ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 26 грудня 2021 р.

SIEGRUNEN



SIEGRUNEN  —   the Waffen SS in historical perspective, Volume IV, Number l (19), April 1980, Glendale, USA. p. 5-10.
"Зіґрунен" — Зброя-СС з історичної перспективи, том IV, ч. 1 (19), квітень 1980, стор.  5-10.


Кожне число має 22 сторінки нормального журнального формату, багато ілюстроване і присвячене історії дивізій Зброї-СС. У згаданому числі починається історія Української Дивізії, розрахована на шість чисел журналу. Годі це видання назвати журналом, бо кожне число складається з одинадцяти поодиноких листків, густо задрукованих з малими марґінесами і відступами.

В числі 1 (19) починається історія нашої дивізії, її ґенеза, проголошення, вишколи і великі маневри перед виїздом на фронт. Знаходимо там факти, нам невідомі, а може призабуті з роками. Кілька помилок видавець і автор обіцяє справити в наступному числі, присвяченому битві під Бродами. Кого цікавлять нові видання про УД? Можна замовити цю публікацію у видавництві:

Richard Landwehr,
Box 70, Mt. Reuben Rd.
GLENDALE, Or., 97442, USA.

Автор пише про УД з великою симпатією, згадує, що добровольці уважали свою дивізію, як ядро для творення української армії. Теж деякі німці вірили, що дивізія стане першою збройною формацією української держави.

Здається мені, що і для нас це видання придасться, хай і тільки тих шість чисел, призначених для історії УД, щоб наша молодь могла ознайомитися з мілітарною історією Дивізії у Другій світовій війні.

П.С. Світлина на стор. 5, на якій бачимо ніби групу добровольців, які з понурими мінами несуть на дручках відзнаки СС, — вояки І УД не мали права носити такі відзнаки! З лівої сторони світлини в глибині стоїть старша людина; на Нюрнберзькому процесі представники СССР вжили цю світлину як доказ проти проф. Кубійовича, ніби ця людина  —  це проф. Кубійович. Позатим добровольці на цій світлині мають вигляд нещасних людей із штучно доліплених відзнак німецьких формацій СС.


Ю.Т.К.


субота, 25 грудня 2021 р.

МИ ДОВГО НА НЕЇ ЧЕКАЛИ



В. Ґоцький.

 (роздуми  над  книгою  В.  Вериги  "Дорогами  Другої  Світової  Війни")


Так, ми довго чекали на появу саме такої книги. Бо все досі сказане про Дивізію Галичина, це або оцінка її пера фахівця-військовика (Гайке), або удокументовані розповіді "баби повитухи", тобто Військової Управи про народження, про вирощування та про кінцеві акорди важко народженої дитини, Дивізії Галичина (Р. Крохмалюк), або про життя і працю Дивізії за дротами (Б. Будний) — це все те, що ми переживали, насвітлене з ріжних сторін чи на ріжних щаблях.

Знову ж репортажі чи спогади Лисяка, Загачевського, Лазурка, що появилися книжковими виданнями, — насвітлюють, так би мовити, знутра все те, чим жила Дивізія, як військова одиниця, та дивізійники, для яких німецький мундур був засобом до себевияву, як ідейних борців за свою українську правду.

Книга, про яку мовиться, трактує справу, можна сказати, із зовсім відворотної сторони. Бо вона займається радше тим, що вороги наші бачили, чи хотіли бачити, або свідомо пришивали нашій Дивізії, щоби її скомпромітувати, щоби їй відобрати всі моральні вальори, які вона здобула. І хоча лінія знеславлювання всього, що носить знам"я української самостійної думки чи змагання до самостійности, до власної державности, завжди стояла під ударами ворожої атаки, то Дивізія чомусь дочекалась спеціяльної й не перибираючої в засобах уваги. Колега Верига мозольно визбирав саме всі такі заміти, проаналізував їх і дав вичерпну, історичними документами та джерелами потверджену відсіч. Оце й головне в цій праці колеґи Вериги.

Щоби не бути голословним, дозволю собі перечислити важливіші підрозділи тої 260-сторінкової праці. Ось вони:

Варшавське повстання 1944 року і українці.
Дивізія "Галичина" в совєтській та польській літературах.
Дивізія  "Галичина" і цивільне населення.
Дивізія і концентраційні табори.
Дивізія "Галичина" — збройне рам"я українського народу.
Чи Дивізія "Галичина" - "колоніяльна" частина?
Дивізія "Галичина" в полоні й в діяспорі.

Вже із самого переліку читач може собі виробити образ, про що йде мова. Тут треба додати одну малу заувагу. Що хоча ця праця Вериги є фірмована НТШ — Канадський Відділ, хоча вона розпрацьована за всіма принципами наукової праці, то читається дуже легко із постійно зростаючим зацікавленням. Бо ж автор зібрав таку силу джерельного матеріялу та проаналізував його так сумлінно, що людина прямо вірити не хоче, що ворожа пропаґанда допустилась того роду фалшувань чи прямо вигадок, і то часто теж під плащиком наукових дослідів. Щоби читач,  чи дослідник не мав ніяких сумнівів, у праці наводиться джерела використаної літератури, а то й відбитки дотичних документів.

Резюме важливіших проблем в англійській мові та покажчик імен та географічних назв доповняють ту вартісну й конечну в наш час працю. При читанні згаданої праці насувається ще одна цікава думка. Хоча автор ціллю своєї праці поклав розоблачити ворожі клевети, кинуті в сторону Дивізії, які на жаль у великій мірі закріпились на заході, зокрема серед журналістичної братії — то праця ця не понизила свого наукового позему. Вона не знизилась до газетної полеміки. Читач не виносить вражіння, що автор старався забронзувати добре ім'я Дивізії, але об'єктивно ставить перед очі історичні факти, щоби читач сам міг собі виробити свою думку.

Та на жаль, одного не вдалося авторові виелімінувати. Чуттєвих анімозій до політичних противників. До опонентів Дивізії, які неґативно ставились до неї в час її творення, а теж в пізнішому часто кидали в її сторону неприхильні оцінки. Тут автор на об'єктивність ні на чисто науковий підхід не спромігся. Бо що іншого є подати сухі факти читачеві, а що іншого давати свої суґґестії в оцінці тих фактів. Тут Веригу-дослідника, кропіткого й солідного, переміг Верига-партієць. Кожній людині можна мати свій погляд на справи. І осуджувати лише тому, що дана людина має відмінний погляд — невластиве. Але коли у науковий виклад, спертий на об'єктивнім перегляді джерел, вкрадаються не зовсім об'єктивні міркування автора, то це понижує науковість праці, надає їй полемічно-пропаґандивного характеру, а для багатьох читачів стає тяжкостравним.

Суттю згаданої праці є відкинути ворожі закиди. Значить, боротьба з ворогом на науково-інформативному відтинку. То чи потрібно було зачіпати при тій нагоді і внутрішний відтинок? Тут справа не у хованні правди під обрус, але у тому, чи місце на те було відповідне? Бо продискутувати всі ці дивізійні проблеми серед нас самих, теж потрібне й навіть конечне, хоча сумніваюсь, чи можливе. Але, але! На все свій час і своє місце.

Думаю, однак, що сказане колега Верига сприйме, як дружню, дещо відмінну думку. Думаю теж, що це в ніякій мірі не применшує вартости праці ні нашої вдячности В. Веризі за таку мозольну довгорічню працю. Книга ця не лиш потрібна, але конечна, зокрема всім тим, хто має до діла із зовнішними зв'язками, бо допоможе ліквідувати, чи хоча би послаблювати, ворожу нам, чужу пропаганду документарними свідченнями, якими в першу чергу ця книга сповнена.


Замітка редакції:

Закид п. В. Ґоцького, В. Верига "не спромігся на об'єктивність, ані на чисто науковий підхід" у відношенні до українських опонентів Дивізії, не підтверджений прикладами. Автор праці "Дорогами ІІ-ої Світової Війни" оперує конкретними фактами і їх наводить як приклади для підтвердження своїх міркувань. А вже зовсім бракує доказу на закид, що "Веригу-дослідника, кропіткого і солідного, переміг Верига-партієць". В дійсності Верига критично проаналізовує поставу обох відламів Організації Українських Націоналістів, що у тому часі були одинокими діючими силами, про що читач може переконатися на сторінках 54-56, 174-175 та інших. Зрештою, годі ж вимагати, щоб автор у своїй праці не міг висловлювати своїх міркувань, які, навіть при найкращих намаганнях об'єктивности, все таки до деякої міри будуть суб'єктивними поглядами, а В. Верига не є виїмком із того правила. Погоджуємося однак з п. Ґоцьким у тому, що це "в ніякій мірі не применшує вартости праці".


неділя, 19 грудня 2021 р.

Дорогами Другої світової війни

 

Володимир Скорупський


Василь Верига:  "Дорогами Другої світової війни". Леґенди про участь
українців у Варшавському повстанні 1944 р. та про Українську Дивізію
"Галичина",  Вид-во  "Новий   Шлях", Торонто, 1980  р. Обгортка  роботи
мистця Михайла Михалевича.


Автор Василь Верига завдав собі значного труду, щоб не стільки з боку української історіографії, скільки зі становища документальних чужинних матеріялів відобразити об'єктивне насвітлення постання й історію Дивізії "Галичина", перезваної потім 1-ою Українською Дивізією УНА, розвіяти леґенди про участь українців у Варшавському повстанні 1944 р. і про Українську Дивізію "Галичина".


Між матеріялами до історії Дивізії "Галичина" — 1-ої Української Дивізії УНА — автор часто знаходить документальні джерела совєтської й польської історичної літератури, з яких наводить достовірні цитати чи то зізнань безпосередніх очевидців тих подій, чи пізніших їхніх історіографічних дослідників. Такий підхід надає праці В. Вериги об'єктивного характеру та нефальшованої документальности, які розвінчують безпідставність обвинувачення українців взагалі, а дивізії "Галичина" зокрема, у злочинах супроти польського населення Варшави, Галичини й Холмщини.


Зацікавлений пильний читач знайде в цій книзі багато відповідей на такі питання — українці й Варшавське повстання 1944 р., чи українські частини його здушували, як творилася Дивізія "Галичина", її назва й історія, з ким і проти кого Дивізія боролася, її доля по Другій світовій війні, не кажучи вже про всю брехню совєтської пропаґанди довкола творення і дії Дивізії "Галичина".


Праця В. Вериги написана науково-популярним стилем, перетикана документальними світлинами, подає багату бібліографію, 12 ориґінальних українських і польських документів, ніде ще не друкованих, а теж резюме англійською мовою. Вона є поважним причинком до очищення пофальшованого намулу, що осів на правдиву історію Дивізії "Галичина" з-під пер совєтської і польської пропаґанди та до деякої міри й застережень до Дивізії з боку українських партійних кіл. Книжка ця повністю заслуговує стати набутком приватних і публічних бібліотек країн нашого поселення. А втім, слово залишаємо за безпосередніми учасниками Дивізії та за читачами.

неділя, 12 грудня 2021 р.

РІББЕНТРОПО-МОЛОТОВСЬКИЙ ПАКТ: НЕСПОДІВАНКА ДЛЯ СВІТУ І ПРЕЛЮДІЯ ДО II СВІТОВОЇ ВІЙНИ


Лев Шанковський


Пакт гітлерівської Німеччини та сталінського СССР з 23 серпня 1939 року був несподіванкою для цілого світу. Насамперед був він несподіванкою для партнерів Антикомінтернівського пакту, що його Німеччина заключила 25 листопада 1936 р. після 15 місяців переговорів з Японією (до нього Італія приступила 6 листопада 1937 року). Друга стаття Антикомінтернівського пакту забороняла договірним сторонам заключати будь-які договори з СССР без взаємного порозуміння. Коротка нотифікація Японії Німеччиною про намір заключити пакт ненападу з СССР, ледве могла вважатися Японією "взаємним порозумінням" у дусі постанов Антикомінтернівського пакту.

Заключуючи після довгих переговорів Антикомінтернівський пакт, Японія мала право вважати його воєнною конвенцією проти СССР. І, справді, негайно після заключення Антикомінтернівського пакту, Японія почала підготовчі воєнні операції для нападу проти СССР. В 1937 році ці операції велись в Китаї, але протисовєтські інтенції японського командування були цілком виразні: здобуваючи північний Китай і ведучи операції в середньому Китаї (проти армій національного Китаю), Японія забезпечувала собі пляцдарм і флянґи для воєнних операцій проти СССР. В другій половині 1938 року, японська армія починає вже безпосередні воєнні дії проти СССР: її операції на кордонах совєтського Приморського краю (наш Зелений клин), над озером Хасан (29. VII. — 11. VIII. 1938 р.) мають вже на меті прощупати оборонні спроможності Червоної армії на підступах до Владивостоку, віддаленого тільки 150 км від терену боїв. В 1939 році, для такого прощупування оборонних спроможностей СССР, Японія вибирає інший напрямок: стик кордонів СССР, Монгольської Народньої Республіки та Китаю. Бої над рікою Халхін Гол в Монголії, як теж за гору Баїн-Цаган, тривають від 11 травня по 31 серпня 1939 року. Ніхто насправді не знає, хто вийшов переможцем із цих боїв (обі сторони твердять про свою перемогу, а об'єктивних свідчень немає), але арешт та ліквідація маршала Васілія К. Блюхера (1889-1938), командувача совєтських військ на Далекосвідньому фронті та керівника оборонних операцій Червоної армії над озером Хасан, свідчить, що в цьому місці Червона армія повної перемоги не здобула. Знов же, операція на р. Халхін Гол не була японською армією закінчена; на звістку про ріббентропо-молотовський пакт, Японія її негайно припинила і вже 15 вересня підписала з СССР та Монгольською НР угоду припинення воєнного конфлікту.

Хто знає світосприймання азійських народів, той не може сумніватися, що ріббентропо-молотовський пакт був сприйнятий Японією, як щось посереднє між зрадою й ошуканством. Азіяти дуже не люблять тих, що не дотримують слова і не дбають за довір'я, що його на них покладається. І це, що гіт лерівська Японія втратила довір'я до гітлерівської Німеччини, виявилося вже дуже скоро, під час перебування міністра закордонних справ Японії, Йосуке Мацуока в Берліні. У зустрічі з ним (27. III. 1941) Ріббентроп робив цілком виразні натяки на напад гітлерівської Німеччини на СССР, але японець тільки посміхався. Навпаки, цього ж дня коли гітлерівці здобули Беоґрад, 13 квітня 1941 року, Мацуока підписав у Москві договір про невтралітет, який мав обов'язувати 5 років. Сталін був зворушений і, в безпрецедентному вияві радости, провів Мацуоку на залізничну станцію. На станції він обняв його і сказав: "Ми, азіяти, мусимо триматися разом".

Ріббентропо-молотовський пакт причинився до того, що гітлерівська Німеччина втратила Японію, як свого союзника в боротьбі проти СССР. Японія змінила напрямок своєї мілітарної агресії, на якому в майбутньому була розгромлена. Але японський невтралітет був на вагу золота для СССР. Дякуючи японському невтралітетові, деякі далекосхідні дивізії могли бути перекинені в Західню Україну вже в травні-червні 1941 року. Знов же головна сила прибула з Далекосхіднього фронту під Москву на переломі 1941-42 років, і рішила бій за неї.1) Самій Японії договір про невтралітет вийшов боком, бо СССР вірний своїй традиції, не дотримав договору і напав па Японію, коли цей договір ще "діяв". Було це в останніх тижнях війни, коли Японія була вже переможеною, а збомблення Гірошіми та Нагасакі атомовими бомбами змусило Японію до капітуляції. Так відкрилася нова "атомова" ера в історії людства.

Заключення ріббентропо-молотовського пакту було теж несподіванкою для західніх альянтів, Франції та Англії, воєнні місії яких перебували в Москві, договорюючись про заключення воєнного пакту проти гітлерівської Німеччини. Після заключення пакту, місіям цим не залишилося нічого іншого, тільки попрощатися й виїхати з Москви. Отже, ріббентропо-молотовський пакт закінчив теж однорічний період, в якому політика Англії та Франції у відношенні до гітлерівської Німеччини змінилася на 180 ступнів. Варто пізнати елементи рішень, що цю зміну спричинили.

Отож немає сумніву, що в 1938 році назріло було рішення керівних кругів Англії та Франції, якого основою був погляд, що найкращим способом відвернути від себе загрозу гітлерівської Німеччини, є підтримати її в поході на Схід, проти СССР, по лінії Антикомінтернівського пакту. Добре поінформований посол США в Парижі, Вільям Булліт говорив про таку політику Англії й Франції отверто в розмові з Гаролдом Л. Іксом у грудні 1938 р. "Кинувши Росію на милість долі — казав Булліт — Англія й Франція відвернуть від себе загрозу нападу з боку Німеччини".2)

І ще немає сумніву, що політика керівних кругів Англії та Франції, яка сприяла походові гітлерівської Німеччини на Схід, сформувалася теж під впливом подій еспанської громадянської війни (1936-1939). Доки на цих полях боїв не було СССР, різношерсна республіканська коаліція з різного типу соціялістів, комуністів, анархістів і троцькістів та національних меншин Еспанії (баски, катальонці), посилена добровольцями з різних країн, давала собі цілком добре раду з націоналістичними повстанцями ген. Франко та італійськими інтервентами, над якими осягнено навіть блискучу перемогу під Ґвадаляхарою (березень 1937). Але, коли на полю бою з'явилися совєтські добровольці і знамениті "органи безпеки", які почали чистку республіканських військ від небажаних собі елементів (головно троцькістів і анархістів), дух республіканських військ заломився, а "п'яті колони" ген. Молі 3) почали діяти в їх запіллі. Весною 1938 р. положення республіканських військ різко погіршилося і почалася загальна розтіч. Чимало для цієї поразки республіканських військ причинилися емісари СССР, які вели політику саботажу всіх зусиль, ними неконтрольованих, а теж терористичну політику проти всіх, хто не бажав підпорядкуватися їхнім наказам. Була це політика, яка, в своїй суті була політикою тихого посібництва "фашистам" ген. Франко. 4)

Але, без огляду на те, які завдання ставила собі Москва в Еспанії, її інтервенція в громадянській війні була її повною компромітацією. Навпаки, інтервенція Італії та Німеччини була успішною. Інтервенти кинули значні сили: Італія — 100,000, Німеччина в леґіоні "Кондор" — 10,000 і ці сили осягнули перемогу, здобули значний бойовий досвід для майбутньої війни. Поразку СССР в Еспанії дуже швидко врахували Англія й Франція, які визнали уряд ген. Франко і дня 27 лютого 1939 р. порвали дипломатичні взаємини з республіканським урядом. 5)

Війна в Еспанії закінчилася 28 березня 1939 року. Цього дня Мадрид капітулював і відбувся врочистий в'їзд ген. Франко до столиці. Але 15 березня цього року сталася теж подія, яка остаточно змінила відношення Франції й Англії до гітлерівської Німеччини. Гітлер знищив Чехословаччину як самостійну державу, перетворюючи Чехію й Моравію на протекторат Великонімеччини, утворюючи незалежну Словаччину та передаючи Карпатську Україну Угорщині. 6)

В роках 1938-1939, до ліквідації Чехословаччини, правителі Англії та Франції, а теж деякі американські дипломати в Европі, як амбасадор у Парижі Вільям Булліт та амбасадор у Лондоні Джозеф Кеннеді (батько майбутнього президента ЗСА) підтримували ревіндикаційну політику гітлерівської Німеччини в тихій надії, що ця підтримка доведе до нападу на СССР у дусі постанов Антикомінтернівського пакту і тим самим воєнна загроза для західніх альянтів буде виключена. І так Англія й Франція погодилися були на приєднання Австрії до Німеччини (12-13 березня 1938) і в Мюнхенській конференції (29-30. IX. 1938) вирішили були нові кордони Чехословаччини згідно з етнографічним принципом. Мюнхенський договір, що був теж доповнений англо-німецькою деклярацією про ненапад (30. IX) не був виразом "епізменту" західніх потуг у відношенні до агресора, але спробою спрямувати цю агресію поза обсяг життєвих інтересів обох потуг. Дня 6 грудня 1938 року, подібну деклярацію про ненапад підписали в Парижі французький міністр закордонних справ, Жорж Бонне і Йоахім фон Ріббентроп.7)

У днях мюнхенської кризи ЧСР, дуже погану ролю відограла у відношенні до свого слов'янського сусіда, Версальська Польща, а особливо її міністр закордонних справ полк. Юзеф Бек. Як тільки у Варшаві стало відомо про заключення мюнхенського договору, Бек післав ультиматум урядові ЧСР, вимагаючи повернення Тешинської землі. Політична сліпота огорнула не тільки міністра, але й цілий нарід. Під крики польської шовіністичної товпи: "Водзу провадзь на Заользє!", польські війська зайняли 2-3 жовтня 1938 р. цю територію, додаючи ще пізніше окрайці земель у Словаччині. Це вдруге Польща використала агресію гітлерівської Німеччини; під час приєднання Австрії Польща, погрожуючи шабелькою, вимогла була поступки на Литві.

На гітлерівську "вдячність" не довелося Польщі довго чекати. Вже 24 жовтня 1938 року, Німеччина поставила перед Польщу справу Данціґу й німецького коридору через польську територію.

Після віденського арбітражу (2. XI. 1938), яким докінчено окраювання ЧСР із мадярських територій, Гітлер в днях 16-17 листопада особисто спротивився мадярським плянам приєднання цілої Карпатської України до Мадярщини та встановлення спільної мадярсько-польської границі. Цей протест викликав негайно в цілому світі враження, що Гітлер таки готує напад на СССР з метою відірвання від нього України та готує для цієї акції пляцдарм на Карпатській Україні.

Керівні кола Англії та Франції прихильно прийняли такий плян. Вже 24 листопада 1938 року у Парижі відбулася нарада чільних державних мужів обох потуг. На цій нараді Чемберлен та Галіфакс поінформували Далядьє і Бонне, що гітлерівський уряд плянує почати акцію з метою розчленування Росії.8)

До речі, Жорж Бонне був великим прихильником союзу Франції з Німеччиною і щиро підтримував німецькі ревіндикації, вірючи, що Німеччина зверне своє обличчя на Схід. Підписуючи деклярацію про ненапад, Бонне отверто радив Ріббентропові таку розв'язку. "Залишіть нам колоніяльну імперію, а матимете Україну", казав Бонне.9)

Не можна, отже, дивуватися, що негайно після підписання французько-німецької деклярації про ненапад, французька преса розвела велику пропаганду в користь цієї розв'язки. В цю пронаґандивну акцію включилася теж преса англійська. Почали появлятися ґрунтовні статті про Україну, її історію, визвольну боротьбу, економічний потенціял, ілюстровані відповідними картами. Англійські й французькі газети почали наввипередки дораджувати Гітлерові, щоб він приєднав Совєтську Україну до Карпатської України і вказували на великі багатства України, зокрема ті, що їх Німеччина не посідає. Здобуття цих багатств, на думку авторів статтей, забезпечувало б господарську самовистачальність Німеччини на багато років.

Цікаво відзначити, що в тон цієї англо-французької пропаґанди попала теж німецька преса. Але німці пішли ще один крок дальше. У Німеччині видано теж чимало книг, що трактували проблему України в ґеополітичному, історичному, економічному та культурному аспектах. Всі ці книги визначалися прихильністю до української визвольної проблеми, і коли, пізніше, знайшлось чимало німців, що мали відвагу противитися офіційній лінії гітлерівської політики в Україні і протестували проти неї своїми меморандумами, то якусь частину цього "українофільства" слід таки записати на рахунок українофільської пропаґанди, що велася в Третьому Райху під кінець 1938 та на початку 1939 років.10)

Коли ж гітлерівська Німеччина несподівано для Англії та Франції зламала мюнхенський договір, ліквідуючи ЧСР, нові кордони якої гарантувала разом з іншими партнерами договору, і видаючи Карпатську Україну на поталу Мадярщині, керівним державним мужам Франції та Англії стало ясно, що Гітлер зовсім не збирається воювати проти Москви за Україну, але має інші воєнні пляни. Англія та Франція рішили протиставитися цим плянам.

Для цього пригодилася Польща. Вона мала пакт ненападу з гітлерівською Німеччиною (26. І. 1934), яка її нераз заохочувала до спільного походу проти большевицької Москви.

Ще в серпні 1938 року, Ґерінґ мав дві розмови з польським амбасадором у Берліні, Юзефом Ліпскім, якому вказував на те, що після вирішення чехословацької проблеми, стане актуальною війна проти СССР. Ґерінґ дав до зрозуміння Ліпскому, що Польща буде бажаним союзником для Німеччини у цій війні і натякав на можливості компенсати для Польщі українською територією. Подібні пропозиції робив Ґерінґ полякам теж під час своїх славних полювань у Біловезькій пущі.11) 

Пропозиції альянсу проти СССР зроблено Бекові в січні 1939 року і остаточно 21 березня, коли Ріббентроп тріюмфально вказав Бекові на розв'язку проблеми Карпатської України згідно з польськими бажаннями. Але, власне, проблема Карпатської України насторожила до краю польську публічну опінію проти Німеччини. І хоча ще в січні 1939 року Гітлер заявив Бекові, що його проблема України не інтересує, польська публічна опінія була перелякана всією тією пропаґандою, що її вели англійські, французькі, та німецькі газети і в Карпатській Україні добачувала загрозу для самого існування Польщі. Проти цієї публічної опінії нічого не міг вдіяти міністр Бек, який особисто був склонний завжди із двох лих вибрати, на його думку, менше: лихо німецьке. А втім, якого невдачного міністра закордонних справ мала Польща в критичні хвилини свого існування свідчать його розмови з румунським міністром закордонних справ — Ґріґоре Ґафенку. Директива для нападу на Польщу вже була затверджена (11. IV. 1939), переговори для заключення ріббентропо-молотовського пакту велися повною парою, а Бекові здавалося, що "Гітлер є свідомий большевицької загрози", що "боротьба проти большевизму є головна, центральна і рішальна проблема Гітлера", що "якщо польський батсіон впаде від удару Німеччини, то ворота Европи будуть відкриті для большевицької експансії" і що "цього не може хотіти Гітлер". Очевидно, "він хоче Данціґу, але ніколи не погодиться заплатити за нього такої ціни".12) Ні одного слова не сповнилося із цих перебачувань польського міністра і вже 23 серпня в таємних клявзулях ріббентроно-молотовського пакту заплачено большевицькій Москві за Данціґ і за розшматування території "уродливого детища Версальского договора", як Польщу назвав комісар Молотов у своїй промові на Сесії Верховної Ради СССР дня 31 жовтня.13)

Ріббентропо-молотовський пакт був теж великою несподіванкою для німецького народу, як теж для народів СССР. Він заперечував усю цю пропаґанду, що її вела Москва проти гітлеризму, а гітлеризм проти большевизму. Заперечення досьогочасної пропаґандивної лінії обох тоталітарних режимів вносило дезорієнтацію серед широких народних мас, керованих і  контрольованих ними народів.

Пакт був несподіванкою також для чільних діячів німецької націонал-соціялістичної робітничої партії, в тому теж для її чільного ідеолога й керівника партійного уряду для закордонних справ, Альфреда Розенберґа. У свому Щоденнику під датою 22 серпня Розенберґ записав, що "подорож нашого міністра до Москви є зневагою для нашої 20-річної боротьби, для партійних конґресів, для Еспанії". Він нагадав слова Гітлера, що союз з Москвою є неможливий, бо ж "не можемо забороняти німцям красти, а рівночасно із злодіями втримувати дружбу".14)

Під датою 25 серпня Розенберґ записав у Щоденнику, що "пакт пімститься на німецькому націонал-соціялістичному русі", бо "в ньому заперечено ідеали, що їх проповідувано впродовж 20 років".15) До цього додає ще Розенберґ такі думки: "Якщо ми тепер мусітимемо залишити для СССР територію польської України, то це буде другий удар, з нашого боку, по цій найбільшій антимосковській (антімосковітішер) силі".16)

Майбутній міністр окупованих територій Сходу і підсудний у Нюрнберзькому процесі воєнних злочинців, часто записував правильні думки на папір, але не завжди мав моральну силу обороняти їх перед своїм обожуваним "фюрером". Все ж таки, Альфред Розенберґ був творцем засад гітлерівської зовнішньої політики і вони обов'язували принаймні до дня 4 лютого 1938 року, коли коли на велике розчарування його, як керівника партійного уряду для закордонної політики, міністром закордонних справ став Йоахім фон Ріббентроп. Ця номінація була великим ударом для Розенберґа і після неї він уже дивився "косо" на провід партії, як це казав Гітлер. Але Гітлер казав теж, що він не має сили прочитати навіть кілька сторінок з головного ідеологічного твору: "Міт XX століття", що його автором був Розенберґ.

Варто відзначити, що большевицька Москва була дуже точно поінформована про пляни Розенберґа. В статті під назвою "Бредовый план Розенберґа", московська "Правда" ще дня 14 травня 1933 року так окреслювала черговість завдань гітлерівської зовнішньої політики за пляном Розенберґа: 1. Приєднання Австрії, 2. Приєднання Чех і .Моравії, 3. Приєднання Данціґу, коридору, ев. інших польських територій, 4. Включення до німецької системи Литви, Латвії, Естонії, 5. Війна проти СССР і йоґо розчленування.

Плян Розенберґа передбачував перетворення ("Умґештальтунґ") Европи під німецькою геґемонією. Про перетворення в Східній Европі писав прибічник Розенберґа, грузинський емігрант Александер Нікурадзе (нім. громадянин і нацист). Його книга узасаднювала перетворення в Східній Европі ґеополітичними, історичними та расистськими арґументами. Книгою цією користувалися політики, науковці, офіцери генерального штабу.17)

Заключенням ріббентропо-молотовського пакту Гітлер відкинув пляни Розенберґа, які початково виконував. Але в 1939 році, коли проти опіній свого генералітету Гітлер вів послідовно до вибуху війни, він створив прелюдію до неї своїм неприроднім союзом з большевицькою Москвою. Історія ще ме відповіла на питання, які були головні елементи рішення Гітлера створити світові несподіванку в формі ріббентропо-молотовського пакту, але перевіривши документи про стан й організацію німецької армії в 1939 році, ми склонні до думки, що головні елементи цього рішення були у мілітарній ситуації Німеччини. Німеччина не почувала себе на силах вести війну сама через документально сьогодні доказану слабість німецької армії в цьому часі. Перед Німеччиною стояло марево воєнної коаліції Англії, Франції, Польщі й СССР, що зі своїми 270 дивізіями вп'ятеро переважала б 54 німецькі дивізії. Отже, на нашу думку, Гітлер рішився розбити цю коаліцію ріббентропо-молотовським пактом, на що дуже радо пішла Москва, бо вона була свідома, що через пакт Німеччина встряне у війну, в якій СССР стоятиме збоку й чекатиме чия візьме.

Недостачі німецької армії цього часу були численні й різнородні. Вже погрози Гітлера проти Чехословаччини були блефом, бо Німеччина не мала потрібних сил, щоб сфорсувати розбудовані, прикордонні укріплення в Судетах. Проти 45 змобілізованих Чехословацьких дивізій, Німеччина могла виставити тільки 35. Про німецьку неспроможність зачати воєнні дії на випадок чеського спротиву, розповів маршал Кайтель на Нюрнберзькому процесі.

Проти Польщі Німеччина могла вже кинути 55 і пів дивізій, але на західньому фронті, проти 110 французьких дивізій, сконцентровано тільки 33 дивізії, в тому тільки 8 цілком боєздатних. Дивізії ці мали боєприпасів тільки на три дні. Якщо б генерал Ґамелен почав був свою офензиву проти Німеччини 16 вересня, як до цього зобов'язалася Франція в своїй воєнній конвенції з Польщею у липні 1939 року, німецьку армію, взяту в два вогні, була б постигла катастрофа.

У вересні 1939 року німецькій армії бракувало старшин, підстаршин і вишколених річників резерви. Було тільки 16000 активних старшин на тримільйонову армію. Були браки в озброєнні та виряді. І дарма, що продукція зброї та воєнних матеріялів дуже зросла за роки війни, ціла низка німецьких дивізій, що виступили до боротьби проти СССР, була озброєна чеською або французькою трофейною зброєю. Справді, воєнні арсенали ЧСР та Франції таки дуже придалися гітлерівській воєнній машині.

Знаючи недостачі німецької армії, німецький генералітет протестував проти воєнної політики Гітлера. Гітлер зламав спротив своїх генералів і кинув німецьку армію у війну, в якій ця армія, в роках 1939-1941, здобула непересічні мілітарні успіхи. Але на дальшу мету генерали мали рацію: армія могла вигравати битви, а мусіла програти війну. Одиноку шансу перемоги запропастив Гітлер на Сході своєю злочинною політикою супроти Москвою поневолених народів. Відкидаючи допомогу цих народів у боротьбі проти Москви, Гітлер програв з нею війну, ще заки його генерали програли її на східніх побоєвищах.

Ми довше затрималися на представленні подій, що попереджували війну, бо ці події переживалися учасниками боротьби ОУН-УПА і мали чималий вплив на витворення світогляду майбутніх бійців. У багатьох випадках, представлені події мали теж вплив на рішення керівних чинників боротьби ОУН-УПА. У масі, окремі події викликали неоправдані надії і зрушення, піднесені або упалі настрої, ілюзорні уявлення та неслушні упередження. Події на світовій шахівниці переживалися гостро українським населенням і творило цей ідейний багаж, з яким народ кинувся до визвольної боротьби.



_______________________
1)   Інформації про те, що Гітлер пічне війну проти СССР правдоподібно 22 червня  1941 року, як теж, що Японія дотримуватиметься  постанов договору про невтралітет і не пічне воєнних дій проти СССР, дав Москві совєтський шпигун у Токіо, Гейнріх фон Зорґе. Він був коресподентом газети "Франкфуртер Цайтунґ" у Токіо, але мав дуже добрі зв'язки до гітлерівських дипломатів і японських політичних та військових кругів. Це цікаво, що гітлерівці мали таке необмежене довір'я до колишнього комуніста й редактора комуністичної газети в обширі Рури. Фон Зорґе був присуджений до страти в Токіо, коли виявилися його контакти з совєтськими шпигунами, але його справу промовчували в Німеччині та СССР, і тільки останньо Москва рішила провести його в "герої вітчизняної війни",  іменуючи посмертно "героєм СССР".

2)    Harold L. Ickes, THE SECRET DIARY, Vol. II, New York, 1954, ст. 519.

3)   В листопаді 1936 року націоналістичний ген. Моля заявив, що він здобуде Мадрид не тільки чотирма колонами своїх військ, але теж "п'ятою колоною", що знаходиться і діє в самій  столиці. З цього часу термін "п'ята колона" ввійшов у загальний ужиток для означення власних сил, що діють у таборі ворога.

4)    Вірна Москві комуністична партія Еспанії під проводом Хозе Діяса та Долорес Ібаррурі, була дуже слабою  й підтримувалася тільки комуністами інтернаціональних бриґад і совєтськими емісарами. Еспанський пролетаріят більше схилювався до троцькістів і анархістів, яких совєтські емісари вважали своїм ворогом ч.1. Це й могло бути причиною, що Москва не  підтримувала боротьби республіканської коаліції в такій мірі, як безсумнівно могла, зокрема в  1937 році, при прихильній невтральности Англії й Франції до республіканського режиму.   Воєнна допомога СССР для республіканської Еспанії цілком незначна: крім продажу (за великі гроші) танків, літаків та воєнних матеріялів, СССР вислав до Еспанії аж 557 добровольців, у тому 107 танкістів та 141 летун. У кожному разі, щоб не було охочих розповідати про те, що СССР бажав осягнути в Еспанії, зліквідовано всіх відповідальних за  розвиток подій в Еспанії  "товаришів",  у тому теж В. А. Антонова-Овсєєнка, що колись організував був московсько-большевицьку інвазію на свою батьківщину.

5)   Симпатії західньої вітки українського народу були, у великій мірі, на боці ген. Франко та еспанських націоналістів. На вістку про героїчну оборону Альказару, поет Богдан Ігор Антонич   (1909-1937) написав чудову поему про Альказар,  яка тепер  зберігається в музею оборонців фортеці. Українські добровільці боролися в рядах еспанської фалянґи. Але з історичної перспективи виглядає, що моральна поразка СССР в еспанській громадянській війні викликала в противників московського імперіялістичного комунізму легковаження його сил і можливостей, до чого теж причинилися демонстрація різних слабих сторін Червоної армії у війні з Фінляндією в 1939-1940 рр. Це в результаті призвело керівників гітлерівської Німеччини до переконання,  що вони зможуть перемогти большевицьку Москву своїми власними  силами. Дійшовши до такого переконання, вони повели під час війни проти большевицької Москви політику, яка в самому зародку унеможливлювала спільну дію з іншими протибольшевицькими силами. Ми не бажаємо  спекулювати на тему, що було б сталося, якщо б в Еспанії були перемогли республіканці, але перемога націоналістів, без сумніву, пошкодила націоналістичним силам у самому СССР. Балянс  протибольшевицьких сил був порушений, бо всі "каштани" з вогню громадянської війни в Еспанії вибрала собі гітлерівська Німеччина.

6)   Про зміну політики Франції та Англії у відношенні до гітлерівської Німеччини свідчать такі факти: 31 березня 1939 р.  Чемберлен заявив у парляменті,  що англійський уряд взяв на себе гарантії Польщі. Очевидно Чемберлен уважав, що практично ці ґарантії, тобто оборону Польщі перед нападом гітлерівської Німеччини, перейме на себе Москва. Тому, що різні переговори не давали результатів  (Польща вперто противилася переходові совєтських військ через свою територію), уряд СССР запропонував Франції й Англії переговори воєнних місій. І, справді, 11 серпня 1939 року воєнні місії Англії (адм. Дракс) та Франції (ген. Думанк) прибули до Москви. Очевидно, місії ці до нічого не договорилися.

 7) П'ять років пізніше, відомий американський журналіст та ліберал, Уолтер Ліпмен коментував мюнхенський договір і взаємні деклярації Німеччини і Англії та Франції так: "Приносячи Чехословаччину в жертву Гітлеру, Англія й Франція в дійсності жертвували своїм союзом із Росією в даремній надії, що Німеччина й Росія воюватимуть з собою й виснажуватимуть себе взаємно". Історія показала, що "союз з Росією" не оминув Англії, але напевно було б краще для всього світу, якщо б англосаксонські демократії дозволили були, щоб імперіялістичні потуги, СССР та гітлерівська Німеччина, виснажили були себе у взаємній війні, що її затіяли. Див. Walter Lippman, UNITED STATES FOREIGN POLICY: SHIELD OF THE REPUBLIC. Boston, 1943, p.116.

8)   Documents on British Foreign Policy 1919-1939. Third Series, vol. III. London,, 1950, ст. 306.  Невіль Чемберлен — брітанський прем'єр, Едвард Галіфакс —  міністр закордонних справ,   Едвард Даладьє — прем'єр Франції, Жорж Бонне — міністр закордонних справ Франції.

9)   J. Debu-Bridel, L'AGONIE DE LA TROISIEME REPUBLIQUE 1929-1939. Paris, 1948, ст. 511-512.

10) Показовою для такої українофільської пропаґанди можна назвати книгу: Axel Schmidt, UKRAINE, LAND DER ZUKUNFT, Berlin, 1939. До речі, Аксель Шмідт був уже автором розвідки про Україну у збірнику, що появився був ще 1917 року. Див. його ж "Die Ukraine". In WEST-RUSSLAND IN SEINER BEDEUTUNG FUR DIE ENTWICKLUNG OSTE-EUROPAS.   Leipzig-Berlin, ст.132-200.

11) ОфИст, назв, праця, І, ст. 154. У Біловезькій пущі Ґерінґ пропонував полякам кордони з 1772 року, при чому решта України мала б творити буферну державу під протекторатом Німеччини. Частина Одеського порту мала належати Польщі, як "вільна стрефа".

12) Grighore Gafencu, DERNIER JOURS DE L'EUROPE. Paris, 1946, ct. 63-70.

13)   Див.   ИЗВЕСТИЯ, Москва,1 листопада 1939.

14)   Hans-Gunther Seraphim, Herausgeber, DAS POLITISCHE TAGEBUCH ALFRED   ROSENBERGS, Miinchen,  1964, ст. 89, 92.

15)   Там же, стор. 92. 

16)  Там же, стор. 93.

17) Див.: A. Sanders, UM DIE GESTALTUNG EUROPAS, Munchen, 1938. Протиевропейські сили — це семіти та туранці, і їх вплив в Новій Европі мусить бути елімінований. Українці є "европейською силою", бо вони є протоарійці, а теж спадкоємці ґотів. Поневоленим европейським народам треба допомогти до здобуття і закріплення  своєї власної держави.


четвер, 2 грудня 2021 р.

KEINE KAMERADEN




М.  Добрянський


 (Закінчення)



Старий лікар, д-р Бегренс (Бобруйськ): При теперішньому харчуванні полонені мусять померти. Вони прийшли сюди в стані повного виснаження після того, як уже в своїй армії цілий тиждень не дістали харчів (157). А до табору в Бобруйську були два тижні в дорозі (368). Ген. фон Шенкендорф, командир запілля "Мітте", записав для звіту ген.-фельдмаршалові фон Бок: "Усі полонені, що приходять із котлової битви Брянськ — Вязьма, такі виголоднілі, що теперішній раціон харчу не вистачає, щоб їх урятувати від смерти. Те саме в усіх таборах!" (368). Шеф одного відділу в контррозвідці, полк. Лягузен, після інспекційної поїздки у фронтові райони, звітував 31.X.1941: Шоста армія дала наказ стріляти всіх охлялих полонених (начальний командир ген. фельдмаршал фон Райхенав). На жаль, виконують це на дорозі, навіть в оселях, так, що місцеве населення є свідком таких подій (171).

Вони — не полонені, а дезертири!

З вибухом війни в німецькому командуванні була тенденція застосувати до радянських полонених обі міжнародні конвенції, що регулюють справи війни, зокрема полонених (мовиться про Женевську з 1929 і Гаґську з 1907). Незалежно від того виступив Міжнародний Червоний Хрест, щоб наладнати взаємну інформацію про полонених і поранених; потім і шведський уряд (224-225). Дещо пізніше підняв свої заходи уряд ЗСА (230). Розпочались розмови та обмін дипломатачних листів між заанґажованими сторонами й невтральними посередниками. Справу перерішив Гітлер 16.VII. 941. "Фюрер постановив, що не може бути ніякого юридичного домовлення з радянським урядом, що стосується трактування полонених", — повідомив начальний командир вермахту своїх генералів (228). Гітлер хотів мати на Сході цілком вільні руки. І військове командування погодилося з цим, бо вірило, що війна закінчиться за кілька тижнів, у гіршому випадку місяців.

А проте заходи посередників ішли далі. Обі воюючі сторони погоджувалися на ряд тактичних поступок у дрібніших питаннях (229). Але поза початкові спроби переговори не пішли, бо тепер обі сторони, тобто й радянський уряд, не були заінтересовані наладнанням справи полонених. Радянський уряд, втративши більше двох мільйонів полонених, хотів стримати дальші втрати, що прийшли б, якби змінилось трактування полонених на німецькому боці (230).

Як Міжнародний Ч. Хрест так і уряд ЗСА прагнули, щоб обі сторони зобов'язалися притримуватись постанов Женевської конвенції. У Вашінґтоні боялися, що без такого зобов'язання погіршиться доля всіх полонених. Радянський уряд рішуче відмовився, засланяючись тим, що він визнає Гаґську конвенцію і буде притримуватись її, якщо це саме зробить і противна сторона. Причиною впертої відмови був той факт, що женевські постанови докладніше визначують обов'язки супроти полонених, зокрема передбачають відвідини невтральних чинників у таборах полонених (230-231).

Приблизно в тому часі, коли невдачею закінчились американські заходи, обірвались і внутрішні заходи німецькі. Найрішучішим їх речником був граф фон Мольтке з відділу "міжнародне право" в Начальній команді вермахту. Мольтке від червня спостерігав трактування радянських полонених "зі зростаючим обуренням". Він виготовив для Кайтеля меморіял, який підписав його зверхник адмірал Канаріс, і 15.IX.1941 передав Кайтелеві (231). Один з найважливіших аргументів меморіялу говорив: дотеперішнє трактування полонених унеможливлює з'єднати їх для відбудови окупованих теренів, для мобілізації всіх опозиційних сил Росії (Рад. Союзу) до одностайного опору, зате зміцнює силу спротиву Червоної Армії (232). Кайтель відкинув меморандум (233), але Мольтке не занехував справи, мав навіть деякі, здавалось, успіхи. Та в січні 1942 Гітлер наказав припинити й ті обмежені заходи, на які погоджувались  військове  командування і міністерство закордонних справ. Гітлер був проти того, щоб німецькі вояки на східному фронті знали, що у випадку полону вони будуть трактовані згідно з міжнародними законами; був проти обміну списків полонених, бо тоді радянський уряд дістав би докази, що не всі полонені залишилися при житті (234). Автор коментує: Хоча це рішення було вислідом принципової позиції Гітлера, проте на нього мусіла поважно вплинути ситуація на фронті. Якщо б відібрали східним дивізіям віру в те, що радянський полон означає певну смерть, тоді була небезпека, що завалився б східний фронт (235).

Все-таки заходи третіх сторін не припинялися. Але нічого не досягли ні МЧХрест ні американський уряд. У квітні 1943 папа Пій XII доручив своєму леґатові в Анкарі (монс. Ронкаллі, пізніший Іван XXIII) розпочати розмови з радянським представником. Радянський посол в Анкарі відповів, що його уряд не зацікавлений у тому, щоб одержувати інформації про полонених, бо він вважає їх зрадниками батьківщини. Те саме сказали посли в Софії і Стокгольмі (236). Радянський уряд у Швеції репрезентувала Олександра Коллонтай. Вона відповіла: Рад. Союз не знає ніяких радянських полонених; він трактує всіх своїх солдатів, що попали в німецькі руки, як дезертирів (402).

Останній акт у "трагедії найбільших розмірів" прийшов з упадком гітлерівського режиму.

Для полонених західних союзників упадок Гітлера означав поворот до нормального життя. Але для радянських полонених не кінчився шлях їхнього горя. Сталінський режим не міг визнати, що велика маса полонених попала в німецький полон через його нездарність. Через те частина полонених, яка велика — нема змоги встановити, було як "зрадники" присуджена до примусових робіт. І їхнє життя змінилося тільки мало (295).

Трактування ранених

Трактування ранених це та ділянка, каже Кр. Штрайт, яка дає безпосереднє свідчення про те, як ставилась армія до радянських полонених. Радянський уряд не ратифікував женевської конвенції про полонених, але ратифікував конвенцію з 1929 р. про "ранених і хворих". Ото ж німецьке керівництво пробувало виправдати трактування  радянських полонених тим, що уряд СРСР не підписав женевської конвенції. Характерно, що німецький провід ніколи не згадував конвенції про ранених і хворих. Націонал-соціялістичні керівники заздалегідь устійнили, що війну проти Рад. Союзу вестимуть згідно зі своїми ідеологічними засадами, без уваги на зобов'язання міжнародного права. Трактування радянських ранених показує, що керівництво армії готове було йти за директивами цієї політики навіть там, де мало місце ламання міжнародного права. Начальна команда видала 7 липня 1941 наказ, що для медичної опіки радянських ранених береться передовсім радянський санітарний персонал і радянські ліки. Заборонено брати німецькі санітарні автомашини для транспортуваня радянських ранених. Два тижні пізніше загострено цей наказ: брати лише радянський персонал і лише радянські ліки.

Принагідні  записки  показують, що в деяких випадках ранених стріляли, коли брали полон.
Зі звіту санітарного інспектора для полонених, проф. Конріха, про його поїздку на Україну, виходить: ранені були приміщені на двоповерхових прічах, а виряд лікарським знаряддям був "особливо незадовільний". В лазареті в Кривому Розі немає, напр., "навіть ампутаційного ножа".  Багато залежить від проворности таборового лікаря, якщо він як слід розглянеться в околиці. Автор завважує: зі звіту Конріха не видно, що він особливо дбав за поліпшення долі ранених. Шимон Датнер говорить про "Ґрослязарет" у Славуті біля Шепетівки (варшавська публікація  з  1964):  в  десяти триповерхових будинках примішено 15-18 тисяч ранених; за даними одної радянської комісії там померло приблизно 150 тисяч полонених. 

Рудольф Бухнер, член швайцарської комісії лікарів-добровольців, що від жовтня 1941 до січня  1942 працювали в німецьких лазаретах на східному фронті, пише:  з наближанням зими зростала тенденція в німців позбутися "непотрібних їдців" (тих ранених, що вже не зможуть працювати). У Смоленську відпустили нездібних до праці інвалідів. Решту ранених  "смертельно  виснажених,  виголоднілих, змерзлих (ампутовані часто без перевязок) перенесено до відкритих таборів, де вони мусіли загинути від холоду". Командування запілля АОК9 зарядило 30 грудня 1941: відпустити інвалідів, яких німецький лікар визнав тривало нездібними до праці, бо "непотрібно обтяжують харчування". Звільнених передати цивільному населенню, що означала для них (пояснює автор) присуд смерти. Бо як "непрацюючі" не діставали ніяких харчових приділів, були здані на ласку милосердних цивілів, що самі голодували.

На початку лютого 1942 дістала 207 "Sicherungsdivision" наказ: із району 18-ої армії перевести в запілля 1.800 полонених, нездібних до праці від поранення або хворіб, і примістити серед населення; транспортувати саньми. Місяць після того звітував командант запілля Фріц фон Рок: ця акція вплинула на цивільну людність некорисно. Полонені — від голоду тільки живі кістяки, частина з них обложені гнійними вонючими ранами, — роблять жахливе враження. А розповіді про умови, в яких вони жили викликають відповідні настрої".

Так поступали і в інших районах після того, як ОКН 22 січня 1942 видала наказ про загальне звільнення полонених інвалідів. Немає даних припускати, що їх доля була краща від тої, про яку звітував фон Рок, завважує Кр. Штрайт. Бо командири, котрі відпускали цих полонених, не могли мати сумніву, що віддають їх на певну смерть.

Шеф начального командування, Кайтель, повідомляв 22 вересня 1942 в одному зарядженні: Гімлер скаржився, що відпущені інваліди волочаться, жебраючи, в окупованих теренах, а з цього нова загроза. Тому треба передавати нездібних до праці полонених органам СС-поліції для дальших заряджень. Кр. Штрайт коментує: це був шифр, що прикривав ліквідацію цих полонених. Після зарядження Кайтеля передано нездібних до праці полонених різним кацетам, але цифри конкретних жертв не можна встановити, бо ліквідації тільки винятково зафіксовано в документах. У листопаді 1942 в Нойгаммері загазовано 251 рад. інвалід, в Майданку 334 в листопаді 1943. У Житомирі в жовтні 1942 віддано велике число непрацюючих полонених СС-ам на ліквідацію (183-187, 380-383).




субота, 27 листопада 2021 р.

ЄВГЕН ОСТАПОВИЧ-ВИХОР


18.І.1926 — 8.IV.1980


Евген Остапович, псевдо Вихор, народився 18 січня  1926 року в Єзуполі, Станиславівська Область. В рядах УПА Евген був в куріні "Дзвони", ТВ-22, "Чорний Ліс", під командою курінного Чорноти. В 1947 році Головна Команда УПА призначила Евгена до охорони ком. Дзвінчука, з яким він відійшов на Захід.

середа, 24 листопада 2021 р.

ПІДСУМКИ ПЕРЕГОВОРІВ, ПРОВЕДЕНИХ МНОЮ З ДОРУЧЕННЯ ПОРОЗУМІННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ЧИННИКІВ



ДОКУМЕНТИ


А. Мельник



Між двома світовими війнами проживав і працював в Берліні проф. Зенон Кузеля, якого сміло можна було уважати неофіційним представником в Берліні.

Як голова акредитованих закордонних журналістів, мав можливість інформувати про українські проблеми цих же журналістів.

Його архів, головно кореспонденція, має дуже багато цікавого матеріялу.

Поміж іншими цікавими документами знаходився також і комунікат полк. А. Мельника.




По моїм звільненні в дні 17 жовтня 1944 р. стрінувся я з проєктом укр. і нім, чинників заснування Українського Національного Комітету, як репрезентації українства на терені Німеччини. Після засягнення інформацій та переведенні мною розмов з представниками укр. політ, і гром. чинників, виявилось, що цей проект находить їхнє повне признання. У висліді тих розмов постало порозуміння українських політ. чинників в Німеччині. Внаслідок того запропоновано мені стати на чолі майбутнього УНК і провадити в цьому напрямі переговори з нім. стороною.

Беручи під увагу укр. нац.-державницькі змагання і досвід останніх літ, я заявив, що пропозицію мойого головування УНК я зможу щойно тоді прийняти, коли зі сторони нім. уряду дані будуть певні гарантії і тим самим вигляди на можливість здійснення укр. плянів для створення УНК, і що найважніше для будучої його праці під моїм керуванням.

По вступних розмовах з'ясував я 25-30 жовтня 1944 р. компетентним нім. чинникам позитивне становище українства відносно УНК і для оминення всяких недоговорів і непорозумінь видвигнув я, подаючи їм до відома українських політ. чинників, ось такі передумови від сповнення яких німецьким урядом узалежнюється обняття мною головства в майбутньому УНК:

а)  повна амнестія і негайне звільнення всіх українців з тюрем, таборів і арештів, де опинились вони зі всякими закидами, за вийнятком провин чи злочинів кримінальних і большевицької акції.

б)  поява деклярації нім. уряду, в якій він: признає природне право українського народу на власне життя в самостійній українській державі в укр. етногр. межах, 2) заявляє готовість  піддержати  визвольні  змагання українського народу всіми засобами, осібно мілітарно сприяючи створенню української національної армії під одноцілим українським командуванням,  3)  проголошує  територіяльну незаінтересованість до україн. земель і готовість пошанувати суверенітет укр. влади на укр. землях, 4) зобов'язується з хвилею заключенння миру стягнути нім. війська з укр. земель.

в)  ратифікація факту постання УНК відбудеться в мін. зак. справ і голова майбутнього УНК  прийнятий буде міністром закордонних справ Німеччини.

г)  незв'язувания укр. справ, зосібна УНК з акцією ген. Власова, до якої то акції українство ставиться вповні негативно і всяке пов'язання УНК з акцією цією уважає неприємливим.

На конференції в дні 30 жовтня 1944 р. заявлено мені з нім. сторони, що відповідь на представлені мною передувовини наспіє щойно по п'яти днях. Завважено мені рівночасно, що деякі з предложених передумов є ледве до прийняття для нім. сторони.

В міжчасі одержав я від представника нім. сторони, з яким я вів переговори, нарис обосторонніх деклярацій, цебто німецької й української сторони з приводу покликання до життя УНК. Проєкт цей унятий в так загальних рисах так відбігав від вище згаданих передумов, що я рішився виждати на відповідь, яка мала наспіти за кілька днів. У вичікуванні на відповідь через два тижні йшла підготовка для скликання і уконституовання УНК, опрацьовання статуту, розгляд особового складу, майбутнього складу УНК тощо. В дні 11 листопада 1944 р. наспіли перші вістки про намірений правний конгрес і створення  комітету для визволення народів Росії.

Вістки ці найшли потвердження в дні 14 листопада 1944 р. в проголошенні відомого маніфесту ген. Власова. Подія ця була посередньою відповіддю на одну з точок згаданих передумов і наказувала бути далеко не оптимістом відносно очікуваної відповіді.

Подія ця захвилювала не тільки українство, але і всі народи, поневолені бувшою і теперішньою Росією. Вона найшла належний вияв в ноті до нім. уряду за підписом представників народів: азербайджанського, білоруського, вірменського, грузинського, кримотатарського, північно-кавказьких, туркестанського, урало-татарського і українського. Від української сторони я підписав з доручення українських національних політичних чинників. В ноті наведені в кінцевих виводах три засадничі домагання, які були видвигнені теж і мною в моїх переговорах з представником нім. уряду: 1) признання національних самостійних держав, 2) згода на творення національної армії з власним командуванням, 3) уневажнення претензій ген. Власова відносно поневолених Росією народів.

В дні 17 листопада 1944 р. запрошено мене представником нім. уряду на довгоожидану конференцію. Відповідь, яку я одержав в засадничих питаннях відмовка. В других справах частинно чи вповні позитивна. Позитивних прийнято нім. урядом домання амнестії і нотифікування факту постання УНК у мін. зак. справ Райху. Лише частинно позитивно принято домагання створення укр. нац. армії, бо відкинено передумову, щоби ця армія була під одноцілим укр. командуванням. Негативною теж була відповідь відносно не зв'язування укр. справи з акцією ген. Власова.

По одержанні цієї відповіді, я заявив представникові нім. уряду, що супроти відкинення нім. урядом найважніших з предложених мною передумов я не вважаю для себе можливим піти на зустріч бажанням укр. нац. чинників, щоб я обняв керму майбутнього УНК, бо не маючи необхідних гарантій з нім. боку — я не бачу можливости створення УНК під моїм керівництвом. Заявив я рівночасно, що одержану нім. відповідь, а вслід за нею мою децизію, подам до відома укр. політ, чинників.

Ось найважливіші моменти переговорів, що їх я перевів з представником нім. уряду. Уважаю, що цим пройдено один етап до створення УНК. Уважаю мою місію в переговорах з нім. стороною відносно УНК за скінчену і передаю "Порозумінню укр. політ. чинників" стан речей, що заіснував в міжчасі під розгляд і рішення.



Берлін, дня 18 листопада 1944.




неділя, 14 листопада 2021 р.

"НА ШЛЯХАХ ЕВРОПИ" — РОМАН ЛАЗУРКО, СПОГАДИ

 

Видання Братства 1-ої УД УНА, 1971 р. 362 стор.


Поміж історичними працями, довідками й споминами про 1-шу УД УНА, спогади "На шляхах Европи" здобули почесне місце і великий відгук серед громадянства. Автор є учасником бою під Бродами у рядах 14-го запасного полку. Детальна ґенеза цієї формації, її "нєплянованої" участи у фронтових діях і роля командування полку (майор Кляйноф) підчас і після брідського прориву
— творить жахливу історію безвідповідальности, короткозорости та індеферентности німецького командування до долі чужої їм частини.

Документарної вартости є опис операцій та історії 14-ої сотні 30-го полку на Словаччині, Югославії й Австрії.

З великим хистом та вояцьким гумором написані спомини про вишкільні табори в Голляндії, Нойгамері та про табори полонених у Німеччині.

В цілості "На шляхах Европи", як спомин, тобто роман-повість, в якій головним героєм є автор, а дієвими особами його найближчі друзі і події в ньому, — це вже пережиті, осмислені із перспективи часу (30 літ) індивідуально, суб'єктивно оцінені картини, які є ретроспективним образом процесів, політичних, суспільних, воєнної суматохи.

Під цим оглядом — спомин має вартість реальної, вдумливої документації політично-ідеологічних настроїв нашого українського вояцтва. Автор з великою дозою відповідальности і хистом педагога ставиться до завдання передати досвід свого покоління новій ґенерації, щоб "не починати від нічого, оминути помилок, дещо навчитись..."

Погляньмо, з яких позицій автор виходить і яку "традицію й історичну науку" репрезентує, яким духом провіває у його мандрівці по стежках чи пак по перехресних дорогах його вояцької мандрівки. Його обсерваційний пункт є пересувний, але завжди із історичним шпилем та поземом зору світового масштабу... Автор каже: (стор. 41)

"На наших очах переходила історія світу й Европи і я ловив себе на тому, що почуваюсь як глядач у величезному світовому амфітеатрі, де перед моїми очима розгортається могутня історична картина. Так колись перейшли полотно історії Олександер Македонський, Юлій  Цезар, Напоелон!"

На щастя читача — "їх величність" десятник, чотовий і вишкільний підстаршина кріпко тримались землі і з тієї позиції прекрасно сповняли свій обов'язок — навчити своїх рекрутів, крім технічного орудування зброєю, ще палкої віри, що немає на світі нічого важнішого, нічого абсолютно важнішого від державної свободи народу" — і що цю "державну свободу можна здобути лише зброєю — силою".

І друге твердження, що прийшло після утяжливого і принижуючого полону: "...людина індивідуально відчуває втрату волі дуже сильно, і я зараз же тільки мрію, щоб так сильно і раптовно відчув і мій народ втрату волі у своїй усій масі".

Автор оригінально змальовує різними епізодами святкові, релігійні й духові імпрези, духову й патріотичну атмосферу життя. Атмосфера ця не носить дешевих рис сентиментального патріотизму, але навпаки, на тлі воєнної дійсности, твердої пруської дисципліни, приходить критична аналіза слабих прикмет українського вояка та імперативне стремління піднестись на висоти модерного вояка, твердого, здисциплінованого, вірного рідним традиціям вояка-державника.

Цей ідеал автор бачить у своїх товаришах, старшинах і підстаршинах і показує їх у дії. Подібно зроблена характеристика підносить самозрозуміло лише позитивні прикмети, а індивідуальні відхилення від ідеалу закриті шаржом жартів.

Реалістичну атмосферу воєнної стихії ілюструє проблема "додаткового прохарчування" вічно голодного, спрагненого, невиспаного фронтового вояка, а ще більше недоживлювання рекрута.
Числені епізоди "харчових операцій", на які йшла велика частина енергії й мистецтва — заставляють автора, що сам часто проводив ними, до філософічних і етичних монологів, які можна брати лише на кошт вояцького гумору.

Гумор у розповіді про різні обставини займає почесне місце. Це діялоги, які прикрашують, як шкварок в зупі воєннополоненого, монотонність. Часто цей гумор — це теж сонячний промінь, що породжує радість життя та дає пародію щастя!

Про романси автор розказує дуже обережно і лише на марґінесі подій, хоча у повісті ця жива проблема завжди висить, як меч Дамокля, над вояцтвом, чи як кіт, що перебігає дорогу.

Конкретизуючи свої враження про книжку, — з приємністю стверджую, що вона цікава змістом, повна проблем, проредагована під кутом національної цілеспрямованости — читається "одним душком".

Дивізійники пізнають своїх друзів в акції — посміються із пригаданого воєнного часу, та, якщо хто сентиментальний, зронить сльозину.

Молодий читач знайде ключ до розуміння тієї воєнної доби і духове й політичне обличчя своїх батьків. Знайде відповідь, чому вони горді своєю участю в боротьбі та вірністю тим заповітам досьогодні!

Ґратулюю авторові за вміле урудування пером та гарні картини вояцького воєнного життя!


Мирослав Мартинець





неділя, 7 листопада 2021 р.

КНИГА — ДОКУМЕНТ — КНИГА ПАМ'ЯТНИК


В. ҐОЦЬКИЙ

 (Ріміні 1945 — 1947)


Урешті вийшла з друку довгосподівана книга під повищим наголовком, присвячена історії І УД УНА в полоні в Італії. Впорядник книги п. В. Б. Будний зазначив, що це перша частина, яка насвітлює загально лише деякі аспекти перебування та праці дивізійників у полоні. Тому з нетерпеливістю чекаємо на появу другої частини, щоб могти дати належну оцінку тій кропіткій і довгорічній праці наших друзів, що причинились до цього видання, як причинку до історії 1 УД УНА. Впорядник та мистецький співредактор, відомий карикатурист Ґо-Ґо" (Орест Слупчинський) подбали про гарне й дбайливе оформлення книги, чим і дали їй репрезентативний вигляд. Тому сміливо, вже тепер можна сказати, що збірник — Ріміні — це не лише документ часу, але й пам'ятник тим усім, що надали нашому таборові в Ріміні тих усіх позитивних рис і прикмет, котрі зробили цей табір огнищем культурного розвитку, прибіжищем для знедолених від постійної небезпеки попасти в руки московським людоловам, зробили його славним у гірких, повоєнних роках.

Упорядники не писали спогадів, ані не подавали сухих документальних даних, але на основі збережених документів, тогочасних статтей у таборовій пресі, чи опрацьованих матеріялів особами, що були відповідальними за долю табору — намагалися насвітлити певні аспекти нашого побуту в таборі, дати оцінку певним осягам, передати всякі тривожні думки, що нуртували в тому часі серед таборового загалу. Тому зовсім правильно назвали цю книгу "матеріяли до історії І УД УНА". Бо ж для історика чи дослідника того часу, це справді невичерпне й достовірне джерело не лише подій, не лише проблем, але й настроїв.

Матеріял поданий живо та багато ілюстрований світлинами, схеми, картами а теж є деякі таборові поезії. У згаданій книзі і "рімінець" і "камізельник" знайдуть стільки цікавого, що й нового, що читатимуть книгу, як кажуть, "від дошки до дошки". Читати є що, бо ж книга має 328 сторінок великого формату й 17 розділів. Щоб дати лише загальний погляд про зміст книги, назвемо тут  поодинокі розділи, котрі самі скажуть читачеві, що в них можна знайти.

Крім вступного слова видавців і вступу самого впорядника в книзі є такі статті:

Р, В. Долинсьний — З фронту за дроти полону.

Лев Стеткевич — У світлі міжнароднього права.

Михайло Крат — У новій дійсності. — Репатріяція. — Внутрішня організація табору.

Любов Чолкан —  Посестри (про медсестер).

М. Волинський — З лету птаха. — Де немає болю (про померлих у полоні).

В. Б, Будний — Друзі й недруги (про взаємини з чужим світом). — Брат і слуга (про старання єп. І. Бучка).

о. М. Ваврик — О пліненних (про УДК у Римі). — Голос крови (про наші зв'язки з українським світом).

Б. Ольгин — Українські католицькі душпастирі.

Михайло Крат — Українська Православна Громада. — Зв'язок зі світом (наші контакти, листування, відвідини). — Хроніка таборових важливіших подій.

В. Б. Будний — Проблематика рімінського табору (чим ми жили).

Книгу замикає післяслово впорядника, багато групових світлин, що їх названо "Віднайди себе" та показник осіб, згаданих у книзі.

Як бачимо, з названих статтей, що в книзі порушено багато загальних справ, пов'язаних з існуванням, працею і турботами табору полонених, про його зв'язки із земляками та чужим світом, про переживання таборовиків, організаційні справи, як теж про різні небезпеки.

І хоча я сам все це теж переживав, а навіть і був у центрі всіх починів, або знав про них, — то читаючи цю книгу Ріміні, знаходжу на кожній її сторінці щось нового, щось мені невідомого, або призабутого.

Читаю — переживаю знову всі ці справи. Читаю і набираю респекту до організаторів усіх наших починів в умовах полону. Так до старшин — відповідальних за долю нашого вояцького загалу, так і до всіх тих сірих працівників, що своїми ідеями, своїми плянами та їх здійснюванням збагачували наші "сірі будні". Читаю — і набираю певности, що наш побут у полоні це не були змарновані роки. Це були роки, сповнені духовим ростом і тому не дивно, що в роках 1946-47 часто можна було почути дивну фразу, що "Дивізія більше зробила в полоні ніж на фронті". Хоч смішно було б порівнювати вояка на фронті з осягом у полоні, але треба тут наголосити, що на фронтах весь ідеалізм української молодої людини, його жертва на полі бою, були — краплиною в морі тогочасного молоха кривавої війни. Ці жертви були часто недобачувані й своїми й чужими. Вояцтво під німецькою командою не могло себе вповні проявити, часто затрачувало віру в слушність своєї жертви. Як на вишколах, так і на фронті вояцтво не мало ані часу, ані нагоди "віднайти себе як суцільну одиницю". Й саме час полону доповнив усі ці недомагання минулих місяців чи років. Ми стали суцільною одиницею зі своїм проводом і ясними ідейними напрямними. Тому й ця фраза про те, що Дивізія в полоні більше зробила длн нашої справи, ніж на фронті — знаходить глибше своє зрозуміння.

Важко наразі давати якісь окремі оцінки поодиноким авторам. Тут треба лише поґратулювати впорядникові за його десятилітню працю і побажати, щоб друга частина з докладним розглядом поодиноких ділянок таборового життя появилась "трішки скоріше" чим ця перша.

Для мене найцікавішою, бо зовсім оригінальною є стаття Вол. Б. Будного — "Проблематика рімінського табору", яка складається з таких підрозділів: Військовий лад чи демократична самоуправа. Конфлікт поколінь. Соціальний поділ — дійсність чи фікція. Політичні групи. Втеча з полону — привілей полоненого. Еміграція — куди?  Моральний  рівень табору.

Найцікавіша та стаття тому, що порушені в ній справи були лише в незначній мірі обговорювані. Ми ними жили, але про них мало писали. А це були проблеми важливого значення для суцільности, єдности та дисципліни в таборі. Завдяки саме позитивній поставі до всіх порушених автором проблем загалу таборовиків — ми наш полон замінили на кузню національної свідомости й побратимської єдности.   


 "Українська Думка", четвер 21 лютого 1980 р.


вівторок, 2 листопада 2021 р.

КОЛИШНЯ ТРАГЕДІЯ


Олександер Ґереґа


Спогад


Осінь 1945 року. Над Закерзонням висіло марево "вивозу". Совєтськї "переселенні комісії" волочились по селах і агітували людей на виїзд. Обіцяли поселення на місцях за вибором, опустілих господаств в Україні, допомогу від влади, дружню опіку. На села нападали озброєні польські банди в силі 200-400 людей, жорстокі, голодні наживи. Були це в більшості, по розбитті Німеччини, здемобілізовані з польської "Армії Людової" вояки, головно з галицьких і волинських земель, плюс місцеве польське шумовиння. Всі вони голосно деклямували "гасла комунізму". З ними не радо входили в контакт шануючі себе поляки.

Згадані банди жили з награбованого. Як приходило до бою з УПА, з'являлась "міліція обивательска", відділи "уженду безпєченьства публічнеґо", частини регулярної армії. У цій нерівній боротьбі вигинули цілі села, спалено багато квадратних кілометрів лісів, розібрано десятки кілометрів залізничних рейок, висаджено або спалено десятки мостів, мурованих будинків, залізничні станції. Вітка бездержавного народу, залишена сам-на-сам з стократно переважаючим, садистичним ворогом, боронила свою землю від половини 1944 до 1947 року.

По вивозі спалено майже всі села. До сьогодні молоді ліси та пустарі переважають у тих сторонах, а стада диків та вовків відстрашують охочих поселятись тут. А може іще дещо?

Була звичайна повстанська ніч. З лісів Любачівщинн вийшла чота з куріня "Месники" з чотовим Бичем і на умовленому місці біля села Млини злучилась з відділом Крука. Відділ Крука, що рівнявся чисельно добрій чоті, оперував у безлісному терені, першому районі надрайону "Бастіон". Всіх нас було біля сімдесят. Наша ціль — зліквідувати залогу польського війська, за даними розвідки біля 200 людей, що отаборились в селі Сосниця біля Перемишля. Тому дано наказ скорострільчикам заложити в диски скорострілів запальні кулі і приготовити легкопальні матеріяли.

Над відділом перебрав команду чотовий Бич.

На день ми отаборились в присілку Мельники біля села Кобильниця, віддаленого від містечка Краковець, де народився командир УПА, сл. п. Роман Шухевич, яких чотири кілометри. Але містечко лежить по той бік кордону в УРСР, а нас від кордону, званого тоді "ґранічка", ділило може три кілометри.

Дніло. Зайнявши кругову оборону, відділ спав. В терен відійшла стежа з місцевих вояків. Зорили стійкові. Робився день.

Нараз стійкові зауважили щось у ранньому тумані, якась група надходила від сторони Краківця.

— Алярм! — зв'язкові до чотових, ті до ройових.

Повстанці зіскакували з горищ, вибігали з будинків заспані, залягали при ройових і немилосердно "для злагіднення нервів" кляли.

Ситуація ставала поважною. Показалось, що від кордону надходить коло 4 совєтських вояків-пограничників з кількома собаками.

По лінії пішов наказ: "Тихо, не підноситись, не стріляти!" Присілок пустий, людей вигнано, можна битись. В тумані на сході червоніло велике сонце. Тихо. Малий сосновий лісок півколом окружував сільце і в нього пограничники, може пів км. від нас. Другий кінець доходив майже до хат. Наші очі вп'ялені в лісок. Та командир цілий час спрямовує далековид в сторону, звідки ті прийшли, ану ж це лише передня частина.

Час минає дуже поволі. Ворог посувається ліском. Більше не надходить. Сонце піднялось "на хлопа", як казали наші селяни, і напруження спадає. Може пішли?

Та нараз вже від заходу, на дорозі від села Млини, заторохкотіла папашка і кілька стрілів з десятизарядки. За хвилину з шапками в руках пригналась наша розвідка. Побачивши всіх в поготівлі, залягли, передаючи, що в терені спокійно. Тепер вже сумніву не було, що буде "пацалиха".

Від заходу лежала чота з ліса, з ними командир. Уважно виходять на них совєтчики. По лінії наказ: "Не стріляти, підпустити на близьку віддаль". Ліс доходить майже до хат. Ідуть по двох-трьох. На правому крилі вже під хатами.

— Вогонь! — одна тріскотня.

В будинок, що оподалік, вскакує один і попід підлогу вбиває наших трьох. До нього поповз ройовий і викінчив ґранатою. Решта лежить і з багатьох димить. Це "фуфайки" від наших запальних куль. За втікаючими погнались наші і "викінчують на ходу".

Типовий повстанський бій — може десять хвилин — і збірка. Ховаємо вбитих, маємо ще одного тяжко раненого. Їх нараховуємо коло сорока вбитими, беремо двох ранених, забираємо документи, зброю і відпускаємо в лісок біля села Тухлі. В оборонній позиції залишаємось до вечора.

Їхніх двох допадає до поляка, що орав на полях, сідають па коней і женуть до кордону. Це дало нам час па відступ і зайняти становища. Над лісом пролітали двоплатівці, десь гуділи мотори.

Як інвалід, я не належав до жадного відділу. Як колишньому політвиховникові і санітарові, мені передають ранених полонених. В ті часи звичайних вояків, якщо не розвідчик, політрук чи енкаведист, — не стріляли, а по т. зв. "гутірці", — відпускали.

І тут з'ясувалась українська трагедія — свої стріляли своїх.

Майже всі ці хлопці у чужій уніформі, що впали в бою з нами, — наші кровні брати, уродженці Винниччини і Житомирщини, на що вказували забрані документи і розповідь полонених.
Один з них дістав в груди вище серця, другий — в ногу, їх обвинули ми останніми своїми бандажами. З ними на щирій розмові ми перебули до вечора. Їх брала гарячка, а ми ж і аспирини не мали. Вони казали, що їх командир сказав, що ідуть "прочісувать терен, а бандьорів нічого їм боятись, бо вони українці і ви українці, стріляти не будуть".

Пригадалось твердження, що на Маківці і на Лисоні ми вистріляли своїх, які не хотіли битись за царя.

Увечері, діставши до помочі двох стрільців, опираючись одні на одних, ми підпровадили їх під "комору". Та "комора" є там ще і сьогодні. І сьогодні є ще можливість, що будуть мусіти стріляти свої своїх. "Комора" є під Краківцем, на шосе, що іде між Радимном і Краківцем. Це деревина, що на підпорах лежить впоперек дороги. В потребі один кінець підносять вгору. Біля неї будка з вартовим. Перед тим "шлябантом", як казали колись у нас, лежала купа німецьких грошей, одежі, "чемоданів" і іншого "барахла". Туди в СССР перевозили тисячі робітників з Німеччини і їх на кордоні "чистили".

В будці блимало світло. Туди іти не хотіли. Хотіли остатись з нами. "Всеодно розстріляють, — казали, — на нас же ваші бинти".

Їхній потиск пам'ятаю по сьогодні.




середа, 27 жовтня 2021 р.

Генерал-хорунжий БОРИС БАРВІНСЬКИЙ


Роман Турко                         


28. X. 1888 — 4. 5. 1980

Жмут споминів



Генерала Бориса Барвінського вперше стрінув я у квітні 1935 р. у містечку Демблін в центральній Польщі, де стаціонував 15-ий полк піхоти. У ньому, як контрактовий старшина, служив ген. Барвінський, виконуючи наказ уряду УНР вступати до польського війська. Я знову, як лікар запасу, прибув до того полку, щоб відбути вправи резервістів. В той час підполковник Барвінський був відповідальний за боєвий вишкіл вояцтва того полку. Як виконуючий обов'язки полкового лікаря, я звітував прямо командирові полку й тому з ним часто стрічався. Під час однієї з моїх службових зустрічей він сказав, що у його полку є звичай знайомити новоприбулого старшину з цілим полковим старшинським корпусом. Така нагода буде в найближчу суботу у старшинському касині, де зберуться старшини на вечірку. Мені було цікаво піти на ту вечірку, бо від сержанта — шефа полкового шпиталика я довідався, що у тому полку служить бувший старшина армії УНР Барвінський.

Я хотів з ним познайомитися, хоч мені був пригадався неприємний інцидент з-перед двох років. У 1933 році під час літніх маневрів я стрінув одного бувшого старшину армії УНР з 5-го полку уланів. Після розмови з ним я був дуже розчарований, бо виніс вражіння, що він не лиш не мав контакту з українським життям, але навіть зі своїми бувшими товаришами по зброї. Отже, ця пригода дещо гасила моє бажання знайомства з ген. Барвінським.

У назначену суботу я прийшов до касина. По черзі представляюся зібраним старшинам. Як приступив до ген. Барвінського, він спитав мене чи я українець та запросив мене до буфету. У буфеті ми дещо поговорили, а при відході він запросив мене зайти до нього на його помешкання. Після обіду на другий день я його відвідав. Це була неділя, вільна від службових обов'язків, й ми мали час на гутірку. Після частування він спитався про мою думку на такі проблеми: по-перше, як я дивлюся на службу бувших старшин УНР армії у польському, значиться галичанам ворожому, війську; по-друге, як я дивлюся на так звану угоду між урядом УНР і Польщею, тобто, чи я, як галичанин, не уважаю б. старшин УНР — тепер контрактованих у польському війську — за "хрунів", котрі за "миску сочевиці" пішли на польську службу. Щодо першого питання я відповів, що уважаю за дуже правильне рішення уряду УНР, щоб старшини, головно вищих ступенів, вступали як кадрові чи як контрактові, до різних військ, незалежно нашого політичного наставлення до урядів, які хочуть приняти їх до свого війська. Час іде, поступ бачимо у різних ділянках життя, отже, тим більший поступ бачимо у воєнній науці, — нова техніка, нове озброєння тощо.

Друге питання: умова уряду УНР Польщею, на підставі якої відступлено Польщі Галичину, для нас галичан дуже болюча, навіть жорстока. Український уряд віддає у ярмо частину українського народу, з якого ми хотіли освободитися, але не стало сили. З другого боку, я додав, що уважаю цю нещасну угоду за перехідне явище, бо вона була вимушена — поляки приложили ніж до шиї та змусили уряд УНР її підписати.

Після тих моїх відповідей він показав мені кілька чисел щоденника "Діло", який він передплачував, і вийняв із скриньки відтинки грошових переказів виплачених на різні українські цілі.

Він розповів, що його змобілізовано у 1914 році до царського війська й вислано на галицький фронт. Після поранення призначено його до позафронтової служби, яку він виконував аж до російської революції. Коли у Києві почав творитися український уряд, він почав українізувати частини під його командою. Він рівночасно був відповідальний за лад та порядок між цивільним населенням, бо цивільна російська влада виїхала з підфронтової полоси та передала свої компетенції військовій команді. Як знаємо, царський уряд в Галичині заборонив усяку діяльність українських культурно-освітніх товариств. Коли повалено царський уряд, ген. Барвінський зніс ту царську заборону. Про діяльність ген. Барвінського підтвердив мені д-р Грициляк, син священика з Тернопільщини, в якого батьків на приходстві в той час перебував ген. Барвінський. Він був у дружніх відносинах з його батьками, які далі продовжував, будучи в польському війську.

Як закінчилися воєнні дії між арміями австро-німецькими та російською, ген. Барвінський перейшов із своєю частиною Збруч і повернувся до Києва. Тут вступив до полку ім. Полуботка, згодом перейшов до 1-го Богданівського, з яким пройшов всі бої з більшовиками. Пізніше перебував та брав участь у боях у різних частинах армії УНР аж до кінця воєнних дій. Перейшовши ріку Збруч, був роззброєний польським військом та інтернований в місті Каліш. У 1925 р. вступив як контрактовий старшина до польського війська, в якому служив аж до вибуху 2-ої світової війни. Під час боїв з німцями попадає у німецький полон, з якого його звільнено у 1940 р. Живе у Варшаві, а в 1943 р. голоситься до української дивізії. Вдруге я стрінув ген. Барвінського в Нойгаммері у вересні 1944 р., де я проходив короткий перевишкіл як вояк 1-ої УД. Одного вечора зайшов до кімнати, де я кватирував, старшина-сотник та голосно по-українськи запитав, чи тут є д-р Турко. Розуміється, я його пізнав і ми щиро привіталися. Він сказав:  "Вітаю вас знову у війську, але іншому". В дивізії мене приділено до артилерійського полку, а його до запасного. Втретє ми стрінулися по закінченні 2-ої світової війни в червні 1945 р. в таборі полонених у Белярії, в Італії. В жовтні групу старшин та стрільців, на домагання совєтської репатріяційної місії перенесено до 3-го табору — інтернаціонального. У тому таборі наша українська група перебула до кінця березня 1946 р., звідки ми повернулися до українського табору. На жаль, з невідомих нам причин, залишено ген. Барвінського у 3-му таборі та приділено його до групи, зложеної із совєтських громадян й уродженців на території царської Росії, яка на 1 вересня 1939 р. була під владою СССР. Тому що була велика можливість примусової видачі тих громадян репатріяційній комісії, як це сталося з козацькими частинами, ми почали думати про спосіб, як би його перевезти до нашого табору або прямо на волю, бо легальна дорога була виключена. З того табору не було легко його вивезти, бо табір був охоронений  подвійною  сторожею. Вправді сот. Підгайний у споминах "ВК" 1979 р., ч. З, ст. 56, подає, що ген. Барвінського з табору автом вивезли хор. Бігус і хор. Мацьків. але він помиляється. Ген. Барвінського викрав зі шпиталю у Цезенатіко, де він був на амбуляторійному лікуванні, д-р Р. Ковальський. Д-р Р. Ковальський, як зв'язковий між шпиталями у Цезенатіко та таборовим, зустрічався з ген. Барвінським, який був затривожений можливістю видачі його більшовикам. Отже, д-р Ковальський умовився на означений час і вивіз ген. Барвінського нашою каретою швидкої допомоги з Цезенатіко до нашого табору. Згодом його "видворено" до Риму, звідки його сестра Лідія Ординська допомогла йому переїхати на сталий побут до ЗСА. В Америці він жив в Нью-Йорку аж до смерти у грудні 1979 р.



вівторок, 21 вересня 2021 р.

БОРИС БАРВІНСЬКИЙ


Генерал-Хорунжий


Ген.-хор. Борис Барвінський народився дня 28-го жовтня 1888 р. в Києві як нащадок старої священичої родини. По закінченні духовної семінарії 1911 р. учителював на Київщині до 1-ої Світової Війни, коли то його покликано до російської армії. В цій же армії як старшина перебув війну але до революції.

Під час відновлення українських Збройних Сил вступає до 1-го Богданівського Полку на початку 1918 р.; в якому перебув цілу його кампанію.

В вересні 1920 року, коли формувалася охорона Головного Отамана Військ УНР, вступає до неї в ранзі сотника та разом із Головним Отаманом переходить Збруч і опиняється в таборі інтернованих в Каліші, Польща. По звільненні працює як адміністратор в сільському господарстві, а по договорі Уряду УНР із поляками покликано його до військової служби як контрактового старшину в польській армії. Там він поглиблює військове знання й йому признано рангу майора (в Українській Армії мав рангу полковника). 1935 р. стає підполковником піхоти й в цій ранзі відходить на фронт протії німців 1939 р. По розгромі Польщі перебуває коротко в полоні, а по звільненні вертається до Варшави, де 1943 р. вступає в ряди 1-ої Української Дивізії. В Дивізії перебуває цілу її епопею й по капітуляції Німеччини опинюється разом із нею в Ріміні. В Ріміні перебуває до 1947 р,, звідки за допомогою сестри переїздить до ЗСА, вже 1947 р.



неділя, 12 вересня 2021 р.

ВІЙСЬКОВІ ВІДЗНАКИ


О. Корчак-Городиський


Кожна держава старається в якийсь спосіб винагородити своїх вояків за їхні труди й жертви, понесені в обороні своєї батьківщини. Держави, які вибороли свою незалежність після 1-ої світової війни, встановили, чи, як у випадку Польщі, відновили відзнаки за геройство. Ті відзнаки (наприклад, польська "Віртуті Мілітарі" кількох кляс) є респектовані як своїми, так і чужими. В ході боротьби поодинокі держави встановляли пропам'ятні відзнаки за якусь одну битву чи акцію, наприклад, Польща встановила за боротьбу з українцями за Львів коло 20 різних пропам'ятних відзнак. Українці зате не створили ані одної. У спільному поході з військами УНР на Київ, поляки створили спеціальну пропам'ятну відзнаку "Здобуття мостового причілку в Києві на Дніпрі". Українці не лишили ні для історії, ні як винагороду за труди своїм воякам — нічого. Ані уряд УНР, ані ЗУНР не створили в час воєнних дій ніякої відзнаки. Правда, існували якісь проєкти, пропозиції, але дотепер ще ніхто не міг подати задокументованого доказу, що така то індивідуальна відзнака була затверджена і хто перший був нею нагороджений. Наприклад, Боєва Управа була видала пропам'ятний хрест для УСС-ів, який ніколи не дійшов до частин і щойно після закінчення 2-ої світової війни, після смерти власника книгарні у Відні Савули, віднайдено ті хрести, зложені у паках.

Військова Управа Дивізії "Галичина" також не подбала про якісь відзнаки для вояків, не сталося те й згодом, коли був постав Український Національний Комітет. Щойно після закінчення війни кол. вояки Дивізії "Галичина" створили Капітулу для пропам'ятних відзнак за участь у битві під Бродами та за участь в Дивізії. Згодом головна управа Братства затвердила пропам'ятну медалю св. Архистратига Михаїла у 25-річчя створення Дивізії. Ці три відзнаки є пропам'ятними й їх можуть набути всі ці особи, яким такі відзнаки належаться.

Багато кол. вояків Дивізії мають ці відзнаки, але досі ще не зладжено правильника, який би вказував, в якій черговості слід їх носити. Часто можна завважити неправильний спосіб ношення відзнак, наприклад, німецький залізний хрест повинен бути першим після всіх українських. Також не можна міняти лент до відзнак, наприклад один кол. вояк в Чікаґо причепив німецьку відзнаку для східніх народів на ленту пропам'ятного хреста 60-річчя українських збройних сил.   Щоб заповнити цю прогалину, пропонуємо наступну черговість ношення відзнак:


1.  Залізний хрест за 1-ий Зимовий похід (якщо живуть учасники того походу серед кол. вояків Дивізії).

2.  Пропам'ятна відзнака за участь в битві під Бродами.

3.  Пропам'ятні хрести УСС-ів (1915 і 1940).

4.  Пропам'ятний хрест Симона Петлюри (отримують всі учасники Визвольної війни 1917-22).

5.  Пропам'ятний хрест УГА.

6.  Пропам'ятний хрест Дивізії "Галичина".

7.  Воєнний хрест УНР.

8.  Пропам'ятна медаля св. Архистратига Михаїла.

9.  Пропам'ятний хрест в 60-річчя українських збройних сил.


Якщо хтось з кол. вояків Дивізії був в УПА і в ній був нагороджений за геройство індивідуальною відзнакою (не пропам'ятною), тоді ту бойову відзнаку слід носити, як першу, навіть, якщо він мав би право на ношення всіх попередньо вичислених відзнак. В цей час єдиними індивідуальними бойовими відзнаками є відзнаки затверджені УГВР. Зрозуміло, що дехто не погодиться з таким твердженням, але, на жаль, не маємо ніякого іншого, а наказами в частинах поодинокі вояки такі відзнаки отримували.

Бойові й державні відзнаки є не тільки високо цінені власними громадянами, але також респектовані негромадянами, які такі відзнаки одержали. В нас, на жаль, нема загально респектованої ані державної ані військової відзнаки. Справами відзначення повинні займатися особи з відповідним фаховим знанням. Вартість їх знецінюється, якщо такими відзнаками, навіть пропам'ятними, нагороджується людей, які на них не мають права.

З свого боку, ми будемо поміщувати інформації про відзнаки Капітули Дивізії.



неділя, 29 серпня 2021 р.

ЧЕХОСЛОВАЦЬКІ ЛЕҐІОНИ


Гаврило Гордієнко


В "Америці", ч. 6. 1980 появилася замітка під назвою "Одіссея хитрих вояків 'пепічків'", автор якої Франц Липецький. Автор замітки зневажливо висловлюється про чехів, вже хоч би взяти оте "пепічки", а крім того борців за волю чеського народу називає дезертирами й трактує їх, як колишніх в'язнів. Тому, що в замітці більше всяких фантастичних думок, довелося написати цю статтю, щоб ширше коло українських читачів довідалося про боротьбу чехів за державну незалежність, тим більше, що велика частина подій відбувалася на території України та при значній співпраці українських діячів.

На початок 1-ої світової війни на території Росії перебувало коло сто тисяч чехів. Мали вони свої колонії, як напр. на Волині, а решта чехів були розпорошені по різних містах Росії, як купці, промисловці, ремісники, учителі й т. п. Багато з них і не мали російського громадянства, бо в ті часи мало хто звертав увагу на такі формальності.

З початком війни чехи поспішили виявити свою лояльність до Російської імперії й на урочистій авдієнції у царя Миколи II делеґація чехів виявила свої почуття вірности й лояльности та сподівань, що війна закінчиться перемогою слов'янства над германством і корона святого Вацлава засіяє в проміннях дому Романових! Цар Микола II в своїй відповіді також запевняв делеґатів про остаточну перемогу та об'єднання слов'янства.

Тоді ж чехам було дозволено сформувати Чеську Дружину із добровольців-чехів. Більший осередок чеського життя був у Києві, там же в Києві й творилася Чеська Дружина, в якій до кінця 1914 року зібралося до тисячі добровольців, якими командували російські старшини. Це було перше ядро відроджених чеських збройних сил по тристалітній втраті державної незалежности (під Білою Горою року 1620). Але Чеська Дружина не була вжита у війні, як бойова одиниця. Кінцем року 1914 її післали на Західній фронт (протиавстрійський) і розпорошили не більше як чотами поміж окремими полками та дивізіями російської армії, де вони й виконували ролю, переважно розвідчиків.

Чехи і словаки па початку 1-ої світової війни були настільки вже свідомі національно, політично й дозрілі до свого власного державного життя, що вже з вибухом війни виявили себе в опозиції до Австро-Угорської монархії вже хоч би тим, що масово переходили в полон до Росії.

Так уже в жовтні 1914 року під Ярославом над Сяном в полон до росіян перейшло шість піхотних сотень. Поповнювання війська в Австрії було територіяльне, тому й були цілі частини, які складалися з вояків-чехів. А в квітні 1915 року в Карпатах перейшов у полон увесь 28-й Празький піший полк на чолі з старшинами та під звуки своєї полкової оркестри. А в червні 1915 року слідом за Празьким полком пішов 36-й Младоболеславський піший полк.

Коли російські чехи демонстрували свої монархічні почуття, то чехи і словаки із батьківщини були вже переважно наставлені прихильно до республіканського устрою своєї майбутньої держави. Навіть київські чехи не були аж такими монархістами, як їхні земляки в Петроґраді, й між ними були тертя, поки остаточно не перемогли київські чехи в складі Чехо-Словацької Народної Ради, яка була політичним представником чехів і словаків.

З початком війни за кордон виїхали чеські провідні діячі, як Масарик, Бенеш та інші, які створили Чеський дійовий комітет в Парижі, який пізніше був перейменований на Народну Раду чеських і словацьких земель, пізніше це була Чехословацька Народна Рада, яку визнавали всі чехи за кордоном, а пізніше і на рідних землях. Чеська Народна Рада в Києві уважала себе філією Паризької ради.

Політичні діячі завзято взялися за освідомлепня чехів та словаків за кордоном, особливо в Америці, а на зовні їхня діяльність була скерована переконати політичний світ держав Антанти в доцільності ліквідувати Австро-Угорську Монархію й помогти створити незалежні держави, в першу чергу Чехо-Словаччину. Як дійсність показала, така їхня політика мала повний успіх.

В міжчасі поповнення Чеської Дружини продовжувалося, хоч досить повільно. В кінці 1915 року в Дружині було вже дві тисячі вояків і її було перетворено на перший чехо-словацький піший  полк. Дружина поповнювалася поволі тому, що добровольців із місцевих чехів не вистачало, а брати до війська воєннополонених російська влада відмовлялася.

І щойно не без впливу наявности в Австрії Української Сірої дивізії, а в Німеччині Синьої дивізії, російські військові чинники дозволили набирати до чеських військових одиниць і полонених чехів.

В травні 1916 року вже була перша чехо-словацька стрілецька бриґада із двох полків, 1-го імени Святого Вацлава і 2-га імени Кирила й Методія. На 1 грудня 1916 року всіх чеських вояків було лише 5750. Та і ці військові одиниці російське командування й надалі використовувало малими одиницями в розвідувальній діяльності.

Щойно з вибухом революції 1917 року, коли до Росії прибули словак генерал Штефанік та політичний провідник усіх чехів за кордоном проф. Масарик, справа творення чехо-словцьких леґіонів настільки зактивізувалася, що до половини року 1917 було вісім полків, крім різних допоміжних частин, які вже взяли участь у боях великого наступу Керенського й 2-го липня під Зборовом у Галичині чеські війська вперше, як самостійні військові одиниці, взяли участь у прориві фронту.

В цілому наступ Керенського не вдався, але слава за чеськими вояками, які героїчно там билися й героїчно гинули, лишилася, що було зафіксовано у зворушливій пісні "Гоші од Зборова" (Хлопці з-під Зборова).

Формування чехо-словацьких леґіонів продовжувалося на Україні при активній співпраці українських діячів, так що остаточно всіх леґіонерів нараховують до 50000 осіб.

Коли заносилося на закінчення війни між Україною та осередніми державами, себто наближався день Берестейського миру, то проф. Масарик домовився з французькою воєнною місією в Києві, що чехо-словацькі леґіони стають частиною французької армії, що в дійсності й сталося. І це пішло їм на плюс. Бо головним комендантом всіх чехо-словацьких леґіонів став французький генерал П'єр Жанен, а в леґіонах була заведена французька дисципліна того суворого зразка, що зобов'язувала в французькому чужинецькому леґіоні.

Згідно домовлення на переговорах у Берестю, в Україну прибувають німецькі та австро-угорські війська й чехо-словацькі леґіони льояльно прощаються з країною, де вони виросли, організувалися та на довгу подорож до своєї батьківщини одержали вистачаючі запаси харчів, зброї, одягу, амуніції.

Ідея відходу чехо-словацького леґіону була та, що вони від'їжджають до Франції, щоб продовжувати боротьбу з німцями. Большевизуючі чинники глузували з них: куди ж ви, мовляв, їдете, та ж от тут німці вам на п'яти наступають? Але з лояльности до своєї прибраної батьківщини — України чехи не сміли поводитися ворожо до німців на Україні й тому поспішно їхали через Росію на Схід до Владивостока, щоб звідти відплисти до Франції.

Таку поважну збройну силу з 50000 вояків не хотіли мати біля себе близько й більшовики, тому влада РСФСР охоче вийшла назустріч чехам у їхніх бажаннях якнайскоріше дістатися до Владивостока, й ніде не робила їм жодних труднощів.

Так що вже в травні 1918 року чехи опанували всю залізницю від Пензи в корінній Московщині аж до самого Владивостока. Але не забуваймо, що чехо-словацькі леґіони — це частина французької армії, яка ще продовжувала війну з Німеччиною та її союзниками.

На території Росії то тут, то там повставали більші чи менші протибільшовицькі військові повстання з різними проводами в претенсіях перебрати владу від більшовиків. Щось таке відбувалося і в сусідстві довжелезної залізниці, яка була опанована чехами. Були демократичні сили з колишніми депутатами до Установчих Зборів від партії СР, які були сильні в районі Волги.

Були монархічні, праві кола, які мріяли привернути собі втрачене минуле. Великою хибою цих останніх сил було їхнє нетерпеливе привертання старих порядків, тому серед них панувала велика деморалізація. І якщо придивитися до них ближче, то вони й були головною причиною неуспіху протибільшовицької боротьби.

До того вмішалися міжнародні чинники, Антанта, яка помагала протибільшовицьким силам і проголосила гасло інтервенції в Совєтську Росію. Допомога Антанти людьми не була дуже вартісна, зате в противагу, матеріяльна поміч була велика. Але в гуках деморалізованих "білих" бійців і зброя була не зброєю.

Хоч політично відбувалася якась мов би консолідація всіх протибільшовицьких сил, бо всі погодилися на верховного правителя всієї Росії адмірала Колчака, який і урядував переважно в потягах вздовж довжелезної транссибірської залізниці, яка тільки й трималася тому, що була опанована чехословацькими леґіонами.

Так, чи не так, а чехо-словацькі леґіони, замість їзди на схід до Владивостока, були втягнені в протибільшовицьку війну, хоч їм усім найбільше хотілося дістатися до своєї батьківщини. Але ставши "французом" забудь, що ти чех. І дійсно чехи виконали героїчні подвиги, включно з тим, що здобули велике місто Казань, яке тоді вважалося останньою великою перешкодою в поході на Москву.

Совєтська влада обмежувалася до невеликої території корінної Московщини, бо з усіх сторін сунули на Москву як не чужинці, так свої домашні вороги. Та не був би геніяльним лідер совєтської держави Ленін, як би він не використав усіх можливостей пропаґанди, в першу чергу проти чехо-словацьких леґіонів, серед яких були численні соціялісти; їх поволі вдавалося деморалізувати та відтягували із лав дисциплінованого війська.

Помимо суворої заборони зближуватися з місцевим населенням, більшовикам вдалося переманити на свій бік декілька сот леґіонерів, не більше тисячі, хоч совєтська пропаґанда твердила, що в лавах Червоної армії перебувало до 10-12 тисяч чехів та словаків. В кожному разі вздовж довжелезної Транссибірської залізниці бувало багато сприятливих нагод для совєтських нападів на чехо-словацькі війська.

Вже після відходу від Казані серед чеських вояків були випадки непослуху, наслідком чого застрілився полковник Швець, герой здобуття Казані. Про нього накручено фільм — "Полковник Швець".

Тяжкі бої протягом двох років 1918-1920, ніби не за свою справу, бо хто із вояків буде розуміти високу політику, що за те, щоб здобути від всесильної Антанти згоду на ліквідацію Австро-Угорської монархії, чехо-словацьким леґіонам треба покласти численні жертви в далекому Сибіру.

При наближенні німецького фронту до Петроґраду російський золотий фонд, чи як його назвати, був перевезений до Казані.Там його передали під охорону чехо-словацьких леґіонів, як надійних вояків французької армії, а не своїм "білим" збройним силам. Увесь той скарб складався з 5213 дерев'яних скриньок з золотом в номінальній ціні 650 мільйонів карбованців, 16000 мішків з цінними паперами і грішми в ціні ніби 100 мільйонів карбованців; плятини в ціні 400 мільйонів. Все це оцінювано на 1 мільярд 150 мільйонів карбованців. Цінні папери і гроші тепер уже втратили свою вартість, але металі по теперішній ціні мали б коштувати коло двох мільярдів долярів.

Увесь цей скарб перебував у 28 вагонах і цей потяг завжди ішов слідом за потягом верховного правителя адмірала Колчака, завжди під охороною чеських вояків. Про цей скарб існують численні легенди, мов би його чехи переполовинили, коли дійшло до остаточного відходу чехо-словацьких леґіонів. Більшовики не робили їм спротиву. Дня 7 лютого 1920 року в Іркутську чехо-словаки передали представникам совєтської влади російський державний скарб. Із совєтського боку не доводилося зустрічати закидів щодо золотого скарбу.

А легенди про переполовинення чехами російського скарбу походять з того, що леґіонери вернулися додому, де їм виплачено платню за всі ті роки, що вони перебували в леґіонах. Крім того, вони мали першість на державні та публічні посади. Також по війні леґіонери, які перебули в побратимстві довгими роками, засновували по всій Чехо-Словаччині леґіонерські банки, видавництва, книгарні, ресторани та інші підприємства. А людська заздрість відразу ж: а звідки вони мають гроші ?Тому й почали творити легенди про російський державний скарб. Навіть існує література про той скарб; наприклад, американська книга Бріяна Ґарфілда п. н. "Колчаківське золото", 1973, 332 стор.

Коли ми коло Колчаківського золота, то мусимо згадати й долю самого Колчака. В умовах про вільний виїзд чехословацьких леґіонів з Сибіру стояла вимога видати більшовикам Колчака. Колчака видали, з місяць його тортурували на різних допитах, а потім 7 лютого 1920 року в Іркутську більшовики його розстріляли. Перед розстрілом він заховувався як і належиться великим людям, сміливо глянув у вічі смерти, бо відмовився, щоб йому зав'язували очі.
Питання: хто видав Колчака більшовикам? Відповідь: чехи! А чому Колчака не охороняли його власні "білі" вояки?

Якщо його охороняли чехи, то чи їх можна винувата за ту видачу? Не забуваймо, що чехи були частиною французької армії, якою командував французький генерал П'єр Жанен. Як командир, він ніс відповідальність за видачу Колчака, який був союзником Франції у роках 1914-1920. Це однак не була остання видача більшовикам, бо всім добре відомі події після 2-ої світової війни.




Шукати в цьому блозі

Популярні публікації