ЗАМІСТЬ РЕЦЕНЗІЇ на книжку Романа Крохмалюка "Заграва на Сході".

Орест Корчак Городиський

Треба привітати нові історично-мемуарні видання Головної Управи Братства к. Вояків 1-ої УД УНА, які бодай частково заповнюють занедбану сторінку історії участи українців-вояків в 2-й світовій війні.

Не думаю писати рецензії на цілу книжку Романа Крохмалюка "Заграва на Сході" про працю Військової Управи Дивізії "Галичина", хочу тільки додати деякі доповнення -- головно до початкових сторінок, в яких автор описує передісторію творення Дивізії.

Документів остало дуже мало, особистих записок ще менше, тож і не дивниця, що при описуванні подій 1939-43 рр. траяляються певні неточності. Абстрагуючи від всіх доповнень, що евентуальні рецензенти подаватимуть, кожна книжка про ті роки має свою вартість.

Автор правильно підкреслює, що деякі автори представляли деякі події, зв'язані з постанням Дивізії та діяльність Військової Управи так, як... вони самі собі бажали ці справи бачити...

Можливо помилково згадує автор на стор. 7-ій, що... "щойно, весною 1943 р. здійснилися намагання українців створити власні збройні сили". Навіть якшо брати до уваги Галичину, то вже в 1941 р. були створені поліційні курені з різнородним вишколом, які воювали на східніх землях (ген. Омелянович-Павленно мол.), а інші повнили вартову службу. Всі вони підлягали центральному проводові німецької Охоронної поліції.

В листопаді 1941 р. створено в Маріюполі заходами д-ра М. Г. (тепер в США), який був перекладачем ген.-фельдм. фон Кляйста, 2 полки українських добровольців, зложені з куренів піхоти, кінноти, артилерії і допоміжних служб. Були намагання приділити для тих 2 полків також відремонтовані совєтські бронетранспортери, але, з огляду на брак пального, дозволу не одержано. Озброєння обох полків було майже вповні совєтське.

Оба полки були під українською командою, а на нараменниках мали синьо-жовті стяжки. Відзначилися ті полки в оборонних боях 41/42 рр. З причини русофільської політики деяких німецьких військових кіл й відходу д-ра М. Г. на студії індустріяльної хемії і перенесення цілої танкової групи в інше місце, оба полки були розділені по німецьних частинах, в більшості як вартові відділи і вже прикінці 1942 р. не творили одноцілої української військової одиниці. Я мав нагоду стрінутися зі старшинами і вояками одного з тих полків в травні 1942 р. в Лозовій (вузлова залізнична станція на південь від Харкова).

Ген.-фельдм. фон Кляйст в розмовах з своїм перекладачем в 1941 р. висловлював критичні думки про розпорядження Гітлера і вже в той час побоювався, що, якщо це буде продовжуватися, то німці можуть війну програти. Створення тих двох полків сталося також за тихою згодою адм. Канаріса, який був прихильником творення військових з'єднань з народів СРСР. На марґінесі хочу згадати, що д-р М. Г. приобіцяв написати про свій побут в групі Кляйста.

Ті два полки можна було б уважати першими, більшими українськими військовими з'єднаннями.

Обговорюючи історію створення Леґіону полк. Р. Сушка, який ішов на Польщу, автор помилково інтерпретує ініціяли ВВН (Військові Відділи Націоналістів) як поміч верховинцям -- має бути поміч в гірництві -- "Берґ-бау-гільфе".

Український Леґіон розв'язано на наказ німецького головного командування, а не ПУН, а полк. Р. Сушко до кінця 1939 р. вдержував в Сяноці свій командний пункт, головно для помочі втікачам з-під більшевицьної окупації, а також як підграничний пункт військової розвідки адм. Канаріса. Велика частина леґіону, перейшовши поліційний вишкіл, заповнила станиці української поліції на українській етнографічній території Генеральної Губернії, мала частина попала до відділів охорони індустріяльних об'єктів "Веркшуц" в Стараховицях і Сталевій Волі. Командиром одної такої станиці призначено було пор. Володимира Кобзяря.

Можливо, що в котрійсь приграничній полосі німці виставляли відповідні посвідки втікачам із СРСР і допомагали транспортом, але в околиці Сяноку, де автор цих рядків в листопаді 1939 р. переходив границю, так не було. Коли німці натрапили на сліди аґентурної діяльности "втікачів", стали дуже обережні, і тих, що зловили при переході границі, відставляли до тюрми, де їх переслухувано дуже часто в присутності українців-мужів довір'я і перекладачів.

Для ілюстрації подам такий примір. Ще в 1939 р. визначний діяч УНДО др. Ф. С. при переході границі був задержаний совєськими прикордонниками. Після довших переслухувань йому запропонували альтернативу: або Сибір, або співпраця з совєтською розвідкою по німецькому боці. Арештований вибрав другу альтернативу, думаючи, що опинившись на німецькому боці, не матиме ніяких зобов'язань. Границю перейшов біля Любачева й дуже скоро опинився в Кракові, в гурті старих знайомих. Помилкою було те, що він нікому не признався про свою пригоду з більшовиками. Ненадійно в 1940 р. арештує його в Кракові ґестапо і переслухує його як аґента, випитуючи про особу, якої він не знав. При очній ставці арештований більшовицький аґент, який мав при собі адресу д-ра М. С., сказав в якій справі він ішов до Кракова. Д-р Ф. С. оповів цілу історію своєї пригоди при переході границі і, якщо б не особиста інтервенція полк. А. Бізанця, був би розстріляний.

Коли йдеться про використання проводом ОУН нових втікачів, то я можу сказати, що провід вповні їх використав. Одними заповнив широку мережу шкільництва (перші жертви польських шовіністів були наші вчителі на Підляшші), інших примістив на праціо по УДК, у парамілітарних відділах чи пропонував виїзд до німецької індустрії, з чого багато скористало.

У березні 1940 р. полк. Сушко, на підставі договорення з адм. Канарісом, пробує організувати українські відділи при парашутно-диверсійній бриґаді "Бранденбурґ", створивши вишкільні пункти в Криниці, Дуклі й Команчі під "невинною" назвою "Відділи праці". Коли провід "Арбайтсдінсту" запротестував проти вживання їхньої назви (а вони не мали до цього ніякого відношення), перемінено назву на "Веркляґер" -- табір праці. Члени тих вишкільних таборів носили однострої німецького Арбайтсдінсту -- після протесту -- таборовики мусіли скинути всі німецькі відзнаки. Час зайнять був поділений на працю (головно заготівля дерева на опал і папір) і вишкіл. При кожнім відділі був також призначений проводом ОУН (в той час ще не поділений)

один зв'язковий, який, як усі, ходив на працю і переходив вишкіл.

В літніх місяцях 1940 р. відвідували вишкільні табори полк. Р. Сушко, сот. Сулятицький, полк. Остер (співробітник адм. Канаріса) і декілька разів полк. А. Бізанц.

Після підставового вишколу група з прибл. 100 добровольців, в цивільному убранні, виїздила на вишкіл до Бранденбурґа.

Полк. Р. Сушко мав політичні цілі, і тому хотів мати від німців якісь політичні зобов'язання, чого німецький партійний провід не хотів дати. Від самого початку вишколів в Бранденбурґу -- можна було зауважити, що німці не знали (або не мали директив), як мають тих добровольців вишколювати. До вибуху війни з СРСР понад 500 добровольців перейшли вишкіл, однак до інтенсивного диверсійно-парашутного вишколу не дійшло. З моментом вибуху війни деякі "випускники" того вишколу діяли з добровольцями, кол. вояками ЧА, на більшовицьких тилах, головно в Україні. Один з них, який щасливо пережив найважчі часи боїв на східньому фронті, тепер живе у Філядельфії.

Курінь "Нахтіґаль" входив в склад XVII-ої армії (ген.-фельдм. фон Рунштет), як частина спеціяльних призначень (З.б.В). Після стягнення обох куренів зі східнього фронту, створено з них один нурінь охоронної поліції Ч.202 (Ч. 201 був зложений з самих польських добровльців -- кол. поліцистів і військовиків, який вславився своєю жорстокістю на Волині й Холмщині. Розбитий ЧА на Холмщині, висланий на наказ Гімлера на відпочинок в Альпи).

На стор. 11-їй автор згадує, що багато українських переселенців, які завдяки проф. Гансові Кохові переїхали з окупованої більшовиками Галичини до Ген. Губернії чи Німеччини "дістали німецьке громадянство". Це твердження не вповні вірне, бо німецьке громадянство діставали ті, які могли доказати якесь німецьке родинне пов'язання, або його настирливе випрошували для себе. Німці засадничо не спішилися давати своє громадянство тим "репатріянтам" без розбору.

Курси для перекладачів були зорганізовані вже в 1940 р. при різних університетах Німеччини, а не терені Берліну. Деяке відношення до вишколу перекладачів (багато німців) мали д-р Зенон Кузеля і д-р Іван Мірчук від Українського Наукового Інституту.

Українське Визвольне Військо (УВВ) постало відносно пізно, бо в 2-ій половині 1942 р. Ніколи не переходили вояки УВВ вишколу в Криниці, Дуклі й Команчі, більшість з них -- це кол. вояки ЧА, які переходили основний німецький вишкіл (муштра) в місцях свойого постою. В 1943 р. більший відділ УВВ (дві сотні?) був розташований в Ченстохові, яким опікувався УЦК в Кракові, висилаючи "Краківські вісті", книжки, а часом і доповідачів для відзначення національно-культурних річниць. УВВ мало стати контраакцією на РОА Власова, втягати в свої лави всіх кол. жителів СРСР. УВВ не мало більших з'єднань, не мало центрального командування. Мені не відомі суцільні відділи УВВ, що брали б участь у фронтових боях на східньому фронті. Відділи УВВ повнили вартову службу в запіллі. Схиляюсь до думки одного з кол. підстаршин УВВ, що УВВ було в тихій залежності від РОА, що й було бажанням нім. командування.

Думаю, що це є нашим "побожним бажанням", що усунення ген. фельдм. фон Бравхіча з становища головнокомандувача суходільними військами було з причини його становища щодо політичної розв'язки проблем народів СРСР і до бажання бачити Україну самостійною в союзі з Німеччиною. У великій мемуарно-історичній літературі про той якраз випадок, немає ані одної згадки про Україну. Усунення фон Бравхіча -- це вислід довготривалої ривалізації поміж партією і військом, яка почалася з вибухом війни 1939 р. хоч існувала ще й раніше.

На жаль наша мемуарна література з тих часів майже не існує. Зібрання україніки може придатися і в майбутньому, наприклад, така книжка англійською мовою може зневтралізувати антиукраїнські акції наших ворогів серед англомовного світу. Українська проблема в політиці існує, хоч ми її за нашими внутрішніми спорами не бачимо, а часто пов'язуємо українську військову проблематику до людей чи установ (в "українській політиці"), які в майбутній розв'язці промлем Сходу Европи не матимуть ніякого значення.

На 14-ій сторінці автор згадує, що 16 лютого 1942 р. от. Бульба-Боровець офіційно розв'язав (свою) УПА, перейшов у підпілля, а весною 1944 р. розпорошена група от. Боровця була включена до УПА під к-дою ген. Чупринки. Це твердження, на жаль, не відповідає правді; справи полісько-волинські рр. 1943-44 є дуже болючі, бо полилось забагато й непотрібно братньої крови, і той період очікує на спокійне й безпристрасне історичне насвітлення.

Дуже добре зробив Р. Крохмалюк, що підкреслив в своїй книжці, що з усіх окупованих німцями держав поляки видали найбільше т. зв. фольксдойчерів, а тим самим німецьких співробітників.

(Є мала помилка в назві нім. поліції (стор. 16) -- не "ґегаймніс" (таємниця), а "ґегайме" (таємна) "штатсполіцай" (державна поліція).

Німці не потребували творити в 1942 р. спеціяльних поліційних відділів для поборювання українського націоналістичного руху на ЗУЗ, бо ті функції в цілому ГГ повнило ґештапо, в дійсності Служба безпеки (СД).

"В тому часі", тобто 1942 р., почала діяти на ЗУЗ польська партизанщина. Правду сказавши, польське підпілля було започатковане ще під час облоги Львова німцями у вересні 1939 р. а згодом вислано з польського штабу з Варшави кол. к-ра ДОК-- Львів ген. Токаржевського до Львова, до якого він не дійшов, бо при переході границі попав у руки більшовикам. Слід ствердити, що польське підпілля у Львові під кожним оглядом переважало українське. Це не диво, бо в проводі АК стояли кол. старшини польської армії та спеціяльно вишколені в Англії парашутисти, а середньошнільники й колишні студенти, не маючи змоги вчащати до шкіл (у Львові існували польські підпільні середні школи), віддавались конспірації. При наступі ЧА на Львів в 1944 р. польські військові з'єднання, в знаній акції "Буря", помогли освободити від німців Львів, вивісили на ратуші також свій прапор, 4 дні були "панами" Львова і в той час розстріляли на "Пасіках" коло 150 українців. Щойно по інтервенції українського населення у військових чинників ЧА -- польська сваволя була зліквідована, а штаб к-ди АК Львова був заарештований і згодом в більшості зліквідований.

Треба відкинути суґестії, що завдяки українофільстві деяких високопоставлених німецьких військово-адміністраційних чинників врешті вдалось створити військову одиницю. В адміністрації ГГ не було німців-українофілів. Всі вони працювали для добра райху і що робили -- це тільки для інтересів Німеччини, а не України. Та чуттєво-патріотична пропаґанда з українського боку не мала нічого спільного з дійсними німецькими плянами. Правда, українська сторона виходила з теоретичноправильного заложення, що Дивізія на випадок непередбачених подій при закінченні війни може відіграти якусь ролю.

До "українофілів" 3-го райху можна зарахувати Альфреда Розенберґа, який був прихильником сателітних держав по розбитті СРСР і не хотів трактувати визволені як колонії. В українських справах користувався інформаціями з кіл гетьмана Скоропадського. Цікаві його спогади, писані в тюрмі в Нюрнберґу і видані при кінці 1940-их рр. у Швайцарії. Розенберґ мав готовий цілий штаб свойого міністерства для України, Білорусі, балтицьних народів, а то й Росії. У назначенні Коха на райхскомісара України, відіграла ролю пімста Ґерінґа на Розенберґові.

Коли Гітлер сидів у в'язниці, Ґерінґ мусів покинути Німеччину й виїхав до Італії, а провід національно-соціялістичної партії перебрав А. Розенберґ, який викинув Ґерінґа з партії. Тої образи Ґерінґ не забув і причинився до того, що партійні кола не трактували Розенберґа пованно і не підтримували його кандидатів.

Читач книжки Р. Крохмалюка, необзнайомлений з обставинами в Галичині, може прийти до неправильного висновку, читаючи, що губ. Вехтер "покликуючись на доволі велику кількість українців в німецькій армії, зумів переконати провідні німецькі чинники про доцільність творити цю (Дивізію "Галичина") військову формацію з галицьких українців". У дійсності галицьких українців не було багато в німецьких силах і дуже мало прийшло до Дивізії. Німцям бракувало війська і це була головна причина на "великодушний дозвіл" творити Дивізію. Німці також хотіли відтягнути молодь від збройного підпілля, яке завжди давало їм великих втрат. Про це часто згадує у щоденнику генерал губернатор Ганс Франк. В німців не було ніякого сантименту до українців в час проголошення творення Дивізії. Арешти й розстріли ішли далі. Німці знали, що до зреалізування їхнього пляну мусять переговорити з українцями, в цьому випадку з Українським Центральним Комітетом (УЦК), який очолював проф. Володимир Кубійович. Треба ствердити, що українсьні представники до переговорів з німцями прекрасно здавали собі справу з важливости переговорів, всі свої вимоги добре арґументували й обстоювали.

ЗАМІТКА ПРО "КОРИСНУ ПОМИЛКУ" С. ПЕТЛЮРИ

В. Верига

В третьому числі "Вістей Комбатанта" за 1981 рік появилася коротка стаття Гаврила Гордієнка п. н. "Помилка Симона Петлюри" (стор. 22-24), в якій автор намагається вгадати "що би було, якби Симон Петлюра... не укладав Варшавського договору?" Згідно з його припущенням, Червона Українська Галицька Армія у збройних силах революційного пролетаріяту (РСФСР) пішла б "визволяти" свою вужчу батьківщину та прилучити її до ширшої батьківщини УРСР -- Галичина в межах СРСР.

Хоч автор тут не договорює до кінця, але треба розуміти, що Галичину стрінула б, очевидно, доля така сама, як УРСР, де ГПУ-НКВД, вистріляло весь провідний національно-свідомий актив, а штучний голод і терор здушили б український національний рух у народних масах Галичини.

"На щастя, таке не сталося! Галичина до 1939 року була в межах Польщі", - каже Гордієнко і з того робить висновок, що, мовляв, тому що Національна Україна припинила своє існування року 1919 й Галичині не було до кого тулитися. Тут і придалася "помилка" Симона Петлюри, який у Варшавському договорі віддав Галичину під опіку Польщі. Тільни "дякуючи" "помилці" Симона Петлюри, Галичина мала до 1939 політичну систему, численні партії різних політичних напрямків, УВО, ОУН, Католицьку Церкву, Рідну Школу, Просвіту, Пласт, Луги, Січі, НТШ, численну пресу тощо. До 1 вересня 1939 року Галичина вже являла собою дані для будь-якої суверенної держави. Помимо того, що від галичан сипалося на голову Симона Петлюри й тепер ще холодком віє, Бог не поскупився їм політичного розуму й вірности не якій іншій Україні, а тільки соборній.

Мало можна зустріти в історії таких корисних "помилок", яких доконав Симон Петлюра в Варшавському договорі 1920 року, -- твердить Гордієнко.

Аналізуючи авторові міркування, виходить, що галичани повинні б бути вдячні С. Петлюрі за те, що він віддав Галичину Польщі. На жаль, тут автор переочив деякі "дрібні" факти. Справа в тому, що галичани, яким, як це каже Гордієнко, -- "Бог не поскупив їм політичного розуму", не нарікали на Петлюру за те, що він віддав Галичину полякам, бо в тому часі доля Галичини залежала не від Петлюри, але від Найвищої Мирової Ради в Парижі, яка застерегла собі всі права до колишніх австро-угорських доміній. Очевидно, що вирішення долі Галичини залежало у великій мірі від політичних обставин на Сході Европи. Якщо б Петлюра і Директорія були мали за собою весь народ Східньої України, як це мали Державний Секретаріят і Президент Є. Петрушевич в Галичині, а крім того ще й відповідну армію, яка зуміла б оборонити всю територію УНР, тоді це, поза всяким сумнівом, було б позитивно вплинуло на рішення Найвищої Ради у справі української Галичини. На жаль, слабість армії й уряду УНР взагалі мали негативні наслідки також і для Галичини.

Коли ж ідеться про ознайомлених зі справою галичан та Симона Петлюру -- то жаль до нього вони мають не за те, що він нібито "віддав" Галичину полякам, якої до речі, він ніколи не мав, але за те, що Петлюра, через своїх "дипломатів" Бориса Курдиновського та Клима Павлюка-Закржевського, почав торгувати Галичиною майже негайно після проголошення акту соборности 22 січня 1919 р., заявляючи своє "незаінтересування Галичиною". Це було зроблено всупереч договору УНР-ЗУНР і всупереч самому актові соборности, вже у травні 1919 р. і потайки від галицького уряду. Варшавський договір був уже тільки останнім акордом торгів з Польщею, які тягнулися від ранньої весни 1919 року.

Те що Галичина опинилася у складі Польської держави не було ані заслугою, ані виною Петлюри, бо сталося на основі рішення Найвищої Мирової Ради. Однак треба підкреслити, що заяви Курдиновського у Варшаві, з одного боку, та неспроможність армії УНР оборонити свою територію перед більшовиками, які дійшли аж до східніх кордонів Галичини, з другого боку, були відповідно використані польською дипломатією у Парижі й у великій мірі спричинилися до рішення Антанти у червні 1919 р. - віддати Галичину тимчасово під польську адміністрацію. З того власне й почалося панування відновленої польської держави в Галичині, яке остаточно було апробоване Радою Амбасадорів у березні 1923 року.

Якщо хтось може мати слушні претенсії до Петлюри за те, що попав під польське панування - то це населення Холмщини, Підляшшя та західньої Волині, які він віддав полякам у Варшавському договорі. До речі, цей же договір став важливим аргументом у совєтсько-польських переговорах 1920-1921, які довели до Ризького договору, що встановив кордон поміж Польщею та Совєтською Україною майже повністю по лінії визначеній у Варшавському договорі Петлюри з квітня 1920 р. Отже, вважати, що "помилка" Петлюри із Варшавським договором вийшла на "користь" західнім українцям - є дуже проблематична. По-перше, Варшавський договір сильно підважив акт соборности взагалі, а по-друге, таємні пертрактації з поляками, що його попереджали, про які слухи доходили й до галичан, ставали на перешкоді у порозумінню Західньо-українського та Східньо-українського урядів впродовж 1919 року. Те що Галичина зуміла осягнути в межах Польщі, було вислідом гідної постави українського народу та впертої боротьби з польською окупацією між двома війнами, яка включала і тюрми, і "пацифікацію" в 1930 р., і концентраційний табір у Березі Картузькій і т. п. "благодаті". Невже ж це також треба було б зарахувати на конто "корисної помилки" Петлюри?

СОТНИК ОСТАП ЧУЧКЕВИЧ

Сотник 1-ої Української Дивізії УНА Остап Чучкеви народився 2 жовтня 1907 р. в селі Романів на Львівщині. Середню освіту здобув він в Українській академічній гімназії у Львові, яку закінчив 11 серпня 1928. Після того виїхав на вищі студії до Мюнхену у Німеччині, спеціялізуючись у мостобудуванні. Студіюючи в Німеччині, він досконало вивчив німецьку мову та нав'язав знайомства з німцями студентами, які пізніше стали йому у пригоді, коли німці окупували українські землі у часі 2-ої світової війни.

Остап Чучкевич від самих початків включився в лави Організації Українських Націоналістів під псевдом "Франц Свобода" або "Франц". В бурхливі роки 1938-39 коли він був референтом зв'язків для спеціяльних завдань, а головно для кур'єрів з Карпатської України. Після трагічного закінчення зриву закарпатських українців у березні 1939 р. Чучкевич був призначений референтом для  спеціяльних завдань у референта військових справ ПУН, яким тоді був полк. Роман Сушко. Коли в 1940 р. в ОУН прийшло до розколу, Остап Чучкевич залишився вірним полк. Андрієві Мельникові.

В 1943 р. зголосився до української дивізії "Галичина". Перейшовши протитанковий вишкіл, він був назначений командиром 14-ої протитанкової сотні 29-го полку. Разом зі своєю сотнею Чучкевич виїхав на фронт під Броди, де виявився добрим і відважним старшиною. Він пробився через більшовицьке оточення й повернувся до Дивізії. За відвагу був відзначений залізним хрестом.

В Дивізії він був на Словаччині, Словенії і на фронті під Ґляйхенбергом в Австрії, де застав його кінець війни. Разом з Дивізією був у таборі полонених в Італії. Коли на весні 1947 р. полонених українців англійці стали перевозити до Англії, сотн. Остап Чучкевич був назначений комендантом ліквідаційного штабу і виїхав останнім | транспортом до Англії 10 червня 1947 р.

Восени 1948 р. сотн. Чучкевич був звільнений з табору полонених зі через рік виїхав до Аргентіни і поселився в Буенос-Айресі та вдруге одружився з Сонею з дому Кравців. В 1956 р. сотн. Чучкевич разом з родиною переїхав до Америки й осів у місті Клівленд в Огайо. Тут включився в ряди Братства та кілька років був головою Станиці.

Помер у 1981 р.

...

В. Верига

РІД КРАТІВ

Ген. Михайло Крат

Вибране зі спогадів з розділів "Рід Кратів" і "До 1917 року"

Мушу дещо написати про рід Кратів, бо тільки походження й родові традиції були спричинниками того, що я, можу сміливо сказати, блискучий старшина царської армії (в 24

роки від народження - підполковник і кавалер ордену св. Ґеорґія), опинився в українській армії, і від того часу (грудень 1917 р.) в той чи інший спосіб служу Україні, або українській справі. 

Різні переказували мені родові легенди про походження роду Кратів та про шляхетство, але певним є те, що предки наші з давніх давен служили в українському Гадяцькому полку і були шляхтичами, та що прадід мій Григорій Крат приділений був до 6-го Чернігівського козацького полку в 1812 році, коли цар Олександер І для заспокоєння самостійницьких настроїв "малоросійського дворянства" дозволив формувати українські козацькі полки, Так Москва, коли їй грозила небезпека (Наполеон), обдурювала нашу шляхту надією на поворот козацьких вольностей та привілеїв.

Прадід мій Григорій Матвійович не хотів ділити Красної Луки (нашого родинного гнізда) поміж дітьми, а все зоставив старшому синові Архипові; а Огієві, моєму дідові дав освіту й наказав "служити цареві", бо земля всю родину не вигодувала б. Так наш рід поділився на Архиповичів і Огійовичів. Перші були не тільки по крові, але й по цілій своїй культурі, а часто і з переконань українцями, а Огійовичі, до котрих я належу, не завжди визнавали себе українцями, забули рідну

мову, розповзлися по всій Росії й тільки приналежність до "дворян полтавской губернії" в'язала їх з рідною землею та українським народом.

Дід мій Огій служив недовго в Павлоградському гусарському полку. Потім вийшов "в отставку" і був начальником таможні (митного уряду) на австрійському кордоні в Тауроґені та Новоселицях з титулом "дєйствітєльний статскій совєтнік".. Як казав мені батько, дід не міг без сліз читати підпільного тоді Шевченка, однак всіх своїх синів (мав їх багато) віддав у науку до Полоцького кадетського корпусу, тільки наймолодшого хворобливого Юрія - в гімназію в Ковні.

Батько мій Микола Огійович скінчив цей курпус в 1872 році, а два роки пізніше почав службу в царській ґвардії - в Лейб-ґвардії Єгерського полку. Не мав він нагоди пізнати свій нарід й бути його вірним сином так, як і його сестра та всі його брати, за виїмком згаданого Юрія, що до корпусу не був принятий, після закінчення гімназії вступив до Петербурзького університету. Там познайомився зі студентами, свідомими українцями й сам став щирим і свідомим українцем. Служив у Петербурзі, але кожного року їздив або в Полтавщину, або в Галичину, навчився  української мови й був активним членом петербурзької "Громади".

.. Перші десять років мого життя в батьківському домі поклали печать на цілу мої істоту. Мушу сказати, що мама наша любила нас (трьох синів) дуже і завжди була до нас ніжною матір'ю. Але чомусь ми більше любити батька, його суворий погляд, насуплені великі брови, з-під котрих споглядали добрячі, такі хороші блакитні очі. Головною прикметою батька була справедливість і строгість у відношенні до себе й своїх найближчих. Своєю суворістю змушував тих, кого любив, до чесного життя. До того треба додати вплив батька на вкорінення поняття чести, військового гонору й любови до традицій.

Коли батько мій в рр. 1900-1904 був командиром 132-го Феодосійського полку в Катеринославі (полк цей складався майже виключно з українців), я цілими днями, з дозволу батька, але на журбу мамі, перебував з солдатами, заприязнився з багатьма, навчився українських пісень і почав говорити по-українському. Навіть у одній з моїх дитячих "драм", що проходили, розуміється, на тлі військового життя, офіцери говорили по-російському, а солдати по-українському.

В 1902 р. віддали мене в кадетський корпус в Сумах. Це був молодий корпус; коли я вступив, було в ньому тільки три кляси. Будинок корпусу був збудований на кошт відомого мецената, купця Харитоненка, а тому 25% кадетів в ньому могли бути сини купців. Отже, корпус різнився від іншим тим, що був "всесословний", різноклясовий (тоді ще суспільство ділилося на касти). Під час побуту в Сумському корпусі написав я інсценізацію "Пропавшої грамоти" Гоголя і її виставляли на кадетській сцені. Всі "актори" говорили по-російському, але багато висловів було тих, що я їх пізнав під час свого попереднього знайомства з "феодосійцями". Кадети залюбки співали українських пісень, навіть "в строю" (в рядах). Прикмета певного українства була досить помітна в Сумсьому корпусі, але я тоді не міг ще її оцінити, бо батьківський дім провадився по-російському, а з українством наша родина мала стільки спільного, що родинні козацькі спомини та захоплення Гоголем. Пам'ятаю, я також страшенно був захоплений повістю Авенаріуса "На Москву", в котрій описувалася Січ часів Сагайдачного. В корпусі почав я тяжко хворіти; треба було їхати до Петербурга на другу вже, тяжчу операцію. Без операції щасливо (завдяки молитвам мами - так вірила ціла наша родина) обійшлося, але до Сум я вже не вернувся, а став десь взимі 1905 року кадетом четвертої кляси Першого кадетського корпусу в Петербурзі.

З тих часів пригадую революцію 1904-1905 років - страйки на залізниці, бунт одного полку в Бобруйську, маніфестації в Петербурзі, похорон офір революції і усилену військову охорону в день відкриття першої Державної Думи. Тоді у дворі Першого корпусу стояли напоготові ескадрони Лейб-ґвардії Драґунського полку.

.. В Петербурзі жило багато моїх родичів, переважно з руки мами, яких я міг щонеділі відвідувати, якщо впродовж тижня в чомусь не провинився або не дістав поганої оцінки

з науки. Приходив я в суботу, ходив на Всенічну, вранці на Службу Божу, вдень до театру чи музею, а ввечері повертався. Ті візити у родичів були для мене дуже приємні. Відвідини у

згаданого раніше брата мого батька, Юрія Огійовича, були надзвичайні. Він мешкав далеко від центру міста, говорив по-українському (я не все розумів), співав мені українських пісень під акомпаньямент фісгармонії, показував українські книжки й газети, часом давав мені їх із собою. Дядя Юрій, як я його звав, поклав у мою душу початки української свідомости. Я читав "Кобзаря", читав історію Аркаса й "Літературно-Науковий Вісник".

Був дядя Юрій дуже гостинний, й тому до нього часто приходили студенти-українці, гуторили, співали, дискутували. Я бував на тих зібраннях, але до мене, як до кадета, та ще такого, що не володів українською мовою, не могли ставитись прихильно. А все ж оце читання книжок і газет та присутність на студентських гутірках мали свої наслідки. Я цілковито усвідомлював собі, що належу до українського народу так, як належали мої предки. Конкретних наслідків тої свідомости не було жадних, бо в той час ніхто з гостей дядька та й він сам не думали про самостійну Україну, а про боротьбу з царатом за вільний розвиток української культури, і то разом з російськими революціонерами.

.. Перший кадетський корпус містився в колишній палаті Меншікова, любимця Петра І. В кімнатах зберегли всі меблі царського фаворита. Поруч з ними був музей з експонатами, що свідчили про 175-літню історію корпусу. Кожний куток був там просяклий старовиною. В церкві знаходилася Євангелія гетьмана Мазепи, що Меншіков пограбував був на Переволочні. Притвор церкви був оббитий чорним мармуром, на котрому вирізані були імена та прізвища кадетів, що впали в боях, починаючи від Кунерсдорфу й Цорндорфу, а кінчаючи, як я був кадетом, Японською війною. Виховували там лицарів, відданих тронові й своїм полковим штандартам та

знаменам перш усього й понад усе. Розуміння батьківщини було на другому пляні поза тими двома святощами. За ними йшли дворянські, родові традиції.

Ось, чому по революції 1917 року, коли зникли спаплюжені ідеї російського монархізму, а знамена полкові десь забрали для переробки на революційні республіканські, мене нічого не лучило з Росією, а родові шляхетські традиції привели мене на службу Україні.

Після закінчення корпусу, а після нього - Павловської офіцерської школи в 1911 році, служив я у Пскові, в 93-му піхотному Іркутському Великого Князя Михаїла Олександровича полку. З тим полком і рушив я на фронт із початком Першої світової війни в 1914 році.

Блюмфілд Гіллс, грудень 1952.

В ШКОЛІ ПЕРЕКЛАДАЧІВ В ОРАНІЄНБУРҐУ

В. СІРСЬКИЙ

В половині листопада 1943 р. 2-га вишкільна сотня для спеціяльних завдань вийшла, вранці, як звичайно, на щоденні вправи. Не минуло ще години часу, коли нашу сотню наздігнав післанець із важливим повідомленням. Він прочитав імена двадцять двох кандидатів до школи перекладачів в Оранієнбурґу. В поспіху ми повернулися до своїх бараків, де вже на нас чекали спаковані наплечники. Негайно ми відмаршували до станції Дембіца. На другий день перед вечером ми вже були в Берліні. Не встигли ми ще висісти з поїзду, як нас привітали американські літаки, котрі бомбардували одну із дільниць Берліна. Ці налети англійських та американських літаків дошкулювали нам кожного дня протягом нашого п'ятимісячного побуту в Оранієнбурґу. Після Різдва 1944 р. ці налети вже відбувалися двома наворотами: перший налет коло десятої години перед північчю, а другий в другій годині по півночі. На щастя, наша школа була серед густих соснових лісів у сусідстві концентраційних таборів і, мабуть, тому на наші голови не падали американські бомби. Мені навіть і подобалася ця щонічна берлінська "ялинка", коли американці скидали на парашутах тисячі світел, а потім і бомби. Здолини німецькі рефлектори намагалися зловити "на мушку" будь-якого американського літака і цим хотіли допомогти зеніткам знищити непрошеного ворога. Ці світляні вистріли зеніток, здавалось, хотіли перемінити синє небо в подіравлене решето. Розуміється, що й німецькі літуни завзято обороняли своє місто, стріляючи в американців світляними набоями. Тоді горіли цілі квартали Берліна, тисячі мешканців гинули від куль зухвалих американців, яким також не обходилося на сухо: кожної ночі вони втрачали від тридцять до сімдесят бомбовозів. Тоді американські літуни пробували рятуватися при помочі парашутів, але багато з них гинуло в цій стрілянині. Кружляли вістки, що деяких "щасливців" лінчували розлючені мешканці Берліна. Розуміється, що в таких умовинах нам не було легко вчитися.

Два-три тижні після нашого приїзду до Оранієнбурґу до нашої групи долучили ще сорок кандидатів із підстаршинської школи. Вже на другий день уранці після нашого приїзду, ми зустріли вперше спухлих від голоду польських в'язнів, котрі замітали бараки. Відразу ми нав'язали з ними "торговельні" зв'язки: вони шили нам шапки, прасували однострої, а ми їм за це платили хлібом. Помимо гострої заборони зі сторони німців, ці зв'язки тривали аж до нашого від'їзду до Дивізії при кінці березня 1944 р. Звичайно ми завивали хліб у паперові торби та лишали їх для поляків у бочках зі сміттям.

В скорому часі ми нав'язали зв'язки з нашими студентами в Берліні та почали їздити туди кожної неділі на богослуження. Підчас Служби Божої в Берліні я зустрів Євгена Дуткевича, старого колеґу з брідської бурси, котрий познайомив нас із нашими дівчатами, що їх німці загнали сюди на невільничі роботи. 

В школі перекладачів нас вчило чотирьох учителів: д-р Петер, один німець із Галичини, німець із Волині та ще один "фольксдойч" з Ожидова. Це була звичайна собі муштра вічних перекладів з української мови на німецьку та навпаки. Коли хтось успішно склав іспит з одної мови (німецької), той автоматично діставав ранґу підстаршини. Хто вивчив три мови, той діставав ранґу хорунжого. Із нашої школи першим склав іспит тільки Микола Пархуць (пропав у штабовій сотні 29-го полку у бою під Бродами. Він був десятником у чоті піонерів). Після нього ніхто з нас іспитів не складав, бо німці хотіли перекинути нас усіх до німецьких частин за перекладачів. Щойно після довгих торгів і всяких погроз німці відіслали нас до Дивізії. Щоб пімститися на нас за нашу впертість, німці відіслали нас до Дембіци, хоч добре знали, що Дивізія вже перебувала в Нойгамері. Перед самим від'їздом німці рішили дати нам ще одну научку. Замість чеського студента, який проводив з нами щоденну муштру (звичайно ми скривалися в якійсь лісовій каварні, пили чорну каву, співали, або обговорювали світові події), в цей день команду над нами перебрав якийсь СС-капраль. Цілі дві годині він примусив нас усіх рачкувати через хородну річку. Нарешті комусь із нас увірвався терпець (прізвища цього смільчака не пригадую) і він з баґнетом у руці кинувся на цього німця. Цей "герой" відразу "накивав п'ятами". Нашого смільчака німці не карали, тільки назвали його "ферріґтер українер».

Після приїзду до Дивізії мене приділили перекладачем до 29-го полку. Кожного місяця, аж до закінчення війни, я мусів складати присягу "на вірність" перекладів із української на німецьку мову. Першим моїм завданням при штабі було перекласти німецькі назви "МҐ 42" на українську мову. Все це пішло мені дуже легко, бо на поміч мені прийшли колишні старшини українських армій та словник Зілинського. Тільки "Ґегойзе" залишилася "Ґегойзою" до кінця, бо ніхто не міг розкусити тої триклятої назви.

Під час нашого побуту в Оранієнбурґу ми створили добрий хор, котрим диригував Садовський (чи не живе він в Клівленді?). Перший наш виступ відбувся на святкуванні старо-германського Різдва. Відразу ми здобули симпатії численної публіки в уніформах. Різдво наше в 1944 р. ми святкували дуже бідно. Наші берлінські студенти передали нам пляшку куті, і це було все, що ми мали на Свят-Вечір. Коли про це довідалися наші колеги з 2-ої вишкільної сотні, то через кілька днів вони прислали нам два мішки всяких різдвяних ласощів. Організаторами цієї товариської експедиції були брідські колеги на чолі з Ю. Чорнієм. На Різдво ми ходили також колядувати від бараку до бараку. Коляда допомогла нам віднайти десятки загублених серед німців наших земляків.

ОДНА СТОРІНКА ІСТОРІЇ

Іван КЕДРИН

Смерть Ганни Дмитерко-Ратич 3-го квітня 1981 року в місті Едісон, Н.Дж., ЗСА, на 89-му році життя, поклала точку на закінчення однієї сторінки історії цієї першої новітньої українсьної збройної формації, якою був леґіон Українських Січових Стрільців. У книзі Степана Ріпецького "Українське Січове Стрілецтво. Визвольний шлях і збройний чин" (В-во "Червона Калина", Ню Йорк, 1956) читаємо на сторінці 37: "У Львові засновується 25 січня 1914 року друге стрілецьке Товариство, якого головою став Роман Дашкевич, пізніший номандант артилерії та полковник київських Січових Стрільців... Мало воно понад 300 членів, між ними окрему жіночу чоту, якою проводила Олена Степанівна. Із власних фондів закуплено кріси для членів Товариства. У ньому вишколювалась низка пізніших старшин і підстаршин УСС, Микола Никорак, Тадей Ковалик, Іван Тучапський, Гандзя Дмитерко, Павлина Михайлишин і інші"..

Таким чином Ганна Дмитерко була активною учасницею тієї історичної події, якою було заснування славетного леґіону Українських Січових Стрільців. У вищенаведеній цитаті згадано три жіночі прізвища. Найбільш відомою була і є Олена Степанівна, пізніше дружина д-ра Романа Дашкевича, адвоката у Львові, колишнього члена Стрілецької Ради Січових Стрільців у Києві, за польської займанщини, засновника й команданта парамілітарної організації "Лугів", померлого на еміґрації у Куфштайні під Інсбруком, як генерал Армії УНР. Олена Степанівна мала ступінь д-ра філософії, була в першому періоді перебування большевиків у Львові доцентом тамошньогого університету, але її швидно потім арештували і в 1945-1956 роках вона перебувала у совєтських кацетах. Звідтіль повернулася до Львова і померла у 1963 році. Одна з хорунжих УСС Софія Галєчко, народжена 1891 року, у 1918 році втопилася в річці. Загалом -- за інформацією від історика українського січового стрілецтва д-ра Степана Ріпецького - в леґіоні Українських Січових Стрільців у різному характері служило 18 жінок. Ганна Дмитерко, за чоловіком, також колишнім українсьним січовим стрільцем, була, мабуть, останньою з них - дуже сумнівно, чи є ще в живих котрась з отих справжніх подивугідних піонерок жіночого руху, який не цурався активної участи в українському війську та перевів в рядах УСС, в рамках Українсько-Галицької Армії, всю нашу визвольну війну-революцію.

Походила Ганна Дмитерко з середньо-заможньої свідомої селянської родини в Підберізцях Львівського повіту. Були в родині три доні. Батько помер, як Ганні було 9 років. Ганна скінчила місцеву народну школу і державну учительську семінарію у Львові, саме перед вибухом Першої світової війни у 1914 році. Ще як учениця семінарії вона була членкою спершу тайного Пласту, а коли влада залеґалізувала Пласт - її активною учасницею і членкою - звеличницею до кінця свого життя. Брала участь в історичному січово-стрілецькому здвизі у червні 1914 року, коли то наспіла вістка про вбивство австрійського престолонаступника Франца Фердинанда, яке стало камінчиком, що зрушив лявіну Першої світової війни. Вона була однією із перших, які зголосилися до леґіону Українських Січових Стрільців, обмеженого, на жаль, чисельно наслідком спротиву польських кіл. Перейшла з Амією УГА Збруч після прогри війни проти Польщі і перейшла всі інколи трагічні події на Наддніпрянщині.

У лютому 1918 році вийшла заміж за "усусуса" Василя Ратича і з ним перевела воєнну кампанію спершу в Галичині, опісля на Наддніпрянщині. Працювала з чоловіком якийсь час в команді етапу, опісля в канцелярії Начальної Команди. Під час Визвольної війни народився її найстарший син Любомир. У 1922 році ніччю перебрили вони пішки разом з чоловіном і дворічним синком Збруч, втікаючи до Галичини. В рідному селі Підберізцях народився другий син Олег, тепер інженер в Америці. Загалом мала чотирьох синів. Два сини пішли добровільцями до Першої УД УНА і син Володар згинув під Бродами.

Однаково в Україні, як на еміґрації в Америці негайно включилася в активну громадську роботу. Мала величезний сантимент до війська і до Пласту. Якщо тільки дозволяло їй здоров'я, то не вважаючи на пізній вік щороку приїздила під час карнавалу на Вечерниці "Червоної Калини".

Це була туга, енерґійна, активна жінка, яка вміла сполучити в подивугідну гармонію місії вояка, громадської діячки, дружини, матері й господині. Скромна - ніколи не нахвалялася своєю участю у цих початках Українського Січового Стрілецтва, де романтика спліталася у нерозривний вузол із патріотизмом та свідомістю потреби здобувати рідну державу із зброєю в руках. Пригадаймо, що це був час, коли військова служба була дуже непопулярною в украніському громадянстві - однаково в Галичині, де у підльвівській кадетській школі не було ні одного українця, як і на Наддніпрянщині, де слово "салдат" було синонімом кари за якийсь злочин (життєпис Шевченка!). І власне на тлі таких противійськових настроїв, на тлі щойно народженого процесу національно-державницького думання суспільства, треба оцінювати вартість цих юнаків і цих молодих дівчат, яні горнулися до першої нашої новітньої військової формації, до славетного леґіону Українських Січових Стрільців.

Тому покійна Ганна Дмитерко-Ратич, яку глибоко шанували і любили всі її приятелі і знайомі, увійшла до історії українського жіночого руху та до історії українського війська. Ці рядки - це дуже маленька грудка на її свіжу могилу, яка зберігає щось більше, як одну домовину: вона зберігає частину нашої рідної військової історії. 

("Свобода", 18. 4. 1981).

МАТЕРІЯЛИ ДО ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ 2-ої СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Юрій Тис-Крохмалюк

STAATSMAENNER UND DIPLOMATEN BEI HITLER. Vertrauliche Aufzeichnungen ueber Unter-

redungen mit Vartretern des Auslandes 1939.41. 1967, Frankrurt a/M.

ДЕРЖАВНІ МУЖІ І ДИПЛОМАТИ У ГІТЛЕРА. Тайні записки розмов з представниками закордону 1939-1941. Франфурт/Майн, 1967.

Ця праця, яку написав і видав Андреас Гіллґрубер, складається з двох частин. Перша, яка тут друкується, обіймає роки 1939-1941, другу частину, яка відноситься до років 1942-1944 і появилася 1970 року, опублікуємо в наступному числі Вістей Комбатанта. Своє прізвище автор подав у другій частині.

Для історії України праця Гіллґрубера має значення посереднє: вона насвітлює політику европейських держав-союзників Німеччини, з якої впливаєї їхнє наставлення до проблем нашого народу.

Частина перша.

Стор. 35. Втрати німців у німецько-польській війні (справжні!) виносили 10572 забитих, 30322 ранених і 3407 пропалих. 1 вересня німці мали 88 дивізій; поляки 35 піхотних, 11 кавалерійних полків, 15 дивізій резерви.

Стор. 66. Гітлер тримав у тайні деякі домовлення з СССР, наприклад, те, що визнав Фінляндію як совєтську зону інтересів.

Стор. 93. Усі свої пляни Гітлер будував на переконанні, що після повалення Франції "бліц-кріґом" дійде з Англією до порозуміння. А позатим вірив у своє щастя, потрібне до перемоги.

Стор. 90. Німці рахувалися з тим що їхні втрати у польській війні будуть виносити 180-200000 забитих і 300-500000 поранених.

Стор. 161. СССР забрав північну Буковину і Басарабію; зросла ворожнеча мін Румунією і Мадярщиною за Семигород.

Стор. 198. (3 розмови Гітлера з Чіяном): Байдуже, що говорять російські політики про границі інтересів. Коли говорить зброя і маршують армії, усе це стає неванним і попередні заяви політиків (про російські інтереси у Молдавії) тратять всяке значення у виду переможного походу зброї. (28 серпня 1940).

Стор. 199. 15 березня 1939 Мадярщина зайняла територію в Карпатській Україні. (Гітлер до Чіяно 28 вересня 1940): "В Карпатській Україні настрій незавидно ворожий до мадярів".

Стор. 199. На нараді Гітлера з Молотовим фюрер сназав, що після розбиття Польщі він хотів би заключити мир і здемобілізувати своє військо, бо війна це злий інтерес. Молотов: "Досягти ціли війною є більш коштовне, як мирним способом!"

Стор. 275. Нотатка до відвідин Петена у Гітлера 24 жовтня 1940 р.

Німеччина мала в той час (стан на 22 червня 1940), включно з Ваффен-СС, 208 дивізій, а Гітлер сказав Петенові, що в березні 1941 р. буде мати 230 дивізій.

Стор. 294. 13 листопада у Гітлера був Молотов. Ще перед тим Гітлер сумнівався, чи йому вдається переконати СССР, що їхній напрям експансії повине бути на Індію. Теж, мабуть, не зможе втягнути СССР до континентального союзу. Невдача Італії в Греції виликала велике погіршення німецької позиції в південно-східній Европі. Гітлер почав схилятися до радикального потягненя: розбити СССР війною влітку 1941 р.

Стор. 321. Гітлер сказав, що має 230 дивізій. (Чиста фантазія: до 1 травня 1941 р. має бути 180 дивізій).

Стор. 384. Болгарсьному дипломатові Драґанову Гітлер сказав на нараді З грудня 1940, що російська гарантія, яку Москва запропонувала Болгарії (Болгарія відмовилася 10 листопада 1940), довела б до введення на болгарську територію кільна російських дивізій, як це зробила у балтійських державах. Далі безоглядна комуністична пропаґанда доведе у короткому часі до збільшовичення цілої країни. Німеччина не зацікавлена Чорним морем, але як би прийшло до конфлікту, то Гітлер заатакував би СССР не на Чорному морі, а на 2000-кілометровій границі там, де було б йому вигідно. Закінчуючи розмову, Гітлер сказав, що небезпека для Балканів є велика. Як прийшло б до кризи без ясного становища Болгарії, то більшовизм вломиться до Болгарії, а що це значить, то Драґанов знає! Єдина можливість для Болгарії - це приступлення до пакту трьох.

Стор. 406. Прибув італійський дипломат Альфієрі 19 грудня 1940. Гітлер каже, що в теперішніх умовах Німеччина змушена зайняти деякі території, які для неї є обтяженням. Приміром, тепер взимі мусить вислати армію до Румунії, де трудна комунікація, але він мусить це зробити, бо може втратити Балкани і джерела нафти. Ця втрата була б важким ударом, який, мабуть, не вдасться оминути, коли англійці заатакують німецькі копальні  (вугілля), Саме в той час 16-ту німецьку панцерну дивізію переміщено до Румунії.

Стор. 443. 21 січня 1941 р. нарада У Гітлера: Кайтель, Йодль, Чіяно.

Гітлер сказав до Мусоліні, що вмаршовуючі до Румунії німецькі сили (7 дивізій) є більші, як потрібно до операції у Греції. Одна група буде розміщена в районі Констанци, про що Болгарія просила на випадок наступу росіян з півночі. Друга група залишається в Румунії для спротиву наступові Москви на Галяц.

З дальших розмов виходить, що, на прохання Італії, 11 січня 1941 р. Гітлер погодився вислати з'єднання гірських стрільців до Альбанії.

Стор. 503. 27 березня відбулася розмова Гітлера з японським міністром закордонних справ Матсуона. Гітлер розповів йому, що він хотів досягти своєї мети з Польщею 1939 р. а не війною, але поляки не погодилися. Проти німців було 60 польських дивізій, 6 норвезьких, 18 голляндськних, 22 бельгійські, 138 французьких і 12 чи 13 британських на континенті.

Стор. 504. Як звичайно, ці цифри були фальшиві, бо 1939 р. були тільки польські ворожі дивізії, але не було норвезьких, голляндських, бельгійських, навіть британських (15 вересня було 2 дивізії, а напочатку жовтня ще дві. Під кінець грудня британсьний експедиційний корпус мав 160000 вояків).

У дальшій розмові з міністром Гітлер розповів, що Англія хотіла заключити пакт з Росією, але Гітлер її випередив. Мимо цього він втримує проти Росії 160-180 дивізій. Хоч Гітлер більше не говорив про совєтську небезпеку, але Ріббентроп виявив японцеві, що німецько-російська війна майже певно.

Стор. 525. Муссоліні повідомив Гітлера, що 5 квітня починає наступ на Грецію і Югославію. Німці заатакували югославські міста від заходу і від Болгарії і 17 квітня Югославія скапітулювала. .

Стор. 587. Нарада румунського шефа уряду Антонеску з Гітлером, який заявив, що в минулому році дав гарантію Румунії на прохання короля, але він не сумнівається, що Сталін уважає це ворожим актом. Тому 12 жовтня німецькі війська вмашерували, щоб відвернути гіршу ситуацію. Тоді Молотов відвідав Гітлера і спитав, чи це є акцією проти Росії. Гітлер відповів, що не думає, щоб Росія хотіла заатакувати Румунію але гарантії є звернені проти кожного агресора. Тоді Молотов спитав, чи Гітлер погодиться, коли Росія дасть Болгарії таку саму гарантію і окупує її своїми військами. Гітлер дав негативну відповідь. Це діялося 12 і 13 листопада 1940.

Стор. 587. Молотов: «Фінляндія загрожує Росії і такий стан є несприятливий". Гітлер: "Фінляндія не є районом німецьких інтересів, але вибух фінляндсько-російської війни викличе незносиму ситуацію. На дальший запит Молотова, чи Гітлер погодиться на совєтські бази в Дарданеллах, відповів, що може погодитися на деякі полекші для Росії. Того дня (12-13 листопада 1940) сказав Гітлер: "Через румунські гарантії Росія перейшла на сторону

ворогів Німеччини"!

Стор. 589. Гітлер до Антонеску: «Ситуація така, що Сталін не простить Німеччині, що не допустила його до Балканів!" (12 червня 1941). В дальших нарадах говорив: «Росія концентрує на нордоні свої сили, щоб не дозволити реалізувати плян Німеччини цілою своєю силою вирішити війну. Сталін хоче, щоб Німеччина втратила, а він щоб скористав на часі. Росія хоче використати воєнне послаблення Німеччини і усунути державу, яка стоїть на перешкоді Росії зайняти Европу. Росія хоче продовжувати війну і тим самим є проти пляну Німеччини закінчити її в 1941 році.

Стор. 594. Антонеску: "Продовження війни є небезпечне для держав осі. Як війська Росії будуть у пляновому відступі, то це тому, щоб скористати на часі. Сила совєтського спротиву не буде велика, і населення бажає визволення. Врешті простір шкодив Наполеонові і німцям 1919 р., але це тепер при змоторизованих з'єднаннях відпадає. Гітлер відповів, що ціллю акції є не дозволити ворогові відступити, а слід його знищити.

Стор. 597. Гітлер почав війну проти СССР 22 червня 1941 р. Дня 15 липня приняв японського посла Ошіму у своїй головній квартирі "Вольфсшанце" біля Ратенбурґа у Східній Прусії і запропонував Японії приступити до війни і заатакувати СССР. Він не знав, що ще 2 липня 1941 р. уряд Японії вирішив напрям агресії на південь, а СССР залишити до часу, коли буде певним, що він заломиться.