СВЯТКУВАННЯ ДНЯ ПЕРЕМОГИ:ГУЛЯННЯМИ ЧИ ПАНАХИДАМИ?

Історія і сучасність

Василь ШПАРИК

Дата закінчення в Европі Другої світової війни, яка відзначалася у колишньому СРСР, а тепер відзначається в Росії, а разом з нею і в Україні, як День перемоги викликає дискусії в українському суспільстві, яке неоднозначно сприймає цю історичну дату.
Річ у тому, що з Днем перемоги асоціюються в усій ширині погляди на історію Другої світової війни, а вона за роки радянської влади була однобічно трактована у вигідному для Росії дусі. І тут виникає запитання: чи Україна як незалежна держава мала б сліпо слідувати тому, що подається з Москви?

Передусім погляньмо на природу взаємозв'язку України та українського народу і Другої світової війни. Адже відомо, що Українська РСР не була суб'єктом закордонної політики. Вона не мала у складі республіканського уряду структур міжнародної і військової політики. Усе вирішувалося у Москві, то й старт у Другій світовій війні був даний, здавалось неможливими, домовленостями між СРСР і Німеччиною - сумновідомим „Пактом Молотова-Ріббентропа". І цей старт був даний з обох боків у вересні 1939 року. Ось, як про це написано в Книзі пам'яті України 1941-1945 „Безсмертя", що вийшла в 2000 році: „17 вересня 1939 р. радянські війська увійшли у Польщу. У цей день фактично вступила у війну Українська РСР, що була складовою частиною СРСР". Бачите, як хитро сказано: 17 вересня 1939 року Українська РСР вступила у війну, а не СРСР.

„Дружба" Гітлера і Сталіна, скріплена „Пактом Молотова-Ріббентропа" виявилася недовгою, і нацистська Німеччина, впоравшись в основному у Західній Европі, 22 червня 1941 року напала на більшовицький СРСР. Так розпочалася німецько-радянська війна (Велика Вітчизняна - в російській історіографії) як складова частина Другої світової війни. То, чи є підстави нарікати на долю?

Насправді Українська РСР була виключно об'єктом Другої світової війни, бо в ній від самого початку (1 вересня 1939 року) і до самого кінця (2 вересня 1945 року) українці брали безпосередню участь, при цьому біля 8 мільйонів українців загинули у цій фактично чужій війні; окрім того, німецько-радянська війна двічі прокотилася вогненим валом українськими землями, наносячи величезні руйнування. Саме цей фактор, коли чи не в кожній українській родині з поля бою не повернувся батько, чоловік, син, брат, наречений, заставляє задуматися, як ми, живі ветерани війни і їхні нащадки, повинні відзначати день закінчення цієї бойні народів.

А ще неспростованим є вік безпосередніх учасників цих подій, ветеранів-фронтовиків. Адже наймолодшими були народжені в 1926 році. Отже, чи для них, хто по милості Божій залишився живим і дожив до сьогодні, є бажаними і просто моральними веселощі з нагоди чергового Дня перемоги? Цього хочуть молодші покоління, які, в найкращому випадку були сучасниками війни, бо ще учнями школи залучалися десь, можливо, за Уралом, до збирання картоплі в колгоспі; а також ті ще зовсім молоді, що десь в далекій африканській чи азійській країні як радянські військовослужбовці („воїни-інтернаціоналісти") забезпечували експорт революції в ті країни. Саме вони вимагають: Хліба (підвищених пенсій і пільг) і видовищ!

Святкування по радянській традиції потрібне політичним силам лівого спрямування, бо вони служать не незалежній Україні, а й у подальшому Москві. Прикладом такого святкування є відзначення Дня перемоги в 2005 році. Тоді в палаці „Україна" зібрали представників ветеранів з усієї України і продемонстрували, що це фактично свято чужої держави, бо не було в залі жодного державного символу держави Україна (Герба України - Тризуба, Державного Прапора України - синьо-жовтого, на початку не був виконаний Гимн України - „Ще не вмерла Україна"), а виключно червоні прапори (буцімто прапори, під якими воювали), пісні типу „Вставай страна огромная, вставай на смертный бой!". І в такій обстановці ветеранів вітали Прем'єр-міністер України і Голова Верховної Ради України. Отже, склалося враження, що святкування Дня перемоги - це захід по реанімації Російської союзної держави (не важливо, під яким політичним псевдонімом), бо, мовляв „ми разом боролися проти фашизму - нам разом далі жити".

Так, разом боролися, але чи в однаковій мірі скористалися плодами перемоги? Усе дісталося виключно Росії, а Україні залишилася велика армія інвалідів, дощенту зруйноване господарство, післявоєнний голод в 1946-1947 роках.

Аналізуючи відношення до закінчення війни з Німеччиною, ми бачимо, що протягом 20 післявоєнних років цей день відзначався скромно. Тільки з травня 1965 року дата 9 травня стала в СРСР святковим (вихідним) днем. Тоді ж заговорили про патріотизм і готовність вирішальної відсічі агресії з боку НАТО. Адже велася „холодна" війна, тому „спускати на гальма" боєготовність було недоречним.

Останнім часом із Москви чуємо підміну понять: не говорять про перемогу над Німеччиною, а про перемогу над... фашизмом. Про перемогу „над фашизмом" заговорили не випадково - якось не „личить" говорити про Німеччину як про державу-агресора, з якою тепер російське керівництво намагається тісно співпрацювати. Тому вирішили змінити акценти про німецько-радянську війну, подаючи її як війну проти фашизму і навіть проти ...тероризму, що звучить дуже сучасно. З цього випливає, що Росія примирилася з колишнім своїм великим ворогом-Німеччиною, а це означає, що і ветерани Червоної армії, які воювали таки проти Німеччини (бо ж отримали медаль „За победу над Германией'' а не над фашизмом) примирилися зі своїм колишнім, здавалося в ті часи, абсолютно непримиренним ворогом.

ХТО ВОЮВАВ В УПА?

До історії УПА

Анатолій ТРУБАЙЧУК
історик

Одним з найцікавіших етапів поширення УПА був перехід на бік українських повстанців і приєднання до спільної боротьби проти німців і більшовиків вояків з різних національних відділів, що існували при німецькій армії і складались з колишніх полонених червоноармійців. Ці колишні бранці представляли майже всі поневолені народи СРСР. Звичайно, мотиви їх переходу у лави УПА були різними, але мета одною - мстити ворогам.

Відомо, що у лавах УПА боролися, окрім українців, також: азербайджанці, вірмени, грузини, представники тюркських народів (татари, узбеки, чуваші). Не бракувало у лавах УПА білорусів і навіть росіян, хоч ці народи не творили окремих національних відділів УПА. Траплялись теж представники інших національностей.

Таким чином, УПА, що ніяк не могла порозумітись з іншими українськими групами для спільної боротьби проти окупантів, знайшла спільну мову з представниками інших національностей.

Мабуть, першими перебіжчиками до УПА були старі друзі-вороги українського народу - татари. Вони включились у відділи УПА ще весною 1943 р. і не хотіли відокремлюватись в окремі відділи. Здається, не було відділу УПА, в якому не було б татарських бійців, головно кулеметчиків. Завзятущі вороги більшовиків, вони охоче вступали в бій з більшовицькими червоними партизанами.

У німецькій армії на Волині, крім численних татарських відділів, були національні відділи кавказців і козаків. Увагу ГК УПА привернув факт (ці відділи, здебільшого, були небоєздатними проти УПА) відсутності перебіжчиків до УПА. Полонені пояснювали цей факт німецькою пропагандою, мовляв, УПА знущається з „батальйонців" і розстрілює їх. Це й було причиною, що ГК УПА видала в червні 1943 р. свій перший заклик до „батальйонців"-грузинів російською мовою. Успіх цього звернення був надзвичайний: до відділів УПА зголосились грузини й представники інших закавказьких народів із зброєю в руках. Перебіжчики грузини й вірмени переклали заклики мовою своїх народів і вони були надруковані в Одесі, де були друкарні, що мали грузинський і вірменський шрифти. Крім цього, на місці видано заклик російською мовою до „армян и других народов Кавказа" (червень 1943 р.), а також до „узбеків, казахів, туркменів, башкирів, татарів, народів Уралу, Волги й Сибіру, народів Азії" та до „русских".

Бійці національних „батальйонів" послухали закликів УПА й почали переходити до неї, спочатку індивідуально, а потім масово. У скорому часі при УПА створено національні відділи грузинів (к-ри Карло й Гогік), узбеків (к-р Шірмат), а також вірмен і північно-кавказьких народів. У липні 1943 р. національний відділ, що існував при загоні командира Крука в Крем'янеччині, відзначився в боях проти більшовицьких партизанів із з'єднання Михайлова в суразьких лісах коло с. Теремно. В складі цього відділу воювали грузини, вірмени і черкеси.

У липні й серпні 1943 р. УПА вела інтенсивну пропаганду серед козаків у німецькій армії. У липні видано листівку: „Кубанці, потомки запорозьких козаків", а також листівку до донських козаків. У перших днях серпня в УПА з'явились перші козацькі перебіжчики, в більшій кількості, що звернулись до козаків з окремою листівкою: „Братья козаки". Ці листівки мали значний успіх: в УПА почали діяти кінно-козацькі сотні (дві), що дали також велику допомогу в формуванні українських кінних сотень УПА, які згідно з наказом ГК УПА з дня 31.8.1943 р. (інспектор кінноти - полк. К-ий) мали існувати при кожній групі УПА.

Тим часом кількість перебіжчиків з національних батальйонів німецької армії до УПА постійно зростала. З цих перебіжчиків створено окремі національні відділи, що боролись під проводом своїх командирів і під своїми національними прапорами. Спочатку ці відділи були мішані, але у вересні 1943 р. вояки окремих національностей почали об'єднуватись в однорідні під національним оглядом відділи (перші відокремились азербайджанці). Ці національні відділи виявили велику боєздатність як у боротьбі проти німців, так і в боротьбі проти червоних партизанів. Ось у серпні 1943 р. відділ УПА, що складався з грузинів, узбеків і росіян, знищив над р. Іквою, в Малинівському районі, великий відділ німців, що повертався з „пацифікації" українських сіл. Німці втратили в бою з цим національним відділом понад 60 вояків убитими. У кінці серпня 1943 р. азербайджанський відділ розгромив німців у Гощанському районі. У днях 29-30 жовтня до УПА перейшов цілий азербайджанський батальйон із Здолбунова, що вже 31.10 мав великий бій у с. Гочівка Острізького району, в якому розгромив Острізького ляндвірта на чолі каральної експедиції складеної з німецьких літунів. Знов же в цьому ж часі азербайджанці й узбеки із загону к-ра Енея дуже успішно поборювали червоних партизанів, що із-за р. Случ, через Пустомитські ліси, намагалися проникнути в ліси над р. Горинь і Стир.

Незважаючи на збільшення кількости перебіжчиків в УПА, ГК УПА ні на одну хвилину не припиняла своєї пропаганди серед бійців національних батальйонів. У вересні видано заклики до грузинів і „синів Туркменії",  а також до „добровольців". Інша листівка зверталась до „казахів, башкирів, калмиків й удмуртів".  У жовтні проголошено звернення до вірменів, узбецьких „аскерів" і до таджиків. У листопаді - до „кубанців, славних правнуків запорізьких лицарів", до азербайджанців і до горців. Крім існуючих уже листівок грузинською і вірменською мовами, з'явилась ще листівка до узбеків тюркською мовою. Усі ці листівки зверталися до героїчного минулого окремих народів, до їх визвольної боротьби проти великодержавних шовіністів й пояснювали їм, що гітлерівським імперіялістам цілком далеке й чуже їх визволення. Тому УПА закликала ці народи не вмирати за імперіялістичні пляни Гітлера й не давати себе використовувати в боротьбі Німеччини проти визвольних рухів європейських народів, поневолених Гітлером, але із зброєю в руках переходити на бік УПА, щоб разом боротися проти гітлерівських і сталінських імперіялістів, найлютіших ворогів волелюбних народів, ворогів демократії і поступу.

Наслідком цієї пропагандистської кампанії, а також спільної боротьби поневолених народів у лавах УПА і дальшим етапом на шляху зміцнення національних вузлів справжньої дружби поміж поневоленими народами була перша Конференція Поневолених Народів Сходу Европи й Азії, що була скликана за ініціятивою УПА й відбулася 21-22.ХІ. 1943 р. на території, зайнятій УПА. В роботах цієї Конференції узяли участь окрім українських делегатів (5 осіб) делегації: грузинська - 6 осіб, вірменська - 4 особи, осетинська - 2 особи, казахська - 1 особа, черкеська - 1 особа, азербайджанська - 6 осіб, кабардинська - 1, татарська - 4 особи, чуваська - 1 особа, башкирська - 1 особа, білоруська - 2 особи, узбецька - 5 осіб, разом 39 делегатів. Неофіційно брав участь в Конференції ген. Тарас Чупринка.

Конференція виробила ряд політичних і практично-організаційних постанов, спрямованих на поширення спільної боротьби поневолених народів СРСР і ухвалила також звернення до всіх народів Східньої Европи й Азії, в якому вичерпно з'ясовано політичне становище поневолених народів, завдання, що стоять перед ними, й переспективи спільної боротьби.

Велику політичну роботу провела УПА й серед народів союзників та сателітів Німеччини: італійців, угорців, румунів, а також тих французів, бельгійців, голляндців, сербів, хорватів, чехів, словаків, литовців, що їх силоміць загнано до німецької армії або на воєнні роботи. Реальним наслідком цієї роботи були численні факти, що вояки цих народів відмовлялись від боротьби проти УПА, а то й активно виступали проти німців. Багато представників цих народів боролись в лавах УПА. До речі, не бракувало в УПА й німців, що віддавали для УПА свої здібності й уміння, а інколи і життя.

Послідовна політична робота УПА серед союзників Німеччини довела до факту, що німці були змушені відкликати мадярські відділи з фронту проти УПА (1943 р.). Рік пізніше, в Карпатах, командування 6-ї мадярської армії заключило з УПА договір про перемир'я й невтралітет, що був затверджений Головною командою мадярської армії. Також з Головною командою румунської армії ГК УПА вела переговори, які, одначе, закінчилися невдачею, бо румуни настирливо вимагали від ГК УПА деклярації про зречення українських претенсій до Буковини й Бесарабії.

Напередодні повороту Червоної армії на Волинь при УПА існувало 15 різних національних відділів. Коли ж повернулись більшовики, за винятком одного азербайджанського відділу (к-р Чавлі), не зрадив УПА ні один національний відділ. До речі, азербайджанці включились в ЧА й пішли в її рядах громити німців і на шкоду УПА не діяли. Інші ж відділи залишились, і в рядах УПА воювали проти загонів НКВД і МГБ. У бою під Гурбами національні відділи боролись проти більшовиків під проводом свого к-ра Яструба, і на них була звернена головна атака ворога. Кілька днів пізніше, у великому бою відділів УПА з НКВД в с. Залізниця (Крем'янеччина), взяли участь і визначились знову національні відділи к-ра Яструба (29.ІV. 1944 р.). Вони продовжували боротись і тільки після закінчення війни в Европі ГК УПА в порозумінні з окремими командами відділів надала можливість розпорядитися їх долею самостійно.

Під час останньої світової війни не було таких умов, щоб спільна боротьба поневолених народів в лавах УПА могла закінчитись тривким успіхом. Проте ідея спільної боротьби поневолених народів, що народилась в епоху Великої Революції 1917 р. і скріпилася під час останньої війни в огні безпосередньої боротьби цих народів проти імперіялістів, спочатку гітлерівських, а потім сталінських, вмерти вже не могла. Проте під тиском неґативних зовнішніх обставин перемога була відкладена на кілька десятиліть. Але справедливість та історична закономірність все одно зрештою востержествовала.

(„Персонал")

СТЕПАН БАНДЕРА І ДИВІЗІЯ „ГАЛИЧИНА"

До історії 1-оїУД УНА
Володимир МАЛКОШ

                     Немає сумніву, що ідею організації дивізії „Галичина" підхопили комбатанти УСС, й армії УНР, які, маючи досвід визвольних змагань часів Першої світової війни, вважали, що вибороти незалежність Україні зможе тільки добре озброєна і вишколена військова формація, а розсварені й розрізнені повстанські загони, без вишколу і доброї зброї, цього зробити не зможуть. Також, вони взяли до уваги досвід сусідніх та інших народів, які за допомогою леґіонів, створених за сприяння противників їх ворога, домоглися незалежности.

                                  Україна в Другій світовій війні перебувала в дуже важкій ситуації. Дві імперії, які боролися між собою, фактично, щоби колонізувати Україну, не хотіли допустити її незалежности. Комуністична Росія фізично й духовно нищила український народ, а нацистська Німеччина поділила Україну на дві зони. Одна з них була Галичина, де окупаційний режим для українців був лагідніший, ніж у так званому райхскомісаріяті, де правив Еріх Кох, відомий україножер, після війни виявилося, що він був більшовицьким агентом. Отже, на Волині ОУН розпочала організовувати УПА, щоб боротися як проти німців, так і проти більшовиків, яких підтримували поляки. Коли Німеччина почала програвати війну, то перша була змушена вдатися за допомогою до окупованих нею європейських народів. І галичани вибрали „менше зло" та погодилися на формування дивізії „Галичина", надіючись, що після того, як Німеччина програє і західні альянти будуть змушені боротися також і проти СРСР, бо комуністи намагалися завоювати весь світ, вони виборять воєнно свою державу. Це саме думали й в обох фракціях ОУН. ОУН(м)  відразу погодилася з організацією дивізії „Галичина",  а ОУН(р),  намагаючусь поширити свою діяльність на сході України, де населення відразу виступило проти нацистських репресій, вирішила не боротися, але й не підтримувати концепцію організації дивізії. Після того, коли 30 червня 1941 р. ОУН(р) проголосила Акт відновлення незалежности України, а Гітлер на це не погодився, гітлерівці почали репресії проти українських націоналістів і запроторили С. Бандеру, А. Мельника та багатьох інших у концтабір Заксенгаузен.

                              Отже, Степан Бандера не міг довгий час працювати у Проводі  ОУН. Про дивізію „Галичина" розмова велась аж у 1943 році. Батько Степана Бандери як священик був під час визвольних змагань капеланом в УГА і як її комбатант виховав своїх трьох синів українськими патріотами й, очевидно, теж не виступав проти концепції дивізії. Ми не маємо документів, які б підтвердили факт, що С. Бандера був проти організації дивізії „Галичина" .
Після битви під Бродами дивізія допомагала УПА зброєю, військовим спорядженням і медикаментами. Багато вояків дивізії перейшли до УПА, і ніхто тоді з українців не виступав проти дивізії. Багато українців утікало на захід, до Німеччини. Німці це і дозволяли, через дивізію „Галичина", а також УПА, які борються і проти спільного ворога - більшовиків. Адже Роман Шухевич, свого часу друга особа в ОУН(р) і пізніше в УГВР, навіть сам посилав у дивізію своїх людей, бо розумів у той час, що вона потрібна. Вже перед цим багато чільних урядовців і високих офіцерів німецької армії усвідомлювали, що політика Гітлера помилкова, і старалися усунути його від влади за допомогою атентатів, але це їм, на жаль, не вдалося. Вони переважно були прихильні до українців. І Гітлер на переломі 1944-1945 років був змушений пом'якшити свою політику. Генерал Власов за згодою німців створив „Комитет Освобождения Народов России" і організував РОА-Русскую Освободительную Армию, в яку затягнули чимало українських полонених. У російському комітеті були підкомітети з усіх республік і СРСР. Очевидно, що українці не хотіли з цим погодитися, бо могли і потрапити з-під комуністичного ярма під біле російське. Президент УНР в екзилі Андрій Лівицький почав із німцями переговори, до яких долучив Степана Бандеру, полковника Андрія Мельника та колишнього гетьмана Павла Скоропадського. Їх підтримали білоруси, прибалти та грузини, що теж не хотіли бути підпорядкованими росіянам. Ішлося про програму Українського Національного Комітету та вибору його голови. Вибір голови зайняв багато часу. Врешті А. Лівицький запропонував на голову позапартійного колишнього петлюрівського генерала Павла Шандрука. Інші погодилися, тоді П. Шандрук почав вести переговори з німцями, які намагалися затягнути українців до Власова. Довелося генералові П. Шандруку з ним говорити. А. Мельник був проти переговорів із Власовим, але С. Бандера довіряв П. Шандруку, кажучи: „Ми не боїмося, що він може Вас обдурити, і нашим обов'язком є говорити навіть з ворогами, щоб довідатися про їхнє бажання". Переговори з Власовим відбулися 30 січня 1945 року, і П. Шандрук рішуче відмовився піти в російський комітет. Врешті німці визнали окремий Український Національний Комітет і погодилися, що буде створена окрема Українська Національна Армія, до якої ввійдуть усі українські військові формації чи поодинокі вояки, які служать у німецькій армії. Узгоджено, що в Комітеті буде п'ятеро осіб: голова П. Шандрук, заступник проф. В. Кубійович, що представлятиме Західну Україну, адвокат О. Симоненко - Східну Україну, секретарем зі сходу П. Терещенко. А. Мельник з помічниками радили П. Шандруку, що коли червоні будуть перед Берліном, а альянти перейдуть Райн, тоді найкраще було б іти на захід і чекати на альянтів. Цим самим він застеріг собі право вийти з УНК. Степан Бандера зайняв протилежне становище: „Без уваги, що станеться, ми вповні піддержуємо вас до кінця" - це були слова, які він сказав генералові Шандруку.

                                  У своїх мемуарах П. Шандрук написав: „Організація ОУН(б) та її членство завжди були доброї волі і помагали до припоручених мені рішень та завжди давали свою підтримку так довго, як довго існував УНК". 12 березня 1945 року німецьке міністерство західних справ проголосило свою деклярацію визнання УНК і УНА. 15 березня 1945-го президент А. Лівицький назначив генерала П. Шандрука командувачем УНА. Дивізію, яка вже мала назву „1-ша українська" включено до УНА. Почалась організація Другої дивізії. Обидві вони прийняли присягу на вірність Україні. Але Німеччина капітулювала, і Перша дивізія перейшла в англійський та американський полон.

                                  Альянти зрозуміли роль Першої дивізії (Друга існувала коротко і не змогла проявити себе так, як Перша) і не видали полонених дивізійників на знищення більшовикам, як це зроблено із власівцями і козаками. Між першим українським легіоном УСС і другим - дивізією - є суттєва різниця. Після програних у Першій світовій війні визвольних змагань їхнє перебування в польському і більшовицькому полонах було набагато гірше, ніж у Другій світовій війні в англійському й американському. Але довкруги них був ореол героїв - свої й чужі визнали їх борцями за волю народу, а стосовно дивізійників, то їм довго приписували клеймо коляборантів і злочини, які вони не чинили, дехто й сьогодні так до них ставиться, особливо у Східній Україні. Не всі хочуть зрозуміти, що з армією, яка має літаки, танки, артилерію, ракети, могла боротися тільки така ж повноцінна збройна сила. Це свого часу розумів Степан Бандера, і дивізійники вдячні йому за це. Як відомо, більшовики, відкинувши з Галичини німецьку армію, негайно мобілізували понад 170 тисяч галичан у Червону армію і через тиждень-два послали їх на фронт у Карпати, на Дукельський перевал, під німецькі танки - ненавчених, слабоозброєних, навіть некомплектно одягнених, де вони масово гинули, як гарматне м'ясо. Тоді, коли так звані фашисти, програючи війну, протягом року вчили вояків дивізії, добре їх одягнули і надали їм найновіше спорядження і зброю, яку мали на той час - усе, крім танків і літаків, яких брак відчували самі. Насамкінець процитую сказані Головним Командиром УПА Василем Куком в лютому 2007 р. слова:

                                  „І УПА, і дивізійники боролися проти совєтської комуністично-більшовицької чуми, яка ордою сунула на Україну. Безумовно, треба знати різницю поміж УПА і дивізією „Галичина",  але треба трактувати їх однаково, як героїв України. Указ Президента України В. Ющенка 879/2006 від 14 жовтня 2006 року проливає світло на відтворення справедливості стосовно воїнів УПА, але, на мою думку, це треба розуміти, що повинна бути відтворена історична справедливість стосовно всіх учасників національно-визвольного руху в Другій світовій війні, в тому числі повинні бути й дивізійники".

ПРО БЕЗСЛАВНУ ВІЙНУ: РАДЯНСЬКО-ФІНСЬКУ

Ту війну світ назвав фінським дивом. Маленька країна, яка лише за два десятки років до того здобула незалежність, вистояла перед набагато сильнішим аґресором.

У публікації „Дивізія замерзла у фінських снігах" в газеті „Известия" 2 червня 1992 р. зазначалося: „...на шляху від Раате до Суомуссаламі частинам Червоної армії завдано страшного удару. 44-ту дивізію було розгромлено дощенту, вона, як стверджують фінські історики, просто перестала існувати". Великих втрат зазнала і 163-та дивізія, яка налічувала близько 17,5 тисячі осіб, вони перевищили 70 відсотків, майже 1 200 бійців і командирів потрапили в полон. Фінські війська під Суомуссаламі втратили близько 800 осіб. Втрати радянських двох дивізій, 44-ї та 163-ї, досягли 23 тисячі. Вийти з оточення пощастило тільки нечисленним групам і поодиноким воїнам, подальша доля яких теж, однак, склалася здебільшого трагічно. Втрати радянських військ (44-та дивізія сформувалася в Житомирі) становили 150 тисяч убитими, 330 тисяч пораненими та обмороженими, 39 369 осіб пропали безвісти, 6 тисяч потрапили в полон. Усього ж з радянського боку брали участь у тій війні 1,3 мільйона осіб. Майже всі, хто повернувся з полону, - 5 175 бійців і 293 командири - пройшли сталінські табори, з них 232 було засуджено до розстрілу. Фінські ж втрати становили 25 тисяч убитими та 44 тисячі пораненими. Це і не дивно, адже січневі морози сягали 45-50 градусів. Наші бійці ходили в бої у брезентових чоботах, обмотках, бавовняному обмундируванні, їм доводилося довго лежати у глибокому снігу під шквальним вогнем фінів. Втрати від обморожувань були не меншими, ніж від вогню противника. Фінські ж солдати були в теплих кожухах, шапках, валянках. Вони чудово орієнтувалися на місцевості, прекрасно пересувалися на лижах. А головне - захищали свою землю, рідні домівки...

Не обминула гірка доля і командування 44-ї дивізії: комдива Виноградова „за допущення розгрому дивізії" військовий трибунал засудив до розстрілу. Після підписання мирного договору між СРСР і Фінляндією, вчорашні червоноармійці тривалий час відбували покарання „за добровільну здачу в полон білофінам". Така ж гірка доля була і більшості тих, хто побував на безславній війні.

Борис Сребродольський

ВІДЗНАЧЕННЯ 120-річчя ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГЕНЕРАЛА ПАВЛА ШАНДРУКА

(нар. 28.02.1889 р. с. Борсуки Кременецького повіту Тернопільської обл., пом. 15.02.1979 р. м. Трентон, США)

27 лютого 2009 р. жителі Тернопільщини та гості з Києва і Львова відзначили цю урочисту дату на Батьківщині нашого славного земляка, ген.-хорунжого Армії Української Народної Республіки під час Визвольних змагань 1917-1920 років та командувача Української Національної Армії в 1945 році (ген.-поручника, а потім на еміграції ген.-полковника) Павла Шандрука. Біля середньої школи с. Борсуки зібрались учні, вчителі, місцеві жителі, чисельні гості та представники засобів масової інформації. Сільська духова оркестра виконала гимн України на національні патріотичні пісні.

Урочистий мітинґ відкрив голова сільської ради Дмитро Шуль. Основні дати і події життя і боротьби ген. Павла Шандрука за волю України висвітлили учні старших клясів Борсуківської школи. Родичі ген. Павла Шандрука відкрили пам'ятну дошку на стіні школи. З привітаннями виступили голова Тернопільської обласної ради Михайло Николенко, голова Лановецької районної ради Віталій Ткачук, провідник Львівської організації ОУН(д) Ярослав Середницький, заступник голови Всеукраїнського Товариства „Просвіта", поет і драматург Василь Фольварочний (м. Київ) та ін. Присутні ознайомились з виставкою матеріялів, присвяченою ген. Павлу Шандруку.

Урочисту Академію в районному центрі Ланівці в присутності 200 слухачів відкрив молитвою за упокій душі ген. Павла Шандрука настоятель Православної Церкви Київського патріярхату о. Григорій. Академія розкрила велич особистості ген. Павла Шандрука - видатного українського полководця, військового теоретика та історика, публіциста, письменника і громадського діяча. Велику наукову, історичну та просвітницьку цінність мали доповіді та виступи співробітника Інституту українознавства НАН України Андрія Боляновського (м. Львів), Ярослава Середницького (м. Львів), заступника голови ВУТ „Просвіта" Василя Фольварочного (м. Київ), заступника начальника Управління Тернопільської ОДА, провідника Тернопільської організації ОУН (д) Петра Атаманчука, голови Лановецької районної ради Віталія Ткачука, директора Кременецького краєзнавчого музею Гаврила Черняхівського, голови Кременецької РДА члена ОУН(д) Василя Олійника, голови Тернопільської станиці Братства кол. вояків 1-ої УД УНА Михайла Тараса, голови Організаційного комітету святкувань Ярослава Галяса (м. Львів) та ін. На академії висвітлено також доповіді, надіслані директором Львівського відділення Інституту археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України проф. Ярославом Дашкевичем (м. Львів) і публіцистом, редактором та громадським діячем Антоном Середницьким (Варшава).

Присутні, серед яких були члени ОУН(д) із Тернополя, Збаража та Козової, одноголосно прийняли пропозиції Організаційного комітету щодо реалізації в установленому законодавством України порядку заходів:

• присвоєння одній із вулиць с. Борсуки імені ген. Павла Шандрука; • проведення у 2009 році в усіх школах Лановецького району годин, присвячених життю і діяльності ген. Павла Шандрука;

• видання збірки матеріялів Урочистої Академії ген. Павла Шандрука; • надання до 125-річного ювілею Борсуківській загальноосвітній школі імені ген. Павла Шандрука;

• подання Тернопільською ОДА та Обласною радою клопотання до Президента України про нагородження ген. Павла Шандрука до 125-річного ювілею вищою державною нагородою (посмертно);

• звертання Тернопільської ОДА і Обласної ради у відповідні відомства України щодо випуску до 125-річного ювілею поштової марки і монети;

• організації підготовки до спорудження до 125-річного ювілею ген. Павла Шандрука пам'ятника на Батьківщині.

Перед святкуванням 120-річчя від дня народження ген. Павла Шандрука великі статті про нього надрукували газети Лановець і Кременця Тернопільської обл., Острога Рівненської обл., Луцька, Івано-Франківська, Сокаля та Львова.

ГЕНЕРАЛ ПЕТРО ДЯЧЕНКО - БОЙОВИЙ ОРЕЛ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА

Петро Дяченко... В Україні ще поки що не досить відома постать, але це направду легендарна особистість, вояк і патріот.

У своїй книзі п.н. „Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади" (Вінніпеґ, 1981), отаман Тарас Бульба-Боровець (1908-1981), зокрема, зазначає, що на початку серпня 1941 року „...полковник Дяченко зголосив свою готовність прийняти обов'язки Начальника Штабу УПА..."-„Поліської Січі". І далі: „...Я знав цю людину тільки з історії наших визвольних змагань 1918-20 років, як командира славного кавалерійського полку „Чорних Запорожців" Армії УНР. Мені було відомо також, що він довший час служив контрактовим старшиною в польській армії та скінчив польську „Вищу Воєнну Школу".

Керівник господарського відділу крайового військового штабу групи УПА-„Північ" Роман Петренко (Татура), „Юрко", „Омелько" (1913-2008) пише у своїх спогадах „За Україну, за її Волю" (т. 27 Літопису УПА, 1997), що після того, як полковник за власним бажанням та з об'єктивних причин, що склалися в „Поліській Січі", - зрезиґнував з посади начштабу, бандерівцям з „ОУН у Володимирі стало відомо, що полк. П. Дяченко хоче нав'язати контакт з УПА... На умовлену зустріч полк. П. Дяченко прибув нашим зв'язком і був надзвичайно втішений, побачивши мене... Виявилось, що він уже давно хотів нав'язати контакт з підпіллям, ...пообіцяв зв'язати нас з президентом УНР в екзилі А. Лівицьким" та допомогти вишколити радистів, хоча це було досить ризикованою справою.... Тоді ж Дяченко передав для відділів УПА „через тільки відомі йому джерела, певну кількість зброї (зокрема, короткої і ґранати)..."

Так хто ж був Петро Дяченко?

Я ж багато довідався про нього, опираючись на матеріяли періодичної преси, переважно комбатантських організацій, як також філядельфійського часопису „Америка", де були друковані спомини Полковника, як також вивчаючи доволі ґрунтовні дослідження сучасних українських істориків Анатолія Руккаса, Романа Коваля та Ярослава Ткаченка.

Але мені цього було замало. І я вирішив поїхати до родинного села генерала Дяченка, у Березову Луку на Полтавщині. Несподівано виявилось, що, незважаючи на страшні роки більшовицького терору, про славну родину Дяченків в цьому невеликому селі добре пам'ятають. Ба, більше - про них розповідали навіть не лише люди старшого віку, але, на мій подив, в більшості своїй національно-свідомі представники молодшого покоління, хоча вони не завжди говорили вголос, а здебільшого - пошепки, мовляв, село у нас ще таке комуністичне. Й таке склалося у мене перше враження.

Також, зовсім несподівано, я там дізнався, буцімто, рідним племінником полк. Петра Дяченка, тобто сином його сестри, був розстріляний в часи терору український письменник та літературний критик Леонід Іванович Сукачов, який народився у Полтаві (?) в 1912 році, мав літературні псевдоніми „Юрій Вітренко", „Омелько Блюденко" та інші. У 1937 році був розстріляний, а в 1955-му-посмертно реабілітований.

Рідний брат Петра Дяченка, Віктор Гаврилович, який народився у Березовій Луці 14 березня 1892 року, в російському війську під час Першої світової війни дослужився до штабс-капітана й був нагороджений усіма орденами Святого Володимира 4-го ступеня з мечами та биндою, після революції проходив службу у Збройних Силах Півдня Росії, з якими в січні був інтернований у Польщі, однак в серпні 1920 року ввійшов до складу Армії УНР, як командир 2-го куреня Кінного полку Чорних запорожців, сотник Дієвої армії УНР, був кількакратно поранений. Згодом закінчив у Варшаві політехнічний інститут, пізніше працював, як інженер, на залізничному транспорті у місті Несвіж (Польща). В роки Другої світової війни служив у „Поліській Січі" от. Бульби-Боровця та 2-ій Українській Дивізії Української Національної Армії. Віктор Дяченко, підвищений на еміграції до звання підполковника армії УНР, помер поблизу міста Лейк Женева, що у штаті Вісконсин (США) 26 квітня 1971 року.

Полк. Петро Дяченко (30.01. 1895-23.04. 1965) походив із козацького роду. Він знав старі козацькі традиції, добре розумів їх та, незважаючи на службу й вишкіл у російському імператорському війську, зберіг їх та впровадив у життя, розбудовуючи пізніше знаменитий кінний полк, з яким пройшов славний бойовий шлях в рядах відродженої у 1918-1920 роках української армії.

Він закінчив курс реальної школи у тодішньому повітовому центрі - Миргороді, а згодом кінну шкоду прапорщиків в Оренбурзі. Був вояком чотирьох армій - штабс-капітаном царської армії у 333-му Глазівському полку 84-ої дивізії, командиром у ранзі сотника Кінно-запорізького республіканського полку (полк Чорних Запорожців), а згодом - полковником Дієвої армії УНР, учасником першого Зимового походу, а від 20 липня 1928 року - контрактовим майором 1-го шволежерського полку за часів Юзефа Пілсудського в Польщі (із збереженням офіційного підданства УНР), а в часі Другої світової війни він став командиром Українського леґіону самооборони, згодом очільником 3-го пішого полку Українського Визвольного Війська (УВВ), а пізніше - командиром української протипанцерної бригади „Вільна Україна" Української Національної Армії під командуванням ген. Павла Шандрука.

Про історію протипанцерної бригади „Вільна Україна" генерал-хор. Петро Дяченко (а це звання йому надав уряд УНР в екзилі) детально написав у своїх споминах у ч. 4 часопису „Вісті комбатанта" за 1972 рік.

Як відомо, у березні 1945 року Український Національний Комітет було визнано єдиним представником українського народу в Німеччині й дано згоду на створення Української Національної Армії (УНА). Відразу після проголошення деклярації, у цій справі розпочались активні заходи щодо розбудови протипанцерної бригади „Вільна Україна", командиром якої генерал Павло Шандрук призначив тоді ще полковника Петра Дяченка. Хоча, за даними дослідника Івана Буртика, формування бригади почалося ще 22 лютого 1945 року. Пізніше ж цей військовий підрозділ було заприсяжнено ген. Шандруком як Другу дивізію УНА, її зформовано в Німеку під Берліном, а згодом переведено в Чехословаччину, до містя Гляц.

В цій протипанцерній бриґаді, як згадував полковник Дяченко, „...вирізнялась у другому курені 4-та сотня УПА, бо кадрами її були 32 упісти, які долучилися до бригади в р-ні Гляца".

Однак, особливою сторінкою у вояцькій біографії Петра Дяченка є його командування Полком Чорних Запорожців, цією ударною частиною високої бойової якости, прапор якої, до речі, був чорним, сріблястим обшитий. З одного боку було нашите гасло „Україна або смерть", а під тим гомілки і череп над ними.

Дехто в цьому полку, за свідченням, Валентина Сім'янціва, носив оті, на кшталт гусарських даламентівок, верхній одяг на плечі, розшитий шнурами. Це, однак, не було даниною московській чи австрійській традиції, оскільки раніше, десь із середини 17-го століття, вся кіннота Московщини була зформована майже виключно із українських полків, наприклад, один з яких, - Олександрійський полк гусарів, - також мав відзначення „чорний".

У своїй статті „Бойовий орел української кінноти" проф. Лев Шанковський (1903-1995) слушно зауважував, що поза „модерною ударністю чорношличники полк. Дяченка таки дійсно нагадували своїх предків, козацьких кіннотників із загонів Мрозовицького-Морозенка чи Кривоноса. Вони уподібнювалися до них, перш-за-все, своїм виглядом. Ось оголений лоб, з якого звисає козацький „оселедець", - це не тільки стара традиція, але й засіб для збільшення боєздатности під сучасну пору. З „оселедцем" полону немає; большевицькі вороги придумували для власників „оселедців" особливі тортури, знаючи, що їх власники належать до „отборних частєй Петлюри". Далі, на голові козацька шапка
з довжелезним, козацьким шликом, для командного складу обрамованим срібними чи золотими нашивками... Жупани й шаравари, що їх випускали на чоботи, доповнювали парадний однострій „Чорношличників'' при чому козацький жупан мав на кінці чорні вилоги в трикутній формі... Чорний Запорізький полк був прекрасним бойовим полком, що його аннали не знали поразки на полі бою. Це були дійсно бойові орли української кінноти, і між ними перший бойовий орел, командир полку, - полк. Дяченко, справжній невмирущий козак-характерник наших днів, що свою ознаку успадкував по своїх славних козацьких предках... Чорний Запорізький кінний полк полк. Дяченка в бою переможеним не був...

До речі, із цього, справді уславленого села Березова Лука на полтавській Гадяччині, де народився полк. Дяченко, походив й інший визначний командир Української Повстанської Армії майор „Байда" - Петро Миколенко - (правдиве прізвище - Микола Лаврінович Савченко) (1921-1979), командир сотні „Східняки", пізніше Перемиського куреня УПА та очільник рейдуючих на Захід підрозділів УПА.

...Петро Дяченко був одружений двічі. Від першого шлюбу мав двох синів Юрія (11.07.1923 р. н.) та Олеся (27.12.1928 р. н.),які загинули у вирі подій Другої світової війни, а в другому шлюбі з дружиною, пані Оленою, вони виховали сина Петра, пізнішого сержанта американських ВПС, учасника війни у В'єтнамі.

Похований Петро Дяченко на українському цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Ню Джерзі.
А гідне місце Йому - в Пантеоні героїв Української Революції на рідній землі! Та в пам'яті вдячних нащадків!

До речі, очолюваний мною Інститут УВК вже ініціював створення в рамках МГО окремого Коша імені генерал-хорунжого Петра Дяченка, гаслом якого, думається, має стати й наразі дуже актуальний девіз Кінного полку Чорних запорожців: „Україна або смерть!".

доктор права УВУ Олександер Панченко,
директор Інституту Українського Вільного Козацтва
ім. Антона Кущинського, адвокат

ВАЖЛИВИЙ ПРИЧИНОК ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА

У скарбниці кожного державного народу найкоштовнішим скарбом є його минуле. Під кінець другого тисячоліття ми, українці, також стали державним народом. І щоб такими бути у третьому тисячолітті, треба повернути й дбайливо зберегти пограбоване окупантами історичне минуле України. Адже й „мачуха", і „старший брат" і „пшияцюлка" нищили наші роди, що були живими носіями історії, стирали з лиця землі святі могили-дороговкази, перекручували історичні факти, навішували налички, оббріхували наших рідних.

Та у щоденних турботах про мале ми забуваємо про велике. Ми гриземося над тим, чи була перемога над нацистською Німеччиною справжньою вікторією українського народу, чи ні, і забуваємо, що, незважаючи на мільйони жертв у боротьбі з Німеччиною, з нас зроблено коляборантів.

У Другій світовій війні українці взяли масову участь. Свідки-цвинтарі в Австрії, Німеччині, Франції, Великій Британії й деінде, де на хрестах стільки українських прізвищ, що має соромно бути так званому культурному світові, для якого Україна до серпня 1991 року не існувала, хоч українська кров лилася під англійським, канадським, американським та іншими прапорами. Англієць В. Черчілль свого часу згадуючи кожен німецький човен, затоплений англійцями, ніколи не згадував, що на англійському побережжі пролито й українську кров.

Вже давно настав час нагадати світові, звістити повоєнним поколінням українців про те, що їхні рідні гинули в снігах Сталінґраду, в болотах Білорусі, в Мадярщині, Польщі, Чехії й Словаччині, на Балканах, у Болгарії, на барикадах Берліну.

В цьому розрізі нашої новітньої історії для глибшого проникнення в її витоки й розуміння того, чому ми ставали в XX столітті під чужі й свої прапори за майбутню державність, надзвичайно вартісною буде книжка спогадів „Сила доблесті" визначного українського військового діяча, журналіста і редактора, генерала-хорунжого Генерального штабу Української Національної Армії Павла Шандрука (1889-1979). Він - український кадровий військовик, що відбував службу в чотирьох арміях і був учасником трьох воєн, один з національної „старої Гвардії", яка вже відійшла у вічність, передавши естафету українського національного духу молодшим поколінням, залишивши їм заповіт - продовжувати боротьбу, працю для здійснення великої мети - визволення України й української нації.

„Сила доблесті" - це роздуми автора про українське вояцтво, його добрі й злі прикмети, його перемоги, успіхи, невдачі чи поразки. Водночас це теж і поради та вказівки багатого своїм військовим і воєнним досвідом українського військовика, щоб у майбутньому не повторювати тих чи інших помилок. Це поради, чому саме слід звертати основну увагу на добрий військовий вишкіл українського вояка. Брак такого розуміння саме найгостріше був відчутний з боку чужинецького командного складу в Першій Українській Дивізії Української Національної Армії. 

Переконаний, що лише з перспективи часу можна здійснювати виважену оцінку ролі і значення національних військових підрозділів у визвольній боротьбі українського народу в грізних буревійних роках Другої світової війни. Адже вояцтво і дивізії „Галичина", і 1-ої УД УНА передусім було українським, хоч і носило чужу уніформу, але воювало за волю української нації. Воно гідно і чесно сповнило свій вояцький обов'язок, а в повоєнні роки продовжувало і далі служити Україні. Прикладом такого служіння була діяльність автора спогадів.

Спогади П. Шандрука написані щиро і безпосередньо, по-вояцькому, без ніякого художнього розмаїття чи філософського осмислення життєвих подій. Адже спогади - це не твір уяви, а результат пережитого, пройденого на життєвих дорогах, котрі вели з Божою поміччю до пізньої життєвої осені - схилу 90-літнього віку. Українським вояком генерал залишився до кінця свого життя...

Спогади П. Шандрука слід сприймати як роздуми про українське вояцтво, яке своїми чинами і кров'ю писало історичні сторінки літопису нашого народу в бурхливій першій половині минулого століття.

Іван Монолатій,
директор Наукового центру дослідження українського національно-визвольного руху
Інституту історії і політології Прикарпатського
національного університету ім. В. Стефаника,
доктор Українського Вільного Університету в Мюнхені,
кандидат історичних наук, доцент

НОВА КНИГА ПОБАЧИЛА СВІТ

ПАВЛО СЛОБОДЯН

10. VII. 1920-3. І. 2005

Павло Слободян народився в селі Ангелівці на Тернопільщині, змалку був вихований у патріотичному дусі. Коли Павлові було дев'ять років, помер його батько.

Коли прийшов поклик вступати до Дивізії, він разом з друзями зразу зголосився. В Дивізії він успішно пройшов вишколи, пережив важкі і небезпечні ситуації та щасливо діждався закінчення війни. Дальша доля Павла пов'язана з долею більшости вояків: два роки полону в Італії і півтора року полону в Англії. Після звільнення за порадою свого стрийка виїхав до Аргентини, де працював столяром. В 1957 році одружився з Надією, а рік пізніше народилася у них дочка.

У 1960 році Павло з родиною переїхав до Чікаґо. Тут включився

в ряди Братства колишніх вояків Дивізії та став активним членом громадських організацій. Він підтримував фінансово родину і студентів в Україні та семінаристів у Бразилії.

Помер Павло 2005 р., на 84-му році життя. Найкращим доказом щедрости покійного Павла є його заповіт, у якому призначено десять тисяч доларів на видавничий фонд Головної Управи Братства кол. вояків дивізії «Галичина». Головна управа вирішила призначити частину цих грошей на видання цього альбому.

ПОДЯКА

Щиро дякую всім, хто допоміг мені в підготовці цього видання, а особливо проф. Романові Сербинові за допомогу у виборі світлин, побратимові Романові Коліснику за поради і перевірку історичних деталей, та моїй дружині Олені, яка заохочувала і допомагала мені у праці.

Велика подяка авторам світлин, а саме бл. п. інж. Богданові Підгайному, інж. Стефанові Ільницькому, бл. п. хор. Богданові Артимишинові, о. митрофорному архипротопресвітерові Володимирові Волощукові та всім невідомим авторам світлин, використаних у цьому виданні.

Богдан Маців

ЗМІСТ

Богдан Маців. Вступне слово...........................6

Українська дивізія «Галичина». Передумови створення...................................11

Творення Дивізії. Вступ добровольців..............23

Вишколи........................................................59

Перевишкіл колишніх офіцерів .......................71

Підстаршинські вишколи................................73

Перша сутичка з ворогом................................81

Формування Дивізії і вишколи.........................85

Офіцерські вишколи.....................................105

Вишкіл медсестер........................................116

Медсестри Волинського Леґіону...................119

Бої під Бродами...........................................121

Ті, що вийшли з оточення..............................131

Ті, що попали в полон...................................133

Один з тих, що пішли в У ПА...........................134

Ті, що пропали безвісті.................................136

Формування Дивізії після битви під Бродами . 137

Словаччина..................................................139

Марш зі Словаччини до Юґославії.................142

Югославія....................................................146

Волинський Леґіон.......................................147

Бої в Австрії.................................................149

1 -ша Українська Дивізія Української Національної Армії.......................................151

Офіцери Дивізії............................................155

Українське Юнацтво протиповітряної

оборони.......................................................159

Юнацькі вишколи.........................................162

Кінець війни.................................................165

Полон..........................................................171

Таборова преса............................................204

Гумор у листівках..........................................207

Українська таборова пошта...........................208

Ті, що відійшли у вічність...............................210

Ліквідація рімінського табору .......................212

В Англії........................................................215

Американський полон...................................218

Кінець полону...............................................220

Роман Сербин. Фотографії дивізії «Галичина» — пам'ятка українського патріотизму.................................................223

Olena Maciw. An overview.............................235

Catalogue of photographs.............................241

Покажчик місцевостей..................................245

Покажчик імен..............................................248

Бібліографія.................................................254

ВІДЛУННЯ 1-го ЛИСТОПАДА У ЙОГО 90-ЛІТТЯ

Петро ГРИЦАК

Ким поляки воювали з українцями в Галичині 1919 року? Дітьми-„орленятами" що сьогодні заборонено міжнародними законами й окреслюється як випадки суспільного звиродніння. У боях за Львів група молоді складалася з 1134 особи, 244 були нижче 14 років, а наймолодший мав 9 літ.

Події, які розпочалися 1-го листопада 1918 року - важливі дати в українській історії. В Галичині дійшло до проголошення української незалежности у формі ЗУНР, як наслідок політичних перемін в Австро-Угорщині. Але труднощі зайшли величезні. Треба було негайно боротися з існуючою місцевою владою, яка після надання автономії Галичині (1861 р.) опинилася в польських руках. Бо, мимо великого розвитку письменности, культури й поступу в поширенні особистої свободи у XIX ст. в Европі та осягнення політичних прав поодиноких народів, ті поняття ще не були докотилися вповні до провідних кіл польського народу. Це була боротьба з противником, що не визнавав українців окремою нацією, а вважав, що це все було тільки наслідком якоїсь німецької чи австрійської інтриґи, а не емансипація поневоленого народу (так як чехів чи словаків). Інші народи успішно з'єдналися в одній державі (Італія, Німеччина). Тому західні українці (галичани), мали незвичайно важке завдання виступити проти дуже небезпечних заїлих та заздрісних противників, які використовували - тяжко навіть подумати - дітей на більшу скалю під час громадянської війни, в яку фактично перемінилася боротьба між українцями й поляками у 1918 році. Того роду спосіб ведення війни сьогодні став знову у центрі світової уваги, бо сильно поширився останніми часами, головно в міжетнічній боротьбі серед примітивних народів Африки й Азії. Тому його заборонено міжнародними законами й окреслено як характеристичний випадок суспільного звиродніння.

Незвичайно, що ініціяторами такого звироднілого способу політичної боротьби були польські ксьондзи. Тут спеціяльно добре відомим був активний у родинному місті автора цієї статті, Перемишлі, ксьондз Панась. Він зорганізував з молоді 14-17 років (пізніше знаних як „орленята"-„орлєнта" по-польськи), боївку для виступу проти українців, яка зірвала існуюче тоді перемир'я між двома народами. Внаслідок того дійшло до здобуття міста поляками 12 листопада. Бо протилежно до того, що сталося у Львові, в Перемишлі перебрання влади українцями скінчилося перемир'ям, а саме місто було поділено рікою Сяном, як демаркаційною лінією. Зрештою, перебрання влади деінде пройшло безкровно.

Тому слід згадати, що внаслідок перемир'я українці випустили з полону - в добрій вірі - ген. Пухальського та більшу групу польських офіцерів, взятих у перших днях зриву, який був для поляків цілком несподіваним. Так Перемишль був втрачений, стратегічний міст, що вів до Львова, де якраз мали місце важкі бої, залишився непошкодженим і використаний поляками для постачання і підкріплення військ, і Львів поляки здобули 22 листопада.

Втрата ключових (як показалося) міст Галичини, з їхніми боєприпасами (як запілля колишнього австрійського фронту), стало рішальним для евентуальної програної ЗУНР.

Про паралельні виступи „орленят" у Львові подає деталі польський часопис Нови Дзєннік від 14 листопада 2008 року. Під час перших 20 днів оборони Львова згинуло 439 жовнірів, з того 103 хлопців нижче 17 року, а немало навіть 14 років. Назагал, група молоді 14 до 17 років складалася з 1134 особи, майже половина чинних оборонців, а з загального числа 6 022 жовнірів 244 були нижче 14 років, а наймолодше „орленя" мало тільки 9 літ!

Сьогодні поляки, замість хоч трішки повстидатися (з ретроспекту таких неймовірних виступів) з гордістю згадують їхнє 90-ліття. Відомим є, що тоді поляки широко розголошували всім, що „українці воюють з польськими дітьми та жінками".

Відомою є теж контроверсія із відбудовою пам'ятника „орленят" у Львові, яка ще дотепер не була остаточно врегульована. Такий пам'ятник в Перемишлі зруйнований німцями, недавно відбудовано. Один із генералів, визволених „орленятами" видав про свої переживання брошуру, де каже (цитує автор із пам'яти): ,,Wyzwolilismy Przemysl z newoli strogiej, z newoli dzikiej, z newoli hajdamackiej". Скрайньо аґресивна політика супроти всіх своїх сусідів (може тільки з винятком Румунії) довела Польщу з її „моцарстовою" (тобто великодержавною) політикою до програної війни 1939 року*, та втрати незалежносте на 50 років, а виховання населення у скрайньо

шовіністичному дусі сильно причинилося до ряду ексцесів супроти національних меншин підчас Другої світової війни, та зараз після війни - супроти українців. З тих подій найбільше відомі є виступ проти німецької меншини в Бидґоші 3 вересня 1939 та погром у Єдвабному в червні 1941, який недавно вийшов на денне світло.

В загальному можна ствердити, що перебрання влади українцями у Східній Галичині було цілком успішне та зустрілося з певним зрозумінням зі сторони місцевих польских, більше уміркованих, кіл.

„Листопадовий зрив" (як він перейшов до історії) спочатку був дуже успішним та неприємно заскочив наших ворогів - це як доказ доброї співпраці серед широких кіл української громадськости та виконування вказівок свойого політичного проводу. Також назавжди розвіяв наставлення наших ворогів, що українці є народом нездібним до самостійности.

_____________________

* Зешити гісторичне, том 64, як подає Нови Дзєннік, 31 жовтня 2008 р., заява останнього міністра закордонних справ Польщі Ю. Бека (як був інтернований у Румунію, 1944 р.): „Були ми народом великим...а будемо ще більшим... тільки треба йти вперед... як показав пан Ю. Пілсудський".

ЩЕ ДЕЩО ПРО ГУТУ ПЄНЯЦЬКУ

Радіопередача на студії радіо "Лад"(Тернопіль) Біля мікрофону Юрій Луговий.

ДИВІЗІЙНИКИ ІЗ ДЕНИСОВА

Десять дивізійників із села Денисова, Тернопільської області, які перебували в англійському полоні - Ріміні, Італія, 2 травня 1946 року.

В першому ряді, зліва сидять: Зенко Явний, помер 9 січня 2008 р., похований на українському цвинтарі св. Володимира і Ольги  в Ошаві, Канада; Зенко Чамбул, помер в Едмонтоні; Аркадій Іваськів, помер у Вашінґтонському стейті; Богдан Дусановський, помер в 1994 р., спочиває на дивізійній секції св. Володимира в Овквіл, Канада.

Стоять, зліва: Володимир Цьопик, помер в 1979 році в Буенос-Айрес, Арґентина; Андрій Остапів, помер в Англії; Роман Дусанівський, живе в Гамільтоні, Онтаріо, Канада; Іван Ґенсюр, живе в Ньюарку, США; Михайло Букшак, помер в Англії; Володимир Щебивлок, живе в Англії.

Подав побратим і односельчан Богдан Чамбул, довголітній член Братства дивізійників Торонтонської станиці.

ДЕЯКІ ПОДІЇ, ПОВ'ЯЗАНІ ІЗ ГУТОЮ ПЄНЯЦЬКОЮ

Володимир ПИТЛЬОВАНИЙ

Я сам походжу із села Котів, на південь від тої проклятої Гути Пєняцької, бо з неї польські посіпаки нападали на наші села, як ось з „бавдінсту" (будівельної служби) з Золочева, а також вели акції з більшовицькими партизанами. Вони вбивали наших свідомих людей, та й цілком невинних. Але ми не були в силі їм відплатити. Вони мали своїх людей поміж німцями (фольксдойчами). Таким був кол. „жондца" (управитель) Морковскі з фільварку в Колтові. Він мав свою квартиру в Золочеві, через дорогу від квартири Ґестапо.

Так вони на 19.ХІІ. 1943 року прийшли до хати нашого дяка Івана Бендери; то була свята людина. Вони хотіли, щоб він пішов з ними, бо так вони робили, але дяк вскочив у вікно, і там поляк його прострілив у легені. То було о 2-ій годині ранку. Ми його відвезли до Золочева, до лікарні; там ми його відвідали і він просив забрати його додому, бо польські лікарі його вб'ють, і так сталося. Ми тоді були в технічній школі і мали його ще раз відвідати. Ми його поховали на латинський Свят-вечір.

Незабаром після того поляки з Золочева приїхали до Колтова з німецьким підстаршиною, який сидів у поляків Руґовських, а вони гуляли по селі, вбили мого кузена, побили мене, а Славка Михайлишиного прив'язали до саней і так волочили два кілометри на присілок, де мешкав Славко. В той час там був у них знайомий із Тростянця Малого, і як вони там доїжджали, то він дав ногам знати і втік до ліса. Два поляки вискочили, один з одного боку саду, а другий з іншого. Перший поляк вистрілив із кріса, а той другий поляк ввігнався під кулю і так загинув. Але все те пішло проти нас, що нібито українці вбили того поляка.
Нас двох втекло з села, а наступного дня на похорон прийшла до села сотня німців і якби хтось щось не так зробив, то село були б спалили. Нашу школу в Золочеві зайняло німецьке військо весною 1944 року. Всі ми роз'їхались. Я втік до Золочева, до моїх людей, де я мешкав, і перечекав аж поки німці не вигнали більшовиків за річку Серет. Тоді я повернувся додому. Там ми із нашим священиком о. Романом Лиском пересвяткували Великдень, і на 29 квітня я виїхав.

В той час весною 1944 увірвався якийсь відділ більшовиків, бо фронтової лінії не було. Вони підійшли до Сасова і під Золочів. Вони прийшли за мною і моїм татом, інших заарештували, а польська боївка з Гути Пєняцької на конях ганялась по селах. Тих заарештованих пустили додому, але за два чи три дні знову заарештували і привезли за село, а на санях чекав поляк, який їх допитував. Потім їх вивезли на Верхобуж, одного відпустили, бо мав маму польку, один втік у калісонах, а трьох застрелили. Один односельчанин поїхав до свого села попри Гуту Пєняцьку. Там його зловили і замучили, мав патики у вухах, а коні переполошені самі ввігнались до села.

У моєму рідному селі Опаки, на північ від Колтова, українці мали свою міліцію. То не сподобалось польському ксьондзові й на його прохання німці наставили поляків. У нас був директор школи, бувший кацетник польської Берези Картузької, свідомий чоловік, знав чотири чужі мови, також німецьку. Він із Михалком Дзюбою пішли на Опаки і знову наставили українську міліцію. Поляки зателефонували до свого ксьондза, який пішов до „шуцполіції". Зараз приїхала автомашина з чотирма німцями до Опаків і там застрелили нашого родича Гуру. Та стріляли у його жінку, але якось кулі пройшли збоку шиї у хустину - вона вціліла. Тоді вони поїхали на Руду, наздогнали Сухицького і Дзюбу і там їх постріляли. Помимо того, що Сухицький знав німецьку мову і напевно розказав про роботу (брудну) поляків, вони його розстріляли. Він був добрий патріот і вчений, поляки винищували таких людей.

Наші люди спинили польського ксьондза, який віз у санях зброю. Вони забрали зброю, а ксьондза відпустили.

У 1938 році у селі відбулась місія. Наше село поставило місійний хрест, а скоро польські „щельци" (парамілітарна організація стрільців) той хрест зрізали. Ось так спрацювала польська шовіністична нація під проводом католиків їхньої церкви проти нас - слов'янського народу.

У 1993 році до нашого містечка St. Johns приїхала група поляків юнацької організації (Rolniczej) і з цими поляками перекладач. Він знав англійську мову, а також і українську, бо його мама походить з Івано-Франківська. У розмові зі мною він сказав, що його тітку забили „бандеровци". Я його вислухав і кажу: „Знаєш, я сам є „бандеровєц", але я не маю на своїй совісті ні одного поляка, одначе поляки мене побили, забили мого невинного кузена та чотири інших і теж нашого дяка, і то не у Польщі, але на нашій українській землі".

Ми його возили до Дітройту на наш український фестиваль. Ще і до сьогодні листуємося. А тут і деінде поляки далі цькують на нас. Може ще замало скоштували москалів.

_______________________
Р S. Нашого о. Романа Лиска закатували совєти, і він проголошений Праведником.

ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИГИ

6 серпня 2009 року в Тернополі відбулася презентація книжки "Дивізія "Галичина" в запитаннях і відповідях" авторства Р.Колісника, Б.Маціва, Л.Мухи.

Представник Тернопільської станиці братства дивізійників п.Михайло Тарас теж був присутній на презентації.

ДИВІЗІЯ "ГАЛИЧИНА" У РАДІОПЕРЕДАЧІ

У студії Юрій Луговий і Ігор Аркуша (радіо "Лад", Тернопіль)

МАРШ

Ю. Буревій

Все щораз ближче
Луна боїв,
Над бойовищем
Шаліє гнів;
Пожари хижі
Угору б'ють
І небо лиже
Вогненна лють.

Мчать блискавиці;
За громом грім, —
Удари криці,
Вогонь і дим!
Стиснути зброю
І — напролом!
У вирі бою
Зійтись зі злом.

З руїн і згарі,
З одвічних кривд,
Летить під хмари
Кривавим гнів.
Гряде Господній
Покари час,
За біль народний,
Віки образ!

Обмитий кров'ю,
Із нор і тьми
Повстане знову
Наш край і ми;
І знов над світом
Заблисне він
Геройським мітом
Про віру й чин!

"За Народ", Календар на рік 1944

ДІЇ БОЙОВОЇ ГРУПИ БАЄРСДОРФА, 4-го і 5-го ПОЛКІВ ТА РОЛЯ СОТ. ДМИТРА ПАЛЇЇВА

Юрій ТИС-КРОХМАЛЮК

Друкуємо статтю, яка появилася у книзі „Дмитро Паліїв" (Львів, 2007), з поправками й доповненнями на основі найновішої архівної документації.

Автор подає, що ніби штаб дивізії плянував дії полків 4-го і 5-го, але фактично дивізія не мала жодного відношення, бо всі командири, офіцери й підофіцери були німці порядкової поліції. Теж подано неправильні числа сотень, бо пропущено т. зв. тяжкі сотні (4, 8,12), які були приділені до окремих піхотних сотень як підкріплення. Інж. Юрій Крохмалюк в той час ще не був у дивізії, а вступив на службу до неї в червні 1944 року.

Редакція


На початку лютого 1944 р. прийшов наказ від вищого фюрера СС і поліції в Кракові до штабу Дивізії негайно зорганізувати бойову групу в силі одного полку з наміром не допустити радянських партизан на Холмщину, в райони Любліна, Ярослава й Перемишля. У той час командир Фрайтаґ перебував на курсі вишколу командирів дивізії, і з ним було неможливо порозумітися; майор Гайке відповів, що виконати наказ неможливо. 15 лютого прийшов другий наказ зорганізувати зменшену групу за поданим пляном і вислати проти партизанів Ковпака.*

Тут слід звернути увагу на назву, яку німці вживали для радянських партизанів: „партизани Ковпака" Ковпак у 1943 р. мав свою групу партизан і старався з Волині перейти у Карпати, що йому частково вдалося; але там був розбитий німецькими з'єднаннями і згодом відділами Української народної самооборони. Ковпак утік літаком до Москви. Від того часу він більше не появлявся, але найкращий партизанський відділ, до якого входили вишколені для підпільної боротьби вояки і старшини Червоної армії, мав назву ім. генерала Ковпака.

Група Баєрсдорфа охоплювала: штаб з охороною, батерію польової артилерії, кінний розвідувальний відділ, відділ постачання, санітарно-шпитальний, ветеринарний та інші допоміжні відділи. З українців були в команді групи ад'ютант командира Баєрсдорфа поручник Качмар (полонений під Бродами), сотник І. Рембалович (учасник обох зимових походів, загинув під Бродами), командир артилерійської батерії майор Й. Палієнко (загинув під Бродами), командир постачання поручник Поляків, командир кінного розвідувального відділу сотник Р Долинський, ветеринар д-р Кішко, капелан В. Дурбак. У штабі зв'язковим старшиною був сотник Дмитро Паліїв.

Окремо вели акції дві німецькі групи.

Згідно з наказом поліційного генерала з Перемишля, групу розділено на дві частини: одна мала оперувати в районі Любачі-Чесанів-Тарногород-Білгорай-Замостя, друга в районі Рава-Руська-Томашів.

Згаданий генерал не мав жодного бойового досвіду, ні знань із тактики боротьби з партизанами та ведення такої групи, і тому його накази були нездарні. Це стверджує майор Гайке. На противагу досвідченому партизанові, вишколеному у спеціяльних школах, наші новобранці без бойового досвіду не могли мати ніякого тактичного значення. На щастя, командири підгруп були високі українські старшини з досвідом партизанської війни у роки Визвольних змагань з тим самим ворогом.

Крім того, вояцтво не мало зимового одягу, терпіло від особливо суворих морозів у тому році. Обидві німецькі групи не підлягали поліційному командирові з Перемишля, і через це не було ніякого відповідного зв'язку для спільних операцій, не зважаючи на те, що наша група була введена у бої ніби у співдії з групами „вермахту".

Паліїв добровільно зголосився брати участь в акції проти партизан, хоч міг спокійно перебути той час у штабі дивізії. Але його наявність у групі та його обсервації невдалого ведення акції, хоч не змінили дійсних негативних фактів, мали своє значення у рапорті Палієва генералові Фрайтаґові на обговоренні цілої акції. Тоді Фрайтаґ зденервований і згірчений сказав, що він, якщо був би на місці, не виконав би наказу з двох причин: по-перше, тому, що міг би довідатися, що Гіммлер не давав такого наказу, а по-друге, що він добре знає, яких негідних засобів вживають партійні бонзи для власної кар'єри.

Паліїв звернув увагу командира на основний недолік операції: брак потрібних інформацій про силу ворога, розташування його сил і щонайважливіше знання скорости і засобів руху ворожих з'єднань.

Акція 4-го і 5-го полків.

Коли бойові акції Баєрсдорфа залежали від шефів німецької поліції у Кракові і Перемишлі (проти чого гостро, хоч спізнено, протестував командир Фрайтаґ), то наступна акція проти партизан залежала від командування Порядкової поліції, яка вишколювала добровольців у т. зв. СС галицьких добровольчих полках ч.ч. 4-8. Порядкова поліція – SS-Ordnungpolizei – не належала до військ СС і діяла самостійно, одначе головнокомандувачем обох служб був райхсфюрер Гайнріх Гіммлер. Терен проти партизанських акцій сягав від Холма до Збаража.

Приблизні дані були відомі з рапортів німецьких відділів, які оперували в районах Волині. Це були бойові операції німецьких поліційних дивізій проти УПА, які стояли під командою досвідчених командирів. В останні місяці 1943 р. німці зорганізували дві сильні операції дивізіями-СС фон Баха Зелевського, а після невдачі цілої операції генерала-СС Пріцмана наміром було тотально знищити Українську Повстанську Армію.

Німці зазнали великих втрат у людях і військовому матеріялі та вирішили покинути терен Волині і зрезиґнувати з того роду акцій. З'єднання УПА перекинено на схід від ріки Буг проти сильних відділів радянських партизан та регулярних відділів радянського війська, яке без великого спротиву німців зайняло більшу частину Волині.

Тоді вільні ще від більшовиків землі Західної Волині і Полісся були тереном великих рейдів радянських, польських і польсько-комуністичних відділів, які мали різні завдання. Вони посувалися у напрямку Любліна, Перемишля і Борислава, щоб якнайскоріше зайняти нафтові терени та південну гірську частину Східної Галичини з карпатськими перевалами на Словаччину і Мадярщину. Інші групи комуністичних партизан мали два напрямки руху: на Янів попри Львів до Карпат і з Волині на південь попри Броди теж аж до Карпат.

У перші два місяці 1944 р. стратегічно важливі терени Карпат частково були уже обсаджені вишколеними кадровими частинами УПА і чисельно скріпленими членами Самооборонних кущових відділів Полісся і Волині, та Української народної самооборони в Галичині.
Але ці дані були загальні і не давали ясної картини розташування ворожих сил, тим паче, що все було в русі, і шляхи походів постійно змінювалися.

Українські партизанські відділи УПА теж були у русі на південь, а головні сили у ті місяці протистояли сильним з'єднанням радянських парашутистів на півночі.

Щоб вибрати відповідний терен для успішних дій обох полків, слід було докладно провести розвідувальну роботу. Це завдання перебрав на себе Дмитро Паліїв і виїхав у терен, вступаючи по дорозі до Львова і Військової управи. Д. Паліїв оглянув документи Українського Центрального Комітету у Кракові, у яких звітували про події поодинокі голови і працівники Українських допомогових комітетів. Ті громадяни мали можливість дати правдиві оцінки подій на місцях та потреби і стан власних збройних організацій, зокрема самооборонних.

Про це завдання Палієва знали деякі німецькі старшини штабу дивізії „Галичина". Знали теж і ті українці, до яких у тих справах він звертався, особисто чи посередньо. Ціллю ініціятиви Палієва було те, про що він турбувався постійно: не допустити до непотрібних утрат і пролиття крови, боронити український збройний потенціял перед непродуманою або навмисною недбалістю німецького командного персоналу.

Повертаючись з терену, Д. Паліїв був присутній на нарадах Військової управи. Натякаючи на можливу бойову акцію обох полків, він звернувся до членів ВУ щоб вибрали з-поміж себе делеґатів, які повинні відвідати ті полки. Зголосилися М. Хронов'ят, Л. Макарушка, Ю. Крохмалюк. Повернувшись, делеґати склали звіти про ситуації у 4-ому полку на засіданні Військової управи 7 березня 1944 р.

Полки від 4-го до 8-го дехто називає полками поліційними, мабуть, з тієї причини, що добровольців вишколювала СС порядкова поліція.

Українських вояків усіх полків перенесено до дивізії „Галичина".

__________________

* Див. Вольф-Дітріх Гайке. Українська Дивізія Галичина, 1970, ст. 41-45.