14-та СОТНЯ 30-го ПОЛКА

Спомини

Ярослав Сиваник    

Восени 1944 року частини переформованої Дивізії „Галичина" прибули з Нойгаммеру і Кіршбавму у Словаччину, після тяжких боїв під Бродами. З кінцем жовтня того року нас 15 українців закінчили підстаршинську школу в Любляні (Ляйбах) у Югославії. Одна група виїхала поїздом з Любляни одного вечора, а друга група наступного. В день небезпечно було їхати, бо американські літаки, які мали базу в Італії, сильно обстрілювали поїзди з бортової зброї.

Я був відповідальний за другу групу. Прибули ми на Словаччину до міста Жіліни (там містилась головна квартира дивізії). Зібрав я військові книжки від кожного і подався до штабу дивізії, щоби кожного приділити до тої сотні, по-можливості, з якої він виїхав до школи. Передав документи одному з секретарів, а сам подався відвідати шваґра Івана Джиджору, який працював на дивізійній пошті. За яку годину я повернувся, а секретар каже, що книжки забрав один вояк, котрий їде до 30-го полку. Я занепокоївся і кажу: „Крім мене, ніхто не міг прийняти папери, бо ціла група чекає мене на пероні".

Секретар дуже збентежився. Пішов я шукати того вояка й нараз бачу швидко йде старший вояк в уніформі, не зовсім допасованій. На моє запитання, він признався, що має наші документи. Сказав я йому кілька терпких слів, і ми всі всіли до поїзду. Примістився я біля незнайомого вояка, який сказав, що він два місяці в дивізії, а тепер їде до штабу 30-го полку. Прибули ми в місто Велька Битча. Вояк, на ім'я Михайло, з поїзду попрямував до штабу полка, а нас трьох пішли до протитанкової 14-ї сотні („Панцер єгер"). У канцелярії привітав нас сотенний командир-хорунжий Пилип Трач, який приділив нам рої, і почались польові військові вправи, нічні пробні алярми, руханка, чищення зброї і т. п. Днями і ночами вартові вдержували 24 годинні стійки на мості і в деяких місцях на річці Ваг, де вночі просувались човнами комуністичні партизани. Згодом прибули хорунжий Теодор Барабаш і десятник Василь Верига.

Одної неділі по полудні я зі своїм товаришом вийшли в місто. Навпроти йде старшина ніби мені знайомий. Я підніс руку до поздоровлення, а він: „Десятнику, я називаюсь отець Михайло Ратушинський, - потиснув мою правицю, - від тепер будемо добрі друзі". Я, очевидно, перепросив його за мої „терпкі" слова в Жіліні.

Отець Михайло був направду гарна особистість. Приїжджав до сотні й проводив гутірки на релігійні і світські теми.

Наша сотня кожної неділі брала участь у Богослуженні в місцевій церкві. Словаки в загальному виявились вельми приязними, але, помимо наших доказів і пояснень, не могли зрозуміти, чому ми воюємо проти „наших слов'ян" руских.

Після війни з табору біля Ріміні я листувався з одною родиною зі села Мала Битча, яка у 1946 році була посередником з моїми батьками. В цей спосіб було безпечніше для моєї родини в Україні. Ті словаки писали мені, що тепер уже нас зрозуміли й переконались, хто такі „рускі слов'яни". Одного дня команду сотні перебрав німець Гансен. Хор. Трач обняв першу чоту, а хор. Барабаш - другу.

Після наших Різдвяних Свят 1945-го почали кружляти чутки, що дивізія буде змінювати свій постій.    

На Йордан о. Ратушинський біля ледяного хреста відслужив Молебень і посвятив воду, один рій вистрілив сальву, а два дні пізніше - наказ: „Вирушаємо в дорогу до Югославії!" Вояки з поспіхом приготовляються, прощаються з добрими словаками, а ще більше з дівчатами - „слєчними". Не одна дівчина пустила сльозу. Казали, що наші хлопці-вояци найгарніші. З перепонами (бо випали великі сніги) частина за частиною подались в дорогу. Хворі й старші їхали на возах. Вози і коні зареквірували у словаків заздалегідь. День за днем маршируємо через Дубницю, Тренчин, Нове Мєсто, Міяву, Левари, Маляцке.

Ночами відпочивали в наперед підготовлених квартирах передніми командами („форкомандо"). У Маляцке сотня задержалась пару днів. Це була погранична місцевість і вояки позбувалися словацьких корон, купуючи найбільше хліб.

Деякі старшини і підстаршини були втаємничені у пляні перейти цілою сотнею до УПА.

Пригадую, що в стодолі на розмові були хорунжі Пилип Трач, Теодор Барабаш, підстаршини Роман Лазурко, Лука Заставний, Володимир Гриник і автор цього спомину. Ми очікували зв'язкового від УПА. Опівночі появився сотник Богдан Підгайний і повідомив, що Команда УПА не може нас прийняти з причини великої концентрації прифронтових військ Червоної армії на Прикарпатті, а в Карпатах очікує, щоби фронтова лінія віддалилась від Карпат. Раджено, щоб Дивізія задержалась в цілості, бо з кінцем війни політичне положення може змінитися. (Див. Филип Трач: „Останній наш маршрут...", ВК, ч. 4,2009, ст. 94).

Відпочивши, ми перейшли границю зі Словаччини в Австрію і так снігами підбились, що ледве ноги тягнемо. В одному присілку ми зауважили пару коней запряжених до саней. Кивнув я рукою на двох вояків, підійшли ми до господаря і кажу, що нам потрібні коні, бо вояки сильно перемучені, у наступному селі ми йому коні залишимо. Німець нічого не відповів, передав нам коні і пішов. Накопичилось повні сани вояцтва, і їдемо. Проїхали ми кілька кілометрів. Нас здоганяє поліцейський автомобіль. Зупинились. Комендант поліції питає: „Хто дав наказ забрати коні?" - Я підніс руку. Він підійшов до мене, поклав руку на плече і каже: „Ви арештовані".

Двох моїх вояків, які були спільниками цього „заговору'' теж поїхали зі мною.

На поліції нас трьох залишили в кімнаті, перейшли в іншу радитись, що з нами зробити. За 10-15 хвилин підходить до нас комендант і каже: „Ми рішили відпустити вас, під тою умовою, що на терені Австрії ви не будете в нікого забирати коней".

Я собі подумав: а скільки ви, німці, забрали коней від господарів в Україні?

На початку березня 1945 року 14-та сотня прибула до місцевості Веляне. Сотня заквартирувала на горі в замку, а штаб 30-го полку нижче, під горою, в містечку Веляне (Velenje). Сотня була в строгому поготівлі, а ночами подвоєно охорону, бо навкруги ліси і густі кущі простягались із західної сторони аж під мури замку. Ми мали в сотні двох підстаршин німців. Один з них вийшов із замку на прохід і не повернувся. Група вояків шукала за ним і - дарма. Одного дня господар, який орав свій город, побачив вбитого, легко прикритого землею. Це був той німець.

Одного вечора сотенний сказав мені зголоситися до штабу полка, де службовий старшина каже до мене: „Візьми десять вояків і їдь до Марбурґу. Я дам тобі десять підвод; звідти маєш привезти зброю і амуніцию для полку. Звідси виїдеш о годині 12-ій вночі". Вибрав я одинадцять вояків зі свого роя, взяв харчі.

О годині 12:00 вночі десять возів з кіньми, без візників, чекали біля штабу полка. На кожнім возі я вмістив одного вояка, на передньому я з візником, а на задньому возі, крім візника, один вояк зі скорострілом. Рушили в дорогу. Перед обідом були в місті Марбурґ. По обіді навантажили на вози піхотинську зброю і амуніцію. Як почало темніти, ми з тим „добром" рушили у поворотну дорогу. Коли прибули до штабу полка, я дякував Богу, що нам цей проїзд вдався. Бо і коли б партизани напали на нас?..

Військове заняття проходило згідно з пляном. На вправи три чоти виходили поза замок, а одна чота лишалася для охорони.

До нашої сотні прибуло кілька вояків з Волинського леґіону, деяких я запам'ятав: хор. Черник, бунчужний Мороз і десятник Сатана. Були вони добре вишколені і тримались з нами до кінця війни.

З кінцем березня прийшов наказ провірити східню частину регіону, бо тітовські комуністичні партизани частіше нападали на військові частини в тих околицях. Дивізійна розвідка повідомила, що з Москви літаками скидають вишколених інструкторів і тому їхня акція проти дивізії посилилась.

Перша чота під командою хор. П. Трача, друга чота під командою хор. Т. Барабаша вибрали харчі і вирушили в гори. У підніжжі гір оба командири узгіднили день і час, коли тут знову стрінуться, щоби разом повернутися до замку. З чотою хор. Барабаша ми провіряли гористий, а часто заліснений терен. Подекуди були господарства, подібно, як в Карпатських горах. Під вечір зайшли ми на одне господарство, хлопці провірили будинки і знайшли в стодолі - в соломі - радіо і надавчий апарат. Ми взнали, що партизани вибрались з великим поспіхом. На господарстві була лише господиня з дочкою.

Показали ми їм знайдені апарати, а вони почали плакати і казали, що нічого про це не знають. Хор. Барабаш запевних жінок, що не буде їх карати. Розставили ми кругом господарства охорону й там заночували. Вранці чота рушила в гори, сутички ми не мали з партизанами, але відчули, що вони (партизани) мали нас на оці.

Під вечір, згідно з домовленням, ми зійшли вділ. На станиці вартовий сказав, що хор. Трач, не чекаючи на нас, відійшов до замку, до якого було не менше 8 км лісовою дорогою.

Після короткого відпочинку чота рушила в зворотну дорогу. Пройшли ми приблизно половину дороги, а ніч була місячна, нараз зауважили по середині дороги темні широкі плями. Закривши себе польовою палаткою і при світлі електричної лямпи ми побачили, що це кров.

Зараз хор. Барабаш приказав чоті „розпорошитись" на два боки дороги, зброю мати напоготові, у бойовому порядку йти далі. На краю лісу на нас чекали хлопці з чоти хор. Трача. Від них довідались, що вояк Гусак пристав у корчах задля своєї потреби, і його партизани схопили. По кількох хвилинах донесли до переду, що Гусака немає. Хор. Трач, задержавши чоту, один рій послав, щоби знайти Гусака. Партизани сиділи в корчах і чекали. Коли рій наблизився, нараз з обох боків дороги посипались стріли. В бою трьох наших вояків впали вбитими, між ними перший скорострільчик Михайло Балацький (мій шкільний товариш з Маркови Тернопільської области), кількох ранили. Як решта чоти підбігла, партизани втекли. Вбитих побратимів ми, згідно військової традиції, похоронили на цвинтарі поблизу замку.

1-го квітня 1945 р. прийшов наказ вирушати в дорогу. Сотня марширувала до Австрії на фронт. Перше бойове хрещення ми мали на горі Ґляйхенберґ. Вночі сотня зайшла не в окопи, але у „вовчі ями". Біля години 5-ої червоноармійці відкрили ураганний огонь з артилерії і „максимів" та пішли в наступ. Обороняючись, вояки відступили, але, на щастя, за нами стояла друга оборонна лінія, і червоних стримано. Наша сотня зазнала багатьох вбитими. Наш сотенний командир Гансен мав прострілену п'яту.

Зчасом сотню доповнили та призначили на лівий відтинок фронту поблизу міста Фельдбаху. Хор. П. Трач перебрав команду над сотнею, хор. Барабаш 1-шу чоту, а другою призначено хор. Романа Ременюка.

Коли під'їжджала до сотні польова кухня з обідом, на нещастя, совєтська „катюша" її розбила. Вояки голодні. Деякі давали собі раду. Вночі зайшли до стайні „бавора" (господарі втекли з фронтової лінії), „зорганізували" підсвинка, бо іншої ради не було, й голод вгамували. Пів кілометра позаду десятник В. Гриник стаціонував зі своєю залогою і 3,7 см протипанцирною гарматкою. Одного спокійного дня зв'язковий Славко Сліпенький передав мені записку від Гриника, щоби зайти до нього. Я полем зійшов вдолину, гарматка стоїть замаскована біля шопи, входжу в хату, а там сидить Гриник; покурює і сміється до мене.

- Влодку, ти, мабуть, вродився в чіпчику, бо тут тобі, як в небі, - кажу.

Погостив мене свіжими варениками, і почали згадувати, як довго ми у війську та вгадувати, що дальше буде. Тут нараз прибігає посланець з моєї сотні і кличе: „Десятнику, ходіть скоро, бо червоні почали нас атакувати". Я бігом до сотні. Поки добігли вгору, стрілянина втихла. Але двох вояків важко поранило, а одному відламок з артилерійського стрільна відірвав ногу. Ми з'ясували ситуацію. Виявляється двоє зв'язкових десь у хаті, яка стояла недалеко наших окопів, почали смажити кусень м'яса. Червоні побачили з комина дим і гарматним вогнем обстріляли хату й наші позиції.

25-го квітня 1945 р. хор. П. Трач наказав 2-ій чоті зголоситись позаду фронту для присяги. Ми зійшли приблизно 2 км поза фронт і там з'єднались з іншими дивізійними частинами, вставились у трикутник і склали присягу на вірність Україні і українському народові. Присягу проводив дивізійний капелян о. Левенець. Від того часу Українська Дивізія стала частиною Української Національної Армії під командою генерала Павла Шандрука. Повернувшись у першу лінію, серйозних бойових сутичок на нашому відтинку не було, лише час до часу більшовицька „катюша" докучала, бо стрільна при легкім дотику галузки розривались на дрібні кусні і спричинювали поранення.

8-го травня 1945 року повідомлено залишити окопи і марширувати на захід, бо війна закінчилась. 14-та сотня вийшла з окопів тихим порядком; те, що могло дзвінко шарудіти, як газмаски чи бляшані їдунки, наказано залишити в окопах, лише забрати зі собою зброю.

В окопах залишився хор. Р Ременюк і я зі скорострілом та двома автоматами. Ми бачили, як долиною через колійову лінію стрибали червоноармійці. Ми пускали по кілька серій зі скоростріла понад їхні голови, давали їм знати, шо в нас „без змін".

Проминуло з півгодини. Ми розібрали скоростріл й частини розкинули в кущі, а самі - давай ногам знати. Долучились ми до сотні, і були вже аж за другим горбом, як почули: „У-р-р-а...!"