КАПІТУЛЯЦІЯ І ПОЛОН

Роман БОЙЦУН
                                                      
 КАПІТУЛЯЦІЯ

Друга світова війна на европейському континенті закінчилася повною капітуляцією Німеччини 8 травня 1945 року. Ранком цього дня почали відступати частини нашої Дивізії з зайнятого нею фронтового відтинку в околицях міста Фельдбах в Австрії. Кожна частина залишала одну третю свого складу для забезпечення відступаючих частин. Одною з умов капітуляції Німеччини було залишення всієї зброї неушкодженою. Жодна наша частина не думала цьому наказові підчинитися. Всю тяжку зброю, яку не можна було забрати зі собою - знищено.

У моїй 4-ій тяжкій сотні куреня фюзелерів протипанцерну 37 мм гармату, яку приділену мені недовго перед капітуляцією, знищено чи радше розмонтовано, і всі рухомі частини, як замок, прицільний інструмент знищено. Рівнож наказано чотовому тяжких скорострілів хор. Зенонові Малиновичові, що залишився охороняти відступ нашої сотні, понищити всі ляфети з моментом відходу його чоти з фронту.

Наміром Дивізії було якнайскорше відв'язатись і найдальше віддалитися від більшовицьких частин, що переслідували нас; це відносилося і до німецьких частин. Треба було якнайскорше осягнути ріку Мур та міст на ній у місті Юденбурґ. Як пізніше довідався, багато наших вояків злегковажили цю пересторогу. Часто перепочиваючи, вони у Юденбурзі попали більшовикам у руки, які зуміли вже перетяти відступ, захопивши міст. Деяким вдалося пізніше вирватися з їх рук, переходячи горами на захід.

Організованому відступові перешкоджали вибухи паніки. Одною з таких була паніка на відтинку „Пакштрассе", вже за Юденбурґом. Хтось пустив поголоску, що більшовики нам на пятах, і це дало почин одній з найгірших панік. Вантажні й легкові авта, вози, маршируючі вояки нагло приспішили нормальний, хоч доволі скорий рух при дорозі. Кілька хвилин і почалося блокування руху одні одним. Ті, що на возах, відчіпали коней, залишали вози, а самі верхи боками гнались уперед.

Спинив цю паніку німецький старшина, що побачив ворохобників, що спричинили її, та витягнув пістолет і застрілив одного з них.

Місцевість Таmsweg була першою заставою британських частин для відступаючого з фронту вояка. Кожного спиняли, казали зложити зброю. Купи скорострілів, крісів, машинових та звичайних пістолетів. (Думаю, що були і такі, що залишили пістолети собі, бо ніхто не перевіряв). У Таmsweg треба було рішатися куди дальше йти. Одна дорога провадила до англійців, друга на місто Radstadt - до американців.

Я вибрав другу. Причиною було те, що перших я бачив, як „жебраків", що стягали німецькому чи нашому воякові годинники з рук.

10 травня 1945 р. я остаточно став полоненим в американських руках у місті Radstadt. Тут була стрілка й дороговказ, що подавав напрям на місцевість Wagrain, де гуртувалися вояки нашої Дивізії. Село Ваґрайн положене у горах на південь від Radstadt.

Деякі фраґменти

Ввесь час я перебував зі Стефком Гуляком.

Наші хлопці, що були біля нас, виміняли у австрійців коня за ялівку. Коли наші вояки їли кінське м'ясо з конечности, австрійці в тих околицях воліли їсти кінське м'ясо від воловини. Вони вбивали коней, солили і складали у великих бочках, подібних до тих, в яких наші люди квасили капусту або огірки на зиму. 
                                        
Ми зарізали ялівку, пошматували та зварили. Кожний дістав кусень несоленого м'яса. Здається і шкіру також „спожиткували".

Наказ всім збиратися, бо маємо виїздити з Radstadt у вантажних вагонах. На станції п'яні колишні совєтські полонені. Бачимо: стараються за всяку ціну добратися до цистерни зі спиртом, що стоїть на рейках. Цистерну пильнує американський вояк, який старається відігнати нахабів. А коли це не вдається йому, стріляє до гурту і ранив одного з них. Це помагає. Раненого забрали, а решта залишила цистерну.

Переходять у нашу сторону. Вештаються вздовж наших вагонів. Нагло якесь замішання. Двоє совєтчиків, помахуючи руками, сердито клянуть. Каже один до другого: „Слушай, Ваня, он, понімаєш, руґался! Ну да, он руґался! Того... ґерманца я одстрелю!" Жертвою був би впав Ромко Герасимович, якого вони чомусь вчепилися. Щастя, що двері у вагонах були відкриті на два боки і Ромко перейшов до іншого.

Rigsee

Гарячо! Люди без сорочок, хто лежить, хто ходить. Шукає чогось, може слимака. їх уже давно визбирали. Здалися б „швімки". Було б вигідніше. На помисл приходить Олесь Горбач. Він найвищий між нами, а при цьому худий, худий. Він бере сорочку, обтинає ножиком рукави і готові штанці. Там, де були рукави, тепер ноги Олеся. Як він зчіпив їх ззаду, не пригадую.

Відвідують нас також люди зі „світа" - родина, знайомі.

Сцена. Гурт наших вояків обступив „цивіляка" Він гарно вбраний. Сміх, цікавість. Набожно слухають, що говорить той, зі „світа". Питаються, він розповідає. Просять передати вістку. Всіх задоволить. Нікому не відмовляє. Навіть, у нотесі пише. Нагло: „А ви, х...!, та я такий самий полонений, як ви!" - Сміх, констернація. Клянуть „цивіляка". Це стрілець Мацюкевич, перебрався у цивільний одяг і набрав усіх. (По звільненні був шефом кухні на „транзитці" у Реґензбурзі).  

Bad Aibling
                                                                  
Ми жили у палатках.

Тут люди почали нетерпеливитися. Проти великих сподівань кожний думає про звільнення. Були і такі між старшинами, що шукали помочі в „духів", хочуть знати, як довго прийдеться ще „кіблювати". Одні викликали, інші „лаха дерли" з них. До мене під дроти прийшов мій брат Михайло. Приніс мені цивільний одяг, документи, ну і тютюн. Одяг і папери я не брав. Тютюн забрав і продав та дав братові гроші. При цьому сам скористався, бо жменька тютюну залишилася також у мене. Я далі залишався полоненим.
                       
Auerbach

Отець Богдан Левицький завжди хотів курити, подібно як я. Приходив до гурту наших вояків і казав: „Хлопці, дайте закувити, а скажу вам паволю" (Не вимовляв букви „р").

Він мав право виходити поза границі табору. Одного дня він не повернувся. По втечі у 5-му старшинському „кейджі" („саge" - квадратова частина всередині табору, обгороджена колючим дротом), де також і ми були, появилися транспаранти з карикатурою священика в ризах, з розбурханим волоссям, з хрестом, що висів на плечах, утікаючої людини з написом: Bodio Avanti.

Спочатку примістили старшин у великому бараці, де крім нас, були німецькі старшини та санітарний пункт (Revier).

- Прийшли ви вже по часі, коли барак був весь час замкнутий. Щоби задовольнити свої фізіологічні потреби, збиралося більше старшин і стукали у двері. їм відчиняли юґослави або французи і кожного хрестили палками куди попало, аж до лятрини. Віддаль не була велика, тому і лупцювання не було таке обильне, - розповідали ці, яких ми застали у бараці.

Перший раз у грудні 1945 р. дозволили нам післати рідним поштову картку з надрукованим текстом німецькою мовою, ви тільки підписували: „Ich bin noch am Leben. Ich  bin in Amerikanischen Gefangenschaft.''(„Я ще живий в американському полоні." - Весела картка, ні?)

Regensburg

Тут перебували також Отто Скорцені, який вславився своїми відчайдушними вчинками підчас Другої світової війни, в тому звільненням італійського дуче Беніто Муссоліні з англійського ув'язнення.

Підчас Нюрнберзького процесу його звільнили, бо за геройства, як казали, не можна судити людину. Перевезено його до Реґенсбурґа і держали, як казали, у бункрі.

Одного дня покликали його до офісу СІС (розвідча служба). Приявні в бюрі побачили цікаву сцену, як Скорцені-полонений обіймався з СІС-американцем. Виявилося, що обидва - колеґи з Ґрацу. Разом ходили до школи, разом і студіювали. Один з них виїхав у 1937 р. до Америки. І щойно у 1946 р. доля судилася їм знову стрінутися.

Тут звільняли вояків, включно до ранґи десятника, а з днем 1-го липня 1946 р. всі старшини і вищі підстаршини, що залишилися в таборі, перейшли з полонених на статус інтернованих. До 30 червня того року кожному старшині відповідно до його ступеня, нараховано місячну платню в долярах. При звільненні кожному видано посвідку, яку можна було інкасувати в німецькому банку, однак за дуже низькою офіційною тарифою в німецьких марках.

Darmstadt

Першим транспортом до Дармштату, крім нас, їхали також інші чужинці, між іншим і австрійці, яких американські власті трактували як чужинців. По приїзді до Дармштату нагло відкрилися двері нашого товарного вагону, і їх відкрив ніхто інший, а сам Скорцені зі словами: „Виходити і брати „штамґеріхт" (зупу), яку на станції в той час видавав Німецький Червоний Хрест.

Шефом канцелярії у цьому таборі з німецької сторони був Prinz von Hehen, колись велика партійна шишка 3-го Райху. У 1943 р. німці запроторили його до концтабору, бо він не годився з політикою уряду.

У таборі знаходились деякі з найкращих мистецьких сил 3-го Райху. На сцені, між іншим, ставили в час нашого побуту оперу „Фауст".

Під оглядом харчовим нам жилося досить добре. Діставали ми посилки від рідних та нашої СХС (Суспільно-Харитативної Служби) досить часто, так що зупу зі солодкої бараболі, яка була на щоденному меню, ми віддавали іншим. Сталим нашим відборцем був брат Міністра пропаґанди 3-го Райху Ґеббельса, купець з Гамбурґу. Ростом і фізіономією були вони дуже схожі один на одного з різницею, що купець не кривав на ногу, як його брат. Кожного дня він забирав зупу, а опісля приносив менашку (їдунку) таку чисту, аж світилася.

Тут викликали кожного з нас до СІС на допити. Пішов і я. Почалося: ім'я і прізвище, вік, де народився, ступінь, у якій частині служив, яке озброєння моєї сотні. Відповідаю. Питається знову, чи знаю такого, а також старшину. -,,3наю", - кажу. -„А де він тепер?" - „Не знаю, бо сиджу тут, а його між нами немає". - Знову дивиться у папери. -„А хто такий був Петер Люра?" - питає. - Що за лихо, думаю. Врешті прояснилося мені. Це напевно Симон Петлюра. Кажу, що голова Української Держави у перших наших Визвольних змаганнях, замордований у травні 1926 року в Парижі. Було мені вже на думці сказати: „Жидом Шварцбартом", - аж бачу, що переді мною офіцер СІС - тої ж самої національности. Змовчав.