ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 30 вересня 2020 р.

ГАРЯЧІ ДНІ ПІД БРОДАМИ



С.М.


Це був уже п'ятий або шостий день безпощадних боїв, що їх вели частини Галицької Дивізії в кітлі під Бродами. У практиці це означало, що вже щонаймні п'ять повних діб, від досвітку до заходу сонця все, що тільки могло ворушитися у тому зімкнутому кільці, було безперервно бомбардоване цілими стадами ворожих літаків, обстрілюване гарматнім вогнем усіх знаних воєнній техніці калібрів та обкладуване ракетними "диванами" горезвісних "катюш".

Ситуація критична. Окруження повне з усіх сторін. Про це вже знають усі: від генералів до пристаркуватих, вусатих візників. Сидимо тут, як мишка в пастці. Вже майже тиждень йдуть усюди запеклі, гарячі бої. Противник отримує заєдні нові підкріплення; наші сили тануть з години на годину. Куди не глянеш, всюди валяються покотом трупи людей, коней, порозбиваних автомашин, поперевертаних горі колесами возів, деколи ще із живими кіньми при дишлях, які стоять з похнюпленими до самісінької землі головами, дожидаючи терпеливо на своїх фірманів. Вони не прийдуть уже до своїх коней.

Люди ледь плентають ногами. Ці всі страхіття починають вже лізти боком. Знеохочують до всього, навіть до життя. Але жити хочеться, дуже хочеться. А тимчасом тут клекотить пекло, всіми своїми чортівськими засобами. Воно поза межами людської уяви.

Безупинку ведуться змагання у нерівному бою, щоб врешті вибити собі якусь діру в тому грізному мурі. Кожний з нас думає тільки про те, щоб видістатися з тих кліщів, які кожного дня все тісніше затискаються довкола нас і торощать все, що подорозі.

Смерть кладе покотом десятки людей на наших таки очах. Це депримує, ломить волю боротьби навіть найбільш запеклих, заправлених у боях, обвішаних різними бойовими відзначеннями, довголітніх фронтовиків. А що говорити про молоденьких, ще зовсім не остріляних наших стрільців, які уперше побачили всю грозу сучасної війни, почули рев соток гармат, побачили смерть і каліцтво, врешті знайшлися в кітлі, де всюди є фронт, а противник дошкульно дає знати з усіх сторін про свою присутність.

Проби прориву ведуться різними нашвидку змонтованими штурмовими групами у всіх можливих напрямах. Буває таке, що одні групи йдуть в наступ в одну сторону, а навпроти них, зовсім неожидано появляються якісь інші, що наступають проти нас. Щойно по якомусь часі вияснюється ситуація, стихає стрілянина й несуться гукання: "Ніхт шіссен! Гір айґене айнгайтен!" Але ті що вже впали — не оживуть.

Словом — повна нерозбериха.

Дніє. Лежимо напоготівлі на мокрій землі. Ні плаща, ні коца. Все те залишилося при наплечниках на возах. Вози згоріли. Вогкість і ранковий холод телепають тілом, мов у пропасниці. Випорпані ніччю неглибокі ямки, мають нас хоронити перед ворожим зором і обстрілом.

Тиша. Тільки десь поблизу цвіркуни, чи якась інша комашня веде якийсь діялог.

Село, що розпосілося перед нами, отулює густа, біла мряка. Воно ще дрімає і лиш півні порушують цю таємну тишу. Прилеглі до села пасовиська парують білим димом, що простеляється над ними й перевалюється то сюди, то туди.

Патрулі ще вечером ствердили, що село зайняте противником. Наше завдання: взяти село штурмом і маршувати дальше на південний захід, де будемо пробиватися поза перстень окруження. Інші групи підуть в обхід направо від нас і з лівого боку. Стільки знаємо про ситуацію. Видно, хтось думає за нас, плянує, видає накази.

Ми, розбитки із різних частин, творимо тепер окрему бойову групу, що її зовуть "кампфґруппе". Командує нами якийсь молодий майор вермахту. Його іменем охрищено нашу групу.

Кого тут немає. Німці, українці, якісь хорвати, словаки, кілька мадярів, азербайджанці. Збиранина із різних полків і дивізій. Представники всіх родів зброї і служб. Все усуміш, нашвидку зорганізоване в дві сотні. Хто лише живий і сяк-так ще може волочити ногами: кухарі, пекарі, санітари, візники, піхотинці і артилеристи, піоніри, зв'язківці — всі лежать тепер пліч-о-пліч з крісами в руках і ждуть приказу до наступу.

Всі знають, всі свідомі, що перед нами запеклий, смертельний бій, в якому є лише дві можливості: перемогти або полягти.

Раптом по лінії передають тихцем прикази:

—  Зайтенґевере пфлянц авф!

Отже "пфлянцуємо" наші багнети на дула крісів, якби ми були на вправах десь в Гайделяґрі або в Нойгамері.

—  Гандґранатен шарф махен! — несеться шепотом дальший приказ.

—  Фертіґ махен цум шпрунґ!

Готовлюсь до скоку. Підтягаю ногу під саміську бороду. Весь дрижу.

—  Штурррм! — реве тепер на весь світ командир.

Могутнє "Гурра"! прорізує цю світанкову, літню тишу.

Вискакуємо з наших схоронищ і розвиваємося до наступи. Багнети на крісах. Гранати за поясами і за халявами. Мене повчав колись польський капрал, що "хлібак" тому так називається, бо в ньому добрий вояк завжди носить — гранати. Тому маю їх повнісько у моєму "бротбойтелі".

Зривається безтямна пальба з усіх сторін. Стовпи куряви вбиваються в гору. Від сторони села заєдно плюють скоростріли. Наші також теркочуть у відплату. Десь гупають гармати. Важко збагнути, чиї вони та по кім вони б'ють.

В атаку йде вся ця сірома, по якій може ще нині залишиться одна згадка, одна метрика: невідомий.

Стараюся опанувати нерви. Знаю, що хто їх стратить, цей паде.

Біжимо вперед. Скоками. Як на маневрах. Залягаємо на хвилинку, і, знову, перед себе. Побіч мене біжить з крісом у руках якийсь немолодий вже капітан, здається лікар. По якомусь часі він наче б піткнувся і щосили гупонув на землю. Оглядаюся. Ані ворухнувся. А так грімко кричав "Гура", що цим своїм бойовим окликом і мені додавав одваги.

Гук, тріскіт, метушня... Женемо вперед. Стримку вже немає. Бій шаленіє. Звідусіль теркочуть скоростріли і їх черги протинають повітря, посвистуючи, або фурґочачи десь попри голову.
Ми вже поблизу перших хат. Кидаю гранату. Припадаю на землю. Бах! Підриваюся й біжу дальше перед себе.

Минаю купу кінських трупів з видутими животами та скляними, витріщеними очима. Жах.
Перескакую черезь щось, що заважає на моєму уявному шляху до волі, але навіть не знаю, що це таке.

Вбігаю в село. Тут же при стовпі, на якому висіла колись інформаційна таблиця з назвою села і повіту, лежить перевернений кулемет "Максим", а довкруги нього вибита обслуга.
Неподалік догоряють якісь авта. Пахне бензиною, порохом, розпаленим металом. Десь посередині села пожар, який щораз більше поширюється.

А над тим усім верховодить вона: смерть. Її жниво було тут пребагате. Не хотілося вірити, що можна так "гуртово" вмирати.

Йшов з нами в атаку якийсь підстаршина-німець, який зі собою волік собаку. Такого звичайніського біло-жовтого "кундля" із закрученим як обарінок хвостом. Собака, за словами німця, мав приносити щастя. Підстаршина був з ним у кітлі біля Корсуня-Шевченківського і — оповідав — видобувся з окруження. Завдяки собаці. Тепер, бачу, лежить мій принагідний знайомий з розпанаханими грудьми. Побіч — собака. Також неживий. Не приніс нині щастя свому панові.

Затримуємось. Командир групи виділює дві слабі чоти, силою біля п'ятдесяти людей для обсадження краю села та обсервації передпілля, звідки ми щойно прийшли. Бо в тому безголов'ї ніколи не відомо, хто може надійти за нами.

Бій іде дальше десь на другому кінці села. Приводять полонених. Буде їх десь біля сотки. Майже самі українці з Кам'янця-Подільського і околиць. Старші люди, віком 40-45 років. Залякані, задубілі від страху. Конвоїри кажуть їм сісти попід плотом, при дорозі. Приглядаємось собі взаємно. Вони знають, хто ми. Просять, щоб ми не відходили, бо німці їх вистріляють. Потішаємо. Запевнюємо. Якось заспокоюються. Деякі витягають махорку й крутять в газетному
папері товстелезні цигарки. Інші витягають зі своїх мішечків-наплечників якісь сухарі, цибулю, сіль і пробують снідати.

Десь там, за селом, бій кипить дальше. Стрілянина то густішає, то втихомирюється. До, нас долітають оклики "Ура" і Гура".

Над селом починають ширяти літаки. Це не віщує нічого доброго.

Раптом десь з боків, зовсім близько починають тріскати крісові постріли, галасують автомати, несуться якісь вибухи. Все те триває момент і ми помічаємо зправа і зліва від нас розпашілі обличчя в знаних пропастистих шоломах.

—  Фріц, бросай ружйо! Здавайса! Рукі ввєрх!

І ми вже в полоні. Навіть не вспіли прийняти бойової постави.

На війні звичайнісінький припадок грає непересічну ролю. Таке вийшло і з нами.

Наші дотеперішні полонені не дуже то раді з неожиданого "визволення" і тепер, на приказ якогось майора впорядковуються на дорозі.

Їхні місця під плотом займаємо ми.

Ну, здається, тепер ми попались у повне безвихіддя. Думки за думками гонять, бушують по мізку.

Сидимо збайдужілі під отим клятим плотом. Не бачимо жодних перспектив на зміну нашої незавидної долі.

Наслуховуємо. Бій наче б віддалявся кудись на південь.

Поволеньки холодиться мозок. Кров, що досі билася у висках, якось успокоїлася. Нервова напруга падала. Що буде? Спохмурнілі, брудні, не миті від тижня обличчя. Очі підпухлі від неспаних ночей. Такий зараз наш портрет.

Вартові вдивляються в нас з-під лоба, важкими поглядами. Неприязні обличчя.

Як довго триватиме цей зашморг?

За мною, за плечима, там десь за плотом нагло щось ворушиться. Шелестить листя якогось агресту, може порічок, що там ростуть — і я виразно чую чоловічий шепіт:

—  Хлопці, будьте готові. Скоро будете вільні. Недалечко звідси "наші" готовляться до наступу...
Ці слова розради чує також мій сусід, що сидить праворуч. Це бравий гуцул, десь з-під Жаб'є.

—  Ти, мой, ци чув-єс? — і значуще моргає, ледь-ледь всімхаючись.

—  Вас іст льос? — питає німець, що сидить ліворуч. — Мавльгальтен — відповідаю. Шнель верден вір фрай. Ферштанден?

Німчиськові засвітилися дві свічечки в очах. Плаче.

Велике щастя, що вартовий, який з крісом напоготові довго стовбичив напроти нас — відійшов досить далеко, щоб прикурити цигарку від свого сусіда. Цей момент, видно, вибрав наш одважний інформатор "з-за плота".

Тепер уже сидимо, як на шпильках.

Дорогою проходить якийсь лейтенант. Вздрів нас і — зупинився на середині дороги. Обкинув усіх диким, зимним поглядом, розкарячив ноги та взявшись обидвома руками під боки й хитаючись з боку на бік почав вигукувати:

—  Есесовци, мать вашу...!  Мєрзавци!  Бандєровци!  Для вас, сукіних синов, нєт спасєнія. Я вас сєйчас всєх вистрєляю, как собак. Ето одінокая для вас путь...

І перекидає з плечей автомат перед себе, жигаючи водночас цілою в'язанкою огидних прокльонів.

До нього підбігає начальник нашої сторожі, літній вже чолов'яга, сержант, стає поміж ним та нами і горлає з-українська:

—  Товариш лейтєнант, нам приказано відправити їх в штаб дивізії для допитів у спецчасті. Вони всі — важниє пленниє. Спецплєнниє.

Стогін — тупотіння соток ніг перериває цей "доклад". Стріл, другий... Гура! Гура! — несеться звідкись і з-заду нас.

Заскочені, збаранілі од переляку червоноармійці підносять руки в гору.

Наш "герой" навіть не вистрілив. Дивлюсь, а він уже в поставі на "струнко" стовбичить посеред дороги з витягненими над голову руками. Деякі солдати кинулися до панічної втечі, але по хвилині завернули, бо напроти них виходив якийсь інший наш відділ. Серед наших освободителів помічаю знайомі обличчя декотрих фюзилєрів і піонерів. Знаю їх ще з Нойгамеру.

Підбігаємо до місця, де перед кількома годинами ми скинули на купу нашу зброю, пояси, шоломи. За хвилинку — ми стали знова повновартісними вояками.

Наші недавні наглядачі і ще якісь інші червоноармійці зайняли тепер наші ще теплі місця під тим зачарованим плотом.

Яке ж мінливе буває те воєнне щастя...

Збираємося на дорозі в маршову колону. Зовсім не до сміху нам у ситуації, в якій находимось, але те, що твориться нині на тій вузесенькій, сільській вулиці, спонукує і нас, і наших противників, що засіли тепер під плотом до щирого сміху. Всміхаємось взаємно до себе.

Тільки "герой"-лейтенант сидить, вовкувато поглядаючи на нас.

Залишаємо село. Не знаю навіть його назви. Йдемо по своє призначення, на зустріч нашій долі.
Перед нами будуть ще Почапи, а потім — Княже.

Ще буде литися цілими струміннями сердечна українська кров по той і по тамтой бік бойової лінії.

Ми виповнили свій жовнірський обов'язок гідно і чесно до останку.

Така є правда.




середа, 23 вересня 2020 р.

МОЇ ЗУСТРІЧІ З ГЕНЕРАЛОМ ШАНДРУКОМ


Петро Саварин


По смерти генерала Шандрука майже всі українські газети у вільному світі пишуть про нього та навіть дуже детально описують його життя. Я у свому житті зустрічався з ним три рази. Тому, дозвольте мені, як колишньому, дуже "зеленому", бо всього 18-літньому в 1945 р., а все ж таки воякові Української дивізії, поділитися з моїми враженнями з моїх зустрічей з покійним генералом Шандруком.

Зустріч перша. Квітень 1945 р. Я в 14-ій сотні 30-го полку, т. зв. "протипанцерних". Бої під Штайнбахом. Сотнею керує сотник Ганзен, але ми, стрільці, орієнтуємось на своїх старшин і підстаршин: Трача, Барабаша, Ільницького, Лазурка і других. У своїй книжці споминів Роман Лазурко розказує про участь нашої сотні в тих боях. Не знаю, як він все собі те пригадує, бо коли йдеться про мене, то забийте мене, але я всього того не пам'ятаю, точніше, пригадую деталі, але тільки мов крізь сон! Знаю, що ми досить добре трималися кілька днів, аж поки більшовики не повели на нас гураганну атаку. Пригадую, як я біг і ліз на чотирьох напереміну, час-до-часу відстрілюючись до наступаючих на п'яти більшовиків, як біля мене впав смертельно поцілений мій товариш з роя і я на мить зігнувся забрати його документи, щоб не попалися в руки ворога (пізніше загубив їх все одно!). Кріс тяжкий, як олово, з мого роя біля мене вже нікого, але кругом ще дивізійники. Час-до-часу запитую, "де 14-та", і хтось, залягаючи на мить біля мене, каже, що Ганзена вже нема, що хлопці — наліво, на горбі. В грудях не стає повітря, але вже чути російську лайку зовсім близько, і знову біжу. Ледве служать мені ноги, черевики нагризли, що кожний крок — то мука. Але біжу, і ось — за мною тиша. А повітря м'яке-м'яке, майже як в далеких моїх сторонах на Поділлі. Польова жандармерія. Питаюсь знову, де 14-та, показує рукою, і я вже зовсім спокійно йду далі і доходжу до нашого польового табору. Приходжу, а з 14-ої всього яка половина. Кілька днів ходжу, як автомат, реєструю тільки накази і дуже-дуже хочу їсти і спати. Але через кілька днів приходжу до себе.

І от, одного дня — вістка! Приїхав якийсь генерал Шандрук і перебирає Дивізію під свою команду. Хлопці не вірять, ще одна "пароля". Не вірю і я, аж чую: наказ готуватися до присяги. Значить правда! Готуюся і я, маршируємо на площу, стаємо. Їдуть авта і бачу — справді, високий, в червоних "лямпасах", дійсний генерал.

Я до того часу генерала ніколи на очі не бачив, німецького, не то що українця. На серці аж якось моторошно. Що це діється? Невже все на фронті міняється і ми ще підемо на схід? Невже на місце німців прийдуть наші старшини? Питаю потихо товаришів, але ніхто нічого не може сказати, а в міжчасі звіт! "Стрілецька українська дивізія «Галичина», 1-ша Українська дивізія Української Національної Армії готова до присяги!" Якийсь старшина-священик проводить присягу: "Присягаю Всемогучому Богові..."

Повторяю і плачу, не можу вимовити слів. Я вже стаю українським вояком. І наша Дивізія вже не "СС", а українська! То я таки недаром пішов з 7-ої кляси гімназії до Дивізії, замість в ліс.
А от іде перед рядами сам генерал, стрункий, поставний. Чую як деревіють мені ноги. Боюсь, що від напруження впаду і тільки волею не даюся...

Давно, давно це було, але переживати щось подібного не довелося й досі. Я ставав українським вояком і присягав на рідний прапор "боротися зі зброєю в руках за свій нарід і свою батьківщину Україну", завдяки Шандрукові. І я певний, що подібне духове піднесення переживали всі, яким доля всміхнулася того вічнопам'ятного дня, 25 квітня 1945 р., бути учасниками тої події.

Зустріч друга. Яких 2 тижні пізніше. Коли я досягнув Юденбурґ, там вже були більшовицькі танки. Ровер, на якому я втікав, я заміняв за коня, в стрічного німця довідався куди йде дорога через гори на північ і погнав в гори. Їхав на коні, аж поки не сягнув полоси снігу, тоді нагнав коня надолину, а сам став спинатися до вершка. Щойно під верхом гори я запримітив, що разом зі мною спинаються теж інші дивізійники.

Прилучився до них. Говоримо, думаємо, чи попадемо в руки американців чи в зуби більшовиків? Рішили за всяку ціну дістатися до американців, навіть як би прийшлося тиждень іти горами. Перейшовши гору, зійшли в якесь містечко, над рікою. Питаюся, хто на мості, американці чи більшовики? Відповідає якийсь німець: "На цьому, ближчому мості — більшовики, але на тому, дальшому — ше нікого нема".

Обходимо, спішно переходимо міст. Їде якесь авто, впрошуюсь на авто і за півгодини — був вже далеко від небезпеки. Але, не певний, де американці, йду знову в гори, де перебуваю кілька днів. Голодний, як пес. Тільки подеколи стрічні німці дають скибку хліба, самі не мають багато. Проте, мучить мене одне: а де товариство, чи не збираються десь і не підуть, цим разом з американцями, проти більшовиків? Що за молодеча наївність!

Хоча мій батько казав мені не здаватися в полон, я таки зійшов згодом вниз, розпитав, куди пішли дивізійники, і, вірите чи ні — таки зголосився, добровільно, до полону, над Ріґзее, біля Мурнав. І знову, як жилося нам над тим озером (а було нас там біля 700), описав Роман Лазурко (спасибі йому за те) в згаданій своїй книжці, і я не буду тут розповідати. Але один факт пригадаю. Одного дня пішла по таборі вістка, що приїхав генерал Шандрук. Думаю, я його вже бачив, я перед ним присягав. Значить — ми не самі, він за нас пам'ятає, він за нас говорить.

І в серце вступила нова надія. Ту надію вплив в моє серце — покійний командир і за це я йому знову вдячний, чисто особисто. Подібно думали і мої товариші і хоч ще довго прийшлося нам сидіти і багато пережити, але сиділося вже відрадніше, бо ми знали, що генерал на волі, і старається про наше звільнення.

Вкінці — третя зустріч, вже в Канаді, в Едмонтоні. Ювілей Дивізії. Наші почесні гості: о. д-р мітрат Василь Лаба і знову Павло Шандрук. Я, як господар свята, сиджу біля командира Шандрука. На сцені хор "Дніпро", під керівництвом пок. Романа Солтикевича, співає "Гей-гей-гей дорога дальна, Гей, гей-гей сльоза пращальна покотилась дівчині з очей". Глянув я на генерала, а йому з очей котяться сльози. Кажу ласкаво: "Генерале, не треба". "Це так якось", — шепче генерал. А я думаю: яка це "дорога дальна" пригадалась старому генералові? Чи часом не на Україну, для якої він жив і за яку він так вірно боровся. Жаль, що не спитався, але не смів розбивати його спогадів, хай...

Концерт скінчився, ми дістали з рук командира пропам'ятні медалі і генерал відлетів. Але за якийсь час прийшов до мене його коротенький лист з привітом для нашої станиці,
на пам'ятку для мене — його фото. Воно є у мене, і я його зберігаю з теплими почуваннями.

Що ж, людське життя не безконечне. Хай спогади цих наших зустрічей буде йому, нашому командирові, грудкою землі на його свіжу ще могилу. Хай пам'ять про нього живе між нами до кінця наших днів, бо історія новітньої України напевно запише його на свої сторінки.



вівторок, 8 вересня 2020 р.

ГЕНЕРАЛ ПАВЛО ШАНДРУК — ВОЯК



Роман Дражньовський


Дев'ятдесят літ тому, 28 лютого 1889 року, в селі Борсуки на Волині, в сім'ї Анни і Теофана Шандруків народився син. Ніхто в той час не догадувався, ще перед новонародженим Павлом стелитиметься довгий, важкий життєвий шлях, повний небезпек, — шлях українського вояка.

Генерал Павло Шандрук почав свою військову кар'єру в російській армії. Під кінець 1916 року вже в ранзі капітана він командує 3-ім куренем 232-го піхотного полку, який стаціонував в місті Твері. Тут застає його революція.

Службу в українській армії почав серед небуденних обставин. Перебуваючи в окупованому більшовиками Харкові, на вістку про визволення Києва й наближення українських частин до Полтави, він при переході фронтів недалеко Солотниці, попав у перехресний вогонь наступаючої Запорізької дивізії. Після бою, який закінчився перемогою українців, він на місці вступає до української армії та перебирає команду панцирного авта, яке охрещує "Полуботок". Незабаром він перебирає командування над панцирним поїздом з завданням пробитися через білоґвардійський фронт на Крим, щоб випередити німецькі частини в окупації тих районів. Після визволення України від більшовиків, він переїздить із своєю частиною до Харкова, де повнить службу в комендатурі. Під постійними більшовицькими наступами українські частини відступають і він в Полтаві перебирає команду куреня і переходить до Лубень. Тут довідується від Степана Скрипника, теперішнього Владики Мстислава, що Симона Петлюру призначено головним отаманом Армії Української Народної Республіки.

Директорія від самого початку виконування своєї влади старалася нав'язати дипломатичні стосунки з західніми державами та отримати їхню допомогу. Однак усі старання залишилися безуспішними. Пізніше генерал Шандрук зауважив про той час, що не хотілося вірити, що наші сусіди — поляки, лотиші, литовці — отримували допомогу, тільки українці були залишені осамітнені у своїй боротьбі за незалежність. Ця байдужність, а навіть ворожнеча, Антанти до української боротьби мала не тільки для нас, але й для тих же народів заходу, фатальні наслідки, які кожний бачить сьогодні. Сьогодні важко погодитися, що це були "помилки минулого", а французи добре кажуть, що "помилки є гірші, ніж злочини". Але виглядає, що й сьогодні західні потуги повторяють такі самі помилки.

В нерівній боротьбі сили українських армій вичерпалися. Дивізії, полки, курені існували в 1920 році тільки на папері. Генерал Шандрук пізніше описуючи одну битву, згадує, що "курінь поніс великі втрати вбитими. Згинуло 15 вояків з всього числа 60". Брак амуніції, тиф і врешті численне дизертирство змусили рештки української армії перейти річку Збруч до Польщі. Генерал переходить міст у Волочиськах 21 листопада 1920 року. Поляки, недавні союзники УНР, негайно роззброюють українські частини та їх інтернують. П. Шандрук попав до табору ч. 10 в Каліші.

Для українських вояків почалися дні ще більшого голоду та непевности за колючими дротами колишніх "союзників". І тільки тому, що тут опинилася найбільш свідома й віддана частина українського вояцтва — слабодухи чи опортуністи заздалегідь покинули українське військо або взагалі в ньому не служили — можна було серед тих жахливих обставин не тільки втримати зорганізованість, але навіть почати освітньо-виховну працю. Волі українського вояцтва до дальшої боротьби не зміг зупинити ані голод, ані часті візити радянських місій, яким залежало на тому, щоб якнайскорше знищити це свідоме ядро українського народу. Тут якраз можна знайти багато подібностей в переживаннях вояків української дивізії по 2-ій світовій війні — вони також терпіли голод, наругу та часті візити радянських місій. Однак, це все їх не заламало.

Для інтернованих вояків генерал Шандрук починає видавати журнал "Табор". Розуміючи значення і потребу фахового вишколу, він радить українським  воякам  і старшинам



Фотомонтаж Ореста Слупчинського


продовжувати чи починати студії, головно в Чехо-Словаччииі, де в той час були ще найкращі можливості для українців.

З наданням генеральського ступеня на початку 1925 року, генерал дістає нові обов'язки: опрацювання військових правильників та збирання матеріалу про дії українських армій. Ці матеріяли він пізніше використав у своїй праці "Українсько-московські воєнні документи", видані Українським Науковим Інститутом у Варшаві. Наполеглива діяльність, головно колишніх українських вояків, лютить комуністів. Щоб зупинити цю загрозливу для них працю, вони рішають вбити особу, яка вже за свого життя стала символом змагу України проти окупантів. 25 травня 1926 року в Парижі з рук жидівського комуніста Шварцбарта гине головний отаман С. Петлюра. Ця несподівана й болюча втрата не припинила однак віри і не зупинила праці українського активу. Вже в серпні 1927 року переорганізовано Міністерство військових справ, а генерала П. Шандрука назначено начальником штабу.

При цьому він виявляє своє зрозуміння до фахової освіти і на його пропозицію в 1928 році призначається українських вояків на контрактових старшин до чужих армій. До 1936 року вибрано 57 до польської, 2 до французької і по одному до фінляндської та турецької армій. Вибором кандидатів проводили президент Лівицький і генерали — Сальський, Кущ, Безручко, Змієнко й Шандрук.

Генерал Шандрук ще й сам в 1936 році вступив до польської Військової академії для штабових старшин, яку закінчив у вересні 1938 року. З уваги на його великі здібності, йому запропоновано контракт і ступінь підполковника в польській армії. В березні 1939 року його підвищено до ранґи полковника і призначено до 18-го полку, в якому він був заступником командира аж до вибуху 2-ої світової війни. У зв'язку з напруженням між Польщею й Німеччиною, полк переїжджає в околицю Познаня 7 липня 1939 року. Тут генерала Шандрука назначено начальником штабу дивізії.

На німецький напад не треба було довго чекати. Польська армія, крім патріотизму, багато більше нічого не мала й вислід війни усім відомий. Ця війна принесла також багато небезпечних хвилин для дружини генерала Шандрука, з якою він знову зустрівся щойно 6 листопада. Але вже 18 січня 1940 року його німці арештують у Варшаві. Завдяки старанням його дружини й президента Лівицького, його звільняють в квітні 1940 року. По звільненні з тюрми він мешкає в Скернєвіцах під Варшавою.

Події після короткої війни з Польщею чергувалися незвичайно швидко. Для генерала Шандрука передвісником нової хуртовини було повідомлення німецьких чинників, щоб він зголосився у Відні, де він провів кілька конференцій з німецькими військовими чинниками та дістав наказ виїхати до Румунії. Незабаром після цього почався наступ на СРСР.

Критично оцінюючи хід подій па Сході та поведінку німців, ген. Шандрук жадає дозволу повернутися до Скернєвіц. На підтвердження наставлення німців до українців можна зацитувати слова барона Токлеґиґера, який супроводжав генерала на залізничий двірець: "Ми тепер не потребуємо ані українських генералів, ані українських політиків".

У Скернєвіцах Шандрук далі працює в заряді кіна й має можливість часто бувати у Варшаві. Тут він докладніше довідується про події на Сході та жорстоку поведінку німецької окупації в Україні.

По початкових німецьких перемогах приходять невдачі. Міт про непереможність німецької армії починає проминати. Східній фронт починає тріщати. Серед тих змінених обставин деякі німецькі кола починають поволі собі усвідомлювати, що їм не під силу самим опанувати Східню Европу. Вони починають встановлювати стосунки з народами Східньої Европи.

Українські політичні кола, бачучи висліди жахливої німецької політики, рішуче відмовляються від будь-якої співпраці з німцями. Однак дійсність ставить свої вимоги і співдія, а не співпраця, була більш скомплікована, як це могло б виглядати на перший погляд. В Німеччині, Чехо-Словаччині й Австрії опинилося велике число українських втікачів та молоді, насильно вивезеної на примусові роботи. Крім цього, в німецькій армії було багато українців, які туди попали добровільно чи недобровільно. Над тими проблемами мусіли подумати українські провідники та шукати розв'язки, як рятувати ті тисячі людей. Також проросійсько наставлені кола німецького уряду й армії були заанґажовані в організуванні Російської Визвольної Армії під командуванням генерала Власова. Була небезпека, що до неї можуть включити українські частини чи проводити набір.

До розв'язки тих проблем було залишилося дуже мало часу. Армії союзників наближалися до кордонів Німеччини, а декуди вже навіть були ввійшли на її територію. Під кінець листопада 1944 року президент Лівицький покликав генерала Шандрука до Берліну. Президент виходив з заложення, що екзильному урядові УНР недоцільно проводити переговори з німцями. З тих самих причин не можна було брати до уваги політичні партії. Тому треба було створити таку установу, яка могла б вести переговори з німцями про охорону біженців, але щоб її не можна було обвинувачувати про співпрацю з німцями. А. Лівицький запропонував створити Український Національний Комітет, як це вже були зробили інші національности. Треба було знайти людину, яка очолила б цю установу у таких складних обставинах, тим більше, що було ясно, що Німеччина програла війну. Після різних пропозицій вибір впав на генерала Шандрука. По довгих ваганнях, численних конференціях з президентом і провідниками ОУН Ст. Бандери і полк. Мельника він рішається взяти на себе цей важкий обов'язок очолення Українського Національного Комітету та годиться почати заходи для організування Української Національної Армії. Одною з прикмет генерала-вояка було те, що він ніколи не вагався ставити себе всеціло до послуг народу.

Негайно П. Шандрук береться за організаційні справи. Треба було обсадити пости в Комітеті, а охочих людей не було. Далі, він опрацьовує вимоги до німецького уряду. 26 лютого 1945 року він інформує президента про хід переговорів з німцями, головно про їх реакцію на 9 точок, а саме:

1.  УНК має негайно бути визнаним німецьким урядом.

2.  УНК видасть політичну деклярацію.

3.  УНК буде єдиним репрезентантом українців в Німеччині.

4.  УНК матиме екстериторіяльні права в Німеччині.

5.  Всі німецькі чинники мусять респектувати рішення УНК.

6.  УНК матиме право заключувати політичні договори (зв'язки) з народами поневоленими Москвою.

7.  УНК матиме право створити Українську Національну Армію.

8.  УНА буде під командуванням УНК і боротиметься під українськими національними прапорами.

9.  УНК матиме право взяти під свою опіку всіх українців в Німеччині.

Для скріплення повновластей П. Шандрука президент наказом УНР ч. 8, від дня 15 березня 1945 року, назначує його також командиром Української Національної Армії. Того ж дня німці проголошують деклярацію створення Українського Національного Комітету.

Безпосередньою турботою П. Шандрука була організація УНА. В той час в німецькій армії, крім Української дивізії, були ще такі формації: Юнацькі частини, Вільне козацтво під командуванням Терещенка (700), Панцирна бригада, пізніше перейменована на 2-гу Українську дивізію (3,000), 281-ий полк резерви в Данії (500 вояків), бригада під командуванням Бульби-Боровця (400), 2 піхотні полки в Бельгії і Голяндії (2,000). Було приблизно 220 тисяч вояків Українського Визвольного Війська, розкинених по всій німецькій армії. Одним з перших наказів генерала Шандрука було перейменування 14-гренадирської дивізії ("Галичина") на 1-шу Українську дивізію Української Національної Армії та проведення присяги на вірність Україні — 25 квітня 1945 року.

Заслуги генерала Шандрука численні й усіх їх годі перечислити. На мою думку, найважливіші з них ось такі: він ніколи не перестав бути українським вояком і добро українського народу було для нього завжди на першому місці; тоді, коли другі відмовлялися, він бере на себе важкий обов'язок очолення Українського Національного Комітету; його рішення створення Української Національної Армії дало легальну підставу до визнання українських вояків, які боролися не за Німеччину, а проти нашого ворога Москви; цим він також доказав світові, що українці завжди готові боротися за свободу свого народу.

Генерал Павло Шандрук помер 15 лютого 1979 року. Він нам залишив багату спадщину, залишив нам приклад, як повинні ми виконувати наші національні обов'язки.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації