ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 27 липня 2020 р.

Літературний вечір Евстахія Загачевського


Роман Б. Припхан

9 грудня 1978 р. відбувся у Чікаґо у залі собору св. Володимира і Ольги літературний вечір присвячений письменникові Евстахієві Загачевському. Е. Загачевський уже у 1942 році був на східньому фронті, пережив страхіття війни і вже як досвідчений вояк вступив до Дивізії. З нею ділить він долю і недолю, боями під Бродами зачавши і полоном в Італії скінчивши. Ті свої переживання-спомини описав по-мистецькому у чотирьох книжках: "Спогади фронтовика", "Львівська братія", "Беллярія-Ріміні-Англія" і "Її регіт не лякав" та збагатив тим нашу літературу цінною мемуаристикою.

Вечір відкрив голова Станиці Б. Кашуба. Привітавши гостей (около 120 осіб) та присутнього письменника, передав дальше провадження програми Р. Припханові.

Слово забрав знаний письменник проф. Р. Завадович. Подав деякі дані із життя Е. Загачевського, проаналізував його творчість та оцінив її як одну із кращих у нашій воєнній мемуаристиці.



Українські військові та ветеранські емблеми та медалі із останніх 60-ьох
років на виставці із нагоди ювілейних святкувань у Чікаґо. Всі ті відзначення
у побільшенні та природних красках  виготовив Евстахій  Загачевський.


Мисткиня слова пані Рома Турянська виступала двічі, рецитуючи деякі уривки зі спогадів письменника. У мистецькій програмі виступало вокальне "Тріо" із парафії св. Андрія в Едісон, пані Г. Карасейчук, Н. Гончаров, 3. Филипович, форт. супровід п. П. Гончаров. При кінці програми ген. Н. Мандзенко в асисті кількох старшин відзначив Евстахія Загачевського медалею 60-річчя відродження Українських Збройних Сил. Зворушений Евстахій Загачевський щиро дякував за вшанування його літературним вечором.

У цій же залі була вистава, зорганізована із нагоди ювілейних святкувань у Чікаґо: 60-річчя Листопадового Чину, 40 річчя смерти полк. Евгена Коновальця, 40-річчя Карпатської України та 35-річчя проголошення 1 УД УНА. Це була виставка філятелії, медалів та літературних дивізійних та інших із військовою тематикою видань із приватних збірок панів Б. Кашуби та С. Горалевського. Вони ту виставку і приготовили.

Одна стіна прикрашена різними військовими та ветеранськими світлинами. Найбільше із різних ювілейних та зелено-святочних святкувань. На другій стороні красувались медалі, видані в часі останніх 60 літ, побільшені та у природних красках. Все це робота Е. Загачевського. Уставлені вони у хронологічному порядку згідно із їхніми видачами, неначе творили живу історію українських військових та ветеранських відзначень.

Варта б ту виставку повторити у більших скупченнях нашого поселення, варта б нам усім її оглянути, а особливо конечно треба показати її нашій молоді.

Особливе признання та подяка належиться п. Е. Загачевському, що крім своєї письменницької праці завдав собі стільки труду і так по-мистецькому виготовив ті відзначення.



СОТНИК УГА СТЕПАН ШАХ



Професор Степан Шах народився З січня 1891 р. в містечку Куликові біля Львова. До гімназії ходив у Львові, яку закінчив в 1911 р., а університет у Львові і Відні. В часі 1-ої світової війни, в рядах 19-го піх. полку (львівського) в ранзі поручника, брав участь в боях на російському фронті і в 1916 р. над річкою Ценівкою, напроти села Куропатник біля Бережан, був тяжко ранений. Літом 1918 р. був приділений як учитель української мови до табору полонених українців - вояків російської армії у місті Фрайштадт (горішна Австрія, біля Лінцу), де була зорганізована дивізія синьожупанників для новонародженої української держави за гетьмана Павла Скоропадського.

З розпадом Австрії в жовтні 1918 р. зголосився до рідного війська і був приділений до групи отам. Андрія Долуда, до куреня сотника Михайла Климкевича і в рядах цього куреня брав участь в боях з поляками довкола Львова. Розпорядком ДСВС (Державний Секретаріят Військових Справ) з дня 1 березня 1919 р., Вісник ДСВС, ч:8, був підвищений до ступеня сотника. За Збручем, в чотирикутнику смерти, щасливо перебув двократну пошесть страшного тифу.

По катастрофі УГА на Наддніпрянщині, весною 1920 року повернув до Львова і був вибраний до Головного Виділу Матірного Т-ва "Просвіта". Був довголітним секретарем цього Виділу. Згодом став учителем в українській академічній гімназії у Львові, а від 1932 р. є директором української гімназії в Перемишлі.

Виїхавши на еміґрацію до Німеччини, деякий час був учителем в німецькій гімназії в Ляндсберґу. Потім постійно замешкав у Мюнхені і тут розвинув жваву і широку громадську і суспільну діяльність. Очолював Об'єднання Комбатантів УГА, головував в Управі Крайового Об'єднання Українського Християнського Руху, був членом Спілки Українських Журналістів, а останньо посвятився справі і був головою Т-ва "Рідна Школа", яка утримує український інтернат у Мюнхені і за його заслуги було обрано його головою. Написав спомини п. з.: "Між Сяном і Дунайцем" і "Львів - місто моєї молодости".



Дмитро Микитюк, хор. УГА



пʼятниця, 24 липня 2020 р.

Генерал С. Яскілка, високий гість.



1978 рік відзначився більш жвавою діяльністю дітройтської Станиці, ніж попередні роки. Дня 22 січня члени Станиці взяли участь у святкуваннях незалежности та соборности української держави. Заслугою члена Станиці, д-ра Антона Жуковсьного було те, що запрошено на це величаве свято на головного промовця генерала Самуїла Яскілку, заступника командира Морської піхоти США. Генерал Яскілка є найвищий ранґою старшина українського роду в збройних силах США, з ранґою повного генерала з чотирьома зірками; його батьки походять з Тернопільщини. Генерал С. Яскілка заповів свій приїзд на військове летовище Сельфридж коло Дітройту. Управа Станиці Братства попросила свого капеляна о. Бернарда Панчука, ЧСВВ, майора Морської піхоти, до асисти для ген. Яскілки на час його побуту в Дітройті. На літунській площі вітали генерала високі старшини американських збройних сил, стаціоновані в Мишиґені, представники української громадськости та члени Станиці Братства під проводом свого голови М. Трешневського. Генерал Яскілка був врадуваний цією несподіванкою і вітався з кожним членом Станиці, переходячи через шпалір дивізійників.


пʼятниця, 17 липня 2020 р.

ВІДРОДЖЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ 1917-1918 рр.


Полк. В. Зарицький 


Перш, ніж писати про події в Україні і історію творення українського війська 1917 р., слід пригадати в коротких фрагментах історіографію подій в російській імперії, які потрясли основами царату і створили передумови відродження унраїнської держави і творення українських збройних сил. Рівнож варт пригадати і загальні обставини та складну політичну та воєнну ситуацію в Росії і Україні у 1917 році.

Революція в Росії

28 лютого (12 березня нов. ст.) 1917 р. в Петроґраді, столиці Росії, вибухла революція, спричинена тяжким економічним станом держави, що дошкульно гнітив незаможню, працюючу верству населення столиці в її промислових центрах. Цар Микола ІІ-ий зрікся трону. Утворилась нова тимчасова революційна влада, яку очолив князь Львов, а міністром військових справ став А. Керенський (соціял-революціонер). Провідним завданням тимчасового російського уряду було:

1.    Скликання російських установчих зборів.
2.    Збереження  аліянсу з державами  Антанти  та  спільного  стремління  до перемоги над Німеччиною і її союзниками.

Революція в Україні

Революція в Росії положила кінець Переяславському договору, що тяжив над Україною від 1654 року. В Україні повстав стихійний національно-революційний зрив і українські народні маси стихійно відродили націю, відродили на поклик крови, що не завмерла від московського гніту напротязі майже трьох віків. Українська революція відбулася без барикад.

Дня 17 березня 1917 року Товариство Українських політичних діячів, так званих "Поступовців" (ТУП), зорганізовало в Київі Малу Українську Центральну Раду під головуванням історика проф. М. Грушевського, який повернувся із заслання. Цей факт свідчить, що існування українського державного-революційного проводу в Києві — Української Центральної Ради, що з бігом часу перетворилась в парлямент УНРеспубліки, стало початком Української Революції, і початком відродження української держави, хоч деякі сучасні українські публіцисти заперечують наявність української Революції в 1917 році. В обставинах того часу, коли в Україні урядувала ще російська адміністрація, а мільйони російського війська, що було на фронтах і на теренах України могли бути ужиті проти "мазепинців", кожна, навіть найменша українська протиросійська диверсія, з пролиттям крови чи без пролиття, мала характер послідовної Унраїнської Революції. Заперечування фактичних історичних подій з часів Української Революції, спертих на датах і, повторюючи ще раз, на фактах, викривлює нашу революційну дійсність та не приносить користи в пізнанню історичної правди нашим молодшим поколінням.

Український військовий рух

З розвитком російської революції на всіх просторах Росії — на воєнних фронтах і в запіллі — в частинах російської армії, що складалась з мішаного елементу вояцтва різних народностей, почався проти волі російського командування стихійний український національно-військовий сепаратизм, відокремлювання вояків українського походження в окремі українські формації: сотні, курені, полки, дивізії, корпуси. Не скрізь гладко проходив розподіл військового майна і озброєння. Український військовий рух виявив себе стихійно, в парі з загальним українським відродженням. Буйні національні почування інстинктовно казали створити одну непохитну національну єдність, завершуючи її негайною організацією власної збройної сили, необхідність якої уже вимагав початок революції в 1917 році. Осередок українського військового руху був Київ, а його ініціятором поручник Микола Міхновський.

29 березня засновано в Києві Український Військовий Клюб ім. гетьмана П. Полуботка, першою ухвалою якого була ухвала — негайно приступити до організації власної національної армії на базі добровольчих військових формацій. Рівночасно з Військовим Клюбом ім. Полуботка створено Українську Військову організаційну Раду, завданням якої було формування військових частин. Членами Ради були: полк. Глинсьний, полк. Волошин, пор. Микола Міхновський.

В квітні 1917 року утворилась, на чолі з Симоном Петлюрою, Українська Фронтова Рада для війська західнього фронту.

В травні на Сирецькому полі в Києві відбулося українське військове свято. У святі взяли участь вояки-українці з різних частин Київської залоги, які, підготовані Військовим Клюбом ім. Полуботка, самочинно зорганізувались і проголосили себе — Першим Українським Козачим ім. гетьмана Богдана Хмельницького полком, під командою підполковника Юра Капкана. У своєму складі полк мав шістнадцять сотень в силі близько чотирьох тисяч вояків. Полк цей став опорою українського національного руху в Києві. Він одержав від Військового Клюбу ім. Полуботка малиновий прапор з портретом гетьмана Б. Хмельницького. Цю подію утверджено в травні 1917 року законом Центральної Ради УНРеспубліки та наказом Війську Ч-082.

Богданівський полк — це найстарший полк українського війська, що ще перебув визвольну кампанію до кінця 1920 року в складі Запорізького корпусу як 3-тий Запорізький ім. гетьмана Б. Хмельницького піший полк.

Пореволюційний російський уряд і головний російський штаб заняли ворожу шовіністичну поставу до проявів українського сеператизму. Українізації війська роблено великі перешкоди. Керенський, військовий міністер Росії, заборонив українські військові делегатські з'їзди до Києва.

Припинення воєнних дій на фронтах

Українська Центральна Рада ув'язалась в затяжні переговори з Російським Тимчасовим Урядом за національне визволення України, ідучи однак по лініїі тогочасного російського державного інтересу, закликала українізовані полки на фронтах боротися до повної перемоги над центральними державами. Так званий стратегічний Брусіловський прорив на галицькім відтинку півд.-західнього фронту в липні 1917 року заломався. Невдача прориву була початком кінця чотирилітньої війни. Воєнні дії припинились на всіх фронтах, від Балтику до Чорного моря.

Братання в окопах

В серпні 1917 року почались братання на фронтах російських солдатів з вояками центральних держав. Поміж фронтами, на передпіллю своїх і ворожих окопів, відбулась торгівля системою товарообміну: цигарки, хліб, цукор, ром, годиинки були предметами товарообміну. Відбувались і мітинги, уряджувані німецькими і російськими пропагандистами під гаслами: "мир в окопах", "Геть з війною".

Деморалізація російської армії

В вересні 1917 року вояцькі маси залишали окопи, закватировувались в прифронтових селах, самочинно демобілізувались, своїх старшин, що намагались стримати стихійну анархію, убивали. В головнім штабі забили свого главковерха ген. Духоніна.

Вояки українського походження раділи, що нарешті валиться царська мілітарна сила, яка протягом кількох віків гнобила український нарід. Вони організовано відсепарувались від москалів, забирали воєнний виряд, залишений в прифронтовій полосі, та під проводом старшин-українців творили свої військові формації. У проводі новоутворених формацій були молодші старшини, а старші неохоче брали участь в українізації: вони не вірили в розвал царської Росії. Вони гадали, що Російські Установчі Збори привернуть монархічний устрій в Росії, на чолі якого знову засяде на троні хтось з династії Романових.

Революційні чини і досягнення

В ході революційних подій Україна в початках здобувала і закріплювала свої революційно-державні досягнення еволюційною дорогою. Українська Центральна Рада етапами проголошувала Універсали, змістом яких інформувала народ України і зовніший світ про тодішнє революційне положення в Україні.

20 листопада 1917 року, в Києві, третім Універсалом Центральна Рада проголосила Україну Народною Республікою. В Універсалі — конституційнім акті відродження Української Держави — скристалізовані всі риси відновлення української держави, а своєю хвилевою льояльністю до Москви, Україна дипломатично маскувала свій змаг до повної самостійности. Свою абсолютну незалежність від Росії, Україна проголосила 23 січня 1918 року Четвертим Універсалом. Акт проголошення відбувся в столиці України — Києві.

Творення українських збройних сил

Українські фронтові вояцькі ради посилали представників фронту на делегатські військові з'їзди до Києва, постанови яких вимагали приспішити відокремлення вояків-українців від здеморалізованої російської вояцької маси та творити свою національну українську збройну силу, потрібну для оборони державних кордонів і наведення порядку в самім краю.

На фронтах була уже в току українізація в корпусах: другому, шостому, шістнадцятому, двадцятому, двадцять першому і тридцять четвертому, а в запіллі, на теренах України в містах: Одесі, Катеринославі, Житомирі Харкові, а також і на теренах самої Росії сформувались українські військові частини. З прифронтової смуги українські відділи прибували до Києва з бажанням віддати себе службі для України.

Української Центральної Ради

Штабом полковника В. Павленка в Києві, зформовано чотири т. зв. гетьманські піші полки: Полуботківський, Дорошенківський, Богунівський, Республіканський. Крім них формувались: два Сердюцьких полки, гарматні відділи, дві старшинські школи, числом до тисячі юнаків, Чорноморський курінь, що складався з моряків, багато відділів Вільного Козацтва, Курінь Січових Стрільців. Тридцять четвертий корпус, українізований під командою ген. Павла Скоропадського, що брав участь в Брусіловськім прориві, мав великі втрати в людях, після чого корпус відведено в резерву армії в район Межибіж-Деражня.

Більшовицький переворот

В Росії, 7 листопада (н. ст.) 1917 року, прийшли до влади більшовики з Леніном у проводі. Ленін не визнавав Української Центральної Ради мимо Україні погромами, нищенням маєтків, грабіжем селянського дорібку та підтого, що деклярував принцип самовизначення народів царської Росії. Більшовицький уряд і все російське громадянство поставилось до проголошення України Народною Республікою ворожо і з ненавистю. Проти українського сеператизму були завжди: царський уряд, Тимчасовий Російський уряд і генерели  Каледін, Алєксєєв, Денікін,  Вранґель та інші. Росіяни всіх періодів своєї історії були і є найлютішим національним ворогом України. Вони не признають ні історичного ні природного права на самостійне існування і життя української нації, чого ми є свідками і сьогодні совєтська Росія, своїми методами нищення українського народу, далеко перевищила колишню царську Росію.

Солдатські маси російської армії, що в повнім безладдю прямували до Росії через Україну були найбільшою небезпекою для молодої української держави. Перехід тих мас через Україну тривав кілька місяців і вони додому не поспішали. Вони заняли Правобережну Україну і, отаборившись по її селах та містах, під впливом пропаганди, ставали заборолом російського більшовизму. Розбещена московська солдатня вславила своє перебування в дисципліни змучені солдатські маси війною було неможливо.

Розвал російського фронту

Більшовицький російський уряд припинив війну з центральними державами офіційно 10 листопада 1917 року. Розагітована більшовицькими революційними гаслами "грабуй награблене", "земля селянам, а фабрики робітникам", російська армія самодемобілізувалась і покинула фронт. Взяти в карби палюванням сіл, що ставали проти них у своїй обороні. Збільшовичений другий ґвардійський корпус наставився був маршувати на Київ з наміром знищити "українську буржуазну Центральну Раду". На перешкоді став перший Український корпус, що квартирував в околицях Жмеринки, який обеззброїв російських ґвардійців.

Ситуація на румунському фронті і півд.-західньому в грудні 1917 — 1 січня 1918 року

Мільйонова зукраїнізована армія на румунськім і південно-західнім фронтах, добре озброєна, чекала директив від Центральної Ради, чекала призначення головнокомандувача, який поправадив би її до бою. А в той час в Києві український Уряд дебатував над питанням створення народної міліції для оборони краю, а уже зформовані регулярні українські військові частини, як на фронтах так і в краю, рішено здемобілізувати. Армія є армією так довго, як довго вояк не тратить часу на безділля та має певну мету, війну за незалежність української держави. Безцільне перебування в прифронтовій полосі напротязі трьох місяців зробило своє. Зукраїнізоване військо втратило свій вояцький дух, дезорганізовувалось, зневіруючись в національні ідеї. А російські ватаги в міжчасі плюндрували Україну.

На демобілізаційний наказ Генерального Сенретаріяту через секретаря М. Порша, (наказ 16 січня 1918 року), майже мільйон зукраїнізованого на фронтах війська масово покидали свої формації, прямуючи додому.

Інвазія більшовицької Росії в Україну

Мимо урядового проголошення Леніном 17 грудня 1917 р. проклямації самовизначення  України  і визнання її Народною Республікою з правом  відокремлення від Росії, Совєт Народних Комісарів обвинувачив Центральну Раду в тому, що вона, прикриваючись національними фразами, стає на бік ганебної зради революції.

Без виповідження війни 26 грудня 1917 р. наскоро зорганізована більшовицька армія зайняла Харків, створила там так званий "Український Радянський Уряд" на чолі з Юрком Коцюбинським, сином письменника Коцюбинського.

З Харківського напрямку московські червоні війська маршували далі в Україну під командою Антонова-Овсієнка чотирма армійськими групами в силі коло 30.000. Група більшовицького війська під командою полк. Муравйова в силі 6.000 солдатів наступала в напрямі станції Бахмач, Крути — підступів до Києва.

Вислідом демобілізації 16 січня 1918 р. полки української армії, що недавно присягли свою відданість Центральній Раді, у критичну хвилину пішли додому.

Командуючий Київською Воєнною Округою полк. Ю. Капкан зі старшин-юнаків старшинських шкіл наспіх творив нові нечисельні добровольчі відділи і вислав їх на станції Бахмач, Крути і Гребінка для отримання ворога.

Демобілізація відроджених українських збройних сил

Наказ 16 січня 1918 р. Голови Українського Уряду пацифіста В. Винниченка здемобілізувати зукраїнізовану на фронтах і в краю українську армію був катастрофічний для української нації, бо у вирішальний час залишив Україну без оборонців.

Кардинальну помилку українського уряду впродовж дальшої трьохлітньої збройної боротьби через недостачу військового виряду, озброєння, одягу тощо, неможливо було направити, неможливо вже було створити наново чисельну армію для перемоги над ворогом. Внаслідок чого Україна втратила свою незалежність.

Без армії і зброї нема волі!

Висновок

Маючи забезпечений спокій на фронтах з центральними державами, маючи майже мільйон зукраїнізованого вояцтва, маючи до диспозиції величезні запаси військового виряду і амуніції, що залишилися на західніх прифронтових теренах України після припинення війни, Україна мала неповторну нагоду очиститись від здеморалізованого російського війська, мала нагоду твердою ногою стати на своїх кордонах. Добрим прикладом може служити малі прибалтійські країни — Литва, Лотва і Естонія, які по розвалі північного російського фронту збройно вигнали здеморалізовану 12-ту російську армію зі своїх етнографічних теренів і закріпили  свою самостійність.



пʼятниця, 3 липня 2020 р.

КІНЕЦЬ ВІЙНИ 1945 р. І ПОЧАТОК ТАБОРУ ПОЛОНЕНИХ В ІТАЛІЇ



Б. Підгайний

(Продовження)


Підполковник Вільднер наказав мені негайно перебрати першу сотню, завести там порядок і тримати фронт. При цій нагоді мене повідомив, що сотенним в першій сотні 29-го полку був хорунжий Орест Яримович. Він був ранений і команду над сотнею перебрав хорунжий Володимир Мотика. Третім старшиною в сотні був хорунжий Овад. Я боявся, що коли наші вояки довідаються, що якийсь новий старшина перебрав команду над сотнею під час ночі, подумають, що німці хочуть здесяткувати сотню. Моєю пропозицією було змінити першу сотню т. зв. полковою сотнею, дати мені один день для перебрання сотні. Тоді буде змога змінити полкову сотню. Підполковник Вільднер дав відповідні накази, я готовився перебрати першу сотню. До помочі мав поручника Романенчука. Він сповняв ще службу "бетроюнґсофіцера" в полку і його я мав замінити. Будучи вже в сотні, мусів я повідомити вояків, що я не німець, що мене перенесли до 29-го полку і що я маю перебрати над ними команду. Ми вже не говорили тоді про наше виграння війни. Кожний вже тоді знав, що ми війну програємо, але ще голосно про це не говорилося. Але говорилося про спосіб відступу, щоб запобігти втратам. Настав час, що німці змінили дещо тактику оборони. Колись давно оборона вимагала, щоб вояки боронилися до смерти. Не можна було відступати, хіба, коли вже не було зброї, або всі були поранені. Тоді можна б було піддатися в полон. Правдива оборона — це була певна смерть.

У таких обставинах німці пристосували методу "гінгальтендер відерштанд", значить оборона, яка може у відповідних умовинах змінити фронт, прийняти іншу позицію, або навіть відступити на краще бойове становище. Далі, говорили ми про підпілля, про ОУН, УПА і про УГВР, як осередок революційної боротьби на рідних землях. Говорили ми так майже цілий день і мені здавалося, що я переконав стрільців, щоб не вірили в більшовицькі брехні, та що ми підемо на шлях іншої збройної боротьби за наші ідеї. Говорили теж про скорий конфлікт між американцями і більшовиками і про розпад СРСР. Перед нами стояла ясна ціль: зберегти себе для дальшої боротьби. Коли хтось говорить про речі, в які вірить, він переконує оточення так, що воно починає теж у це вірити. Коли я ще був в 30-му полку, прийшов до мене десятник Олег Лисяк, військовий звітодавець, і передав мені наказ, підписаний Рубаном. Рубан — це був організаційний псевдонім Миколи Лебедя, генерального секретаря представництва закордонних справ УГВР, якого генерал Роман Шухевич-Чупринка вислав поза межі України. Тоді в Кляґенфурті відбулися наради закордонного центру УГВР і там ухвалено з'ясосовані в наказі відносно нашої дивізії інструкції. Головне було це, щоб охоронити нашу дивізію перед видачею більшовикам. Треба було в якийсь спосіб, уживаючи навіть сили супроти німців, пробитися до англійців і перед ними скапітулювати. Наказ приніс майор Гуцул, командир ІV-ої округи УПА — Захід. Це був псевдонім Івана Бутковського, колишнього члена УВО, ОУН й учасника збройної боротьби на Закарпатті в Карпатській Січі. Важко ранений в голову, видужавши, він перейшов до УПА під прізвищем Гуцул. Майор Іван Бутковський-Гуцул належав також до Закордонного Представництва УГВР. З огляду на той факт, що два перші полки вже були в боях з більшовиками, а 31-ий полк в марші на фронт, не було можливо нав'язати чи втримувати зв'язок між сотнями, бо штаби куренів і полків були обсаджені німецьким персоналом, і такий плян було неможливо провести в життя. Відбувалися тайні засідання наших старшин, де брали участь хор. Любко Ортинський, хор. Чмола, хор. Шарко і інші. Хор. Тарас Чмола, командир сотні у 31-му полку, під часу маршу на фронт навіть був видав інструкції довіреним людям у своїй сотні, щоб вони були готові обеззброїти усіх німців в сотні й піти в гори, коли б прийшов відповідний наказ.

Вільднер, після поганого досвіду з німецькими старшинами, командирами сотень назначував на їх місце наших. На місце Міцінґера   назначив   хор. Зенюка, а на місце німця-командира першої сотні назначив хор. Ореста Яримовича.

На фронті не було змін. Слідкуючи за стрільцями і старшинами в сотні, я переконався, що маю дуже добрих молодих старшин, Мотику й Овада. Недовір'яючи німцям, мене дещо непокоїв рахунковий сотні, Маєр, який був в нашому обозі. Я знав, що багато німців хотіли перебути війну в запіллі й не були відважними, коли треба було йти на небезпеку. Тому я потелефонував до Маєра, щоб він зголосився до мене на другий день о год. 13-ій з відповідними рапортами. Доступ до мого пункту був під ворожим обстрілом і я був певний, що Маєр, замість прийти до мене з рапортом, захворіє і піде до шпиталю.

Тому я був ще більше здивований, коли мені зголошено прибуття Маєра. Він до мене зголосився і я аж тепер пізнав, що то не був такий Маєр, якого я собі уявляв, а мій товариш — "наш хлоп" зі школи. Він ходив до тої самої гімназії на одну клясу вище від мене. Маєр, при тій нагоді, приніс мені пляшку словацької сливовиці та картон словацьких сигарок. Ми поговорили, пожартували й він від себе запевнив, що наша сотня "чиста".

Тому, що надходив Великдень, а ми хотіли відсвяткувати його разом, поговорив я з полковим священиком, попросив його прийти висповідати вояків і посвятити паски. Усе було готове, вівтар у захисному місці, ковбаса, горілка, білий хліб. Ждали лише на зв'язкових, які пішли по священика. Неприємно стало, коли зв'язкові вернулися без священика і заявили, що він виїхав. Заскочений несподіваною вісткою, провірив приміщення отця і довідався, що отець дійсно виїхав однокінним возом. Щойно пізніше, будучи вже в англійському таборі, від отців Ваврика і Білянича довідався, що наш отець заїхав тим возом аж до Риму та був там першим "представником" дивізії. Я пізніше дякував Богові, що не стрінув того отця під час його втечі.
Приходили до нас хлопці з відділу пропаганди. Ставили голосники на найбільше висунені до ворога окопи й говорили. Говорили про нову Европу, а мені виглядало, що вони говорять на вітер. Більшовики навіть не дуже стріляли, а пропагандисти говорили далі. Більшовики говорили постійно, але вже ніхто не збирався втікати до них. Всі знали, що криється за їхніми обіцянками. Особливо нападали більшовики у своїх промовах на поручника Володимира Козака, командира третої сотні 29-го полку. Видно, що мали когось в полоні, хто вспів вже розказати про нього.

Кілька днів перед капітуляцією покликано мене до штабу куреня, яким командував сотник Штральгорст, та повідомили, що Німеччина капітулює 8 травня 1945 року о годині 14.00. До цього часу мали ми тримати фронт. Умови капітуляції були такі: мали ми капітулювати перед противником на тих самих відтинках фронту, на яких воювали 8 травня. Одначе, на домагання генерала Шандрука й інших впливових осіб договорилися, що можемо відступити від ворога о годині 14:00 і маршувати в полон до англійців. День перед капітуляцією кожна сотня мала відкомандирувати одну чоту вояків для охорони штабів і обозів. До такої чоти повинні були бути приділені всі хворі і ті, що не могли добре ходити. Генерал Шандрук передав нам тризуби, які ми мали носити на шапках під труп'ячими головками. Мені дали лише кільканадцять штук, а коли я домагався для всіх, то мені сказали, що загал наших стрільців виглядають "як українці", то тризубів їм не потрібно, і що німці хочуть затримати певну скількість для себе. Накінець передав мені Штральгорст команду над першим куренем 29-го полку. Це передавання було доволі дивним. Німці не хотіли, щоб я лишався в штабі куреня, але хотіли його "передати", щоб могти скоріше втекти. Наказ був, що перший курінь перебирає охорону відступаючого 29-го полку і командантом тої охороняючої частини мав би бути я. Я був заскочений тими "ревеляційними" новинами і навіть не питав нікого про перебрання команди над куренем. Прийшовши до сотні, повідомив своїх старшин і підстаршин про положення, передав команду над сотнею хорунжому Мотиці, на випадок, коли б я мав іти до куреня. А положення було таке: перша сотня, що була на правому крилі нашого куреня, дотикала своїм лівим крилом замок Ґляйхенберґ. Сам замок Ґляйхенберґ був під командою хорунжого Гаврилова, що підлягав поручникові Козакові. Наліво від замку лежав поручник Козак зі своєю сотнею. Від нього, далі наліво, займав позицію поручник Степан Гуляк, що був приділений до нас з куреня фюзилерів. Сотня поручника Пратеша була в резерві.

Не діялося нічого надзвичайного. Ми старалися піймати полонених для розвідки. З цієї причини наробили стрілянини на цілому фронті. Більшовики не були тоді активними, не вживали літаків ані артилерії, лише обстрілювали нас з кулеметів. Клопіт мали ми лише з снайперами. Не могли їх віднайти, хоч полювали за ними цілими днями, а вони вбили нам трьох стрільців ще вдень перед капітуляцією. Стріляли часто з мінометів, а ми вгадували, де вдарить міна. Спеціялістом від того був хор. Мотика. Раненько, 8 травня 1945 року, більшовики почали наступ на нашу сотню. Думали певно, що нас застануть неприготованими, але ми їх легко відбили.. Пізніше, вже по 14.00 годині, коли ми відступали розстріляною в засягу сімох кілометрів, атакували нас літунським вогнем і бомбами, але втрат нам не нанесли. Після того ми оформилися в похідну групу й помаршували до ріки Мур.

Хор. Мотика зайняв зі своєю чотою становище на горбочку, приблизно 500 метрів від ворога, щоб крити відворот сотні. Наша артилерія вистрілювала свої набої, скорочуючи віддаль. І коли стрільна нашої артилерії почали подати около 50 метрів від позиції чоти Мотики, він дав наказ до відступу. Тоді поспішним маршом долучився він до відступаючого куреня.

Тяжко забути тих кілька годин, які треба було вичекати по відбитті більшовицької атаки до години 14.00. На фронті було тихо. Гарна травнева погода. Виглядало, що всі на щось ждуть. До голови сунулись різного роду думки, пригадувались різні моменти. Ми програли війну й ніхто не може сказати, що станеться з нами завтра. Ми мусимо зложити зброю і чекати. Програли ми вже один великий бій — під Бродами. Тоді з моєї сотні врятувалися дванадцять вояків. Всі старшини мого куреня згинули, а я сам був ранений. Наше почуття було тоді багато краще. Ми могли мати зброю, могли йти до УПА, могли збройно боротися. Я все повторяв моїм стрільцям те, що говорив кілька тижнів тому: зберегти себе для майбутньої боротьби, яка б вона не була й по цій лінії діяти.

Ранком прийшли ми до ріки Мур. Міст був підмінований, але наші сапери не мали запальників, щоб його висадити в повітря. Тому я лишився з першою сотнею ще на східньому березі Муру пильнувати моста, а всі інші сотні післав на західній берег ріки, до містечка Radkersburg, щоб відпочити. Сам, втомлений, теж здрімався. Збудив мене крик — більшовики! Глянув на схід і не міг знайти причини. Щойно пізніше побачив я, що більшовики мусіли перейти ріку Мур десь коло Ґрацу і натрапили на наші сплячі частини. Сплячі частини знали, що їх хоронить ціла сотня на мості, більшовики не сподівалися стрінути озброєних німецьких частин. Зчинилася паніка. Почалася стрілянина. Ніхто не знав, хто на кого стріляє. Більшовики відступили і наші сплячі частини мали час вирватися з загрози більшовицького полону. Я вже не переходив на західній берег ріки, але пішов вздовж ріки в полудневому напрямі і пізніше перейшов на західній берег. Було зі мною біля сотки вояків. Зі старшин пригадую собі хорунжого Ніньовського. Коли ми вже були поза обсягом ворожого обстрілу, почали частково організуватися. Передусім провірили ми нашу зброю. Міномет ми залишили, мали може вісім дул до кулемета, але не мали ані одного кулемета. При цій нагоді повикидали ми непотрібну амуніцію до кулеметів. Було ще кілька протитанкових п'ястуків, дещо ручних гранат, кільканадцять машинових пістоль і звичайних рушниць. Цікаво було ствердити, що ані один вояк не загубив своєї зброї. Десь біля десятої години ранку перейшли ми на західню сторону ріки Мур. Стрілянина тривала далі, але більшовики трималися доріг, переважно в танках і не могли атакувати нас в придорожніх лісах. Поволі доходили до нас вояки з тих частин, що спали на західному березі ріки Мур. Наші вояки вирвалися з оточення і подалися іншими дорогами на захід. Я не чув про нікого, хто попав би там в більшовицький полон.

Зробивши відправу з моїм відділом я з'ясував воякам наше положення, що війна вже скінчена, що тепер зорганізовано будемо старатися дійти до англійських частин та розважити можливості англійського полону. Про якусь особливу дисципліну не говорилося, бо зрозумілим було, що дисципліну слід затримати.

Перед капітуляцією німці говорили про партизанську війну, маючи до цього ідеальні терени, всю зброю, но й людей. Вони мали навіть на це спеціяльну назву: "вервольфи" (вовкулаки). Однак з того нічого не вийшло. Кілька разів опорожнювали свої вози, щоб були легші, викидали непотрібні речі. Пізніше я не бачив тих "вовкулаків" в дії і мені тоді стало ясним, що німці до такої боротьби не надавалися. Роками мали вони упорядковану систему, хтось за них журився, дбав, давав накази, а вони послушно їх виконували. Коли ж треба було брати ті всі зобов'язання малим відділам окремо, не було ініціятиви. Тому крутилися озброєні відділи по горах, ми зустрічали їх, але ніхто до нас не підходив з пропозиціями прилучуватися до них. Підходили до мене особисто старшини з вермахту і хотіли давати мені вермахтівські документи. Я не прийняв їх лише тому, що вони не могли таких документів дати всім стрільцям.


(далі буде)


Шукати в цьому блозі

Популярні публікації