ЗІ СПОГАДІВ ПЕРЕКЛАДАЧА

Осип Залеський

Ролю і працю перекладача не завжди як слід оцінюють і тому приходить не раз до смішних, а то й немилих вислідів, коли перекладач неправильно перекладає, не знаючи добре нюансів обох мов, себто цієї, з якої перекладає, і цієї, на яку перекладає. І буває, що перекладач умисне подає переклади слів або й цілих думок так, щоб пошкодити або допомогти одній чи другій стороні. У цих спогадах хочу розповісти дещо з моєї "практики" перекладача з часів першої та другої світових воєн. Роля перекладача у військових частинах дуже важлива, зокрема в арміях, які оперують на теренах, де живуть люди, що не знають мови війська, бо тут нераз рішається життя цивільної людини, яка не знає і не розуміє мови вояків.

Як став я перекладачем? Моя "кар'єра" військового перекладача почалася в австрійській армії, і то досить "випадково". По закінченні школи, чи радше курсу для старшин, був я призначений роєвим у сотні 35-го полку краєвих стрільців, що рекрутувався з Золочівщини, а в час війни в 1914 році мав свою кадру в містечку Штернберґ на Моравах. Коли "моя" сотня мала відходити на італійський фронт, весною 1917 року, підійшов до мене підстаршина — українець та спитав, чи я не відступив би йому моє місце роєвого, бо тоді він міг би "вскочити" на моє місце. В тій сотні є його шурин, старший десятник і вони не хочуть розлучатися, а іти разом на фронт.

Як ви собі це уявляєте? — кажу йому, — сотня вже сформована і сотенний не погодиться на зміну, тим паче, що для нього нема жодних підстав. Я на це радо погоджуся, бо хто "рветься" на фронт?

—  Якщо ви з моїм проханням згідні, — каже мій краян, — то розв'язати цю справу можна досить просто:  ви зголосіться до лікарської візити, як хворий, і поки лікарі розпізнають вашу хворобу, мине декілька днів і на ваше місце мусять когось призначити, а про це вже постарається мій шурин, щоб я зайняв ваше місце, бо сотня за два дні вже від'їздить на фронт.

—  Добре, — кажу, але я здоровий, то ж яку хворобу може собі "видумати"?

—  О, це справа не дуже тяжка, — відповідає мій "заступник". — Завтра ранком перед візитою у лікаря випийте склянку міцного вина і горнятко доброї чорної кави, закуріть папіроса — серце буде у вас битися, як шалене.

Я послухав його поради, лікар оглянув мене, запитав, з якого часу маю таке неспокійне серце, а я відповів йому, що від декількох днів.

—  На сьогодні звільняю вас від служби, а завтра прийдіть знову, бо я за першим разом не можу розпізнати вашої хвороби — сказав лікар.

Наступного дня перед лікарською візитою я знова "підкріпив" себе вином і чорною кавою, а лікар лиш покрутив головою і сказав, що не може поставити діяґнози, не може розпізнати моєї хвороби і я мушу піти до лічниці для обслідження лікарями-спеціялістами. Наступного дня мене відіслали до військової лічниці в місті Троппав, а "моя" сотня від'їхала на італійський фронт. Від'їхав і мій "спаситель" зі своїм шурином. У лічниці не випускали з приміщення, не можна було піти в місто на вино і чорну каву, лікарі оглядали "з усіх сторін", просвітлювали рентґеном і остаточно ствердили, що я здоровий "як кінь", і відослали назад до полку, де я дістав призначення вишколювати рекрутів до нової фронтової сотні.

По кількох днях закликали мене до полкової канцелярії і повідомили, що, на наказ командування армії, я призначений перекладачем російської мови на східнім фронті і маю зголоситися в команді 16-ої самостійної бриґади, яка займає відтинок фронту в Карпатах, в околиці міста Мармарош Сиґота. Як попав я на таку "посаду"? Референтом для перекладачів російської мови в начальній команді австрійської армії був резервовий сотник д-р О. Маковей, відомий український письменник. Коли в якійсь частині авст. армії потребували перекладача для російської мови, сот. Маковей подавав прізвище і полк перекладача зі свого "резервуару" перекладачів. Попадали туди українці, що знали "згрубша" російську мову, попав туди і я.

Попрощавшись з моїм полком, поїхав я поїздом через Мадярщину в напрямі Мармарош Сиґоту. Для характеристики тодішніх відносин в Австро-Угорщині варто зазначити, що хоч це була одна держава, але Мадярщина завжди показувала свою окремішність і немов незалежність від Австрії. В той час, про який іде розповідь, в Австрії була карткова система на харчові продукти, яких було обмаль. Їдучи територією Мадярщини, здивувало мене, що у ресторанах не треба карток на хліб, молочну каву й інші продукти, бо в Мадярщині не відчувалося браку харчів. Були навіть поговірки, що Мадярщина продає Швайцарії кукурудзу, яку Швайцарія відпродує Австрії.

Залізницею доїхав я до Мармарош Сиґоту, а звідти принагідними військовими підводами та пішком дістався до штабу бриґади, яка розташувалась в ловецьких домиках якогось австрійського князя, на невеликій поляні. Над річкою, серед високих верхів Чорногори. На фронті не було боїв, тому в команді жилося спокійно. Роботи для перекладача не було, бо не було боїв, не було й полонених, яких переслухували, щоб дістати відомості про розміщення ворога. З цивільним населенням команда не мала зв'язків, бо в близькій околиці не було людських осель. Раз лише зробився "рух", бо військова стежа зловила двох солдатів, але яке було розчарування, коли полонені призналися, що вони втікачі з табору полонених в Чехії. Вже довший час мандрували вони ночами верхами Карпат в надії, що вдасться їм перейти фронтову лінію і дістатися додому. Вже близько їхньої мети попали в руки австрійської сторожі і помандрували знову до табору полонених.

З австрійського боку підготовлявся наступ і з літаків розкидали летючки над російським фронтом із закликом до солдатів, щоб кінчили війну і поверталися додому ділити землю. Це було літо 1917 року, час революції в Росії. Текст летючок дістав я з команди армії і перекладав його на російську мову. Летючки помножували літоґрафічним способом, а літаки розкидали їх над російською фронтовою лінією. Не знаю, чи зміст цих летючок переконував російських солдатів, але під натиском австрійських військових частин фронт заломався і російські військові частини почали відступати. Команда бриґади зі своїми обозами вибралася з гірської закутини і стрімкими гірськими дорогами, збудованими вже в час війни у непроходимих гірських лісах, дісталася до села Рафайлова. Мандруючи лісами, в яких були стрілецькі позиції, видно було сліди праці вояків, що в час спокою на фронті будували на гірських потічках різні маленькі споруди, використовуючи силу води потоків. Там "молов" маленький млин, у другому місці монах, вирізьблений з дерева, дзвонив безупину дзвоном з бляшаної консервної пушки, а там знову "пара" крутилася в безконечному танці, — все порушуване водою. Видно було фантазію вояків, які урізноманітнювали собі час фронтового безділля.

Долиною Прута, через Татарів, Микуличин, Березів, ішли ми, майже без боїв за відступаючими російськими військами в напрямі Косова — Кут. По дорозі бачили ми вже сліди "русскої культури": в Татарові, в костелі "квартирували" військові коні, які й залишили по собі сліди свого побуту. В містечку Пістинь штаб нашої бриґади задержався на короткий відпочинок. На вулиці стрінув мене начальник штабу бриґади і запропонував піти з ним і подивитися, як будуть вішати "попа", вірменського пароха з Кут.

— Чому, за що? — спитав я сотника.

—  Коли перші австрійські стежі входили у містечко Кути, парох наказав дзвонити в дзвони і цим давав знак російським військам про рух австрійських військових частин — вияснював мені старшина.

—   Це якесь непорозуміння, — відповів я йому. — якщо парох казав дзвонити дзвонами, то хіба хотів у цей спосіб привітати входячі австрійські війська, бо йому, як католицькому священикові, певно не в гаразді  жилося під російською православною займанщиною. А втім російський фронт спинився вже на узгір'ях біля містечка Вижниця на Буковині і російські війська бачуть, як на долоні, входячі австрійські відділи і дзвони їм не потрібні. А хто зробив донесення на вірменського пароха? — запитав я.

—  Люди з Кут, — відповів старшина.

—  Не вірте їм, бо це можуть бути якісь "порахунки", може жидів, які звичайно поборюють священиків, що остерігають своїх парохіян перед визиском зі сторони різних типів. Я не знаю цього пароха, але не вірю, щоб він, як священик, заслужив на таку тяжку кару.

—   Може правда по вашій стороні, треба цю справу ще добре провірити, — відповів старшина.

Наступного дня штаб нашої бриґади переходив містом Кути і на вулиці побачив дівчину-вірменку, знайому ще з гімназійних літ.

—  Як там ваш парох? — запитав я її, — є вдома?

—  Так, вже вдома, — відповіла вона. Вчора був заарештований австрійськими вояками на донос наших "приятелів" — жидів, але, на щастя, його виправдали і звільнили.

—  Скажи йому, що це я причинився до його звільнення.

Цей епізод подаю, як приклад, що й перекладач може допомогти в біді.

Фронт спинився на Буковині, а штаб бриґади зупинився в селі, в околиці Сторожинця. Одного дня каже мені начальник штабу, що з фронту телефонує командир куреня, що напроти його куреня якась людина дає знаки якимось блискучим предметом російському фронтові, що розміщений на горбках. Візьміть стежу з двох вояків, зголосіться в командира куреня і провірте цю справу. Я виконав наказ і командир куреня показав мені цю "підозрілу" людину, що "давала москалям знаки".

—  Пане майоре, зголошую командирові батальйону, — та це селянин косить, а коса блистить на сонці.

—   Підіть та скажіть тому "бауерові", що під фронтом не вільно махати косою і притягати уваги ворога.

Я виконав доручення курінного, підійшов до нашого ґазди і передав йому слова майора.

—  Та я, пане, знаю, що тепер війна і що тут фронт, але моя корова цього не розуміє і хоче їсти, тому я  мушу вкосити трохи трави, бо інакше корова не дасть молока.

—  Робіть це вечером, щоб коса не блистіла від сонця.

На дальшу розмову не було часу, бо москалі, побачивши трьох австріяків на полі, привітали нас шрапнелями. Ми скористали з близького лісу і під охороною дерев вирвалися з кола обстрілу.

В бриґаді пробували збудувати телефонну підслухову станцію, яка мала ловити телефонні розмови ворога. Підслуховий апарат мав вигляд телефонного полевого апарату, з якого виходило шість ізольованих дротів (ліній), що їх треба було провести аж до дротової огорожі ворога і там зачіпити за дріт, що огорожував стрілецьні рови, а якщо це було неможливе, впихали кінці дротів, при допомозі грубших гачків, у землю. Апарат мав дві слухавки, які вкладалося на голову і так можна було чути розмови телефоністів у ворожій фронтовій полосі. При апараті сидів перекладач і записував підслухані розмови до зошита. Зміст розмов, які відносилися до розміщення і активности фронтових частин, передавалося телефоном командуванню бриґади чи дивізії, залежно від цього кому "спетельф" (спеціяльна телеф. станція) підлягала. До такої станції приділили мене як перекладача. Але підслуховий апарат, хоч був зовсім новий, не ловив ніяких телефонних розмов, незважаючи на всі заходи і проби телефонного старшини. Станція була приміщена в напіврозваленій хатині, за першими стрілецькими ровами. Пригадую, що перед нашими окопами, у "невтральній зоні", стояв гарний будинок, мабуть, поміщика цього села. До нього  "забігали" нічною порою і австрійські, і російські вояки та тягнули з нього, хто що міг. Заходив туди і знайомий австрійський старшина, командир фронтового відтинку, і розповідав, яке там гарне устаткування, меблі, килими, посуд. Є там — розповідав він — гарна і вартісна порцелянова столова застава, якої жителі не встигли забрати. Одна ґраната може розвалити дім і знищити це все добро. Хотів би я забрати хоч цю порцеляну, — говорив старшина, — бо шкода, щоб вона пропала від стрілен, що може статися кожної хвилини, але соромно мені забирати чуже добро, хоч воно тепер безпанське, і, коли фронт рушиться, все пропаде. Що сталося з тим "добром" — не знаю, бо станцію через її несправний апарат, тимчасово звинули, а мене приділили до іншої подібної станції коло містечка Глибока (на Буковині), якої командиром був поручник Осип Левицький, пізніше директор гімназії в Станиславові.

Апаратура станції була справна, бо це був апарат з німецької фабрики, а апарат попередньої станції був виробом австрійським, мабуть, ще не вдосконаленим. На цьому відтинку фронту був відносний спокій, не було боїв, не було й що підслуховувати, тому її зліквідовано, а мене приділено до сусідньої, що мала число 22. Командиром станції був поручник, по національності чех, що знав російську мову. Крім нього було ще нас трьох перекладачів, між ними ст. десятник Іван Мартюк, по війні визначний кооперативний працівник. Технічну роботу, як закладання нових телеф. дротів та телф. сполучення зі штабом дивізії, якій наша станція безпосередньо підлягала, виконували два вояки, з яких один працював перед війною в Одесі, знав російську мову і помагав нам як перекладач (називали ми його жартівливо "одеський жулік"), так, що ціла наша станція була "українськомовна", бо з нашим поручником ми розмовляли по-українському, а він з нами по-чеському. Був це резервний старшина, гімназійний учитель, великий чеський патріот, ненавидів Австрію, як усі чехи, і з тим не крився перед нами. А часу для розмови було досить, бо при апараті сиділи ми за чергою. Виходити з стрілецьких ровів не було потреби і охоти, бо, хоч боїв не було, заблукана російська куля могла попасти, москалі стріляли "для приємности".

В розмові з поручником — чехом, ми зорієнтувалися, що чехи певні, що Австрія розвалиться і на її території постануть національні держави. Він вже знав, де має зголоситися до праці в чеській державі, як лиш чехи проголосять свою самостійність. Він був хворовитий, тому його звільнили з фронтової служби, а на його місце прийшов підпоручник Семен Цап, українець, так що наша станція всеціло зунраїнізувалася.

Підслухані розмови були часто відбиткою фронтових настроїв російського війська, а що був час революційних подій і "порядків", які відбивалися й у фронтових військових частинах. Одного разу перехоплюємо наказ, що на наш фронтовий відтинок має початися наступ в означеній годині. Повідомляємо про це команду дивізії, в штабі дивізії поденервування, наказ про строгу готовість, щоб відбити наступ. Але по недовгому часі перехоплюємо другу вістку: "Товариші, полковий комітет рішив, що наступати на ворога немає потреби, тому попередній наказ відкликаємо".

Революційні події здеморалізували вже фронтові частини і російські солдати почали нав'язувати контакти з австрійськими вояками, а піддержувати нам цей контакт і "витягати" потрібні вістки доручив штаб дивізії нашій станції. Почалися щоденні відвідини солдатів, поєднані з "вимінною торгівлею". "Водка" і "часи" — це був найбільш бажаний товар, за який платили рублями або чаєм. Треба було їздити у Чернівці по "товар", бо нам залежало на вдержуванні контакту з солдатами, при цій нагоді ми довідувалися про події в Україні, а часом і вдалося дістати якусь газетку. Дивувало їх тільки, чому лиш наша групка виходить з ними на розмови, а не приходять інші вояки. Ми їм вияснювали, що на фронті, крім нас кількох українців, інші вояки це — мадяри, і з ними вони не могли б порозуміватися.

Одного дня, а була це вже половина січня 1918 року, підійшла до наших дротяних загород більша група солдатів, щоб з нами попрощатися. Їхні комітети рішили, що "воєвать нє надо", тому вони залишають фронт та повертаються домів, щоб ділити панську землю. Кидайте й ви фронт та ходіть з нами. Землі у нас багато, "хватить" і для вас. Наступного ранку російські стрілецькі рови були порожні і ми ходили поза колишню фронтову лінію, а що це був "щедрий вечір" (день перед Богоявленням), гостили нас селяни варениками, бо село, хоч було в фронтовій полосі, не було еваковане. Наступного дня, у свято Йордану, пішли ми по полудні знову в село, побалакати з селянами, але вже здалека почули крики дітей: "якесь військо надходить". Ми зробили "стратегічний" відступ, бо побачили румунських вояків, що входили в село, щоб обсадити залишені російські позиції. Були це старші віком румунські ополчені, погано одягнені, зі старими крісами, а що Румунія була союзницею російської держави, ромунське командування мусіло "залатати" частину фронти, з якого відійшли солдати. В нашій телестанції ніхто не знав румунської мови, тому її зліквідували, а мене приділили до штабу сьомої армії, який квартирував у місті Снятині.

В штабі армії панував спокійний настрій, бо це був час, коли в Бересті Литовськім велися мирні переговори між більшовицькою Росією і Україною та Центральними державами. Була надія на скоре закінчення війни, мир з Україною та на хліб і сало, яке прийде з України і вирятує Австрію від голоду. По кількох днях побуту в Снятині дістав я наказ поїхати в Чернівці і зголоситися у команді корпусу як перекладач. Коли цю вістку почули мої співпрацівники, висловлювали мені співчуття, бо начальник штабу корпусу, в якого я мав працювати "страшний" чоловік. У нього працювали вже три перекладачі, але не могли з ним видержати, і один втік до румунів, другий заразився якоюсь хворобою і пішов до шпиталю, а третій застрілився.

—  А я спробую, може не такий чорт страшний, як його малюють, — сказав я, і наступного дня поїхав поїздом у Чернівці.

Відшукавши приміщення штабу корпусу, зголосився я у начальника штабу, сотника Балеану, румуна по національності.

—  Ви коли приїхали? — запитав мене.

—  Я тільки що з поїзду, — відповів я.

—  Обід вже їли? (це була обідня пора).

—  Ще не обідав, — відповів я.

—  Ідіть до нашої харчівні  (при такій вулиці), а я телефонічно скажу, щоб дали вам обід а по обіді зголосіться у мене.

Не такий чорт страшний, — подумав, — коли цікавиться чи я вже обідав. По обіді я знову зголосився у сотника і він почав зі мною розмову.

—  Ви, мабуть чули, що я страшний собака, бо таке про мене говорять, а справа мається так: Декілька кілометрів від Червінців є румунський фронт. Знаємо від розвідки, що вони готовляться до наступу на наші  позиції і це може статися кожної хвилини. Я або мій адьютант мусимо бути постійно в штабі, щоб в разі наступу дати відповідні накази. Буває, що ми оба мусимо вийти з кімнати, і тоді хтось мусить бути в приміщенні, щоб нас телефонічно повідомити. Словом, ми мусимо бути в службі 24 години, і ви мусите тут спати, а в час сніданку, обіду і вечері будемо чергуватися. Цього не розуміли ваші попередники і думали, що в Чернівцях матимуть змогу бавитися, а то воєнний час і на забави не пора. Якщо ви годитесь на таку службу, залишайтеся, якщо ні, я підпишу вам потрібний документ і вертайте звідкіля приїхали.

—  Я залишаюся, — відповів я.

Співжиття з сотником і його адьютантом, поручником чехом, було зовсім добре, майже товариське, хоч я був тоді лиш кандидатом на старшинський ступінь. Сотник Балеану любив жартувати, покпивав зі старшин чехів, що не хотіли признаватися до своєї національности, лиш удавали німців.

—  Я по національності румун, і з цим не криюся, хоч я старшина австрійського генерального штабу.

Праці багато я не мав, міг читати часописи, але весь день мусів бути в приміщенні і тут спати на долівці, бо на ліжко не було місця. Коли минула небезпека румунського наступу і на фронті було спокійно, я міг часом вийти в місто, а вечорами, коли сотник ішов з дружиною до каварні, що містилася в цій самій кам'яниці, запрошував і мене для товариства. Мені належалася відпустка, але сотник не хотів мене пустити від себе, вимовляючись, що знову буде мати клопіт з перекладачем.

По декількох тижнях сотника покликано до штабу начальної армії, а на його місце прийшов сотник чех, зовсім відмінний тип старшини. У нього все відбувалося "по-службовому". Якщо в кімнаті було гаряче, я розпинав комір і сотник Балеану ніколи не звертав на це уваги, але його наступник (забув його прізвище) звернув мені увагу "урядовим тоном". Якщо сидите в одній кімнаті з сотником генерального штабу, то застібніть свій комір. Коли побачив, що я сплю на долівці, подбав про ще одну кімнату, де працював сам, а для мене приказав поставити ліжко. Удавав німця, бо коли наш чура відозвався до нього по-чеськи, сотник накинувся на нього з лайкою: "Ти свинтуху, по-якому до мене відзиваєшся?" Коли я згодом, вже як старшина УГАрмії був у Празі, стрінув на вулиці мого колишнього сотника, вже як майора чеської армії, хотілося мені пригадатися йому з Чернівецьких часів, але він був у товаристві інших чеських старшин, тому не хотів його "дискредитувати". Був це інший тип чеха, відмінний від цього із станції ч. 22, що розповідав нам про майбутню чеську державу.

Як я вже згадав, у нього все було "по-службовому". Мені належалася відпустка, і, коли я про це зголосив йому, він негайно потелефонував до штабу армії, щоб прислати йому нового перекладача, бо мені належиться відпустка. За два дні дістав я потрібні документи, на моє місце приїхав новий перекладач Усусус, і я поїхав на двотижневу відпустку до Самбора, де жила моя мама і брат. В часі відпустки дістав телеграму: після закінчення відпустки зголоситися до штабу Сьомої армії. Відпустка проминула скоро, як це буває з усіми відпустками, і я повернув знову до Снятина, до команди сьомої армії. Тут мене зустріло "миле розчарування": я дістав наказ від'їхати до міста Могилева над Дністром, в Україну, і зголоситися там до австрійського командування.