ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 28 лютого 2021 р.

ЗАЛІЗНИЙ ЗАПОРІЖЕЦЬ


Лев Шанковський


Генерал-поручник Михайло Крат і його доба

Останні дні генерала Крата

Помер генерал-поручник Михайло Крат, останній комдив Першої української дивізії. Дня 6 серпня 1979 р. закінчив 87 років свого чесного, відданого, лицарського життя і, як розповідає дочка, Ніна Черняк, прийшли до нього дітройтські дивізійники з побажаннями, проспівали йому "Многая літа", розрадили важкохворого генерала. Генерал оживився, привітався, подякував, а через два дні, 8 серпня 1979 р. помер. Пішов до останнього звіту перед Всевишнім. Цього звіту йому не треба було боятися, бо пішов він до нього з послужною картою, чистою, як сльоза, і Господь оселив його там де немає хворіб, ні смутку, тільки життя безконечне. Але нам, що залишились ще тут, на цьому світі, пора нащадкам розказати про славні діла військовії, покинувшого нас генерала, на службі в Республіці Народній Українській. Жаль наш по генералові великий, але, згідно з традицією військовою українською, таку розповідь не можна вести крізь сльози, під безпосереднім враженням великої втрати, але треба минуле розказати таким, як воно було, не жаліючи ясних барв для такого малюнку. У випадку генерала Крата треба ще зазначити, що він завжди вирізнявся щирим і неспожитим, справжнім українським гумором і цією характеристичної властивости не потрапили зламати навіть важкі умови особистого життя, зокрема невилікувальна недуга його дружини, яку він важко переживав. Але й тоді, зокрема в листах, виринала часто дотепна й вірна оцінка якоїсь політичної й мілітарної ситуації в минулому чи в сучасному, і в тому проявлялася справжня вдача генерала.


Комдив Першої української

Коли для потомства рисувати сильветку високого українського старшини, одного з тих, що творили українську воєнну історію, то може добре буде починати її з кінця. Коли наприкінці 2-ої світової війни німці погодилися на заіснування Українського Національного Комітету й на створення Української Національної Армії, президент УНР в екзилі, Андрій Лівицький, за згодою проводів усіх українських середовищ, іменував генштабу ген.-пор. П. Шандрука командиром УНА, а цей іменував командиром 1-ої української дивізії полк. М. Крата. Такий військовий ступінь мав полк. Крат від 1917 року в царській російській армії і такий ступінь мав впродовж своєї служби в українській армії. Першою українською дивізією мала стати дивізія відома під назвою "Галичина", другою дивізією — протитанкова бригада полк. Дяченка, а там далі інші дивізії з батальйонів і полків Українського Визвольного Війська (УВВ).

Відозва Українського Національного Комітету до українського народу, а теж відозва ген. Павла Шандрука до українського вояцтва появилися з датою 8 квітня 1945 року, отже німецькі заходи, щоб рятувати, перш-за-все, самих себе, були значно спізнені, щоб могли дати якісь результати на полі бою. Українські військовики, що організували УНА, прекрасно це розуміли і ніякими надіями себе не дурили, але вони вирішили використати німецький дозвіл і включитись в реорганізацію українських частин німецької армії, щоб дати їм нову національну фірму й, тим самим, дати їм політичний і моральний вихід з катастрофи гітлерівської Німеччини. Не завжди й тепер оцей вклад і посвяту непричасного до німецьких формувань українського генералітету всі розуміють.

Коли полк. Крат отримав наказ очолити 1-шу українську дивізію, він негайно поїхав у розташування дивізії, щоб перебрати над нею команду. Німці не погодилися йому передати дивізію, але ген. Шандрук розбив свою квартиру в запасовому полку дивізії, і при ньому полк. Крат чекав на дальший розвиток подій. Про цей час генерал розказував з гумором: "Я не мав такої генеральської шапки, як мав ген. Шандрук, і взагалі не мав військового мундиру. Ваші галицькі офіцери підозріло дивилися на цивіля, що крутився в їхньому штабі, але коли хтось їм сказав, що я маю перебрати їхню дивізію, то одноголосно висловили своє невдоволення: "Хто, той старий дідок?" А мені тільки 53 стукнуло було тоді, от коли б так нині ті літа", — жалівся генерал.

Вірю, що тоді в Альпах, майбутній комдив був мало подібний до "шнітових" німецьких генералів з моноклями в оці. Але тоді, під кінець війни, німецьким генералам уже геть закоптіли були моноклі від невдач на полі бою з "унтерменшами", а в таких обставинах треба було Першій українській мати комдива, що був чотири рази ранений у бою, що в чужій армії отримав найвищі відзначення за особисту хоробрість, що в рідній армії керував звитяжними боями і керував походами дивізії в 1-ому зимовому поході, де кожного дня й години здійснювалася одна постанова польового статуту Армії УНР: "нема флангів, нема тилу, з усіх сторін ворог". І треба було Першій українській мати комдива, який піде з дивізією, куди вона піде, буде з нею, де вона буде, і дбатиме про неї в міру своїх найкращих сил.

Про дуже цікаві події, що складаються на останні дні воєнної історії Першої української, доводилося мені часто говорити з генералом, а теж порушувати в листуванні, яке дуже інтенсивно вів з ним у 1971-1974 рр. Ось зразок такої розмови:

Я: Скільки днів ви командували дивізією?

Г: Перед капітуляцією ні одного дня, після самогубства Фрайтаґа щось понад три роки, майже чотири.

Я: Як чотири?

Г: Стільки був з дивізією в полоні. Шандрук мене номінував комдивом і номінації не відкликав, англійці мене в Белярії визнали командиром і номінації не відкликали, хоч через інтервенції совєтчиків забороняли мені виконувати мої обов'язки. Мушу ще додати, що англійці мене вибрали тому, що я мав сербський орден з 1-ої світової війни Зв'язку Караджорджевічів. Вони докладно переглядали всі наші документи і це їм заімпонувало.

Я: А звідки у вас цей сербський орден?

Г: Це зовсім проста справа. Шефом полку, в якому я служив, був сербський король Петро Караджорджевич. Кара Джорджій, по нашому "Чорний Юрко", був основником їхньої династії. Коли король приїздив у відвідини до Росії, він зодягався в мундир російського полковника і приїздив на інспекцію до полку. Після того, як добре навганялись по полях, щоб показати йому нашу справність, увечорі відбувався полковий офіцерський баль, на якому ми обтанцьовували сербські княжни й фрейліни з царського двору. Наш полк стояв у Лузі, а це недалеко з Петрограду. За те все, під час війни, король через амбасаду присилав нам ордени. 

Я: Отаман Краснов мав високий брітанський орден з 1-ої світової війни, "Вікторія Кросс", а незважаючи на те, брітанці видали його з козаками совєтам, хоч він не був совєтський громадянин, але старий еміґрант. Чи ви не думали ніколи про те, що й вас можуть видати й ви повиснете там у Москві на Червоній площі разом з Власовим, Красновим, Шкуро й іншими?

Г: Після лієнцької видачі козаків я був певен, що й нас те чекає. Але й на те ми, старшини, були там у Белярії й Ріміні, щоб протидіяти московським заходам всіми можливими силами й до видачі дивізії не допустити. І ми зі зложеними руками там не сиділи.

Я: Одне й останнє питання: Що вас спонукало, що ви встрянули в цю небезпечну історію? Ви ж хіба були свідомі всіх наслідків вашого чину. Не бути командиром дивізії, ані її ініціятором, а нести особисту відповідальність за неї! Чи не забагато ви взяли на свою голову?

Г: Це є моє поняття й відчуття військового обов'язку. Коли в критичний момент історії дивізії не було з нею тих, що закликали патріотичну молодь іти "піднімати червону калину", коли ця молодь пішла в дивізію продовжувати діло своїх батьків, коли їхні німецькі командири залишили їх на поталу, хтось із "старої войни" мусів бути з ними, щоб вони себе не почували безбатченками в поразці, щоб шляхом доцільної, виховної праці відзискати віру в майбутнє. Під рукою був я і я взяв на свою голову стільки, скільки міг. Інші могли це зробити краще або гірше. А про небезпечні наслідки, забудьте! Терміну "небезпека" немає в словнику правдивого вояка!

Військовий обов'язок за всяких умов

Поняття військового обов'язку у ген. Крата було широке. Воно було ширше, ніж поняття військової служби, дотримання військової присяги, що в українській армії була "лицарською обітницею", виконання військового наказу, проти якого не може бути жадних заперечень. У ген. Крата, військовий обов'язок означав збройну службу нації й державі за всяких умов, а не тільки тоді, коли до неї мобілізують, кличуть чи запрошують, або за неї платять чи дають привілеї. У монархічних арміях защеплювали старшинству таке поняття військового обов'язку, виховуючи в нього вірність монархові, безоглядний послух зверхникові, відданість інтересам монархії чи династії й жертовність для неї до жертви життя включно. Для старшинства монархічних армій характерними були певна замкнутість, особливі звичаї й закони, сувора регляментація відносин всередині групи і у взаєминах з іншими суспільними групами, але теж спільність і спадковість воєнних професій. У монархічних арміях можна було говорити про існування замкнутої офіцерської касти, що поступово виникла зі стародавньої касти войовників, що й досі на суспільній драбині Індії займає високе місце.

У національній державі, в якій рівноправність усіх її громадян — це основний закон, не може бути групових, клясових чи кастових привілеїв, але це не означає, що в ній не буде громадян з "мілітаристичною ментальністю", як її окреслюють сучасні пацифісти, тобто людей покликаних і готових до збройної боротьби за свою націю й державу за всяких умов. Покликання до виконування військового обов'язку, як і покликання до священства, чернецтва, чи інших обов'язків є цим внутрішнім голосом людини, що ворушить ум і думку людини, спонукує її до чину й до переставлення буття з нижчої біотичної форми існування на вищу, трансцедентну форму життя. В українських історичних умовах безнастанної загрози чи боротьби за волю, основою переставленого буття був "дружинний", а згодом лицарсько-козацький тип людини підпорядкований ідеалові оборони чести, волі, віри, героїчної форми життя. Цей тип відродився в модерному українському воякові Армії УНР чи УГА років визвольної війни 1917-1920 чи таких українських збройних формацій років 2-ої світової війни, як УПА, УНА, УВВ чи вояків Українського Резистансу. Покликання до виконування військового обов'язку, що його розуміти як внутрішній голос, що кличе до переставленого буття для України, є й буде основою української "мілітаристичної ментальности". Немає найменшого сумніву, що чимало цієї української "мілітаристичної ментальности" засвоїв по предках і виховав своєю службою Україні генерал Михайло Крат.

Українці в царській армії

Що професійна спадковість має велике значення для виховання "мілітаристичної ментальности", про те не може бути найменшого сумніву. Вже в XVII ст. предки ген. Крата були старшинами Сумського й Охтирського полків Слобідського козацького війська. Поскільки Слобідське козацтво виникло з переселенців-козаків Правобережної й Лівобережної України, що переселювались на Слобожанщину (під владою московських царів) після невдячних козацьких повстань проти Польщі, як напр., під проводом Яцка Острянина в 1638 році, старшинські роди Кратів і Кратенків (одна лінія прийняла таку назву) слід віднести навіть до XVI ст.

Коли козацькі полки на Слобожанщині переорганізовано на регулярні полки російської кавалерії, частина роду Кратів перейшла до суміжної Гадяччини, де й оселилась. Але й уже тут, на Гетьманщині, рахувались останні роки існування її автономії й окремих козацьких полків, які перетворено теж у регулярні полки російської армії в 1783 році. Коли не стало козацьких полків на Гетьманщині й Слобожанщині, Крати, як теж численні інші старшинські й шляхетські роди продовжували, за традицією, службу в російській армії. А втім, у реєстрах російської армії продовжували далі існувати колишні козацькі полки, але вже, як полки російської армії. І так, коли взяти, наприклад, полкову історію 12-го Стародубського полку драгунів, що перед 1-ою світовою війною стояв у Волочиськах й один з перших рушив визволяти Галичину в 1914 році, вичитали, що цей полк створив був гетьман Богдан Хмельницький у 1654 році, що його першим полковником був Атанасій Веремієнко, в яких походах брав він участь і що до реєстрів російської армії був прийнятий у 1668 році, як "Малоросійській Стародубовский козацкий (не козачьий) полк". Так було з усіма іншими козацькими полками, що існували на Гетьманщині, Слобожанщині чи в інших частинах України між 1648 і 1812 роками (у 1812 році були відновлені козацькі полки й створені нові для боротьби проти Наполеона).

Очевидно, залишення українських козацьких полків з їх старими (рідко зміненими) назвами в реєстрах російської армії, як теж залишення незміненого тексту Переяславського договору з 1654 року в "Сводє Законов Российской Империи" мало серед "малороссиян" створювати враження, що Переяслав ський договір далі продовжує обов'язувати й далі існують в російській армії старі "малоросійські козацькі полки". Коли ж немає гетьмана й гетьманської адміністрації, то це, мабуть, якась тимчасова "неувязка", що її скорше чи пізніше, так чи інакше поладнає "Император всероссийский, царь Великыя, Малыя и Белыя Руси". Тепер нас дурять конституцією, суверенітетом і самостійністю і правом виходу. На жаль, існує ще багато українців, що в ці єдинонеділимські байки вірить.

Все ж таки, ми не можемо осуджувати цих українців, що служили в російській армії, як активні офіцери в різних часах, а навпаки, треба осуджувати українців з австро-угорської займанщини за те, що боялися військової освіти та активної служби в ранзі офіцера, як дідько свяченої води. Не можна вгадати, скільки було активних офіцерів-українців в австро-українській армії перед 1-ою світовою війною, але ледве чи їх було 100. Це дуже відбилося пізніше в роки визвольної війни. Цілком інший стан був у російській займанщині. Одне німецьке джерело з 1913 року (Моріц Руль) подає, що 16% генералітету, 18% штабофіцерів і 22% оберофіцерів російської армії (без козацьких військ) були "Кляйнруссен", тобто українці. Якщо німець, перед війною, добре порахував (видно така національна статистика була йому потрібна), в російській армії мирного часу, було около 15,000 офіцерів, українського роду, в тому понад 100 генералів, понад 3,000 штабофіцерів і понад 11,200 оберофіцерів. Це без козацьких військ, у тому без Кубанського Козацького Війська (ККВ), в якому 52% становили чорноморці (решта — лінейці) і де збереглись старі козацькі військові ступні: хорунжий, сотник, осаул. Кадрове офіцерство російської армії понесло жахливі втрати: польові статути російської армії не робили жартів, і до наступу завжди мусіли йти спереду комдив з адьютантом і писарем (так!) на чолі дивізії, комбриг — на чолі бригади, полковник на чолі полку і т. д. В 1916 році, з російського кадрового офіцерства залишилося тільки 20%, інші впали, стали інвалідами, попались до полону, пропали без вістки. Їх заступали старшини воєнного часу, "цивільні" інтеліґенти в мундирах зі скороченою військовою освітою, багато з них членів соціялістичних і ліберальних партій, ворогів царату.  Під час революції це можна було відчути.

Військова кар'єра генерала Крага, в російській армії

Покійний ген. Крат народився був у повітовому містечку Гадячі на Полтавщині. Це чудова околиця над гарною й рибною (тоді) річкою Псьолом, що пливе серединою Гадяцького повіту. Над річкою прекрасні левади, соснові й листясті ліси, села, як писанки: російський письменник А. Чехов описав усю цю красу в одному із своїх оповідань. У Гадячі, гетьман Іван Виговський уклав був Гадяцький договір з Польщею (1658), який міг змінити історичну долю Східньої Европи, але доля сім'ї Виговських була страшна; трьох братів гетьмана загинули в тортурах з рук москвинів, самого гетьмана розстріляли поляки (1664). Гадяч, як і вся Полтавщина, були стихійно українські, а українська мова затрималася навіть серед міського населення. Перед 1-ою світовою війною, у Гадяцькому повіті жило 94.6% українців, що їх рідна мова була українська, а в Гадячі, на 12,000 населення "було щось 300 душ кацапів і кацапенят", як, бувало, жартував генерал, але й ті вже казали: "бульи, ходильи, галюшки". У Гадячі проживала на підміській "дачі" з назвою "Зелений гай" — Леся Українка і тут вона написала чимало своїх творів. У "Зеленому гаю" відвідували Лесю її друзі, як ось Ольга Кобилянська, і в Гадячі народилась теж її мати Олена Пчілка та проф. М. Драгоманов. У Гадячі жили теж відомі українські письменники, брати Рудченки (Панас Мирний та І. Білик), автори відомого роману: "Хіба ревуть воли, як ясла повні".

Генерал Крат народився у військовій сім'ї; батько його був генералом царської ґвардії, а Ґвардійський корпус мав окремі статути й ґвардійський генерал рахувався чимось кращим від армійського генерала. До ґвардійських полків у Петроґраді набирали солдатів у всій імперії, але високого росту (найменше 5' 8"), а таких найбільше було в Україні й, тому, і в часі миру і в часі війни, ґвардійські полки мали переважно український особовий склад. Не можна й подивуватись, що першим проти царату повстав Лейб-Ґвардії Волинський піший полк, майже всеціло український за особовим складом, а за ним скоро пішли й інші ґвардійські полки з великими відсотками українців, і царат упав. Для аматорів містичних пов'язань можемо сказати, що цей бунт українських полків проти царату мав місце в Петрограді 1917 року, точно в річниці народження й смерти Тараса Шевченка.

Що генеральського сина Михайлика (термін Міша в Гадячі не вживався) призначено до військової кар'єри, то в тому нічого дивного немає. Свою освіту почав майбутній офіцер у відомому Гадяцькому училищі, яке дуже образно в оповіданні "Іван Федорович Шпонька і його тітонька" описав був Микола Васильович Гоголь. В училищі Михайлик був свідком, як у поті чола пан-отці, настоятелі й учителі "словесности" трудились, щоб малих гадяченят навчити "правильного произношения". Це ніяк не виходило й фактично було даремним трудом. Голені лобики гадяченят вкривались рясним потом, коли треба було прочитати російський вірш типу "цвели, цвели цветики и посохли", і, незважаючи на всі їхні зусилля, виходило: "цвільи, цвільи цвітікі й подохльи", бо в Гадячі тільки збіжжя сохне, а квіти в'януть і щойно тоді "засихають".

З училища Михайлик перейшов у Сумський кадетський корпус, що був повною гімназією військового типу, з яких був перехід до офіцерських шкіл. Після декількох років у Сумському кадетському корпусі, батько, що відбував службу в Петроґраді, подбав про перенесення сина до 1-го Петроґрадського кадетського корпусу. Закінчивши його на відмінно в 1910 році, молодий кандидат до офіцерського стану вибрав на продовження навчання Павловське воєнне училище в Петроґраді, яке закінчив теж на відмінно в 1912 році, отримавши ступінь підпоручника. Воєнні училища в царській Росії були дворічними офіцерськими школами, до яких приймали тільки абсольвентів кадетських корпусів, крім них виховували кадрових старшин також юнкерські училища, дво й трирічні, які приймали "вольнопьорів" (юнаків із середньою освітою), але які старшинського ступня автоматично абсольвентам не давали, але ступінь "подпрапорщика", а там уже треба було здавати старшинський іспит, щоб стати активним офіцером.

Після закінчення Павловського воєнного училища, підпоручник Крат закінчив ще курси кулеметної справи в Оранієнбаумі й став інструктором кулеметної справи в полках дивізії, до якої його приділено. Цю службу почав після Йордану 1913 року в одному з полків 22-ої пішої дивізії в Новгороді.

За чотири роки служби в російській армії в роки 1-ої світової війни, підпоручник Михайло Крат перейшов усі військові ступні від підпоручника до підполковника (в царській армії) і став полковником в 1917 році та командиром 93-го Іркутського пішого полку 24-ої пішої дивізії. Незважаючи на те, що полки цієї дивізії мали назви сибірських міст (Іркутський, Єнісейський, Красноярський, Омський), полки ці з Сибіром нічого спільного не мали. 24-та піша дивізія, як і 22-га піша дивізія належали до 1-го армійського корпусу, що його команда перед війною була в Новгороді, а з цим корпусом, на німецькому фронті, провів усі роки війни, починаючи з кампанії у Східній Прусії і над Мазурськими озерами. Бійці цих полків рекрутувались з населення Новгородської, Оленецької й Петроґрадської губерній, і за свідченням полк. Крата, своїм фізичним виглядом, звичаями, побутом і мовою зовсім відрізнялися від населення центральних московських губерній.

Отже за 4 роки від початку своєї військової служби, полковник Крат дійшов до ступня полковника, до якого в часі миру, за вислугою літ, приписаною для кожного ступня, дійшов би за 18 років служби, отже щойно в 1931 році. На фронті, полк. Крат дійшов до полковницького ступня в рекордовому часі і став полковником на 25-му році життя. Сталось це тому, що попри свої 4 поранення, полк. Крат мусів виявити нераз особисту хоробрість у бою, а вже не було чим його нагороджувати, бо офіцерський хрест св. Георгія з титулом "ґеорґиевский кавалер" можна було отримати тільки раз, георгієвську чи анненську золоту зброю тільки раз, а це все вже полк. Крат мав. Такі ордени, як св. Андрія, св. Владиміра, св. Анни, св. Станислава давали тільки вищим воєнним начальникам за успішне проведення воєнних операцій, а про які воєнні операції могла бути мова, коли йшлось про командира "пулеметной команды". Це інша справа, що в 1917 році, полк. Крат був на якийсь час приділений до т. зв. 3-ої особової дивізії Північного фронту, а особові дивізії в російській армії були фактично кулеметними дивізіями. Під час цього приділу, полк. Крат організував стріляння кулеметного батальйону до закритих цілей, для чого було потрібно спеціяльної амуніції й артилерійських інструментів і кутомірів для правильної постави кулемета, що стріляє до невидної цілі. У той час це була тактична новинка у приміненні кулеметів і може полк. Крата спроба була першою такою спробою в російській армії. Дуже можливо, що власне за цю спробу, пполк. Крат отримав був підвищення до ступня полковника, як попередні його аванси були нагородою за інші діла: проявлену особисту хоробрість або здобуті тактичні успіхи.

Українізовані частини

24-та піша дивізія в складі 1-го Армійського корпусу входила в склад 1-ої Армії, що займала цілком праве крило Північного фронту під м. Ригою, що сягало до Балтицького моря. В складі 1-ої Армії були два українізовані корпуси: ХХІ-ий (або ІІІ-ий український), що почав українізуватись ще в травні 1917 року, а його дві дивізії: 33 (5) піша і 44 (6) піша, що були вже повністю українізовані в усіх родах зброї й українці з інших частин Північного фронту переведені до них, і ХХVIIІ-ий корпус, що почав українізуватися дещо пізніше таки своїм командиром, ген.-лейт. Слюсаренком і мав уже повністю зукраїнізовані піші частини 60-ої пішої дивізії. До цієї дивізії бажав перейти полк. Крат, але дарма що були накази командування Північного фронту, що старшини й вояки-українці мають переходити до українських частин і ніхто не повинен їм у тому перешкоджати, комкор 1-го Армійського, ген. лейт. С. А. Лукомський, не дозволив полк. Кратові відійти до 60-ої пішої дивізії. Цей вредний " землячок "-общерос був пізніше арештований за співчування корніловському виступові, але зумів утекти з генералами Корніловим, Денікіним та іншими з в'язниці в Бихові і пішов з ними на південь, де пізніше відігравав значну ролю в Добрармії ген. Денікіна.

На Північному фронті, де в трьох арміях (І, V, XII) зібралося було коло 300,000 українського вояцтва (у виборах до Установчих зборів у листопаді 1917 р. 88,956 із них головувало на список Центральної ради), українці верховодили своєю чисельністю й організованістю, дисциплінованістю своїх частин. Система українських рад і комітетів була розбудована скрізь: від командування фронту почерез армії, корпуси, дивізії й полки, і аж до сотень, ескадронів і батерій, де були українці. Визначні російські генерали, як болгарин Радко-Дімітрієв, комкор ХХІ-го, ген. лейт. Скалон, комкор ХХVIII-го, ген. лейт. Слюсаренко, генквар 5-ої армії, ген. Бобровський і багато інших, були рішучими прихильниками творення українських частин і палкими словами, особисто, вітали армійські й корпусні українські військові з'їзди. Їхнє захоплення українськими частинами було цілком зрозуміле; вже влітку 1917 року ХХІ-ий
корпус був єдиний на Північному фронті, що робив ще фронтову службу.

Коли у вересні 1917 р. німці пішли в наступ, щоб зайняти м. Риґу, ХХІ-ий корпус був єдиний, що ще ставив німцям спротив. Російські частини належали вже до типу таких частин, що "воевать да хотят, но на позицию йти никак не желают". Лявіною ширилась большевицька пропаґанда на них із Петроґраду й Риґи; в одному з полків 12-ої армії видавалась славна "Окопная правда", газета, що явно закликала до більшовицького перевороту й різні офіцерів. 471,808 солдатів й офіцерів Північного фронту віддало свої голоси на большевицький список.

У таких умовах, ХХІ-ий корпус здисципліновано стояв на позиціях і чекав на наказ з Києва. Тільки українці із 3-ої Особої дивізії, яким командування Північного фронту не дозволяло перейти до ХХІ-го корпусу, бо, мовляв, вони "спецчасть" і таких "спецчастей" українці не формують, збунтувались і частково перейшли до ХХІ-го корпусу, а частково самовільно переїхали на Україну (грудень 1917). Так повинен був зробити й XXI корпус зараз після проголошення в Києві ІІІ-го Універсалу і може б 7,000 багнетів, 200 шабель, 36 гармат, 96 кулеметів, що їх корпус ще мав після Ризької операції, були б ще придалися в Києві.

Полки ХХІ-го корпусу зійшли з позицій останні, дня 15 січня 1918 р. Штаб корпусу й 33-тя піша дивізія пішли до місця постою в Чернігові пішки, де й зайшли без особливих пригод. В Чернігові була більшовицька влада, але вона не перешкоджала перевести демобілізацію. 44-та дивізія потрапила здобути залізничні транспорти і поїхала ними, озброєна, через збільшовичену Білорусь і заїхала на ст. Бахмач дня 9 лютого 1918 р.

Тут комендант транспорту, пполк. Бондаренко, пробував пов'язатись з Києвом, але без результату. Тоді він наказав першій бриґаді 44-ої дивізії демобілізуватися. Друга бриґада дивізії: 175-ий Батуринський і 176-ий Переволочнянський полки поїхали далі залізничними транспортами до місця постою в Глухові. Повагом ішли транспорти через велику залізничну станцію в Конотопі з її великими майстернями і тисячами збільшовичених робітників і залізничників. У відкритих дверях вагонів кулемети з наладовапими стрічками, транспорти густо замаєні українськими національними прапорами. — "Савєцкая" власть змилась, її не видно. Залізничники чемно спрямовують транспорт на Глухів. У Глухові полки відновили владу УНР... Більшовики в Рославлі мусіли організувати цілу воєнну виправу проти Глухова... Відбувся цілоденний завзятий бій... Про ті події, українські воєнні історики довідалися щойно з документів, надрукованих у більшовицькому збірнику: "Гражданская война на Украине".

Генерал Крат переходить на службу рідній Республіці

Коли полк. Крат прочитав у фронтовій українській газеті "Український голос" (вийшло 47 чисел на Північному фронті), про проголошення ІІ-го Універсалу, він собі подумав, що пора вже кінчати службу імперії, бо пора почати службу рідній Республіці. Десь під кінець листопада 1917 року, він легко отримав відпустку й поїхав до Гадяча. Тут було тихо й спокійно, нібито й ніякої революції не було. Єдина "революційна" зміна, що її полк. Крат зауважив у рідному місті, було те, що в славному Повітовому училищі почали також "преподавати укрмову". Щастя, що цієї мови навчала загальнознана й шанована тітка генерала, а не якийсь полонений галичанин, бо тоді малі гадяченята казали б, що нічого не розуміють. Не подобалося йому, що вже два тижні від проголошення ІІ-го Універсалу минуло, а в Гадячі ще далі урядує повітовий комісар, призначений ще Тимчасовим урядом. Але з наладнанням адміністрації нашій демократії приходилось також важкувато, як з організацією армії. Про це нічого не писали в "революційних" брошурках, бо раз ти "революцію" робиш, вона вже всю решту за тебе зробить.   І де тут тих кандидатів на повітових комісарів серед членства нашої партії набрати, коли серед тих небагатьох, що є, кожний хоче бути міністром, або хоч шефом департаменту в міністерстві, і бути в центрі подій, а не на їх периферії. Це не жарт. Партійні мірки у підборі людей заважали нашим демократичним режимам зорганізувати добре функціонуючу адміністрацію і тим самим наладнати дійовий контакт уряду з народом. Це був великий дефект, але ще більший був дефект у нашому державному будівництві, коли ці партійні мірки застосовувано теж у такій важливій ділянці, як організація армії. 

Дня 16 грудня 1917 року, полк. Крат поїхав до Києва і наступного дня, 17 грудня пішов до колегії Галаґанів при вул. Фундуклеївській, де тоді містився Генеральний секретаріят військових справ, зголошуватися до служби в українській армії. Дивлюсь, а генерал лукаво посміхається і по цих лукавих посмішках я знаю, що зараз щось вирине. "Хочете, я розповім вам, як я "наймався" на службу до "Неньки України", — каже генерал. "Як наймались, чому наймались?" — питаю. "Бачите, по мобілізації мене не кликали, коли зголосився добровільно, мене відкинули, отож я "найнявся", як "фахівець". А про це все, як то було, хай він сам розкаже!

"Зібрався рано, було зимно, але шинелі не брав. Полковницькі погони почепив, ордени й відзнаки: Павловське, Оранієнбаум, ще якісь пропам'ятні зі Східної Прусії. На шаблю анненський тембляк почепив, на кашкет Патрона свого архистратига Михаїла, герб Київської землі. На руки — рукавички, в руки — папку з документами — йду! Прийшов на Фундуклеївську, ходжу по коридорах, дивлюсь, на одних дверях, на картці паперу, олівцем "Персональний відділ" написано. Стукаю у двері, ніхто не відповідає. Входжу, при дверях затримуюсь, стаю на струнко. Знову ніхто не відповідає і нічого не каже. Під вікном панночка в полушубку на друкарці пише, подивилася і далі пише. На середині кімнати довгий стіл і при ньому двох молодих сидить, в шинелях, у кімнаті дуже зимно, українські погони на них, знаєте, такі сині з жовтими кантами. Відзнак ступня немає, але й без них пізнати — молоді прапорщики або підпоручники воєнного часу. Цікаво розглядають мене, певно думають, чого він тут хоче.

Підходжу до стола. "Дозвольте панове, кажу, я в справі зголошення до служби в українській армії. Чи може ви приймаєте такі зголошення?

— Можемо прийняти, каже один з них. А хто ви такий? — У відповідь називаю ступінь, прізвище, ім'я, по батькові, військову функцію, назву частини.

— Документи маєте? — питається той сам. Подаю йому свою папку, а там усе акуратно поскладане: метрика, всі шкільні свідоцтва, військові документи. "Узяв цей, мабуть, старший, папку й пильно її розглядає. Молодший встав і дивиться у папку, йому через плече. Довго читає метрику, а там "біда"... "сословие дворянское"... Отец — Императорской гвардии генерал-майор, командир Лейб-Гвардии Санкт-Петербургского короля Фридриха Вильгельма 3-го полка (в ґвардії, командирами полків були генерал-майори)... офіцерські школи, відмінні оцінки, ордени, військовий ступінь... Може краще метрику треба було залишити вдома. Старший передав папку молодшому і дивиться допитливо на мене. З деяким сарказмом у голосі каже:

— То, значить, ви українець будете?

— Я не буду, я є, з Гадяча. Там не-україиців, можна сказати, що нема.

— Так, але не могли б ви нам принести довідку?

— Яку довідку?

—  Ну, довідку, що вас знають, як українця. Може бути від української політичної партії, або від української громадської організації, наприклад, від "Просвіти"...

—  Там же ж у папці є довідка від українського дивізійного комітету 3-ої Особої дивізії, що був його членом.

— Багато кого там на фронті беруть у комітети. Ми цього провірити не можемо. Нам треба довідки від когось, кого ми знаємо.

"Погляд його блукає коло мого сербського ордену. Читаю його думки, вони для мене цілком негативні. Генеральський синок, санкт-петербуржець, мабуть, відомий монархіст, коли від посторонніх монархів отримує ордени. І такий молодий, а вже полковник. Може протеже Распутіна? Ні, такого ми не потребуємо. А втім, хай принесе довідку, він її від нікого не дістане. Звертається до молодшого, що саме закінчив оглядати папку:

—  Правда, Володю, що треба довідки?

—  Мусить бути, сказав непривітно молодший.

"Я виструнчився, зробив півобороту й вийшов. Ото провчили тебе, смаркачі, кажу собі. З горя пішов до Українського клюбу обідати. У клюбі зустрів ген. Бобровського, тодішнього начальника Генерального штабу української армії, якого я знав з Північного фронту, де він був головою Української ради 5-ої армії в Двинську. Мій кузен, штабс-кап. Віктор Крат у тій раді членом.  Розказав йому про свої клопоти.

—  Такі вже вони є, — посміхнувся генерал. Але я таки зараз подзвоню до полк. Павленка і скажу йому про вас. Він людей потребує і напевно вас прийме. (Тут мова не про загальновідомого ген. Михайла Омеляновича-Павленка, але про полковника авіяції, пізніше генерал-хорунжого, Віктора Павленка, що в грудні 1917 року був начальником Київської воєнної округи і в Києві формував дві піші Сердюцькі дивізії, що мали вже бути дивізіями регулярного українського війська).

Повернувся генерал від телефону і знову посміхається. Каже мені, що полк. Павленко погодився мене прийняти навіть завтра, але тільки як "фахівця", тобто не як українця чи українського громадянина, але як контрактового старшину любої національности чи державної приналежности. Так Джордж Вашінґтон приймав до американської армії Костюшка (Казіяскі — в англійській вимові) чи Пуласького. Це так, щоб оминути різні комісії, що перевірятимуть мене, а це займе багато часу й треба чекати. А так підпишу контракт і до служби стану негайно, ще й "окладку" (платню) більшу дадуть. Генерал радив прийняти контракт, запевнюючи мене, що пізніше я зможу улаштуватись на штатній посаді. "Я теж був прийнятий як "фахівець", — каже генерал, — "але призначаючи мене на теперішній пост, Петлюра казав "прапорщикам" оформити мене на штат".

"Подякувавши генералові за інтервенцію, я ще залишився з ним і ми розмовляли на тему творення українського війська. Генерал сказав тоді, що серед провідних кіл Центральної Ради, а навіть у проводах окремих партій, немає однозгідности щодо зовнішньої й воєнної політики Української Народної Республіки. Існує франкофільська течія, очолена Петлюрою, до якої схиляється теж проф. Грушевський, є сильна германофільська течія, що її підсичує своїми таємними зв'язками Союз Визволення України (СВУ) і є чимало прихильників будування "радянської України" на спілку з більшовиками Леніна. Все, що тут робиться в ділянці творення української армії, підтримується французькою Воєнною місією на чолі з ген. Табуї. Стоїмо перед визнанням Української Народної Республіки де-факто. Коли ми, після цього, відступимо від Франції, ми пропадемо, бо Франція виграє війну і метатиметься на нас за "зраду". Тепер після включення США у війну на боці Антанти (6. IV. 1917), про те, що Франція виграє війну, не може бути сумніву.

"Оцінка, що її зробив перший шеф Генерального штабу УНР була прецизна. У майбутньому все сталося так, як передбачував генерал. УНР від Франції відступила й уклала мир із Центральними державами в Бересті, а ще й запросила німецьку й австро-угорську армії до окупації й економічної експлуатації України. Франція війну виграла й мстилася на УНР дуже боляче. Після укладення Берестейського миру, ген. Борис Бобровський відмовився служити в українській армії і переїхав до Ясс під опіку Альянтської місії. Відмовився теж служити в білих російських арміях і після закінчення війни переїхав до Юґославії, а звідти, в 1930-их роках, до Швайцарії, де помер, мабуть, у 1936 році. Мав поважну готівку, зложену в швайцарських банках і міг спокійно жити до смерти. Ті, хто знали його ближче, говорили про нього як про "масонського братчика", а навіть як французького аґента в Росії. Якщо це правда, то його причаєність до українського руху в російській армії, до якого він пристав був уже в квітні-травні 1917 року, є дуже цікава. Говорив гарною українською літературною мовою, але чи він був українцем, поляком, білорусином чи росіянином, про те ніхто нічого певного сказати не вмів. Як людина самітня, був сталим гостем київського Українського клюбу, де мав партнерів до вінта (тепер бриджа), якого дуже любив грати.

"На другий день вранці я був уже в кабінеті полк. Павленка на Печерську. Адьютант полковника пішов зі мною до адмінстративного відділу, де мене негайно оформили, як "фахівця". Запиталися, чи потребую авансу на платню, я подякував. Вернувся до полк. Павленка, який мені сказав, що за згодою начальника штабу КВО (генштабу ген.-хор. Олександра Грекова) і начальника оперативного відділу штабу (тоді генштабу пполк. Володимира Сальського), призначає мене на "помначопера", тобто помічника начальника оперативного відділу. На моє застереження, що ця посада вимагає знання "генштаба", тобто академічного диплому закінчення Николаївської Воєнної Академії, якого я не маю, полк. Павленко відповів просто: "Якщо я, звичайний льотчик, можу очолювати Воєнну округу, то ви без "генштаба" можете бути "помначопер". А подумавши, що я може противлюсь призначенню тому, що я, "полковник" підлягатиму начальникові, що є підполковником, полк. Павленко ще додав: "А тим, що ви полковник, а Сальський — підполковник, не гризіться. Завтра вас обох скажу іменувати "отаманами" і сам перед вами стоятиму на струнко. Тоді генералів називали "отаманами". Були: отаман бриґади, отаман дивізії, отаман корпусу, отаман армії, наказний отаман, головний отаман. Відповів полк. Павленкові, що тим і не думав гризтися.

"Полк. Павленко особисто повів мене до кімнат штабу КВО і зазнайомив мене з майбутніми колеґами. Мені знайшли вигідне місце і пполк. Сальський відбув зі мною конференцію про мої завдання в штабі. Потім дав мені папки з підшитими наказами вже української КВО (у трикутному бою між військами Тимчасового уряду, українськими військами й більшовицькими військами після більшовицького перевороту в Ленінґраді, полк. Павленко особисто вів українські війська до штурму на штаб Округи на Печерську й попередні штабовці в паніці залишили будинок. Можна сказати, що полк. Павленко сам здобув собі штаб Округи, якої став першим українським начальником після ІІІ-го Універсалу).

Отже, пам'ятного мені дня, 17 грудня 1917 року, а дату пам'ятаю добре, бо цього дня наша Православна Церква відзначає свято Св. Влмч. Варвари, а в мене було декілька тіток і знайомих з цим іменем, що їх ім'янини мусів пам'ятати, я "наймився" як "фахівець" до української армії і почав у ній відбувати свою "фахову" службу. Звичайним полковником української армії я став щойно в 1918 році, коли після першої більшовицької інвазії, Центральна Рада повернулася була до Києва і міністром військових справ став генштабу полк. О. Жуківський, а ген. Греков, який мене знав із Штабу КВО, був його заступником (віце-міністром). "Всім моїм труднощам", — кінчав свою розповідь ген. Крат, — "був цей нещасний сербський орден, що їх амбасада нащадка "Чорного Юрка" вважала потрібним, під час війни, посилати офіцерам підшефного полку Його Королівської Величности".   


                     (Далі буде)


неділя, 14 лютого 2021 р.

ПРИВІТ ГЕНЕРАЛА ПЕТРА ГРИГОРЕНКА,


виголошений на 6-му Делегатському З'їзді Братства кол. Вояків 1-ої Української Дивізії УНА дня 13 жовтня 1979 р. в Торонті, Канада.



Перш за все хочу подякувати за добру зустріч. Від цього залежить, що почуваю себе добре серед своїх. Щиро дякую за це й вітаю Вас на Вашому З'їзді. Коли б мене попередили про те, що і в дискусії я зможу прийняти участь, то я підготувавшись може б щось важне сказав, а зараз прийдеться обмежитись окремими заввагами може й мало пов'язаними з цілями даного З'їзду.



Вітають генералів П. Григоренка і С. Андруника, між ними кадети О. Кобилянський і Михайло Чик.


Перед поїздкою до Вас я одержав декілька листів від дивізійників, які не радили мені їхати на цей З'їзд. Я відповів одному з них, а іншим послав копії тієї відповіді й як бачите, я є тут.

Я думаю, що хто прислав мені ті листи, то чесні й добрі люди, тільки вони по-свойому все розцінюють і, я гадаю, помиляються в дечому. Я міг би зачитати деякі витинки з тих листів навіть такі, що я вважав би образливі для дивізійників. Один пише так: "День свого вступу до дивізії вважаю самим трагічним днем свого життя". І в других листах головним чином зважається на те, що дивізія воювала в німецьких лавах: "рамено в рамено" йшли з німцями і вмирали разом з ними "не за свою справу, а за чужу". "Не була та дивізія українською, була німецькою". Але тут же мабуть опам'ятавшися додає: "Українською вона стала з того часу як попала під командування ге. нерала Шандрука".

Відповідаючи на це я сказав, що то є правда, але не повна. Люди йшли вмирати не за німецьку справу, люди йшли на смерть, щоби визволити свою поневолену батьківщину. Якби вони воювали за німецьку справу, то хіба б стали українцями від того, що ними почав командувати Шандрук? Їм свою країну хотілося визволити з неволі. Трагедія нашого народу та, що ми довго були розірвані.

Я проти німців воював але теж не за свою справу. В своїй відповіді я так і написав: мені теж можна закинути, що я за чужу справу воював. Об'єктивно воно та й є, але я вважав ту справу своєю, вважав, що німці найгірші вороги мого народу, що вони хотять його винищити, і щоби того не сталося я ніс на вогнище своє життя. І дивізійники йшли не на свято, не в гості до тещі, йшли на смерть. А на смерть люди йдуть добровільно лише за велике діло. Перш за все за батьківщину. За неї вони боролись, за неї клали життя. І через те, що я боровся по другім боці, можна сказати проти Вас, іду до Вас як до своїх. Я теж своїй батьківщині бажав і тепер бажаю добра, самостійности, свободи так, як і ви бажали й бажаєте сьогодні. І зараз перед Вами дуже великий обов'язок — перед нами боротьба за визволення України з того тяжкого стану, в якому Вона находиться й визволяти треба буде у всякому разі, якщо не збройно, так маючи зброю напоготові. А збройні сили треба творити. І треба хоча б морально бути готовому до того, щоби створити їх з українців — і з тих, що в екзилі і найбільше з тих, що сьогодні ще служать в лавах збройних сил комуністичної імперії. Виходячи з тієї мети, я вважаю, що товариство дивізійників творить дуже важну справу. Тому й я серце своє віддаю цьому товариству.



Степан Піцюра




Степан Піцюра народився 28 вересня 1904 р. в селі Зарайсько, Самбірського району, Львівської области. Після закінчення нар. школи вступив до Учительської Семінарії в Самборі, яку закінчив з успіхом у 1925 р., після чого покликують його до польського війська. Рекрутський вишкіл перейшов у 59-му полку піхоти в Іноврацлавію а старшинську школу в Ґрудзьондзу на Помор'ю. По закінченні військової повинности, по довгих стараннях, одержує учительську працю на Віленщині.

 З вибухом 2-ої світової війни мобілізують його до армії, а з приходом більшовиків зістає арештований і за те, що "захищав польське реакційне правительство", засуджують його на 5 років тюрми і вивозять на Сибір. В осені 1941 р., рятуючись перед неминучою смертю, зголошується до корпусу Андерса, який організувався в околицях Куйбишева. Призначують його до 3-ої Дивізії Карпатських Стрільців, а після перевишколу, в ранзі підхорунжого — до відділу постачання і транспорту. З СССР переїжджає до Ірану, відтак через Ірак, Палестину і Єгипет на фронт до Італії. В короткому часі одержує медалю за участь у боях за Монте-Касіно і зістає нагороджений Хрестом Бойової Заслуги (Кшиж Валєчних з М'єчамі). По капітуляції Німеччини опиняється в Неаполю, звідки на початку 1947 р., з рештками корпусу переїжджає до Англії. 6-го лютого 1947 р., з ранґою підпоручника, зістає демобілізований і призначений польським екзильним урядом в Лондоні до Корпусу офіцерів резерви. Літом 1951 р. переїжджає до Канади і поселюється в Торонті.


вівторок, 9 лютого 2021 р.

ЗІ СПОГАДІВ ПЕРЕКЛАДАЧА


Осип Залеський

Ролю і працю перекладача не завжди як слід оцінюють і тому приходить не раз до смішних, а то й немилих вислідів, коли перекладач неправильно перекладає, не знаючи добре нюансів обох мов, себто цієї, з якої перекладає, і цієї, на яку перекладає. І буває, що перекладач умисне подає переклади слів або й цілих думок так, щоб пошкодити або допомогти одній чи другій стороні. У цих спогадах хочу розповісти дещо з моєї "практики" перекладача з часів першої та другої світових воєн. Роля перекладача у військових частинах дуже важлива, зокрема в арміях, які оперують на теренах, де живуть люди, що не знають мови війська, бо тут нераз рішається життя цивільної людини, яка не знає і не розуміє мови вояків.

Як став я перекладачем? Моя "кар'єра" військового перекладача почалася в австрійській армії, і то досить "випадково". По закінченні школи, чи радше курсу для старшин, був я призначений роєвим у сотні 35-го полку краєвих стрільців, що рекрутувався з Золочівщини, а в час війни в 1914 році мав свою кадру в містечку Штернберґ на Моравах. Коли "моя" сотня мала відходити на італійський фронт, весною 1917 року, підійшов до мене підстаршина — українець та спитав, чи я не відступив би йому моє місце роєвого, бо тоді він міг би "вскочити" на моє місце. В тій сотні є його шурин, старший десятник і вони не хочуть розлучатися, а іти разом на фронт.

Як ви собі це уявляєте? — кажу йому, — сотня вже сформована і сотенний не погодиться на зміну, тим паче, що для нього нема жодних підстав. Я на це радо погоджуся, бо хто "рветься" на фронт?

—  Якщо ви з моїм проханням згідні, — каже мій краян, — то розв'язати цю справу можна досить просто:  ви зголосіться до лікарської візити, як хворий, і поки лікарі розпізнають вашу хворобу, мине декілька днів і на ваше місце мусять когось призначити, а про це вже постарається мій шурин, щоб я зайняв ваше місце, бо сотня за два дні вже від'їздить на фронт.

—  Добре, — кажу, але я здоровий, то ж яку хворобу може собі "видумати"?

—  О, це справа не дуже тяжка, — відповідає мій "заступник". — Завтра ранком перед візитою у лікаря випийте склянку міцного вина і горнятко доброї чорної кави, закуріть папіроса — серце буде у вас битися, як шалене.

Я послухав його поради, лікар оглянув мене, запитав, з якого часу маю таке неспокійне серце, а я відповів йому, що від декількох днів.

—  На сьогодні звільняю вас від служби, а завтра прийдіть знову, бо я за першим разом не можу розпізнати вашої хвороби — сказав лікар.

Наступного дня перед лікарською візитою я знова "підкріпив" себе вином і чорною кавою, а лікар лиш покрутив головою і сказав, що не може поставити діяґнози, не може розпізнати моєї хвороби і я мушу піти до лічниці для обслідження лікарями-спеціялістами. Наступного дня мене відіслали до військової лічниці в місті Троппав, а "моя" сотня від'їхала на італійський фронт. Від'їхав і мій "спаситель" зі своїм шурином. У лічниці не випускали з приміщення, не можна було піти в місто на вино і чорну каву, лікарі оглядали "з усіх сторін", просвітлювали рентґеном і остаточно ствердили, що я здоровий "як кінь", і відослали назад до полку, де я дістав призначення вишколювати рекрутів до нової фронтової сотні.

По кількох днях закликали мене до полкової канцелярії і повідомили, що, на наказ командування армії, я призначений перекладачем російської мови на східнім фронті і маю зголоситися в команді 16-ої самостійної бриґади, яка займає відтинок фронту в Карпатах, в околиці міста Мармарош Сиґота. Як попав я на таку "посаду"? Референтом для перекладачів російської мови в начальній команді австрійської армії був резервовий сотник д-р О. Маковей, відомий український письменник. Коли в якійсь частині авст. армії потребували перекладача для російської мови, сот. Маковей подавав прізвище і полк перекладача зі свого "резервуару" перекладачів. Попадали туди українці, що знали "згрубша" російську мову, попав туди і я.

Попрощавшись з моїм полком, поїхав я поїздом через Мадярщину в напрямі Мармарош Сиґоту. Для характеристики тодішніх відносин в Австро-Угорщині варто зазначити, що хоч це була одна держава, але Мадярщина завжди показувала свою окремішність і немов незалежність від Австрії. В той час, про який іде розповідь, в Австрії була карткова система на харчові продукти, яких було обмаль. Їдучи територією Мадярщини, здивувало мене, що у ресторанах не треба карток на хліб, молочну каву й інші продукти, бо в Мадярщині не відчувалося браку харчів. Були навіть поговірки, що Мадярщина продає Швайцарії кукурудзу, яку Швайцарія відпродує Австрії.

Залізницею доїхав я до Мармарош Сиґоту, а звідти принагідними військовими підводами та пішком дістався до штабу бриґади, яка розташувалась в ловецьких домиках якогось австрійського князя, на невеликій поляні. Над річкою, серед високих верхів Чорногори. На фронті не було боїв, тому в команді жилося спокійно. Роботи для перекладача не було, бо не було боїв, не було й полонених, яких переслухували, щоб дістати відомості про розміщення ворога. З цивільним населенням команда не мала зв'язків, бо в близькій околиці не було людських осель. Раз лише зробився "рух", бо військова стежа зловила двох солдатів, але яке було розчарування, коли полонені призналися, що вони втікачі з табору полонених в Чехії. Вже довший час мандрували вони ночами верхами Карпат в надії, що вдасться їм перейти фронтову лінію і дістатися додому. Вже близько їхньої мети попали в руки австрійської сторожі і помандрували знову до табору полонених.

З австрійського боку підготовлявся наступ і з літаків розкидали летючки над російським фронтом із закликом до солдатів, щоб кінчили війну і поверталися додому ділити землю. Це було літо 1917 року, час революції в Росії. Текст летючок дістав я з команди армії і перекладав його на російську мову. Летючки помножували літоґрафічним способом, а літаки розкидали їх над російською фронтовою лінією. Не знаю, чи зміст цих летючок переконував російських солдатів, але під натиском австрійських військових частин фронт заломався і російські військові частини почали відступати. Команда бриґади зі своїми обозами вибралася з гірської закутини і стрімкими гірськими дорогами, збудованими вже в час війни у непроходимих гірських лісах, дісталася до села Рафайлова. Мандруючи лісами, в яких були стрілецькі позиції, видно було сліди праці вояків, що в час спокою на фронті будували на гірських потічках різні маленькі споруди, використовуючи силу води потоків. Там "молов" маленький млин, у другому місці монах, вирізьблений з дерева, дзвонив безупину дзвоном з бляшаної консервної пушки, а там знову "пара" крутилася в безконечному танці, — все порушуване водою. Видно було фантазію вояків, які урізноманітнювали собі час фронтового безділля.

Долиною Прута, через Татарів, Микуличин, Березів, ішли ми, майже без боїв за відступаючими російськими військами в напрямі Косова — Кут. По дорозі бачили ми вже сліди "русскої культури": в Татарові, в костелі "квартирували" військові коні, які й залишили по собі сліди свого побуту. В містечку Пістинь штаб нашої бриґади задержався на короткий відпочинок. На вулиці стрінув мене начальник штабу бриґади і запропонував піти з ним і подивитися, як будуть вішати "попа", вірменського пароха з Кут.

— Чому, за що? — спитав я сотника.

—  Коли перші австрійські стежі входили у містечко Кути, парох наказав дзвонити в дзвони і цим давав знак російським військам про рух австрійських військових частин — вияснював мені старшина.

—   Це якесь непорозуміння, — відповів я йому. — якщо парох казав дзвонити дзвонами, то хіба хотів у цей спосіб привітати входячі австрійські війська, бо йому, як католицькому священикові, певно не в гаразді  жилося під російською православною займанщиною. А втім російський фронт спинився вже на узгір'ях біля містечка Вижниця на Буковині і російські війська бачуть, як на долоні, входячі австрійські відділи і дзвони їм не потрібні. А хто зробив донесення на вірменського пароха? — запитав я.

—  Люди з Кут, — відповів старшина.

—  Не вірте їм, бо це можуть бути якісь "порахунки", може жидів, які звичайно поборюють священиків, що остерігають своїх парохіян перед визиском зі сторони різних типів. Я не знаю цього пароха, але не вірю, щоб він, як священик, заслужив на таку тяжку кару.

—   Може правда по вашій стороні, треба цю справу ще добре провірити, — відповів старшина.

Наступного дня штаб нашої бриґади переходив містом Кути і на вулиці побачив дівчину-вірменку, знайому ще з гімназійних літ.

—  Як там ваш парох? — запитав я її, — є вдома?

—  Так, вже вдома, — відповіла вона. Вчора був заарештований австрійськими вояками на донос наших "приятелів" — жидів, але, на щастя, його виправдали і звільнили.

—  Скажи йому, що це я причинився до його звільнення.

Цей епізод подаю, як приклад, що й перекладач може допомогти в біді.

Фронт спинився на Буковині, а штаб бриґади зупинився в селі, в околиці Сторожинця. Одного дня каже мені начальник штабу, що з фронту телефонує командир куреня, що напроти його куреня якась людина дає знаки якимось блискучим предметом російському фронтові, що розміщений на горбках. Візьміть стежу з двох вояків, зголосіться в командира куреня і провірте цю справу. Я виконав наказ і командир куреня показав мені цю "підозрілу" людину, що "давала москалям знаки".

—  Пане майоре, зголошую командирові батальйону, — та це селянин косить, а коса блистить на сонці.

—   Підіть та скажіть тому "бауерові", що під фронтом не вільно махати косою і притягати уваги ворога.

Я виконав доручення курінного, підійшов до нашого ґазди і передав йому слова майора.

—  Та я, пане, знаю, що тепер війна і що тут фронт, але моя корова цього не розуміє і хоче їсти, тому я  мушу вкосити трохи трави, бо інакше корова не дасть молока.

—  Робіть це вечером, щоб коса не блистіла від сонця.

На дальшу розмову не було часу, бо москалі, побачивши трьох австріяків на полі, привітали нас шрапнелями. Ми скористали з близького лісу і під охороною дерев вирвалися з кола обстрілу.

В бриґаді пробували збудувати телефонну підслухову станцію, яка мала ловити телефонні розмови ворога. Підслуховий апарат мав вигляд телефонного полевого апарату, з якого виходило шість ізольованих дротів (ліній), що їх треба було провести аж до дротової огорожі ворога і там зачіпити за дріт, що огорожував стрілецьні рови, а якщо це було неможливе, впихали кінці дротів, при допомозі грубших гачків, у землю. Апарат мав дві слухавки, які вкладалося на голову і так можна було чути розмови телефоністів у ворожій фронтовій полосі. При апараті сидів перекладач і записував підслухані розмови до зошита. Зміст розмов, які відносилися до розміщення і активности фронтових частин, передавалося телефоном командуванню бриґади чи дивізії, залежно від цього кому "спетельф" (спеціяльна телеф. станція) підлягала. До такої станції приділили мене як перекладача. Але підслуховий апарат, хоч був зовсім новий, не ловив ніяких телефонних розмов, незважаючи на всі заходи і проби телефонного старшини. Станція була приміщена в напіврозваленій хатині, за першими стрілецькими ровами. Пригадую, що перед нашими окопами, у "невтральній зоні", стояв гарний будинок, мабуть, поміщика цього села. До нього  "забігали" нічною порою і австрійські, і російські вояки та тягнули з нього, хто що міг. Заходив туди і знайомий австрійський старшина, командир фронтового відтинку, і розповідав, яке там гарне устаткування, меблі, килими, посуд. Є там — розповідав він — гарна і вартісна порцелянова столова застава, якої жителі не встигли забрати. Одна ґраната може розвалити дім і знищити це все добро. Хотів би я забрати хоч цю порцеляну, — говорив старшина, — бо шкода, щоб вона пропала від стрілен, що може статися кожної хвилини, але соромно мені забирати чуже добро, хоч воно тепер безпанське, і, коли фронт рушиться, все пропаде. Що сталося з тим "добром" — не знаю, бо станцію через її несправний апарат, тимчасово звинули, а мене приділили до іншої подібної станції коло містечка Глибока (на Буковині), якої командиром був поручник Осип Левицький, пізніше директор гімназії в Станиславові.

Апаратура станції була справна, бо це був апарат з німецької фабрики, а апарат попередньої станції був виробом австрійським, мабуть, ще не вдосконаленим. На цьому відтинку фронту був відносний спокій, не було боїв, не було й що підслуховувати, тому її зліквідовано, а мене приділено до сусідньої, що мала число 22. Командиром станції був поручник, по національності чех, що знав російську мову. Крім нього було ще нас трьох перекладачів, між ними ст. десятник Іван Мартюк, по війні визначний кооперативний працівник. Технічну роботу, як закладання нових телеф. дротів та телф. сполучення зі штабом дивізії, якій наша станція безпосередньо підлягала, виконували два вояки, з яких один працював перед війною в Одесі, знав російську мову і помагав нам як перекладач (називали ми його жартівливо "одеський жулік"), так, що ціла наша станція була "українськомовна", бо з нашим поручником ми розмовляли по-українському, а він з нами по-чеському. Був це резервний старшина, гімназійний учитель, великий чеський патріот, ненавидів Австрію, як усі чехи, і з тим не крився перед нами. А часу для розмови було досить, бо при апараті сиділи ми за чергою. Виходити з стрілецьких ровів не було потреби і охоти, бо, хоч боїв не було, заблукана російська куля могла попасти, москалі стріляли "для приємности".

В розмові з поручником — чехом, ми зорієнтувалися, що чехи певні, що Австрія розвалиться і на її території постануть національні держави. Він вже знав, де має зголоситися до праці в чеській державі, як лиш чехи проголосять свою самостійність. Він був хворовитий, тому його звільнили з фронтової служби, а на його місце прийшов підпоручник Семен Цап, українець, так що наша станція всеціло зунраїнізувалася.

Підслухані розмови були часто відбиткою фронтових настроїв російського війська, а що був час революційних подій і "порядків", які відбивалися й у фронтових військових частинах. Одного разу перехоплюємо наказ, що на наш фронтовий відтинок має початися наступ в означеній годині. Повідомляємо про це команду дивізії, в штабі дивізії поденервування, наказ про строгу готовість, щоб відбити наступ. Але по недовгому часі перехоплюємо другу вістку: "Товариші, полковий комітет рішив, що наступати на ворога немає потреби, тому попередній наказ відкликаємо".

Революційні події здеморалізували вже фронтові частини і російські солдати почали нав'язувати контакти з австрійськими вояками, а піддержувати нам цей контакт і "витягати" потрібні вістки доручив штаб дивізії нашій станції. Почалися щоденні відвідини солдатів, поєднані з "вимінною торгівлею". "Водка" і "часи" — це був найбільш бажаний товар, за який платили рублями або чаєм. Треба було їздити у Чернівці по "товар", бо нам залежало на вдержуванні контакту з солдатами, при цій нагоді ми довідувалися про події в Україні, а часом і вдалося дістати якусь газетку. Дивувало їх тільки, чому лиш наша групка виходить з ними на розмови, а не приходять інші вояки. Ми їм вияснювали, що на фронті, крім нас кількох українців, інші вояки це — мадяри, і з ними вони не могли б порозуміватися.

Одного дня, а була це вже половина січня 1918 року, підійшла до наших дротяних загород більша група солдатів, щоб з нами попрощатися. Їхні комітети рішили, що "воєвать нє надо", тому вони залишають фронт та повертаються домів, щоб ділити панську землю. Кидайте й ви фронт та ходіть з нами. Землі у нас багато, "хватить" і для вас. Наступного ранку російські стрілецькі рови були порожні і ми ходили поза колишню фронтову лінію, а що це був "щедрий вечір" (день перед Богоявленням), гостили нас селяни варениками, бо село, хоч було в фронтовій полосі, не було еваковане. Наступного дня, у свято Йордану, пішли ми по полудні знову в село, побалакати з селянами, але вже здалека почули крики дітей: "якесь військо надходить". Ми зробили "стратегічний" відступ, бо побачили румунських вояків, що входили в село, щоб обсадити залишені російські позиції. Були це старші віком румунські ополчені, погано одягнені, зі старими крісами, а що Румунія була союзницею російської держави, ромунське командування мусіло "залатати" частину фронти, з якого відійшли солдати. В нашій телестанції ніхто не знав румунської мови, тому її зліквідували, а мене приділили до штабу сьомої армії, який квартирував у місті Снятині.

В штабі армії панував спокійний настрій, бо це був час, коли в Бересті Литовськім велися мирні переговори між більшовицькою Росією і Україною та Центральними державами. Була надія на скоре закінчення війни, мир з Україною та на хліб і сало, яке прийде з України і вирятує Австрію від голоду. По кількох днях побуту в Снятині дістав я наказ поїхати в Чернівці і зголоситися у команді корпусу як перекладач. Коли цю вістку почули мої співпрацівники, висловлювали мені співчуття, бо начальник штабу корпусу, в якого я мав працювати "страшний" чоловік. У нього працювали вже три перекладачі, але не могли з ним видержати, і один втік до румунів, другий заразився якоюсь хворобою і пішов до шпиталю, а третій застрілився.

—  А я спробую, може не такий чорт страшний, як його малюють, — сказав я, і наступного дня поїхав поїздом у Чернівці.

Відшукавши приміщення штабу корпусу, зголосився я у начальника штабу, сотника Балеану, румуна по національності.

—  Ви коли приїхали? — запитав мене.

—  Я тільки що з поїзду, — відповів я.

—  Обід вже їли? (це була обідня пора).

—  Ще не обідав, — відповів я.

—  Ідіть до нашої харчівні  (при такій вулиці), а я телефонічно скажу, щоб дали вам обід а по обіді зголосіться у мене.

Не такий чорт страшний, — подумав, — коли цікавиться чи я вже обідав. По обіді я знову зголосився у сотника і він почав зі мною розмову.

—  Ви, мабуть чули, що я страшний собака, бо таке про мене говорять, а справа мається так: Декілька кілометрів від Червінців є румунський фронт. Знаємо від розвідки, що вони готовляться до наступу на наші  позиції і це може статися кожної хвилини. Я або мій адьютант мусимо бути постійно в штабі, щоб в разі наступу дати відповідні накази. Буває, що ми оба мусимо вийти з кімнати, і тоді хтось мусить бути в приміщенні, щоб нас телефонічно повідомити. Словом, ми мусимо бути в службі 24 години, і ви мусите тут спати, а в час сніданку, обіду і вечері будемо чергуватися. Цього не розуміли ваші попередники і думали, що в Чернівцях матимуть змогу бавитися, а то воєнний час і на забави не пора. Якщо ви годитесь на таку службу, залишайтеся, якщо ні, я підпишу вам потрібний документ і вертайте звідкіля приїхали.

—  Я залишаюся, — відповів я.

Співжиття з сотником і його адьютантом, поручником чехом, було зовсім добре, майже товариське, хоч я був тоді лиш кандидатом на старшинський ступінь. Сотник Балеану любив жартувати, покпивав зі старшин чехів, що не хотіли признаватися до своєї національности, лиш удавали німців.

—  Я по національності румун, і з цим не криюся, хоч я старшина австрійського генерального штабу.

Праці багато я не мав, міг читати часописи, але весь день мусів бути в приміщенні і тут спати на долівці, бо на ліжко не було місця. Коли минула небезпека румунського наступу і на фронті було спокійно, я міг часом вийти в місто, а вечорами, коли сотник ішов з дружиною до каварні, що містилася в цій самій кам'яниці, запрошував і мене для товариства. Мені належалася відпустка, але сотник не хотів мене пустити від себе, вимовляючись, що знову буде мати клопіт з перекладачем.

По декількох тижнях сотника покликано до штабу начальної армії, а на його місце прийшов сотник чех, зовсім відмінний тип старшини. У нього все відбувалося "по-службовому". Якщо в кімнаті було гаряче, я розпинав комір і сотник Балеану ніколи не звертав на це уваги, але його наступник (забув його прізвище) звернув мені увагу "урядовим тоном". Якщо сидите в одній кімнаті з сотником генерального штабу, то застібніть свій комір. Коли побачив, що я сплю на долівці, подбав про ще одну кімнату, де працював сам, а для мене приказав поставити ліжко. Удавав німця, бо коли наш чура відозвався до нього по-чеськи, сотник накинувся на нього з лайкою: "Ти свинтуху, по-якому до мене відзиваєшся?" Коли я згодом, вже як старшина УГАрмії був у Празі, стрінув на вулиці мого колишнього сотника, вже як майора чеської армії, хотілося мені пригадатися йому з Чернівецьких часів, але він був у товаристві інших чеських старшин, тому не хотів його "дискредитувати". Був це інший тип чеха, відмінний від цього із станції ч. 22, що розповідав нам про майбутню чеську державу.

Як я вже згадав, у нього все було "по-службовому". Мені належалася відпустка, і, коли я про це зголосив йому, він негайно потелефонував до штабу армії, щоб прислати йому нового перекладача, бо мені належиться відпустка. За два дні дістав я потрібні документи, на моє місце приїхав новий перекладач Усусус, і я поїхав на двотижневу відпустку до Самбора, де жила моя мама і брат. В часі відпустки дістав телеграму: після закінчення відпустки зголоситися до штабу Сьомої армії. Відпустка проминула скоро, як це буває з усіми відпустками, і я повернув знову до Снятина, до команди сьомої армії. Тут мене зустріло "миле розчарування": я дістав наказ від'їхати до міста Могилева над Дністром, в Україну, і зголоситися там до австрійського командування.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації