ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 2 грудня 2021 р.

KEINE KAMERADEN




М.  Добрянський


 (Закінчення)



Старий лікар, д-р Бегренс (Бобруйськ): При теперішньому харчуванні полонені мусять померти. Вони прийшли сюди в стані повного виснаження після того, як уже в своїй армії цілий тиждень не дістали харчів (157). А до табору в Бобруйську були два тижні в дорозі (368). Ген. фон Шенкендорф, командир запілля "Мітте", записав для звіту ген.-фельдмаршалові фон Бок: "Усі полонені, що приходять із котлової битви Брянськ — Вязьма, такі виголоднілі, що теперішній раціон харчу не вистачає, щоб їх урятувати від смерти. Те саме в усіх таборах!" (368). Шеф одного відділу в контррозвідці, полк. Лягузен, після інспекційної поїздки у фронтові райони, звітував 31.X.1941: Шоста армія дала наказ стріляти всіх охлялих полонених (начальний командир ген. фельдмаршал фон Райхенав). На жаль, виконують це на дорозі, навіть в оселях, так, що місцеве населення є свідком таких подій (171).

Вони — не полонені, а дезертири!

З вибухом війни в німецькому командуванні була тенденція застосувати до радянських полонених обі міжнародні конвенції, що регулюють справи війни, зокрема полонених (мовиться про Женевську з 1929 і Гаґську з 1907). Незалежно від того виступив Міжнародний Червоний Хрест, щоб наладнати взаємну інформацію про полонених і поранених; потім і шведський уряд (224-225). Дещо пізніше підняв свої заходи уряд ЗСА (230). Розпочались розмови та обмін дипломатачних листів між заанґажованими сторонами й невтральними посередниками. Справу перерішив Гітлер 16.VII. 941. "Фюрер постановив, що не може бути ніякого юридичного домовлення з радянським урядом, що стосується трактування полонених", — повідомив начальний командир вермахту своїх генералів (228). Гітлер хотів мати на Сході цілком вільні руки. І військове командування погодилося з цим, бо вірило, що війна закінчиться за кілька тижнів, у гіршому випадку місяців.

А проте заходи посередників ішли далі. Обі воюючі сторони погоджувалися на ряд тактичних поступок у дрібніших питаннях (229). Але поза початкові спроби переговори не пішли, бо тепер обі сторони, тобто й радянський уряд, не були заінтересовані наладнанням справи полонених. Радянський уряд, втративши більше двох мільйонів полонених, хотів стримати дальші втрати, що прийшли б, якби змінилось трактування полонених на німецькому боці (230).

Як Міжнародний Ч. Хрест так і уряд ЗСА прагнули, щоб обі сторони зобов'язалися притримуватись постанов Женевської конвенції. У Вашінґтоні боялися, що без такого зобов'язання погіршиться доля всіх полонених. Радянський уряд рішуче відмовився, засланяючись тим, що він визнає Гаґську конвенцію і буде притримуватись її, якщо це саме зробить і противна сторона. Причиною впертої відмови був той факт, що женевські постанови докладніше визначують обов'язки супроти полонених, зокрема передбачають відвідини невтральних чинників у таборах полонених (230-231).

Приблизно в тому часі, коли невдачею закінчились американські заходи, обірвались і внутрішні заходи німецькі. Найрішучішим їх речником був граф фон Мольтке з відділу "міжнародне право" в Начальній команді вермахту. Мольтке від червня спостерігав трактування радянських полонених "зі зростаючим обуренням". Він виготовив для Кайтеля меморіял, який підписав його зверхник адмірал Канаріс, і 15.IX.1941 передав Кайтелеві (231). Один з найважливіших аргументів меморіялу говорив: дотеперішнє трактування полонених унеможливлює з'єднати їх для відбудови окупованих теренів, для мобілізації всіх опозиційних сил Росії (Рад. Союзу) до одностайного опору, зате зміцнює силу спротиву Червоної Армії (232). Кайтель відкинув меморандум (233), але Мольтке не занехував справи, мав навіть деякі, здавалось, успіхи. Та в січні 1942 Гітлер наказав припинити й ті обмежені заходи, на які погоджувались  військове  командування і міністерство закордонних справ. Гітлер був проти того, щоб німецькі вояки на східному фронті знали, що у випадку полону вони будуть трактовані згідно з міжнародними законами; був проти обміну списків полонених, бо тоді радянський уряд дістав би докази, що не всі полонені залишилися при житті (234). Автор коментує: Хоча це рішення було вислідом принципової позиції Гітлера, проте на нього мусіла поважно вплинути ситуація на фронті. Якщо б відібрали східним дивізіям віру в те, що радянський полон означає певну смерть, тоді була небезпека, що завалився б східний фронт (235).

Все-таки заходи третіх сторін не припинялися. Але нічого не досягли ні МЧХрест ні американський уряд. У квітні 1943 папа Пій XII доручив своєму леґатові в Анкарі (монс. Ронкаллі, пізніший Іван XXIII) розпочати розмови з радянським представником. Радянський посол в Анкарі відповів, що його уряд не зацікавлений у тому, щоб одержувати інформації про полонених, бо він вважає їх зрадниками батьківщини. Те саме сказали посли в Софії і Стокгольмі (236). Радянський уряд у Швеції репрезентувала Олександра Коллонтай. Вона відповіла: Рад. Союз не знає ніяких радянських полонених; він трактує всіх своїх солдатів, що попали в німецькі руки, як дезертирів (402).

Останній акт у "трагедії найбільших розмірів" прийшов з упадком гітлерівського режиму.

Для полонених західних союзників упадок Гітлера означав поворот до нормального життя. Але для радянських полонених не кінчився шлях їхнього горя. Сталінський режим не міг визнати, що велика маса полонених попала в німецький полон через його нездарність. Через те частина полонених, яка велика — нема змоги встановити, було як "зрадники" присуджена до примусових робіт. І їхнє життя змінилося тільки мало (295).

Трактування ранених

Трактування ранених це та ділянка, каже Кр. Штрайт, яка дає безпосереднє свідчення про те, як ставилась армія до радянських полонених. Радянський уряд не ратифікував женевської конвенції про полонених, але ратифікував конвенцію з 1929 р. про "ранених і хворих". Ото ж німецьке керівництво пробувало виправдати трактування  радянських полонених тим, що уряд СРСР не підписав женевської конвенції. Характерно, що німецький провід ніколи не згадував конвенції про ранених і хворих. Націонал-соціялістичні керівники заздалегідь устійнили, що війну проти Рад. Союзу вестимуть згідно зі своїми ідеологічними засадами, без уваги на зобов'язання міжнародного права. Трактування радянських ранених показує, що керівництво армії готове було йти за директивами цієї політики навіть там, де мало місце ламання міжнародного права. Начальна команда видала 7 липня 1941 наказ, що для медичної опіки радянських ранених береться передовсім радянський санітарний персонал і радянські ліки. Заборонено брати німецькі санітарні автомашини для транспортуваня радянських ранених. Два тижні пізніше загострено цей наказ: брати лише радянський персонал і лише радянські ліки.

Принагідні  записки  показують, що в деяких випадках ранених стріляли, коли брали полон.
Зі звіту санітарного інспектора для полонених, проф. Конріха, про його поїздку на Україну, виходить: ранені були приміщені на двоповерхових прічах, а виряд лікарським знаряддям був "особливо незадовільний". В лазареті в Кривому Розі немає, напр., "навіть ампутаційного ножа".  Багато залежить від проворности таборового лікаря, якщо він як слід розглянеться в околиці. Автор завважує: зі звіту Конріха не видно, що він особливо дбав за поліпшення долі ранених. Шимон Датнер говорить про "Ґрослязарет" у Славуті біля Шепетівки (варшавська публікація  з  1964):  в  десяти триповерхових будинках примішено 15-18 тисяч ранених; за даними одної радянської комісії там померло приблизно 150 тисяч полонених. 

Рудольф Бухнер, член швайцарської комісії лікарів-добровольців, що від жовтня 1941 до січня  1942 працювали в німецьких лазаретах на східному фронті, пише:  з наближанням зими зростала тенденція в німців позбутися "непотрібних їдців" (тих ранених, що вже не зможуть працювати). У Смоленську відпустили нездібних до праці інвалідів. Решту ранених  "смертельно  виснажених,  виголоднілих, змерзлих (ампутовані часто без перевязок) перенесено до відкритих таборів, де вони мусіли загинути від холоду". Командування запілля АОК9 зарядило 30 грудня 1941: відпустити інвалідів, яких німецький лікар визнав тривало нездібними до праці, бо "непотрібно обтяжують харчування". Звільнених передати цивільному населенню, що означала для них (пояснює автор) присуд смерти. Бо як "непрацюючі" не діставали ніяких харчових приділів, були здані на ласку милосердних цивілів, що самі голодували.

На початку лютого 1942 дістала 207 "Sicherungsdivision" наказ: із району 18-ої армії перевести в запілля 1.800 полонених, нездібних до праці від поранення або хворіб, і примістити серед населення; транспортувати саньми. Місяць після того звітував командант запілля Фріц фон Рок: ця акція вплинула на цивільну людність некорисно. Полонені — від голоду тільки живі кістяки, частина з них обложені гнійними вонючими ранами, — роблять жахливе враження. А розповіді про умови, в яких вони жили викликають відповідні настрої".

Так поступали і в інших районах після того, як ОКН 22 січня 1942 видала наказ про загальне звільнення полонених інвалідів. Немає даних припускати, що їх доля була краща від тої, про яку звітував фон Рок, завважує Кр. Штрайт. Бо командири, котрі відпускали цих полонених, не могли мати сумніву, що віддають їх на певну смерть.

Шеф начального командування, Кайтель, повідомляв 22 вересня 1942 в одному зарядженні: Гімлер скаржився, що відпущені інваліди волочаться, жебраючи, в окупованих теренах, а з цього нова загроза. Тому треба передавати нездібних до праці полонених органам СС-поліції для дальших заряджень. Кр. Штрайт коментує: це був шифр, що прикривав ліквідацію цих полонених. Після зарядження Кайтеля передано нездібних до праці полонених різним кацетам, але цифри конкретних жертв не можна встановити, бо ліквідації тільки винятково зафіксовано в документах. У листопаді 1942 в Нойгаммері загазовано 251 рад. інвалід, в Майданку 334 в листопаді 1943. У Житомирі в жовтні 1942 віддано велике число непрацюючих полонених СС-ам на ліквідацію (183-187, 380-383).




субота, 27 листопада 2021 р.

ЄВГЕН ОСТАПОВИЧ-ВИХОР


18.І.1926 — 8.IV.1980


Евген Остапович, псевдо Вихор, народився 18 січня  1926 року в Єзуполі, Станиславівська Область. В рядах УПА Евген був в куріні "Дзвони", ТВ-22, "Чорний Ліс", під командою курінного Чорноти. В 1947 році Головна Команда УПА призначила Евгена до охорони ком. Дзвінчука, з яким він відійшов на Захід.

середа, 24 листопада 2021 р.

ПІДСУМКИ ПЕРЕГОВОРІВ, ПРОВЕДЕНИХ МНОЮ З ДОРУЧЕННЯ ПОРОЗУМІННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ЧИННИКІВ



ДОКУМЕНТИ


А. Мельник



Між двома світовими війнами проживав і працював в Берліні проф. Зенон Кузеля, якого сміло можна було уважати неофіційним представником в Берліні.

Як голова акредитованих закордонних журналістів, мав можливість інформувати про українські проблеми цих же журналістів.

Його архів, головно кореспонденція, має дуже багато цікавого матеріялу.

Поміж іншими цікавими документами знаходився також і комунікат полк. А. Мельника.




По моїм звільненні в дні 17 жовтня 1944 р. стрінувся я з проєктом укр. і нім, чинників заснування Українського Національного Комітету, як репрезентації українства на терені Німеччини. Після засягнення інформацій та переведенні мною розмов з представниками укр. політ, і гром. чинників, виявилось, що цей проект находить їхнє повне признання. У висліді тих розмов постало порозуміння українських політ. чинників в Німеччині. Внаслідок того запропоновано мені стати на чолі майбутнього УНК і провадити в цьому напрямі переговори з нім. стороною.

Беручи під увагу укр. нац.-державницькі змагання і досвід останніх літ, я заявив, що пропозицію мойого головування УНК я зможу щойно тоді прийняти, коли зі сторони нім. уряду дані будуть певні гарантії і тим самим вигляди на можливість здійснення укр. плянів для створення УНК, і що найважніше для будучої його праці під моїм керуванням.

По вступних розмовах з'ясував я 25-30 жовтня 1944 р. компетентним нім. чинникам позитивне становище українства відносно УНК і для оминення всяких недоговорів і непорозумінь видвигнув я, подаючи їм до відома українських політ. чинників, ось такі передумови від сповнення яких німецьким урядом узалежнюється обняття мною головства в майбутньому УНК:

а)  повна амнестія і негайне звільнення всіх українців з тюрем, таборів і арештів, де опинились вони зі всякими закидами, за вийнятком провин чи злочинів кримінальних і большевицької акції.

б)  поява деклярації нім. уряду, в якій він: признає природне право українського народу на власне життя в самостійній українській державі в укр. етногр. межах, 2) заявляє готовість  піддержати  визвольні  змагання українського народу всіми засобами, осібно мілітарно сприяючи створенню української національної армії під одноцілим українським командуванням,  3)  проголошує  територіяльну незаінтересованість до україн. земель і готовість пошанувати суверенітет укр. влади на укр. землях, 4) зобов'язується з хвилею заключенння миру стягнути нім. війська з укр. земель.

в)  ратифікація факту постання УНК відбудеться в мін. зак. справ і голова майбутнього УНК  прийнятий буде міністром закордонних справ Німеччини.

г)  незв'язувания укр. справ, зосібна УНК з акцією ген. Власова, до якої то акції українство ставиться вповні негативно і всяке пов'язання УНК з акцією цією уважає неприємливим.

На конференції в дні 30 жовтня 1944 р. заявлено мені з нім. сторони, що відповідь на представлені мною передувовини наспіє щойно по п'яти днях. Завважено мені рівночасно, що деякі з предложених передумов є ледве до прийняття для нім. сторони.

В міжчасі одержав я від представника нім. сторони, з яким я вів переговори, нарис обосторонніх деклярацій, цебто німецької й української сторони з приводу покликання до життя УНК. Проєкт цей унятий в так загальних рисах так відбігав від вище згаданих передумов, що я рішився виждати на відповідь, яка мала наспіти за кілька днів. У вичікуванні на відповідь через два тижні йшла підготовка для скликання і уконституовання УНК, опрацьовання статуту, розгляд особового складу, майбутнього складу УНК тощо. В дні 11 листопада 1944 р. наспіли перші вістки про намірений правний конгрес і створення  комітету для визволення народів Росії.

Вістки ці найшли потвердження в дні 14 листопада 1944 р. в проголошенні відомого маніфесту ген. Власова. Подія ця була посередньою відповіддю на одну з точок згаданих передумов і наказувала бути далеко не оптимістом відносно очікуваної відповіді.

Подія ця захвилювала не тільки українство, але і всі народи, поневолені бувшою і теперішньою Росією. Вона найшла належний вияв в ноті до нім. уряду за підписом представників народів: азербайджанського, білоруського, вірменського, грузинського, кримотатарського, північно-кавказьких, туркестанського, урало-татарського і українського. Від української сторони я підписав з доручення українських національних політичних чинників. В ноті наведені в кінцевих виводах три засадничі домагання, які були видвигнені теж і мною в моїх переговорах з представником нім. уряду: 1) признання національних самостійних держав, 2) згода на творення національної армії з власним командуванням, 3) уневажнення претензій ген. Власова відносно поневолених Росією народів.

В дні 17 листопада 1944 р. запрошено мене представником нім. уряду на довгоожидану конференцію. Відповідь, яку я одержав в засадничих питаннях відмовка. В других справах частинно чи вповні позитивна. Позитивних прийнято нім. урядом домання амнестії і нотифікування факту постання УНК у мін. зак. справ Райху. Лише частинно позитивно принято домагання створення укр. нац. армії, бо відкинено передумову, щоби ця армія була під одноцілим укр. командуванням. Негативною теж була відповідь відносно не зв'язування укр. справи з акцією ген. Власова.

По одержанні цієї відповіді, я заявив представникові нім. уряду, що супроти відкинення нім. урядом найважніших з предложених мною передумов я не вважаю для себе можливим піти на зустріч бажанням укр. нац. чинників, щоб я обняв керму майбутнього УНК, бо не маючи необхідних гарантій з нім. боку — я не бачу можливости створення УНК під моїм керівництвом. Заявив я рівночасно, що одержану нім. відповідь, а вслід за нею мою децизію, подам до відома укр. політ, чинників.

Ось найважливіші моменти переговорів, що їх я перевів з представником нім. уряду. Уважаю, що цим пройдено один етап до створення УНК. Уважаю мою місію в переговорах з нім. стороною відносно УНК за скінчену і передаю "Порозумінню укр. політ. чинників" стан речей, що заіснував в міжчасі під розгляд і рішення.



Берлін, дня 18 листопада 1944.




неділя, 14 листопада 2021 р.

"НА ШЛЯХАХ ЕВРОПИ" — РОМАН ЛАЗУРКО, СПОГАДИ

 

Видання Братства 1-ої УД УНА, 1971 р. 362 стор.


Поміж історичними працями, довідками й споминами про 1-шу УД УНА, спогади "На шляхах Европи" здобули почесне місце і великий відгук серед громадянства. Автор є учасником бою під Бродами у рядах 14-го запасного полку. Детальна ґенеза цієї формації, її "нєплянованої" участи у фронтових діях і роля командування полку (майор Кляйноф) підчас і після брідського прориву
— творить жахливу історію безвідповідальности, короткозорости та індеферентности німецького командування до долі чужої їм частини.

Документарної вартости є опис операцій та історії 14-ої сотні 30-го полку на Словаччині, Югославії й Австрії.

З великим хистом та вояцьким гумором написані спомини про вишкільні табори в Голляндії, Нойгамері та про табори полонених у Німеччині.

В цілості "На шляхах Европи", як спомин, тобто роман-повість, в якій головним героєм є автор, а дієвими особами його найближчі друзі і події в ньому, — це вже пережиті, осмислені із перспективи часу (30 літ) індивідуально, суб'єктивно оцінені картини, які є ретроспективним образом процесів, політичних, суспільних, воєнної суматохи.

Під цим оглядом — спомин має вартість реальної, вдумливої документації політично-ідеологічних настроїв нашого українського вояцтва. Автор з великою дозою відповідальности і хистом педагога ставиться до завдання передати досвід свого покоління новій ґенерації, щоб "не починати від нічого, оминути помилок, дещо навчитись..."

Погляньмо, з яких позицій автор виходить і яку "традицію й історичну науку" репрезентує, яким духом провіває у його мандрівці по стежках чи пак по перехресних дорогах його вояцької мандрівки. Його обсерваційний пункт є пересувний, але завжди із історичним шпилем та поземом зору світового масштабу... Автор каже: (стор. 41)

"На наших очах переходила історія світу й Европи і я ловив себе на тому, що почуваюсь як глядач у величезному світовому амфітеатрі, де перед моїми очима розгортається могутня історична картина. Так колись перейшли полотно історії Олександер Македонський, Юлій  Цезар, Напоелон!"

На щастя читача — "їх величність" десятник, чотовий і вишкільний підстаршина кріпко тримались землі і з тієї позиції прекрасно сповняли свій обов'язок — навчити своїх рекрутів, крім технічного орудування зброєю, ще палкої віри, що немає на світі нічого важнішого, нічого абсолютно важнішого від державної свободи народу" — і що цю "державну свободу можна здобути лише зброєю — силою".

І друге твердження, що прийшло після утяжливого і принижуючого полону: "...людина індивідуально відчуває втрату волі дуже сильно, і я зараз же тільки мрію, щоб так сильно і раптовно відчув і мій народ втрату волі у своїй усій масі".

Автор оригінально змальовує різними епізодами святкові, релігійні й духові імпрези, духову й патріотичну атмосферу життя. Атмосфера ця не носить дешевих рис сентиментального патріотизму, але навпаки, на тлі воєнної дійсности, твердої пруської дисципліни, приходить критична аналіза слабих прикмет українського вояка та імперативне стремління піднестись на висоти модерного вояка, твердого, здисциплінованого, вірного рідним традиціям вояка-державника.

Цей ідеал автор бачить у своїх товаришах, старшинах і підстаршинах і показує їх у дії. Подібно зроблена характеристика підносить самозрозуміло лише позитивні прикмети, а індивідуальні відхилення від ідеалу закриті шаржом жартів.

Реалістичну атмосферу воєнної стихії ілюструє проблема "додаткового прохарчування" вічно голодного, спрагненого, невиспаного фронтового вояка, а ще більше недоживлювання рекрута.
Числені епізоди "харчових операцій", на які йшла велика частина енергії й мистецтва — заставляють автора, що сам часто проводив ними, до філософічних і етичних монологів, які можна брати лише на кошт вояцького гумору.

Гумор у розповіді про різні обставини займає почесне місце. Це діялоги, які прикрашують, як шкварок в зупі воєннополоненого, монотонність. Часто цей гумор — це теж сонячний промінь, що породжує радість життя та дає пародію щастя!

Про романси автор розказує дуже обережно і лише на марґінесі подій, хоча у повісті ця жива проблема завжди висить, як меч Дамокля, над вояцтвом, чи як кіт, що перебігає дорогу.

Конкретизуючи свої враження про книжку, — з приємністю стверджую, що вона цікава змістом, повна проблем, проредагована під кутом національної цілеспрямованости — читається "одним душком".

Дивізійники пізнають своїх друзів в акції — посміються із пригаданого воєнного часу, та, якщо хто сентиментальний, зронить сльозину.

Молодий читач знайде ключ до розуміння тієї воєнної доби і духове й політичне обличчя своїх батьків. Знайде відповідь, чому вони горді своєю участю в боротьбі та вірністю тим заповітам досьогодні!

Ґратулюю авторові за вміле урудування пером та гарні картини вояцького воєнного життя!


Мирослав Мартинець





неділя, 7 листопада 2021 р.

КНИГА — ДОКУМЕНТ — КНИГА ПАМ'ЯТНИК


В. ҐОЦЬКИЙ

 (Ріміні 1945 — 1947)


Урешті вийшла з друку довгосподівана книга під повищим наголовком, присвячена історії І УД УНА в полоні в Італії. Впорядник книги п. В. Б. Будний зазначив, що це перша частина, яка насвітлює загально лише деякі аспекти перебування та праці дивізійників у полоні. Тому з нетерпеливістю чекаємо на появу другої частини, щоб могти дати належну оцінку тій кропіткій і довгорічній праці наших друзів, що причинились до цього видання, як причинку до історії 1 УД УНА. Впорядник та мистецький співредактор, відомий карикатурист Ґо-Ґо" (Орест Слупчинський) подбали про гарне й дбайливе оформлення книги, чим і дали їй репрезентативний вигляд. Тому сміливо, вже тепер можна сказати, що збірник — Ріміні — це не лише документ часу, але й пам'ятник тим усім, що надали нашому таборові в Ріміні тих усіх позитивних рис і прикмет, котрі зробили цей табір огнищем культурного розвитку, прибіжищем для знедолених від постійної небезпеки попасти в руки московським людоловам, зробили його славним у гірких, повоєнних роках.

Упорядники не писали спогадів, ані не подавали сухих документальних даних, але на основі збережених документів, тогочасних статтей у таборовій пресі, чи опрацьованих матеріялів особами, що були відповідальними за долю табору — намагалися насвітлити певні аспекти нашого побуту в таборі, дати оцінку певним осягам, передати всякі тривожні думки, що нуртували в тому часі серед таборового загалу. Тому зовсім правильно назвали цю книгу "матеріяли до історії І УД УНА". Бо ж для історика чи дослідника того часу, це справді невичерпне й достовірне джерело не лише подій, не лише проблем, але й настроїв.

Матеріял поданий живо та багато ілюстрований світлинами, схеми, картами а теж є деякі таборові поезії. У згаданій книзі і "рімінець" і "камізельник" знайдуть стільки цікавого, що й нового, що читатимуть книгу, як кажуть, "від дошки до дошки". Читати є що, бо ж книга має 328 сторінок великого формату й 17 розділів. Щоб дати лише загальний погляд про зміст книги, назвемо тут  поодинокі розділи, котрі самі скажуть читачеві, що в них можна знайти.

Крім вступного слова видавців і вступу самого впорядника в книзі є такі статті:

Р, В. Долинсьний — З фронту за дроти полону.

Лев Стеткевич — У світлі міжнароднього права.

Михайло Крат — У новій дійсності. — Репатріяція. — Внутрішня організація табору.

Любов Чолкан —  Посестри (про медсестер).

М. Волинський — З лету птаха. — Де немає болю (про померлих у полоні).

В. Б, Будний — Друзі й недруги (про взаємини з чужим світом). — Брат і слуга (про старання єп. І. Бучка).

о. М. Ваврик — О пліненних (про УДК у Римі). — Голос крови (про наші зв'язки з українським світом).

Б. Ольгин — Українські католицькі душпастирі.

Михайло Крат — Українська Православна Громада. — Зв'язок зі світом (наші контакти, листування, відвідини). — Хроніка таборових важливіших подій.

В. Б. Будний — Проблематика рімінського табору (чим ми жили).

Книгу замикає післяслово впорядника, багато групових світлин, що їх названо "Віднайди себе" та показник осіб, згаданих у книзі.

Як бачимо, з названих статтей, що в книзі порушено багато загальних справ, пов'язаних з існуванням, працею і турботами табору полонених, про його зв'язки із земляками та чужим світом, про переживання таборовиків, організаційні справи, як теж про різні небезпеки.

І хоча я сам все це теж переживав, а навіть і був у центрі всіх починів, або знав про них, — то читаючи цю книгу Ріміні, знаходжу на кожній її сторінці щось нового, щось мені невідомого, або призабутого.

Читаю — переживаю знову всі ці справи. Читаю і набираю респекту до організаторів усіх наших починів в умовах полону. Так до старшин — відповідальних за долю нашого вояцького загалу, так і до всіх тих сірих працівників, що своїми ідеями, своїми плянами та їх здійснюванням збагачували наші "сірі будні". Читаю — і набираю певности, що наш побут у полоні це не були змарновані роки. Це були роки, сповнені духовим ростом і тому не дивно, що в роках 1946-47 часто можна було почути дивну фразу, що "Дивізія більше зробила в полоні ніж на фронті". Хоч смішно було б порівнювати вояка на фронті з осягом у полоні, але треба тут наголосити, що на фронтах весь ідеалізм української молодої людини, його жертва на полі бою, були — краплиною в морі тогочасного молоха кривавої війни. Ці жертви були часто недобачувані й своїми й чужими. Вояцтво під німецькою командою не могло себе вповні проявити, часто затрачувало віру в слушність своєї жертви. Як на вишколах, так і на фронті вояцтво не мало ані часу, ані нагоди "віднайти себе як суцільну одиницю". Й саме час полону доповнив усі ці недомагання минулих місяців чи років. Ми стали суцільною одиницею зі своїм проводом і ясними ідейними напрямними. Тому й ця фраза про те, що Дивізія в полоні більше зробила длн нашої справи, ніж на фронті — знаходить глибше своє зрозуміння.

Важко наразі давати якісь окремі оцінки поодиноким авторам. Тут треба лише поґратулювати впорядникові за його десятилітню працю і побажати, щоб друга частина з докладним розглядом поодиноких ділянок таборового життя появилась "трішки скоріше" чим ця перша.

Для мене найцікавішою, бо зовсім оригінальною є стаття Вол. Б. Будного — "Проблематика рімінського табору", яка складається з таких підрозділів: Військовий лад чи демократична самоуправа. Конфлікт поколінь. Соціальний поділ — дійсність чи фікція. Політичні групи. Втеча з полону — привілей полоненого. Еміграція — куди?  Моральний  рівень табору.

Найцікавіша та стаття тому, що порушені в ній справи були лише в незначній мірі обговорювані. Ми ними жили, але про них мало писали. А це були проблеми важливого значення для суцільности, єдности та дисципліни в таборі. Завдяки саме позитивній поставі до всіх порушених автором проблем загалу таборовиків — ми наш полон замінили на кузню національної свідомости й побратимської єдности.   


 "Українська Думка", четвер 21 лютого 1980 р.


вівторок, 2 листопада 2021 р.

КОЛИШНЯ ТРАГЕДІЯ


Олександер Ґереґа


Спогад


Осінь 1945 року. Над Закерзонням висіло марево "вивозу". Совєтськї "переселенні комісії" волочились по селах і агітували людей на виїзд. Обіцяли поселення на місцях за вибором, опустілих господаств в Україні, допомогу від влади, дружню опіку. На села нападали озброєні польські банди в силі 200-400 людей, жорстокі, голодні наживи. Були це в більшості, по розбитті Німеччини, здемобілізовані з польської "Армії Людової" вояки, головно з галицьких і волинських земель, плюс місцеве польське шумовиння. Всі вони голосно деклямували "гасла комунізму". З ними не радо входили в контакт шануючі себе поляки.

Згадані банди жили з награбованого. Як приходило до бою з УПА, з'являлась "міліція обивательска", відділи "уженду безпєченьства публічнеґо", частини регулярної армії. У цій нерівній боротьбі вигинули цілі села, спалено багато квадратних кілометрів лісів, розібрано десятки кілометрів залізничних рейок, висаджено або спалено десятки мостів, мурованих будинків, залізничні станції. Вітка бездержавного народу, залишена сам-на-сам з стократно переважаючим, садистичним ворогом, боронила свою землю від половини 1944 до 1947 року.

По вивозі спалено майже всі села. До сьогодні молоді ліси та пустарі переважають у тих сторонах, а стада диків та вовків відстрашують охочих поселятись тут. А може іще дещо?

Була звичайна повстанська ніч. З лісів Любачівщинн вийшла чота з куріня "Месники" з чотовим Бичем і на умовленому місці біля села Млини злучилась з відділом Крука. Відділ Крука, що рівнявся чисельно добрій чоті, оперував у безлісному терені, першому районі надрайону "Бастіон". Всіх нас було біля сімдесят. Наша ціль — зліквідувати залогу польського війська, за даними розвідки біля 200 людей, що отаборились в селі Сосниця біля Перемишля. Тому дано наказ скорострільчикам заложити в диски скорострілів запальні кулі і приготовити легкопальні матеріяли.

Над відділом перебрав команду чотовий Бич.

На день ми отаборились в присілку Мельники біля села Кобильниця, віддаленого від містечка Краковець, де народився командир УПА, сл. п. Роман Шухевич, яких чотири кілометри. Але містечко лежить по той бік кордону в УРСР, а нас від кордону, званого тоді "ґранічка", ділило може три кілометри.

Дніло. Зайнявши кругову оборону, відділ спав. В терен відійшла стежа з місцевих вояків. Зорили стійкові. Робився день.

Нараз стійкові зауважили щось у ранньому тумані, якась група надходила від сторони Краківця.

— Алярм! — зв'язкові до чотових, ті до ройових.

Повстанці зіскакували з горищ, вибігали з будинків заспані, залягали при ройових і немилосердно "для злагіднення нервів" кляли.

Ситуація ставала поважною. Показалось, що від кордону надходить коло 4 совєтських вояків-пограничників з кількома собаками.

По лінії пішов наказ: "Тихо, не підноситись, не стріляти!" Присілок пустий, людей вигнано, можна битись. В тумані на сході червоніло велике сонце. Тихо. Малий сосновий лісок півколом окружував сільце і в нього пограничники, може пів км. від нас. Другий кінець доходив майже до хат. Наші очі вп'ялені в лісок. Та командир цілий час спрямовує далековид в сторону, звідки ті прийшли, ану ж це лише передня частина.

Час минає дуже поволі. Ворог посувається ліском. Більше не надходить. Сонце піднялось "на хлопа", як казали наші селяни, і напруження спадає. Може пішли?

Та нараз вже від заходу, на дорозі від села Млини, заторохкотіла папашка і кілька стрілів з десятизарядки. За хвилину з шапками в руках пригналась наша розвідка. Побачивши всіх в поготівлі, залягли, передаючи, що в терені спокійно. Тепер вже сумніву не було, що буде "пацалиха".

Від заходу лежала чота з ліса, з ними командир. Уважно виходять на них совєтчики. По лінії наказ: "Не стріляти, підпустити на близьку віддаль". Ліс доходить майже до хат. Ідуть по двох-трьох. На правому крилі вже під хатами.

— Вогонь! — одна тріскотня.

В будинок, що оподалік, вскакує один і попід підлогу вбиває наших трьох. До нього поповз ройовий і викінчив ґранатою. Решта лежить і з багатьох димить. Це "фуфайки" від наших запальних куль. За втікаючими погнались наші і "викінчують на ходу".

Типовий повстанський бій — може десять хвилин — і збірка. Ховаємо вбитих, маємо ще одного тяжко раненого. Їх нараховуємо коло сорока вбитими, беремо двох ранених, забираємо документи, зброю і відпускаємо в лісок біля села Тухлі. В оборонній позиції залишаємось до вечора.

Їхніх двох допадає до поляка, що орав на полях, сідають па коней і женуть до кордону. Це дало нам час па відступ і зайняти становища. Над лісом пролітали двоплатівці, десь гуділи мотори.

Як інвалід, я не належав до жадного відділу. Як колишньому політвиховникові і санітарові, мені передають ранених полонених. В ті часи звичайних вояків, якщо не розвідчик, політрук чи енкаведист, — не стріляли, а по т. зв. "гутірці", — відпускали.

І тут з'ясувалась українська трагедія — свої стріляли своїх.

Майже всі ці хлопці у чужій уніформі, що впали в бою з нами, — наші кровні брати, уродженці Винниччини і Житомирщини, на що вказували забрані документи і розповідь полонених.
Один з них дістав в груди вище серця, другий — в ногу, їх обвинули ми останніми своїми бандажами. З ними на щирій розмові ми перебули до вечора. Їх брала гарячка, а ми ж і аспирини не мали. Вони казали, що їх командир сказав, що ідуть "прочісувать терен, а бандьорів нічого їм боятись, бо вони українці і ви українці, стріляти не будуть".

Пригадалось твердження, що на Маківці і на Лисоні ми вистріляли своїх, які не хотіли битись за царя.

Увечері, діставши до помочі двох стрільців, опираючись одні на одних, ми підпровадили їх під "комору". Та "комора" є там ще і сьогодні. І сьогодні є ще можливість, що будуть мусіти стріляти свої своїх. "Комора" є під Краківцем, на шосе, що іде між Радимном і Краківцем. Це деревина, що на підпорах лежить впоперек дороги. В потребі один кінець підносять вгору. Біля неї будка з вартовим. Перед тим "шлябантом", як казали колись у нас, лежала купа німецьких грошей, одежі, "чемоданів" і іншого "барахла". Туди в СССР перевозили тисячі робітників з Німеччини і їх на кордоні "чистили".

В будці блимало світло. Туди іти не хотіли. Хотіли остатись з нами. "Всеодно розстріляють, — казали, — на нас же ваші бинти".

Їхній потиск пам'ятаю по сьогодні.




середа, 27 жовтня 2021 р.

Генерал-хорунжий БОРИС БАРВІНСЬКИЙ


Роман Турко                         


28. X. 1888 — 4. 5. 1980

Жмут споминів



Генерала Бориса Барвінського вперше стрінув я у квітні 1935 р. у містечку Демблін в центральній Польщі, де стаціонував 15-ий полк піхоти. У ньому, як контрактовий старшина, служив ген. Барвінський, виконуючи наказ уряду УНР вступати до польського війська. Я знову, як лікар запасу, прибув до того полку, щоб відбути вправи резервістів. В той час підполковник Барвінський був відповідальний за боєвий вишкіл вояцтва того полку. Як виконуючий обов'язки полкового лікаря, я звітував прямо командирові полку й тому з ним часто стрічався. Під час однієї з моїх службових зустрічей він сказав, що у його полку є звичай знайомити новоприбулого старшину з цілим полковим старшинським корпусом. Така нагода буде в найближчу суботу у старшинському касині, де зберуться старшини на вечірку. Мені було цікаво піти на ту вечірку, бо від сержанта — шефа полкового шпиталика я довідався, що у тому полку служить бувший старшина армії УНР Барвінський.

Я хотів з ним познайомитися, хоч мені був пригадався неприємний інцидент з-перед двох років. У 1933 році під час літніх маневрів я стрінув одного бувшого старшину армії УНР з 5-го полку уланів. Після розмови з ним я був дуже розчарований, бо виніс вражіння, що він не лиш не мав контакту з українським життям, але навіть зі своїми бувшими товаришами по зброї. Отже, ця пригода дещо гасила моє бажання знайомства з ген. Барвінським.

У назначену суботу я прийшов до касина. По черзі представляюся зібраним старшинам. Як приступив до ген. Барвінського, він спитав мене чи я українець та запросив мене до буфету. У буфеті ми дещо поговорили, а при відході він запросив мене зайти до нього на його помешкання. Після обіду на другий день я його відвідав. Це була неділя, вільна від службових обов'язків, й ми мали час на гутірку. Після частування він спитався про мою думку на такі проблеми: по-перше, як я дивлюся на службу бувших старшин УНР армії у польському, значиться галичанам ворожому, війську; по-друге, як я дивлюся на так звану угоду між урядом УНР і Польщею, тобто, чи я, як галичанин, не уважаю б. старшин УНР — тепер контрактованих у польському війську — за "хрунів", котрі за "миску сочевиці" пішли на польську службу. Щодо першого питання я відповів, що уважаю за дуже правильне рішення уряду УНР, щоб старшини, головно вищих ступенів, вступали як кадрові чи як контрактові, до різних військ, незалежно нашого політичного наставлення до урядів, які хочуть приняти їх до свого війська. Час іде, поступ бачимо у різних ділянках життя, отже, тим більший поступ бачимо у воєнній науці, — нова техніка, нове озброєння тощо.

Друге питання: умова уряду УНР Польщею, на підставі якої відступлено Польщі Галичину, для нас галичан дуже болюча, навіть жорстока. Український уряд віддає у ярмо частину українського народу, з якого ми хотіли освободитися, але не стало сили. З другого боку, я додав, що уважаю цю нещасну угоду за перехідне явище, бо вона була вимушена — поляки приложили ніж до шиї та змусили уряд УНР її підписати.

Після тих моїх відповідей він показав мені кілька чисел щоденника "Діло", який він передплачував, і вийняв із скриньки відтинки грошових переказів виплачених на різні українські цілі.

Він розповів, що його змобілізовано у 1914 році до царського війська й вислано на галицький фронт. Після поранення призначено його до позафронтової служби, яку він виконував аж до російської революції. Коли у Києві почав творитися український уряд, він почав українізувати частини під його командою. Він рівночасно був відповідальний за лад та порядок між цивільним населенням, бо цивільна російська влада виїхала з підфронтової полоси та передала свої компетенції військовій команді. Як знаємо, царський уряд в Галичині заборонив усяку діяльність українських культурно-освітніх товариств. Коли повалено царський уряд, ген. Барвінський зніс ту царську заборону. Про діяльність ген. Барвінського підтвердив мені д-р Грициляк, син священика з Тернопільщини, в якого батьків на приходстві в той час перебував ген. Барвінський. Він був у дружніх відносинах з його батьками, які далі продовжував, будучи в польському війську.

Як закінчилися воєнні дії між арміями австро-німецькими та російською, ген. Барвінський перейшов із своєю частиною Збруч і повернувся до Києва. Тут вступив до полку ім. Полуботка, згодом перейшов до 1-го Богданівського, з яким пройшов всі бої з більшовиками. Пізніше перебував та брав участь у боях у різних частинах армії УНР аж до кінця воєнних дій. Перейшовши ріку Збруч, був роззброєний польським військом та інтернований в місті Каліш. У 1925 р. вступив як контрактовий старшина до польського війська, в якому служив аж до вибуху 2-ої світової війни. Під час боїв з німцями попадає у німецький полон, з якого його звільнено у 1940 р. Живе у Варшаві, а в 1943 р. голоситься до української дивізії. Вдруге я стрінув ген. Барвінського в Нойгаммері у вересні 1944 р., де я проходив короткий перевишкіл як вояк 1-ої УД. Одного вечора зайшов до кімнати, де я кватирував, старшина-сотник та голосно по-українськи запитав, чи тут є д-р Турко. Розуміється, я його пізнав і ми щиро привіталися. Він сказав:  "Вітаю вас знову у війську, але іншому". В дивізії мене приділено до артилерійського полку, а його до запасного. Втретє ми стрінулися по закінченні 2-ої світової війни в червні 1945 р. в таборі полонених у Белярії, в Італії. В жовтні групу старшин та стрільців, на домагання совєтської репатріяційної місії перенесено до 3-го табору — інтернаціонального. У тому таборі наша українська група перебула до кінця березня 1946 р., звідки ми повернулися до українського табору. На жаль, з невідомих нам причин, залишено ген. Барвінського у 3-му таборі та приділено його до групи, зложеної із совєтських громадян й уродженців на території царської Росії, яка на 1 вересня 1939 р. була під владою СССР. Тому що була велика можливість примусової видачі тих громадян репатріяційній комісії, як це сталося з козацькими частинами, ми почали думати про спосіб, як би його перевезти до нашого табору або прямо на волю, бо легальна дорога була виключена. З того табору не було легко його вивезти, бо табір був охоронений  подвійною  сторожею. Вправді сот. Підгайний у споминах "ВК" 1979 р., ч. З, ст. 56, подає, що ген. Барвінського з табору автом вивезли хор. Бігус і хор. Мацьків. але він помиляється. Ген. Барвінського викрав зі шпиталю у Цезенатіко, де він був на амбуляторійному лікуванні, д-р Р. Ковальський. Д-р Р. Ковальський, як зв'язковий між шпиталями у Цезенатіко та таборовим, зустрічався з ген. Барвінським, який був затривожений можливістю видачі його більшовикам. Отже, д-р Ковальський умовився на означений час і вивіз ген. Барвінського нашою каретою швидкої допомоги з Цезенатіко до нашого табору. Згодом його "видворено" до Риму, звідки його сестра Лідія Ординська допомогла йому переїхати на сталий побут до ЗСА. В Америці він жив в Нью-Йорку аж до смерти у грудні 1979 р.



вівторок, 21 вересня 2021 р.

БОРИС БАРВІНСЬКИЙ


Генерал-Хорунжий


Ген.-хор. Борис Барвінський народився дня 28-го жовтня 1888 р. в Києві як нащадок старої священичої родини. По закінченні духовної семінарії 1911 р. учителював на Київщині до 1-ої Світової Війни, коли то його покликано до російської армії. В цій же армії як старшина перебув війну але до революції.

Під час відновлення українських Збройних Сил вступає до 1-го Богданівського Полку на початку 1918 р.; в якому перебув цілу його кампанію.

В вересні 1920 року, коли формувалася охорона Головного Отамана Військ УНР, вступає до неї в ранзі сотника та разом із Головним Отаманом переходить Збруч і опиняється в таборі інтернованих в Каліші, Польща. По звільненні працює як адміністратор в сільському господарстві, а по договорі Уряду УНР із поляками покликано його до військової служби як контрактового старшину в польській армії. Там він поглиблює військове знання й йому признано рангу майора (в Українській Армії мав рангу полковника). 1935 р. стає підполковником піхоти й в цій ранзі відходить на фронт протії німців 1939 р. По розгромі Польщі перебуває коротко в полоні, а по звільненні вертається до Варшави, де 1943 р. вступає в ряди 1-ої Української Дивізії. В Дивізії перебуває цілу її епопею й по капітуляції Німеччини опинюється разом із нею в Ріміні. В Ріміні перебуває до 1947 р,, звідки за допомогою сестри переїздить до ЗСА, вже 1947 р.



неділя, 12 вересня 2021 р.

ВІЙСЬКОВІ ВІДЗНАКИ


О. Корчак-Городиський


Кожна держава старається в якийсь спосіб винагородити своїх вояків за їхні труди й жертви, понесені в обороні своєї батьківщини. Держави, які вибороли свою незалежність після 1-ої світової війни, встановили, чи, як у випадку Польщі, відновили відзнаки за геройство. Ті відзнаки (наприклад, польська "Віртуті Мілітарі" кількох кляс) є респектовані як своїми, так і чужими. В ході боротьби поодинокі держави встановляли пропам'ятні відзнаки за якусь одну битву чи акцію, наприклад, Польща встановила за боротьбу з українцями за Львів коло 20 різних пропам'ятних відзнак. Українці зате не створили ані одної. У спільному поході з військами УНР на Київ, поляки створили спеціальну пропам'ятну відзнаку "Здобуття мостового причілку в Києві на Дніпрі". Українці не лишили ні для історії, ні як винагороду за труди своїм воякам — нічого. Ані уряд УНР, ані ЗУНР не створили в час воєнних дій ніякої відзнаки. Правда, існували якісь проєкти, пропозиції, але дотепер ще ніхто не міг подати задокументованого доказу, що така то індивідуальна відзнака була затверджена і хто перший був нею нагороджений. Наприклад, Боєва Управа була видала пропам'ятний хрест для УСС-ів, який ніколи не дійшов до частин і щойно після закінчення 2-ої світової війни, після смерти власника книгарні у Відні Савули, віднайдено ті хрести, зложені у паках.

Військова Управа Дивізії "Галичина" також не подбала про якісь відзнаки для вояків, не сталося те й згодом, коли був постав Український Національний Комітет. Щойно після закінчення війни кол. вояки Дивізії "Галичина" створили Капітулу для пропам'ятних відзнак за участь у битві під Бродами та за участь в Дивізії. Згодом головна управа Братства затвердила пропам'ятну медалю св. Архистратига Михаїла у 25-річчя створення Дивізії. Ці три відзнаки є пропам'ятними й їх можуть набути всі ці особи, яким такі відзнаки належаться.

Багато кол. вояків Дивізії мають ці відзнаки, але досі ще не зладжено правильника, який би вказував, в якій черговості слід їх носити. Часто можна завважити неправильний спосіб ношення відзнак, наприклад, німецький залізний хрест повинен бути першим після всіх українських. Також не можна міняти лент до відзнак, наприклад один кол. вояк в Чікаґо причепив німецьку відзнаку для східніх народів на ленту пропам'ятного хреста 60-річчя українських збройних сил.   Щоб заповнити цю прогалину, пропонуємо наступну черговість ношення відзнак:


1.  Залізний хрест за 1-ий Зимовий похід (якщо живуть учасники того походу серед кол. вояків Дивізії).

2.  Пропам'ятна відзнака за участь в битві під Бродами.

3.  Пропам'ятні хрести УСС-ів (1915 і 1940).

4.  Пропам'ятний хрест Симона Петлюри (отримують всі учасники Визвольної війни 1917-22).

5.  Пропам'ятний хрест УГА.

6.  Пропам'ятний хрест Дивізії "Галичина".

7.  Воєнний хрест УНР.

8.  Пропам'ятна медаля св. Архистратига Михаїла.

9.  Пропам'ятний хрест в 60-річчя українських збройних сил.


Якщо хтось з кол. вояків Дивізії був в УПА і в ній був нагороджений за геройство індивідуальною відзнакою (не пропам'ятною), тоді ту бойову відзнаку слід носити, як першу, навіть, якщо він мав би право на ношення всіх попередньо вичислених відзнак. В цей час єдиними індивідуальними бойовими відзнаками є відзнаки затверджені УГВР. Зрозуміло, що дехто не погодиться з таким твердженням, але, на жаль, не маємо ніякого іншого, а наказами в частинах поодинокі вояки такі відзнаки отримували.

Бойові й державні відзнаки є не тільки високо цінені власними громадянами, але також респектовані негромадянами, які такі відзнаки одержали. В нас, на жаль, нема загально респектованої ані державної ані військової відзнаки. Справами відзначення повинні займатися особи з відповідним фаховим знанням. Вартість їх знецінюється, якщо такими відзнаками, навіть пропам'ятними, нагороджується людей, які на них не мають права.

З свого боку, ми будемо поміщувати інформації про відзнаки Капітули Дивізії.



неділя, 29 серпня 2021 р.

ЧЕХОСЛОВАЦЬКІ ЛЕҐІОНИ


Гаврило Гордієнко


В "Америці", ч. 6. 1980 появилася замітка під назвою "Одіссея хитрих вояків 'пепічків'", автор якої Франц Липецький. Автор замітки зневажливо висловлюється про чехів, вже хоч би взяти оте "пепічки", а крім того борців за волю чеського народу називає дезертирами й трактує їх, як колишніх в'язнів. Тому, що в замітці більше всяких фантастичних думок, довелося написати цю статтю, щоб ширше коло українських читачів довідалося про боротьбу чехів за державну незалежність, тим більше, що велика частина подій відбувалася на території України та при значній співпраці українських діячів.

На початок 1-ої світової війни на території Росії перебувало коло сто тисяч чехів. Мали вони свої колонії, як напр. на Волині, а решта чехів були розпорошені по різних містах Росії, як купці, промисловці, ремісники, учителі й т. п. Багато з них і не мали російського громадянства, бо в ті часи мало хто звертав увагу на такі формальності.

З початком війни чехи поспішили виявити свою лояльність до Російської імперії й на урочистій авдієнції у царя Миколи II делеґація чехів виявила свої почуття вірности й лояльности та сподівань, що війна закінчиться перемогою слов'янства над германством і корона святого Вацлава засіяє в проміннях дому Романових! Цар Микола II в своїй відповіді також запевняв делеґатів про остаточну перемогу та об'єднання слов'янства.

Тоді ж чехам було дозволено сформувати Чеську Дружину із добровольців-чехів. Більший осередок чеського життя був у Києві, там же в Києві й творилася Чеська Дружина, в якій до кінця 1914 року зібралося до тисячі добровольців, якими командували російські старшини. Це було перше ядро відроджених чеських збройних сил по тристалітній втраті державної незалежности (під Білою Горою року 1620). Але Чеська Дружина не була вжита у війні, як бойова одиниця. Кінцем року 1914 її післали на Західній фронт (протиавстрійський) і розпорошили не більше як чотами поміж окремими полками та дивізіями російської армії, де вони й виконували ролю, переважно розвідчиків.

Чехи і словаки па початку 1-ої світової війни були настільки вже свідомі національно, політично й дозрілі до свого власного державного життя, що вже з вибухом війни виявили себе в опозиції до Австро-Угорської монархії вже хоч би тим, що масово переходили в полон до Росії.

Так уже в жовтні 1914 року під Ярославом над Сяном в полон до росіян перейшло шість піхотних сотень. Поповнювання війська в Австрії було територіяльне, тому й були цілі частини, які складалися з вояків-чехів. А в квітні 1915 року в Карпатах перейшов у полон увесь 28-й Празький піший полк на чолі з старшинами та під звуки своєї полкової оркестри. А в червні 1915 року слідом за Празьким полком пішов 36-й Младоболеславський піший полк.

Коли російські чехи демонстрували свої монархічні почуття, то чехи і словаки із батьківщини були вже переважно наставлені прихильно до республіканського устрою своєї майбутньої держави. Навіть київські чехи не були аж такими монархістами, як їхні земляки в Петроґраді, й між ними були тертя, поки остаточно не перемогли київські чехи в складі Чехо-Словацької Народної Ради, яка була політичним представником чехів і словаків.

З початком війни за кордон виїхали чеські провідні діячі, як Масарик, Бенеш та інші, які створили Чеський дійовий комітет в Парижі, який пізніше був перейменований на Народну Раду чеських і словацьких земель, пізніше це була Чехословацька Народна Рада, яку визнавали всі чехи за кордоном, а пізніше і на рідних землях. Чеська Народна Рада в Києві уважала себе філією Паризької ради.

Політичні діячі завзято взялися за освідомлепня чехів та словаків за кордоном, особливо в Америці, а на зовні їхня діяльність була скерована переконати політичний світ держав Антанти в доцільності ліквідувати Австро-Угорську Монархію й помогти створити незалежні держави, в першу чергу Чехо-Словаччину. Як дійсність показала, така їхня політика мала повний успіх.

В міжчасі поповнення Чеської Дружини продовжувалося, хоч досить повільно. В кінці 1915 року в Дружині було вже дві тисячі вояків і її було перетворено на перший чехо-словацький піший  полк. Дружина поповнювалася поволі тому, що добровольців із місцевих чехів не вистачало, а брати до війська воєннополонених російська влада відмовлялася.

І щойно не без впливу наявности в Австрії Української Сірої дивізії, а в Німеччині Синьої дивізії, російські військові чинники дозволили набирати до чеських військових одиниць і полонених чехів.

В травні 1916 року вже була перша чехо-словацька стрілецька бриґада із двох полків, 1-го імени Святого Вацлава і 2-га імени Кирила й Методія. На 1 грудня 1916 року всіх чеських вояків було лише 5750. Та і ці військові одиниці російське командування й надалі використовувало малими одиницями в розвідувальній діяльності.

Щойно з вибухом революції 1917 року, коли до Росії прибули словак генерал Штефанік та політичний провідник усіх чехів за кордоном проф. Масарик, справа творення чехо-словцьких леґіонів настільки зактивізувалася, що до половини року 1917 було вісім полків, крім різних допоміжних частин, які вже взяли участь у боях великого наступу Керенського й 2-го липня під Зборовом у Галичині чеські війська вперше, як самостійні військові одиниці, взяли участь у прориві фронту.

В цілому наступ Керенського не вдався, але слава за чеськими вояками, які героїчно там билися й героїчно гинули, лишилася, що було зафіксовано у зворушливій пісні "Гоші од Зборова" (Хлопці з-під Зборова).

Формування чехо-словацьких леґіонів продовжувалося на Україні при активній співпраці українських діячів, так що остаточно всіх леґіонерів нараховують до 50000 осіб.

Коли заносилося на закінчення війни між Україною та осередніми державами, себто наближався день Берестейського миру, то проф. Масарик домовився з французькою воєнною місією в Києві, що чехо-словацькі леґіони стають частиною французької армії, що в дійсності й сталося. І це пішло їм на плюс. Бо головним комендантом всіх чехо-словацьких леґіонів став французький генерал П'єр Жанен, а в леґіонах була заведена французька дисципліна того суворого зразка, що зобов'язувала в французькому чужинецькому леґіоні.

Згідно домовлення на переговорах у Берестю, в Україну прибувають німецькі та австро-угорські війська й чехо-словацькі леґіони льояльно прощаються з країною, де вони виросли, організувалися та на довгу подорож до своєї батьківщини одержали вистачаючі запаси харчів, зброї, одягу, амуніції.

Ідея відходу чехо-словацького леґіону була та, що вони від'їжджають до Франції, щоб продовжувати боротьбу з німцями. Большевизуючі чинники глузували з них: куди ж ви, мовляв, їдете, та ж от тут німці вам на п'яти наступають? Але з лояльности до своєї прибраної батьківщини — України чехи не сміли поводитися ворожо до німців на Україні й тому поспішно їхали через Росію на Схід до Владивостока, щоб звідти відплисти до Франції.

Таку поважну збройну силу з 50000 вояків не хотіли мати біля себе близько й більшовики, тому влада РСФСР охоче вийшла назустріч чехам у їхніх бажаннях якнайскоріше дістатися до Владивостока, й ніде не робила їм жодних труднощів.

Так що вже в травні 1918 року чехи опанували всю залізницю від Пензи в корінній Московщині аж до самого Владивостока. Але не забуваймо, що чехо-словацькі леґіони — це частина французької армії, яка ще продовжувала війну з Німеччиною та її союзниками.

На території Росії то тут, то там повставали більші чи менші протибільшовицькі військові повстання з різними проводами в претенсіях перебрати владу від більшовиків. Щось таке відбувалося і в сусідстві довжелезної залізниці, яка була опанована чехами. Були демократичні сили з колишніми депутатами до Установчих Зборів від партії СР, які були сильні в районі Волги.

Були монархічні, праві кола, які мріяли привернути собі втрачене минуле. Великою хибою цих останніх сил було їхнє нетерпеливе привертання старих порядків, тому серед них панувала велика деморалізація. І якщо придивитися до них ближче, то вони й були головною причиною неуспіху протибільшовицької боротьби.

До того вмішалися міжнародні чинники, Антанта, яка помагала протибільшовицьким силам і проголосила гасло інтервенції в Совєтську Росію. Допомога Антанти людьми не була дуже вартісна, зате в противагу, матеріяльна поміч була велика. Але в гуках деморалізованих "білих" бійців і зброя була не зброєю.

Хоч політично відбувалася якась мов би консолідація всіх протибільшовицьких сил, бо всі погодилися на верховного правителя всієї Росії адмірала Колчака, який і урядував переважно в потягах вздовж довжелезної транссибірської залізниці, яка тільки й трималася тому, що була опанована чехословацькими леґіонами.

Так, чи не так, а чехо-словацькі леґіони, замість їзди на схід до Владивостока, були втягнені в протибільшовицьку війну, хоч їм усім найбільше хотілося дістатися до своєї батьківщини. Але ставши "французом" забудь, що ти чех. І дійсно чехи виконали героїчні подвиги, включно з тим, що здобули велике місто Казань, яке тоді вважалося останньою великою перешкодою в поході на Москву.

Совєтська влада обмежувалася до невеликої території корінної Московщини, бо з усіх сторін сунули на Москву як не чужинці, так свої домашні вороги. Та не був би геніяльним лідер совєтської держави Ленін, як би він не використав усіх можливостей пропаґанди, в першу чергу проти чехо-словацьких леґіонів, серед яких були численні соціялісти; їх поволі вдавалося деморалізувати та відтягували із лав дисциплінованого війська.

Помимо суворої заборони зближуватися з місцевим населенням, більшовикам вдалося переманити на свій бік декілька сот леґіонерів, не більше тисячі, хоч совєтська пропаґанда твердила, що в лавах Червоної армії перебувало до 10-12 тисяч чехів та словаків. В кожному разі вздовж довжелезної Транссибірської залізниці бувало багато сприятливих нагод для совєтських нападів на чехо-словацькі війська.

Вже після відходу від Казані серед чеських вояків були випадки непослуху, наслідком чого застрілився полковник Швець, герой здобуття Казані. Про нього накручено фільм — "Полковник Швець".

Тяжкі бої протягом двох років 1918-1920, ніби не за свою справу, бо хто із вояків буде розуміти високу політику, що за те, щоб здобути від всесильної Антанти згоду на ліквідацію Австро-Угорської монархії, чехо-словацьким леґіонам треба покласти численні жертви в далекому Сибіру.

При наближенні німецького фронту до Петроґраду російський золотий фонд, чи як його назвати, був перевезений до Казані.Там його передали під охорону чехо-словацьких леґіонів, як надійних вояків французької армії, а не своїм "білим" збройним силам. Увесь той скарб складався з 5213 дерев'яних скриньок з золотом в номінальній ціні 650 мільйонів карбованців, 16000 мішків з цінними паперами і грішми в ціні ніби 100 мільйонів карбованців; плятини в ціні 400 мільйонів. Все це оцінювано на 1 мільярд 150 мільйонів карбованців. Цінні папери і гроші тепер уже втратили свою вартість, але металі по теперішній ціні мали б коштувати коло двох мільярдів долярів.

Увесь цей скарб перебував у 28 вагонах і цей потяг завжди ішов слідом за потягом верховного правителя адмірала Колчака, завжди під охороною чеських вояків. Про цей скарб існують численні легенди, мов би його чехи переполовинили, коли дійшло до остаточного відходу чехо-словацьких леґіонів. Більшовики не робили їм спротиву. Дня 7 лютого 1920 року в Іркутську чехо-словаки передали представникам совєтської влади російський державний скарб. Із совєтського боку не доводилося зустрічати закидів щодо золотого скарбу.

А легенди про переполовинення чехами російського скарбу походять з того, що леґіонери вернулися додому, де їм виплачено платню за всі ті роки, що вони перебували в леґіонах. Крім того, вони мали першість на державні та публічні посади. Також по війні леґіонери, які перебули в побратимстві довгими роками, засновували по всій Чехо-Словаччині леґіонерські банки, видавництва, книгарні, ресторани та інші підприємства. А людська заздрість відразу ж: а звідки вони мають гроші ?Тому й почали творити легенди про російський державний скарб. Навіть існує література про той скарб; наприклад, американська книга Бріяна Ґарфілда п. н. "Колчаківське золото", 1973, 332 стор.

Коли ми коло Колчаківського золота, то мусимо згадати й долю самого Колчака. В умовах про вільний виїзд чехословацьких леґіонів з Сибіру стояла вимога видати більшовикам Колчака. Колчака видали, з місяць його тортурували на різних допитах, а потім 7 лютого 1920 року в Іркутську більшовики його розстріляли. Перед розстрілом він заховувався як і належиться великим людям, сміливо глянув у вічі смерти, бо відмовився, щоб йому зав'язували очі.
Питання: хто видав Колчака більшовикам? Відповідь: чехи! А чому Колчака не охороняли його власні "білі" вояки?

Якщо його охороняли чехи, то чи їх можна винувата за ту видачу? Не забуваймо, що чехи були частиною французької армії, якою командував французький генерал П'єр Жанен. Як командир, він ніс відповідальність за видачу Колчака, який був союзником Франції у роках 1914-1920. Це однак не була остання видача більшовикам, бо всім добре відомі події після 2-ої світової війни.




пʼятниця, 20 серпня 2021 р.

KEINE KAMERADEN


ДОЛЯ РАДЯНСЬКИХ ВОЯКІВ У ГІТЛЕРІВСЬКОМУ ПОЛОНІ



Михайло Добрянський

 

Табу німецьких істориків


"Доля радянських воєнно-полонених у Німеччині — це трагедія найбільших розмірів. Із 3,6
мільйонів полонених сьогодні лише кількасот тисяч вповні здібні до праці. Велика частина з них загинула від голоду й холоду. Тисячі впали жертвою висипного тифу. Самозрозуміла річ, що прохарчування такої маси полонених було пов'язане з труднощами... А проте можна було не допустити до такої смерти й загибелі в такому розмірі. В межах Радянського Союзу, напр., на основі даних інформацій, місцеве населення було цілком готове постачати харчі для полонених. Деякі розсудливі коменданти таборів з успіхом використовували ці можливості. Але в більшості випадків таборові коменданти забороняли цивільному населенню давати харчі полоненим, і воліли віддати їх в обійми смерти. Також під час маршу до таборів не дозволено цивільному населенню подавати харчі полоненим. У багатьох випадках, коли полонені під час маршу не могли — від голоду й виснаження — йти далі, їх стріляли на очах жахом пройнятого населення й залишали мертвих на шляху. В багатьох таборах зовсім не дбали про приміщення для полонених. У дощ і сніг вони лежали під відкритим небом. Ба більше, їм навіть не дали знаряддя, щоб викопати собі ями або землянки. Зовсім занедбано систематичне відвошивлення — як полонених так і самих таборів. Траплялося чути ось такі голоси: Що більше помре цих полонених, то ліпше для нас... Треба врешті згадати й розстріли полонених, що їх проводили часто без ніякого політичного глузду".

Це уривок із меморіялу, що його отримав на початку березня 1942 шеф Начальної команди вермахту, генерал-фельдмаршал Вільгельм Кайтель, від "міністра для східних окупованих теренів", Альфреда Розенберґа; автор меморіалу д-р Отто Бройтіґам.

Цим уривком Крістіян Штрайт розпочинає свою книгу "Кайне Камераден, вермахт і
радянські воєнно-поленені 1941-1945".*) Далі Кр. Штрайт пише:

Коли три роки пізніше закінчилась війна, мали народи Рад. Союзу та Німеччини найбільші втрати. Німеччина втратила 3,250,000 вояків (з того 1,185,00 у радянському полоні), 3,600,000 цивільного населення. Тимчасом Рад. Союз утратив 20 мільйонів людей, що становить 40 відсотків усіх жертв (55 міл.) другої світової війни. З того приблизно сім мільйонів цивільного населення, що загинули від голоду й пошестей, від брутального поборювання партизан на окупованих Німеччиною теренах, від націонал-соціялістичного расистського винищування, на примусових німецьких роботах, та в боєвих діях. Приблизно десять мільйонів упали в боях або загинули від поранень. Крім двох мільйонів полонених, які вже були мертві, коли подано цитований вгорі меморіял, померли до кінця війни в німецькому полоні ще 1,3 мільйони, разом приблизно 3,3 міл. із загального числа 5,7 мільйонів радянських воєнно-полонених, що дає 57.8 відсотків. Коли порівняти зі смертністю російських вояків у німецькому полоні під час Першої світової війни, це була смертність понад десять разів більша. Сам факт значно більшої кількости полонених у другій війні зовсім не вияснює такого великого відсотка смертности.

Виринає питання, каже Кр. Штрайт, чому ця тема — на відміну від таких тем, як нищення євреїв або польська політика — не представлена досі в якійсь більшій праці. Три чинники визначують картину, яку ще сьогодні має німецька громадськість про війну на Сході: надзвичайна запеклість боротьби й відповідно великі жертви на східньому фронті; варварські злочини, які творили відділи Червоної Армії, коли вторгнули на східні німецькі терени 1945 р.; і найсильніше — смутна доля німецьких вояків упродовж довгих років у радянському полоні.

Той образ, який створився про тодішнього ворога, ще і і нині діє у великій частині громадськости, хоч і послаблений через віддаль часу. Різні причини склалися на те, що цей образ досі не скорегований. Совєтська експансія в Европі й холодна війна створили ситуацію, де можна було й далі сприймати Рад. Союз як супротивника. Цьому сприяло переконання, що війна на Сході була в основі виправдана, а навіть конечна. І тільки наслідком обтяжень злочинами СС-ів, які армія поборювала, ця війна звиродніла. Націонал-соціялістичний анти-більшовизм, звільнений від елементів антисемітизму, міг майже цілком перейти в антибільшовизм холодної війни. За такої конфронтації, до того ще з поділеною Німеччиною, критичний розгляд війни проти Рад. Союзу вважався послабленням власних позицій.

Автор гадає, що завдання його праці — причинитись до вияснення джерел емоцій, які ще сьогодні діють на обох сторонах. Доля радянських полонених, більшою мірою ніж трактування цивільної людности на окупованих теренах, була одною з головних причин того запеклого опору, з яким німці зустрілися швидко після наступу. Було б ілюзією гадати, що це вже забули в СРСР. На другому боці, в Німеччині, ще сьогодні пам'ятають про долю німецьких полонених. А пристрасні дебати навколо східніх договорів показують, що це використовують у політиці. Врешті, зацікавлення автора цією темою вийшло з того, що доля радянських полонених залишилась досі майже незнаною, і що німецька політика на окупованих теренах Рад. Союзу це табу, яке наложили на себе західньо-німецькі історики (11).

Книга "Кайне Камераден" — це дещо перероблена праця, яку автор подав Гайдельберзькому університетові, як свою докторську дисертацію, і її приняв філософсько-історичний факультет. Отже, маємо справу з наскрізь науковим твором, який Кр. Штрайт опрацював з незвичайною скрупульозністю, спираючись на джерельних матеріялах німецьких архівів. Майже третина його праці (стор. 301-422) це посилання на документи.

Співпраця армії у програмі винищення


Результати своїх дослідів автор висловив в таких тезах (14-17):

На початку він вийшов від загально принятого твердження, що "злочинні накази" Гітлера були накинені військовому командуванню, яке їм супротивлялося; що в практиці боєва армія не виконувала цих наказів. Але такий погляд виявився безпідставним. Ані та частина військового командування, яка підпала впливам нац.-соц. ідеології, ані консерваторська частина — не грали при ставленні цих наказів тієї пасивно-опірної ролі, яку вони приписували собі після 1945 р. Коли йдеться про співпрацю між вермахтом та ударними групами СС, виявилося, що фронтові частини перевиконували ті домовлення, які були устійнені на верхах між командуванням армії та "Головним урядом безпеки Райху".

Під час підготовки до війни не зроблено майже ніяких приготувань щодо полонених. Начальна команда армії поділяла думку політичного проводу, що для приміщення та забезпечення полонених мається вживати матеріяльних засобів по змозі якнайменше. Щодо прохарчування полонених найвищий девіз був: здобуті па Сході продукти мають піти на те, щоб піднести харчовий раціон цивільного населення в Німеччині.

Після блискучих перемог ще перед червнем 1941 армія стала таким силовим чинником, з яким і Гітлер мусів рахуватися. Принаймні частина проводу армії чекала з 1938 р. на право співрішати, а провід як цілість був рішений не допустити дальшої ерозії своїх позицій в нац.-соц. державі. Тому він мусів дбати, щоб у боротьбі з конкурентами (Гімлер, "політичні генерали" в Начальній команді) зберегти своє становище. Ціна за це — участь у політиці винищування — виглядала сприйнятною, бо брали до уваги, що війна буде короткою. А ліквідація більшовизму була для консерваторського керівництва армії тією метою, яка найсильніше в'язала його з націонал-соціялістичним проводом. Такі розрахунки спиралися на надмірних очікуваннях перемог, що їх поділяли керівництво армії і нац.-соц. провід. Провал німецького наступу під Москвою в кінці листопада 1941 означав і провал цих розрахунків, також провал стратегії блискавичної війни.

Ці невдачі викликали деякі зміни в політиці супроти полонених. По-перше, зросли намагання в армійському керівництві трактувати радянських полонених радше з погляду політичного, а не ідеологічного. Але воно не мало виразних успіхів у цих намаганнях, бо їх воно не проводило послідовно.

По-друге, що було важливіше, з провалом концепції блискавичної війни постала конечність знайти додаткові робочі сили для воєнної індустрії. Цей мотив, а не гуманітарні спонуки, привів до того, що в часі найбільшої масової смертности полонених почались заходи зберегти при житті тих, що були ще живі. Одначе таке рішення не означало якогось радикального звороту в політиці супроти полонених. Бо начальним принципом внутрішньої політики німецького проводу було стабілізувати систему таким чином, щоб за рахунок підбитих народів тримати німецьке населення здалека від матеріяльних жертв, що їх приносила війна. Цей мотив, а також ідеологічний догматизм, залишались панівними й далі. Це означало для полонених, що їхнє харчування втримували на рівні життєвого мінімум; щойно коротко перед кінцем війни його піднесли до рівня німецького населення.

Певність перемоги в німецькому керівництві привела до того, шо Гітлер відкинув пропозиції третіх сторін наладнати справу полонених з Рад. Союзом, згідно з міжнародним правом. На початку війни (твердить автор) це було можливе. Невдача цих заходів мала жахливі наслідки для полонених по обох сторонах.

Але найгірші наслідки для радянських полонених мала політика начального командування армії, яка призвела до повного включення армії в програму "винищення ворога", зокрема винищення євреїв. Також співпраця консерваторських елементів у військовому керівництві, коли йшлося про "злочинні накази", і тісна співдія між військовими з'єднаннями та "ударними командами" СС-ів з перших днів війни показали Гітлерові, що його мрія про "остаточну ліквідацію" єврейського питання є здійсняльна. А це вже виходило поза передбачування військових керівників, які початково були переконані, що вони зможуть керувати й визначувати, — до якої міри та яких меж армія має брати участь у програмі винищення. Та досить швидко почали перемагати нац.-соц. погляди в широких колах армії. У співпраці війська з ударними командами щодо рад. полонених показалися прояви "декомпозиції армії", як стверджував шеф генштабу ген. полк. Бек (розстріляний пізніше під замітом участи в змові проти Гітлера).

Смертність полонених була й на початку 1942 р. особливо велика і знов піднеслась під кінець війни. До цього причинились умови праці полонених та їх трактування на підприємствах. Важливу ролю відіграв тут принцип — харч відповідно до результатів праці, що у важчій індустрії та в гірництві дало жахливі наслідки для радянських полонених.

Із ходом війни партійні органи безпеки (Reichssicherheitshauptamt) здобували щораз більше впливу на політику супроти полонених. А це означало щораз більше загострення мір у нищенні "ворога". Врешті дійшло до того, що функції армії зведено до завдань охорони. Все разом утруднювало стосування Женевської конвенції супроти інших військовополонених.

"Волосся дубом стає на голові..."


У німецькому суспільстві закоренилось переконання, що була глибока відстань між нищенням євреїв і війною на Сході. Тимчасом, твердить автор, "Східня війна" Гітлера та нац.-соц. ліквідація єврейської проблеми найтісніше пов'язані в часі і в суті. Теза про нерозривний зв'язок між "жидівством і більшовизмом" становила центральну аксіому в ідеології Гітлера (21).

На долю радянських полонених вирішально вплинув характер війни. Війна на Сході була цілком інша від війни на Заході. Це був — "Vernichtungskrieg", війна тотального винищення. Характер війни визначувала мета війни: знищення "жидо-більшовизму". У цьому напрямі були зроблені 1941 р. всі основні рішення, які випливали з головного заложення, що війна проти Рад. Союзу має характер ідеологічний. Головніші з цих рішень такі:

Обмеження влади військового керівництва на його оперативних теренах — у користь поширення влади формації СС, що означало дозвіл ударним групам СС-ів на масове розстрілювання людей на окупованих теренах. — Свідоме винищення розстрілами й голодом кількох мільйонів полонених і цивільної людности. — Брутальні методи поборювання партизанського руху з метою "винищити все, що нам протиставиться" (Гітлер). — Перетворення концентраційних лагерів на велетенські "Vernichtungsstatten", центри масового мордування і масової смерти. — Рішення винищити всю єврейську людність Европи (21, 298).

Раз ця гігантська машина винищення була пущена в рух і дістала 1941 р. повний розмах у спільному зусиллі Гітлера, нац.-соц. проводу й військового керівництва, пізніше вже не можна було зупинити її. Усі пізніші рішення були тільки реакцією на ті процеси й дії, що їх пустили в рух постанови 1941 р. Того року німецький провід зірвав усі мости за собою, — твердить Кр. Штрайт. Ані у випадку нападу на Польщу, ані в наступі на Францію не були Гітлер і військове командування такі певні за майбутнє, як були певні в випадку наступу на Рад. Союз. Передумовою всіх рішень 1941 р. було погодження або пасивна толеранція військового керівництва на цей зовсім інший характер східньої війни (298).

Тимчасом, у німецькій літературі, яка займається війною, зокрема в історичних підручниках, панує переконання, що військові дії на Сході мали властиво "нормальний" характер. А ограбування занятих територій, масове вимордування євреїв (тільки про них згадується), ліквідація радянської інтеліґенції — все це відбувалося "за плечима боєвої армії". Війну проти партизанського опору згадують лише загально. І в тіні залишається та роль, яку нац.-соц. провід накинув цій війні — десяткування радянської людности, роль, яку армія фактично взяла па себе й спільно з нац.-соц. формаціями виконувала (21).

Початково (березень 1941), в ході підготови до війни, був плян головнокомандуючого Браухіча — на здобутих теренах встановити військовий режим па зразок того, що вже було в інших окупованих країнах, але Гітлер "різко відкинув" (30-31); хоч у тому часі Гітлер ще не мав устійненої думки, що робити на Сході на здобутих теренах. Без сумніву, вже на початку 1941 р. Гітлерові ввижалася мета — знищення "жидо-більшовизму", але ще на початку березня 1941 він не мав ясної уяви, як підкорити радянські території під німецьке панування, так як він знав це в липні цього ж року. В його напрямних з березня, що їх випрацював шеф генерального штабу вермахту Йодль, передбачалось: Рад. Союз "мас бути розподілений на поодинокі держави з власними урядами, з якими потім зможемо укласти мир". Правда, "жидо-більшовицька" інтеліґенція має бути винищена, але не можна усунути фактів, створених російською революцією (126).

Плян Йодля, дещо змінений, Гітлер включив у своє експозе для німецького генералітету (30.ІІІ.1941), яке слухали 250 високих офіцерів з різних штабів майбутньої схійної війни. За нотатками, які зробив шеф генштабу армії, Гальдер, Гітлер говорив:

Ми мусимо відійти від вояцького принципу про "камерадшафт". Комуніст не є камерад. Ідеться про війну на знищення (ein Vernichtungskrieg). Якщо не зрозуміємо цього, то щоправда поб'ємо ворога, а тоді за 30 років комуністичний ворог знов стоятиме проти нас. Ми не провадимо війни, щоб консервувати ворога. Винищення більшовицьких комісарів і більшовицької інтеліґенції. Нові держави мають бути державами соціялістичними, але без власної інтеліґенції. Мусимо запобігти тому, щоб утворилась нова інтеліґенція. Тут вистачить примітивна соціялістичпа інтеліґенція (34).

Дві з половиною години викладав Гітлер свої погляди генералам про війну (майбутню) на Сході. Гальдер записав на марґінесі: ця боротьба буде дуже відрізнятись від тамтої, що на Заході (34). Після наради генерали пішли до своїх штабів, щоб оформити директиви Гітлера в конкретних наказах для війська. І автор зазначає: проти директивів не було ніяких протестів, а цей факт говорив, що зроблено вирішальний крок до того, щоб втягнути вермахт до програми знищення (35).

Тиждень після цієї наради в Гітлера Ульріх фон Гассель був зі шефом штабу Канаріса, полк. Остером у ген.-полк. Бека. Гассель говорив: "Волосся дубом стає на голові з приводу того, що документарно доручено армії"; які закони підписав Гальдер, що стосуються поступування в Росії (в. Рад. Союзі — М.Д.), закони про систематичне перетворення військового судочинства супроти населення в карикатуру, що глузує з усякого закону. Браухіч, підкорившись під накази Гітлера, жертвував честь німецької армії" (35). Але йшли речі ще гірші. Те, що Гітлер був ладен визнати в березні, як здобутки російської революції, в липні вже був рішений знищити. Замість розподілу Рад. Союзу на ряд національних держав під гегемонією Німеччини, прийшов плян — радянські території по цей бік Уралу зробити колоніями для нещадної експлуатації, а їх населення звести на становище робочих рабів. А щоб це було можливе, треба не тільки знищити "жидо-більшовицьку" інтеліґенцію, але й ліквідувати кожну потенціяльну передумову опору. Практично це означало — як висловився Ґерінґ на одній директивній нараді нац.-соц. керівництва — "застрілити кожного, хто скоса дивиться на нас".

Що стосується долі радянських полонених, треба навести ще такий факт. Восени 1940 Гітлер доручив Ґерінґові підготовити пляни господарської експлуатації радянських територій. Шеф господарського штабу ген.Шуберт відбув (2.V.1941) нараду з представниками різних міністерств. У висліді прийшли до таких висновків: Війну можна вести далі тільки тоді, коли всю армію на третьому році війни (тобто 1941/42) можна буде прохарчувати засобами Рад. Союзу. Але, якщо ми заберемо з цієї країни те, що нам потрібне, "ікс" мільйонів людей загине від голоду (63). Щоб витягти якнайбільше харчових продуктів з радянських територій, плянували знищити всі промислові центри та великі міста. Здійснення цих плянів потягне за собою певні наслідки, між іншим: кількадесят мільйонів людей стануть зайвими, і — або помруть від голоду або мусітимуть піти на Сибір (64).

Щодо "південних районів" (України), передбачав Альфред Розенберґ, два дні перед вибухом війни на Сході: Прохарчування німецького народу стоїть на першому місці німецьких вимог щодо Сходу; і тут мусять південні райони й північний Кавказ задовольнити потреби німецького прохарчування (65).

Зроблено одне відхилення.

Ген. Гальдер записав під 8.VII.1941: "Є тверда постанова фюрера — Москву і Ленінград зрівняти зі землею, щоб перешкодити, щоб там залишились люди, яких ми мусіли б харчувати взимі". Міста мають бути знищені літаками (368-369). Був плян зруйнувати Київ, свідчить той же генерал. Але плян не був здійснений, бо не було амуніції для артилерії, яка мала п'ять діб бомбити місто (369).

Стихійне обурення серед війська


Від чого загинули мільйони радянських полонених? Від розстрілів, від голоду й холоду, від нелюдських приміщень, і від нелюдських умов праці.

Розстріли — програма "винищення ворога". За всіх нагод у таборах полонених адміністрація табору з допомогою ударних команд СС-ів мали завдання прочісувати масу полонених і вилучувати "небезпечні" елементи. Для цього служили різні засоби, переслухування, перевірка, доноси, зовнішній вигляд полоненого та інше. До небезпечних зараховували: державних і партійних службовців, функціонерів Комінтерну, службовців організацій споріднених з партією, військових комісарів Червоної армії, передових працівників господарських установ, радянських інтеліґентів, євреїв, азіятів, кожного, що показав хочби найменший нахил до опору (91).

Усі ці категорії полонених були призначені до ліквідації. Коменданти таборів мали обов'язок передавати їх органам безпеки для розстрілу. Зокрема полювали на так званих радянських інтеліґентів, щоб уникнути можливість утворення в майбутньому провідної верстви, небезпечної для Німеччини (100). Азіятів, як і євреїв, ліквідували з ідеологічних мотивів (нижча раса); азіятів-музульман приймали за євреїв, бо в них також є обряд обрізування. Ліквідації підпадали всі чоловіки у військовому віці, яких зловили на окупованих теренах без належних документів, бо їх приймали за партизанів або диверсантів. Розстрілові підлягали всі полонені, яких зловили на втечі, або поза табором. Зрозуміло, радянські вояки, побачивши, що в полоні чекає їх голодова смерть, намагались утікати за всяких нагод. Розстріляно кількадесят тисяч таких утікачів.

Щойно пізніше Отто Бройтіґам, зі східпього міністерства Розенберґа, досяг того, що азіятів вилучили з категорії, призначеної для знищення. Д-р Отто Бройтіґам уже в серпні 1941 почав заходи за ліпше трактування полонених. Він доводив, що опанування радянських просторів можливе тільки, коли здобудеться підтримку місцевого населення. А для цього конечне справедливе трактування полонених (377).

Про поставу органів безпеки свідчать такі заяви: Немає ніяких спонук керуватися будь-якими сантиментами почуваннями супроти "росіян" (для величезної більшости функціонерів нац.-соц. держави всі люди й народи в Рад. Союзі мали одну назву "росіяни" — М.Д.). Тому всіх підозрілих совєтських росіян треба негайно віддавати на розстріл. У випадку "російських" (радянських) полонених маємо справу не з полоненими в звичайному сенсі того слова, а — як наголосив Фюрер — з таким ворогом, який складається зі звірят і звірів. Згідно з тим і треба їх трактувати (95).

Автор наводить ряд фактів, що не всі німецькі офіцери, які мали радянських полонених під своїм зарядом, були такі нелюди, як ті, що становили службу безпеки. Але вони в більшості випадків не могли втриматись;  їх відкликали швидше чи пізніше. Автор подає, між іншим, характерний приклад коменданта табору в Мосбурґу біля Мюнхена (майор Майнель), який провів важку бюрократичну боротьбу за людяний підхід до полонених, але без успіху (96-97).

Згадаю ще один випадок. Полк. Гельмут Ґроскурт, шеф Іа з 295-ої дивізії у Білій Церкві, довідався, що після ліквідації тамтешніх євреїв залишилося 90 малих дітей, які замкнені вже кілька днів у страшній нужді без харчів і води. Ударна команда СС штандартенфюрера Бльобеля має їх вимордувати. Полковник, за згодою командира дивізії, інтервеніював у вищих інстанціях за життя дітей. Бльобель загрозив скаргою до Гімлера і Ґроскурт дістав відмовну відповідь. Дітей постріляли (119-120).**)

Скільки радянських полонених загинуло як жертва розстрілів "Служби Безпеки", про це можна подати лише приблизні цифри, — каже Кр. Штрайт. На території Райху до лютого 1942 розстріляно щонайменше 50 тисяч (105). Пересічно ліквідували в Райху 10-20 відсотків полонених, як "небезпечних": у районі Мюнхена 13%, в районі Реґенсбурґа й Нюрнберґа 15-17%, в деяких випадках і 40 відсотків. У концтаборі Дахав і Фльоссенбурґ ліквідовано дві тисячі, в Сахсенгаузені ранньої осени 1941 понад десять тисяч. Коли приняти як норму 10-20% для Райху, то виходить, що до кінця 1941 р. розстріляно 40-80 тисяч людей (343-344). Для Генеральної Губернії треба приняти цифру 60-120 тисяч (344). В цілому, як подає автор, 580-600 тисяч  радянських полонених  були  ліквідовані органами СД. "Разом це означає, що кожний десятий з полонених був розстріляний ударними командами СС-ів у прифронтових районах або в КЦ". Найбільше насилення масової ліквідації припадає на місяці серпень-грудень 1941 в таборах за фронтом, у Райхскомісаріятах і в Ген. Губернії (105).

Також армія розстрілювала полонених. І тут видано директиви: Ніякого зближення, зберігати відстань! Кожний прояв поблажливости, а ще більше довірливости супроти полонених — карати якнайсуворіше. "Почуття гордости і вищости має бути завжди наявне" (106, 181). Кожний вияв поблажливости і м'ягкости — це слабість, що несе небезпеку. При найменшому спротиві негайно вжити зброю. На втікаючих полонених стріляти без попередження, не стріляти "на пострах". Супроти кожного полоненого, зловленого в терені, поступити з найбільшою суворістю". — Що це означало, показує рапорт про "бої з партизанами": одного місяця з 10.940 партизанів розстріляно 10.431. Завважує тут автор: в даному випадку не могло бути мови про партизанів; це виходить із того, що військо мало двох забитих і п'ять поранених (107). У районі Могилева ударна група вимагала розстрілу всіх надибаних на дорогах без задовільної виказки чоловіків у військовому віці (346). Щоб у таборі біля Бобруйська не допустити до сподіваної втечі, наказано кулеметний вогонь по таборі на всю ніч. Ранком лежало 1.700 забитих (346). — Скільки разом на сумлінні армії? Автор відповідає: треба приняти високе п'ятициферне число, а може й шестициферне (107).

Кр. Штрайт наводить факти, що в армії стихійно ширились обурення й протести проти ліквідації полонених та євреїв: "Це зневага чести німецької армії". Ульріх фон Гассель, який перевіряв настрої в армії восени 1941, стверджував зворот у настроях: "Почуття огиди в усіх порядних людей з приводу ганебного поступування на Сході проти полонених і євреїв,... зростаюча рішеність у вищих військових колах не брати участи в цьому мерзенному свинстві" (120). Але, завважує автор, командири армій не хотіли ризикувати з цього приводу (121). Ті, що прагнули щось змінити, були молодші штабові офіцери, які після Сталінґраду організували в армії опір. Коли Браухіч та Гальдер звертали на це увагу Гітлерові, вони аргументували виключно мотивами мілітарними (121):  як негативно впливає антиєврейська кампанія на воєнні дії. На вирішному етапі походу на Москву, постачання не могло дати наступаючій армії зимового виряду, бо не було досить вагонів; тимчасом залізничий парк був заанґажований транспортуванням євреїв із Райху до КЦ у Ген. Губернії; 50 тисяч їх тоді вивезли на знищення (353).

"Їм голод з очей кричить"


Міністеріяльний директор Вернер Мансфельд мав завдання дбати про робочу силу для воєнної індустрії. Він говорив 19.II.1942: теперішніх труднощів не було б, якби ми у відповідну пору рішились запрягти до праці радянських полонених. Ми мали до диспозиції 3.9 мільйонів "росіян", з цього залишилося ще 1.1 мільйон людей. Лише з листопада 1941 до кінця січня 1942 померло 500 тисяч. Отже, робить висновок автор, із радянських полонених, що були в німецьких руках, загинули до січня 1942 або були ліквідовані два мільйони людей (він поправляє цифру Мансфельда, крім того узгляднює тих, що були звільнені і тих, що втікли). Уже було показано, каже Кр. Штрайт, як ударним командам СС-ів уможливили ліквідувати около 600 тисяч полонених, більшість із них ще до перших місяців 1942 р. Але, як дійшло, що, крім того, від початку східнього походу до кінця січня 1942, пересічно шість тисяч полонених гинули денно?

Військове керівництво намагалося знайти відтяжуючі вияснення, що їх широко використовували в пропаґанді. Бо бачили, що масовий помір полонених викликає неспокій серед населення окупованих теренів та серед самих полонених. Вину приписано: 1) Сталінові, який казав нищити при відступі всі харчові продукти і всі транспортні засоби; 2) пошестям, що вибухнули в таборах полонених, проти чого німецька армія була безсильна; 3) фактові, що в полон пішли такі величезні маси, яких німецьке командування не сподівалося (лише після котлової битви біля В'язьми і Брянська, жовтень 1941, німці взяли 662 тисячі полонених). — Ці пояснення мають елементи правди, але вони не вистачають. Щоб дійти до властивої причини, треба відтворити перебіг цього великого помору. Головна трудність у тому — це брак статистичних даних, принаймні до початку 1942. Бо щойно тоді наказано точне звітування про полонених (128-129).

Тут неможливо передати реконструкції перебігу помору. Автор зробив це дуже скрупулярно на основі джерел (130-162), виказавши, що норми харчів для полонених були визначувані нагорі такі мінімальні, які не давали шансів вижити; тим більше, коли прийшли дощі, холод, сніг і зима. Тут лише деякі факти.

У запіллі, на військовій території "Мітте", смертність полонених у вересні становила 10%, після напливу полонених з-під Брянська підскочила до 20%. У листопаді піднялась іще — до 40%, у грудні впала, в січні становила 25%, у лютому 15% (132).

На території групи армій "Південь" (в Україні) смертність після котлової битви під Києвом (600 тисяч полонених) набрала "розмірів жахливих" (132). Звітував 2. XII. 1941 зброєвий інспектор Райхскомісаріяту України: "Треба рахуватися з тим, що взимі помре кількасот тисяч". Розенберґ писав 14.XII.1941 Гітлерові: командир вермахту в Україні ген. Кітцінґер повідомив, що "наслідком виснаження на його терені вмирає денно в таборах 2.500 полонених" (133). Записка Розенберґа, це — каже автор — повчальний приклад, як Гітлера інформували про ці речі. Кітцінґер повідомляє, пише Розенберґ, що полонені "вже неспроможні приняти добру їду в себе; треба рахуватися з тим, що небагато з них залишиться (в живих). Зрештою, сил до праці в цій країні подостатком, країна частково навіть перенаселена". Заввага автора: Гітлер мусів прийти до висновку, що зайва річ — робити будь-що для рятування полонених (359). — Розвиток смертности в цих районах між вереснем і листопадом залишається відкритим питанням. Але приняти можна, що було таке саме, як у районах "Мітте".

Оберквартирмайстер військового командування в Ген. Губернії записав 19.X.1941: Начальна команда вермахту знає, що не можна вже зупинити масового помору полонених, бо їхні сили на викінченні; а ми не можемо дати їм ні більше харчів, ні накривал (136).

На початку вересня дещо збільшено харчовий раціон для полонених, "щоб не допустити до пошестей і піднести працездатність". Але 16 вересня Ґерінґ доручив: в ніякому разі не вільно вкоротити харчові норми для населення "на батьківщині". Що стосується населення в окупованих східних районах, "дбати лише про тих, що для нас працюють". Це саме стосується "більшовицьких полонених". Супроти них ми не є зв'язані ніякими міжнародними зобов'язаннями (143-144). Головноуповноважений для 4-річного господарського пляну, Ґерінґ, дав 7.XI.1941 такі директиви щодо харчування радянських полонених: Не можна їх розпещувати ані призвичаювати до німецького харчування; харч залежно від результатів праці. Учасник наради записав іще: мають дбати про свій власний харч (коти, коні і т. д.) 145.

Як виглядали на практиці доручення райхсмаршала "не розпещувати" радянських полонених, ось приклади. Команда зброєвої індустрії в Дюссельдорфі 6.XII.1941 цитує лист машинобудівної фабрики Ґревенґройх, яка нарікає, що для приділених їй до праці радянських полонених вона дістає один фунт картопель на голову на день і нічого більше. А заходи для поліпшення безуспішні. У військовій окрузі Дюссельдорф у тому ж часі зменшено приділ картоплі на голову з 3.000 до 2.500 грамів на тиждень, без вирівнання. Особливо погане становище в концерні Круппа. Харч на одній фабриці це — "водяна юшка можливо найрідша, дослівно вода зі жменею буряків, виглядала як помиї" (149). Начальник бюра локомотивної фабрики (Ессен) клопотався за ліпший харч для полонених. Функціонер партійного ДАФ (Нім. фронт праці) грубо накинувся на нього, мовляв, він "забагато турбується більшовиками". Начальник завважив: він дістав полонених як робітників, а не більшовиків. А нац.-соц. функціонер відвалив: "Як сто тисяч загине, прийдуть другі сто тисяч". Інший представник цієї фабрики інтервеніював у референта праці: полонені, які між 4 і 5 год. вранці дістають 300 гр. хліба і мусять витримати з цим до 18-ої год., повинні дістати якусь гарячу їду. Референт відповів по лінії Ґерінґа: "Радянських полонених не вільно призвичаювати до європейського харчування" (365).

В Україні біля Уманя влаштовано два табори для полонених. 10.VІІІ. 1941 згоромадили там 70 тисяч людей. Харчові запаси були, але не було польових кухонь, а директива казала: для полонених лише кухні, здобуті від ворога. До того ще, майже всі полонені приходили без манірок (їдунок).

Накази для фронтових частин забезпечити полонених кухнями та їдунками залишались невиконані (150). У переходовому таборі 112 (Молодечно) на початку серпня приміщено 20 тисяч полонених, які прийшли з фронту вже цілком виснажені, пройшовши 400 км. Швидко в таборі з'явилися випадки людоїдства (151). 403-тя дивізія (охоронна), яка ескортувала полонених у районі Полоцьк — Вітебськ, звертала в наказі увагу, щоб відповідно забезпечити полонених на дорогу, візвати населення, щоб підготувало харчі па маршрутах, бо "це безглуздя, що охоронні команди силою зброї відганяють населення, коли воно хоче давати (полоненим) харчі" (151).

Ще кілька уривків із військових звітів. На відтинку "Південь" особливі труднощі у прохарчуванні викликає велетенська маса полонених. Використовують цукрові буряки в сирому стані, де цукроварні знищені. Але й це не вистачає навіть для нужденного харчування. На всіх маршових шляхах (через цукрові райони) та сама картина: полонені "з дикою жадібністю" визбирують листя й гички, і зараз їдять. У селах люди кидають у маршові колони буряки й картоплі. Треба припускати, що на вид тих знесилених полонених, яким голод з очей кричить, погіршується серед населення настрій супроти німців (152).

Представник німецької сталевої індустрії, який приїхав у половині жовтня 1941 на Україну організувати сталеві заводи в Дніпропетровську й Кривому Розі, описує зустріч з полоненими: "Колони полонених без кінця йшли попри нас. В одному випадку було 12.500 чоловіка... Хто вже не міг іти, тих стріляли. Ми провели ніч у малому селі, де застрягли в болоті. Там був перехідний табір. Ми були свідками, як полонені в ночі спекли і з'їли своїх власних товаришів, яких наша ескорта мусіла розстріляти за нездисциплінованість. Харч для полонених — тільки картопля від сільського населення. Кожен дістав найбільше дві на день" (152). — 3 цього приводу завважує Кр. Штрайт: Канібалізм був "злочином", який видно часто траплявся в жахливих умовах у таборах полонених узимі 1941/42, а потім його брали як доказ расової та моральної меншецінности радянських полонених. Але від того не встереглись також німецькі полонені в радянському полоні (366).

Піхотна дивізія, що охороняла 200 тисяч полонених, наполегливо просила 25.IX.1941 армію про підмогу після того, як біля Лубен, де приведено 33 тисячі полонених, дійшло до бунту, бо не було води ні харчу ні приміщення (153). Транспорт 200 тисяч полонених з району Лубни — Хорол на Умань проходив пішком 400 км. Розпочавши марш, названа дивізія (24-та) звітувала 15.X.1941: евакуація дуже важка через обезсилення полонених, і вже є "наслідком розстрілів і виснаження" понад тисячу мертвих (153). Після котлової битви біля Києва заанґажовано дві дивізії для евакуації 600 тисяч полонених. Тому, що не подбали про достаточне прохарчування, мусіли полонені без вистачаючого харчу тижнями маршувати в запілля. 10 тисяч померли, заки дійшли до перехідного табору (154). Перехідний табір 142 біля Брянська, де на зимівлю нічого не приготовано: Голод штовхає полонених до людоїдства. Шестеро "людоїдів" уже розстріляно, п'ятеро приловлено і завтра підуть під кулі (155). Полонені з-під В'язьми — Брянська до краю підупали фізично, бо вже під час боїв голодували, а в полоні дістали тільки дуже скупий харч. Багато полонених навіть при достаточному харчі не були фізично в стані приймати харчі. Майже з усіх перехідних таборів звітували, що полонені після першої їди падали й умирали (155). Наслідком голоду й виснаження маршами люди такі ослаблені, що організм не витримує приняття харчу (367).


Закінчення буде в ч. 4 (80)


_____________________
*)   Christian   Streit:   Keine  Kameraden,   Wehrmacht   und   die   sowjetischen fanffenen   1941-1945.     Herausgegeben   vom    Institut   fiir Verlags-Anstalt, Stuttgart 1978, 445 Seiten.

**) Тут місце, щоб я згадав розповідь мого приятеля, Михайла Антоновича. Він, як і його дідо Володимир, був талановитим істориком. Війна застала його у Східньо-Европейському Інституті в Бресляві, де він був науковим співпрацівником. Його покликали до війська і він був перекладачем у штабі командира армії, що діяла в південній Україні. Ще 1941 р. шеф штабу відпустив М. Антоновича назад до Інституту, бо казав: українські справи пішли цілком інакше, як ми (напевно й ви) собі уявляли. Тут будете мати щораз більше прикрих переживань. Ліпше вертайтесь до наукової праці. — Як я 1944 р. відвідав його в Бресляві, він оповів таку історію: В енському таборі полонених був комендантом старий офіцер із першої війни. Мав щораз більші труднощі з прохарчуванням табору. Апелював до своїх зверхників, але нічого не помагало. Тоді поза службовою дорогою звернувся до приятеля на високій посаді в Берліні. Той відповів: я нічого не пораджу; це така політика, що радяські полонені мають вигинути.  Офіцер застрілився.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації