ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 5 лютого 2022 р.

КРИМСЬКА ВІЙНА Й УКРАЇНА


Василь Федорович


(1853 — 1856)


Кримська війна — це війна Росії проти Туреччини і її союзників Англії, Франції і Сардинії. Дальшою або глибшою причиною війни була суперечність економічних і політичних інтересів воюючих сторін на Близькому Сході. Росія, вірна заповітові Петра І, змагала до повалення Оттоманської імперії й опанування Балканів та Царгороду — центру православного християнства. Західньо-европейські держави зі своєї сторони хотіли виелімінувати або бодай обмежити російські впливи на Близькому Сході; зокрема Англія дбала про те, щоб мати вільний шлях до Індії — перлини своїх кольоній. Безпосередньою причиною війни був спір між католицьким і православним духовенством за володіння святими місцями в Палестині. Росія вважала себе опікункою всіх православних християн, що жили в володіннях "невірних" турків, й тому виступила на їх захист. У зв'язку з тим цар Микола І вислав Туреччині в 1853 р. ультимат. Туреччина, маючи попертя Англії і Франції, "делікатно" відкинула російський ультимат. Тоді Росія проголосила мобілізацію й російська армія окупувала Молдавію і Волощину. Кілька тижнів пізніше російська фльота заатакувала і знищила турецькі кораблі на Чорному морю, не зважаючи на те, що в Босфорській протоці були англійські і французькі воєнні кораблі. Весною 1854 р. російське військо перейшло Дунай і заняло Добруджу. Тоді Англія і Франція виступили в обороні Туреччини, виповіли війну Росії та висадили свої експедиційні війська біля Варни на західньому побережжі  Чорного моря. Росія, під пресією "невдячної"*) Австрії, відтягнула свої війська з занятої наддунайської території й перекинула їх за Прут. Але ні Англія, ні Франція не хотіли відсилати своїх військ додому без ніяких воєнних осягів, тому висадили десант на Криму, забльокували чорноморські порти, зокрема Севастополь, що був важливою морською базою.

Кримська війна велася довго і зі змінним щастям. Найзавзятіші бої велися за Севастополь. Рішальної поразки зазнала Росія під Балаклавою та Інкерманом. Тим часом помер цар Микола І, а його наслідник Олександер II погодився на умови Паризького миру (1856), згідно з яким Росії заборонено мати військову фльоту на Чорному морі, а територію в гирлі Дунаю і південну частину Басарабії (окуповану в 1828 р.) передано Молдавії, яка була під зверхністю султана.

Без сумніву, Кримська війна мала вплив на Україну, яка з уваги на своє територіяльне положення була не лише близьким запіллям, але й почасти тереном воєнних дій. Внутрі країни ширилось невдоволення, серед громадянства, а особливо серед поміщиків і в торговельних колах, проявлялися опозиційні настрої, серед селян виникли заворушення, відомі під назвою "Київської козаччини". Причиною тих заворушень був царський маніфест-указ про створення рухомого ополчення (25 січня ст. ст. 1855 р.) Селяни масово вписувалися в військові відділи, тим більше, що поширилися чутки, що запис "в козаки" звільняє їх від кріпацтва. Селяни відмовлялися сповняти панщизняні обов'язки та виконувати розпорядження місцевої влади, а створили власні органи самоврядування. Почався цей рух у Васильківському районі, а згодом охопив цілу Київщину. Головними провідниками були: Василь Бзенко, Іван і Микола Беднарські, Михайло Гайденко, Петро Швайка. Для здушення повстання царський уряд вислав військо. До кривавих сутичок прийшло головно в Корсуні, Биковій Греблі, Березні, Таганчі. По обох сторонах були вбиті й ранені, провідників повстання покарано смертю або заслано на Сибір. "Київська козаччина" була в першу чергу явищем соціяльним, зверненим проти панщини й поміщиків, але виявляла також національні тенденції; було бажання відновити козацтво як військову силу, яка стояла б на сторожі народних інтересів.

Українська проблема знайшла також деякий відгомін у міжнародній політиці. В Західній Европі  були пляни поділу Російської імперії, при чому передбачувалося можливість використати український самостійницький рух. Такий погляд заступали деякі кола пруської дипломатії (напр., "Вохенблятпартай" Бетмана). Крім того пруський амбасадор у Лондоні, Хр. К. фон Бунзен, виготовив для короля Фрідріха Вільгельма IV меморіял (1854 р.), в якому накреслив плян поділу Росії, з обмеженням її до натуральних етнографічних границь. Одначе пруський уряд того пляну не схвалив, фон Бунзен попав у неласку і його відкликано з Лондонського посту. Українське питання було актуальне також серед польської еміґрації у Франції. Поляки мріяли про відбудову "передрозборової" Польщі, в склад якої входила б також Україна, якщо не ціла, то в кожному разі бодай Правобережна. Виразниками тих ідей були головно кн. Чарторийський, кн. Замойський і Михайло Чайковський, відомий також як Садик Паша. Цікавий особливо цей останній. Хто ж він такий, цей польський шляхтич, що мріяв про якусь Україну? Народився в Україні (29.9.1804 р.). Вчився спершу в Бердичеві, де його професорами були — як він сам згадує — завзяті українофіли. Зі школи виніс культ козаччини, ненависть до єзуїтів і німців та недовір'я до шляхти. Без сумніву був польським патріотом, але було в ньому якесь душевне роздвоєння — його льояльність була поділена між Польщею і Україною. Після закінчення студій (математика була його спеціяльність) виїхав до Варшави, а звідси подався на еміґрацію до Франції (наслідки Листопадового повстання 1830 р.). Там оженився з францужанкою й почав займатися літературою. Писав французькою мовою оповідання про козаків. Щойно під впливом Міцкевича почав писати по-польськи й започаткував т. зв. "українську школу в польській літературі" (польські твори з українською тематикою), що її найбільшим представником був поет Богдан Залєський. В 1850 р. виїхав до Туреччини, щоб тут серед дипломатичних кіл вести аґітацію на користь Польщі та створити протиросійську коаліцію. Щоб закріпити своє становище в Туреччині та здобути більше довір'я впливових турецьких кіл, прийняв іслям та ім'я Садик Паша.

З вибухом Кримської війни зросли надії поляків на відновлення незалежної Польщі. У Франції поляки намагалися прихилити для своєї справи уряд Наполеона III; в імені польської еміґрації ксьондз Терлецький предложив французькому міністерству закордонних справ меморіял у справі Польщі, при чому для послаблення Росії пропонував створити з "південної Русі" окрему державу для русинів-українців. Одначе цей меморіял залишився без відгомону; західні держави не мали наміру творити сильної Польщі, а тільки малу бар'єру між Німеччиною і Росією.

Тим часом Чайковський продовжував в Туреччині свою діяльність для організування протиросійського фронту. Один з паризьких польських еміґрантів, Карло Бжозовський, зложив на руки Чайковського проект використання задунайських козаків у боротьбі з Росією. Рівночасно до Царгороду приїхали посли з України й також зі своєї сторони пропонували турецьким властям створити окремі відділи з задунайських козаків. Ці пляни і проекти були якраз по думці Чайковського. За його старанням французький уряд вислав у дарі зброю для одної тисячі козаків, які мали перейти в Україну й почати диверсійну війну проти Росії. Але спротивилися тому плянові Чарторийський і Замойський, які боялися українського визвольного руху й не довіряли Чайковському, щоб він припадково не став другим Хмельницьким і не обернув козацьких шабель проти польської шляхти. Не помогли заяви Чайковського про його беззастережну льояльність супроти "ойчизни" Польщі; представники польської еміґрації в Парижі йому не вірили й паралізували його намагання організувати козацькі відділи. Зате створено окремий польський полк на англійському "жолді".

Незалежно від того, задунайські козаки зі своєї сторони просили султана організувати козацькі відділи та приступити до вибору гетьмана, який покликав би населення України до зброї. При тому козаки застерігалися, що під ніякою умовою не хочуть належати до Польщі, а то з причини польського фанатизму та релігійного переслідування зі сторони католицького духовенства і шляхти. Султан іменував Чайковського начальником усіх козаків, що жили в турецьких володіннях, дозволив козакам забрати давній прапор гетьмана Петра Дорошенка, що був зложений на зберігання в екуменічному грецькому патріярхаті. Той прапор був колись переданий гетьманові Мазепі, пізніше Пилипові Орликові, а вкінці отаманові Йосипові Гладкому; коли ж Гладкий в 1828 р. разом із частиною козаків повернувся до Росії, прапор залишився в патріярхаті. Складався цей прапор з двох прямовислих разом зшитих лент, срібної і червоної. На срібній ленті був православний золотий хрест, а на червоній — срібний півмісяць. Держак був завершений золотим хрестом, що спирався на півмісяць — символ збройного поєднання християнства з іслямом під зверхністю султана. Також і цей плян не здійснився через інтриги польської еміґрації, а головно кн. Замойського, який був переконаний, що відродження козаччини було б найбільшим нещастям для Польщі і католицизму. Не помогло й те, що до козацького реєстру вписався найвидатніший представник польської еміґрації, Адам Міцкевич, який заступав думку, що всі русини-українці повинні бути вільними так, як за Хмельницького, — такий був у поляків страх перед можливістю відродження козаччини й незалежної України.

Навесні 1855 р. Англія висунула проект сформувати козацький полк на англійському "жолді", під командою кн. Замойського. Але козаки рішуче вистипили проти такого пляну, не хотіли бути наймитами на чужому хлібі і під чужою командою; їх бажанням було стати вільним козацьким військом. Козацький отаман Сидір Сидоренко заявив, що така пропозиція понижує їх як козацьке лицарство, вони радше поламають свої шаблі і розійдуться по світі заробляти на життя, за гроші вони не продадуть своєї крови ані військової чести і совісти, залишуться назавжди козаками, а ніколи не будуть наймитами.

Наприкінці варт зазначити, що ані Чайковський, ані його мнимі політичні противники — Замойський і Чарторийський — навіть не допускали думки про якусь незалежну Україну; для них Правобережжя — це невід'ємна частина Польщі, а вже в найкращому випадку — для послаблення Росії — можна б з Лівобережної України створити невеличку самостійну державу. Але видно й така Україна була небезпечна для тодішніх польських політиків.

Кримська війна не принесла Україні сподіваної волі, але посередньо зрушила приспане суспільство, викликала ліберальні настрої, пристигала знесення кріпацтва та причинилася до розбудження національної свідомости і скріплення визвольного руху.


Czajkowski, M.  Moje wspomnienia o wojnie 1854 roku. Warszawa, 1962.
Handelsman, M. Ukrainska polityka ks. Adatna Czartyskiego przed wojna Krymska. Warszawa, 1937. Ranke, L. von. Briefwechsel-correspondence of Frederick William IV and Bunsen. Leipzig, 1873.


_________________
*)  В  1849  р. Росія  допомогла Австрії здушити мадярське повстання й очікувала її попертя в Кримській війні. Але Австрія не бажала собі сильної Росії на Балканах і тому, зберігаючи формально невтральність у Кримській війні, дипломатично спонукала Росію відтягнути свої війська з зайнятих турецьких територій.

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації