АНДРІЙ МАЛИЧЕВСЬКИЙ - СОСНА

Старший вістун у сотні Громенка Української Повстанської Армії.

Народився в селі Липі на Бірщанщині, на окрайку нашої землі, в боротьбі за волю якої згинули безчислєнні сини й дочки українського народу. В цій боротьбі брав активну участь теж і Маличевський-Сосна. Включився в підпілля ще молодим, бо навіть не двадцятилітнім юнаком, він проходить всі стадії революційної боротьби — від Самооборони до боротьби у відділах УПА. В 1947 році, як член Рейдуючих Частин УПА, він знаходиться в Західній Европі, звідкіля виїздить до Канади.

ІНЖ. РОМАН ВОЛОДИМИР РОНДЯК

 Роман Володимир Рондяк, кол. хорунжий УСС і УГА, лісовий інженер.

Він народився 1 лютого 1895 р. у Львові. Після закінчення гімназії зголосився до Леґіону УСС у 1914 р. У 1918 р. він вступає в ряди УГА і з нею переходить усю війну 1918-1921. У складі 2-ої сотні 1-го полку був учасником боїв на Лисоні. Вибравшись з польського табору інтернованих у Тухолі, переїжджає до Чехії, де закінчує Високу Технічну Школу в Празі і одержує диплом інженера.

Війна та прихід совєтських армій до Чехословаччини примусили його з дружиною-чешкою виїхати далі на захід. У 1949 р. він виїжджає до Ню Гейвен у ЗСА, де працює на фабриці і бере участь у громадському житті, як член Т-ва Рідна Школа, Народного Дому, Пластприя-
ту. Із заснуванням місцевого відділу О6ВУА, був його активним членом. У дусі військової традиції він виховав своїх синів, Романа і Петра, нині кадрових старшин американської армії. Обидва вони щасливо відбули бойовий  стаж у В'єтнамі і сьогодні старший Роман має ступінь майора парашутної піхоти і 7 відзначень, а молодший — Петро — ступінь сотника танкових військ і 5 відзначень. (1968 р.)

ГЕН. ОЛЕКСАНДЕР ЗАГРОДСЬКИЙ

Олександер Загродський, генерал-полковник Армії Української Народньої Республіки, один із найбільш заслужених бойових старшин Українського Війська, лицар Ордену Залізного Хреста Армії УНР і голова Орденської Ради того ж Ордену,, кол. учасник і полководець визвольної боротьби України, зокрема Першого Зимового Походу, почесний член ОбВУА та невтомний комбатантський і суспільно-громадський діяч.

Генерал народився 10 квітня 1889 р. в селі Зелиньково, Уманського повіту на Київщині. Після завершення загальної шкільної освіти вступив до б. російської армії та, закінчивши з успіхом військову школу, став професійним старшиною. В її рядах перебував першу світову війну, при чому був відзначений за хоробрість Ґеоргієвським хрестом з лавровою галузкою 3-го ступня і золотою зброєю.
Вступивши в перших днях відродження української державности до української армії, приймав в її лавах активну участь впродовж усієї визвольної боротьби. При цьому займав командні пости, спершу як командир 1-го піхотного куреня в окремому Запорозькому Загоні, згодом як командир Першого ім. Гетьмана Дорошенка Піхотного полку в Запорозькій дивізії Армії УНР, відтак як начальник цієї Дивізії та заступник командуючого Запорозьким корпусом. Був одним з ініціяторів та найвизначніших командирів славетнього Першого Зимового Походу. Він командував Волинською

Групою, яка згодом була перейменована на 2-гу Волинську Стрілецьку дивізію. Воднораз був заступником командарма, ген. Михайла Омеляновича-Павленка. Ген. Загродський командував Волинською дивізією під час усіх бойових операцій в 1920 році. Його службовий реєстр виказує участь в 101 бою та 5-кратне важке поранення. За всі ті визначні заслуги був нагороджений найвищими військовими почестями. Був головою Орденської Ради Ордену Залізного Хреста Армії УНР, заступником Капітули Хреста Симона Петлюри, головою Братства св. Покрови Армії УНР, членом Вищої Військової Ради при Уряді УНР і членом Вищої Військової Гонорової Ради Армії УНР.

Після інтернування Армії УНР в Польщі опинився на короткий час у таборі у Вадовицях, якого був командантом, а після переведення всієї Волинської дивізії до табору в Каліші був начальником двох тамтешніх таборів. При цьому приймав живу участь в громадському житті таборян. Зокрема був головним ініціятором і фундатором таборової гімназії ім. Т. Шевченка, з якої вийшло чимало укранських інтеліґентів, що покінчили відтак вищі студії та зайняли провідні становища в українській спільноті. Був також почесним головою таборових курсів і Товариства відродження українських танків (В. Авраменка). Як голова Спілки Воєнних Інвалідів Армії УНР, виєднав прийняття цієї Спілки до міжнародної інвалідської організації С.А.М.А.К., яка допомагала морально і матеріяльно інвалідам Армії УНР. Знову ж на становищі заступника голови Управи Української Станиці в Каліші придбав землю під військовий цвинтар.

Перебуваючи в таборі переміщених осіб (ДП) у Зальцбурзі, в Австрії, піклувався дбайливо українськими воєнними інвалідами та був обраний почесним головою Спілки Українських Інвалідів. Був також основоположником і членом УНДС в Німеччині та Австрії. До ЗСА прибув 1949 р. і поселився зразу в Нью-Йорку, де проживав до смерти. Аж до переходу в стан спочинку працював фізичним робітником спершу в залізовиробній фабриці, а відтак у фабриці складових частин до літаків. Водночас включився до активної громадської праці і був одним з ініціяторів та основників "Об'єднання б. Вояків Українців в Америці" (ОбВУА), яке згодом іменувало його на свого почесного члена. У зв'язіку з колишніми ранами та важкою недугою втратив в операції одну ногу, однак був далі активним в комбатантському житті. Зокрема він був головою Центрального Комітету Вшанування Пам'яті Головного Отамана Симона Петлюри, уповноваженим ресорту військових справ Виконного Органу УНРади на ЗСА, головою Головної Контрольної Комісії ОбВУА, членом Контрольної Комісії ЗУАДК, кількакратним головою Відділу ОбВУА Нью-Йорк та довголітнім головою Контрольної Комісії того ж Відділу ОбВУА. Його особливою заслугою було перевидання книжок Олександра Доценка п. н. "Зимовий Похід Армії УНР" та ген. Володимира Сальського "Українсько-московська війна 1920 р. в документах". Ген. О. Загродський був відзначений поруч Ордену Залізного Хреста також Хрестом Симона Петлюри, Воєнним Хрестом та Хрестом Вільного Козацтва. 

ПОЛК. СИЛЕНКО І ПОЛК. СОСІДКО

Б. Підгайний

П'ятдесят років тому, в дуже несприятливих умовинах зірвався наш нарід до революційного, чину, щоб організувати й будувати свою державу. Першими, що вступили на цей революційний шлях, з якого не було вороття, бо або здобути або згинути, були українські вояки — старшини, підстаршини і стрільці, які були змобілізовані у російській царській армії.

Серед учасників визвольної боротьби, на міті якої виховувалося пізніше покоління, що створило геройські УПА і І-шу УД УНА, були полковники Порфірій Силенко та Григорій Сосідко. Вони не щадили свого життя в часі Великого Зриву, але доля не була для них ласкава і не дозволила їм згинути геройською смертю на полі бою. Їм, тодішнім юнакам, було б багато легше згинути, в бою, ніж пізініше, після прогри, гідно жити для тої самої ідеї, за яку колись приходилось збройно боротися. Бо примірно вмерти — до того молодому на полі бою, є багато легше, ніж примірно жити. А вони оба доказали, що можна примірно жити, що можна залишитися вояком, навіть часово без зброї, далеко від рідного краю, на чужині. І коли, двадцять років після програних визвольних змаганнях наприкінці 2-ої світової війни, постала нова нагода творити власні збройні сили і перспектива безпосередньої боротьби з тим самим смертельним ворогом з-перед двадцяти років — вони не надумувалися довго, не дивилися на це, що їм вже пів сотки років минуло, але одними з перших зголосилися добровільно до 1-ої Дивізії Української Національної Армії.

Полковник Силенко народився в Черкасах на Київщині в лютому 1893 року. Батько Андрій, канівський козак, а мати Анна, з дому Кіяшко, кубанська козачка. Козаком і остався наш полковник. Комерційну гімназію закінчив в місті Владикавказ, а Козацьку Старшинську Школу в Оренбурґу в червні 1914 року, з якої приділено його до Нерчинського полку Забайкальського Козацького Війська. В складі того війська перебув цілу І-шу світову війну на Турецькому фронті — до вересня 1917 року. За відвагу був нагороджений високими бойовими орденами, а замість Ґеорґівського хреста піднесено його ранґою до осаула(ріт-майстра).

З вибухом революції переходить на службу до українських збройних сил, виконуючи різні доручені йому функції, як-от: старшини для спеціяльних доручень Військового Секретаріяту, начальника оборони сектора столиці в часі оборони Києва (1918), сотенного Лубенського Сердюцького полку, старшого адьютанта Штабу Чернігівського Козацького Коша, члена Комісії для організації управлінь міністерства війни, члена групи старшин спеціального призначення у запілля большевиків, старшого адьютанта Штабу Дієвої Армії, начальника Штабу Окремої Кінної дивізії, яку помагав тоді формувати її командармові — полковникові Іванові Омеляновичеві-Павленкові та разом з ним вести її до блискучих перемог у славнозвісній "кампанії" 1920 року. Ці вийняткові заслуги були відзначені наказом Головного Отамана в серпні 1920 року, яким підвищено полковника Омеляновича-Павленка до ранґи генерал-хорунжого, а осаула Силенка до ранґи підполковника.

По катастрофі 1920 року переходить з рештками наших військ до Польщі. Виривається з таборів і, працюючи фізично на лісових роботах, студіює екстерністом на лісовому факультеті Аґрономічно-лісового інституту в Дублянах коло Львова, де осягає диплом інженера-лісника. Здобувши тяжкою працею деякі матеріяльні засоби стає промисловцем і тоді фінансово помагає на різних ділянках національної боротьби українства в Польщі. Особливо опікується і помагає незаможнім українським студентам.

Коли ж прийшов момент творення нашої Дивізії, полковник Силенко (тоді Вже 50-тилітній) не вагається залишити дружину і одинокого сина та голоситься до служби у Дивізії. Переходить з нами всі ясні і темні сторінки нашої Дивізії, включно з Бродами. Бере дуже активну участь в переформуванні Дивізії з недобитків з-під Бродів і поповнень, стягаючи теж свойого одинокого сина, Миколу. Микола, йдучи за прикладом батька, хоче вчитися військового діла і дістається до підстаршинської школи. В тому часі большевицькі війська проломали німецький фронт на Познанщині і вища німецька команда кинула всі старшинські і підстаршинські школи, між ними і школу, де був Микола, латати і відбивати прориви ворога. Під Малином на Познанщині, стримуючи большевицьку навалу, ранений в голову, погиб геройською смертю. Не на своїй рідній землі, але в боротьбі з тим самим смертельним ворогом, з яким боровся його батько в Україні в часі Великого Зриву. В гордому смутку сприйняв полковник Силенко батьківський біль і носить його донині.

По капітуляції у 1945 році попадає зі своєю частиною до табору полонених у Ріміні, де бере дуже активну участь в побудові таборового життя, особливо організуючи різного роду промислові курси, як килимарство, керамічні вироби тощо. З переїздом до Англії активізується в Союзі Гетьманців і протягом 3-ох років був особистим секретарем Гетьманича Данила. В 1951 році переселився до Канади, де став надалі активним членом Гетьманського Руху. Кількакратно вибирали його на голову Крайової Управи Братства Дивізійників на Канаду, а за його працю і заслуги для Братства обрали його на досмертного почесного голову Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Канаді.

***

Життьовий шлях полковника Сосідка, як вояка і революціонера, мало чим різниться від полковника Силенка. Народився він у Великій Данилівці коло Харкова 1 січня 1893 року. Походить також з старого козацького роду. По народній школі в Данилівці кінчає реальну гімназію в Харкові і вписується на електротехнічний факультет Технологічного інституту в Харкові. Там вибивається в кресленні, конкурсово здобуває посаду кресляра при Раді Гірників-промисловців (власників копалень Донеччини. Висланий до Москви в справі друку карт промислових районів, вивчає картографію. У Московському Художньому театрі входить в контакт з українцями-акторами і працівниками сцени і від того часу датується його нахил до театру, особливо до мистецької декорації.

Гірше пішло йому зі студіями в Інституті. Перед самим дипломом в 1914 році розконспірувала царська поліція підпільний "український гурток", якого членом був тодішній студент Сосідко. Губернатор поставив перед членами розконспірованого гуртка до вибору дві можливості: або зголоситися негайно на фронт, або бути засланим на Сибір на тяжкі каторги. Всі вибрали фронт, бо тоді все ще могла бути надія на можливість дальшої праці для справи. Так почалася вояцька епопея полковника Сосідка.
Як рядовик, по ледви місячнім вишколі, попадає в маршовий батальйон, а з ним на фронт у Мазурські болота в німецьке окруження. При штабі батальйону, в критичний момент повної розгубленности командира батальйону, допомагає своїм умінням читати карти і орієнтуватися в терені, вибрати відповідне місце для прориву. При застосуванні "запорожських хитрощів" вдається несподіваним штурмом вирватись з оточення. Поранений разом з командиром батальйону-українцем з Зеленого Клину, перебуває на лікуванні в одному шпиталі. За відвагу відзначений Ґеорґієвським Хрестом 4-го ступня, політичною амнестією і призначенням до старшинської школи. Покінчивши "Віленскоє Воєнноє Учіліще" з ранґою підпоручника, повертається під команду попереднього начальника, з яким його зв'язала доля найщирішими відносинами, до Гренадерського корпусу. У постійних відрядженнях, як інструктор "нової" техніки зв'язку та підслухових апаратів, попадав у "гарячі" місця фронту, був ще тричі поранений. За участь у боях був відзначений високими орденами до Золотої Ґеорґієвської Зброї включно і підвищенням до ранґи капітана (сотника).

Революція застала його в Пінських болотах літом 1917 року. Був одним з організаторів першого українського куреня і став делеґатом на Всеукраїнський Військовий З'їзд до Києва. На з'їзд не доїхав. Ранений під час нападу большевиків на поїзд, попадає в полон, з якого вдається йому щасливо втекти. Пробивається до Полтави, де виліковує свої рани.

Під час походу на Крим під командою отамана Петра Болбочана організує чоту самокатчиків (роверистів.

Після тифозної хвороби пробивається підпільними зв'язками до Києва, який був тоді під большевицькою окупацією. В Києві оперувала тоді Головна Повстанська Рада, яка іменувала полковника Сосідка старшиною зв'язку із завданням пов'язати повстанські відділи в Київщині задля координації повстанських дій із повстанцями Лівобережжя.
По програній і під час переходу до Польщі під большевицьким обстрілом був контужений і пережив, мабуть, найбільшу трагедію свойого життя. В Проскурові на станції большевицькі банди напали на поїзд з раненими і хворими, де його дружина була зареєстрована помічницею лікаря і в огидний спосіб замордували її. Його трилітнім сином заопікувалися довколишні селяни.

Опинившися в Польщі, перейшов через табори в Пікуличах і Вадовицях, щоб урешті разом з мистцями пензля Ковжуном, Неїлом, Прасіцьким і Ґонтою почати малювати церкви. І так, малюючи церкву в однім селі на Сокальщині стрінув теперішню свою дружину й одружився вдруге.

Першу окупацію большевиків перебув на Сокальщині, діставши наказ від екзильного уряду залишитися на рідних землях.

Коли почалася організація нашої Дивізії, він, подібно як полковник Силенко, голоситься один з перших до Дивізії, переходить всі перевишколи, особливо вишкіл модерного зв'язку і дістає команду над сотнею зв'язку. До Дивізії стягає також свойого сина з другого подружжя. У тому відношенні доля була йому ласкавіша. Його син Роман прорвався з кітла під Бродами і хоч був важко ранений під Ґляйхенберґом, пережив щасливо війну.

Перебуваючи в полоні в Ріміні, полковник Сосідко будує т. зв. радіозв'язок і радіопередачі в таборі і "шафа грає", знаний загально вислів серед дивізійників, власне походить від його "шафи", якою передавалися всі таборові повідомлення.

Велику діяльність проявив Полковник на театральному відтинку. Він запроектував і був ініціятором побудови театру в таборі, який містив кілька тисяч глядачів, мав модерну сцену і модерні декорації, всі виконані мистецькою рукою Полковника.

Переїхавши з дивізією до Англії, бере активну участь в організації громадського життя в Лондоні, особливо на відтинку комбатантському. Свою роботу продовжує по переїзді до Канади.

***
Життя полк. Силенка і полк. Сосідка, особливо в часах визвольних змагань, це частина історії боротьби нашого народу за свою державність. Вони, як багато їм подібних менш або більш відомих, боролися, терпіли і, як треба було, і вмирали за Україну. А їхніми слідами пішло нове молодше покоління, а за ним підуть тим самим шляхом когорти нової молоді. І цей цикль перманентної боротьби буде продовжуватися іншими обсадами так довго, поки наша остаточна ціль не буде осягнена.

ІЗ СПОГАДІВ ПРО ЛИСТОПАД У ЛЬВОВІ

Степан Салик
кол. дивізійник

Мені тоді було шістнадцять років. Вдома я був найстарший. Жили ми у Львові при вул. св. Петра, бічна Личаківської, напроти церкви св. Петра і Павла. Дуже добре пригадую 1 листопада 1918 р., коли нам мати сказала, що Австрії вже «нема» і що кінець війні. На ратуші на ринку повівав вже український прапор.

Мого батька ще тоді не було дома. Як старшину австрійської армії в резерві, його покликали до війська 1914 року. Спочатку він був на фронті в Карпатах у сусідстві Українських Січових Стрільців: Тухля, Славсько, Гребенів, Гольвецько, а опісля — на Волині. Мати просила нас молитися, щоб батько щасливо вернувся додому.

Того дня — 1 листопада — ми всі побігли на ринок, щоб зблизька побачити синьо-жовтий прапор, який високо на ратуші майорів у проміннях раннього сонця. Велика радість огорнула нас усіх. При вході до ратушу українські вояки з австрійської армії, із синьо-жовтими пов'язками на раменах і крісами в руках, держали стійку, а побіч них стояли на землі два кулемети — готові до стрілу.

У Народньому Домі при вул. Рутковського рух, гамір. Стійкові зупиняють і перепитують кожного, хто туди заходить. Це переважно самі військові австрійської армії, з українськими відзнаками. Але, як не впустити туди студента із синьо-жовтою відзнакою та ще з двома бантиками на комірі студентського піджака? Заля Народнього Дому набита військовиками, які туди заходять, або звідти виходять із наказами, бо на Городецькій біля головного двірця і на Стрийській вже почалась стрілянина.

21 листопада 1918 року свято Архистратига Михаїла - мого батька ім'янини. Як кожного дня, я рано пішов до церкви. Мій кол. катехит із школи св. Антона о. Яримович був парохом церкви св. Петра і Павла і попросив мою матір, щоб дозволила мені служити в церкві, коли нашого дяка і дириґента Дмитра Юськіва було покликано до війська. Від тоді я сповняв в церкві службу паламаря і піддячого, з чого я був дуже гордий.

Того дня після Служби Божої я вже не міг повернутися додому. Із Личаківської рогачки наближалася в сторону міста сильна польська стежа, яка після «перемир'я», що поляки постійно зривали, щоб підкріпити свої сили, вступила в бій. Наступ поляків стримували наші залоги в касарнях при вул. св. Петра, напроти цвинтаря, — 19 полку «Інфантері-реґіменту» та у т. зв. «Уланських касарнях», за церквою св. Петра.

Перед вуличною стріляниною у церкві хоронилися прохожі, переважно жінки, хоч були між ними військовики австрійської армії т. зв. «ляндштурми», що по розвалі Австрії верталися домів. Польська стежа увійшла до церкви, усіх перевірили і почали з дзвіниці обстрілювати Уланські касарні, але здобути їх не могла. Наша залога, яка мала за завдання стримувати польський наступ до міста, щоб уможливити нашій команді залишити Львів через Жовківську рогачку, піддалася щойно над ранком. У тому часі всі другі рогачки вже були в польських руках.
***

У Львові залишилося багато наших військовиків з австрійської армії, які саме верталися з різних фронтів додому і дальше йти не могли, бо Львів був окружений нашими військами. Тоді я заприятелював з молодим старшиною австрійської армії Юльком Саламановичом, який повернувся з Італійського фронту. Його батьки жили у сусідстві із нами. Хоч трохи ділила нас різниця віку, проте ми думали однаково. Я часто заходив з ним на Руську вул., де в одному домі недалеко Волоської церкви відбувалися довірочні сходини-наради б. наших військовиків, що мусіли перебувати у Львові, бо виходу з нього не було.
***
Часто на Львів падали гарматні стрільна, вистрілювані нашою артилерією з-під Винник чи Чортківської скали. У Львові відчувався брак води, бо Добростани були в українських руках і води до міста ніхто не доставляв. Пригадую, як одного дня гарматне стрільно попало у склади амуніції на Чернівецькому двірці. Сильні вибухи стрясали містом. Біля Головного двірця загорілись будинки і склади. Тоді в місті постала велика тривога. Поляки бігали по вулицях і не знали що робити. Були чутки, що наше військо знову увійшло до Львова.

***
Польська військова влада часто робила облави на чоловіків по вулицях міста. Їх збирали у колони та відпроваджували до касарень. У таку халепу я теж попався одного дня. Мене разом з іншими відвели що касарень на Замарстинові, дали трохи їсти і примістили на нічліг на соломі на долівці. Ми не знали, що з нами буде. На другий день увечорі нас зібрали, кожному дали рискаль або джаґан-кайло і повели нас у невідоме під сильною сторожею. Нас вивели за місто в сторону Снопкова.

Коли ми перейшли польські стежі, ми побачили окопи, в яких було повно польського війська, що стріляло в сторону українських окопів. Ми опинилися між двома стрілецькими ровами. Вимірявши напрям, нам казали копати стрілецькі рови. Кожний з нас одержав відповідно визначений відтинок і серед ночі та свисту куль ми почали рити землю. Кулі із сичінням гадюк пролітали попри наші голови. Ми так близько були своїх! Між собою ми перешіптувалися, чи не перебігти нам до своїх... Але це було безнадійне бажання, бо ми під охороною польської стежі, а біля нас повно польського війська. Коли ще до того за нами з горба почали гуркотіти скоростріли понад наші голови, ми зовсім покинули свої пляни.

Так у болоті ми почали ще швидше копати рови, щоб себе охоронити перед вогнем за насипом. Коли на небі появлялася світляна ракета, кожний припадав лицем до землі - у болото. Після закінчення копання прийшов наказ відійти у запілля.

Уже добре сіріло, коли ми вернулися «домів». На вулицях міста зустрічали вже прохожих, які спішили до праці чи крамниць. Втомлені, виснажені, заболочені, ми повернулися до «своїх» касарень. При криниці дещо привели себе до порядку та й поклалися на долівку відпочивати-спати.

Богу дякувати, що вернулися живі, а то між нами були поранені та побиті.

Моя мати не знала, де я подівся. Через знайомих, яких я зустрічав на вулицях, я переказав додому, де мене треба шукати. Після довгих турбот та ходжень моїй матері врешті вдалося мене звільнити, як дітвака-гімназиста. Мої побратими дальше ходили по ночах копати окопи.

***
Я знову зустрів Юлька Саламановича. Він мав щастя, що не попав туди, де я. Він мені сказав, що є вже більше сотні молодих військовиків, які одного вечора плянують перейти в сторону Винник до наших, як польська саперська компанія з рискалями і польськими піснями. Без надуми я теж пристав до гурту. Ми чекали тільки, коли прийде повідомлення і гасло з нашої сторони, з-під Лисеня, щоб наші стежі не стріляли по нас при переході на «копання окопів».

Чекали на вістку і умовлений знак і не дочекалися...

Польська влада впала на слід, який трагічно закінчився: Юлька Саламановича і ще двох Філяса і Фалиса розстріляли поляки на цитаделі.

Так ці три завзяті воїни-герої наложили своїми головами, коли народжувалася у Львові Україна. Юлько Саламанович, мій сусід і приятель, який як герой був віздначений на Італійському фронті в австрійській армії, повернувся щасливо з війни до рідного Львова і тут свою буйну голову зложив за волю України.

***
Згадуючи тодішні події, в яких я як дітвак-школяр плянував без відома моїх батьків іти з Юльком Саламановичом «копати окопи», хочеться мені бодай тепер «признатися», що їхній син, як його кликали в школі «Щепцьо з Личакова», вже тоді хотів залишити рідну хату і разом з другими піти воювати за Львів — за Україну.

На жаль, мої батьки вже давно не живуть.

ПАМ'ЯТІ СТРІЛЬЦЯ, ЩО ПОЛЯГ У ЛЬВОВІ

Михайло Петруняк

Нераз не покидають мене спомини пережитих боїв у Львові, пізніше в 1-ій бриґаді УСС та в 1920 році в 6-ій Січово-Стрілецькій дивізії Армії УНР. А в 2-ій світовій війні бої під Бранденбурґом, Ґентіном та Парей над Ельбою в 1945 році, де й командував сотнею підстаршин.

У листопаді та на Зелені Свята насуваються на мене сумні спомини за товаришами, що полягли в боях. Думки мої у Львові на Янівськім та на Личаківськім цвинтарях, де знаходились стрілецькі могили.

Пригадується мені могила молоденького УС Стрільця, якого мати поховала на Личаківськім цвинтарі повище могил Івана Франка та Маркіяна Шашкевича. На могилі стрільця пам'ятник в постаті клячучого янгола, що держить розгорнуту книгу. На правій стороні книги такий напис: «Володимир Ґофрик — Український Січовий Стрілець — 1901-1918». А на лівій стороні напис по-польськи:

В леґіоні УСС був А. Ґофрик, стрілець, світлина в Альманасі УСС. Можливо, що це брат Володимира.

КАЛІШ

Микола Прасіцький

Так називалося місто, яке наводило панічний страх на всіх вояків Дієвої Армії УНР. На його передмістю, а точніше поза залізничним двірцем розмістився табір вояків 2-ої Волинської та 3-оі Залізної Стрілецької дивізії названої вище армії, в бараках збудованих німцями для приміщення у них полонених москалів, чи солдат з 1-ої світової війни. Самопочування його мешканців було мабуть гірше, які у самогубців. Положення рятувала і дещо підбадьорювало перебування в оточенні своїх товаришів недолі, з котрими недавно ділилося радість і горе. Вони своїми жартами і вірою в остаточну перемогу започаткованого великого діла скріплювали на дусі всіх зневірених.

Зовнішній вигляд табору та його адміністрація нічим не різнилися від інших заведень того типу, тому й над їхнім описом зупинятися не буду. Натомість, члени того муравлища були набагато відмінні від його попередників-полонених. Усе це елемент в 95% національно свідомий, який знав, чого хоче і тому часто можна було завважити на їхніх обличчях вираз тупого здивування із запитом в очах: що сталося, де ми і чи довго тут будемо нидіти? Самозрозуміло, що такий стан не міг тривати в безконечність і тому змінявся часто, відповідно до безлічі поголосок, переважно оптимістичних. Треба було лише приглянутися і прислухатися добре до розмов більших чи менших гуртків інтернованих. У всіх переважала розмова про недалекий вже час походу на Україну. Вищий командний склад мусів добре орієнтуватися у тій безнадійній ситуації, але не намагався пригашувати віри свідомого вояцтва, а навпаки, старався підсилювати її, хоч сам напевне був іншої думки.

Отож, для скріплення віри в недалекий похід і вдержання вояцької моралі та фізичної справности, введено муштру для всіх та багато всіляких курсів, включно до курсу старшинського генерального штабу. На муштру ходили всі досить охоче та й на курсах не бракувало відвідувачів. Смішно було придивлятися збоку на вправи тих недавніх лицарів-очайдухів з дерев"яними «копистками» замість рушниць. Правда, було трохи правдивих шабель для стинання лози, це був привілей кіннотників, з чого вони були дуже горді. Не занедбувано також і культурно-освітньої праці. Створено клюб, малярську студію, театр, хор і дуту та струнну оркестри. До клюбу належали переважно «грошовиті» особи, бо в таборі процвітали картярство та пиятика. У малярській студії викладали досить видатні артисти-малярі, що своє знання зуміли передати курсантам і в той спосіб дали багатьом фах в руки, з якого вони згодом черпали засоби до життя. У початках, це була направду вартісна з мистецького боку одиниця і образи її втішалися дуже прихильною, ба навіть, похвальною оцінкою знавців, але з бігом часу життя і обставини примусили багатьох курсантів занятися масовою продукцією всіляких ярмаркових копій для збування їх широким масам. Самі автори називали ті свої «образи» «гробами», мабуть для підкреслення їхньої безвартости. Театр стояв на високому рівні, бо гуртував направду артистів, мистців сцени. Ядро ансамблю складалося з артистів Державного Театру з-під керми сл. п. Миколи Садовського. Вистави втішалися успіхом не лише у таборян, що прагнули будь-якої розваги серед днів нидіння, але й у цивільної публіки з міста, поляків, яким дозволялося відвідувати всі таборові імпрези. Відомий сьогодні серед еміґрації артист-балетмайстер В. Авраменко негайно заснував був курс національних танків і мав надзвичайний успіх. Курсантів було кілька соток. Він їх учив завзято, уставляючи в велике коло, як коней із уїзджальні і так під плескання в долоні та числення тактів: «раз і дваі раз і два і три», минали години, а всіх учасників обливали поти.   

Постав також досить чисельний мужеський хор під дириґентурою сонт. К., з якого пізніше вийшла перша «шістнадцятка» під орудою Д. Котка, що в тому часі наробила багато шуму в цілій Польщі та, внесла справжню революцію в хорове мистецтво, зокрема в Галичині. Капельмайстер Г-ко сформував дуту оркестру і цілими днями немилосердно замучував таборовиків вправами з своїми оркестрантами. Як усюди, так і тут, в нашому гурті позбавлених волі, з'явилася добродійна «тета», що уділювала всілякого роду поміч і розвагу обездоленим. В першу чергу привезла кілька, не зовсім у порядку, струнних інструментів. Нехай, мовляв, бідолахи розважаються та музикою заглушують голод. І, все ж таки добре зробила. Тих кілька, інструментів, приблизно з десяток, негайно були розхоплені охочими і кожний бренькав собі, щоб швидше час минав. Через кілька днів, в одного з «захватників», а саме сотн. З-ва, першорядного мандолініста, можна сказати б віртуоза, постала думка зорганізувати оркестру з тих «диких» музикантів. Цю думку радо підхопили інші і так несподівано постала нова культурно-освітня одиниця, струнна оркестра. Коли внедовзі в таборі відбувалася якась імпреза, то наша оркестра також виступила з своїм репертуаром. На тій імпрезі було чимало присутніх місцевих громадян з міста. На другий день до команди охорони табору покликано нашого провідника і повідомлено його про пропозицію одного власника ресторану, щоб ми щоденно виступали в його ресторані. Той ресторан називався «Нєсподзянка». Запропоновані ним умови були прийняті і командант табору апробував цю згоду та видав свій дозвіл і потрібні перепустки. І так, наша оркестра почала свої виступи та стала відомою на все місто й околицю. Очевидно, в той повоєнний час не було так трудно стати «відомим». Крім умовленої заплати ми мали багато кращі і більші доходи «збоку», за виконування різних замовлень від відвідувачів та надпрограмову гру. У зв'язку з тим часто траплялися погулянки в, так би мовити, позаурядових годинах, які звичайно кінчилися за спільним столом з гістьми, та значним матеріяльним зиском. Поволі ми почали звикати до своєї нової професії і навіть дошукуватися в ній добрих сторін. У тому літньому сезоні ми двічі міняли місце своїх виступів. У святочні дні грали по полудні в якомусь заміському городі, а вечером і в решту буднів в іншому ресторані, де поводилося нам набагато краще, бо той ресторан відвідувала численніша і заможніша публіка. Господар того ресторану часто говорив, що коли б ми грали в нього через зимовий сезон, то зможемо заробити гарний гріш і наше життя набагато покращало б. Але, на жаль, наші тодішні мрії, а його сподівання і обіцянки не здійснилися, і то завдяки землячкам, які позавидували нам. Знайшлись такі, що прискаржили нас перед командиром дивізії ген. Ол. Удовиченком, мовляв, ми своїми виступами принижуємо старшинське звання. З того приводу, ген. Удовиченко, що безумовно знав про наші виступи і напевно радів нашими успіхами, врешті мусів делікатно заборонити їх.  А шкода, бо користи з того були великі не лише для нас, а й для численних товаришів недолі, що не мали змоги заробити собі і бодай в дечому поліпшити своє існування. І так, ми стали безробітними нарівні з іншими таборянами. Положення виразно погіршилося. Отже, треба було за всяку ціну шукати якогось виходу, поки в кишені водилася сяка-така готівка. Тож, не гаючи часу і користуючись ще кілька днів перепустками, я купив собі цивільний одяг та залишив його «на всякий случай» в одного знайомого відвідувача ресторану, власника пекарні. Після того, не надумуючись довго, одного дня, я покинув «гостинний Калішський табір», скерувавшись знову до Східньої Галичини. Там прийшлося рятуватися в театрі дир. И. Стадника.

Було б добре, якби появилася обширна історично-інформаційна праця про табір інтернованих вояків у Каліші.