В ШКОЛІ ПЕРЕКЛАДАЧІВ В ОРАНІЄНБУРҐУ

В. СІРСЬКИЙ

В половині листопада 1943 р. 2-га вишкільна сотня для спеціяльних завдань вийшла, вранці, як звичайно, на щоденні вправи. Не минуло ще години часу, коли нашу сотню наздігнав післанець із важливим повідомленням. Він прочитав імена двадцять двох кандидатів до школи перекладачів в Оранієнбурґу. В поспіху ми повернулися до своїх бараків, де вже на нас чекали спаковані наплечники. Негайно ми відмаршували до станції Дембіца. На другий день перед вечером ми вже були в Берліні. Не встигли ми ще висісти з поїзду, як нас привітали американські літаки, котрі бомбардували одну із дільниць Берліна. Ці налети англійських та американських літаків дошкулювали нам кожного дня протягом нашого п'ятимісячного побуту в Оранієнбурґу. Після Різдва 1944 р. ці налети вже відбувалися двома наворотами: перший налет коло десятої години перед північчю, а другий в другій годині по півночі. На щастя, наша школа була серед густих соснових лісів у сусідстві концентраційних таборів і, мабуть, тому на наші голови не падали американські бомби. Мені навіть і подобалася ця щонічна берлінська "ялинка", коли американці скидали на парашутах тисячі світел, а потім і бомби. Здолини німецькі рефлектори намагалися зловити "на мушку" будь-якого американського літака і цим хотіли допомогти зеніткам знищити непрошеного ворога. Ці світляні вистріли зеніток, здавалось, хотіли перемінити синє небо в подіравлене решето. Розуміється, що й німецькі літуни завзято обороняли своє місто, стріляючи в американців світляними набоями. Тоді горіли цілі квартали Берліна, тисячі мешканців гинули від куль зухвалих американців, яким також не обходилося на сухо: кожної ночі вони втрачали від тридцять до сімдесят бомбовозів. Тоді американські літуни пробували рятуватися при помочі парашутів, але багато з них гинуло в цій стрілянині. Кружляли вістки, що деяких "щасливців" лінчували розлючені мешканці Берліна. Розуміється, що в таких умовинах нам не було легко вчитися.

Два-три тижні після нашого приїзду до Оранієнбурґу до нашої групи долучили ще сорок кандидатів із підстаршинської школи. Вже на другий день уранці після нашого приїзду, ми зустріли вперше спухлих від голоду польських в'язнів, котрі замітали бараки. Відразу ми нав'язали з ними "торговельні" зв'язки: вони шили нам шапки, прасували однострої, а ми їм за це платили хлібом. Помимо гострої заборони зі сторони німців, ці зв'язки тривали аж до нашого від'їзду до Дивізії при кінці березня 1944 р. Звичайно ми завивали хліб у паперові торби та лишали їх для поляків у бочках зі сміттям.

В скорому часі ми нав'язали зв'язки з нашими студентами в Берліні та почали їздити туди кожної неділі на богослуження. Підчас Служби Божої в Берліні я зустрів Євгена Дуткевича, старого колеґу з брідської бурси, котрий познайомив нас із нашими дівчатами, що їх німці загнали сюди на невільничі роботи. 

В школі перекладачів нас вчило чотирьох учителів: д-р Петер, один німець із Галичини, німець із Волині та ще один "фольксдойч" з Ожидова. Це була звичайна собі муштра вічних перекладів з української мови на німецьку та навпаки. Коли хтось успішно склав іспит з одної мови (німецької), той автоматично діставав ранґу підстаршини. Хто вивчив три мови, той діставав ранґу хорунжого. Із нашої школи першим склав іспит тільки Микола Пархуць (пропав у штабовій сотні 29-го полку у бою під Бродами. Він був десятником у чоті піонерів). Після нього ніхто з нас іспитів не складав, бо німці хотіли перекинути нас усіх до німецьких частин за перекладачів. Щойно після довгих торгів і всяких погроз німці відіслали нас до Дивізії. Щоб пімститися на нас за нашу впертість, німці відіслали нас до Дембіци, хоч добре знали, що Дивізія вже перебувала в Нойгамері. Перед самим від'їздом німці рішили дати нам ще одну научку. Замість чеського студента, який проводив з нами щоденну муштру (звичайно ми скривалися в якійсь лісовій каварні, пили чорну каву, співали, або обговорювали світові події), в цей день команду над нами перебрав якийсь СС-капраль. Цілі дві годині він примусив нас усіх рачкувати через хородну річку. Нарешті комусь із нас увірвався терпець (прізвища цього смільчака не пригадую) і він з баґнетом у руці кинувся на цього німця. Цей "герой" відразу "накивав п'ятами". Нашого смільчака німці не карали, тільки назвали його "ферріґтер українер».

Після приїзду до Дивізії мене приділили перекладачем до 29-го полку. Кожного місяця, аж до закінчення війни, я мусів складати присягу "на вірність" перекладів із української на німецьку мову. Першим моїм завданням при штабі було перекласти німецькі назви "МҐ 42" на українську мову. Все це пішло мені дуже легко, бо на поміч мені прийшли колишні старшини українських армій та словник Зілинського. Тільки "Ґегойзе" залишилася "Ґегойзою" до кінця, бо ніхто не міг розкусити тої триклятої назви.

Під час нашого побуту в Оранієнбурґу ми створили добрий хор, котрим диригував Садовський (чи не живе він в Клівленді?). Перший наш виступ відбувся на святкуванні старо-германського Різдва. Відразу ми здобули симпатії численної публіки в уніформах. Різдво наше в 1944 р. ми святкували дуже бідно. Наші берлінські студенти передали нам пляшку куті, і це було все, що ми мали на Свят-Вечір. Коли про це довідалися наші колеги з 2-ої вишкільної сотні, то через кілька днів вони прислали нам два мішки всяких різдвяних ласощів. Організаторами цієї товариської експедиції були брідські колеги на чолі з Ю. Чорнієм. На Різдво ми ходили також колядувати від бараку до бараку. Коляда допомогла нам віднайти десятки загублених серед німців наших земляків.