СОВЄТСЬКІ НАПАДИ НА ДИВІЗІЙНИКІВ

В. Верига

В останніх кількох роках совєтська пропаґанда повела доволі аґресивну атаку на колишніх вояків Української Дивізії "Галичина" -- І-ї Української Дивізії Української Національної Армії, а також і на Братство кол. Вояків 1-0ї УД УНА, зокрема у пресових органах таких як "Вісті з України" та їх

англомовного відповідника "Ньюз фром Юкрейн", які є призначені для "місінформації" українців у країнах західнього світу. У тих же "Вістях з України" появився цикль статтей проти "буржуазних українських націоналістів", а в тому аж у трьох числах (№ 18-20, квітень-травень 1979) "розвідка" "Хто такі дивізійники" відомого каґебівського "історика" під псевдом Клима Дмитрука, за яким скривається майор КҐБ Климент Гальський. Клим Дмитрук, інакше званий Гальський, повинен би дістати орден "Труда" за його вміння цитувати інші твори та взагалі за велику "фантазію, якою він так свобідно диспонує у своїх "наукових", ба ще й "історичних" дослідах.

Читаючи ці "твори", так і видно, що авторові не йдеться про правду "хто такі дивізійники", але про те, щоб оплюгавити, очорнити та скомпромітувати перед іншими громадянами українського й неукраїнського роду. Справа в тому, що колишні дивізійники стали рушійною силою у багатьох українських осередках у процесі збереження української ідентичности, українських традицій, культури, а також дають немалий вклад в українську науку. Очевидно, це все не є в інтересах совєтської влади, яка в Україні проводить жахливу русифікаційну політику, намагаючись перетопити весь український народ у складову частину т.зв. "совєтського народу" з російською мовою, культурою та способами виховання молодої людини. В інтересах совєтської влади є змусити українську еміґрацію замовчати так, щоб єдиними речниками України були московські ставленики в Києві. Тому якраз, що Москві не вдається заставити українську еміґрацію до мовчанки, вона намагається її голоси зробити якнаймеш ефективними, щоб її пригадки вільному світові про колоніяльну залежність України не знаходили належного відгуку серед вільного заходу. Кремль намагається дискредитувати українську еміграцію, а зокрема тих, які мають відповідне знання та відвагу говорити в обороні прав українського народу, його поневолення,

русифікації та взагалі геноцидної політики в Україні. Тому що до таких власне належать колишні дивізійники, вони стоять Москві сіллю в оці і вона в останніх роках посилила свою політику очорнювання їх у своїх власних і чужих публікаціях та пресових органах. На щастя Москви, на світі не бракує таких, які за гроші готові робити все, не звертаючи уваги на етику й мораль.

Совєтську владу турбує те, що на заході українське громадянство відзначило 35-ліття створення Дивізії "Галичина", і вона дала наказ "пояснити" цій громаді, "хто такі дивізійники". А що Клим Дмитрук уже вправлений у таких справах, так він і дає на це відповідь. Він нічого не вигадує, а навпаки він покликається на конкретні факти і цитує дописи-репортажі, які появилися на Заході, таки в Канаді, а саме у "Вістях Комбатанта". Ось він розповідає, як Станиця Братства Дивізійників у Монтреалі відзначала своє 25-ліття у лютому та у Філядельфії у травні 1977 р. Ось що пише Клим Дмитрук про цю подію:

«... на початку богослужіння, яке відправляв митрат Я. Гайманович, під заплямованим кров'ю штандартом СС, у своїй уніформі до церкви строєм прибули 80 кол. есесманів на чолі з штурмбанфюрером О. Вінницьким. Звертаючись після церемонії до есесівських вояк, Вінницький закликав "передавати свої ідеї молодшому українському поколінню".

"Від присяги, яку ми зложили під час війни, -- заявив Вінницький, -- нас ніхто не звільнив. Ми бувші вояки дивізійники не сміємо про це забувати". Ось так зухвало й недвозначно проголошують своє політичне кредо есесівські ґвалтівники і вбивці, ладні й сьогодні знову повернутися до своїх каїнових справ" ("Вісті з України", № 18, квітень 1979).

Дмитрук наводить цілі цитати з репортажу В. Горбатюка про святкування у Монтреалі, який появився у "Вістях Комбатанта", ч. 3, 1977 рік. Він навіть бере ці цитати у лапки, зовсім як це годиться шануючому себе науковцеві. Однак, перевіривши цитати совєтського "ученого історика", стверджуємо, що там дійсно такі слова є, але він їх вибрав з контексту, виключаючи те, що йому невигідне. Отже, цитуємо репортаж В. Горбатюка, де він пише: "До церкви вмашерував відліл кол. вояків Дивізії (80) в братських одностроях з прапором Станиці" (підкреслення -- В. В.). Отже немає ані згадки про "штандарт СС" та ще "кров'ю заплямлений", так само як і немає згадки про те, що "штурмбанфюрер Вінницький" ішов на чолі згаданої групи дивізійників, бо ж його там і не було, а групу провадив хто інший. Далі у дописі у "Вістях Комбатанта" сказано, що "привітальне слово сказав основник Станиці майор Осип Винницький. Він підкреслив, шо від присяги, яку зложили вояки І-ої УД УНА на службу Україні (підкреслення -- В.В), нас ніхто не звільнив. Ми, бувші вояки дивізійники, не сміємо про це забути" (стор. 66). Отже, майор Винницький говорив про "службу Україні", але Гальському ці два слова заважали і він їх безцеремонно пропустив. А опустивши ці два слова, змінюється цілковито первісний зміст слів майора Винницького.

Але в совєтській діялектиці таке допускаєме, бо не йдеться там про правду, але про очорнювання всіх тих, які не погоджуються з совєтською владою, які мають свою власну думку і не бояться її висловити на відповідних місцях та у відповідному часі. Колишні дивізійники, як чесні і працьовиті люди, яким сьогодні українська громада в діяспорі довіряє свої провідні місця, залишаються сіллю в оці московських вельмож та їхніх вислужників в Україні і тут у вільному світі. Але найгірше болить їх те, що навіть там в Україні, до колишніх дивізійників ставляться, бодай ті, що краще поінформовані, з довір'ям та пошаною. Отже, треба було б їх оплюгавити і внутрі Совєтського Союзу. З тою метою треба було написати відповідний пасквіль також і на сторінках часопису призначеного для громадянина Совєтської України. Найкращим доказом таких намагань є стаття-памфлет у часописі "Робітнича газета" з датою 21 листопада 1979 р. "Робітнича газета" є офіційним органом Центрального Комітету Комуністичної Партії України, яка появляється у Києві, і в ній була надрукована стаття п.н. "Сльоза лукавого" авторства якогось нового "спеціяліста" Ярослава Королевича.

Королевич, інформуючи своїх читачів про дивізійників у Канаді, також вчепився репортажу Горбатюка, але, як виходить зі змісту, він зовсім того репортажу не бачив, а радше базував свою "наукову" аналізу на статті Клима Дмитрука "Хто такі дивізійники" у "Вістях з України". Описуючи святкування Станиці Братства Дивізійників у Монтреалі, він каже, що "В Монтреалі в уніятській церкві Успення не так давно був розіграний куди симптоматичніший фарс. На "урочисте богослуження" під гітлерівськими прапорами у повній уніформі прибуло 80 самовіддано патріотичних есесманів-убивць на чолі з якимсь дуже войовничим Вінницьким, котрий з амвона проголосив (підкреслення -- В. В): "Від присяги, яку ми зложили під час війни, нас ніхто не звільняв. Ми, бувші вояки дивізійники, не сміємо про це забувати".

Отже, про те, що майор Винницький говорив про присягу, яку вояки І-ої УД УНА, зложили на службу Україні, Королевич також не згадує. Одначе для прикраси і щоб збудити уяву читача, Королевич каже, що есесмани прийшли під гітлерівськими штадартами та в повній уніформі (здається, ясно, що в есесівській уніформі!?), викликає у читача вид гітлерівських парад, а про те власне і йшлося авторові статті "Сльоза лукавого". За те більше драматично виглядає ствердження автора, що мовляв, Вінницький проголосив з амвона. В таку нісенітницю можуть повірити хіба тільки громадяни Совєтського Союзу, та й то не всі, які не знають, що проповідувати "з амвона" можуть тільки священики, а не кожний мирянин. (Маємо на увазі католицьку та православні церкви, до яких належить більшість українців). В кожному разі так

виглядає совєтська історія та спосіб наукової документації. Із малого скромного допису В. Горбатюка у "Вістях Комбатанта" совєтські "дослідники" зробили таку історію, яка їм була потрібна, не числячись із фактами. Так, до речі, виглядають усі совєтські історичні твори, й тому їх цитувати -- дуже небезпечна річ, бо там аж кишить від усякої брехні та свідомого фалшування. Боротися з цею брехнею не легко, бо совєтам йдеться не про правду, але про очорнення їм немилих людей, одиниць чи цілих груп, так як у нашому випадку йшлося про колишніх членів української дивізії "Галичина", відомих під назвою "дивізійників",

Але совєтська пропаґанда не задоволяється очорнюванням немилих їй осіб тільки на сторінках своєї власної преси та взагалі у власних публікаціях. Навпаки, вона намагається поширювати свою брехню також і на сторінках інших, некомуністичних часописів, що в очах читачів має більше достовірности. Це видно зокрема в останніх кількох роках, коли на сторінках англомовних часописів появилася ціла серія статтей проти т.зв. "воєнних злочинців", за якими шукає жид Візенталь. Його намагання доволі часто використовують різного роду комуністи-"прогресисти", які намагаються при тому спекти свою печеню й дискредитувати вихідців з Совєтського Союзу, а зокрема українців. Далися на цю комуністичну вудку злапати й польський тижневик "Звйонзковєц", який вихолить у Торонто і весною 1979 р. образливо висловився проти української Дивізії "Галичина", посуджуючи її, як і цілу українську громаду, за коляборацію з німцями. Так само літом 1980 р. появилася образлива стаття на адресу дивізії "Галичина" у тижневику "Торонто Стар", але до цих справ ми ще повернемо.

На закінчення хочемо однак ствердити, що жодна образлива стаття на адресу української громади взагалі, а на адресу української дивізії "Галичина" зокрема, які появляються на сторінках чужих, а часом, на жаль, і на сторінках українських періодиків, не повинна залишитися без відповідної реакції української громади взагалі, а її репрезентативних чинників, як УККА в Америці чи Комітету Українців Канади зокрема. В демократичних країнах ми не повинні дозволити на те, щоб нас безкарно ображали.

ІВАН КУПЧИК

(1895 -- 1980)

Іван Купецький-Купчик народився 1 серпня 1895 р. в селі Матиївці, Коломийського району, Зах. Україна. Народню школу закінчив у родинному селі, а до гімназії ходив у місті Коломиї, де жив батько, к. капітан австрійської армії. У першій світовій війні він служив як однорічник у 24-тому полку піхоти австрійської армії. Відбув військовий вишкіл для старшин у Вінер-Нойштадт біля Відня. Був командантом "Першого Лещетарського Розвідчого Відділу" та брав участь у боях на австрійсько-російському фронті в 1915 р. Ранений того ж року у Карпатах, попав у російський полон. Від листопада 1917 р. він вже в рядах новостворених частин Січових Стрільців у Києві під командою Євгена Коновальця. Під час боїв на вулицях столиці Києва в 1918 р. знову був ранений і переїхав на лікування в коломийському шпиталі.

У Листопадовому Зриві 1918 р. брав активну участь у перебранні влади в коломийському районі. Згодом в рядах УГА до серпня 1919 р, По повороті в окуповану Галичину включився у підпільну організацію УВО. Довго не втішався волею, бо поляки арештували його й присудили до 6-ох літ в'язниці. По двох роках у трюмі, втікає і дістається до Німеччини. В 1926 р. подався до Америки, а в 1928 р.переїхав до Канади, до провінції Алберти. Активізується в українських національних і релігійних організаціях.

Як любитель співу, належав до хору "Вечірня Зоря" в околиці Еґремонту,

а пізніше до хорального гуртка при Філії УНО і УСГ в Едмонтоні. 

ПАВЛО ЯЦИШИН

48.41.4921-24.11.1980

Павло Яцишин народився 8 листопада 1921 р. в с. Григорів, Бучацького повіту. У своєму селі стає членом Т-ва "Луг" і читальні "Просвіта", співав в хорі.

У 1944 р. попадає до німецької дивізії "Вікінґ", з якою проходить бої на терені Польщі, а в листопаді того

року переносять його з іншими друзями до Української дивізії. Ранений в боях у Австрії, попадає до полону

в Італії, а відтак в Англії. 

В 1952 р. виїжджає до Канади, до Ред Лейну, де працює в копальні золота. У 1955 р. переїжджає до Вінніпеґу, де стає членом Станиці Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, Т-ва Рідна Школа ім. М. Шашкевича, інституту Просвіти.

Д-Р ЯРОСЛАВ ГИНИЛЕВИЧ

 Сотник, лікар Української Галицької Армії, професор медицини, д-р Ярослав Гинилевич, лицар-командор Ордену св. Сильвестра Папи, народився 9 квітня 1891 року в селі Шумяч, повіт Турка. Походив із стародавнього українського патріотичного роду, де його батько о. Володимир Гинилевич був визначним українським громадським діячем і про-

будителем рідної Лемківщини.

До гімназії ходив у Перемишлі, а бувши студентом медицини у Львові брав ниву участь у боротьбі з поляками за український університет і був поміж підсудними 101-им студентом у відомому політичному процесі у Львові.

Після закінчення у 1916 році медичних студій був приділений в часі Першої світової війни санітарним медиком до 41-го піхотного полку в Чернівцях і з цим полком брав участь у

боях на італійському фронті.

По розпаді австро-угорської монархії 1 листопада 1918 року зголосився до рідного війська у Львові і на наказ Тайного Військового Комітету  роззброїв австрійську військову корпусну команду. Опісля, ввечері 4 листопада був тяжко ранений.

По відступі українських частин зі Львова і після вилікування був приділений як медик до 7-ої Львівсьної бригади, в рядах якої перебув в червні 1919 року Чортківську офензиву, а після відступу УГА за Збруч у липні 1919 року -- у відомім "Чотирикутнику смерти" пережив щасливо пошесть тифу.

Після підступного роззброєння галицьких частин поляками в квітні 1920 року попав до польського табору полонених в Тухолі на Поморі.

По однорічнім побуті в Тухолі повернувся до Львова. Працював повних 19 років безкористо в клініці Народної лічниці і зібрав понад 20 тисяч польських золотих на будову українського шпиталя. Був приватним лікарем митрополита Шептицького і його брата о. ігумена Климентія Шептицького. Був також професором медичного з факультету у Львівському університеті.

Виїхавши в 1944 році на еміґрацію, замешкав стало у Мюнхені, тут відкрив свою лікарську практику, став професором УТГІ і деканом його фармацевтичного факультету, а від 1951

року був постійним головою Української Медично-Харитативної Служби.

Папа Павло VI-ий відзначив його 1964 року титулом лицаря-командора Ордену св. Сильвестра Папи.

Дмитро Микитюк

Д-р МЕД. ХІРУРГ ВОЛОДИМИР ПРОКОПОВИЧ

Світові події останніх десятиліть і значимі політичні події діяли на наші покоління з великим драматизмом. Зосібна важливим переживанням було постання Української Дивізії "Галичина", до якої зголосився д-р В. Прокопович. Закінчивши медичні студії у Львові став асистентом д-ра Ґруци одного з найкращих хірургів в Польщі. Коли проголошено Дивізію "Галичина", одним із перших лікарів зголосився д-р Прокопович.

 У звіті із своєї референтури д-р Білозор, колишній лікар УСС і УГА, а в той час санітарний референт Військової Управи, згадує тих лікарів, які першими зголосилися до Дивізії. Між ними є ім'я д-ра В. Прокоповича. Я мав нагоду бачити його в Гайделяґрі в половині 1943-го року і розмовляти з ним. Він від'їжджав саме на курс для військових лікарів, який мусіли пройти усі зголошені.

Д-р Білозор звітує про загальне положення лікарської професії під Польщею. Українців допускали тільки в обмеженій кількости до студій медицини. Тому перед Другою світовою війною на 3 мільйони українського населення ми мали тільки 360 лікарів, малу кількість дентистів і техніків та кількох тільки аптекарів. Тому кожний лікар міг зробити гарну карієру у своїй професії. Проте до Дивізії зголосилося аж 161 лікар, але це були переважно колишні військові лікарі з австрійської армії першої світової війни, та з УСС, УГА та УНР. Із зголошених принято з причини здоров'я і віку тільки 32-ох, в тому 14 у віці до 30 років. Слід додати, що в піхотній дивізії повинно бути 50 лікарів не враховуючи запасного полка.

Йоли я прибув до запасного куреня під Бродами, деяких лікарів, в тому і д-ра Прокоповича приділено уже до поодиноких частин. З пізніших звітів і розмов знаю, що д-р Прокоповича приділено до полевого шпиталя, який був розташований в селі Потутори. Командир першої сотні 29 полку поручник Михайло Ліщинський розповідав мені, ідо в днях 18-20 липня 1944 його сотня перебувала у повільному відвороті, але у постійному контакті з ворогом в напрямі на Ґуту Пеняцьку і Жарків, де його ранено. Використовуючи можливість транспорту командир сотні з іншими раненими прибув до полевого шпиталя в Почапах. Кількість ранених вояків була така велика, що персонал шпиталя міг обслужити тільки тяжко ранених, до яких належав і М. Ліщинський.

Д-р Прокопович ствердив, що в раненого почалася ґанґрена і ампутував йому руку в умовах повного браку нормальних засобів гігієни. Фронт, а з тим і бої з ворогом наближалися до Почап. М. Ліщинського і декілька інших ранених вдалося ще вивезти автом з фронтової лінії, а д-р Прокопович попав у полон, з якого видістався тільки по довгих роках.

Я побачив д-ра Прокоповича аж у Детройті у шістдесятих роках. Він щиро опікувався дивізійниками, безкорисним і постійним лікуванням генерала М. Крата продовжив йому життя на яких десять років.

Ю.Т.К.

В . Кубійович і А. Фіґоль

 

Проф. д-р В. Кубійович з найближчим співробітником про здійснюванню Енциклопедії Українознавства д-р Атанас Фіґоль. (знимка з весни 1980 р.)

СОВЄТСЬКА БОЄВА ТАКТИКА В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

В. Ф.

Лекція на майбутнє.

Для Заходу СССР був і є загадкою. Це актуальне особливо в мілітарній ділянці. Правда, західні "совєтологи" збагнули частинно совєтську військову практику, спосіб розміщення військових з'єднань та дещо з мілітарної доктрини, але решта таки оповита серпанком таємничости. Західні експерти не знають "слабих пунктів" совєтської армії. Зрештою важко передбачити справність і досягнення армії, доки її не випробується на полі бою. Ось приклад:

Перед вибухом німецько-совєтської війни брітанська розвідка доносила, що хоч совєтські військові сили чисельно великі, але їхнє вивінування перестаріле, постачання незадовільне, а в командирів брак ініціятиви та заразом якийсь страх перед відповідальністю. Звіт передбачував далі, що німецька армія впродовж 4 до 6 тижнів зможе опанувати цілу Україну й дійти до Москви. На ділі показалося що інше. Тому й сьогодні трудно оцінити, на скільки добрий совєтський командний склад, яка сила армії, які її "слабі пункти". Німецький генерал Франц Гальдер у своїх споминах пише, що німці не доцінювали совєтського колоса; вони думали, що совєтська армія начисляє коло 200 дивізій, а тимчасом уже на самому початку війни там було 360 дивізій. Правда, озброєння та загальне вивінування армії далеко не дорівнювало європейським стандартам, а також і командний склад не був на висоті. Та цікаве й грізне було що інше: коли німцям вдалося знищити, нпр. 10 дивізій, то на їх місце з'являлося відразу других 10 — свіжих і боєздатних.

Безпосередньо після Другої світової війни американські військові чинники заанґажували більшу  кількість німецьких офіцерів, що воювали на Східньому фронті, й дали їм доручення подати на письмі свої спостереження й досвід з боїв із совєтською армією. На підставі тих інформацій та інших опублікованих джерел американці стараються пізнати докладніше совєтську армію та її боєздатність.

Східній фронт

Всі німецькі автори, обізнані зі Східнім фронтом, однозгідно підкреслюють його особливу унікальність. Німецькі дивізії, вислані вперше на Схід без достатнього числа старшин обізнаних з умовинами Східного фронту, завжди зазнавали невдач і мали великі жертви в людях. З другої сторони, навіть рештки дивізій, які пройшли тверду школу на Сході, добивалися поважних успіхів.

Совєтський командний склад

В січні 1941 р. на одній із конференцій німецького генерального штабу Гітлер висловив думку, що совєтська армія не має добрих командирів. Німці вже раніше мали нагоду ближче пізнати совєтську армію, її добрі і злі сторони. Це було ще в 1920-их і пізніше в 1930-их роках, коли Німеччина, щоб уникнути наложених на неї Версальським трактатом мілітарних обмежень, вишколювала свою армію на території СССР і тоді совєтські офіцери ходили до німецьких військових шкіл. В тому часі совєтські старшини робили додатне враження, мали солідне військове знання, виявляли пильність, здоровий розсудок та подивугідну амбіцію вчитися, були добрими техніками і стратегами. В половині 1930-их років, внаслідок ідеологічних розходжень, німецько-совєтські контакти припинилися й німецька оцінка совєтської амії опиралася тільки на зовнішніх спостереженнях. В 1941 р. полк. Кребс, який провів деякий час в СССР, звітував ген. Гальдерові, що вищий совєтський командний склад стоїть далеко нижче, ніж в 1933 р., та треба буде щонайменше 20 років, щоб він осягнув попередній рівень. Причиною того занепаду були військові чистки в 1937-1938 роках. Ось кілька статистичних даних: розстріляно 3 з-поміж 5 маршалів, 14 з-поміж 16 армійських командирів, всіх 8 адміралів, 60 з-поміж 67 корпусних командирів, 136 з-поміж 199 дивізійних командирів, 221 з усіх 397 командирів бригад. Також розстріляно всіх 11 віцеміністрів оборони та 75  з-поміж  80  членів  Верховної  Військової  Ради. Потерпіли також нижчі старшини: згрубша половина 35000-го офіцерського складу була зліквідована. Отже, в 1941 р. перед самим вибухом війни з Німеччиною, совєтська армія, хоч чисельна й може хоробра, не мала належного командного складу. Хоч вище совєтське командування було спосібне і цілеспрямоване, то середнє й нижче — бодай на початку війни — було апатичне, без ініціятиви. Тому в початковій кампанії совєтська армія проявляла слабість, яку згодом виправлено воєнним досвідом. Зокрема після Сталінґраду перевага перейшла на сторону совєтської армії: її командування на всіх ступенях проявляло гнучкість, твердість, рішучість. Одною негативною прикметою старшого командування — в розумінні німецьких експертів — була його нехіть оточувати більші німецькі з'єднання. Ще в 1945 р., коли совєтська перевага була безспірна, вони не вступали в центр Німеччини, доки не зліквідували потенціяльної німецької загрози в Курляндії, Східній Прусії, Помор'ю. Причина: стратегічною метою совєтської армії було не відвоювання втрачених теренів, а тотальне знищення ворожої армії і її мілітарних ресурсів. Це потверджували також військові інституції, в яких говорилося: перед рішенням, куди має бути звернений головний удар, командир мусить впевнитися щодо розміщення ворожих сил і тих устаткувань, які найперше треба знищити, щоб забезпечити остаточну перемогу.

Вояки

Якийсь дивний стоїцизм і духова повільність роблять совєтських вояків байдужими на людські втрати вони навіть не прив'язують великої ваги до власного життя. До атаки ступають по трупах своїх недавніх товаришів, вони незвичайно витривалі, спокійно переносять усі труднощі, байдужі на бомби і стріли. Очевидно є між ними також більш ніжні характери, але вони витреновані сповняти всі накази без вагання, дуже докладно. В совєтській армії панує залізна дисципліна й за невиконання наказу стосується драконські кари. В боях коло Рославля в серпні 1941 р. совєтська танкова сотня вислана до акції, нагло задержалася, мов мертва, на полі бою. Причина була та, що командир сотні одержав наказ, перед акцією наповнити танки пальним, яке було на складі дальше в тилу. Він того не зробив, думаючи, що десь на переді можна буде набрати пального. Але такої можливости не було й танки стали без пального. Результат: політичний комісар витягнув пістолю й на місці застрілив командира.

В порівнянні з європейським, совєтський вояк легше переносить усякі недостатки й невигоди. Під час зимової кампанії в 1941 р. німці оточили совєтський полк в лісах коло Волкова. Тому що їхні сили були за слабі для прямої атаки, вони постановили застосувати облогу й голодом приневолити вояків до здачі. Але після двотижневої облоги їх спротив був такий самий як першого дня; те саме продовжувалося і в наступних тижнях. Совєтські вояки живилися рештками замерзлого хліба, сосновими шишками та сухим листям. Нікому з них не приходило на думку покинути становища із-за голоду.

Західньо-европейський вояк дуже залежний від постачання й воно дає йому певність та облегчує життя на фронті. Якщо якийсь відділ зазнав на фронті невдачі і його розбито, то поодинокі вояки шукають захисту коло кухні або вантажного авта. Того всього не мають совєтські вояки; польова кухня є для них приємною несподіванкою, якщо вона вряди-годи з'являється на фронті. Для совєтського вояка єдиним прибіжищем є не кухня чи вантажне авто, а тільки кріс, танк або кулемет; якщо він їх втратив — він пропав. Повороту назад для нього нема, бо там чекають на нього патрулі НКВД.

Німецькі автори підкреслюють, що совєтські вояки скоро опанували модерну зброю і скомпліковане військове устаткування. Це зокрема помітне в ділянці комунікації: в часі Першої світової війни телефон був для пересічного російського вояка чимсь майже магічним, а вже в Другій війні всякі, навіть дуже скомпліковані радіоапарати були для нього просто іграшкою.

Очевидно совєтська армія має також слабі сторони. Головним її недомаганням є брак ініціятиви, що в результаті доводить до паніки, до "інстинкту череди". Він неспроможний перенести наглої зміни від тріюмфального наступу до вимушеного відступу, губиться в непередбачених ситуаціях. Зате в обороні він знаменитий.

Боєві операції

Совєтські боєві операції інші від західніх і повні несподіванок. Ніколи не можна заздалегідь передбачити, як совєтське командування зареагує на тактичні правила боїв або різні фронтові хитрощі, як нпр. оточення, наскок збоку, удаванню засідки. Часом совєтські частини поступають згідно з загальна принятими правилами, то знову всякі намагання оточити ї або вдарити збоку не турбують їх зовсім. Тому боротьба з совєтською армією мусить спиратися на зовсім інших заложеннях. Часами совєтські відділи покидають становища, які нормально треба б втримати як дуже важливі. Іншим разом во ни завзято обороняють місця, які не мають ніякого стратегічного значення. В таких випадках вони керуються радше інтуїцією, ніж практичним вишколом, і треба признати, що та інтуїція деколи краще їм служить, ніж теорія. Цікаве також те, що вони прикладають велику вагу до височин і боряться за них з великим завзяттям, без уваги на їх значення та власні втрати.

Домінантну ролю в совєтській армії відіграє артилерія; в ній служили і служать найкращі офіцери. Під кінець Другої світової війни їх артилерія мала рішучу перевагу над німецькою й німці зазнавали від неї чимало втрат. Знамениті також саперні частини, які могли в скорому часі направити залізничі рейки, мости та закладати міни.

Менше досконала піхота й танкові частини. Обслуга танків не мала належного вишколу, тому в них завжди були великі втрати. В піхоті стосовано масові атаки, без уваги на колосальні людські жертви.

Слабою сторінкою совєтської армії був брак координації між піхотою, артилерією і змоторизованими частинами. Ту хибу виправлено в пізнішій стадії війни (1944 р.), коли введено в дію більшу кількість танків.

Начальне командування мало докладно розроблену процедуру підготовки до офензиви. Дуже докладна розвідка починалася 48 годин перед атакою. Наступ піхоти попереджувала артилерійська канонада. Деколи вживали хитрощів, але вони були якісь стереотипні й дуже очевидні, напр. розповсюджування фальшивих вісток, будування фальшивих укріплень та інсталяцій, усування перешкод в інших місцях, ніж там, де мала починатися атака. Щойно маршал Конєв в 1945 р. змінив трохи ту процедуру і при офензиві над Вислою мав позитивні результати.

Ще одна унікальність східного фронту — це величезний простір, в якому німецькі вояки прямо розпливалися. Внаслідок того совєтські відділи могли без труду інфільтрувати німецькі позиції та здобувати ключеві становища поза фронтом. Це давало їм змогу переходити ріки, будувати причілки й не допускати німців до закріплення оборонних позицій.

Розвідка

Кесельрінґ завважує, що ще перед Другою світовою війною совєтська розвідка намагалася роздобути й вивчити правильники й технічні підручники чужих військових сил. З того він заключає, що й під сучасну пору вона добре поінформована про нову зброю та боєву техніку Заходу.

Висновки

Німецькі джерела подають багато інформацій про совєтські боєві операції під час Другої світової війни. Питання в тому, чи ті інформації актуальні ще сьогодні чи може вони мають тільки історичну вартість.

Перша заввага щодо високих кваліфікацій вищого совєтського командного складу напевно актуальна й сьогодні. Доказом є батата совєтська військова література, яка присвячує чимало уваги модерній війні, так нуклеарній, як і звичайній, конвенціональній. Можна тільки мати сумніви, чи совєтське командування буде в силі реалізувати свої теоретичні заложення. Є підстави думати, що сама доктрина добра, але її проведення в життя слабе.

Є також можливість, що совєтські військові чинники захоплені своїми успіхами з останньої війни, спочили на лаврах і не думають над тим, щоб колишню тактику поправити відповідно до нових технічних вимог і досягнень. Їх тактика "масових атак", практикована в останній війні, може бути дуже коштовна в нуклеарній добі. В новій війні буде вказане "розсіяння" військових з'єднань; це знова змушує військові відділи й нижче командування діяти більш самостійно, а це власне, — як стверджують німецькі автори, — слаба сторінка совєтської армії. Одначе є докази, що совєтські військовики рахуються з тим фактом і звертають більшу увагу на ініціятиву та більшу свободу діяння. Чи вдасться їм це осягнути? Чи зможе видати з себе таких самостійних старшин-провідників суспільство, яке вбиває приватну ініціятиву і не заохочує людей самостійно думати? А може СССР думає про "блискавичну війну"  й  армія  приготовляється до неї?  Відповіді на ці питання не знайти в підручниках, що займаються історією Другої світової війни, але на підставі здобутих інформацій можна поробити правильні висновки.

На підставі статті:

Col. Graham D. Vernon. Soviet combat operation in World War II. Military  Review, N. 3 and 4, 1980.

БОГДАН ПІДГАЙНИЙ

 2.1.1906 — 1.9.1980

Підгайний Богдан — громадський і політичний діяч, інженер; член Української Військової Організації, Бойовий референт Крайової екзекутиви Організації Українських Націоналістів у Галичині у 1930-их роках. Засуджений на процесі за вбивство польського міністра Б. Пєрацького у Варшаві в 1935 році на досмертну в'язницю і на процесі Крайової Екзекутиви ОУН у Львові в 1936 — на 15 років ув'язнення. Член проводу Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів у 1940-их роках член Політичної Ради ОУН за кордоном.

Кожне речення вищенаведеної нотатки з Енциклопедії Українознавства вимагало б окремої більшої довідки. Кожне це речення замикає поодинокі періоди бурхливого земського життя Богдана Підгайного. У кожному з цих періодів вирізняється незвичайне бажання все глибше допомогти і посилити боротьбу українського народу за свою державність та виявляється у рішучості конкретних чинів. Не кожному одначе доля дозволила у своїй земній "мандрівці" попасти в аванґард провідних "мандрівників", таких, на яких гляділи та шляхами яких ступали маси їхніх сучасників. Революціонер з психічної структури і незрушимого переконання, Богдан Підгайний, разом з генералом Тарасом Чупринкою (Романом Шухевичем), Степаном Бандерою і Миколою Лебедем, належав до цього авангарду свого покоління, яке історики вже тепер вважають "пробоєвим", за свій вклад у процес національного відродження українського народу. Це покоління свідомо нав'язало до визвольних змагань І-ої світової війни, поглибило ідею збройної боротьби та понесло її у широкі маси нашого народу. Події 2-ої світової війни і події після неї засвідчили правильність настанови і поступування цього покоління, а широкий відгомін мас — це запорука майбутнього успіху. Анатоль Камінський, колишній близький політичний співробітник Б. Підгайного, пише про нього так:

"І так як доля нашого народу тісно й органічно пов'язана з історією ОУН, так і життя Б. Підгайного пов'язане з організованим націоналістичним рухом нашого століття. Він бо — боєвик УВО, один із її першої трійки, він — боєвий референт Краєвої Екзекутиви ОУН, член проводу ЗЧ ОУН і член Політичної Ради ОУН за кордоном.

Націоналістична доба викувала поняття, яке найменоване ідеєю чину. Саме він був якраз передусім людиною чину і співтворцем доби.

Я хотів би однак згадати тут про окремий період в діяльності Б. Підгайного, а саме як керівника референтури краєвого зв'язку в доволі складний і важкий час 40-их і 50-их років. Якраз в краєвому зв'язку, мабуть, яскравіше, ніж будь-коли, Б. Підгайний виказав не лише відвагу й бистрість, подиву-гідну винахідливість і динамізм, але й широкий розмах концептування і плянування, провідницький і організаційний хист, маштабність, готовість на риск й одночасно холодний оперативний розрахунок штабовика високої кляси. А в парі з тим він виявляв величезне багатство людського зрозуміння і вирозуміння, безпретенсійности, щирости і звичайної скромности (...) Заразом в період внутрішніх криз він зумів був поставити на перше місце добро справи, політичну рацію і наказ Краю та відсунути набік особисті уболівання та пов'язання".

Б. Підгайний був старшиною дивізії "Галичина". Дивізію вважав за потенційний зародок частини майбутньої української армії. Цей погляд не був таємницею серед вояків, і звідси його часті непорозуміння з німецьким штабом дивізії. Фронтовий старшина, ранений під Бродами, з дивізією перемаршував Словаччину, Австрію і Юґославію. По повороті з полону з Ріміні включився знову в українське політичне життя, в якому займав важливі та відповідальні пости. Став співосновником Братства кол. вояків 1-ої УД УНА та його послідовним діячем. Довго очолював Крайову Управу Братства в Канаді, а в Головній Управі був заступником голови. В Канаді працював як інженер.

Доля не була ласкава для покоління інженера. Тюрми, табори відокремлення, табори полонених, життя в напрузі і безперервній небезпеці. Шикани і переслідування чужих бюрократів, хоч гартували духа та давали охоту до боротьби, але відбивалися від'ємно на здоров'ї. Доля вимагала від них жертв — твердих і тяжких — таких, на які людина може здобутися. Не судилося їм також, принаймні тим, що вже відійшли, побачити здійснення їхнього ідеалу. Але, мабуть, вже такі дороги провидіння. Мойсей вивів свій народ з єгипетської неволі, але сам не побачив вільної країни.

Сотник Б. Підгайний — це революціонер і вояк, який, свідомий своєї мети, крокував земським шляхом свого життя, поборюючи зустрічні перепони. Він — не тільки провідник і вояк, він в першу чергу людина, незвичайна людина, людина багатьох талантів, незрівняного дару розповідання, приємна у співжитті з другими, людина — дорадник, ініціатор, виконавець. Перефразовуючи американського генерала МекАртура, хочемо вірити, що старі вояки не вмирають; вони розпливаються в ідеї, за яку стояли і боролися, а ця ідея залишається з нами і тому з нами частина духовости покійного.

М. М.

УКРАЇНСЬКІ ВТРАТИ В КАТИНІ

Роман Крохмалюк

1980 року минуло сорок літ від вимордування більшовиками в Катинському лісі, воєннополонених старшин і підстаршин польської армії та невеликого числа цивільних осіб. У зв'язку з цею сумною річницею, поляки у вільному світі проголосили 1980 рік "Катинським роком" і відзначили урочистими академіями пам'ять жертв цього жорстокого і нелюдяного більшовицького злочину.

На жаль, у польських доповідях на святочних академіях та статтях у часописах, що інформують вільний світ про цей злочин, говориться про п'ятнадцять тисяч старшин і підстаршин, що згинули тільки тому, що були поляками. Це викликає мильне враження, а саме що в польській армії у Другій світовій війні не було членів інших національностей, а зокрема українців.

У поверсальській Польщі, що мала тоді кругло тридцять три мільйони населення, жило приблизно сім мільйонів українців, не числячи інших національностей, як білорусинів, жидів та німців. З вибухом Другої світової війни поляки покликували до війська всіх старшин і підстаршин резерви польської армії без огляду на їх національність.

Тут слід згадати події, що мали місце з кінцем польсько-німецької війни, а зокрема з початком окупації українських західних земель більшовицькою армією у 1939 році. Німеччина розпочала війну з Польщею 1 вересня 1939 року, а вже 17 вересня Сталін видав Червоній армії наказ заняти українські західні землі. Поляки, які вели вже перед вибухом німецько-польської війни сильну пропаганду проти німців, не звертали уваги на небезпеку, що грозила їм від більшовиків. І так львівське радіо, почавши з днем 18 вересня, говорило впродовж кількох днів, що "Армія Совєтського Союзу йде нам на поміч". В той час розбиті польські дивізії відступали в безладі на схід, прямо в руки більшовикам. Рівночасно на теренах, занятих ще польським військом, почала діяти тиха більшовицька пропаганда про відновлення польської армії. Під тим претекстом більшовики розброювали польських старшин та підстаршин і висилали їх до таборів полонених в СССР.

Легковірність і незнання більшовиків було між іншим причиною цього, що польський командир оборони Львова генерал Лянґнер, який мав змогу передати німецькій армії Львів і цею дорогою врятувати життя кілька сот старшин і підстаршин, довідавшись, що Львів припаде більшовикам, вирішив піддатися більшовицькій армії.

На підставі списків, що їх виготовили польські старшини в СССР, було стверджено, що приблизно п'ятнадцять тисяч старшин і підстаршин польської армії було у трьох таборах полонених в Козельську, Осташкові та Старобільську.

У квітні 1943 року німецьке військо відкрило на підставі інформацій білоруського населення у лісі біля місцевости Катинь, недалеко Смоленська, масові гроби, в яких найдено постріляних польських старшин і підстаршин. Покликана комісія Міжнародного Червоного Хреста із Швайцарії, як теж німецька і польська Комісії, ствердили без сумніву, що всі полонені були ліквідовані пострілом у потилицю весною 1940 року. Устійнено теж, що останні листи, які приходили від полонених до їхніх родин у Польщі, були писані в таборах найпізніше на початку квітня 1940 року.

Існує декілька списків полонених, які загинули в катинському лісі, але найдокладніший список зложила німецька комісія*. Менше точний є список виготовлений польською комісією**. зате вельми помічними були річники старшин резерви польського міністерства військових справ.

У Катині згинули 4252 полонені, переважно з табору полонених в Козельську, з яких приблизно 150 не можна було зідентифікувати. Полонених з табору Осташків у числі 6368 зліквідувало НКВД в околиці міста Волґой, а полонених з табору в Старобільську в числі коло 6840 зліквідувало НКВД у районі села Дергачі.

Числа замордованих з цих трьох таборів узяті з копії документу написаного у формі звіту НКВД у Мінську до головної кватири НКВД в Москві. Цей документ, який найдено в пивниці будинку НКВД в Мінську, дістався в руки письменника Луіса Фіц Ґібона, який написав документальну працю*** про ліквідацію полонених у Катині.

Тому, що масові гроби відкрито в Катинському лісі, Катинь став символом більшовицького звірства над полоненими. До сьогодні вийшло декілька праць в польській мові із списками замордованих в Катині. У них подані прізвища, документи і опис деяких дрібних речей, найдених при замордованих. На жаль, бракує там двох важливих рубрик, а саме: і релігія, хоча обі ці рубрики були чи не найважливішими в військових річниках польської армії. Для читача тих списків, необізнаного з тодішними обставинами в Польщі, виходило б, що українців у польському війську взагалі не було, а жертвами в Катині були тільки самі поляки.

Автор цієї статті переглянув офіційні списки полонених старшин і підстаршин, що згинули в Катині, і устійнив на підставі чисто українських прізвищ, імен тощо, що число українців, які згинули при ліквідації тих трьох таборів, коли б числити навіть дуже обережно, виносило п'ять і пів процента, що дає на 15 тисяч замордованих 825 українців.

Нижче подаю, як приклад, прізвища кільканадцяти українських старшин, які згинули в Катині:

Ппор. Білецький Юрій (ЛЗК), ппор. Булат Олександер (АМ 3410), ппор. Василюк Степан (ЛЗК), ппор. рез. Возняк Євген (ЛЗК), Ганінчак (віце-президент Львівськосо суду), ппор. рез. Горак Степан (АМ 3611), ппор. Гриньків Ярослав (ЛЗК), ппор. арт. Дністрянський Роман (АМ 3721), ппор. Данилюк Іван (АМ51), капраль Захаріясевич Ігнат (АМ 649), о. майор Ільків Микола (греко-кат. священик), ппор. рез. Кульчицький Володимир (АМ3134), пор. Кропивницький Євген (ЛЗК), Лакота Роман (цивільний), ппор. Максименко Роман (АМ/2453), пор. сап. Малецький Іван (ЛЗК), пор. Мороз Мирослав (АМ 1670), пор. Назаревич Осип (АМ2358), пор. інж. Неводський Микола (АМ 927), ппор. піх. Перкович Едвард (ЛЗК), ппор. рез. Прокопович Володимир (ЛЗК), пор. Раставецький Модест (ЛЗК), підхор. Саган Йосиф (АМ 922), ппор. Сидорчук Іван (АМ 684), ппор. Чижевський Юрій (АМ2971).

Польський уряд у Лондоні має багато більше матеріалів, з яких можна б докладно устійнити втрати, які ми понесли в Катині. Добре було б, якщо б цією справою ся Братство "Броди-Лев".

_______________________

*   Amtliches Material zum Massenmord von Katyn (скорочено АМ). 

** Lista zaginionych w Katyniu. (скорочено  1-2К).

***  Louis Fitz Gibbon. KATYN.

З ДЖЕРЕЛ ДО ІСТОРІЇ УД УНА

Юрій Тис-Крохмалюк

Ґеральд Райтлінґер: "Дім, будований на піску, Гітлерова політика сили в Росії", Гамбурґ, 1962.

(Gerald Reitlinger — Ein Haus auf Sand gebaut. Hitlers Gewalt-politik in Russland. Hamburg 1962).

Ґеральд Райтлінґер зібрав велику кількість матеріялів до своєї праці, але сьогодні маємо вже багато більше; майже всі документи, здобуті американцями в 1945 р., і збережені німцями, нині звільнені вже до публічного вжитку. Все таки речі, зібрані автором мають свою вартість, а між ними є і різні "раритети", яких не знаходимо в працях інших авторів. Цікаві є теж його погляди щодо головніших вісток і подій.

В березні 1941 р. Гітлер у своїй промові перед зібраними генералами згадав теж і про те, що на початок треба буде дати самостійність народам СССР, але тримати їх у постійних взаємних конфліктах. Поміж ними, а теж і всередині їхніх територій, слід потворити німецькі колонії. Кілька днів пізніше дозволив Розенберґові і його "спецам" скласти плян тих держав і німецьких поселень. Плянування переведено в бюрах Розенберґа, але Гітлер, занятий військовими справами, не мав часу ними далі цікавитися.

Два місяці після вибуху німецько-совєтської війни Гітлер змінив свої наміри щодо розв'язки національних питань на сході. Він уважав, що сама війна проти комунізму не оправдувала тих жертв, які треба було принести; потрібний був аргумент, підхожий для німців: піднести життєвий рівень німців коштом народів сходу і їхнього майна. Україна — це притягаючий терен для Москви; вона дає дешеві сирівці і високі посади для росіян в адміністрації. Для тієї мети у майбутньому придумано "лєбенсраум" і теорію про унтерменшів-слов'ян.

Гітлер оправдував війну тим, що СССР поширив свої території в Румунії, що не було згідне з договором Молотова і Ріббенстроппа з 23 вересня 1939 р. СССР узброювався, хоч в дипломатії і в господарських справах додержувався підписаного договору. Згадані території Румунії — це північна Буковина, де живуть українці.

1 грудня 1939 р. в атмосфері непорозумінь і сварок, Гітлер став "вождем" і перебрав головну команду над військом. Причиною були непорозуміння з вермахтом, під якого владою були здобуті території. З причини найбільш доцільного для Німеччини поділу здобичі, вибрано орду службовців, губернаторів і комісарів, які мали завдання плянувати і виконувати безогляний колоніяльний визиск здобутих теренів. Назначено шефів: для цивільної адміністрації "остміністеріюм" — Розенберґа, для чотирирічного господарського пляну — Ґерінґа, для невільничого визиску населення — Фріца Заукеля. Утрудненням для пляновиків було те, що половина здобутої території належала до військової адміністрації.

З тої причини, а теж і з причин противорічних поглядів на справи військові, дійшло до постійної критики заряджень війська і дальших воєнних плянів клікою Гітлер — Гімлер — Борман — Кайтель. Коли Гітлер побачив, що "бліцкріґ" не вдався, перестав цікавитися внутрішньою і зовнішньою політикою, навіть як вона мала і військове значення. Виявив байдужість до появи Власова й українського питання, а цілу увагу звернув на безоглядно грабіжницьку війну та постійно повторював, що тільки самі росіяни розіб'ють Росію! У поневолені нації не вірив. А генерали не вірили йому. Ген. фон Клюґе вимагав, щоб з його запілля усунути бригаду, яка мала російську команду. Не вірили ті, що знали, як населення вітало німців, як цілі полки переходили в полон і були готові виступити збройно проти Росії. Дехто не розрізняв, шо це були переважно українці, та що ставили умови, на які Гітлер аж ніяк не хотів погодитися. Російські полонені, у виду марева голодової смерти, голосилися до РОА.

З початком 1942 року німці мали 3900000 полонених, з яких зголосилося до військової служби 200000. Під кінець війни з 5 і пів мільйона полонених і перебіжчиків служило у різних формаціях, разом з "Гіві", 800000 люда. В тому росіян було мало. Решта — це українці, білоруси, балтицькі народи, козаки, кавказькі й азійські народи.

Була теж критика стратегії Гітлера, який, замість іти на Москву, рушив на Україну. Гітлер виправдувався, що господарські причини примусили його до такої стратегії, чого генерали не розуміли.

25 жовтня 1942 р. Бройтіґам вислав меморандум до Розенберґа, в якому пропонував, щоб знищити комунізм, але не велику Росію.. Не творити колонії, а заплянувати певного роду політику на зразок 14 точок Вілсона. Тоді Гітлерові не треба буде відтягати війська з-під Москви, бо самі українці будуть боронити себе перед комунізмом. Райтлінґер стверджує, що Гітлер зіґнорував мільйони добровольців і з цього робить висновок, що сьогодні зайвою є нуклеарна війна, бо замість витрачати свої засоби для нуклеарної зброї, можна вжити засобів психологічного розбиття Росії.

Німці з остміністерства Розенберґа міркували про автономію народів СССР, але реально не вчинили ні одного кроку в тому напрямі. Бо Розенберґ окружився своїми земляками, східньо-пруськими баронами, які були русофілами, та з сентиментом мріяли про старі царські часи.

В липні 1943 р., коли ще була надія на перемогу, Кайтель відмовив Гітлера від творення російського визвольного війська.. У зв'язку з тим, справу Власова відложено до актів, а готові батальйони вислано на західній фронт і до Юґославії. У зв'язку з нарадами про східню політику Гітлер сказав: "Яка це була б користь казати німцям, що вони гинуть за нову Росію чи за незалежну Україну?" Помилка Гітлера з 1941 року пімстилася в 1944 році.

Договір ненападу між Німеччиною і СССР з 23 серпня 1939 р. мав тайний додаток: у випадку територіяльних змін, граничною лінією між німецькою і совєтською сферою інтересів є північна границя Литви, ріки Нарва, Висла і Сян. Совєтська делегація настоювала зайняти Бесарабію; німецька відповіла, що не є в тому зацікавлена.

Додаткова частина договору не було публіковано п'ять днів, бо, як сказав Молотов, що "через поспіх можна пошкодити справі". Згодом, 10 вересня Молотов запропонував Шуленбурґові формулу, що "СССР є примушений рушити на допомогу загроженій Німеччиною Україні і Білорусі". Ріббентропп пропонує свою формулу: "З політичних і господарських причин постали нестерпні умови і загрози розкладу народів, які живуть під Польщею". Молотов не погодився та додав до формули, що "треті сили можуть почати спроби скористати з існуючого хаосу". Цю тяганину закінчив Сталін своєю редакцією, що спільний комунікт мають підписати обидві держави, "які уважають своїм завданням наново встановити спокій і порядок, та нову регуляцію з точки погляду природних границь і життєвої здібности економічних цілостей". Гітлер був так захоплений цією редакцією, що конче хотів знати, хто її автор. І ледве закінчився воєнний похід "вісімнацяти днів", як Молотов зголосив Шуленбурґові, який був у той час німецьким амбасадором у Москві, що "Сталін не зацікавлений рештою Польщі".

Врешті погодилися обидві сторони на дальші, вже остаточні зміни границь із переселенням меншин: німців на німецьку сторону, а поляків, які замешкували східні терени Польщі і опинилися на заході, до більшовиків. Про українців не було мови. Тому українці, які не бажали залишатися під московською адміністрацією, зголошувалися як "фольксдойчі" (німецького походження) або переходили на "зелену границю".

Це все вказувало на непевність уряду СССР щодо границь, який волів бачити їх "воєнними", а не постійними. Сам Сталін не знав, яку політику вести в той час, коли неясною була ще постава західних держав у тому конфлікті. Він боявся, щоб обставини не втягнули його у війну з заходом. Тому, наприклад, коли була загроза альянтської висадки в Данії і Норвегії, Сталін стримував транспорти збіжжя для Німеччини, але коли на заході активними стали німці, Сталін пояснював цю затримку причинами дрібних перешкод у транспорті.

Коли Москва зажадала від Румунії Бесарабію і північну Буковину, як землі заселені українцями, і вислали на румунську границю 30 дивізій, німці зрозуміли це як загрозу румунсько-совєтської війни і втрату покладів нафти в районі Плюешті. Гітлер вислав до Сталіна ноту, в якій погодився на віддачу частини Бесарабії, але не Буковини, про яку не було мови в тайному договорі. Болгарія і Мадярщина бачили й тій ситуації нагоду відобрати від Румунії захоплені нею території, а німецька розвідка донесла, що більшовики готовляться вмашерувати до Румунії і окупувати нафтові поля. Врешті підписано умову у Відні, що Румунія віддає Мадярщині її терени, а німці гарантують цілість румунської держави.

Гітлер був певний, що акція Москви була приготована в порозумінні з Англією. Справді, брітанський посол сер Стаффорд Крипс сказав Сталінові, що СССР повинен упорядкувати балканські справи, бо саме йому належиться вирішна позиція в тій частині Европи. Сталін мав нібито різко відмовити послові.

Гітлер теж не вірив у вірність Москви. Його збентежило проголошення Литви, Латвії і Естонії совєтськими республіками.

21 липня 1940 Гітлер на нараді з ген. Гальдером, Йодлем та іншими обговорював пляни наступу на СССР. На запитання Гітлера, скільки дивізій потрібно до війни з СССР, Браухіч відповів: "80 до 100 дивізій". Від того часу наради відбувалися постійно. 1940 р. плян був готовий і дістав назву "Барбаросса". В пляні було: заняти лінію "АА", тобто Арханґельськ-Астрахань. Тільки така лінія могла дати гарантію для мирових переговорів, бо з такої віддалі Німеччину не могли б досягнути совєтські літаки.

Початок війни визначено на 15 травня 1941 р. На військових нарадах виголошено теж критичні завваги до пляну. В той час відбувалися вже пересування військ: німецькі дивізії рушили на Мадярщину і до границь Румунії. На запитання з Москви Гітлер відповів, що має намір через Мадярщину, Румунію і Болгарію дістатися проти Англії до Тракії. Молотов пригадав, що Болгарія — це терен інтересів СССР. Але Болгарія приступила до держав Осі і тоді в Румунію вмашерувало 700000 німецьких вояків. У пляні було наступати в напрямі Київа і завершити окруження ворожих дивізій. З півдня мали наступати румунські війська.

5 лютого 1941 р. ген. Гальдер повідомив Гітлера, що Москва скупчила над границею 100 піхотних, 28 кавалерійських і 70 змоторизованих дивізій. Гітлер не повірив. Він працював над плянами на майбутнє. Після повної поразки СССР найкращі землі мають бути призначені на поселення для німців, решта буде розділена на малі держави. Три місяці пізніше "зелена папка" була готова. В них припечатано долю України. Хоч ці пляни були суворо затаєні, знали про їх зміст англійці і Сталін.

Початок війни Гітлер назначив на 22 червня. Ґерінґ розіслав перші тайні напрямні з "зеленої папки": відбудова здобутих теренів має початися тільки там, де є багата сільсько-господарська продукція і де є поклади нафтової ропи. Десятки мільйонів людей будуть зайві, вони мусять згинути або будуть вислані на Сибір.

Врешті 14 червня Гітлер скликав командирів і штаби військ, призначених до наступу і в промові сказав, що війна є конечністю, але теж конечністю є відкинути усі моральні ограничення війни і вжити як зброю жорстокість, конечну у війні ідеологій.

Шефом безпеки на здобуті землі назначено Гіммлера. Він дістав найвищу владу теж над німецькими організаціями, урядами і військом. Він усунув ген. Блясковіца за те, що цей критикував ґестапо. Але питання стояло, що зробити після розгрому СССР.

Гітлер сам не знав, що робити; не міг знищити 180 мільйонів населення. Думав розчленувати їх на різні соціялістичні держави "бо тим людям тільки соціялізм зрозумілий". А що далі? Гітлер мав більший страх перед націоналізмом, як перед комунізмом. 

16 червня 1942 Гітлер сказав, що Сталін створив совєтських партизан за німецькою лінією фронту. Це позитивне явище, бо тепер можна вбивати всіх, кого треба. Видано розпорядження, що масові розстріли можна виконувати навіть на наказ командира батальйону. В дрібних випадках населення не мусить бути конче розстрілюване, вистачить його вибатожити.

Тому, що масові морди підкошували мораль німецького вояка, такі акції поліція проводила у віддалених місцях. Але ці події стали відомі і в Червоній Армії і солдати перестали піддаватися у полон. Мимо цього, німці вели далі політику: "Батіг і револьвер не можуть спочивати!" Полонені і населення далі було поза законом і правом.

Восени 1941 р. появилися проекти зміни відношення щодо полонених. Причинами були вістки, що совєтські власті ведуться з полоненими краще, як німці, і це відбирало право німцям протестувати проту негуманної поведінки з німецькими полоненими. Ці проекти і аргументи Гітлер відкинув, а Кайтель вислав обіжники, в яких подав, що всякі сумніви походять з основ лицарського ведення війни, а тут йдеться про знищення світогляду.

Вислід у реальних умовах був такий: полонених — членів партії чи інших діячів комунізму німецька служба безпеки приймала на службу до себе, бо практика поліції та сама і під комунізмом. Німці боялися більше націоналізму тому, що він для них був гіршим і більш небезпечним ворогом; отже, в такій ситуації під категорію "світогляду" підпадали тільки націоналісти.

30 серпня 1941 Гітлер летів з Мусоліні до Уманя. Недалеко летовища попало до неволі перед трьома тижнями сто тисяч совєтських вояків. Під впливом Мусоліні Гітлер наказав звільнити всіх українців. Це було причиною, що з таборів на Волині німці випустили велике число українських полонених, які помандрували домів теж через галицькі села. Але уже 7 листопада 1941 появилося нове розпорядження Гітлера: "Українці не можуть користати з жодних особливих привілеїв. Фюрер наказав, щоб їх більше не звільняти з полону". Отже, привілей на показ союзникові Мусоліні тривав від 30 серпня до 7 листопада. (Цей документ подає Hilder-Meyer: Tre Incompatible Allies, N.Y. 1953). Від 1 жовтня 1941, з причини браку товарів і харчів, Кайтель дістав наказ перевозити полонених до Німеччини на роботи.

З початком 1942 року Гітлер повідомив, що не тільки балтицькі полонені, але і азійські народи можуть боротися разом з німцями, але без політичних обіцянок. Це рішено тому, щоб зробити добре враження на Туреччину.

Розенберґ був проти того, щоб частину Україну, яку Гітлер передав румунам, назвати Трансністрією, бо це викличе зріст українського націоналізму. Антонеску нерадо приняв оцю "Трансністрію", бо сподівався, що Гітлер відбере від Мадярщини Семигород і віддасть Румунії. Тому румунський уряд вірив, що такий поділ України тимчасовий і по війні вдасться їм дістати Семигород. Тому вони погодилися, чи навіть заініціювали постання Українського Комітету в Трансністрії. 25 серпня 1941, коло два місяці після проголошення уряду Я. Стецька у Львові, німці затривожилися вісткою про той комітет за згодою румунської адміністрації, як теж тим, що бандерівське підпілля з Галичини почало появлятися на землях Східньої України.

СПРАВА СХІДНЬОЇ ГАЛИЧИНИ НА ПАРИЗЬКІЙ КОНФЕРЕНЦІЇ 1919 Р.

Василь Федорович

Причинок до історії одної мапи.

В 1920 р. американське Географічне Товариство* опублікувало політичну мапу Европи, призначену для учасників мирової конференції в Парижі в 1919 р.* Мапа цікава для нас тим, що на ній червоною лінією зазначена та частина Східньої Галичини, яку Антанта хотіла передати напротяг 25-ти років під польську адміністрацію з застереженням, що там має відбутися в 1944 р. плебісцит для вирішення дальшої долі тих земель.*** Сьогодні та мапа має тільки історичне значення, бо в березні 1923 р. Рада Амбасадорів вирішила прилучити Східню Галичину до Польщі при застереженні для неї автономії. Очевидно Польща не додержала обіцянки, а якщо мова про згаданий плебісцит, то — немов для іронії долі — вона сама не діждала 1944 року...

Дещо про історичне підложжя тої рідкісної мапи.

В січні 1918 р. президент ЗСА В.Вілсон проголосив "14 пунктів" тобто головних принципів, на яких мав бути укладений мир після закінчення Першої світової війни. Згідно з 13-тим пунктом мала бути відбудована польська держава на теренах "заселених безспірно польською людністю". Паризька конференція під керівництвом ЗСА, Великої Британії, Франції, Італії та Японії мала устійнити кордони польської держави. Не було труднощів із західніми кордонами, бо переможена Німеччина не мала іншого вибору, як тільки приняти пропозицію аліянтів, а Польща також радо годилася на таку розв'язку. Зате встановлення східніх кордонів було дуже трудною проблемою. Польща в тому питанні була вперта й непоступлива: вона взагалі мала претенсії до "історичних" кордонів з 1772р., хоч бачила й повинна була розуміти, що таке домагання в змінених політичних обставинах нереальне, а то й смішне. Все-таки вона старалася якнайбільше виторгувати і забрати західні райони Білорусі, цілу Східню Галичину, а навіть частину зазбручанського Поділля, а те все з причин "мілітарних, економічних, культурних, історичних".****

Великі потуги також не були однозгідні в питанні Східньої Галичини. Франція, яку лучила з Польщею давня приязнь, а також династичні зв'язки, сприяла польській експансії на сході. Так само Італія попирала польські претенсії до Східньої Галичини. ЗСА годилися на прилучення до Польщі теренів, що їх забрала від неї Німеччина в часі "розборів", але противилися включенню Східньої Галичини до складу польської держави. (Пізніше ЗСА змодифікували своє становище в користь Польщі). Велика Британія взагалі противилася територіальній експансії Польщі. Японія не мала окремого зацікавлення в тих справах.*****

Цікаве, що тогочасні бритійські політики й історики та поодинокі автори на загал добре орієнтувалися в українських справах, а зокрема в українсько-польських відносинах.. Нпр. С. Бонсаль і Ллойд Джордж, оба учасники паризької конференції, згідно підкреслюють, що українці, русини, рутени, чи навіть карпатороси — це один і той самий 45-мільйоновий народ, що змагається за самостійну Україну. Впродовж історії українці завжди боролися за свободу проти литовців, поляків, москалів. Москалі тепер претендують на "герренфольк" і вважають українців меншевартними, а українську мову діялектом російської мови. Ніщо так не обурює українців, як зневага їхньої мови.******

На Паризькій конференції було кілька українських делегацій. Вони можливо мали неоднаковий підхід чи окрему тактику, але мета в них була одна — самостійна Україна. На жаль великі потуги не приділили належної уваги українським меморіялам, а шкода, бо якщо в Европі має бути тривалий мир, то не можна ігнорувати 45-мільйонового народу.*******

Спір між поляками й українцями існує віддавна; він особливо замітний у Східній Галичині, де українці творять більшість населення, а духово й культурно тяготіють до Наддніпрянської України. У поляків завжди було бажання мати Галичину в своїх руках та панувати над "рутенами-українцями". За австрійських часів поляки мали в Галичині різні привілеї і політичну перевагу над українцями, хоч не завжди доходили до того законним шляхом. З принципу поляки антиукраїнські, а до деякої міри навіть антислов'янські. Нпр. поляк Біліньскі, австрійський міністр для Боснії й Герцоґовини, в 1914 р. був одним із авторів ультимату до Сербії.********

Як відомо, Берестейський мир признав Україні Холмщину. Як тільки поляки про те довідалися, зчинили такий крик, що Австрія мусіла змодифікувати границі України на лінії Холмщини. В заміну за те Австрія обіцяла в тайному договорі створити зі Східньої Галичини окрему автономну провінцію. Але поляки й тут покиринили. Вони якось довідалися про зміст тайного договору й вимагали від австрійського уряду анулювати постанову про Східню Галичину. В червні 1918 р. граф Форґач з доручення австрійського уряду поїхав до Києва, щоб закомунікувати скасування клявзулі про автономію Східньої Галичини.********* Ця заява викликала зрозуміле огірчення українського народу.

В мировому договорі в Сен-Жермен з 1919 р. Австрія відступила цілу Галичину в розпорядження держав Антанти. Антанта признала Західню Галичину Польщі, а долю Східньої Галичини постановили вирішити окремо. Поляки не приняли того рішення, бо вони хотіли дістати цілу Галичину, зокрема Львів і Дрогобицький нафтовий басейн. Поляки на тих теренах творили меншість, але занимали ключеві позиції в адміністрації. Українці не скривалися зі своїми антипольськими настроями й ніяк не хотіли належати до Польщі. Отже передача Східньої Галичини Польщі була б можлива тільки силою зброї, а така розв'язка була б несправедлива для українців.**********

Тому аліянти шукали іншої розв'язки для Східньої Галичини. Були різні пляни й пропозиції включно до тимчасової окупації Східньої Галичини Чехословаччиною або Румунією. Була думка поділити Галичину так, щоб Львів і Дрогобич припали Польщі, але ні одна сторона не була вдоволена з такої пропозиції. Були також пляни перевести на спірних теренах плебісцит під міжнародною контролею, а вкінці ще й плян передати Галичину Польщі на певний обмежений час з забезпеченням автономії і свободи для українського населення з тим, щоб державна приналежність була згодом вирішена за принципом самовизначення. Всі ті пляни були даремні.

Коли в листопаді 1918 р. розпочалася війна між українцями й поляками, Антанта намагалася погодити обі сторони. В лютому 1919 р. прибула до Львова аліянтська комісія під проводом ген. Бартельмі й запропонувала перемир'я, але українці його не приняли, бо воно спиралося на помилкових заложеннях і не брало до уваги національного складу країни; згідно з тою пропозицією за поляками залишалась третина Східньої Галичини зі Львовом і Дрогобицьким нафтовим басейном. В березні 1919 р. Найвища Рада в Парижі вислала до українського й польського військового командування телеграму з підписами Вілсона, Ллойд Джорджа, Клемансо й Орлянда з закликом припинити бої та розпочати переговори в справі перемир'я. Українці приняли пропозицію, а поляки навіть не відповіли; війна продовжувалася. В квітні 1919 р. Міжаліянтська комісія "для укладення миру між Україною і Польщею", після наради з представниками обох воюючих сторін, виготовила проект польсько-української угоди. Українці приняли проект, а поляки відкинули його з "мілітарних мотивів", мовляв, окупація Східньої Галичини польською армією є необхідна для безпеки польської держави. Після тої невдачі Міжаліянтська комісія передала справу Найвищій Раді, яка 27 травня 1919 р. вислала Пілсудському гостру ноту з загрозою економічних санкцій, якщо Польща не погодиться на пропоновані умови перемир'я. Пілсудський у своїй відповіді заявив, що окупація Східньої Галичини є полякам потрібна для контакту з Румунією, бо існує небезпека, що німці й большевики можуть спільно вдарити на Польщу.***********

Через таку поставу Польщі справа Східньої Галичини затяглася й Паризька конференція знайшлася в тому відношенні в сліпому куті. А тим часом до Парижа наспівали тривожні вістки про загрозливе мілітарне становище на східньому фронті. Поляки подавали відомості, що на випадок заборони дальших воєнних операцій зі сторони польської армії, ті терени стануть жертвою большевицької навали. В тій ситуації Антанта дозволила армії Галлера вирушити на східній фронт для боротьби з большевиками, при чому поляки зобов'язалися не вживати тої армії проти українців. На ділі було інакше. Галлер кинув свої сили якраз проти українців. Коли про це довідалася Найвища Рада в Парижі, наказала Галлерові відтягнути свої війська з протиукраїнського фронту. Галлер не послухав того наказу, заслоняючись тим, що нібито не одержав телеграми. Зрештою ЗСА, завдяки впливам Падеревського, сприяли полякам і дивилися крізь пальці на затії Галлера.************ Галицька армія не могла успішно протиставитися добре озброєній армії Галлера. В результаті вже на початку червня 1919 р. поляки заняли цілу Галичину й поставили Антанту перед доконаним фактом. 25 червня 1919 р. аліянти офіційно дозволили полякам окупувати Східню Галичину по Збруч, а властиво тільки санкціонували той стан, який за той час заіснував. Мотивація аліянтів була така: якщо не дозволиться полякам окупувати Галичину, то польський уряд розлетиться, а з того скористають большевики й покотяться лявіною на захід. А того вони собі найменше бажали.*************

Ще раз в листопаді 1919 р. Паризька конференція пробувала розв'язати східньо-галицьке питання: тим разом хотіла дати Польщі мандат над Галичиною на 25 років, після чого Ліґа Націй мала б остаточно вирішити ту справу. Але поляки знова не погодилися і справу відложено "до актів". Скористали з того поляки, бо вони й так уже мали Східню Галичину в своїх руках, без ніяких застережень і зобов'язань. Розв'язка очевидно несправедлива й незадовільна. Українці не мали ніякої запоруки, що їх права будуть хоронені, й тому слушно нарікали на польську адміністрацію, яка трактувала їх так, як колись німці трактували поляків після поділу Польщі.**************

... Приготована для Паризької мирової конференції мапа, залишається як документ закулісових пертрактацій, плянів та пропозицій у справі Східньої Галичини.

_________________

*   National Geographic Society, Washington, D.C.

**   Мапа розміром 30x32 інчі, з поділкою 1 інч — 87 миль, була долучена до журналу "National Geographic Magazine" з 1921 року, том 39. Один примірник тої мапи зберігається в приміщеннях Онтарійського Товариства Багатокультурности в Торонті — The  Multicultural History Society of Ontario.

***  Пропоновані границі: на сході — Збруч, на півночі — т. зв. Сокальський кордон, на заході — лінія на схід від Сяну так, що Перемишль припадав Польщі.

****, ***** H. W. V. Temperley. A history of Peace Conference of Paris. London, 1920. T. 6, ct. 233 i др.

******, *******  S. Bonsai. Suitors and supplicants: the little nations at Versailles. New York, 1946.

********, ********* H.  W.  V.  Temperley. Op. cit. T. 4, ст. 67.

********** H. W. V. Temperley. Op. cit.

S.P. Tillman. Anglo-American relations and the Paris Peace Conference of 1919. Princeton, 1961.

*********** H.W. V. Temperley. Op. cit. T. 1.

************, ************** David Lloyd George.The truth about peace treaties. London, 1918-1938.

Цікаве спостереження Длойд Джорджа: "Поляки не респектували ніяких договорів, зокрема нехтували договір про оборону меншин і виповіли його односторонним актом в 1934 р., насильно польонізували українців і переслідували їх релігію, а в 1930 р. жорстоко тероризували населення т. зв. "пацифікацією".

************* H. W. V. Temperley. Op. cit. T. 4.