ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 31 січня 2022 р.

ЮВІЛЕЙ БЕЗ БЕНКЕТУ


Оксана Керч


Що не кажіть, а ювілеї в нашій дійсності насущний хліб. Немає мабуть одного американського міста, в якому ми не справляли б якогось ювілею. Ювілятів завжди знайдеться чимало, але чи для них ті ювілеї мають якесь значення? Звичайно, після ювілею з мистецькою програмою, або лише з доброю вечерею, ювілят залишається в безгомінній тиші, якби відписаний з життя. Ми хочемо сказати сьогодні про ювілей, який би повинен зайняти нашу увагу довше як на пару годин святкового бенкету.

Ювілей нашої молодости в її найкращій карнації. Ювілят — "національний герой" Селепко Лавочка. Його життя почалося в бурхливі роки останньої війни, а проявив він свої природні достойності, ставши в ряди Першої, а згодом відновленої української дивізії. Мова тут про книжку Юрія Тиса "Щоденник національного героя Селепка Лавочки". Автор книжки — дивізійник, добрий письменник, публіцист та історик і добрий вояк, зумів заобсервувати людські й надлюдські риси "національного героя" в масі вояків дивізії і втілити їх в особі "національного героя".

Тому, що вихід у світ згаданої книжки двадцять п'ять років тому збігається з початками живої літературної діяльности Юрія Тиса, автора багатьох історичних повістей та оповідань, а також дуже численних праць з історії та особливо війська, — можна також серйозно подумати про ювілей письменника Юрія Тиса. Але такий ювілей мабуть ніколи не матиме місця, бо автор — людина дуже скромна, а як вояк — вийняткова: він любить розповідати вояцькі пригоди, але ніколи свої, а інших. Коли автор не удостоїться ювілею, то можливо стане ювілятом його герой, Селепко Лавочка — постать дуже кольоритна і позбавлена зайвої скромности, що дає надію, що вшанування його таки відбудеться. Зрештою, на це він собі абсолютно заслужив. А чим заслужив, то вистачить перечитати цю 154-сторінкову книжку, яку видав в 1954 році видавець гумористичного журналу "Мітла" в Арґентіні, Юліян Середяк. Може хтось з читачів "Гомону України" й читав цю книжку, може й досі відпочиваючи після праці, сягне на полицю своєї гарної книгозбірні, пробіжить очима пару сторінок багато разів перечитаної книжки і весело засміється.

А може й не читав, бо "Щоденник" вийшов друком за семи горами, семи морями, "по той бік світу", в країні, з якою ми в Північній Америці не мали досить доброго зв'язку. А шкода! У тій же Арґентіні, де українців не більше як в якому-небудь більшому американському місті, а виходили там в часи приїзду так званої нової еміґрації три тижневики, два місячники, два двотижневики та багато книжок...

"Щоденник національного героя Селепка Лавочки" викликає згадку про сатиричний твір чеського письменника Ярослава Гашека "Пригоди доброго вояка Швейка". Обидва герої — і Тиса і Гашека — вояки чужих армій і завдяки своїй недолугості були пасивним опором народу, що боровся за власну самобутність. Так як і Швейк — Селепко Лавочка незалежно від інтелектуальної недорікуватости легше за інших, розумніших переносить воєнні страхіття і навіть виходить з війни "героєм". Єднає обидвох героїв непідроблений гумор, погідність і життєрадість. Завдяки тим прикметам війна в обидвох творах виринає на сторінках книжок не такою вже страшною. Треба відмітити, що дуже небагато авторів пише твори в такий спосіб і цей жанр в літературі в рівній мірі цінний як рідкісний.

Залишімо в спокою Швейка і повернімось до тих грізних і непевних років, коли виникла дивізія, і коли в ній опинився Селепко Лавочка. В "Щоденнику" про це записано:

"2 липня 1943. Їхав трамваєм і віз сахарину. Німецькі шуцмани зробили лапанку. Зловили й мене. Товар звичайно сконфіскували, забрали документи й відпровадили за дроти, до табору. Я мав їхати на роботу до Німеччини. Питали яку роботу знаю. Я відповів: усяку. Можу бути інженером, директором, маґістром. Призначили доглядати свиней у пруському селі. Спав спокійно й добре цілу ніч. Ранком заявив, що зголошуюсь до української дивізії. Зараз же випустили"...

В товаристві таких як і він "добровільців" починається його одіссея зразу по вишкільних таборах, а тоді вже на фронті. Він перейшов пекло Брідського оточення, воював із словацькими червоними партизанами, вкінці зустрівся з англійськими "визволителями", які в першу чергу хотіли визволити його від ручного годинника. Здоровий гумор, вроджений оптимізм і прояви природної інтеліґенції пробиваються в "неінтеліґентних висловах Селепка", а добродушні насмішки над українськими та німецькими старшинами, капеляном, товаришами і над дівчатами не переходять меж пристойности, хоч висловлені рубашною мовою вояка на фронті.

В книжці добре відомі постаті з недавного минулого, наших знайомих, що очолюють дивізійні братства. Тоді були вони зовсім інші. Безоглядні патріоти, знали ціну ворожим обіцянкам. Мали свою вояцьку філософію і віру в свої власні сили. Панта рей... Сьогодні й Селепко Лавочка певно інший. Можливо в Америці чи Канаді доповнив свої скупі знання, здобув може професію "інженера, директора чи маґістра", розбагатів. Може, забув, що в 1944 році в щоденнику записав: "Кажуть, що ідуть переговори з Власовим. Наші не хочуть ніякої спілки. Це в порядку. Тільки мертвий москаль є добрий"...

Кажуть, що дотепи старі, як світ. Можливо і дотепи Селепка Лавочки такі ж. Але вони в "Щоденнику" так добре припасовані до дійсности, що кажуть забути про давність, чи неориґінальність.

Спостерігаючи гарних корів на Словаччині, Селепко нотує: "У здорових селян родиться здорова худоба"...

29 жовтня 1944 він записує: "Вночі ми зайняли большевицьку столицю. Уряд Словаччини — москалі, жиди і двоє чехів втекли літаками до Львова. Певно сидять тепер у каварні Жоржа".

Або чого варта таке знання історії: "Клявзевіц сказав, що війна є батьком усього. Так, але аліменти платять інші".

Або яка правильна оцінка власної особи: "Як я почав жити, не мав нічого окрім моєї інтеліґенції. А диви — здивувався поручник — як то люди з нічого доходять до нічого"...

Книжку закінчує дотепний науковий трактат з ономастики про виникнення і назачення слова "селепко". Дуже добрий трактат, завдяки якому в наш мовний фонд ввійшло нове слово, що й до сьогодні не втратило свого значення.

Коли ми цю книжку сьогодні перечитаємо і, перечитавши, пригадаємо деякі очевидні тоді речі, порівняємо їх з сьогоденням і висловимо авторові признання за цю книжку — то це і буде ювілей "національного героя", хоч і без мистецької програми та доброї вечері.


"Гомін України" з 16 квітня 1980.

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації