З ПРИВОДУ ПЕРЕХОДУ 1-ої УД УНА В ПОЛОН - МОЇ РЕФЛЕКСІЇ

Спомини

Протопресвітер д-р Степан ЯРМУСЬ

Феномен української дивізії „Галичина", що згодом стала Першою Дивізією Української Національної Армії під командою генерала Павла Шандрука - феномен несподіваний. Вона була створена з метою боротьби виключно проти більшовизму.

Правда, про Дивізію „Галичина" є вже чимало літератури, але в ній її трактується політично, патріотично, навіть романтично. В даному випадку попробуємо поглянути на неї і на її воїнів психологічно. Сама ж Дивізія, як і дивізійник, назагал, феномен осамітнений.

Мені ж ідеться про момент багатьом невідомий, який може бути зовсім забутий. А стався він у процесі намагання совєтської репатріяційної військової комісії повернути полонених Дивізії властям СРСР. В цій ситуації ми, полонені, були зовсім безборонні. Ми були поза очима, поза увагою світу.

Дивізія здала зброю англійським властям у половині травня 1945. Перейшовши декілька таборів та перевірок, 10 червня вона зупинилася на тимчасовий побут у таборі біля Белярії, в районі Ріміні, Італія. Там вона стала об'єктом особливої уваги з боку совєтської репатріяційної комісії. Щоб нас репатріювати, її аґенти вдавалися до прерізних метод. Вони домагалися в англійців виводити нас на паради, щоб мати до нас безпосередній доступ. Офіцери цієї комісії - під охороною англійців - виступали перед зібраними сотнями наших полків, заохочували нас повертатися на Батьківщину, обіцяли Сталінове прощення тощо. Але коли наше вояцтво реаґувало на це вигуками та свистом, то вони почали групами, то поодинці викликати нас поза дроти табору, а там вдавалися до всяких намовлень, але і це їм не допомагало.

Пригадую, викликали мене. Я скинув із себе військову одежу і тільки в одних купалках появився в шатро совєтського майора. Мене супроводив англійський солдат. Майор поставив мені ряд питань і коли переконався, що йому нічого не вдасться, то махнув на мене рукою і сказав: „Гуляй!" Англієць провів мене назад, до табору. Врешті, аґенти комісії запропонували англійцям вивезти з табору наших старшин, бо, казали, що наша поведінка - то намова старшин. Англійці пішли і на те. Вони наказали нашим старшинам зібрати свої речі і вийти на головну дорогу табору. До нас під'їхали вантажні машини і з наказу англійців наші старшини-батьки погрузилися на них. В той же час обидві сторони таборової дороги заповнилися тисячами нашого вояцтва. Витворювалася тяжка атмосфера. Провідникам ешелону був даний наказ виїжджати з табору. Колона рушила вперед. Хтось з-поміж нашого вояцтва голосно завів військову пісню: „О, Україно, ти люба ненько". Пісню підхопили маси нашого вояцтва. Емоційною хвилею понеслася та пісня понад ланами белярійського поля. Наші старшини були зворушені, - чимало з них витирали сльози. Заплакали багато і в рядах наших мас, - і нам на диво, - втирали сльози дехто з англійської сторожі...

Від сусіднього нам німецького табору полонених почулися виклики: „Україна, браво! Україна, браво! Україна, браво!" То були сотки німецьких полонених, що відчувши дивну метушню в нашому таборі, зібралися біля дротів і пробували підтримувати нашого духа своїми викликами. Це було підбадьоруюче, а одночасно тільки посилювало ту атмосферу, яка покрила нас.

Такого здвигнення духу не можна забути ніколи...

Наших старшин вивезли, а совєтська репатріяційна комісія тільки посилила свою діяльність. Нас знову почали викликати на зустрічі з її аґентами. Обіцяли нам все: прощення, поживу, згадували навіть дівчат. І це впливало на людей: цій пропаґанді піддалося понад тисяча хлопців. Туга за ріднею, за рідним Краєм діє на людей сильно, глибоко. Вона відізвалася в багатьох...*

Наших воїнів далі почали викликати й заманювати обітницями. Появився серед англійської команди капітан, що розмовляв російською мовою. Він промовляв до нас, висловлював всякі погрози й запевняв нас ув'язненням не менше як на 20 років. Але більшість з нас були вже добре випробувані, загартовані, підготовлепі, - ніяким погрозам не піддаватися. Одного разу група совєтської комісії, озброєна, пробувала увірватися в наш табір. Наше вояцтво живою лавою загородило їй дорогу. Ми збіглися до головної (одинокої) брами нашого табору. Совєтчики й англійці стали проти нас з автоматами. Але наша стрілецька душа-завзята! Ми так часто співали стрілецьку пісню „Ми у вічі сміємося смерті, вмирати прийдеться лиш раз!". Тож тепер кожен дивився, щоб взяти щось в руки, готовився іти на брань з ворогом. Але на белярійських полях каміння нема. Я бачу груду засохлої глини і беру її в руки... Тут коло нашої брами появилася легка військова машина, джіп. З неї вийшов, залярмований нашим бунтом, англійський генерал Блок. Він запитав представників, у чому справа? Ті заявили йому, що наше вояцтво совєтів у табір не пустить.

„А що, як би я хотів піти?" - запитав. На це йому дали відповідь, що не станеться нічого.

Генерал Блок покликав двох своїх воїнів і пустився до брами. Наше вояцтво розступилося. Він пішов у табір, вояцтво давало йому дорогу і віддавало вояцьку честь. Пройшовшії далі, він дав знак своїй сторожі повернутися назад, а сам пішов у глибину табору. Там скрізь бачив лад і спокій. Він повернувся назад, сказав совєтам, що вони можуть іти в табір на свою відповідальність, він за них відповідати не буде! Сів у джіп і від'їхав.

На цьому акція совєтської репатріяційної комісії закінчилася. Наших старшин повернули до табору, а перед нами розгорнулася нова сторінка таборового життя. Відтоді і ми, як Майдан Незалежности, почали дивувати світ.

У жовтні 1945-го нас переселили в т. зв. зимовий табор, що біля Ріміні. Там для нас були військові шатра й ліжка (нари) для кожного. В Белярії ми жили в своїх військових палатках, спали на землі.

Наша таборова команда почала організовувати освітнє та взагалі культурне життя. Були організовані різні курси та школи. Чимало хлопців докінчували матуральні курси, набували різні фахи. Я закінчив Лісні курси з посвідкою підлісничого. Іспити ми здавали перед комісією з Риму. Тут була розвинена преса, театральне життя. Був побудований таборовий театр, у бараках були устатковані католицька й православна церкви, в театральному будинку фахівці читали різні виклади, працювала мандолінова оркестра, вояцькі хори, влаштовувалися різні мистецькі вистави, - таборове життя закипіло. Наші вистави й концерти відвідували чужинці й висловлювали признання.

Моїм улюбленим заняттям було слухання лекцій, що їх читав проф. В. Ревуцький (він живе у Ванкувері, Канада); старий письменник Сергій Девлад („Дід Пасічник") розважав нас викладами, деклямував Листа запорожців до Султана (на вимогу слухачів - безцензурно), хто хотів, то в таборі було чим зайнятися. (Проф. Валеріян Ревуцький і Сергій Девлад в Дивізії не служили. Доля заставила їх шукати порятунку в таборі полонених).

Я якось випадково на таборовому смітнику знайшов книжку Чарлса Дікенса „Олівер Твист". Книжка зацікавила мене, я почав читати її, а разом з тим вчитися англійської мови. Для того позичив у хорунжого Володимира Новосілця польсько-англійського словника, при допомозі якого на туалетному папері опрацював свій власний словник, оправив його в картонні обкладинки з коробки на сухарі. Виходить, що працював добре, бо вже 1947 року в Англії був перекладачем у військового лікаря. А доля мого словника? В моїй відсутності шваґер, не бачучи в ньому будь-якої вартости, викинув його на смітник. А була б реліквія...

В травні 1947 року нас, полонених Дивізії, з Італії перевезли в Англію. Але й там не обійшлося без якщо не доленосних, то все таки замітних пригод - все завдяки причетності до феномену та долі Дивізії. В англійському полоні доводилося працювати на різних сільськогосподарських роботах, які я закінчив службою у полковника, пізніше генерала й головного командира англійських збройних сил в Австрії. Скоїлося це так: в таборі полонених, в якому я перебував, мені доручили відповідальність за таборову крамницю. Сталося, що інспекцію наших таборів проводив генерал з міністерства Воєнних справ Англії. Зайшов він із своїм антуражем до нашої крамниці. Він оглянув крамничні полиці, взяв пачку найнижчої якості сигарет (інших нам не давали), понюхав їх і запитав мене: „Вояче, чи ваші люди люблять ці сигарети?" На це я, не задумуючись, відповів: „Мусять любити, пане..." Ввесь антураж генерала вибух реготом. Засміявся й пан генерал і вийшов з моєї крамниці.

Декілька днів по цьому до нашого табору приїхав комендант таборів полковник Л. Віллєрс і викликав мене до канцелярії. Я був здивований, але замельдувався до нього. По обміні деякими словами, він запитав мене, чи погодився б я працювати в його городі? Я відповів „Так, пане". Комендант повелів мені поїхати з ним, щоб ознайомитися, де він живе. Я поїхав... в авті Гітлерівського друга, Гіммлера, що його полковник якось присвоїв. Він ознайомив мене зі своїм осідком, показав город та садок, дав мені велосипеда і сказав приїжджати на роботу. Я слухняно погодився. Коли ж другого дня я появився на роботу, служниця полковника винесла мені його черевики з приладдям до чищення і повеліла взятися за роботу. Я не міг... Я вважав, що чищення черевиків будь-кому було поза межами вимог долі навіть і полоненого українця. Я відвернувся і пішов у город. Але чую голос полковника: „Стефане!" Я повернувся. Він у повному строї, підійшов до мене, подав мені руку, дав пачку „Сеньйор сервіс" (сигарок), десять шилінґів, побажав мені доброго дня й від'їхав. Я ж пізніше почав застановлятися і думав: „Яка в тім несподівана лекція, дійсний психологічний іспит і виклик..."

Повернувшись до табору, я розповів про все своєму двоюрідному брату та іншим у бараку. Вони однодушно сказали, що я поступив не добре. Не добре... Але в тім була дійсна наука, якої й тепер не можна забути. Тут на думку приходить дія загадкового „меча обосічного". Важне, що до всього того мене вела доля Батьківщини, доля Дивізії. Феномен Дивізії вивів у широкий світ багатьох. Без нього те, що діялося зо мною особисто - вихід у світ, зазнання дару свободи, встановлення сім'ї і насліддя, наука, неабияка творчість, не могли б бути вимріяними ніяк і ніколи. Про це доводиться думати завжди, а вже тим більше під усвідомленням подій Майдану Незалежности та наслідків подиву гідної „Помаранчевої революції". А все це-то продукт долі нашої Батьківщини, її Духу, що живий і єдиний завжди і скрізь.

То він кує долю України! То його ворушення в нашій істоті творить нас українцями, творцями добра, а в потребі - революціонерами, воїнами, будівничими долі свого народу. А самі ті будівничі - то не герої, вони нормальні люди, які розуміють, що в даний час, в даних обставинах, на даному місці треба робити. Такими були оборонці старої Руси-України і всієї Европи, наші прабатьки-русичі; такими були творці феномену козацтва, гайдамаків, УНР, повстанського руху УПА, Дивізії. Такі вийшли на Майдан Незалежности, провели „Помаранчеву революцію" і на наших очах встановлять демократичну Україну. Коли застановитися, то бачимо, що в нас є багато величного, є про що думати, є про що згадувати, є про що розказувати дітям і внукам.

А все воно-продукт живого Духу України. Так-ото ми всі-великий рід того Духу...                               

_____________________
* Див. Вісті комбатанта, ч. 4, 1994, Степан Шпак: „Повернення з англійського полону на родіну".