Полк. Аверкій Гончаренко
Я, як активній старшина старої російської армії, з року 1912, по закінченні Чугуївської Військової Школи (до речі, разом з покійним ген. М. Садовським), в ранзі підпоручника, був призначений в 76 піхотний Кубанський полк.
У першій світовій війні я вийшов на фронт як командант сотні, а вже у вересні 1915 р. я обняв команду батальону. В грудні того самого року я був важко ранений і мене відправлено на лікування до військового шпиталя в Києві. По одинадцяти місяцях побуту у шпиталі, я був призначений на лектора тактики, топографії та фортифікації до школи хорунжих, яка містилася на Лукянівці в будинку духовної семінарії. Начальником цієї школи був полковник Хлопіцький, поляк, але дуже порядний чоловік, а начальником усіх шкіл хорунжих був москаль, генерал Соколов, мій колишній командир полка. Там мене застала і революція в березні 1917 р.
Коли почалась українізація частин російської армії, які складались із вояків українців, я взявся за це діло на терені школи. Моя кляса мала 36 юнаків і всі вони були українці й радо чекали на пер-організування їх на українську частину. В порозумінню із ними, я звернувся у справі українізації в школі підхорунжих до начальника школи, покликаючись на те, що формування польських частин уже почалось. Полк. Хлопіцький вислухав мене і сказав:
— Я знаю, що у вас уже готова кляса, але я цієї справи сам вирішувати не маю права й тому раджу вам удатись до вашого колишнього командира полку, ген. Соколова, від якого залежить остаточне вирішення цієї справи на терені шкіл підхорунжих. Я зі своєї сторони зберу всю школу і заповім, щоб юнаки українці перейшли до Вас.
Так воно і сталося. Ані ген. Соколов, ані полк. Хлопіцький не робили нам жодних перешкод в переведенні українізації школи, навпаки, останній допомагав нам, де тільки було можливо. Вже в березні нам удалось сформувати одну сотню і тоді ми зробили парадне відкриття української школи хорунжих, на яке прибув і секретар Військового Комітету Центральної Ради разом зі своїм штабом, ген. Івановим та полк. Пількевичем. Хоч москалі в загальному ставились вороже до нас, але справа українізації школи посувалась уперед і в місяцях серпень-вересень нам удалось оформити окрему українську юнацьку школу і ми перейшли із усім устаткуванням до будинку Старої Військової Константинівської школи під назвою Перша Юнацька Військова Школа ім. гетьмана Богдана Хмельницького.
Від Генерального Секретаріяту до нас прислали поручника Модеста Семирозума, як допоміжну учительську силу, але, на жаль, він належав до того роду тодішніх старшин, які дивились на українську армію як щось перехідне і непотрібне і не намагались вложити в неї все своє знання і практичний досвід, щоб щирим серцем і своєю працею доказати, що вони є справжніми синами свого народу. Пор. Семирозум приїхав із фронту як делегат на Український Військовий з'їзд у Києві і уже більше до своєї частини на фронті не вернувся. Рік пізніше, коли йому треба було бути на фронті із своєю чотою, він і там не вив'язався із свого завдання. Він був типовим героєм тилу, як і багато інших т. зв. кадрових старшин, які при зустрічі із денікінцями замість воювати із ними переходили до них у надії, що там скорше зможуть авансувати. Користаючи із революційної заверюхи, вони бавились у партійну політику, а не пильнували військового діла. Багато із них йшли за гаслами різних партій й більше перенимались партійними гаслами чим своїми обов'язками в армії. Дуже часто вони зовсім не приходили до служби, а у своїх частинах виправдувались тим, що були на засіданнях партії. До такої категорії старшин належав і згаданий Семирозум, з якого у школі не було жодної користи.
Пильна праця старшин і юнаків дала прекрасні висліди. По чотирьох місяцях Школа приготовлялась до випуску молодих хорунжих, які мали відійти до українізованих частин. Але цього не сталось, бо штаб Командуючого військом України вислав Школу із конечности на оборону Бахмачського залізничного вузла перед наступаючими большевицькими бандами Муравйова. Я мав повну сатисфакцію зі своїх юнаків, як вони прекрасно тримались у критичних
хвилинах під час боїв, охороняючи доступи до Бахмача та на залізничних лініях на станції Доч та Ворожба, а вже в бою під Крутами — це був шедевр витривалости. Навіть трагічний відворот з-під Крут відбувся так тихо і спокійно, що можна було тільки подивляти дисципліну цих молодих і надійних юнаків. Коли ми почали ладуватись до вагонів у віддалі не більше двох кілометрів від большевиків, не дивлячись на великі й болючі втрати, який стискав серця молодих хлопців, вони без жалів і нарікань виконали своє завдання десь біля 2-ої години ночі, як старі і досвідчені вояки. На ранок вони прибули до станції Бровари, де вони, вишикувавшись у ряди, зустрілись із командантом Слобідського Коша, Симоном Петлюрою і відповідали бадьоро на всі його запити і слухняно прийняли наказ наступу на Арсенал у Києві. Можна тільки жаліти, що цим юнакам не довелось командувати частинами Армії УНР, що багато із них передучасно наложили своїми головами, рятуючи честь тих, які ховались за різні кадрові посади. Потім цю школу, що ще із неї було залишилось, було включено до Армії УНР.
За гетьманських часів я був при Головній Шкільній Управі і особистим секретарем генерала Юнакова. Підчас відвороту Армії УНР я був призначений викладачем знову в Юнацькій Школі, яку провадив отаман Шаповал у Станиславові. Після закінчення Визвольних Змагань, я відбув два місяці в таборі інтернованих коло Перемишля, а пізніше перейшов на працю в Українській Кооперації в Станиславові. Тут я мав різні посади, збіжевого референта, організатора сільсько-господарських кооператив тощо. Я і вступив до Української Дивізії «Галичина» весною 1943 року в Бучачі, якого повіт входив до Станиславівського Союзу Кооператив.
В ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА»
Свідомість продовження активної боротьби — це був ляйтмотив — без жадного «але» — я залишив родину і вступив добровольцем до Української Дивізії «Галичина». Перші рекрутські вишколи ми проходили в Генерал-Губернаторстві, а з бігом часу були перевезені до Німеччини до вишкільного табору «Нойгаммер» на Дол. Шлеську. Там ми проходили бойову підготовку, детально і з немалим зацікавленням пізнавали і вивчали новочасну зброю. Нам, старшим воякам, це все, а особливо рекрутська муштра, давалось таки добре в знаки. Але ми це переносили поруч з молодими, порівнюючи добре. Наші молодші колеги були добрими побратимами, а інструктори були різні.
По вишколі, в червні 1944 р., почали відправляти дивізію на фронт. Кількох старшин, а між ними і мене, призначили до нового набору добровольців. Я дістав призначення на повіти, що знаходились уже у фронтовій полосі: Бережани, Рогатин, Підгайці, Бучач. Тут були представництва Військової Управи. Для виконування моїх завдань зі штабу Дивізії було призначено мені ще чотирьох підстаршин і ми співпрацювали з представництвами Військової Управи. Набір у цих повітах був надзвичайно успішним і я відправив до Дивізії три ешелони, разом поверх 3.000 осіб. Найгірше проходив набір добровольців у Рогатинському повіті, де були вже дуже несприятливі умовини. Адміністрація вже або виїздила або готувалась до виїзду тому, що наближався фронт. Мені вдалось набрати всього біля 400 хлопців, із якими я приїхав до Львова. Це діялось уже в тому часі, коли Дивізія стояла під Бродами окружена.
Моїх 400 хлопців перебрав капітан Шульц — референт військових справ, а я дістав наказ вертатись до Дивізії, яка вже по відомій катастрофі — відступала на південь у сторону Старого Самбора, де мало бути збірне місце для її розбитків. В Старім Самборі я приєднався до розбитків Української Дивізії «Галичина», які з великими втратами прорвались з окруження під Бродами.
Але в Старому Самборі не довго Дивізія мала своє збірне місце, бо фронт був зірваний й большевицькі навали прямували до Карпат і на Польщу. Дивізійні частини зі Старого Самбора виїхали до Карпатської України. Але наш побут там був короткий і ми небаром виїхали через Відень до Нойгамеру.
У Нойгамері була переведена реорганізація і доповнення Дивізії. На відправі усіх поворотців з-під Бродів як і з нових частин, із яких реорганізувалась нова Дивізія, промовляв командуючий Дивізією, ген. Фрайтаг, і назвав українців зрадниками, закидуючи Дивізії вину за те, що сталось під Бродами. Розуміється, що старшини негайно запротестували проти обвинувачення Дивізії за трагедію під Бродами, за яку у великій мірі поносило командування XIII Корпусу з одного боку, а з другого таки величезна большевицька перевага на фронті так під оглядом чисельности війська, як і під оглядом узброєння, а головно летунства, якого німці не мали під Бродами взагалі. З Нойгамера Дивізія була вислана у вересні 1944 р. на Словаччину. Тут провадились перманентні бої з повстанцями під командою совєтських старшин, а пізніше і з совєтською армією, яка прямувала на Відень.
АБТАЙЛЮНҐ VI 30 ПОЛКУ
На Словаччині мене призначено до 30 полка, як референта VІ-го Відділу. Моїм завданням було видавати тижневий огляд новин «Вохеншав» для наших стрільців. Командир полку мені підкреслив, щоб обов'язково видавати в українській мові, доступній для наших вояків. Перед видрукуванням на циклостилі — провірити з адютантом командира полку, капітаном Курковським. Курковський сам був поляк з роду, але на зовні щирий нацист, удавав, що не знає слов'янських мов, лише мені по секрету сказав, що знає три українські слова і серйозно почав учитися української мови. Та ми знали, що то за птах, і всі, а я особливо, були обережні. При узгідненні цих тижневих обіжників він вимагав, щоб я друкував їх у мові німецькій. Тоді я йому сказав, що наказ командира полку є аж надто виразний, бо «Вохеншав» був його офіціоз, а я є відповідальний за зміст.
— Якщо ви маєте таку повновласть від командира полку — тоді ми мусимо узгіднити цю справу раз на все із самим командиром.
Після його погляду командирові все вільно змінити. На другий день я був покликаний до командира полку, який спитав мене, чи ми вже порозумілись з адютантом. Я відповів, що адютант мені сказав видавати «Вохеншав» у мові, згідно з вашим полковим наказом число Н.
— Так і робіть.
На тому моя візита закінчилася. Перед передачою реферату до цикльостилю, я вступив до адютанта для узгіднення, але він спішився до міста Велька Битча на якусь реквізіцію. Це, між іншим, було його улюбленим обов'язком. Відходячи, сказав мені робити, щоб було добре.
У першому рефераті, поза звідомленням положення на фронтах, я почав переводити дещо ширше обзнайомлення наших молодих вояків з нашим безсмертним Т. Шевченком. Мав на увазі впродовж двох-трьох місяців подавати деякі важніші його твори, а в першу чергу його життєпис.
Кожного тижня в суботу «Вохеншав» були доручені кожній сотні полку. На поквітованню про їх одержання мусить бути підпис бунчужного даної сотні. Але й тут не обійшлося без саботажів зі сторони німецьких підстаршин. Одного разу, коли я одержав листу доручень, перевіривши її, я зауважив, що там бракувало поквітовань двох сотень, які мали німецьких комендантів, що плянували не допустити «Вохеншав» до стрільців. Я перевірив, що дижурний відібрав своєчасно лектуру. В розмові з нашими підстаршинами виявилося, що дивізійники радо читали звідомлення на українській мові, а німецька команда була дуже невдоволена.
В цій справі я і пішов до командира полку. Старався в лагідній формі вияснити ситуацію: німецької мови наші вояки не знають і тому не розуміють звідомлення у «Вохеншав», якщо вони писані по-німецьки. Це не відноситься до наказів-команди в німецькій мові. Більшість є відома дивізійникам, а як треба, ми переводимо в українській мові. Як це показала практика в минулих боях — недомагань ніяких не було.
Може б усе було в порядку, але найшлися німці, які зажадали від мене статті в німецькій мові, щоб контролювати їх зміст. Але я все ж таки робив по свойому.
В місяці жовтні трапилась у 9-ій сотні 30-го полку велика неприємність. П'яний німець підстаршина застрілив нашого стрільця, М. Лябавку, який повнив нічну службу. Такий вартовий є перевірюваний що дві години. Так і в цьому випадку, надійшла контроля, а вартовий кликнув «Стій»! Ніхто не обізвався. Вартовий повторив ще два рази і, не отримавши відповіді, приготовив рушницю до вистрілу. Нараз з автомату пролунали постріли — вартовий був на місці забитий. Треба було перевести слідство в цій справі. Доходження я робив вісім днів. Нарешті, списавши все на письмі, та переклавши на німецьку мову, передав звідомлення командантові полку. В ньому було ясно доказано, що старшина-німець був п'яний, і наш стрілець, який був в той час біля нього, був свідком цього навмисного вбивства. Інші свідки потверджували це своїми зізнаннями і своїми підписами. Між іншим цей німака ненавидів українців, а підлеглі йому наші вояки відплачували тим самим.
Командант полку відвіз особисто до Штабу Дивізії моє доходження і, повернувшись на другий день, зажадав всі мої черновики. Очевидно я йому все передав. При цьому він мені сказав, що прокурор суду зарядив нове дослідження, для якого буде призначений юрист. Убивника, як я довідався від 9-тої сотні, ще тієї ж самої ночі перекинуто до Запасного полку, який стояв у місцевості Чадца.
Довідавшись про це все, я відразу написав до Штабу Дивізії приватно два листи, докладно висвітлюючи цю справу. Один до поручника Феркуняка, який якраз працював у цім відділі, а другий лист до о. Левенця, який був духовником при Штабі Дивізії.
Коли відбувся суд, убивника оправдали на підставі слідства, яке перевів німець-хорунжий. Покійного нашого стрільця похоронив полковий священик о. М. Ратушинський на цвинтарі у Великій Бичці.
Від того часу мої «Вохеншави», хоч і висилалися на час, їх стрільці не бачили. Німецькі підстаршини їх одержували, відбір потверджували, а реферати десь зникали. Тут допомагали мені наші писарі, які працювали при циклостилі. Вони робили інші пакунки і передавали безпосередньо до сотень. Це робилося нелегально, за що мене покарано: я дістав наказ від'їхати до Штабу Запасного полку.
В ЗАПАСНОМУ ПОЛКУ
Тому що на фронтах положення все погіршувалося, до Дивізії приїхала делегація від проводу Українського Центрального Комітету. До складу делегації належали політичні діячі, представники громадянства, між ними були мої давні знайомі — редактор Ст. Волинець, полковник Михайло Садовський, з яким я кінчив Військову школу в 1912 р. Мені прийшлось супроводити частину делегатів до Бистриці, де була прекрасно оборудована фабрика зброї. Якраз того дня до нашого полку прибула група молодих старшин-українців в ранзі хорунжих. Хлопці, як маків цвіт. Я знав про їх приїзд і тому сказав сотникові Сумарокові, щоб в мойому імені довів до відома командантові полку, щоб наших молодих старшин прийняти до Товариства Старшин Полку. На прохання наших старих ветеранів з 1-ої війни командант полку зробив прийняття, щоб познайомити молодих старшин із старшиною нашого полку. Коли я повернувся з нашими делегатами, застали традиційне прийняття в старшинській їдальні.
Командант привітав молодих вояків німецькою мовою і доручив мені привітати їх по-українськи. По цій параді я від'їхав на місце нового призначення, до штабу Запасного Полку, де командиром був полковник Маркс. Там я довідався, що я є звільнений з дивізії взагалі. Коли зі штабу дивізії до Запасного Полку приїхала делегація на чолі з доктором Шульцом, гауптманом, а з ним і д-р Макарушка, який стало перебував у штабі дивізії, то перше, що він мені сказав, було: «Ну, сотнику, ви є звільнені з дивізії разом із всіми старшими старшинами. Вам дадуть цивільне убрання, і повернетесь назад до своїх родин».
Тим часом до нашої кінмати зайшов капітан д-р Шульц, який пам'ятав мене ще із Львова. Я його повідомив, що мене викинули з дивізії. А він мені сказав:
— Вас не звільнили з дивізії. Я про це ще вчора говорив з генералом Фрайтагом і він зарядив відклик. — При цьому він мені пояснив, що через якогось забитого стрільця мене мали звільнити з дивізії. Тут я мав нагоду йому розказати, що сталося в дійсності і чия це вина.
В ПОЛОНІ В ІТАЛІЇ
Під кінець січня 1945 р. почався відворот до Австрії, який був для дивізії дуже тяжкий, так само як і побут на Словенії; звідти з початком квітня дивізію кинено на фронт біля Фельдбаху в Австрії, де нас захопила німецька капітуляція 8 травня 1945 р.
Коли наші передові частини одного дня в районі річки Мурав (здається) почули голоси: «Кінець війни, кидай зброю та йди до нас!» — відразу почали відступати з боєм, перейшли міст на річці і зараз же його зірвали. Тоді наступила зустріч з англійцями. Про нас старшина англієць сказав, що він знає, що ми прямуємо до них, але докладні інструкції дістанемо у штабі, який міститься у віддалі кількадесять кілометрів. Зброї від нас ніхто не відібрав, лише нас попереджено, щоб ми самі собе боронили при зустрічі із партизанами Тіта. Одної ночі ми зустріли партизан. Вони нас спитали, чи ми часом не стрічали німецьких частин. Але ми відповіли, що ми німців не бачили. Вони нас не зачіпали, бо певно по мові пізнали, що ми не німці. Ми прямували на захід в напрямі на Кляґенфурт.
В одному селі, в районі Кляґенфурту, знаходився штаб англійського корпусу, який нам приділив площу, де ми розложили свої шатра. Нас там зібралось біля 2.000 старшин, підстаршин і вояків, самих українців. Німці відійшли від нас таки першого дня по капітуляції.
Ця площа була поділена для частин по родах зброї. Провіянти ми діставали прямо з англійської інтедатури. Місце, де ми мали отаборитись, чекаючи від'їзду до Італії, було в дуже гарному положенню і там уже знаходився також і табір із москалями, які були в різних німецьких формаціях. Коли я вже розташував наших хлопців, до мене підійшов якийсь полковник-москаль і запропонував мені, щоб я разом із ним провадив табір.
Мене обурив його підхід до справи, бож я мав свій власний табір і зовсім не збирався мішатися із його вояками, й тому я його запитав:
— Скажіть мені, що то має значити «провадити разом із вами табір»? Я маю коменданта англійця і займаю із моїми вояками визначену для нас площу і сам відповідаю за те, що тут діється. Ви порядкуйте своїми людьми, а я буду своїми і за нас ви не турбуйтесь, ба що більше — не втручайтесь у наші справи. — Більше я того полковника не бачив, але цікава є тут московська психіка. Москаль усе намагається грати ролю старшого брата і порядкувати нами навіть тоді, коли його ніхто не потребує.
Пізніше до нас долучились ще полк. П. Силенко та полк Р. Долинський зі своїми частинами й ми разом організували наших хлопців, як могли.
Як ми вже розтаборувались, покликано нас до штабу корпусу. Пішло нас трьох: полк. Силенко, св. п. полк. Долинський і я. Командир корпусу доручив нам тримати всі частини по родах зброї і попередив, що ми незабаром будемо відправлені на місце призначення.
Піхотні частини були перші відправлені до Кляґенфурту. З ними і я переїхав тягаровим автом. Полк. Силенко і полк. Долинський з кінними сотнями і артилеристами виїхали пізніше.
Тому що в районі Кляґенфурту прийшлось осісти на довший час, всі стрільці були поділені на сотні. Кожна сотня мала свій участок і кухню, тому харч був можливий. На наказ штабу я мусів кожного тижня висилати певну кількість стрільців для обслуги магазинів. Я добре пильнував, щоб нікого не кортіло нічого вкрасти і це саме наказував старшинам. Мені залежало на тому, щоб ми себе добре зарекомендували, бо від цього залежало, як з нами вони будуть обходитись.
Кожного дня цілий табір мав свій розклад праці: рано — гімнастика, сніданок. Старшини давали доповіді, переважно на тему кооперації, бо між ними було більше кооператорів. Доповіді про кількасотлітню боротьбу українського народу з Москвою виголошували учителі, які знаходилися в дивізії. По обіді — короткий відпочинок, після нього трохи розваги (спів, організація церковного хору). Все це носило тимчасовий характер. Задоволені були ті, які ходили на працю, але їх багато не було.
Коли я відчув, що відношення до нас було можливе, рішив попросити дозволу відвідати військові шпиталі в нашому районі. Про них мені сказав один німецький підофіцер, який дуже хотів, щоб я його прийняв до табору як українця, що було зовсім неможливим.
Отже, одного дня, пішовши із щоденним рапортом до штабу, зголосив також своє прохання, мотивуючи, що по німецьких шпиталях лежить багато наших вояків. Вони почуваються самітні поміж німецькою обслугою. Сказав я також начальникові штабу, що ми хочемо завезти також гостинці, як папіроси, кекси і солодощі, а найважніше, поробити їхні списки, з яких вони частин. Це необхідно нам зробити тепер, щоб передати ці інформації до нашого відділу суспільної опіки при Міжнародньому Червоному Хресті.
Такий об'єкт — 35 акрів з гарними будинками, був знайдений. Заплачено за нього (боюсь сказати неточно), здається 9.500 фунтів стерлінгів. Були зараз же уміщені і господарі тієї Оселі— наші інваліди. Стан їх численний зміняється постійно: хто виздоровів — став до праці, а хто не міг працювати, був прийнятий до Оселі. Я покинув Оселю в 1952 р., коли виїхав до Америки до родини.
По вишколі, в червні 1944 р., почали відправляти дивізію на фронт. Кількох старшин, а між ними і мене, призначили до нового набору добровольців. Я дістав призначення на повіти, що знаходились уже у фронтовій полосі: Бережани, Рогатин, Підгайці, Бучач. Тут були представництва Військової Управи. Для виконування моїх завдань зі штабу Дивізії було призначено мені ще чотирьох підстаршин і ми співпрацювали з представництвами Військової Управи. Набір у цих повітах був надзвичайно успішним і я відправив до Дивізії три ешелони, разом поверх 3.000 осіб. Найгірше проходив набір добровольців у Рогатинському повіті, де були вже дуже несприятливі умовини. Адміністрація вже або виїздила або готувалась до виїзду тому, що наближався фронт. Мені вдалось набрати всього біля 400 хлопців, із якими я приїхав до Львова. Це діялось уже в тому часі, коли Дивізія стояла під Бродами окружена.
Моїх 400 хлопців перебрав капітан Шульц — референт військових справ, а я дістав наказ вертатись до Дивізії, яка вже по відомій катастрофі — відступала на південь у сторону Старого Самбора, де мало бути збірне місце для її розбитків. В Старім Самборі я приєднався до розбитків Української Дивізії «Галичина», які з великими втратами прорвались з окруження під Бродами.
Але в Старому Самборі не довго Дивізія мала своє збірне місце, бо фронт був зірваний й большевицькі навали прямували до Карпат і на Польщу. Дивізійні частини зі Старого Самбора виїхали до Карпатської України. Але наш побут там був короткий і ми небаром виїхали через Відень до Нойгамеру.
У Нойгамері була переведена реорганізація і доповнення Дивізії. На відправі усіх поворотців з-під Бродів як і з нових частин, із яких реорганізувалась нова Дивізія, промовляв командуючий Дивізією, ген. Фрайтаг, і назвав українців зрадниками, закидуючи Дивізії вину за те, що сталось під Бродами. Розуміється, що старшини негайно запротестували проти обвинувачення Дивізії за трагедію під Бродами, за яку у великій мірі поносило командування XIII Корпусу з одного боку, а з другого таки величезна большевицька перевага на фронті так під оглядом чисельности війська, як і під оглядом узброєння, а головно летунства, якого німці не мали під Бродами взагалі. З Нойгамера Дивізія була вислана у вересні 1944 р. на Словаччину. Тут провадились перманентні бої з повстанцями під командою совєтських старшин, а пізніше і з совєтською армією, яка прямувала на Відень.
АБТАЙЛЮНҐ VI 30 ПОЛКУ
На Словаччині мене призначено до 30 полка, як референта VІ-го Відділу. Моїм завданням було видавати тижневий огляд новин «Вохеншав» для наших стрільців. Командир полку мені підкреслив, щоб обов'язково видавати в українській мові, доступній для наших вояків. Перед видрукуванням на циклостилі — провірити з адютантом командира полку, капітаном Курковським. Курковський сам був поляк з роду, але на зовні щирий нацист, удавав, що не знає слов'янських мов, лише мені по секрету сказав, що знає три українські слова і серйозно почав учитися української мови. Та ми знали, що то за птах, і всі, а я особливо, були обережні. При узгідненні цих тижневих обіжників він вимагав, щоб я друкував їх у мові німецькій. Тоді я йому сказав, що наказ командира полку є аж надто виразний, бо «Вохеншав» був його офіціоз, а я є відповідальний за зміст.
— Якщо ви маєте таку повновласть від командира полку — тоді ми мусимо узгіднити цю справу раз на все із самим командиром.
Після його погляду командирові все вільно змінити. На другий день я був покликаний до командира полку, який спитав мене, чи ми вже порозумілись з адютантом. Я відповів, що адютант мені сказав видавати «Вохеншав» у мові, згідно з вашим полковим наказом число Н.
— Так і робіть.
На тому моя візита закінчилася. Перед передачою реферату до цикльостилю, я вступив до адютанта для узгіднення, але він спішився до міста Велька Битча на якусь реквізіцію. Це, між іншим, було його улюбленим обов'язком. Відходячи, сказав мені робити, щоб було добре.
У першому рефераті, поза звідомленням положення на фронтах, я почав переводити дещо ширше обзнайомлення наших молодих вояків з нашим безсмертним Т. Шевченком. Мав на увазі впродовж двох-трьох місяців подавати деякі важніші його твори, а в першу чергу його життєпис.
Кожного тижня в суботу «Вохеншав» були доручені кожній сотні полку. На поквітованню про їх одержання мусить бути підпис бунчужного даної сотні. Але й тут не обійшлося без саботажів зі сторони німецьких підстаршин. Одного разу, коли я одержав листу доручень, перевіривши її, я зауважив, що там бракувало поквітовань двох сотень, які мали німецьких комендантів, що плянували не допустити «Вохеншав» до стрільців. Я перевірив, що дижурний відібрав своєчасно лектуру. В розмові з нашими підстаршинами виявилося, що дивізійники радо читали звідомлення на українській мові, а німецька команда була дуже невдоволена.
В цій справі я і пішов до командира полку. Старався в лагідній формі вияснити ситуацію: німецької мови наші вояки не знають і тому не розуміють звідомлення у «Вохеншав», якщо вони писані по-німецьки. Це не відноситься до наказів-команди в німецькій мові. Більшість є відома дивізійникам, а як треба, ми переводимо в українській мові. Як це показала практика в минулих боях — недомагань ніяких не було.
Може б усе було в порядку, але найшлися німці, які зажадали від мене статті в німецькій мові, щоб контролювати їх зміст. Але я все ж таки робив по свойому.
В місяці жовтні трапилась у 9-ій сотні 30-го полку велика неприємність. П'яний німець підстаршина застрілив нашого стрільця, М. Лябавку, який повнив нічну службу. Такий вартовий є перевірюваний що дві години. Так і в цьому випадку, надійшла контроля, а вартовий кликнув «Стій»! Ніхто не обізвався. Вартовий повторив ще два рази і, не отримавши відповіді, приготовив рушницю до вистрілу. Нараз з автомату пролунали постріли — вартовий був на місці забитий. Треба було перевести слідство в цій справі. Доходження я робив вісім днів. Нарешті, списавши все на письмі, та переклавши на німецьку мову, передав звідомлення командантові полку. В ньому було ясно доказано, що старшина-німець був п'яний, і наш стрілець, який був в той час біля нього, був свідком цього навмисного вбивства. Інші свідки потверджували це своїми зізнаннями і своїми підписами. Між іншим цей німака ненавидів українців, а підлеглі йому наші вояки відплачували тим самим.
Командант полку відвіз особисто до Штабу Дивізії моє доходження і, повернувшись на другий день, зажадав всі мої черновики. Очевидно я йому все передав. При цьому він мені сказав, що прокурор суду зарядив нове дослідження, для якого буде призначений юрист. Убивника, як я довідався від 9-тої сотні, ще тієї ж самої ночі перекинуто до Запасного полку, який стояв у місцевості Чадца.
Довідавшись про це все, я відразу написав до Штабу Дивізії приватно два листи, докладно висвітлюючи цю справу. Один до поручника Феркуняка, який якраз працював у цім відділі, а другий лист до о. Левенця, який був духовником при Штабі Дивізії.
Коли відбувся суд, убивника оправдали на підставі слідства, яке перевів німець-хорунжий. Покійного нашого стрільця похоронив полковий священик о. М. Ратушинський на цвинтарі у Великій Бичці.
Від того часу мої «Вохеншави», хоч і висилалися на час, їх стрільці не бачили. Німецькі підстаршини їх одержували, відбір потверджували, а реферати десь зникали. Тут допомагали мені наші писарі, які працювали при циклостилі. Вони робили інші пакунки і передавали безпосередньо до сотень. Це робилося нелегально, за що мене покарано: я дістав наказ від'їхати до Штабу Запасного полку.
В ЗАПАСНОМУ ПОЛКУ
Тому що на фронтах положення все погіршувалося, до Дивізії приїхала делегація від проводу Українського Центрального Комітету. До складу делегації належали політичні діячі, представники громадянства, між ними були мої давні знайомі — редактор Ст. Волинець, полковник Михайло Садовський, з яким я кінчив Військову школу в 1912 р. Мені прийшлось супроводити частину делегатів до Бистриці, де була прекрасно оборудована фабрика зброї. Якраз того дня до нашого полку прибула група молодих старшин-українців в ранзі хорунжих. Хлопці, як маків цвіт. Я знав про їх приїзд і тому сказав сотникові Сумарокові, щоб в мойому імені довів до відома командантові полку, щоб наших молодих старшин прийняти до Товариства Старшин Полку. На прохання наших старих ветеранів з 1-ої війни командант полку зробив прийняття, щоб познайомити молодих старшин із старшиною нашого полку. Коли я повернувся з нашими делегатами, застали традиційне прийняття в старшинській їдальні.
Командант привітав молодих вояків німецькою мовою і доручив мені привітати їх по-українськи. По цій параді я від'їхав на місце нового призначення, до штабу Запасного Полку, де командиром був полковник Маркс. Там я довідався, що я є звільнений з дивізії взагалі. Коли зі штабу дивізії до Запасного Полку приїхала делегація на чолі з доктором Шульцом, гауптманом, а з ним і д-р Макарушка, який стало перебував у штабі дивізії, то перше, що він мені сказав, було: «Ну, сотнику, ви є звільнені з дивізії разом із всіми старшими старшинами. Вам дадуть цивільне убрання, і повернетесь назад до своїх родин».
Тим часом до нашої кінмати зайшов капітан д-р Шульц, який пам'ятав мене ще із Львова. Я його повідомив, що мене викинули з дивізії. А він мені сказав:
В ПОЛОНІ В ІТАЛІЇ
Під кінець січня 1945 р. почався відворот до Австрії, який був для дивізії дуже тяжкий, так само як і побут на Словенії; звідти з початком квітня дивізію кинено на фронт біля Фельдбаху в Австрії, де нас захопила німецька капітуляція 8 травня 1945 р.
Коли наші передові частини одного дня в районі річки Мурав (здається) почули голоси: «Кінець війни, кидай зброю та йди до нас!» — відразу почали відступати з боєм, перейшли міст на річці і зараз же його зірвали. Тоді наступила зустріч з англійцями. Про нас старшина англієць сказав, що він знає, що ми прямуємо до них, але докладні інструкції дістанемо у штабі, який міститься у віддалі кількадесять кілометрів. Зброї від нас ніхто не відібрав, лише нас попереджено, щоб ми самі собе боронили при зустрічі із партизанами Тіта. Одної ночі ми зустріли партизан. Вони нас спитали, чи ми часом не стрічали німецьких частин. Але ми відповіли, що ми німців не бачили. Вони нас не зачіпали, бо певно по мові пізнали, що ми не німці. Ми прямували на захід в напрямі на Кляґенфурт.
В одному селі, в районі Кляґенфурту, знаходився штаб англійського корпусу, який нам приділив площу, де ми розложили свої шатра. Нас там зібралось біля 2.000 старшин, підстаршин і вояків, самих українців. Німці відійшли від нас таки першого дня по капітуляції.
Ця площа була поділена для частин по родах зброї. Провіянти ми діставали прямо з англійської інтедатури. Місце, де ми мали отаборитись, чекаючи від'їзду до Італії, було в дуже гарному положенню і там уже знаходився також і табір із москалями, які були в різних німецьких формаціях. Коли я вже розташував наших хлопців, до мене підійшов якийсь полковник-москаль і запропонував мені, щоб я разом із ним провадив табір.
Мене обурив його підхід до справи, бож я мав свій власний табір і зовсім не збирався мішатися із його вояками, й тому я його запитав:
— Скажіть мені, що то має значити «провадити разом із вами табір»? Я маю коменданта англійця і займаю із моїми вояками визначену для нас площу і сам відповідаю за те, що тут діється. Ви порядкуйте своїми людьми, а я буду своїми і за нас ви не турбуйтесь, ба що більше — не втручайтесь у наші справи. — Більше я того полковника не бачив, але цікава є тут московська психіка. Москаль усе намагається грати ролю старшого брата і порядкувати нами навіть тоді, коли його ніхто не потребує.
Пізніше до нас долучились ще полк. П. Силенко та полк Р. Долинський зі своїми частинами й ми разом організували наших хлопців, як могли.
Як ми вже розтаборувались, покликано нас до штабу корпусу. Пішло нас трьох: полк. Силенко, св. п. полк. Долинський і я. Командир корпусу доручив нам тримати всі частини по родах зброї і попередив, що ми незабаром будемо відправлені на місце призначення.
Піхотні частини були перші відправлені до Кляґенфурту. З ними і я переїхав тягаровим автом. Полк. Силенко і полк. Долинський з кінними сотнями і артилеристами виїхали пізніше.
Тому що в районі Кляґенфурту прийшлось осісти на довший час, всі стрільці були поділені на сотні. Кожна сотня мала свій участок і кухню, тому харч був можливий. На наказ штабу я мусів кожного тижня висилати певну кількість стрільців для обслуги магазинів. Я добре пильнував, щоб нікого не кортіло нічого вкрасти і це саме наказував старшинам. Мені залежало на тому, щоб ми себе добре зарекомендували, бо від цього залежало, як з нами вони будуть обходитись.
Кожного дня цілий табір мав свій розклад праці: рано — гімнастика, сніданок. Старшини давали доповіді, переважно на тему кооперації, бо між ними було більше кооператорів. Доповіді про кількасотлітню боротьбу українського народу з Москвою виголошували учителі, які знаходилися в дивізії. По обіді — короткий відпочинок, після нього трохи розваги (спів, організація церковного хору). Все це носило тимчасовий характер. Задоволені були ті, які ходили на працю, але їх багато не було.
Коли я відчув, що відношення до нас було можливе, рішив попросити дозволу відвідати військові шпиталі в нашому районі. Про них мені сказав один німецький підофіцер, який дуже хотів, щоб я його прийняв до табору як українця, що було зовсім неможливим.
Отже, одного дня, пішовши із щоденним рапортом до штабу, зголосив також своє прохання, мотивуючи, що по німецьких шпиталях лежить багато наших вояків. Вони почуваються самітні поміж німецькою обслугою. Сказав я також начальникові штабу, що ми хочемо завезти також гостинці, як папіроси, кекси і солодощі, а найважніше, поробити їхні списки, з яких вони частин. Це необхідно нам зробити тепер, щоб передати ці інформації до нашого відділу суспільної опіки при Міжнародньому Червоному Хресті.
— А чи дадуть ваші люди щось для тих ранених? — запитав командант табору, — і чим ви думаєте їхати?
— Що наші вояки поділяться усім зі своїми раненими товаришами, у це я не сумніваюся, — відповів я. — А що до транспорту, то це вже залежить від вас.
— Прийдіть завтра знову сюди із усім, що матимете готове, на 9-ту годину рано.
Я повернувся до табору, зробив збірку на площі і розповів про мої відвідини в англійському штабі. Кожному сотенному я наказав списати, хто що дає в його сотні, і це все доставити мені ще сьогодні вечером. Коли збірка папіросів, харчів та цукру закінчилась, цього всього добра назбиралось на яких 15 міхів, з якими я пішов знову до англійського штабу, беречу зі собою чотирьох стрільців до помочі.
Коли начальник штабу це побачив — усміхнувся, дав тягарове авто, шофера-англійця і сказав, щоб авто було з поворотом цього самого дня. В той день ми відвідали 3 шпиталі. Знайшли там наших 30 ранених. Зробили списки, записали їхні адреси з краю, адреси шпиталів і з цим повернулись до штабу ще за дня. Поміж раненими я зустрів також і сина мого товариша полк. Сосідка і хотів його забрати відразу з собою, але мені його не видали. Під час наших відвідин, наші ранені були такі зворушені, що не втримались від плачу. Ми мусіли їх потішати тим, що як тільки вони виздоровіють, вони будуть перевезені до нас. А по шпиталях ходили неймовірні чутки, що не тільки цілу дивізію видадуть Аліянти Совєтам, але і також усіх ранених.
Начальник штабу поцікавився також, яке враження зробила наша поїздка до наших ранених. Тоді я йому розповів те, що чув і бачив, додаючи: — «Ми тепер є обездолені. Це нас усіх тримає, як одну родину».
Начальник штабу усміхнувся і сказав нам, щоб ми заспокоїли усіх — усе буде добре. Але яке то добре буде — не сказав нам. Мабуть і сам не знав. В той спосіб розпочалася наша допомога нашим раненим побратимам. Штаб нам допомагав у перевозі продуктів. Ми відшукали ще два інші шпиталі, разом ранених було 50. Вони пізніше були перевезені до Німеччини, де ними уже заопікувалася наша Суспільна Опіка. Започаткована допомога далеко краще розвивалася, коли нас примістили по таборах полонених. В Італії були шпиталі з німецькою обслугою. Ми всі полонені не могли нарікати, пристосовувались до обставин, та все очікували на те, що з нами зроблять. Та заспокоюючі інформації уділював наш постійний опікун, архиєпископ Бучко, через своїх душпастирів, які могли свобідно нас відвідувати.
Тяжча справа була з нашими умово хворими.
Начальник штабу поцікавився також, яке враження зробила наша поїздка до наших ранених. Тоді я йому розповів те, що чув і бачив, додаючи: — «Ми тепер є обездолені. Це нас усіх тримає, як одну родину».
Начальник штабу усміхнувся і сказав нам, щоб ми заспокоїли усіх — усе буде добре. Але яке то добре буде — не сказав нам. Мабуть і сам не знав. В той спосіб розпочалася наша допомога нашим раненим побратимам. Штаб нам допомагав у перевозі продуктів. Ми відшукали ще два інші шпиталі, разом ранених було 50. Вони пізніше були перевезені до Німеччини, де ними уже заопікувалася наша Суспільна Опіка. Започаткована допомога далеко краще розвивалася, коли нас примістили по таборах полонених. В Італії були шпиталі з німецькою обслугою. Ми всі полонені не могли нарікати, пристосовувались до обставин, та все очікували на те, що з нами зроблять. Та заспокоюючі інформації уділював наш постійний опікун, архиєпископ Бучко, через своїх душпастирів, які могли свобідно нас відвідувати.
Тяжча справа була з нашими умово хворими.
ПОБУТ В АНГЛІЇ
Справа умово хворих остаточно була позитивно полагоджена уже аж в Англії. Цих, здається 45, людей перевезено було до Англії і уміщено у відповідній установі, яка находилася в прекрасній місцевості з парками і управною площею для господарства. Деякі, з меншими проявами схизофрені, залюбки працювали в тих городах.
З рештою хворих, на сухоти, чи інші хвороби, справа була легкою: їх по вилікуванні призначено до праць, залежно від стану здоров'я. Але всежтаки їх була більша скількість і ними дивізія постійно опікувалась.
Нормально опіка представлялась так: у Англії, коли я був у шпиталі, сотник Длябога провадив серед старшин дивізії грошеві збірки. Коли я повернувся зі шпиталя, сотник Длябога зрезигнував із цієї функції і передав мені. Я продовжував цю справу так довго, поки вся дивізія влилась до СУБ (Союз Українців у Британії). До цього часу зібрані гроші на інвалідів ми, при помочі мужів довір'я, розділювали по мірі потреби. Часом прибували пожертви в натурі, які ми висилали нашим сухітникам, бо вони дуже потребували відживи.
Коли все передано було до СУБ — мене покликано бути завідуючим цим фондом в рамках загальних праць СУБ. Для постійної контролі праці в Суспільній Опіці була СУМ-ом покликана комісія Допомогова. І так, загальними силами жертводавців та керуючих органів, по мірі можливостей, задовольнялись потреби всіх хворих. А часто допомоги поширювались на наших потребуючих в Европі — але цю справу полагоджувала Дирекція СУБ.
Комісія Допомогового фонду все старалась в порозумінні з дирекцією СУБ-у придбати відповідний об'єкт у формі більшої реальности, з будинками та бодай з невеликою управленою площею, де мешканці цієї садиби могли б займатись і господарством.
Такий об'єкт — 35 акрів з гарними будинками, був знайдений. Заплачено за нього (боюсь сказати неточно), здається 9.500 фунтів стерлінгів. Були зараз же уміщені і господарі тієї Оселі— наші інваліди. Стан їх численний зміняється постійно: хто виздоровів — став до праці, а хто не міг працювати, був прийнятий до Оселі. Я покинув Оселю в 1952 р., коли виїхав до Америки до родини.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар