ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділю, 6 листопада 2022 р.

ЧОМУ МИ ПРОГРАЛИ?

 

 

Іван Кедрин


Питання, хто властиво завинив у прогрі української визвольної війни-революції 1917-1921 рр., турбувало і турбує і напевне довго турбуватиме наших істориків, дослідників новітньої історії України та наших політиків і публіцистів. Покійний засновник В-ва "Червона Калина" ще у Львові і згодом в Америці, Петро Постолюк, фанатик книжки, який вічно роздумував, яку книжку треба би замовити та яку перевидати, нераз намовляв автора цих рядків, щоби написати таку книжку, читач якої міг би сам відповісти собі на запит — хто винен, що ми мали свою ні від кого незалежну державу і її втратили. Коли автор цих рядків не взявся за діло, пропоноване йому покійним, славетної пам'яті Петром Постолюком, то тільки тому, що для написання такої книги (а не брошури) треба надзвичайно багато часу і праці, на що собі автор цих рядків не міг дозволити. Це не штука поставити тезу: "винуватим був провід, бо не вмів використати первісного ентузіязму українських мас", або твердити, що програли ми тому, що не було свідомого народу і не було бажання збройно боронити свою державу проти наїзника. Такі дві головні теорії існують тепер, хоч є й інші. Наприклад, гетьманці твердять, що завинило повстання проти Гетьманату Павла Скоропадського і що "рушниками" української державности були власне всі ті, які повалили тодішній Гетьманат. Проте все це тільки твердження, які спрощують проблему. Щоби доказати будь-котру з цих тез, треба навести факти, дати, документи. Наприклад: говориться постійно (і надруковано у багатьох книжках), що "не було зброї, не було амуніції, не було ліків" і тому, як каже стрілецька пісня "встоятись не було сили". Тим часом можна ще віднайти в творах, виданих вже в Совєтському Союзі на основі архівів, якими розпоряджають більшовики, які запаси зброї і ліків були на так званому тоді "Юґо-западному фронті", себто на території України в 1917 році, коли ще велася Перша світова війна. Треба би теж, з покликанням на вірогідні джерела, подати, скільки було російського війська в Україні, зокрема, скільки російських вояків нараховували військові гарнізони у головних містах України, з Києвом у проводі. І треба би триматися докладно тих статистичних даних про стан Армії УНР і УГА в різних періодах визвольної війни і скільки було українських вояків у хвилині, коли 21 листопада 1920 року перестав існувати регулярний воєнний фронт, рештки Армії УНР переступили кордон до Польщі, були роззброєні і посаджені за дроти.


Ту проблему порушує Василь Верига ще в 1-му числі нашого журналу з минулого року. Він к. підстаршина 1 УД УНА, автор кількох книжок, з великим сентиментом до новітної історії України, багато читав і багато знає, але сам не переживав подій 1917-21 і не знає прерізних подробиць, які разом складалися на образ тодішньої нашої дійсности, тодішньої нашої війни-революції.


Василь Верига твердить, що винуватим був провід, бо коли нарід навіть не мав національно-державницької свідомости, то добрий провід повинен був ту свідомість народові защепити і надхнути його духом державницького патріотизму. У теорії автор такої тези має повну правду. Так воно логічно виходило б, так би воно повинно було бути. Але ця теорія зударяється з тодішньою дійсністю в Україні. Тією дійсністю є факт, що з вибухом Першої світової війни та в дні провалу царського режиму у Петроградській революції, в Україні не було ні одної народної школи, ні одного українського часопису, і був такий стан, що його передбачив своїм віщим духом Тарас Шевченко, що Україну "окрадено" з її національно-державницької свідомости. Україна "спала" — і хто мав прокинути її настільки, щоби вона впродовж тижнів-місяців стала державницько свідомою?


Провід не родиться з пустки, провід не постає, як "деус екс махіна". Цей провід мусить теж десь і на чомусь виховуватися. Коли ми читаємо спомини таких авторитетних авторів, як Євген Чикаленко, Микола Ковалевський,  Олександер Лотоцький, Марія Лівицька, Ісаак Мазепа й інші, то бачимо наче своїми очима, якою затяжною, трудною і складною була боротьба українців у 19-му сторіччі за право друку, за право перекладу Святого Письма на українську мову, за право зробити аматорську театральну виставу. Такий був стан посідання — чи пак його зовсім не було — українців в моменті вибуху революції і під час революції, за якою слідом зараз же прийшла і війна проти північного займанця та війна проти більшовицької пропаґанди, яка орудувала всіма тими арґументами, які припадали до смаку масі селян, які тільки у 1861 році перестали бути кріпаками, та масі робітників, які були залежними від своїх російських хлібодавців. А панував в Україні могутній "Протофіс" — організація російських промисловців, торгівців і фінансистів. Існувала велика російська земельна власність (поміщицтво), все шкільництво було російське, у православному духовенстві були тільки прихильні українству одиниці, і то на найнижчому ступні духовників, рештою воно було вороже супроти українства, існувала російська армія і поліційний апарат.


Революція внесла в ряди російської армії, поліції й адміністраційного апарату деморалізацію, це правда, але ж вони були на місцях. З проголошенням української держави не можна було обсадити своїми українськими людьми адміністраційного апарату, льояльного супроти українського уряду, ні в одній губернії. Зрештою, навіть в Галичині, яка виховувала народ і його провідну верству у куди кращих умовинах, бо вона була прилучена до Австро-Угорщини в 1772 році, а в 1848 році прийшла "весна народів", навіть в Галичині не можна було обсадити 1 листопада 1918 року українськими фаховими людьми апарату новопроголошеної Західньої Української Народної Республіки, а треба було користуватися охочими для такої служби жидами й поляками.


Так, був величезний ентузіязм. Автор цих рядків був приявний на маніфестації 1 квітня 1917 року: 100000 осіб маршували під жовто-блакитними прапорами Великою Володимирською вулицею у Києві, співаючи "Заповіт" Шевченка, а Михайло Грушевський промовляв спершу з балькону київської Міської Думи, а опісля на Софійській площі, кажучи: "Не покладемо рук, поки не буде здобута автономія, українське народовластя і державне право України". Десятки тисяч клякали і присягали на вірність тому завітові. Але просимо звернути увагу: "автономія". Коли автор цих рядків писав вже на еміґрації після Другої світової війни у лондонській "Українській Думці" про "Тернистий шлях української політичної думки" і підкреслив, що наша політична думка мусіла поволі, ступнево, йти від автономії до держави, то покійний Андрій Лівицький написав мені листа, що його зберігаю у свому архіві, що проголошувати тоді, на початку революції, українську державу, було цілком неможливо, — було просто смішно, бо не було з ким і з чим і як — коли в Києві було тоді ще 40000 російського війська, був ще здисциплінований російський військовий ґарнізон.


18 травня 1917 року відбувся у Києві Перший Український Військовий З'їзд з участю понад 700 делеґатів від зукраїнізованих чи охочих зукраїнізуватися українських вояків Південно-західнього фронту. Другий Всеукраїнський Військовий З'їзд відбувся 18-23 червня 1917 року з участю 2500 делегатів, які репрезентували кругло два мільйони війська. Третій Всеукраїнський Військовий З'їзд відбувся 2-12 листопада 1917 р. з участю аж 3000 делегатів також ніби від мільйонів зукраїнізованого війська. В "Енциклопедії українознавства" читаємо, що "число українців в російській армії у 1917 році досягало 4 мільйони, але українізація охопила тільки півтори мільйона вояків", бо мовляв, "ідея української реґулярної здисциплінованої армії не була популярна в тодішніх провідних українських колах". Це твердження на перший погляд ішло б по лінії тези, що винуватим був провід, який не мав зрозуміння для рідної здисциплінованої реґулярної армії. Це правда, що так було. Але хто взагалі творив українську революцію, хто ніс на собі ввесь тягар тодішньої велетенської праці?! Це ж була революція, революція, яка почалася в Петроґраді і на корінній Московщині під соціялістичними гаслами і в Україні було цілком неможливо відмежувати соціяльну проблему від національної, коли село тямило ще панщину і насправді далі залишалося під володінням російських поміщиків (українських можна було порахувати на пальцях одної руки), і коли поняття "солдат" було синонімо невільництва і кари.


І тому, хто тоді перебував в Україні, той мусів бачити, що вогонь революційного ентузіязму був солом'яним вогнем. Тут не місце подавати нарис історії українського війська із пригадкою всіх тих труднощів, з якими приходилося боротися при формуванні українського війська. Славити Господа, є окремий твір "Історія українського війська". Був ентузіязм — солом'яний, і проводирі не могли перетворити його в дійсний, тривкий, творчий, державницький, бо водночас ішла революція, і тому теж, що самі вони не мали можливости виховатися на державницьких провідників. Тому хвиля революції винесла на поверхню державницьких змагань Симона Петлюру, професійного журналіста, урядовця Земств, людину, яка була індивідуальністю понад пересічну міру і яка зрозуміла швидше, як його найближчі колеги з державної верхівки, що потрібна сильна українська армія. Михайло Грушевський і Володимир Винниченко проробили величезну роботу в початках української революції. Один і другий користувався подивугідною популярністю. І коли від Першого Універсалу 10 червня 1917 року до Четвертого 22 січня 1918 року проминуло кругло сім місяців, то за тих сім місяців ті люди, тодішні провідники української революції, при всіх своїх недоліках, при всій своїй відсутності державницького виховання, таки створили чудо. Чудо, бо з нічого, з пустки проголосили "Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу". Текст 4-го Універсалу сповнений революційно-соціялістичної риторики, але те одно речення було завершенням української політичної думки, було самовизначенням українського народу, було тією державницькою плятформою, яка сьогодні і назавжди залишиться, як національно-державницьке "Вірую" кожного українського патріота.


На трьох Всеукраїнських Військових З'їздах були репрезентовані тисячами делеґатів мільйони війська — насправді на папері, чи й без паперу. Але коли рушили зформовані на корінній Московщині війська Муравйова й Антонова-Овсієнка, то скільки було війська, щоб боронити Київ від півночі і сходу? І кого треба було вислати під Крути?! Студентський курінь і молодих вояків із Юнацької школи. Євген Коновалець передбачав катастрофу такого війська, що мало зупинити похід добре вишколених і узброєних московських вояків. Але де були ті — хай не мільйони — а сотні чи десятки тисяч війська, які маніфестували свій патріотизм в заявах на з'їздах у Києві?! І ті, які ще вживих з Армії УНР чи УГА, знають, що коли маршував вулицею українського села відділ українського війська, то з-поза плотів зустрічали їх похмурі погляди молодих і дебелих мужчин, які думали не про те, щоби приєднуватися до тих маршуючих вояків, а про те, що завтра прийдуть "інші" — денікінці чи більшовики — і будуть мститися на нічому невинному українському селі.


Не було національно-державницької свідомости, не було зрозуміння, що за свою державу треба боротися із зброєю в руках, бо тієї свідомости, того зрозуміння не можна було набратися за час перебування під "обрусительним" царським режимом від трагічного бою під Полтавою 1709 року. І не були винуваті провідники, бо не мали де виховатись, не мали відкіля взятися. Тому не треба судити тодішній провід, який був таким, яким мусів бути, і можна тільки стверджувати трагічний у своїх наслідках факт, що Україну "в огні окрадену збудили" — окрадену з усіх тих прикмет, які потрібні, щоб створити, зберегти й оборонити свою державу. І це мститься по нинішній день. Бо й тепер, у 80-их рр. 20-го сторіччя — це феномен, що народ, який має кругло 40 мільйонів душ і тисячелітню християнську культуру, не тільки не має своєї держави, але в масі боїться говорити голосно рідною мовою на вулицях українських міст! І так, як тоді, була жменя інтеліґентів, які стали автоматично, примусово провідниками народу, бо інших не було, так і сьогодні одиниці чи тільки десятки чоловіків і жінок мають відвагу ставати на прю з гнобителями, за ту свою відвагу "каратися, але не каятися". І Господь один знає, який український провід з'явиться в хвилині, коли розвалиться імперія. Тільки напевне можна знати і передбачити, що це будуть тамошні люди, ті власне герої, які тепер караються і не каються — і нам, чи пак нашим дітям і онукам, стидно буде, коли в тому новому історичному моменті українська вільна громада не буде одностайною, сильною, зорганізованою і здисциплінованою, а буде такою, як ті маси українців, здатних носити зброю, які в рр. 1917-21 проголошували свою "невтральність". І коли аналізуємо події з-перед 60-ти з гаком років, то чи не варто призадуматися теж над сучасним, над теперішнім станом української вільної громади? Тієї громади, якої не гнобить ніякий займанець, та яка проте поводиться так, що ворог затирає руки, бо дістає докази, що наша вільна українська громада думає про добро своїх партій, а не про Україну.



 

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації