КРИМСЬКА ВІЙНА Й УКРАЇНА

Василь Федорович

(1853 — 1856)

Кримська війна — це війна Росії проти Туреччини і її союзників Англії, Франції і Сардинії. Дальшою або глибшою причиною війни була суперечність економічних і політичних інтересів воюючих сторін на Близькому Сході. Росія, вірна заповітові Петра І, змагала до повалення Оттоманської імперії й опанування Балканів та Царгороду — центру православного християнства. Західньо-европейські держави зі своєї сторони хотіли виелімінувати або бодай обмежити російські впливи на Близькому Сході; зокрема Англія дбала про те, щоб мати вільний шлях до Індії — перлини своїх кольоній. Безпосередньою причиною війни був спір між католицьким і православним духовенством за володіння святими місцями в Палестині. Росія вважала себе опікункою всіх православних християн, що жили в володіннях "невірних" турків, й тому виступила на їх захист. У зв'язку з тим цар Микола І вислав Туреччині в 1853 р. ультимат. Туреччина, маючи попертя Англії і Франції, "делікатно" відкинула російський ультимат. Тоді Росія проголосила мобілізацію й російська армія окупувала Молдавію і Волощину. Кілька тижнів пізніше російська фльота заатакувала і знищила турецькі кораблі на Чорному морю, не зважаючи на те, що в Босфорській протоці були англійські і французькі воєнні кораблі. Весною 1854 р. російське військо перейшло Дунай і заняло Добруджу. Тоді Англія і Франція виступили в обороні Туреччини, виповіли війну Росії та висадили свої експедиційні війська біля Варни на західньому побережжі  Чорного моря. Росія, під пресією "невдячної"*) Австрії, відтягнула свої війська з занятої наддунайської території й перекинула їх за Прут. Але ні Англія, ні Франція не хотіли відсилати своїх військ додому без ніяких воєнних осягів, тому висадили десант на Криму, забльокували чорноморські порти, зокрема Севастополь, що був важливою морською базою.

Кримська війна велася довго і зі змінним щастям. Найзавзятіші бої велися за Севастополь. Рішальної поразки зазнала Росія під Балаклавою та Інкерманом. Тим часом помер цар Микола І, а його наслідник Олександер II погодився на умови Паризького миру (1856), згідно з яким Росії заборонено мати військову фльоту на Чорному морі, а територію в гирлі Дунаю і південну частину Басарабії (окуповану в 1828 р.) передано Молдавії, яка була під зверхністю султана.

Без сумніву, Кримська війна мала вплив на Україну, яка з уваги на своє територіяльне положення була не лише близьким запіллям, але й почасти тереном воєнних дій. Внутрі країни ширилось невдоволення, серед громадянства, а особливо серед поміщиків і в торговельних колах, проявлялися опозиційні настрої, серед селян виникли заворушення, відомі під назвою "Київської козаччини". Причиною тих заворушень був царський маніфест-указ про створення рухомого ополчення (25 січня ст. ст. 1855 р.) Селяни масово вписувалися в військові відділи, тим більше, що поширилися чутки, що запис "в козаки" звільняє їх від кріпацтва. Селяни відмовлялися сповняти панщизняні обов'язки та виконувати розпорядження місцевої влади, а створили власні органи самоврядування. Почався цей рух у Васильківському районі, а згодом охопив цілу Київщину. Головними провідниками були: Василь Бзенко, Іван і Микола Беднарські, Михайло Гайденко, Петро Швайка. Для здушення повстання царський уряд вислав військо. До кривавих сутичок прийшло головно в Корсуні, Биковій Греблі, Березні, Таганчі. По обох сторонах були вбиті й ранені, провідників повстання покарано смертю або заслано на Сибір. "Київська козаччина" була в першу чергу явищем соціяльним, зверненим проти панщини й поміщиків, але виявляла також національні тенденції; було бажання відновити козацтво як військову силу, яка стояла б на сторожі народних інтересів.

Українська проблема знайшла також деякий відгомін у міжнародній політиці. В Західній Европі  були пляни поділу Російської імперії, при чому передбачувалося можливість використати український самостійницький рух. Такий погляд заступали деякі кола пруської дипломатії (напр., "Вохенблятпартай" Бетмана). Крім того пруський амбасадор у Лондоні, Хр. К. фон Бунзен, виготовив для короля Фрідріха Вільгельма IV меморіял (1854 р.), в якому накреслив плян поділу Росії, з обмеженням її до натуральних етнографічних границь. Одначе пруський уряд того пляну не схвалив, фон Бунзен попав у неласку і його відкликано з Лондонського посту. Українське питання було актуальне також серед польської еміґрації у Франції. Поляки мріяли про відбудову "передрозборової" Польщі, в склад якої входила б також Україна, якщо не ціла, то в кожному разі бодай Правобережна. Виразниками тих ідей були головно кн. Чарторийський, кн. Замойський і Михайло Чайковський, відомий також як Садик Паша. Цікавий особливо цей останній. Хто ж він такий, цей польський шляхтич, що мріяв про якусь Україну? Народився в Україні (29.9.1804 р.). Вчився спершу в Бердичеві, де його професорами були — як він сам згадує — завзяті українофіли. Зі школи виніс культ козаччини, ненависть до єзуїтів і німців та недовір'я до шляхти. Без сумніву був польським патріотом, але було в ньому якесь душевне роздвоєння — його льояльність була поділена між Польщею і Україною. Після закінчення студій (математика була його спеціяльність) виїхав до Варшави, а звідси подався на еміґрацію до Франції (наслідки Листопадового повстання 1830 р.). Там оженився з францужанкою й почав займатися літературою. Писав французькою мовою оповідання про козаків. Щойно під впливом Міцкевича почав писати по-польськи й започаткував т. зв. "українську школу в польській літературі" (польські твори з українською тематикою), що її найбільшим представником був поет Богдан Залєський. В 1850 р. виїхав до Туреччини, щоб тут серед дипломатичних кіл вести аґітацію на користь Польщі та створити протиросійську коаліцію. Щоб закріпити своє становище в Туреччині та здобути більше довір'я впливових турецьких кіл, прийняв іслям та ім'я Садик Паша.

З вибухом Кримської війни зросли надії поляків на відновлення незалежної Польщі. У Франції поляки намагалися прихилити для своєї справи уряд Наполеона III; в імені польської еміґрації ксьондз Терлецький предложив французькому міністерству закордонних справ меморіял у справі Польщі, при чому для послаблення Росії пропонував створити з "південної Русі" окрему державу для русинів-українців. Одначе цей меморіял залишився без відгомону; західні держави не мали наміру творити сильної Польщі, а тільки малу бар'єру між Німеччиною і Росією.

Тим часом Чайковський продовжував в Туреччині свою діяльність для організування протиросійського фронту. Один з паризьких польських еміґрантів, Карло Бжозовський, зложив на руки Чайковського проект використання задунайських козаків у боротьбі з Росією. Рівночасно до Царгороду приїхали посли з України й також зі своєї сторони пропонували турецьким властям створити окремі відділи з задунайських козаків. Ці пляни і проекти були якраз по думці Чайковського. За його старанням французький уряд вислав у дарі зброю для одної тисячі козаків, які мали перейти в Україну й почати диверсійну війну проти Росії. Але спротивилися тому плянові Чарторийський і Замойський, які боялися українського визвольного руху й не довіряли Чайковському, щоб він припадково не став другим Хмельницьким і не обернув козацьких шабель проти польської шляхти. Не помогли заяви Чайковського про його беззастережну льояльність супроти "ойчизни" Польщі; представники польської еміґрації в Парижі йому не вірили й паралізували його намагання організувати козацькі відділи. Зате створено окремий польський полк на англійському "жолді".

Незалежно від того, задунайські козаки зі своєї сторони просили султана організувати козацькі відділи та приступити до вибору гетьмана, який покликав би населення України до зброї. При тому козаки застерігалися, що під ніякою умовою не хочуть належати до Польщі, а то з причини польського фанатизму та релігійного переслідування зі сторони католицького духовенства і шляхти. Султан іменував Чайковського начальником усіх козаків, що жили в турецьких володіннях, дозволив козакам забрати давній прапор гетьмана Петра Дорошенка, що був зложений на зберігання в екуменічному грецькому патріярхаті. Той прапор був колись переданий гетьманові Мазепі, пізніше Пилипові Орликові, а вкінці отаманові Йосипові Гладкому; коли ж Гладкий в 1828 р. разом із частиною козаків повернувся до Росії, прапор залишився в патріярхаті. Складався цей прапор з двох прямовислих разом зшитих лент, срібної і червоної. На срібній ленті був православний золотий хрест, а на червоній — срібний півмісяць. Держак був завершений золотим хрестом, що спирався на півмісяць — символ збройного поєднання християнства з іслямом під зверхністю султана. Також і цей плян не здійснився через інтриги польської еміґрації, а головно кн. Замойського, який був переконаний, що відродження козаччини було б найбільшим нещастям для Польщі і католицизму. Не помогло й те, що до козацького реєстру вписався найвидатніший представник польської еміґрації, Адам Міцкевич, який заступав думку, що всі русини-українці повинні бути вільними так, як за Хмельницького, — такий був у поляків страх перед можливістю відродження козаччини й незалежної України.

Навесні 1855 р. Англія висунула проект сформувати козацький полк на англійському "жолді", під командою кн. Замойського. Але козаки рішуче вистипили проти такого пляну, не хотіли бути наймитами на чужому хлібі і під чужою командою; їх бажанням було стати вільним козацьким військом. Козацький отаман Сидір Сидоренко заявив, що така пропозиція понижує їх як козацьке лицарство, вони радше поламають свої шаблі і розійдуться по світі заробляти на життя, за гроші вони не продадуть своєї крови ані військової чести і совісти, залишуться назавжди козаками, а ніколи не будуть наймитами.

Наприкінці варт зазначити, що ані Чайковський, ані його мнимі політичні противники — Замойський і Чарторийський — навіть не допускали думки про якусь незалежну Україну; для них Правобережжя — це невід'ємна частина Польщі, а вже в найкращому випадку — для послаблення Росії — можна б з Лівобережної України створити невеличку самостійну державу. Але видно й така Україна була небезпечна для тодішніх польських політиків.

Кримська війна не принесла Україні сподіваної волі, але посередньо зрушила приспане суспільство, викликала ліберальні настрої, пристигала знесення кріпацтва та причинилася до розбудження національної свідомости і скріплення визвольного руху.

Czajkowski, M.  Moje wspomnienia o wojnie 1854 roku. Warszawa, 1962.

Handelsman, M. Ukrainska polityka ks. Adatna Czartyskiego przed wojna Krymska. Warszawa, 1937. Ranke, L. von. Briefwechsel-correspondence of Frederick William IV and Bunsen. Leipzig, 1873.

_________________

*)  В  1849  р. Росія  допомогла Австрії здушити мадярське повстання й очікувала її попертя в Кримській війні. Але Австрія не бажала собі сильної Росії на Балканах і тому, зберігаючи формально невтральність у Кримській війні, дипломатично спонукала Росію відтягнути свої війська з зайнятих турецьких територій.

ЮВІЛЕЙ БЕЗ БЕНКЕТУ

Оксана Керч

Що не кажіть, а ювілеї в нашій дійсності насущний хліб. Немає мабуть одного американського міста, в якому ми не справляли б якогось ювілею. Ювілятів завжди знайдеться чимало, але чи для них ті ювілеї мають якесь значення? Звичайно, після ювілею з мистецькою програмою, або лише з доброю вечерею, ювілят залишається в безгомінній тиші, якби відписаний з життя. Ми хочемо сказати сьогодні про ювілей, який би повинен зайняти нашу увагу довше як на пару годин святкового бенкету.

Ювілей нашої молодости в її найкращій карнації. Ювілят — "національний герой" Селепко Лавочка. Його життя почалося в бурхливі роки останньої війни, а проявив він свої природні достойності, ставши в ряди Першої, а згодом відновленої української дивізії. Мова тут про книжку Юрія Тиса "Щоденник національного героя Селепка Лавочки". Автор книжки — дивізійник, добрий письменник, публіцист та історик і добрий вояк, зумів заобсервувати людські й надлюдські риси "національного героя" в масі вояків дивізії і втілити їх в особі "національного героя".

Тому, що вихід у світ згаданої книжки двадцять п'ять років тому збігається з початками живої літературної діяльности Юрія Тиса, автора багатьох історичних повістей та оповідань, а також дуже численних праць з історії та особливо війська, — можна також серйозно подумати про ювілей письменника Юрія Тиса. Але такий ювілей мабуть ніколи не матиме місця, бо автор — людина дуже скромна, а як вояк — вийняткова: він любить розповідати вояцькі пригоди, але ніколи свої, а інших. Коли автор не удостоїться ювілею, то можливо стане ювілятом його герой, Селепко Лавочка — постать дуже кольоритна і позбавлена зайвої скромности, що дає надію, що вшанування його таки відбудеться. Зрештою, на це він собі абсолютно заслужив. А чим заслужив, то вистачить перечитати цю 154-сторінкову книжку, яку видав в 1954 році видавець гумористичного журналу "Мітла" в Арґентіні, Юліян Середяк. Може хтось з читачів "Гомону України" й читав цю книжку, може й досі відпочиваючи після праці, сягне на полицю своєї гарної книгозбірні, пробіжить очима пару сторінок багато разів перечитаної книжки і весело засміється.

А може й не читав, бо "Щоденник" вийшов друком за семи горами, семи морями, "по той бік світу", в країні, з якою ми в Північній Америці не мали досить доброго зв'язку. А шкода! У тій же Арґентіні, де українців не більше як в якому-небудь більшому американському місті, а виходили там в часи приїзду так званої нової еміґрації три тижневики, два місячники, два двотижневики та багато книжок...

"Щоденник національного героя Селепка Лавочки" викликає згадку про сатиричний твір чеського письменника Ярослава Гашека "Пригоди доброго вояка Швейка". Обидва герої — і Тиса і Гашека — вояки чужих армій і завдяки своїй недолугості були пасивним опором народу, що боровся за власну самобутність. Так як і Швейк — Селепко Лавочка незалежно від інтелектуальної недорікуватости легше за інших, розумніших переносить воєнні страхіття і навіть виходить з війни "героєм". Єднає обидвох героїв непідроблений гумор, погідність і життєрадість. Завдяки тим прикметам війна в обидвох творах виринає на сторінках книжок не такою вже страшною. Треба відмітити, що дуже небагато авторів пише твори в такий спосіб і цей жанр в літературі в рівній мірі цінний як рідкісний.

Залишімо в спокою Швейка і повернімось до тих грізних і непевних років, коли виникла дивізія, і коли в ній опинився Селепко Лавочка. В "Щоденнику" про це записано:

"2 липня 1943. Їхав трамваєм і віз сахарину. Німецькі шуцмани зробили лапанку. Зловили й мене. Товар звичайно сконфіскували, забрали документи й відпровадили за дроти, до табору. Я мав їхати на роботу до Німеччини. Питали яку роботу знаю. Я відповів: усяку. Можу бути інженером, директором, маґістром. Призначили доглядати свиней у пруському селі. Спав спокійно й добре цілу ніч. Ранком заявив, що зголошуюсь до української дивізії. Зараз же випустили"...

В товаристві таких як і він "добровільців" починається його одіссея зразу по вишкільних таборах, а тоді вже на фронті. Він перейшов пекло Брідського оточення, воював із словацькими червоними партизанами, вкінці зустрівся з англійськими "визволителями", які в першу чергу хотіли визволити його від ручного годинника. Здоровий гумор, вроджений оптимізм і прояви природної інтеліґенції пробиваються в "неінтеліґентних висловах Селепка", а добродушні насмішки над українськими та німецькими старшинами, капеляном, товаришами і над дівчатами не переходять меж пристойности, хоч висловлені рубашною мовою вояка на фронті.

В книжці добре відомі постаті з недавного минулого, наших знайомих, що очолюють дивізійні братства. Тоді були вони зовсім інші. Безоглядні патріоти, знали ціну ворожим обіцянкам. Мали свою вояцьку філософію і віру в свої власні сили. Панта рей... Сьогодні й Селепко Лавочка певно інший. Можливо в Америці чи Канаді доповнив свої скупі знання, здобув може професію "інженера, директора чи маґістра", розбагатів. Може, забув, що в 1944 році в щоденнику записав: "Кажуть, що ідуть переговори з Власовим. Наші не хочуть ніякої спілки. Це в порядку. Тільки мертвий москаль є добрий"...

Кажуть, що дотепи старі, як світ. Можливо і дотепи Селепка Лавочки такі ж. Але вони в "Щоденнику" так добре припасовані до дійсности, що кажуть забути про давність, чи неориґінальність.

Спостерігаючи гарних корів на Словаччині, Селепко нотує: "У здорових селян родиться здорова худоба"...

29 жовтня 1944 він записує: "Вночі ми зайняли большевицьку столицю. Уряд Словаччини — москалі, жиди і двоє чехів втекли літаками до Львова. Певно сидять тепер у каварні Жоржа".

Або чого варта таке знання історії: "Клявзевіц сказав, що війна є батьком усього. Так, але аліменти платять інші".

Або яка правильна оцінка власної особи: "Як я почав жити, не мав нічого окрім моєї інтеліґенції. А диви — здивувався поручник — як то люди з нічого доходять до нічого"...

Книжку закінчує дотепний науковий трактат з ономастики про виникнення і назачення слова "селепко". Дуже добрий трактат, завдяки якому в наш мовний фонд ввійшло нове слово, що й до сьогодні не втратило свого значення.

Коли ми цю книжку сьогодні перечитаємо і, перечитавши, пригадаємо деякі очевидні тоді речі, порівняємо їх з сьогоденням і висловимо авторові признання за цю книжку — то це і буде ювілей "національного героя", хоч і без мистецької програми та доброї вечері.

"Гомін України" з 16 квітня 1980.

"ГЕРОЇ НЕЗРИМОГО ФРОНТУ"

Г. Гордієнко

Під такою назвою (російською мовою) Видавництво "Карпати" в Ужгороді видало збірник на 232 сторінки, рік видання 1978, наклад, як на тамошні умови, досить великий, бо аж 65000 примірників.

В "Збірникові" взяло участь 11 "авторів, які дали 14 статтей. Статті написано літературно, недалекой від красного письменства, але вони так насичені історичними фактами, що є й будуть цінним джерелом для вивчання, як совєтські поліційні чинники виконували свої повинності, з яким великим успіхом вони поборювали не тільки кримінальних злочинців, але головно політичних, в першу й головну чергу українських "буржуазних націоналістів". Під ту назву вони зводять докупи всі прояви українського національного спротиву проти московсько-комуністичної влади над Україною.

Першим головою установи, яка мала поборювати ворогів совєтської влади, був поляк Фелікс Дзержинський. Вона мала назву (по-російському) "Чрезвичайная Комісія по борьбє с контрреволюцієй саботажем, спєкуляцієй", скорочено ЧК, і хоч пізніше назва її мінялася на ҐПУ, НКВД, КҐБ, але назва ЧеКа лишилася, як почесна, а співробітники тієї ЧК й дотепер пишаються назвою "чекісти". Першого шефа ЧК роздуто до степеня гуманіста малощо не більшого, ніж янголи в небі, а діяльність його співробітників тоді й пізніше в умовах СССР вважається за щось почесного, гідного найбільшого признання.

Коли в перших роках діяльности ЧК обмежувалася до найпростішого винищування небажаних, ворожих до режиму, або й взагалі невинних людей, то за останні десятиліття існування большевицького режиму в СССР сприт співробітників та їхні успіхи досягли недосяжних висот. Во ім'я об'єктивности — це треба признати. А численні неуспіхи їх, успішну сторону їхньої діяльности не затуманюють.

"Збірник" появився в книгарнях за кордоном. Звичайний читач може з нього мати цікаву лектуру, як це водиться у західьному світі, для "лоскотання" нервів читати кримінальні твори. Але всім українським діячам, які колись, тепер чи в майбутньому будуть пробувати "порушувати рубежі соціялістичної батьківщини", треба уважно студіювати і цей "Збірник" і йому подібні, бо з них багато дечого можна навчитися. У "Збірникові" згадано пару моментів з діяльности чекістів з широких просторів СССР, але найбільше подано матеріялів із західних областей України, Буковини, Закарпаття та Галичини. Що кидається в очі при читанні — це те, що абсолютна більшість начальників ҐПУ (події переважно до року 1951) носять прізвища українські, може з огляду підкреслення факту прилучення західних областей до Української РСР, а не безпосередньо до СССР, що тепер ними управляють брати з України. Хоч і відомі випадки користування українськими псевдонімами, але вони вже не такі чисельні.

Інший момент — це немала наявність колишніх учасників українського підпілля, які відгукнулися на заклик амнестії совєтської влади. Амнестія, мов би додержується, але від розкаяних вимагають більшої чи меншої співпраці для виявлення тих, хто не покаявся. Тому перебування розкаяних на своїй домашній території не забезпечує їм повної волі, але тому, що влада фаворизує переселення в південну Україну, в Крим, а пізніше й далі на схід, то від шантажів можна ухилятися. Майже всі випадки викриття нерозкаяних були зроблені при помочі доносів. Особи донощиків різноманітні — прості селяни, старші люди й симпатики нової влади. Так що на дальшу мету підпілля було засуджене на загладу. Про підсилення підпілля з-за кордону детально розписано в останній статті "Збірника". Відомо, що в роках холодної війни засилання парашутистів скінчилося фіяском. Одна така спроба з року 1951 й описана.

Органи державної безпеки в Українській РСР одержали повідомлення з Москви, що на західні області УРСР будуть запущені диверсанти, вишколені в декількох державах заходу. Пізніше вже стало відомо, що совєтська розвідка довідалася про це від високих британських урядовців, які потім утікли в Москву.

Групи українських патріотів були вибрані й вишколені в Німеччині, Британії, і в одну із захмарених ночей над Карпатами були спущені над лісистою частиною Станиславівщини (тоді ще не Івано-Франківщини). Вже перед тим були заалярмовані аж три області, припинено всякий літунський рух. Територія була поділена на квадрати, в яких на поготівлі було військо, а керували "прийомом гостей", як у "Збірнику" сказано, чекісти.

Побідоносні звіти полетіли в Київ та в Москву, де відповідні чинники з нетерпінням їх чекали. А "гостей" лишили мандрувати по цілій області та нотувати, хто куди, до кого та з ким зв'язується. В одному випадкові син прилетів на зустріч з батьком.

Вже першою невдачею "гостей" було те, що один їхній парашут не вдалося зняти з дерева, й про той парашут посипалися донесення від цивільного населення. А далі була "чиста" робота "органів"! Виявили всіх "гостей" та всі їхні матеріяльні "гостинці", як радіоапарати, зброю, запаси харчів та т. п. Невдача "гостей" була цілковита; а їхня доля перерішена.

Не замовчано в "Збірникові" й факт, коли серед білого дня підпільник застрілив одного із чекістів.