочими для такої служби жидами й поляками.


Так, був величезний ентузіязм. Автор цих рядків був приявний на маніфестації 1 квітня 1917 року: 100000 осіб маршували під жовто-блакитними прапорами Великою Володимирською вулицею у Києві, співаючи "Заповіт" Шевченка, а Михайло Грушевський промовляв спершу з балькону київської Міської Думи, а опісля на Софійській площі, кажучи: "Не покладемо рук, поки не буде здобута автономія, українське народовластя і державне право України". Десятки тисяч клякали і присягали на вірність тому завітові. Але просимо звернути увагу: "автономія". Коли автор цих рядків писав вже на еміґрації після Другої світової війни у лондонській "Українській Думці" про "Тернистий шлях української політичної думки" і підкреслив, що наша політична думка мусіла поволі, ступнево, йти від автономії до держави, то покійний Андрій Лівицький написав мені листа, що його зберігаю у свому архіві, що проголошувати тоді, на початку революції, українську державу, було цілком неможливо, — було просто смішно, бо не було з ким і з чим і як — коли в Києві було тоді ще 40000 російського війська, був ще здисциплінований російський військовий ґарнізон.


18 травня 1917 року відбувся у Києві Перший Український Військовий З'їзд з участю понад 700 делеґатів від зукраїнізованих чи охочих зукраїнізуватися українських вояків Південно-західнього фронту. Другий Всеукраїнський Військовий З'їзд відбувся 18-23 червня 1917 року з участю 2500 делегатів, які репрезентували кругло два мільйони війська. Третій Всеукраїнський Військовий З'їзд відбувся 2-12 листопада 1917 р. з участю аж 3000 делегатів також ніби від мільйонів зукраїнізованого війська. В "Енциклопедії українознавства" читаємо, що "число українців в російській армії у 1917 році досягало 4 мільйони, але українізація охопила тільки півтори мільйона вояків", бо мовляв, "ідея української реґулярної здисциплінованої армії не була популярна в тодішніх провідних українських колах". Це твердження на перший погляд ішло б по лінії тези, що винуватим був провід, який не мав зрозуміння для рідної здисциплінованої реґулярної армії. Це правда, що так було. Але хто взагалі творив українську революцію, хто ніс на собі ввесь тягар тодішньої велетенської праці?! Це ж була революція, революція, яка почалася в Петроґраді і на корінній Московщині під соціялістичними гаслами і в Україні було цілком неможливо відмежувати соціяльну проблему від національної, коли село тямило ще панщину і насправді далі залишалося під володінням російських поміщиків (українських можна було порахувати на пальцях одної руки), і коли поняття "солдат" було синонімо невільництва і кари.


І тому, хто тоді перебував в Україні, той мусів бачити, що вогонь революційного ентузіязму був солом'яним вогнем. Тут не місце подавати нарис історії українського війська із пригадкою всіх тих труднощів, з якими приходилося боротися при формуванні українського війська. Славити Господа, є окремий твір "Історія українського війська". Був ентузіязм — солом'яний, і проводирі не могли перетворити його в дійсний, тривкий, творчий, державницький, бо водночас ішла революція, і тому теж, що самі вони не мали можливости виховатися на державницьких провідників. Тому хвиля революції винесла на поверхню державницьких змагань Симона Петлюру, професійного журналіста, урядовця Земств, людину, яка була індивідуальністю понад пересічну міру і яка зрозуміла швидше, як його найближчі колеги з державної верхівки, що потрібна сильна українська армія. Михайло Грушевський і Володимир Винниченко проробили величезну роботу в початках української революції. Один і другий користувався подивугідною популярністю. І коли від Першого Універсалу 10 червня 1917 року до Четвертого 22 січня 1918 року проминуло кругло сім місяців, то за тих сім місяців ті люди, тодішні провідники української революції, при всіх своїх недоліках, при всій своїй відсутності державницького виховання, таки створили чудо. Чудо, бо з нічого, з пустки проголосили "Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу". Текст 4-го Універсалу сповнений революційно-соціялістичної риторики, але те одно речення було завершенням української політичної думки, було самовизначенням українського народу, було тією державницькою плятформою, яка сьогодні і назавжди залишиться, як національно-державницьке "Вірую" кожного українського патріота.


На трьох Всеукраїнських Військових З'їздах були репрезентовані тисячами делеґатів мільйони війська — насправді на папері, чи й без паперу. Але коли рушили зформовані на корінній Московщині війська Муравйова й Антонова-Овсієнка, то скільки було війська, щоб боронити Київ від півночі і сходу? І кого треба було вислати під Крути?! Студентський курінь і молодих вояків із Юнацької школи. Євген Коновалець передбачав катастрофу такого війська, що мало зупинити похід добре вишколених і узброєних московських вояків. Але де були ті — хай не мільйони — а сотні чи десятки тисяч війська, які маніфестували свій патріотизм в заявах на з'їздах у Києві?! І ті, які ще вживих з Армії УНР чи УГА, знають, що коли маршував вулицею українського села відділ українського війська, то з-поза плотів зустрічали їх похмурі погляди молодих і дебелих мужчин, які думали не про те, щоби приєднуватися до тих маршуючих вояків, а про те, що завтра прийдуть "інші" — денікінці чи більшовики — і будуть мститися на нічому невинному українському селі.


Не було національно-державницької свідомости, не було зрозуміння, що за свою державу треба боротися із зброєю в руках, бо тієї свідомости, того зрозуміння не можна було набратися за час перебування під "обрусительним" царським режимом від трагічного бою під Полтавою 1709 року. І не були винуваті провідники, бо не мали де виховатись, не мали відкіля взятися. Тому не треба судити тодішній провід, який був таким, яким мусів бути, і можна тільки стверджувати трагічний у своїх наслідках факт, що Україну "в огні окрадену збудили" — окрадену з усіх тих прикмет, які потрібні, щоб створити, зберегти й оборонити свою державу. І це мститься по нинішній день. Бо й тепер, у 80-их рр. 20-го сторіччя — це феномен, що народ, який має кругло 40 мільйонів душ і тисячелітню християнську культуру, не тільки не має своєї держави, але в масі боїться говорити голосно рідною мовою на вулицях українських міст! І так, як тоді, була жменя інтеліґентів, які стали автоматично, примусово провідниками народу, бо інших не було, так і сьогодні одиниці чи тільки десятки чоловіків і жінок мають відвагу ставати на прю з гнобителями, за ту свою відвагу "каратися, але не каятися". І Господь один знає, який український провід з'явиться в хвилині, коли розвалиться імперія. Тільки напевне можна знати і передбачити, що це будуть тамошні люди, ті власне герої, які тепер караються і не каються — і нам, чи пак нашим дітям і онукам, стидно буде, коли в тому новому історичному моменті українська вільна громада не буде одностайною, сильною, зорганізованою і здисциплінованою, а буде такою, як ті маси українців, здатних носити зброю, які в рр. 1917-21 проголошували свою "невтральність". І коли аналізуємо події з-перед 60-ти з гаком років, то чи не варто призадуматися теж над сучасним, над теперішнім станом української вільної громади? Тієї громади, якої не гнобить ніякий займанець, та яка проте поводиться так, що ворог затирає руки, бо дістає докази, що наша вільна українська громада думає про добро своїх партій, а не про Україну.



 

неділя, 30 жовтня 2022 р.

ОСИП КАЩИШИН




13.5.1920 — 22.9.1980

13 травня 1920 р. в с. Яблонів на Тернопільщині народився в родині Василя і Анни (з дому Солонинка) син Осип. Виховувався він якнайкраще в національнім дусі. Вчився в школі, допомагав батькам, — так проходили роки. Під час 2-ої світової війни вступає до української дивізії, щоб боронити свій рідний край. Він пройшов військовий вишкіл, кроваві бої під Бродами й по закінченні війни попадає в полон.

Емігрував до Канади.

середа, 26 жовтня 2022 р.

ЄВГЕН ЧОРНІЙ

   


Євген  Чорній народився 1-го липня 1923 р. в селі Заднесівки біля Підволочиськ з Західній Україні. 1943 р. зголосився добровольцем до 1-ої УД УНА, з якою прийшов повний шлях аж до полону в Італії та Англії. По приїзді до ЗСА закінчив інженерські студії та працював інженером в знаних в цілому світі підприємствах. Останньо в фірмі "Фаркас, Барон енд Партнерс" провадив великі праці в ЗСА та Ірані.

неділя, 25 вересня 2022 р.

ХОР. МИКОЛА КОШАК




1894   —  1980

 Хорунжий УСС Микола Кошак народився 21 травня 1894 р. в Косові на Гуцульщині. В часі визвольної війни зголосився добровільцем до УСС, де служив у сотні пор. Матвієва Мельника, беручи участь в боях у Карпатах, Жмиринці і під Крутами.

Після війни, у 1922 р. був інтернований в таборі у Райхенберґу. По звільнені закінчив Високу торговельну школу і повернув назад до Косова, де включився в громадсько-торговельне життя, працював у Маслосоюзі, опісля перейшов на становище начального директора Союзу Кооператив.

В час 2-ої світової війни виїхав на еміґрацію, перебував у Відні, працюючи далі для кооперативного руху. Пізніше жив в Новому Ульмі і Мюнхені, де закладав таборові кооперативи.
В 1950 р. переїхав до ЗСА, де жив у Нью Гейвені, виконуючи різні становища в управах Рідної Школи УККА і УНС.


І. Т.


неділя, 4 вересня 2022 р.

Хор "Бурлака" на могилі ген. Павла Шандрука






Хор "БУРЛАКА" (при Станиці Братства 1 УД УНА в Торонті) осінню 1979 р. концертував в Ірвінґтоні та Філадельфії. Хор відвідав також цвинтар в Бавнд Бруку та могили генералів П. ШАНДРУКА і М. КРАТА та інших дивізійників (Панька Шугана, Ярослава Яцушка, Володимира Яворського). На могилах генералів зложили вінки та відспівали панахиди.



неділя, 7 серпня 2022 р.

БЕЗ ПОСТРІЛУ

 
Володимир Дашко-Марко


(Спогад)


На цвинтарі села Конюша, Перемиського повіту, у вузькій долині над гірським потоком, спочиває мій друг з мого села Коровники, вояк Української Повстанської Армії — Володимир Микита-Ковалик. В 1945 році, виконуючи завдання розвідника, він попав у засідку польського війська, в якій його важко поранили в ноги й захопили. В селі Конюша польські вояки зігнали місцеве населення на майдан і, на пострах усім, жорстоко знущалися над полоненим, аж поки він від мук не вмер. По відході війська селяни похоронили його на цвинтарі при дорозі і поставили на його могилі хрест з написом: "Тут спочиває воїн УПА". Його пам'яті присвячую цей спогад.

***

В липні 1946 року у селі Конюша затрималися на відпочинок по цілонічному марші сотня УПА командира Бурлаки і сотня командира Громенка. Липневе сонце щораз дужче припікало, а відпочиле вояцтво жваво увихалося зі своїми заняттями: одні чистили зброю, другі голилися і пречепурювалися, інші вже весело жартували в гурті дівчат.

До мене приступив зв'язковий к-ра Бурлаки — Панас і передав мені наказ негайно зголоситися до сотенного почту. Такий самий наказ отримав чотовий Остап. Ми разом пішли на квартиру командира. В кімнаті були ще й інші командири і провідники. Бурлака попросив до стола, на якому була розложена військова карта, щоб пояснити нам завдання, яке ми мали виконати.

Яких три кілометри за Конюшею, недалеко сусіднього села Кописна, на громадську сіножать прибув відділ польського війська, в силі 30 вояків, з двома возами, і, не питаючись нікого про дозвіл, почав косити траву на пашу для своїх коней. Ми з чотовим Остапом дістали завдання незамітно наскочити на непроханих косарів, роззброїти їх і привести всіх до Конюші, але зробити це тихо, без жодного пострілу, щоб не заалярмувати більшу силу польського війська, яке квартирувало в селі Кописно.

Ми вийшли з хати. На дворі Остап здивовано здвигнув раменами: "Чи не здурів часом Бурлака? Приведи йому 30 поляків без одного пострілу!" Я тільки посміхнувся: "Наказ є наказом. Постараємося виконати". Своєму зв'язковому "Хитрому" я дав наказ негайно повідомити ройових, де і в якому часі їхні рої мають бути готові до вимаршу.

Моя чота складалася з 4 роїв по 12 вояків кожний. Ройовими були: Кучерявий, Сова, Зуб і Галайда. Озброєння — 5 кулеметів, кріси й автомати. Поки "Хитрий" передавав наказ ройовим, ми удвох з Остапом вийшли на горбок край лісу за селом, щоб через далековид обслідити терен. Обабіч дороги розвернулись різнобарвні поля, а ліворуч далеко під лісом метушилися польські вояки-косарі, посуваючись звільна ближче до дороги. Ми завважили, що їхні кріси були уставлені в піраміди, а три кулемети були звернені в бік лісу. Кулеметники лежали без сорочок на траві, опалюючись на сонці, — це була охорона косарів. Між косарями один, видно старшина, з далековидом у руках, зорив по терені.

Закінчивши наше обстеження, ми обговорили ситуацію і вирішили: Остап зі своєю чотою піде лісом, наблизиться до кулеметних застав і ждатиме на мій знак. Я зі своєю чотою підійду непомітно чистим тереном до дороги навпроти косарів, щоб залягти у придорожному рові. Коли косарі наближаться ще більше до дороги, моя чота вигукне "Руки догори!" і скочить на косарів, а Остапова чота кинеться на кулеметні застави і роззброїть їх.

З тим пляном ми вернулися до своїх чот. Пояснили наш плян ройовим, а вони своїм воякам. Кожний з нас замаскував різним зіллям і галузками себе і свій виряд, а головно зброю, щоб не блестіла на сонці. Вирушаємо.

Наш підхід забрав нам цілу годину. Ми використовуємо кожне природне прикриття; похилені, стрибками перебігаємо відкритий терен, деінде повземо, мов змії. Нарешті ми залягли і обсервуємо ворога. Прислуховуємося до голосних розмов і жартів противника, — це знак, що вони нас не завважили. Косарі повільним кроком, в ритмі помахів кіс, наближаються до нас, до дороги, а віддалюючись все більше і більше від своїх крісів і кулеметів. Я лежу біля ройового Кучерявого і раз-у-раз кидаю оком на своїх вояків. Всі лежать у траві, пильно глядять вперед, напружені до скоку.

Ось косарі вже 30 метрів від нас. Даю знак рукою. Ми вискакуємо з рова з грімким криком "Руки догори!"

Поляки станули, як вкопані, — зовсім збентежені. На наш крик вони кинули коси і підняли руки вгору. Я глянув на ворожі кулемети. На наш крик кулеметники звернулися лицем до нас. В тому моменті з лісу вискочив Остап зі своєю чотою з криком "Слава!" Цілий ворожий відділ піддався без жодного пострілу.

Щойно тепер я завважив, що на кілька кроків передо мною стоїть з піднесеними вгору руками польський поручник, без зброї, зате підперезаний новісіньким жовтим" поясом. Нагло мене плонило бажання мати цей пояс і я крикнув: "Стягай куплю!" Офіцер, пильно дивлячися мені у вічі, почав помалу розщіпати пояс, промовляючи обережно: "Відзе, же пан єст офіцерем, я теж офіцер. А пан хиба вє, же офіцера нє можна провадзіць до плєну без куплі". Я подумав: "Ну, не знати, що ти на моєму місці зробив би", а вголос сказав: "Поміняємося куплями. Я дам тобі свою, а ти мені свою". Поляк хвилину завагався, врешті з кривою усмішкою віддав мені свій новенький хромовий пояс, а від мене взяв мій старий.

Тим часом наші ройові впорядкували колону до відмаршу. На переді йшов рій Кучерявого, за ним їхали два вози, на які покладено всю здобуту зброю і амуніцію; за ними три мої рої, далі всі полонені, а на кінці ціла чота Остапа.

Нам назустріч з Конюші вийшов Бурлака, а за ним решта вояцтва і селяни. Я дав колоні наказ зупинитись, підійшов до командира і зголосив: "Друже командире, наказ виконано!" Командир подякував і наказав польовій жандармерії перебрати відділ полонених, а нам звелів іти на відпочинок.

День добігав до кінця. Коли я вийшов з хати, в селі було гамірно. Стрільці гуторили, кухарі весело перегукувалися, варячи вечерю, один гурт притишеним голосом співав пісню: 

"Вже вечір вечоріє, повстанське серце б'є. 
До ленти набої успішно подає..."

Бачу, біля квартири сотенного почту переслуховують полонених. Я пустився йти туди, але навпроти мене надійшов усміхнений Бурлака.

— Марку, — каже він, — вибери з чоти вояків із знищеними одностроями і відішли їх до почту, бо ми будемо переодягати полонених до звільнення. Але той твій поручник вимагає звороту свого нового пояса і йому обіцяно його повернути. Я їм сказав, що тебе нема в селі, ти відійшов у другий район. Зрозумів?

Я тільки засміявся. Швидко вистроїв своїх стрільців з подертими уніформами і відіслав їх до почту. До вже переодягнених полонених підійшов наш політвиховник Євген і "втяв їм балак", чому і за що ми воюємо, і проти кого повинні поляки обернути свою зброю, замість виступати проти нас. Полонені слухали його мови зразу насторожено, потім зачудовано, а коли почули, що всіх їх звільнюємо, зраділи — деякі навіть заплакали. Один з полонених, як видно — з тих "цваних", виступив з ряду і подякував за те, що їм дарували життя, а тоді, звернувшись з батярською усмішкою до свого старшини, показав на свої "вифасовані" подерті ззаду штани і зарапортував: "Панє поручніку! На Конюшев яко-тако, а з Конюше з голов с...!".

Всі полонені розсміялися і швидко рушили на Кописну, до своєї частини, але без зброї і без паші для своїх коней.

Кілька днів пізніше здобуті від поляків кулемети вже строчили черги за чергами по наступаючих ворожих лавах...




субота, 12 лютого 2022 р.

БРІДЩИНА ТА ДИВІЗІЯ "ГАЛИЧИНА"


В. Сірський


І провідник УЦК  видав заклик: 
Українські громадяне! — Надійшла 
довгоочікувана хвилина, що український 
народ знову дістане  змогу зі зроєю у 
руках виступити до боротьби...

(Краківські  Вісті, 6 травня  1943)



Проголошення про створення української дивізії "Галичина" відбулося в місті Бродах 28 квітня 1943 р. В залі "Сокола" зібрався ввесь актив Брідського повіту, репрезентований головою УДК С. Орищиним; Військову управу репрезентував П. Чорнобай; Український Центральний Комітет прислав свого представника сот. Квасницю, а німецьку владу репрезентував представник Вайс. Наради проходили під кутом турбот за долю нашої молоді, яку вже тоді висилано на невільничу працю в Німеччині або вербовано до місцевого "Баудінсту". Розуміється, що на першому місці стояла проблема творення майбутньої нашої армії, існування якої диктували бурхливі світові події. Вже тоді, після сталінґрадської трагедії, ніхто не вірив у перемогу гітлерівської Німеччини. Зрештою, цієї перемоги ніхто з нас не бажав, бо ж перед очима усі стояла варварська поведінка німців в Україні. Також нікому не приходило на думку, що обдерта, голодна Червона армія, котру примушено наганом боротися за сталінські звірські ідеали, зможе здобути Берлін. В повітрю пахло розвалом двох нелюдських імперій, котрі ще зараз роздирали живе тіло нашої батьківщини. В такій ситуації, потреба власної збройної сили була незаперечною. Пригадаймо собі, що про ці події говорить проф. В. Кубійович, на плечах якого лежить відповідальність за створення Дивізії. Він пише:

"За активну участь українців в організації дивізії та за співвідповідальність українських кіл промовляли такі моменти: ми хотіли творити українську збройну силу, і треба було використати вигідний час, ураховуючи весь риск. Дивізія "Галичина" постала б і без нас, але тоді український чинник не мав би впливу на її характер і на захист інтересів українського вояцтва. Дивізія скріплювала наш стан посідання в Галичині та могла його зміцнити і на інших українських землях. Тільки в складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене і узброєне велике українське з'єднання, яке при сприятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава; можна було мати деяку надію, що цією сприятливою ситуацією буде хаос, що постане на українських землях після програної німцями війни. Завдяки дивізії українська справа виходила деякою мірою на міжнародну арену." ("Мені 70", ст. 59-60).

Слід теж сказати, що в Бродах були й непримирені вороги будь-якої співпраці з німцями. Одним із них був о. Сірко (помер недавно в Клівленді), який виступив із гострою протинімецькою промовою під час проголошення створення дивізії. З балкону "Сокола", з молитовником у руках, він пригадував присутнім про недавні німецькі звірства: "А хто ж нам воскресить постріляних німцями політв'язнів у Львові, Луцьку, Києві? Хто нам заплатить за десятки спалених сіл на Волині? Хто поверне нам пограбовані національні скарби з наших святинь і музеїв?., і т. д."

Розуміється, що о. Сірко говорив гірку правду, але тверда дійсність вимагала діл, а не самих патріотичних слів. Першими до дивізії зголосилися такі визначні люди Бродів чи Брідщини, як голова УДК в Бродах, С. Орищин, адвокат Дутчак, Чехут, учителі В. Сакалюк, Ломиковський та другі. За їх прикладом пішли середньошкільники та студенти. Цікаво згадати, що тоді пішли до Дивізії спольщені Свєнци та Устінови. Вони й вславилися у брідських боях, особливо тоді, коли 8-ма сотня тяжких скорострілів під командою сот. Яськевича відбивала численні наступи більшовиків на командний пост ІІ-го куреня 29-го полку в околицях Поникви. Я бачив на власні
очі ці подвиги брідських батярів , які пізніше в більшості загинули в нерівних боях.

Розуміється, що треба дати відповідь на конкретне питання: Чому молодь Брідщини пішла до дивізії? На відповідь склалося багато причин. Треба пам'ятати, що вже в місяці лютому 1943 р. німці перевели в Бродах першу ловлю людей, яких готовили відіслати на невільничу працю до Німеччини. Отже, треба було щось робити. Також, першими зголосилися до дивізії колишні вояки української армії, а недалека Волинь вже боролася збройно з німецьким окупантом. Вже із двох цих причин молоді не личило сидіти бездільно вдома. Правда, були голоси, щоб йти в лави волинських повстанців, яким уже в той час висилано час-від-часу конечні ліки. Але цю думку відкинено. Здається, що житомирські події як також і жорстоке вбивство П. Желеха в Бродах насторожило брідську молодь і посіяло серед неї зерно недовір'я до революційного проводу. А щоби цю молодь не осуджували нащадки за те, що в критичні для нашої батьківщини часи вона вагалася заризикувати власним життям, то воно пішла до дивізії.

Немалу ролю зіграв також і психологічний момент. Для тодішної галицької молоді, яка виростала у ворожому ярмі, не було надійної перспективи на майбутнє. А вона рвалася до лету, хотіла спробувати свої сили. А може й грала ролю тут козацька кров? Коли прийшла війна, то молодь негайно шила собі однострої, голосилася в легіони, маршувала в похідних групах, а навіть і самопасом поповняла лави німецьких формацій, щоб тільки щось робити — навіть і боротися в лавах одного ворога проти другого, більш небезпечного. Отже, не диво, що в короткому часі зголосилося до дивізії 80000 добровольців.

Я зголосився до дивізії тому, що колись, маючи всього десять років, запитав свого батька: "Тату, де Ви були в 1918 році, коли наші сусіди вмирали за Україну?" Це нерозумне питання застрягло навіки в моїй і батьковвій пам'яті та я мусів боронити свій дитячий принцип.

Але зголошення до дивізії врятувало мене від певної смерти в липні 1943 р. Гестапо тоді наскочило на друкарню в Бродах і хотіло арештувати полк. Дмитра Ґонту, директора друкарні, який зі своїм тестем-фельдшером поїхав у той час на Волинь лікувати поранених повстанців. Я потелефонував до волості в Лешневі та попросив, щоб хтось остеріг Д. Ґонту, коли цей вертатиме з Волині домів. Коли я пішов на Львівську вулицю, де жили Ґонти, попав зразу в ґестапівську засідку. В цей момент над'їхало вантажне авто з Д.Ґонтою та його тестем, яких на місці арештували ґестапівці. На допитах я твердив, що особисто Ґонти не знаю, але зайшов до нього тому, щоб перед своїм відходом до дивізії забрати в нього книжки випозичені в бібліотеці УДК. Ґестапівепь, який говорив по-польськи, тричі настоював перед своїм зверхником, щоб в моєму помешканні перевести ревізію. А в мене тоді гостила узброєна по зуби боївка ОУН, яка йшла на схід. Коли я показав посвідку про зголошення до дивізії, старшина-ґестапівець повірив мені, звільнив мене та заборонив аґентові робити обшук моєї квартири.

Після приїзду дивізії під Броди, в її ряди ще зголосилися у штабі 29-го полку в Ясенові майже дві сотні Брідської молоді, яку вислано негайно на вишкіл до запасного куреня.



субота, 5 лютого 2022 р.

КРИМСЬКА ВІЙНА Й УКРАЇНА


Василь Федорович


(1853 — 1856)


Кримська війна — це війна Росії проти Туреччини і її союзників Англії, Франції і Сардинії. Дальшою або глибшою причиною війни була суперечність економічних і політичних інтересів воюючих сторін на Близькому Сході. Росія, вірна заповітові Петра І, змагала до повалення Оттоманської імперії й опанування Балканів та Царгороду — центру православного християнства. Західньо-европейські держави зі своєї сторони хотіли виелімінувати або бодай обмежити російські впливи на Близькому Сході; зокрема Англія дбала про те, щоб мати вільний шлях до Індії — перлини своїх кольоній. Безпосередньою причиною війни був спір між католицьким і православним духовенством за володіння святими місцями в Палестині. Росія вважала себе опікункою всіх православних християн, що жили в володіннях "невірних" турків, й тому виступила на їх захист. У зв'язку з тим цар Микола І вислав Туреччині в 1853 р. ультимат. Туреччина, маючи попертя Англії і Франції, "делікатно" відкинула російський ультимат. Тоді Росія проголосила мобілізацію й російська армія окупувала Молдавію і Волощину. Кілька тижнів пізніше російська фльота заатакувала і знищила турецькі кораблі на Чорному морю, не зважаючи на те, що в Босфорській протоці були англійські і французькі воєнні кораблі. Весною 1854 р. російське військо перейшло Дунай і заняло Добруджу. Тоді Англія і Франція виступили в обороні Туреччини, виповіли війну Росії та висадили свої експедиційні війська біля Варни на західньому побережжі  Чорного моря. Росія, під пресією "невдячної"*) Австрії, відтягнула свої війська з занятої наддунайської території й перекинула їх за Прут. Але ні Англія, ні Франція не хотіли відсилати своїх військ додому без ніяких воєнних осягів, тому висадили десант на Криму, забльокували чорноморські порти, зокрема Севастополь, що був важливою морською базою.

Кримська війна велася довго і зі змінним щастям. Найзавзятіші бої велися за Севастополь. Рішальної поразки зазнала Росія під Балаклавою та Інкерманом. Тим часом помер цар Микола І, а його наслідник Олександер II погодився на умови Паризького миру (1856), згідно з яким Росії заборонено мати військову фльоту на Чорному морі, а територію в гирлі Дунаю і південну частину Басарабії (окуповану в 1828 р.) передано Молдавії, яка була під зверхністю султана.

Без сумніву, Кримська війна мала вплив на Україну, яка з уваги на своє територіяльне положення була не лише близьким запіллям, але й почасти тереном воєнних дій. Внутрі країни ширилось невдоволення, серед громадянства, а особливо серед поміщиків і в торговельних колах, проявлялися опозиційні настрої, серед селян виникли заворушення, відомі під назвою "Київської козаччини". Причиною тих заворушень був царський маніфест-указ про створення рухомого ополчення (25 січня ст. ст. 1855 р.) Селяни масово вписувалися в військові відділи, тим більше, що поширилися чутки, що запис "в козаки" звільняє їх від кріпацтва. Селяни відмовлялися сповняти панщизняні обов'язки та виконувати розпорядження місцевої влади, а створили власні органи самоврядування. Почався цей рух у Васильківському районі, а згодом охопив цілу Київщину. Головними провідниками були: Василь Бзенко, Іван і Микола Беднарські, Михайло Гайденко, Петро Швайка. Для здушення повстання царський уряд вислав військо. До кривавих сутичок прийшло головно в Корсуні, Биковій Греблі, Березні, Таганчі. По обох сторонах були вбиті й ранені, провідників повстання покарано смертю або заслано на Сибір. "Київська козаччина" була в першу чергу явищем соціяльним, зверненим проти панщини й поміщиків, але виявляла також національні тенденції; було бажання відновити козацтво як військову силу, яка стояла б на сторожі народних інтересів.

Українська проблема знайшла також деякий відгомін у міжнародній політиці. В Західній Европі  були пляни поділу Російської імперії, при чому передбачувалося можливість використати український самостійницький рух. Такий погляд заступали деякі кола пруської дипломатії (напр., "Вохенблятпартай" Бетмана). Крім того пруський амбасадор у Лондоні, Хр. К. фон Бунзен, виготовив для короля Фрідріха Вільгельма IV меморіял (1854 р.), в якому накреслив плян поділу Росії, з обмеженням її до натуральних етнографічних границь. Одначе пруський уряд того пляну не схвалив, фон Бунзен попав у неласку і його відкликано з Лондонського посту. Українське питання було актуальне також серед польської еміґрації у Франції. Поляки мріяли про відбудову "передрозборової" Польщі, в склад якої входила б також Україна, якщо не ціла, то в кожному разі бодай Правобережна. Виразниками тих ідей були головно кн. Чарторийський, кн. Замойський і Михайло Чайковський, відомий також як Садик Паша. Цікавий особливо цей останній. Хто ж він такий, цей польський шляхтич, що мріяв про якусь Україну? Народився в Україні (29.9.1804 р.). Вчився спершу в Бердичеві, де його професорами були — як він сам згадує — завзяті українофіли. Зі школи виніс культ козаччини, ненависть до єзуїтів і німців та недовір'я до шляхти. Без сумніву був польським патріотом, але було в ньому якесь душевне роздвоєння — його льояльність була поділена між Польщею і Україною. Після закінчення студій (математика була його спеціяльність) виїхав до Варшави, а звідси подався на еміґрацію до Франції (наслідки Листопадового повстання 1830 р.). Там оженився з францужанкою й почав займатися літературою. Писав французькою мовою оповідання про козаків. Щойно під впливом Міцкевича почав писати по-польськи й започаткував т. зв. "українську школу в польській літературі" (польські твори з українською тематикою), що її найбільшим представником був поет Богдан Залєський. В 1850 р. виїхав до Туреччини, щоб тут серед дипломатичних кіл вести аґітацію на користь Польщі та створити протиросійську коаліцію. Щоб закріпити своє становище в Туреччині та здобути більше довір'я впливових турецьких кіл, прийняв іслям та ім'я Садик Паша.

З вибухом Кримської війни зросли надії поляків на відновлення незалежної Польщі. У Франції поляки намагалися прихилити для своєї справи уряд Наполеона III; в імені польської еміґрації ксьондз Терлецький предложив французькому міністерству закордонних справ меморіял у справі Польщі, при чому для послаблення Росії пропонував створити з "південної Русі" окрему державу для русинів-українців. Одначе цей меморіял залишився без відгомону; західні держави не мали наміру творити сильної Польщі, а тільки малу бар'єру між Німеччиною і Росією.

Тим часом Чайковський продовжував в Туреччині свою діяльність для організування протиросійського фронту. Один з паризьких польських еміґрантів, Карло Бжозовський, зложив на руки Чайковського проект використання задунайських козаків у боротьбі з Росією. Рівночасно до Царгороду приїхали посли з України й також зі своєї сторони пропонували турецьким властям створити окремі відділи з задунайських козаків. Ці пляни і проекти були якраз по думці Чайковського. За його старанням французький уряд вислав у дарі зброю для одної тисячі козаків, які мали перейти в Україну й почати диверсійну війну проти Росії. Але спротивилися тому плянові Чарторийський і Замойський, які боялися українського визвольного руху й не довіряли Чайковському, щоб він припадково не став другим Хмельницьким і не обернув козацьких шабель проти польської шляхти. Не помогли заяви Чайковського про його беззастережну льояльність супроти "ойчизни" Польщі; представники польської еміґрації в Парижі йому не вірили й паралізували його намагання організувати козацькі відділи. Зате створено окремий польський полк на англійському "жолді".

Незалежно від того, задунайські козаки зі своєї сторони просили султана організувати козацькі відділи та приступити до вибору гетьмана, який покликав би населення України до зброї. При тому козаки застерігалися, що під ніякою умовою не хочуть належати до Польщі, а то з причини польського фанатизму та релігійного переслідування зі сторони католицького духовенства і шляхти. Султан іменував Чайковського начальником усіх козаків, що жили в турецьких володіннях, дозволив козакам забрати давній прапор гетьмана Петра Дорошенка, що був зложений на зберігання в екуменічному грецькому патріярхаті. Той прапор був колись переданий гетьманові Мазепі, пізніше Пилипові Орликові, а вкінці отаманові Йосипові Гладкому; коли ж Гладкий в 1828 р. разом із частиною козаків повернувся до Росії, прапор залишився в патріярхаті. Складався цей прапор з двох прямовислих разом зшитих лент, срібної і червоної. На срібній ленті був православний золотий хрест, а на червоній — срібний півмісяць. Держак був завершений золотим хрестом, що спирався на півмісяць — символ збройного поєднання християнства з іслямом під зверхністю султана. Також і цей плян не здійснився через інтриги польської еміґрації, а головно кн. Замойського, який був переконаний, що відродження козаччини було б найбільшим нещастям для Польщі і католицизму. Не помогло й те, що до козацького реєстру вписався найвидатніший представник польської еміґрації, Адам Міцкевич, який заступав думку, що всі русини-українці повинні бути вільними так, як за Хмельницького, — такий був у поляків страх перед можливістю відродження козаччини й незалежної України.

Навесні 1855 р. Англія висунула проект сформувати козацький полк на англійському "жолді", під командою кн. Замойського. Але козаки рішуче вистипили проти такого пляну, не хотіли бути наймитами на чужому хлібі і під чужою командою; їх бажанням було стати вільним козацьким військом. Козацький отаман Сидір Сидоренко заявив, що така пропозиція понижує їх як козацьке лицарство, вони радше поламають свої шаблі і розійдуться по світі заробляти на життя, за гроші вони не продадуть своєї крови ані військової чести і совісти, залишуться назавжди козаками, а ніколи не будуть наймитами.

Наприкінці варт зазначити, що ані Чайковський, ані його мнимі політичні противники — Замойський і Чарторийський — навіть не допускали думки про якусь незалежну Україну; для них Правобережжя — це невід'ємна частина Польщі, а вже в найкращому випадку — для послаблення Росії — можна б з Лівобережної України створити невеличку самостійну державу. Але видно й така Україна була небезпечна для тодішніх польських політиків.

Кримська війна не принесла Україні сподіваної волі, але посередньо зрушила приспане суспільство, викликала ліберальні настрої, пристигала знесення кріпацтва та причинилася до розбудження національної свідомости і скріплення визвольного руху.


Czajkowski, M.  Moje wspomnienia o wojnie 1854 roku. Warszawa, 1962.
Handelsman, M. Ukrainska polityka ks. Adatna Czartyskiego przed wojna Krymska. Warszawa, 1937. Ranke, L. von. Briefwechsel-correspondence of Frederick William IV and Bunsen. Leipzig, 1873.


_________________
*)  В  1849  р. Росія  допомогла Австрії здушити мадярське повстання й очікувала її попертя в Кримській війні. Але Австрія не бажала собі сильної Росії на Балканах і тому, зберігаючи формально невтральність у Кримській війні, дипломатично спонукала Росію відтягнути свої війська з зайнятих турецьких територій.

понеділок, 31 січня 2022 р.

ЮВІЛЕЙ БЕЗ БЕНКЕТУ


Оксана Керч


Що не кажіть, а ювілеї в нашій дійсності насущний хліб. Немає мабуть одного американського міста, в якому ми не справляли б якогось ювілею. Ювілятів завжди знайдеться чимало, але чи для них ті ювілеї мають якесь значення? Звичайно, після ювілею з мистецькою програмою, або лише з доброю вечерею, ювілят залишається в безгомінній тиші, якби відписаний з життя. Ми хочемо сказати сьогодні про ювілей, який би повинен зайняти нашу увагу довше як на пару годин святкового бенкету.

Ювілей нашої молодости в її найкращій карнації. Ювілят — "національний герой" Селепко Лавочка. Його життя почалося в бурхливі роки останньої війни, а проявив він свої природні достойності, ставши в ряди Першої, а згодом відновленої української дивізії. Мова тут про книжку Юрія Тиса "Щоденник національного героя Селепка Лавочки". Автор книжки — дивізійник, добрий письменник, публіцист та історик і добрий вояк, зумів заобсервувати людські й надлюдські риси "національного героя" в масі вояків дивізії і втілити їх в особі "національного героя".

Тому, що вихід у світ згаданої книжки двадцять п'ять років тому збігається з початками живої літературної діяльности Юрія Тиса, автора багатьох історичних повістей та оповідань, а також дуже численних праць з історії та особливо війська, — можна також серйозно подумати про ювілей письменника Юрія Тиса. Але такий ювілей мабуть ніколи не матиме місця, бо автор — людина дуже скромна, а як вояк — вийняткова: він любить розповідати вояцькі пригоди, але ніколи свої, а інших. Коли автор не удостоїться ювілею, то можливо стане ювілятом його герой, Селепко Лавочка — постать дуже кольоритна і позбавлена зайвої скромности, що дає надію, що вшанування його таки відбудеться. Зрештою, на це він собі абсолютно заслужив. А чим заслужив, то вистачить перечитати цю 154-сторінкову книжку, яку видав в 1954 році видавець гумористичного журналу "Мітла" в Арґентіні, Юліян Середяк. Може хтось з читачів "Гомону України" й читав цю книжку, може й досі відпочиваючи після праці, сягне на полицю своєї гарної книгозбірні, пробіжить очима пару сторінок багато разів перечитаної книжки і весело засміється.

А може й не читав, бо "Щоденник" вийшов друком за семи горами, семи морями, "по той бік світу", в країні, з якою ми в Північній Америці не мали досить доброго зв'язку. А шкода! У тій же Арґентіні, де українців не більше як в якому-небудь більшому американському місті, а виходили там в часи приїзду так званої нової еміґрації три тижневики, два місячники, два двотижневики та багато книжок...

"Щоденник національного героя Селепка Лавочки" викликає згадку про сатиричний твір чеського письменника Ярослава Гашека "Пригоди доброго вояка Швейка". Обидва герої — і Тиса і Гашека — вояки чужих армій і завдяки своїй недолугості були пасивним опором народу, що боровся за власну самобутність. Так як і Швейк — Селепко Лавочка незалежно від інтелектуальної недорікуватости легше за інших, розумніших переносить воєнні страхіття і навіть виходить з війни "героєм". Єднає обидвох героїв непідроблений гумор, погідність і життєрадість. Завдяки тим прикметам війна в обидвох творах виринає на сторінках книжок не такою вже страшною. Треба відмітити, що дуже небагато авторів пише твори в такий спосіб і цей жанр в літературі в рівній мірі цінний як рідкісний.

Залишімо в спокою Швейка і повернімось до тих грізних і непевних років, коли виникла дивізія, і коли в ній опинився Селепко Лавочка. В "Щоденнику" про це записано:

"2 липня 1943. Їхав трамваєм і віз сахарину. Німецькі шуцмани зробили лапанку. Зловили й мене. Товар звичайно сконфіскували, забрали документи й відпровадили за дроти, до табору. Я мав їхати на роботу до Німеччини. Питали яку роботу знаю. Я відповів: усяку. Можу бути інженером, директором, маґістром. Призначили доглядати свиней у пруському селі. Спав спокійно й добре цілу ніч. Ранком заявив, що зголошуюсь до української дивізії. Зараз же випустили"...

В товаристві таких як і він "добровільців" починається його одіссея зразу по вишкільних таборах, а тоді вже на фронті. Він перейшов пекло Брідського оточення, воював із словацькими червоними партизанами, вкінці зустрівся з англійськими "визволителями", які в першу чергу хотіли визволити його від ручного годинника. Здоровий гумор, вроджений оптимізм і прояви природної інтеліґенції пробиваються в "неінтеліґентних висловах Селепка", а добродушні насмішки над українськими та німецькими старшинами, капеляном, товаришами і над дівчатами не переходять меж пристойности, хоч висловлені рубашною мовою вояка на фронті.

В книжці добре відомі постаті з недавного минулого, наших знайомих, що очолюють дивізійні братства. Тоді були вони зовсім інші. Безоглядні патріоти, знали ціну ворожим обіцянкам. Мали свою вояцьку філософію і віру в свої власні сили. Панта рей... Сьогодні й Селепко Лавочка певно інший. Можливо в Америці чи Канаді доповнив свої скупі знання, здобув може професію "інженера, директора чи маґістра", розбагатів. Може, забув, що в 1944 році в щоденнику записав: "Кажуть, що ідуть переговори з Власовим. Наші не хочуть ніякої спілки. Це в порядку. Тільки мертвий москаль є добрий"...

Кажуть, що дотепи старі, як світ. Можливо і дотепи Селепка Лавочки такі ж. Але вони в "Щоденнику" так добре припасовані до дійсности, що кажуть забути про давність, чи неориґінальність.

Спостерігаючи гарних корів на Словаччині, Селепко нотує: "У здорових селян родиться здорова худоба"...

29 жовтня 1944 він записує: "Вночі ми зайняли большевицьку столицю. Уряд Словаччини — москалі, жиди і двоє чехів втекли літаками до Львова. Певно сидять тепер у каварні Жоржа".

Або чого варта таке знання історії: "Клявзевіц сказав, що війна є батьком усього. Так, але аліменти платять інші".

Або яка правильна оцінка власної особи: "Як я почав жити, не мав нічого окрім моєї інтеліґенції. А диви — здивувався поручник — як то люди з нічого доходять до нічого"...

Книжку закінчує дотепний науковий трактат з ономастики про виникнення і назачення слова "селепко". Дуже добрий трактат, завдяки якому в наш мовний фонд ввійшло нове слово, що й до сьогодні не втратило свого значення.

Коли ми цю книжку сьогодні перечитаємо і, перечитавши, пригадаємо деякі очевидні тоді речі, порівняємо їх з сьогоденням і висловимо авторові признання за цю книжку — то це і буде ювілей "національного героя", хоч і без мистецької програми та доброї вечері.


"Гомін України" з 16 квітня 1980.

неділя, 23 січня 2022 р.

"ГЕРОЇ НЕЗРИМОГО ФРОНТУ"



Г. Гордієнко


Під такою назвою (російською мовою) Видавництво "Карпати" в Ужгороді видало збірник на 232 сторінки, рік видання 1978, наклад, як на тамошні умови, досить великий, бо аж 65000 примірників.

В "Збірникові" взяло участь 11 "авторів, які дали 14 статтей. Статті написано літературно, недалекой від красного письменства, але вони так насичені історичними фактами, що є й будуть цінним джерелом для вивчання, як совєтські поліційні чинники виконували свої повинності, з яким великим успіхом вони поборювали не тільки кримінальних злочинців, але головно політичних, в першу й головну чергу українських "буржуазних націоналістів". Під ту назву вони зводять докупи всі прояви українського національного спротиву проти московсько-комуністичної влади над Україною.

Першим головою установи, яка мала поборювати ворогів совєтської влади, був поляк Фелікс Дзержинський. Вона мала назву (по-російському) "Чрезвичайная Комісія по борьбє с контрреволюцієй саботажем, спєкуляцієй", скорочено ЧК, і хоч пізніше назва її мінялася на ҐПУ, НКВД, КҐБ, але назва ЧеКа лишилася, як почесна, а співробітники тієї ЧК й дотепер пишаються назвою "чекісти". Першого шефа ЧК роздуто до степеня гуманіста малощо не більшого, ніж янголи в небі, а діяльність його співробітників тоді й пізніше в умовах СССР вважається за щось почесного, гідного найбільшого признання.

Коли в перших роках діяльности ЧК обмежувалася до найпростішого винищування небажаних, ворожих до режиму, або й взагалі невинних людей, то за останні десятиліття існування большевицького режиму в СССР сприт співробітників та їхні успіхи досягли недосяжних висот. Во ім'я об'єктивности — це треба признати. А численні неуспіхи їх, успішну сторону їхньої діяльности не затуманюють.

"Збірник" появився в книгарнях за кордоном. Звичайний читач може з нього мати цікаву лектуру, як це водиться у західьному світі, для "лоскотання" нервів читати кримінальні твори. Але всім українським діячам, які колись, тепер чи в майбутньому будуть пробувати "порушувати рубежі соціялістичної батьківщини", треба уважно студіювати і цей "Збірник" і йому подібні, бо з них багато дечого можна навчитися. У "Збірникові" згадано пару моментів з діяльности чекістів з широких просторів СССР, але найбільше подано матеріялів із західних областей України, Буковини, Закарпаття та Галичини. Що кидається в очі при читанні — це те, що абсолютна більшість начальників ҐПУ (події переважно до року 1951) носять прізвища українські, може з огляду підкреслення факту прилучення західних областей до Української РСР, а не безпосередньо до СССР, що тепер ними управляють брати з України. Хоч і відомі випадки користування українськими псевдонімами, але вони вже не такі чисельні.

Інший момент — це немала наявність колишніх учасників українського підпілля, які відгукнулися на заклик амнестії совєтської влади. Амнестія, мов би додержується, але від розкаяних вимагають більшої чи меншої співпраці для виявлення тих, хто не покаявся. Тому перебування розкаяних на своїй домашній території не забезпечує їм повної волі, але тому, що влада фаворизує переселення в південну Україну, в Крим, а пізніше й далі на схід, то від шантажів можна ухилятися. Майже всі випадки викриття нерозкаяних були зроблені при помочі доносів. Особи донощиків різноманітні — прості селяни, старші люди й симпатики нової влади. Так що на дальшу мету підпілля було засуджене на загладу. Про підсилення підпілля з-за кордону детально розписано в останній статті "Збірника". Відомо, що в роках холодної війни засилання парашутистів скінчилося фіяском. Одна така спроба з року 1951 й описана.

Органи державної безпеки в Українській РСР одержали повідомлення з Москви, що на західні області УРСР будуть запущені диверсанти, вишколені в декількох державах заходу. Пізніше вже стало відомо, що совєтська розвідка довідалася про це від високих британських урядовців, які потім утікли в Москву.

Групи українських патріотів були вибрані й вишколені в Німеччині, Британії, і в одну із захмарених ночей над Карпатами були спущені над лісистою частиною Станиславівщини (тоді ще не Івано-Франківщини). Вже перед тим були заалярмовані аж три області, припинено всякий літунський рух. Територія була поділена на квадрати, в яких на поготівлі було військо, а керували "прийомом гостей", як у "Збірнику" сказано, чекісти.

Побідоносні звіти полетіли в Київ та в Москву, де відповідні чинники з нетерпінням їх чекали. А "гостей" лишили мандрувати по цілій області та нотувати, хто куди, до кого та з ким зв'язується. В одному випадкові син прилетів на зустріч з батьком.

Вже першою невдачею "гостей" було те, що один їхній парашут не вдалося зняти з дерева, й про той парашут посипалися донесення від цивільного населення. А далі була "чиста" робота "органів"! Виявили всіх "гостей" та всі їхні матеріяльні "гостинці", як радіоапарати, зброю, запаси харчів та т. п. Невдача "гостей" була цілковита; а їхня доля перерішена.

Не замовчано в "Збірникові" й факт, коли серед білого дня підпільник застрілив одного із чекістів.


субота, 15 січня 2022 р.

МИХАЙЛО ОСТРОВЕРХА

УСС, хорунжий УГА 



7.10.1897 — 17.4.1979    

Народився 7 жовтня 1897 р. в міщанській родині.    Учащав до школи оо. Василіян в Бучачі. В 1915 р. вступив до УСС-ів і від жовтня брав участь в боях, а в  1916 р. над річкою Цинівкою під Бережанами попав в російський полон, де над р. Збруч в м. Гусятин комендант 26-го етапу південно-західнього фронту, полк. Білинський, взяв його до своєї канцелярії вести "журнал ісходящих і входящих бумаґ".

Від молодого хлопця любив театр, мав гарний ліричний голос й тому не випадково опинився у військовому театрі, в якому в м. Бар на Поділлі грав ролю Петра у п'єсі "Наталка Полтавка".

Під кінець квітня 1918 р. повертає з Києва до коша УСС і в листопаді бере участь в боях з поляками під Львовом. Весною 1919 р. закінчує старшинську піхотинську школу в Золочеві. Приділено його до "Групи Схід", яка згодом стала ядром 10-ої Янівської бригади, в 4-му курені якої перебув нашу визвольну війну. На Наддніпрянщині в чотирикутнику смерти перебув двократну пошесть тифу. По катастрофі УГА вступив до армії УНР, де був заступником культосвітнього відділу в Запорізькій дивізії.

Перебував в таборах інтернованих в Пикуличах біля Перемишля та в Вадовічах під Краковом. Звільнений в 1921 р. повернувся до Бучача. Згодом посвятився журналістичній і письменницькій праці у Львові, де був членом редакції журналу "Червоної калини". Зі Львова щороку виїжджав до Італії, де вивчив італійське старовинне мистецтво й став першорядним знавцем італійського мистецтва.

Під час 2-ої світової війни працював у Львові у Військовій Управі дивізії "Галичина", в історичному відділі, а згодом був редактором дивізійного тижневика "До перемоги" до січня 1945 р.

З Німеччини виїхав до ЗСА в 1948 р. Тут був постійним співробітником щоденника "Свобода", в якій друкував багато своїх нарисів, зокрема рецензій на мистецькі виставки. Видав своїм коштом спомини "Грозна Калини УСС" (1962) та "Блески і темряви" (1966).


Дмитро Микитюк, був. УСС і хор. УГА


субота, 8 січня 2022 р.

Д-Р ІВАН ПОДЮК, СТАРШИНА УСС і УГА

 

31.5.1896 — 28.12.1979


Довголітній лікар і громадський діяч, четар Леґіону і поручник УГА, д-р Іван Подюк народився 31 травня, 1896 р. у селі Кобаки, повіт Носів, у заможній гуцульській сім'ї. Гімназію закінчив у Вижниці на Буковині.

Вступив у серпні 1914 р. до Леґіону УСС. Від жовтня 1914 р. був у сотні четаря Івана Коссака. У першім курені сотника Гриця Коссака брав у Карпатах участь у боях з москалями.

При кінці квітня 1915 р. у битві на горі Маківка був ранений. Опісля на Поділлі в боях 1-3 листопада 1915 р. над Стрипою був другий раз тяжко ранений. По двох важких операціях і по десятьох місяцях лікування був звільнений від фронтової служби.

По розпаді Австро-Угорської монархії в жовтні 1918 р. знову зголосився до рідного війська. По тримісячній науці в старшинській школі був піднесений до ступня хорунжого, і в 2-ій
Коломийській бриґаді, в 2-ій сотні поручника Івана Андріївського перебував усю нашу визвольну боротьбу.

Брав участь в Чортківській офензиві, а по переході УГА в липні 1919 р. за Збруч, був учасником походу українських армій у серпні 1919 р. на Київ. Тут 31 серпня 1919 р. був назначений комендантом військової застави на Ланцюговім мості на Дніпрі для оборони від денікінських військ. Згодом у чотирикутнику смерти щасливо двократно перебув пошесть тифу.

По катастрофі УГА весною 1920 р. Іван Подюк перебув однорічний польський полон у Тухолі на Помор'ї. По звільненні з полону виїхав 1921 р. до Австрії в місто Грац, де закінчив медичні студії. У Львові 1926 р. відбув дворічну лікарську практику в загальнім шпиталі, і на пораду д-ра М. Панчишина осів у Снятині, де відкрив лікарську практику і провадив її до березня 1944 р.

Тут завдяки громадській праці, патріотизмові, людяності і гуманності здобув собі широке довір'я і загальну пошану. Часто відвідував своїх убогих пацієнтів безкоштовно, додаючи ще і свої ліки. Був у тому часі приятелем і особистим лікарем геніяльного Василя Стефаника.

За свою політичну діяльність був совєтським в'язнем два тижні у 1939 році в Снятині, як також і німецьким в'язнем два тижні в Станиславові, заарештований на фальшивий донос. За німецької окупаційної влади, на загальне домагання і просьбу місцевого населення, очолив Повітову управу.

В 1944 р. з жінкою і дочкою виїхав до Німеччини, а в 1949 р. — до ЗСА. Спочатку працював у кількох шпиталях в околиці Нью-Йорку, згодом відкрив самостійну лікарську практику і тоді постійно мешкав у місті Сиракюзи, Н. Й.

Тут був головою Відділу Лікарського Т-ва, головою Філії УККА і членом Об'єднання бувших Вояків Українців в Америці.


Дмитро  Микитюк


неділя, 2 січня 2022 р.

СТОРІНКА "КАПІТУЛА ВІДЗНАК У.Д."



Оресі  Корчак-Городиський

ЯК НОСИТИ ВІДЗНАКИ?


У попередній статті — див. ч. З (107), ст. 53 — була подана логічна черговість ношення військових відзнак. Ми маємо принаймні чотири способи ношення таких відзнак.

На цивільному піджаку можна носити на лівій вилозі мініятурні стрічки. Найвищу відзнаку (Залізний хрест за 1-ий Зимовий похід, "Броди", Хрест Укр. дивізії) можна носити зверху на орденському звисі. 

На вечірньому одязі носиться мініятури на лівій груді, зглядно вилозі, токсіда чи фрака. На піджаках комбатантського однострою відзнаки повинні носитися, як ''шапочки", по три відзнаки в одному ряді, а на великих державних святах чи врочистостях на піджаку повинні бути наложені всі великі відзнаки, по можливості в одному ряді.

На одностроях молодечих організацій можна носити "шапочки" під час великих свят.

Якщо український вояк здобув також неукраїнські військові відзнаки, наприклад, австрійської, німецької, американської чи канадської армій, тоді на українських імпрезах слід їх носити накінці, після українських відзнак; зате на святкуваннях американських чи канадських збройних сил — навпаки, — українські відзнаки повинні бути накінці.

Дехто з українців, що служив в американській армії під час 2-ої світової війни, в Кореї чи В'єтнамі, отримав багато бойових чи пропам'ятних відзнак. В деяких військових журналах подають світлину особи, а під нею список усіх відзнак, як американських так і неамериканських. Варто було б у нашій пресі теж містити списки українців, які оримали високі відзнаки за військову чи державну службу, очевидно разом зі світлинами.

ВОЄННИЙ ХРЕСТ УСС 3 1918 р.    


З приватних розмов довідався я, що в 1915 р. була мова між провідними діячами-старшинами УСС-ів про потребу більш виразної відзнаки приналежности, ніж тільки "відзнака синя УСС, що понад ухом носить", як співається у стрілецькій пісні. Можливо, що ще живі члени УСС-ів, які були обзнайомлені з історією постання Воєнного хреста УСС-ів, могли б подати про нього інформацію.       

Польська 1-ша бриґада Пілсудського, хоч носила австрійські однострої, дуже виразно відрізнялася від австрійського вояка. На шапці-"мацєюфці" вони носили польського орла без корони, а підстаршинські і старшинські відзнаки на ковнірі відрізнялися формою і стилем від австрійських.

Пропам'ятний хрест УСС-ів в трьох видах на стяжці був появився, але не дійшов до кадри УСС-ів. Він якось зберігся на складі в книгарні Савули у Відні й щойно після його смерти появився у продажі для колекціонерів. Про нього згадує в одній англомовній статті д-р Юрій Подлуський в журналі "Медал коллектор".



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації