Слідами батьків

Василь Верига

(До 25-ти ліття створення Дивізії "Галичина")

Цього року українська спільнота у вільному світі величаво відзначає 25 ліття створення 1-ої української Дивізії "Галичина". Двадцять п'ять років тому в старинному городі князя Льва, 28 квітня 1943 року було проголошено створення Дивізії на базі добровільного зголошення учасників, яка мала бути включена, як окрема одиниця до німецьких збройних сил. В ім'я правди треба ствердити, що регіональна назва "Галичина" і відзнака галицького лева для цієї формації, чужа уніформа та включення її до німецьких частин зброї СС викликували застереження в усіх, але найбільше у хворобливих формалістів, які дивились на її форму, її зовнішні ознаки, — а не на її зміст. Рівночасно з проголошенням створення Дивізії та започаткуванням відповідної пропаганди за зголошеннями як окупаційною владою так Українським Центральним Комітетом, почалася також і пропаганда проти формування української Дивізії "Галичина", зокрема політичним середовищем ОУН. Замість регулярної військової формації ОУН пропагувала в Галичині т. зв. "зелений ліс", тобто партизанські загони, для боротьби однаково проти німців як і проти большевиків. Головним аргументом проти всяких зв'язків з німцями був той факт, що, поминаючи нелюдяну антиукраїнську поведінку німецької влади по цілій Україні, німці вже переводили т. зв. "плянове скорочення фронтової лінії" (Planmassige Frontabkurzung), що на звичайній мові означало — загальний відступ. Одначе, як виявила дійсність, українська молодь Галичини пішла слідами своїх батьків УСС і УГА. На протязі короткого часу (до 2-го червня 1943 р.) Військова Управа мала 81,999 зголошених* добровольців, з чого 63,000 у т. зв. дистрикті Галичина, а 18,999 у дистрикті Краків. Між ними було чимало досвідчених у боях старшин, колишніх старших учасників українських визвольних змагань, і молодших — з польської та червоної армій. Із добровольців можна було створити не одну дивізію, а цілий корпус, якщо б німці бажали озброєння українців. Українська молодь, яка рвалася до зброї від самого початку вибуху німецько-совєтської війни, не мала наміру обороняти Райх, не мала наміру служити, і не служила, німцям. Учасники Дивізії вже були настільки національно свідомим елементом, що для них одиноким дороговказом були величні акти IV-го Універсалу і Соборности з 22-гих січнів 1918 і 1919 років. Відступ німців на цілій лінії східнього фронту мав для українців радше позитивне значення, бо він заповідав остаточний упадок ІІІ-го Райху, і з тим самим принаглював творення української мілітарної сили. І якраз тому свідома українська громада вважала, що існування української військової формації на східньому фронті може відіграти дуже важливу ролю у найближчому ході війни.

"Ми не творимо Дивізії для німців, — відповідали на критичні завваги члени Військової Управи. — Збройної сили вимагає від нас українська справа! Ми творимо її виключно для оборони рідного краю". (В. Хроновят, "Броди", Мюнхен, 1951, ст. 36). Про потребу української збройної сили, здібної вживати модерну зброю та застосовувати модерну тактику і стратегію, говорилось не тільки в Україні, але також і в різних українських еміграційних осередках у країнах Европи. Перша вістка про можливість творення української військової формації появилась у Фінляндії вже в місяці березні й у відповідь на неї часопис "Українець у Фінляндії" (ч. 2 з 5. 3. 1943) помістив статтю п. н. "Українська народна армія", в якій уже на вступі була сказано: "Нарешті сповнилось! На українській землі твориться наша національна збройна сила". Дальше стаття стверджувала, що всі українці болюче відчували дотогочасну заборону творити свою армію. Згаданий часопис каже, що "сотні тисяч українських полонених в Німеччині й Фінляндії та по всіх інших таборах майже без винятку просили прийняти їх в українські леґіони... Всім їм присвічує одна тільки ідея Самостійна і Соборна Українська Держава. Ця ідея так само дорога полтавцеві чи херсонцеві, як галичанинові, волинякові чи холмщакові". Маючи вже, мабуть, відомості, що набір до цієї "збройної сили" є обмежений тільки до терену Галичини, "УуФ" заявляє, що "набір до Української Народної Армії повинен відбуватися не тільки в Західній Україні, але й на всіх інших українських землях і всюди там, де живуть українці, що горять бажанням активної боротьби за волю і права свого народу", бо це боротьба "за прогнання москалів і всіх інших відвічних ворогів з української землі, за закріплення українських кордонів на всі часи, за вільну, від нікого незалежну, самостійну і суверенну державу українського народу". Цю статтю повністю передрукував часопис "Думка" (10 квітня 1943, ч. 6), який виходив у Хорватії і, як видно, погоджувався із міркуваннями "Українця у Фінляндії". І якраз так, а не інакше, розумілі формування українських легіонів "Роланд" і "Соловейка" (Нахтіґаль) і Українського Визвольного Війська ті, що до них ішли, як і ті, що їх організували. Так, а не інакше, розуміли формування української Дивізії "Галичина" всі члени Військової Управи та десятки тисяч добровольців, які голосились у її ряди. Але українських збройних сил боялись однаково Москва та Німеччина; перша тому, що це могло б підірвати мораль і боєздатність серед українців у совєтській армії з одного боку, а з другого, наявність української військової формації по другій стороні фронту вказувала б перед цілим світом, що український народ не піддержує совєтсько-московського режиму в Україні і зовсім не чується щасливим у "совєтській сім'ї народів". Не менше від Москви боялась українських збройних сил і Німеччина, навіть таких, які були б у союзі з нею, знаючи, що такий союз не є ані щирий ані вічний, а тільки до слушного моменту. Зрештою, Німеччина мала для України свої пляни — створення із неї "життєвого простору для німців", і наявність всяких українських збройних
сил була б тільки зайвим клопотом при здійснюванні божевільних плянів Гітлера та його кліки. І якраз тому нацистська Німеччина намагалась не допустити українців до співучасти у поборюванні їхнього відвічного ворога, і якраз тому вона розв'язала легіони "Роланд" і "Нахтіґаль" та недопустила в Україну "Української Леґії" з Хорватії, яка була повністю організована й відповідно виряджена, коштом уряду Хорватської Держави.

Отже, відкинення пропозиції формування Дивізії "Галичина" на добровільній основі, яку німці були б створили і без згоди УЦК та включили беззастережно в німецьку армію, було б не тільки на користь німців, але ще більше і на користь большевиків, які були б перед цілим світом проповідували, що українська Дивізія була силою набрана окупаційним німецьким режимом проти волі українського населення.

В обличчі нової московсько-большевицької навали на Україну, яка несла на своїх баґнетах нові масові вбивства та масові депортації українського свідомого елементу у Сибір та Центральну Азію, а врешті жорстоку русифікацію, всі аргументи промовляли за творенням реґулярної української військової сили для оборони прав України. У даних політичних обставинах українська дивізія була чи не найкращим виходом з невідрадної політичної ситуації.

Розглядаючи створення Дивізії з перспективи чверть століття, доводиться ствердити, що її поява на східньому фронті проти московської імперії була позитивним явищем, бо вона стала новою ланкою у безперервній боротьбі українського народу за своє краще майбутнє. Наявність Дивізії була корисним явищем також і для самої організації УПА. Поминаючи вже доволі відомі факти, що вишколені в Дивізії вояки стали хребтом УПА, зокрема після нещасливого бою під Бродами, варто пригадати ще й те, що і саме командування УПА висилало цілі групи своїх людей до Дивізії, щоб вони перейшли там належний військовий вишкіл, якого не можна було перевести в УПА. В українському значенні Дивізія мала стати (якщо на це дозволили б обставини) ядром української армії. Цього не сталось за плянами тих, які її творили, ані в розумінні тих, що до неї добровільно пішли, але сталось це у тому значенні, що вона скріпила УПА, яка залишилась на рідних землях, у її командному та інструкторському складі. І тому нам здається, що не годиться виславляти Українську Повстанську Армію, не згадуючи про існування, ролю та вклад Дивізії в її розвиток та діяльність.

На жаль, сподівання, що з закінченням війни повториться подібна ситуація, як після 1-ої світової війни, не здійснились, бо західні альянти повірили Москві, що вона змінилась. Українській Дивізії не довелось взяти участи в розвалюванні тюрми народів — СССР — і вона не мала нагоди стати зародком модерної армії Української Держави. Вона була змушена відступити з рідного краю, подібно як і сотки тисяч інших українських біженців, які в такій чи в іншій формі використовували наявність Дивізії по німецькій стороні. Дивізія, як українська військова одиниця, відступила з України з жалем у серці, бо її вояки були готові зложити своє життя на вівтарі Батьківщини. Вони боролись проти московського окупанта в Україні, а опісля поза нею, аж доки це було можливе.

Існування Дивізії не пошкодило українській справі ані в самій Україні, де за неї терпіли тільки одиниці, які так чи інакше не могли сподіватись нічого доброго від московського окупанта. Дехто ще й сьогодні намагається доказувати, що Дивізія понесла неспівмірно великі жертви, зокрема коли порівняти її мілітарний і політичний вклад у визвольну боротьбу України. Нехай нам на цьому місці буде вільно запитати таких критиків: а яку користь принесли для України жертви, що їх український народ зложив проти власної волі у совєтській армії чи невільничій роботі в Німеччині? Про них ніколи ніхто навіть не згадає, що вони українці, а якщо і згадує колинебудь совєтський уряд, то тільки, як "русских", або, щоб доказати, що українці воювали і вмирали за повернення московсько-совєтського режиму в Україні. Для Заходу вони всі залишаються назавжди тільки москалями і, без власної вини, нічого не вклали у визвольну боротьбу українського народу. Жертви, які понесла Дивізія, впали таки за волю України і з цим фактом погодились, хоча й нерадо й західні альянти. Вони визнали Дивізію, як українську військову частину, а її учасників у свій час політичними еміґрантами. Сьогодні жоден чужий дослідник із західнього світу, який цікавиться 2-ою світовою війною, не твердить, що І-ша Українська Дивізія боролась за ІІІ-ій Райх та зокрема, за його так зв. "Лебенсравм" в Україні, Кожний з них стверджує, що українська Дивізія боролась за Україну і жертви, що їх вона понесла, були також жертвами за свій рідний край, за рідний народ. Не будь української Дивізії — вся українська молодь Галичини була б опинилася або в рядах УПА або в рядах совєтської армії. Із перспективи часу нехай нам буде вільно запитати, що була б осягнула Українська Повстанська Армія, якщо б вона, скажім, була вдвоє чисельніша? Якщо усі були б пішли виключно проти німців, не було б такої чисельної української політичної еміґрації, яка вийшла з України, як свідок московських звірств.

А врешті, яку користь мала б українська визвольна справа, якщо уся ця молодь попала була б в ряди совєтської армії, де жертви були також неспівмірно великі. Ці жертви зарахував би світ на конто нашого історичного ворога — московської імперії — СССР. Те, що сьогодні діється в Україні — масові арешти української молодої інтеліґенції, примусові вивози української молоді поза Україну та жорстока русифікація доказує поза всяким сумнівом, що жертви, які впали в совєтській армії, це були жертви в ім'я московського імперіялізму. Дивізія, як така, була очевидним запереченням московських пропаґандивних тверджень, мовляв, український народ пов'язався добровільно і навіки із братнім російським народом.

Беручи на увагу політичні і мілітарні обставини, серед яких доводилось Дивізії діяти, доводиться ствердити, що вона — Дивізія — чесно вив'язалась із своїх обов'язків, не сплямивши чести свободолюбного українського народу. Вона виконала свій обов'язок, як військова частина на фронті, у боротьбі з Москвою, а також відіграла поважну ролю, як пропагандивний чинник у міжнародній ситуації.

Перша Дивізія УНА була одним із найважливіших чинників, які заставили західніх альянтів призадуматись, чи кожна співпраця з німцями може бути беззастережно таврована як "коляборація", яка заслуговує на безоглядну кару, чи може треба кожну справу розглядати окремо. Завдяки Дивізії та подекуди совєтському урядові, який вимагав тотальної видачі Дивізії, тоді в бритійському полоні, совєтам, на Об'єднаних Націях була мова про український резистанс супроти совєтської влади.

Учасники Дивізії, які свідомо брали на себе нелегкий обов'язок одвертої боротьби за долю українського народу, які до речі мали вже свої власні політичні погляди і переконання, прийняли засаду, що вояк не партієць і партійна політика, яка завжди затьмарювала український горизонт, не може і не сміє їх різнити. Боротьба за одну велику справу в ім'я народу вимагає якнайтіснішої співпраці, дисципліни і порядку.

Із закінченням війни та остаточної одиссеї Дивізії, її колишні учасники створили Братство колишніх вояків 1-ої УД УНА, якого відділи є сьогодні в усіх країнах українського поселення. Братство і надальше зберігає принцип апартійности і тому в його рядах знаходяться члени різних українських політичних угрупувань і симпатій. До речі, варто підкреслити і те, що Братство є єдиною більшою українською комбатантською організацією, яка зберегла єдність і не пішла слідами деяких інших подібних організацій, що стали партійними прибудівками і через те знаряддям в руках партійних провідників. За ту несплямлену честь українського вояка в часі війни і впродовж довгих років після неї українська громадянство належно оцінило ролю цієї найбільшої української військової формації з часів 2-ої світової війни, і тепер влаштовує із цієї нагоди 25 літні святкування в усіх місцях їхнього побуту. Із гордістю доводиться ствердити, що ці святкування втішаються великою фреквенцією навіть тоді, коли дехто пробує цьому перешкодити. Ми віримо, що Братство буде зберігати цю золоту середину, і стоятиме понад усякою партійністю. Колишні дивізійники мають на те великі шанси, і вони повинні бути гордими за свою військову частину, в якій тисячі друзів віддали своє життя за свій рідний край. Вони можуть і повинні бути гордими за свою ветеранську організацію. Нехай же святкування 25 ліття будуть для них заохотою до дальшої праці для добра свого народу в Україні і поза нею.
_____________________
*) Найновіша історія України, 1943-1963, "Вісті Комбатанта", ч. З (II), 1963, стор. 6.