ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятницю, 20 серпня 2021 р.

KEINE KAMERADEN


ДОЛЯ РАДЯНСЬКИХ ВОЯКІВ У ГІТЛЕРІВСЬКОМУ ПОЛОНІ



Михайло Добрянський

 

Табу німецьких істориків


"Доля радянських воєнно-полонених у Німеччині — це трагедія найбільших розмірів. Із 3,6
мільйонів полонених сьогодні лише кількасот тисяч вповні здібні до праці. Велика частина з них загинула від голоду й холоду. Тисячі впали жертвою висипного тифу. Самозрозуміла річ, що прохарчування такої маси полонених було пов'язане з труднощами... А проте можна було не допустити до такої смерти й загибелі в такому розмірі. В межах Радянського Союзу, напр., на основі даних інформацій, місцеве населення було цілком готове постачати харчі для полонених. Деякі розсудливі коменданти таборів з успіхом використовували ці можливості. Але в більшості випадків таборові коменданти забороняли цивільному населенню давати харчі полоненим, і воліли віддати їх в обійми смерти. Також під час маршу до таборів не дозволено цивільному населенню подавати харчі полоненим. У багатьох випадках, коли полонені під час маршу не могли — від голоду й виснаження — йти далі, їх стріляли на очах жахом пройнятого населення й залишали мертвих на шляху. В багатьох таборах зовсім не дбали про приміщення для полонених. У дощ і сніг вони лежали під відкритим небом. Ба більше, їм навіть не дали знаряддя, щоб викопати собі ями або землянки. Зовсім занедбано систематичне відвошивлення — як полонених так і самих таборів. Траплялося чути ось такі голоси: Що більше помре цих полонених, то ліпше для нас... Треба врешті згадати й розстріли полонених, що їх проводили часто без ніякого політичного глузду".

Це уривок із меморіялу, що його отримав на початку березня 1942 шеф Начальної команди вермахту, генерал-фельдмаршал Вільгельм Кайтель, від "міністра для східних окупованих теренів", Альфреда Розенберґа; автор меморіалу д-р Отто Бройтіґам.

Цим уривком Крістіян Штрайт розпочинає свою книгу "Кайне Камераден, вермахт і
радянські воєнно-поленені 1941-1945".*) Далі Кр. Штрайт пише:

Коли три роки пізніше закінчилась війна, мали народи Рад. Союзу та Німеччини найбільші втрати. Німеччина втратила 3,250,000 вояків (з того 1,185,00 у радянському полоні), 3,600,000 цивільного населення. Тимчасом Рад. Союз утратив 20 мільйонів людей, що становить 40 відсотків усіх жертв (55 міл.) другої світової війни. З того приблизно сім мільйонів цивільного населення, що загинули від голоду й пошестей, від брутального поборювання партизан на окупованих Німеччиною теренах, від націонал-соціялістичного расистського винищування, на примусових німецьких роботах, та в боєвих діях. Приблизно десять мільйонів упали в боях або загинули від поранень. Крім двох мільйонів полонених, які вже були мертві, коли подано цитований вгорі меморіял, померли до кінця війни в німецькому полоні ще 1,3 мільйони, разом приблизно 3,3 міл. із загального числа 5,7 мільйонів радянських воєнно-полонених, що дає 57.8 відсотків. Коли порівняти зі смертністю російських вояків у німецькому полоні під час Першої світової війни, це була смертність понад десять разів більша. Сам факт значно більшої кількости полонених у другій війні зовсім не вияснює такого великого відсотка смертности.

Виринає питання, каже Кр. Штрайт, чому ця тема — на відміну від таких тем, як нищення євреїв або польська політика — не представлена досі в якійсь більшій праці. Три чинники визначують картину, яку ще сьогодні має німецька громадськість про війну на Сході: надзвичайна запеклість боротьби й відповідно великі жертви на східньому фронті; варварські злочини, які творили відділи Червоної Армії, коли вторгнули на східні німецькі терени 1945 р.; і найсильніше — смутна доля німецьких вояків упродовж довгих років у радянському полоні.

Той образ, який створився про тодішнього ворога, ще і і нині діє у великій частині громадськости, хоч і послаблений через віддаль часу. Різні причини склалися на те, що цей образ досі не скорегований. Совєтська експансія в Европі й холодна війна створили ситуацію, де можна було й далі сприймати Рад. Союз як супротивника. Цьому сприяло переконання, що війна на Сході була в основі виправдана, а навіть конечна. І тільки наслідком обтяжень злочинами СС-ів, які армія поборювала, ця війна звиродніла. Націонал-соціялістичний анти-більшовизм, звільнений від елементів антисемітизму, міг майже цілком перейти в антибільшовизм холодної війни. За такої конфронтації, до того ще з поділеною Німеччиною, критичний розгляд війни проти Рад. Союзу вважався послабленням власних позицій.

Автор гадає, що завдання його праці — причинитись до вияснення джерел емоцій, які ще сьогодні діють на обох сторонах. Доля радянських полонених, більшою мірою ніж трактування цивільної людности на окупованих теренах, була одною з головних причин того запеклого опору, з яким німці зустрілися швидко після наступу. Було б ілюзією гадати, що це вже забули в СРСР. На другому боці, в Німеччині, ще сьогодні пам'ятають про долю німецьких полонених. А пристрасні дебати навколо східніх договорів показують, що це використовують у політиці. Врешті, зацікавлення автора цією темою вийшло з того, що доля радянських полонених залишилась досі майже незнаною, і що німецька політика на окупованих теренах Рад. Союзу це табу, яке наложили на себе західньо-німецькі історики (11).

Книга "Кайне Камераден" — це дещо перероблена праця, яку автор подав Гайдельберзькому університетові, як свою докторську дисертацію, і її приняв філософсько-історичний факультет. Отже, маємо справу з наскрізь науковим твором, який Кр. Штрайт опрацював з незвичайною скрупульозністю, спираючись на джерельних матеріялах німецьких архівів. Майже третина його праці (стор. 301-422) це посилання на документи.

Співпраця армії у програмі винищення


Результати своїх дослідів автор висловив в таких тезах (14-17):

На початку він вийшов від загально принятого твердження, що "злочинні накази" Гітлера були накинені військовому командуванню, яке їм супротивлялося; що в практиці боєва армія не виконувала цих наказів. Але такий погляд виявився безпідставним. Ані та частина військового командування, яка підпала впливам нац.-соц. ідеології, ані консерваторська частина — не грали при ставленні цих наказів тієї пасивно-опірної ролі, яку вони приписували собі після 1945 р. Коли йдеться про співпрацю між вермахтом та ударними групами СС, виявилося, що фронтові частини перевиконували ті домовлення, які були устійнені на верхах між командуванням армії та "Головним урядом безпеки Райху".

Під час підготовки до війни не зроблено майже ніяких приготувань щодо полонених. Начальна команда армії поділяла думку політичного проводу, що для приміщення та забезпечення полонених мається вживати матеріяльних засобів по змозі якнайменше. Щодо прохарчування полонених найвищий девіз був: здобуті па Сході продукти мають піти на те, щоб піднести харчовий раціон цивільного населення в Німеччині.

Після блискучих перемог ще перед червнем 1941 армія стала таким силовим чинником, з яким і Гітлер мусів рахуватися. Принаймні частина проводу армії чекала з 1938 р. на право співрішати, а провід як цілість був рішений не допустити дальшої ерозії своїх позицій в нац.-соц. державі. Тому він мусів дбати, щоб у боротьбі з конкурентами (Гімлер, "політичні генерали" в Начальній команді) зберегти своє становище. Ціна за це — участь у політиці винищування — виглядала сприйнятною, бо брали до уваги, що війна буде короткою. А ліквідація більшовизму була для консерваторського керівництва армії тією метою, яка найсильніше в'язала його з націонал-соціялістичним проводом. Такі розрахунки спиралися на надмірних очікуваннях перемог, що їх поділяли керівництво армії і нац.-соц. провід. Провал німецького наступу під Москвою в кінці листопада 1941 означав і провал цих розрахунків, також провал стратегії блискавичної війни.

Ці невдачі викликали деякі зміни в політиці супроти полонених. По-перше, зросли намагання в армійському керівництві трактувати радянських полонених радше з погляду політичного, а не ідеологічного. Але воно не мало виразних успіхів у цих намаганнях, бо їх воно не проводило послідовно.

По-друге, що було важливіше, з провалом концепції блискавичної війни постала конечність знайти додаткові робочі сили для воєнної індустрії. Цей мотив, а не гуманітарні спонуки, привів до того, що в часі найбільшої масової смертности полонених почались заходи зберегти при житті тих, що були ще живі. Одначе таке рішення не означало якогось радикального звороту в політиці супроти полонених. Бо начальним принципом внутрішньої політики німецького проводу було стабілізувати систему таким чином, щоб за рахунок підбитих народів тримати німецьке населення здалека від матеріяльних жертв, що їх приносила війна. Цей мотив, а також ідеологічний догматизм, залишались панівними й далі. Це означало для полонених, що їхнє харчування втримували на рівні життєвого мінімум; щойно коротко перед кінцем війни його піднесли до рівня німецького населення.

Певність перемоги в німецькому керівництві привела до того, шо Гітлер відкинув пропозиції третіх сторін наладнати справу полонених з Рад. Союзом, згідно з міжнародним правом. На початку війни (твердить автор) це було можливе. Невдача цих заходів мала жахливі наслідки для полонених по обох сторонах.

Але найгірші наслідки для радянських полонених мала політика начального командування армії, яка призвела до повного включення армії в програму "винищення ворога", зокрема винищення євреїв. Також співпраця консерваторських елементів у військовому керівництві, коли йшлося про "злочинні накази", і тісна співдія між військовими з'єднаннями та "ударними командами" СС-ів з перших днів війни показали Гітлерові, що його мрія про "остаточну ліквідацію" єврейського питання є здійсняльна. А це вже виходило поза передбачування військових керівників, які початково були переконані, що вони зможуть керувати й визначувати, — до якої міри та яких меж армія має брати участь у програмі винищення. Та досить швидко почали перемагати нац.-соц. погляди в широких колах армії. У співпраці війська з ударними командами щодо рад. полонених показалися прояви "декомпозиції армії", як стверджував шеф генштабу ген. полк. Бек (розстріляний пізніше під замітом участи в змові проти Гітлера).

Смертність полонених була й на початку 1942 р. особливо велика і знов піднеслась під кінець війни. До цього причинились умови праці полонених та їх трактування на підприємствах. Важливу ролю відіграв тут принцип — харч відповідно до результатів праці, що у важчій індустрії та в гірництві дало жахливі наслідки для радянських полонених.

Із ходом війни партійні органи безпеки (Reichssicherheitshauptamt) здобували щораз більше впливу на політику супроти полонених. А це означало щораз більше загострення мір у нищенні "ворога". Врешті дійшло до того, що функції армії зведено до завдань охорони. Все разом утруднювало стосування Женевської конвенції супроти інших військовополонених.

"Волосся дубом стає на голові..."


У німецькому суспільстві закоренилось переконання, що була глибока відстань між нищенням євреїв і війною на Сході. Тимчасом, твердить автор, "Східня війна" Гітлера та нац.-соц. ліквідація єврейської проблеми найтісніше пов'язані в часі і в суті. Теза про нерозривний зв'язок між "жидівством і більшовизмом" становила центральну аксіому в ідеології Гітлера (21).

На долю радянських полонених вирішально вплинув характер війни. Війна на Сході була цілком інша від війни на Заході. Це був — "Vernichtungskrieg", війна тотального винищення. Характер війни визначувала мета війни: знищення "жидо-більшовизму". У цьому напрямі були зроблені 1941 р. всі основні рішення, які випливали з головного заложення, що війна проти Рад. Союзу має характер ідеологічний. Головніші з цих рішень такі:

Обмеження влади військового керівництва на його оперативних теренах — у користь поширення влади формації СС, що означало дозвіл ударним групам СС-ів на масове розстрілювання людей на окупованих теренах. — Свідоме винищення розстрілами й голодом кількох мільйонів полонених і цивільної людности. — Брутальні методи поборювання партизанського руху з метою "винищити все, що нам протиставиться" (Гітлер). — Перетворення концентраційних лагерів на велетенські "Vernichtungsstatten", центри масового мордування і масової смерти. — Рішення винищити всю єврейську людність Европи (21, 298).

Раз ця гігантська машина винищення була пущена в рух і дістала 1941 р. повний розмах у спільному зусиллі Гітлера, нац.-соц. проводу й військового керівництва, пізніше вже не можна було зупинити її. Усі пізніші рішення були тільки реакцією на ті процеси й дії, що їх пустили в рух постанови 1941 р. Того року німецький провід зірвав усі мости за собою, — твердить Кр. Штрайт. Ані у випадку нападу на Польщу, ані в наступі на Францію не були Гітлер і військове командування такі певні за майбутнє, як були певні в випадку наступу на Рад. Союз. Передумовою всіх рішень 1941 р. було погодження або пасивна толеранція військового керівництва на цей зовсім інший характер східньої війни (298).

Тимчасом, у німецькій літературі, яка займається війною, зокрема в історичних підручниках, панує переконання, що військові дії на Сході мали властиво "нормальний" характер. А ограбування занятих територій, масове вимордування євреїв (тільки про них згадується), ліквідація радянської інтеліґенції — все це відбувалося "за плечима боєвої армії". Війну проти партизанського опору згадують лише загально. І в тіні залишається та роль, яку нац.-соц. провід накинув цій війні — десяткування радянської людности, роль, яку армія фактично взяла па себе й спільно з нац.-соц. формаціями виконувала (21).

Початково (березень 1941), в ході підготови до війни, був плян головнокомандуючого Браухіча — на здобутих теренах встановити військовий режим па зразок того, що вже було в інших окупованих країнах, але Гітлер "різко відкинув" (30-31); хоч у тому часі Гітлер ще не мав устійненої думки, що робити на Сході на здобутих теренах. Без сумніву, вже на початку 1941 р. Гітлерові ввижалася мета — знищення "жидо-більшовизму", але ще на початку березня 1941 він не мав ясної уяви, як підкорити радянські території під німецьке панування, так як він знав це в липні цього ж року. В його напрямних з березня, що їх випрацював шеф генерального штабу вермахту Йодль, передбачалось: Рад. Союз "мас бути розподілений на поодинокі держави з власними урядами, з якими потім зможемо укласти мир". Правда, "жидо-більшовицька" інтеліґенція має бути винищена, але не можна усунути фактів, створених російською революцією (126).

Плян Йодля, дещо змінений, Гітлер включив у своє експозе для німецького генералітету (30.ІІІ.1941), яке слухали 250 високих офіцерів з різних штабів майбутньої схійної війни. За нотатками, які зробив шеф генштабу армії, Гальдер, Гітлер говорив:

Ми мусимо відійти від вояцького принципу про "камерадшафт". Комуніст не є камерад. Ідеться про війну на знищення (ein Vernichtungskrieg). Якщо не зрозуміємо цього, то щоправда поб'ємо ворога, а тоді за 30 років комуністичний ворог знов стоятиме проти нас. Ми не провадимо війни, щоб консервувати ворога. Винищення більшовицьких комісарів і більшовицької інтеліґенції. Нові держави мають бути державами соціялістичними, але без власної інтеліґенції. Мусимо запобігти тому, щоб утворилась нова інтеліґенція. Тут вистачить примітивна соціялістичпа інтеліґенція (34).

Дві з половиною години викладав Гітлер свої погляди генералам про війну (майбутню) на Сході. Гальдер записав на марґінесі: ця боротьба буде дуже відрізнятись від тамтої, що на Заході (34). Після наради генерали пішли до своїх штабів, щоб оформити директиви Гітлера в конкретних наказах для війська. І автор зазначає: проти директивів не було ніяких протестів, а цей факт говорив, що зроблено вирішальний крок до того, щоб втягнути вермахт до програми знищення (35).

Тиждень після цієї наради в Гітлера Ульріх фон Гассель був зі шефом штабу Канаріса, полк. Остером у ген.-полк. Бека. Гассель говорив: "Волосся дубом стає на голові з приводу того, що документарно доручено армії"; які закони підписав Гальдер, що стосуються поступування в Росії (в. Рад. Союзі — М.Д.), закони про систематичне перетворення військового судочинства супроти населення в карикатуру, що глузує з усякого закону. Браухіч, підкорившись під накази Гітлера, жертвував честь німецької армії" (35). Але йшли речі ще гірші. Те, що Гітлер був ладен визнати в березні, як здобутки російської революції, в липні вже був рішений знищити. Замість розподілу Рад. Союзу на ряд національних держав під гегемонією Німеччини, прийшов плян — радянські території по цей бік Уралу зробити колоніями для нещадної експлуатації, а їх населення звести на становище робочих рабів. А щоб це було можливе, треба не тільки знищити "жидо-більшовицьку" інтеліґенцію, але й ліквідувати кожну потенціяльну передумову опору. Практично це означало — як висловився Ґерінґ на одній директивній нараді нац.-соц. керівництва — "застрілити кожного, хто скоса дивиться на нас".

Що стосується долі радянських полонених, треба навести ще такий факт. Восени 1940 Гітлер доручив Ґерінґові підготовити пляни господарської експлуатації радянських територій. Шеф господарського штабу ген.Шуберт відбув (2.V.1941) нараду з представниками різних міністерств. У висліді прийшли до таких висновків: Війну можна вести далі тільки тоді, коли всю армію на третьому році війни (тобто 1941/42) можна буде прохарчувати засобами Рад. Союзу. Але, якщо ми заберемо з цієї країни те, що нам потрібне, "ікс" мільйонів людей загине від голоду (63). Щоб витягти якнайбільше харчових продуктів з радянських територій, плянували знищити всі промислові центри та великі міста. Здійснення цих плянів потягне за собою певні наслідки, між іншим: кількадесят мільйонів людей стануть зайвими, і — або помруть від голоду або мусітимуть піти на Сибір (64).

Щодо "південних районів" (України), передбачав Альфред Розенберґ, два дні перед вибухом війни на Сході: Прохарчування німецького народу стоїть на першому місці німецьких вимог щодо Сходу; і тут мусять південні райони й північний Кавказ задовольнити потреби німецького прохарчування (65).

Зроблено одне відхилення.

Ген. Гальдер записав під 8.VII.1941: "Є тверда постанова фюрера — Москву і Ленінград зрівняти зі землею, щоб перешкодити, щоб там залишились люди, яких ми мусіли б харчувати взимі". Міста мають бути знищені літаками (368-369). Був плян зруйнувати Київ, свідчить той же генерал. Але плян не був здійснений, бо не було амуніції для артилерії, яка мала п'ять діб бомбити місто (369).

Стихійне обурення серед війська


Від чого загинули мільйони радянських полонених? Від розстрілів, від голоду й холоду, від нелюдських приміщень, і від нелюдських умов праці.

Розстріли — програма "винищення ворога". За всіх нагод у таборах полонених адміністрація табору з допомогою ударних команд СС-ів мали завдання прочісувати масу полонених і вилучувати "небезпечні" елементи. Для цього служили різні засоби, переслухування, перевірка, доноси, зовнішній вигляд полоненого та інше. До небезпечних зараховували: державних і партійних службовців, функціонерів Комінтерну, службовців організацій споріднених з партією, військових комісарів Червоної армії, передових працівників господарських установ, радянських інтеліґентів, євреїв, азіятів, кожного, що показав хочби найменший нахил до опору (91).

Усі ці категорії полонених були призначені до ліквідації. Коменданти таборів мали обов'язок передавати їх органам безпеки для розстрілу. Зокрема полювали на так званих радянських інтеліґентів, щоб уникнути можливість утворення в майбутньому провідної верстви, небезпечної для Німеччини (100). Азіятів, як і євреїв, ліквідували з ідеологічних мотивів (нижча раса); азіятів-музульман приймали за євреїв, бо в них також є обряд обрізування. Ліквідації підпадали всі чоловіки у військовому віці, яких зловили на окупованих теренах без належних документів, бо їх приймали за партизанів або диверсантів. Розстрілові підлягали всі полонені, яких зловили на втечі, або поза табором. Зрозуміло, радянські вояки, побачивши, що в полоні чекає їх голодова смерть, намагались утікати за всяких нагод. Розстріляно кількадесят тисяч таких утікачів.

Щойно пізніше Отто Бройтіґам, зі східпього міністерства Розенберґа, досяг того, що азіятів вилучили з категорії, призначеної для знищення. Д-р Отто Бройтіґам уже в серпні 1941 почав заходи за ліпше трактування полонених. Він доводив, що опанування радянських просторів можливе тільки, коли здобудеться підтримку місцевого населення. А для цього конечне справедливе трактування полонених (377).

Про поставу органів безпеки свідчать такі заяви: Немає ніяких спонук керуватися будь-якими сантиментами почуваннями супроти "росіян" (для величезної більшости функціонерів нац.-соц. держави всі люди й народи в Рад. Союзі мали одну назву "росіяни" — М.Д.). Тому всіх підозрілих совєтських росіян треба негайно віддавати на розстріл. У випадку "російських" (радянських) полонених маємо справу не з полоненими в звичайному сенсі того слова, а — як наголосив Фюрер — з таким ворогом, який складається зі звірят і звірів. Згідно з тим і треба їх трактувати (95).

Автор наводить ряд фактів, що не всі німецькі офіцери, які мали радянських полонених під своїм зарядом, були такі нелюди, як ті, що становили службу безпеки. Але вони в більшості випадків не могли втриматись;  їх відкликали швидше чи пізніше. Автор подає, між іншим, характерний приклад коменданта табору в Мосбурґу біля Мюнхена (майор Майнель), який провів важку бюрократичну боротьбу за людяний підхід до полонених, але без успіху (96-97).

Згадаю ще один випадок. Полк. Гельмут Ґроскурт, шеф Іа з 295-ої дивізії у Білій Церкві, довідався, що після ліквідації тамтешніх євреїв залишилося 90 малих дітей, які замкнені вже кілька днів у страшній нужді без харчів і води. Ударна команда СС штандартенфюрера Бльобеля має їх вимордувати. Полковник, за згодою командира дивізії, інтервеніював у вищих інстанціях за життя дітей. Бльобель загрозив скаргою до Гімлера і Ґроскурт дістав відмовну відповідь. Дітей постріляли (119-120).**)

Скільки радянських полонених загинуло як жертва розстрілів "Служби Безпеки", про це можна подати лише приблизні цифри, — каже Кр. Штрайт. На території Райху до лютого 1942 розстріляно щонайменше 50 тисяч (105). Пересічно ліквідували в Райху 10-20 відсотків полонених, як "небезпечних": у районі Мюнхена 13%, в районі Реґенсбурґа й Нюрнберґа 15-17%, в деяких випадках і 40 відсотків. У концтаборі Дахав і Фльоссенбурґ ліквідовано дві тисячі, в Сахсенгаузені ранньої осени 1941 понад десять тисяч. Коли приняти як норму 10-20% для Райху, то виходить, що до кінця 1941 р. розстріляно 40-80 тисяч людей (343-344). Для Генеральної Губернії треба приняти цифру 60-120 тисяч (344). В цілому, як подає автор, 580-600 тисяч  радянських полонених  були  ліквідовані органами СД. "Разом це означає, що кожний десятий з полонених був розстріляний ударними командами СС-ів у прифронтових районах або в КЦ". Найбільше насилення масової ліквідації припадає на місяці серпень-грудень 1941 в таборах за фронтом, у Райхскомісаріятах і в Ген. Губернії (105).

Також армія розстрілювала полонених. І тут видано директиви: Ніякого зближення, зберігати відстань! Кожний прояв поблажливости, а ще більше довірливости супроти полонених — карати якнайсуворіше. "Почуття гордости і вищости має бути завжди наявне" (106, 181). Кожний вияв поблажливости і м'ягкости — це слабість, що несе небезпеку. При найменшому спротиві негайно вжити зброю. На втікаючих полонених стріляти без попередження, не стріляти "на пострах". Супроти кожного полоненого, зловленого в терені, поступити з найбільшою суворістю". — Що це означало, показує рапорт про "бої з партизанами": одного місяця з 10.940 партизанів розстріляно 10.431. Завважує тут автор: в даному випадку не могло бути мови про партизанів; це виходить із того, що військо мало двох забитих і п'ять поранених (107). У районі Могилева ударна група вимагала розстрілу всіх надибаних на дорогах без задовільної виказки чоловіків у військовому віці (346). Щоб у таборі біля Бобруйська не допустити до сподіваної втечі, наказано кулеметний вогонь по таборі на всю ніч. Ранком лежало 1.700 забитих (346). — Скільки разом на сумлінні армії? Автор відповідає: треба приняти високе п'ятициферне число, а може й шестициферне (107).

Кр. Штрайт наводить факти, що в армії стихійно ширились обурення й протести проти ліквідації полонених та євреїв: "Це зневага чести німецької армії". Ульріх фон Гассель, який перевіряв настрої в армії восени 1941, стверджував зворот у настроях: "Почуття огиди в усіх порядних людей з приводу ганебного поступування на Сході проти полонених і євреїв,... зростаюча рішеність у вищих військових колах не брати участи в цьому мерзенному свинстві" (120). Але, завважує автор, командири армій не хотіли ризикувати з цього приводу (121). Ті, що прагнули щось змінити, були молодші штабові офіцери, які після Сталінґраду організували в армії опір. Коли Браухіч та Гальдер звертали на це увагу Гітлерові, вони аргументували виключно мотивами мілітарними (121):  як негативно впливає антиєврейська кампанія на воєнні дії. На вирішному етапі походу на Москву, постачання не могло дати наступаючій армії зимового виряду, бо не було досить вагонів; тимчасом залізничий парк був заанґажований транспортуванням євреїв із Райху до КЦ у Ген. Губернії; 50 тисяч їх тоді вивезли на знищення (353).

"Їм голод з очей кричить"


Міністеріяльний директор Вернер Мансфельд мав завдання дбати про робочу силу для воєнної індустрії. Він говорив 19.II.1942: теперішніх труднощів не було б, якби ми у відповідну пору рішились запрягти до праці радянських полонених. Ми мали до диспозиції 3.9 мільйонів "росіян", з цього залишилося ще 1.1 мільйон людей. Лише з листопада 1941 до кінця січня 1942 померло 500 тисяч. Отже, робить висновок автор, із радянських полонених, що були в німецьких руках, загинули до січня 1942 або були ліквідовані два мільйони людей (він поправляє цифру Мансфельда, крім того узгляднює тих, що були звільнені і тих, що втікли). Уже було показано, каже Кр. Штрайт, як ударним командам СС-ів уможливили ліквідувати около 600 тисяч полонених, більшість із них ще до перших місяців 1942 р. Але, як дійшло, що, крім того, від початку східнього походу до кінця січня 1942, пересічно шість тисяч полонених гинули денно?

Військове керівництво намагалося знайти відтяжуючі вияснення, що їх широко використовували в пропаґанді. Бо бачили, що масовий помір полонених викликає неспокій серед населення окупованих теренів та серед самих полонених. Вину приписано: 1) Сталінові, який казав нищити при відступі всі харчові продукти і всі транспортні засоби; 2) пошестям, що вибухнули в таборах полонених, проти чого німецька армія була безсильна; 3) фактові, що в полон пішли такі величезні маси, яких німецьке командування не сподівалося (лише після котлової битви біля В'язьми і Брянська, жовтень 1941, німці взяли 662 тисячі полонених). — Ці пояснення мають елементи правди, але вони не вистачають. Щоб дійти до властивої причини, треба відтворити перебіг цього великого помору. Головна трудність у тому — це брак статистичних даних, принаймні до початку 1942. Бо щойно тоді наказано точне звітування про полонених (128-129).

Тут неможливо передати реконструкції перебігу помору. Автор зробив це дуже скрупулярно на основі джерел (130-162), виказавши, що норми харчів для полонених були визначувані нагорі такі мінімальні, які не давали шансів вижити; тим більше, коли прийшли дощі, холод, сніг і зима. Тут лише деякі факти.

У запіллі, на військовій території "Мітте", смертність полонених у вересні становила 10%, після напливу полонених з-під Брянська підскочила до 20%. У листопаді піднялась іще — до 40%, у грудні впала, в січні становила 25%, у лютому 15% (132).

На території групи армій "Південь" (в Україні) смертність після котлової битви під Києвом (600 тисяч полонених) набрала "розмірів жахливих" (132). Звітував 2. XII. 1941 зброєвий інспектор Райхскомісаріяту України: "Треба рахуватися з тим, що взимі помре кількасот тисяч". Розенберґ писав 14.XII.1941 Гітлерові: командир вермахту в Україні ген. Кітцінґер повідомив, що "наслідком виснаження на його терені вмирає денно в таборах 2.500 полонених" (133). Записка Розенберґа, це — каже автор — повчальний приклад, як Гітлера інформували про ці речі. Кітцінґер повідомляє, пише Розенберґ, що полонені "вже неспроможні приняти добру їду в себе; треба рахуватися з тим, що небагато з них залишиться (в живих). Зрештою, сил до праці в цій країні подостатком, країна частково навіть перенаселена". Заввага автора: Гітлер мусів прийти до висновку, що зайва річ — робити будь-що для рятування полонених (359). — Розвиток смертности в цих районах між вереснем і листопадом залишається відкритим питанням. Але приняти можна, що було таке саме, як у районах "Мітте".

Оберквартирмайстер військового командування в Ген. Губернії записав 19.X.1941: Начальна команда вермахту знає, що не можна вже зупинити масового помору полонених, бо їхні сили на викінченні; а ми не можемо дати їм ні більше харчів, ні накривал (136).

На початку вересня дещо збільшено харчовий раціон для полонених, "щоб не допустити до пошестей і піднести працездатність". Але 16 вересня Ґерінґ доручив: в ніякому разі не вільно вкоротити харчові норми для населення "на батьківщині". Що стосується населення в окупованих східних районах, "дбати лише про тих, що для нас працюють". Це саме стосується "більшовицьких полонених". Супроти них ми не є зв'язані ніякими міжнародними зобов'язаннями (143-144). Головноуповноважений для 4-річного господарського пляну, Ґерінґ, дав 7.XI.1941 такі директиви щодо харчування радянських полонених: Не можна їх розпещувати ані призвичаювати до німецького харчування; харч залежно від результатів праці. Учасник наради записав іще: мають дбати про свій власний харч (коти, коні і т. д.) 145.

Як виглядали на практиці доручення райхсмаршала "не розпещувати" радянських полонених, ось приклади. Команда зброєвої індустрії в Дюссельдорфі 6.XII.1941 цитує лист машинобудівної фабрики Ґревенґройх, яка нарікає, що для приділених їй до праці радянських полонених вона дістає один фунт картопель на голову на день і нічого більше. А заходи для поліпшення безуспішні. У військовій окрузі Дюссельдорф у тому ж часі зменшено приділ картоплі на голову з 3.000 до 2.500 грамів на тиждень, без вирівнання. Особливо погане становище в концерні Круппа. Харч на одній фабриці це — "водяна юшка можливо найрідша, дослівно вода зі жменею буряків, виглядала як помиї" (149). Начальник бюра локомотивної фабрики (Ессен) клопотався за ліпший харч для полонених. Функціонер партійного ДАФ (Нім. фронт праці) грубо накинувся на нього, мовляв, він "забагато турбується більшовиками". Начальник завважив: він дістав полонених як робітників, а не більшовиків. А нац.-соц. функціонер відвалив: "Як сто тисяч загине, прийдуть другі сто тисяч". Інший представник цієї фабрики інтервеніював у референта праці: полонені, які між 4 і 5 год. вранці дістають 300 гр. хліба і мусять витримати з цим до 18-ої год., повинні дістати якусь гарячу їду. Референт відповів по лінії Ґерінґа: "Радянських полонених не вільно призвичаювати до європейського харчування" (365).

В Україні біля Уманя влаштовано два табори для полонених. 10.VІІІ. 1941 згоромадили там 70 тисяч людей. Харчові запаси були, але не було польових кухонь, а директива казала: для полонених лише кухні, здобуті від ворога. До того ще, майже всі полонені приходили без манірок (їдунок).

Накази для фронтових частин забезпечити полонених кухнями та їдунками залишались невиконані (150). У переходовому таборі 112 (Молодечно) на початку серпня приміщено 20 тисяч полонених, які прийшли з фронту вже цілком виснажені, пройшовши 400 км. Швидко в таборі з'явилися випадки людоїдства (151). 403-тя дивізія (охоронна), яка ескортувала полонених у районі Полоцьк — Вітебськ, звертала в наказі увагу, щоб відповідно забезпечити полонених на дорогу, візвати населення, щоб підготувало харчі па маршрутах, бо "це безглуздя, що охоронні команди силою зброї відганяють населення, коли воно хоче давати (полоненим) харчі" (151).

Ще кілька уривків із військових звітів. На відтинку "Південь" особливі труднощі у прохарчуванні викликає велетенська маса полонених. Використовують цукрові буряки в сирому стані, де цукроварні знищені. Але й це не вистачає навіть для нужденного харчування. На всіх маршових шляхах (через цукрові райони) та сама картина: полонені "з дикою жадібністю" визбирують листя й гички, і зараз їдять. У селах люди кидають у маршові колони буряки й картоплі. Треба припускати, що на вид тих знесилених полонених, яким голод з очей кричить, погіршується серед населення настрій супроти німців (152).

Представник німецької сталевої індустрії, який приїхав у половині жовтня 1941 на Україну організувати сталеві заводи в Дніпропетровську й Кривому Розі, описує зустріч з полоненими: "Колони полонених без кінця йшли попри нас. В одному випадку було 12.500 чоловіка... Хто вже не міг іти, тих стріляли. Ми провели ніч у малому селі, де застрягли в болоті. Там був перехідний табір. Ми були свідками, як полонені в ночі спекли і з'їли своїх власних товаришів, яких наша ескорта мусіла розстріляти за нездисциплінованість. Харч для полонених — тільки картопля від сільського населення. Кожен дістав найбільше дві на день" (152). — 3 цього приводу завважує Кр. Штрайт: Канібалізм був "злочином", який видно часто траплявся в жахливих умовах у таборах полонених узимі 1941/42, а потім його брали як доказ расової та моральної меншецінности радянських полонених. Але від того не встереглись також німецькі полонені в радянському полоні (366).

Піхотна дивізія, що охороняла 200 тисяч полонених, наполегливо просила 25.IX.1941 армію про підмогу після того, як біля Лубен, де приведено 33 тисячі полонених, дійшло до бунту, бо не було води ні харчу ні приміщення (153). Транспорт 200 тисяч полонених з району Лубни — Хорол на Умань проходив пішком 400 км. Розпочавши марш, названа дивізія (24-та) звітувала 15.X.1941: евакуація дуже важка через обезсилення полонених, і вже є "наслідком розстрілів і виснаження" понад тисячу мертвих (153). Після котлової битви біля Києва заанґажовано дві дивізії для евакуації 600 тисяч полонених. Тому, що не подбали про достаточне прохарчування, мусіли полонені без вистачаючого харчу тижнями маршувати в запілля. 10 тисяч померли, заки дійшли до перехідного табору (154). Перехідний табір 142 біля Брянська, де на зимівлю нічого не приготовано: Голод штовхає полонених до людоїдства. Шестеро "людоїдів" уже розстріляно, п'ятеро приловлено і завтра підуть під кулі (155). Полонені з-під В'язьми — Брянська до краю підупали фізично, бо вже під час боїв голодували, а в полоні дістали тільки дуже скупий харч. Багато полонених навіть при достаточному харчі не були фізично в стані приймати харчі. Майже з усіх перехідних таборів звітували, що полонені після першої їди падали й умирали (155). Наслідком голоду й виснаження маршами люди такі ослаблені, що організм не витримує приняття харчу (367).


Закінчення буде в ч. 4 (80)


_____________________
*)   Christian   Streit:   Keine  Kameraden,   Wehrmacht   und   die   sowjetischen fanffenen   1941-1945.     Herausgegeben   vom    Institut   fiir Verlags-Anstalt, Stuttgart 1978, 445 Seiten.

**) Тут місце, щоб я згадав розповідь мого приятеля, Михайла Антоновича. Він, як і його дідо Володимир, був талановитим істориком. Війна застала його у Східньо-Европейському Інституті в Бресляві, де він був науковим співпрацівником. Його покликали до війська і він був перекладачем у штабі командира армії, що діяла в південній Україні. Ще 1941 р. шеф штабу відпустив М. Антоновича назад до Інституту, бо казав: українські справи пішли цілком інакше, як ми (напевно й ви) собі уявляли. Тут будете мати щораз більше прикрих переживань. Ліпше вертайтесь до наукової праці. — Як я 1944 р. відвідав його в Бресляві, він оповів таку історію: В енському таборі полонених був комендантом старий офіцер із першої війни. Мав щораз більші труднощі з прохарчуванням табору. Апелював до своїх зверхників, але нічого не помагало. Тоді поза службовою дорогою звернувся до приятеля на високій посаді в Берліні. Той відповів: я нічого не пораджу; це така політика, що радяські полонені мають вигинути.  Офіцер застрілився.

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації