Іван КЕДРИН
Смерть Ганни Дмитерко-Ратич 3-го квітня 1981 року в місті Едісон, Н.Дж., ЗСА, на 89-му році життя, поклала точку на закінчення однієї сторінки історії цієї першої новітньої українсьної збройної формації, якою був леґіон Українських Січових Стрільців. У книзі Степана Ріпецького "Українське Січове Стрілецтво. Визвольний шлях і збройний чин" (В-во "Червона Калина", Ню Йорк, 1956) читаємо на сторінці 37: "У Львові засновується 25 січня 1914 року друге стрілецьке Товариство, якого головою став Роман Дашкевич, пізніший номандант артилерії та полковник київських Січових Стрільців... Мало воно понад 300 членів, між ними окрему жіночу чоту, якою проводила Олена Степанівна. Із власних фондів закуплено кріси для членів Товариства. У ньому вишколювалась низка пізніших старшин і підстаршин УСС, Микола Никорак, Тадей Ковалик, Іван Тучапський, Гандзя Дмитерко, Павлина Михайлишин і інші"..
Таким чином Ганна Дмитерко була активною учасницею тієї історичної події, якою було заснування славетного леґіону Українських Січових Стрільців. У вищенаведеній цитаті згадано три жіночі прізвища. Найбільш відомою була і є Олена Степанівна, пізніше дружина д-ра Романа Дашкевича, адвоката у Львові, колишнього члена Стрілецької Ради Січових Стрільців у Києві, за польської займанщини, засновника й команданта парамілітарної організації "Лугів", померлого на еміґрації у Куфштайні під Інсбруком, як генерал Армії УНР. Олена Степанівна мала ступінь д-ра філософії, була в першому періоді перебування большевиків у Львові доцентом тамошньогого університету, але її швидно потім арештували і в 1945-1956 роках вона перебувала у совєтських кацетах. Звідтіль повернулася до Львова і померла у 1963 році. Одна з хорунжих УСС Софія Галєчко, народжена 1891 року, у 1918 році втопилася в річці. Загалом -- за інформацією від історика українського січового стрілецтва д-ра Степана Ріпецького - в леґіоні Українських Січових Стрільців у різному характері служило 18 жінок. Ганна Дмитерко, за чоловіком, також колишнім українсьним січовим стрільцем, була, мабуть, останньою з них - дуже сумнівно, чи є ще в живих котрась з отих справжніх подивугідних піонерок жіночого руху, який не цурався активної участи в українському війську та перевів в рядах УСС, в рамках Українсько-Галицької Армії, всю нашу визвольну війну-революцію.
Походила Ганна Дмитерко з середньо-заможньої свідомої селянської родини в Підберізцях Львівського повіту. Були в родині три доні. Батько помер, як Ганні було 9 років. Ганна скінчила місцеву народну школу і державну учительську семінарію у Львові, саме перед вибухом Першої світової війни у 1914 році. Ще як учениця семінарії вона була членкою спершу тайного Пласту, а коли влада залеґалізувала Пласт - її активною учасницею і членкою - звеличницею до кінця свого життя. Брала участь в історичному січово-стрілецькому здвизі у червні 1914 року, коли то наспіла вістка про вбивство австрійського престолонаступника Франца Фердинанда, яке стало камінчиком, що зрушив лявіну Першої світової війни. Вона була однією із перших, які зголосилися до леґіону Українських Січових Стрільців, обмеженого, на жаль, чисельно наслідком спротиву польських кіл. Перейшла з Амією УГА Збруч після прогри війни проти Польщі і перейшла всі інколи трагічні події на Наддніпрянщині.
У лютому 1918 році вийшла заміж за "усусуса" Василя Ратича і з ним перевела воєнну кампанію спершу в Галичині, опісля на Наддніпрянщині. Працювала з чоловіком якийсь час в команді етапу, опісля в канцелярії Начальної Команди. Під час Визвольної війни народився її найстарший син Любомир. У 1922 році ніччю перебрили вони пішки разом з чоловіном і дворічним синком Збруч, втікаючи до Галичини. В рідному селі Підберізцях народився другий син Олег, тепер інженер в Америці. Загалом мала чотирьох синів. Два сини пішли добровільцями до Першої УД УНА і син Володар згинув під Бродами.
Однаково в Україні, як на еміґрації в Америці негайно включилася в активну громадську роботу. Мала величезний сантимент до війська і до Пласту. Якщо тільки дозволяло їй здоров'я, то не вважаючи на пізній вік щороку приїздила під час карнавалу на Вечерниці "Червоної Калини".
Це була туга, енерґійна, активна жінка, яка вміла сполучити в подивугідну гармонію місії вояка, громадської діячки, дружини, матері й господині. Скромна - ніколи не нахвалялася своєю участю у цих початках Українського Січового Стрілецтва, де романтика спліталася у нерозривний вузол із патріотизмом та свідомістю потреби здобувати рідну державу із зброєю в руках. Пригадаймо, що це був час, коли військова служба була дуже непопулярною в украніському громадянстві - однаково в Галичині, де у підльвівській кадетській школі не було ні одного українця, як і на Наддніпрянщині, де слово "салдат" було синонімом кари за якийсь злочин (життєпис Шевченка!). І власне на тлі таких противійськових настроїв, на тлі щойно народженого процесу національно-державницького думання суспільства, треба оцінювати вартість цих юнаків і цих молодих дівчат, яні горнулися до першої нашої новітньої військової формації, до славетного леґіону Українських Січових Стрільців.
Тому покійна Ганна Дмитерко-Ратич, яку глибоко шанували і любили всі її приятелі і знайомі, увійшла до історії українського жіночого руху та до історії українського війська. Ці рядки - це дуже маленька грудка на її свіжу могилу, яка зберігає щось більше, як одну домовину: вона зберігає частину нашої рідної військової історії.
("Свобода", 18. 4. 1981).
Немає коментарів:
Дописати коментар