Спогад про Юрія Клена

Орест Корчак-Городиський

При кінці липня 1941 р. я приїхав до штабу тилових частин 17-ої армії під командуванням ген.-пор. Ренца, який розмістився у містечку Ладижин над Бугом. Наступного ранку, після зголошення сот. Мархтадерові, переходячи коридором кол. шкільного будинку (перебудованого з католицького костела), в якому приміщувалася канцелярія, я зустрів сотника спеціяльного призначення (Зондерфюрер «К»), якому віддаю почесть. Він, подаючи руку на привітання, запитав мене прекрасною українською мовою:
— То ви приїхали вчора до нас як новий перекладач?
Я здивувався, бо не сподівався почути від німецького офіцера такої гарної української мови.
- Називаюся Освальд Бурґгарт. Чули таке прізвище?
— Не чув. — Звідки я б мав знати того німця? - думаю. Спостерігаю його ближче. Похожий він радше на професора-науковця, як на офіцера. Симпатичні, веселі очі, безустанна усмішка на на його лиці.
— То ви галичанин. Із Станиславова, — кажете. А чи читали «Вісник» Донцова?
— Ясно, що читав.
— А читали поему «Прокляті роки»?
— Юрія Клена? Читав. Маю навіть у своїй бібліотечці, — відповідаю на запитання і дивуюся темі розмови.
— Я, власне, Юрій Клен . Це моє літературне псевдо.
Здавалося мені, що ціла розмова, та й моя розгубленість, бавили Клена.
Ми подружили, не зважаючи на велику різницю віку та військового ступня. Тільки й ждали вечора, щоб вийти на село. Скільки розмов ми провели на наших прогулянках по Ладожині, Кіровограді, Кременчузі та Полтаві.
Юрій Клен жалівся на нерозумних, «отих дурних», — і він казав, зверхників, які розпоряджували йому замовляти в міській раді убиральниць чи ремісників, потрібних штабові. Його серце рвалося до Києва, особливо тоді, коли до нас прийшли вістки: про літературне відродження, про О. Телігу, У. Самчука. В нашій команді він почувався недобре - тратив час.
У Полтаві мене перенесли до іншої частини, але, на щастя, наші з'єднання знову зустрілися в Лозовій. Там, ми щонеділі переводили громадські збори, на яких бувало до 100 осіб місцевих студентів, вчителів чи іншої інтеліґенції.
Юрій Клен говорив про літературу, про українські літературні надбання поза Україною. Я подавав воєнні та політичні новини, підкреслюючи українські справи, та з'ясовував розвиток українського життя на звільнених від большевиків теренах.
Очевидно, ми переводили збори нелеґально, без жадного дозволу німецької влади, а донощикам не приходило навіть на думку доносити на німецького офіцера.
При кінці грудня до Лозової припадково прибули кілька інших перекладачів, моїх знайомих: Юрій Гах з Холмщини, Каратницький з Стрийщини, Навроцький з Надвірної. Тоді ми всі спільно на велику радість Ю. Клена, заповнили програму наших зборів, які залишили незабутнє враження на мешканців Лозової.
Наші слухачі нераз забирали голос в дускусіях. Вони питалися про «бандерівців», «мельниківців», католиків, православних, коли скінчиться війна, яка ситуація у світі й на фронтах тощо. Ми були обережні з відповідями, бо попасти в руки ґештапо не було важко.
Під час відступу в січні 1944 р. серед жорстокої зими, проф. Бурґгарт сильно перестудився. Він побував у шпиталю в Дніпропетровську, звідки подався до шпиталю в Німеччині. Мав надію повернутися ще в Україну в іншій ролі й побувати в Києві. На жаль, доля не судила йому цього.
В Німеччині він викладав на університеті в Ерфурті, а опісля в Празі. В 1944 р. я ще одержав від нього «Каравелли», з дружньою дедикацією, а в 1945 р. плянував я відвідати його в Празі, та через воєнні обставини мені не довелося поїхати до Праги.
Після капітуляції, в полоні в Італії, я довідався з українських газет навесні 1946 р., що проф. Бурґгарт живе в Інсбруку. Тоді я написав йому довгого листа, описуючи свою «Одисею», полон в Ріміні, де я очолив редакцію таборового щоденника «Життя в таборі», та післав йому дещо, з наших таборових видань.
Дуже зрадів я, коли перед моєю втечею з табору, отримав від нього листа, який характеризує тодішні обставини не тільки Юрія Клена, але й багатьох інших працівників культури.

Дорогий Пане Городиський!

Дуже дякую за листа Вашого. Я дуже зрадів, діставши нарешті звістку про Вас, бо не знав, чи Ви вискочили з того пекла війни; боявся вже, чи не потрапили до рук большевикам. Дуже добре, що Ви опинилися в Італії. Я з кінця квітня минулого року живу в Тиролю. Вважаю, що то тимчасовий побут. Куди мене потім доля закине, не знаю. Тут ходять чутки, що нас може ще до Італії перекинуть. В кожнім разі, я не погано тут провів більш як рік. Той стан непевности щодо долі нашої може ще трохи потривати. Тих часописів, про які Ви пишете, я не одержав. Було передано тільки листа Вашого. Щодо моєї літературної роботи, то пишу тепер досить багато, але можливості друкувати це справжнім друкарським способом, а не на цикльостилю, дуже обмежені. Взагалі ж життя в Австрії та Німеччині стало схожим на життя печерної людини. Не тільки поганенько з їжею, а й речей ніяких набути не можна. Пера до писання зовсім зникли, а папір дуже кепський. Рідкістю стали книжки. Мабуть, розумно було б перекинутися до якоїсь іншої країни, якби в ній дана була змога працювати не фізично, а більш-менш у своїй галузі. Чув я, що в Італії ліпше, але скажена дорожнеча. Найкраще, мені думається, було б у Туреччині, до якої Вам легше дістатися ніж мені звідси. Пишіть, які будуть Ваші заміри далі. При переїзді з Праги я втратив усі речі, а що залишив у Празі, те потрапило до рук «товаришам». Отже, доводилося починати життя так, як Адам, коли голий опинився за брамою раю та мусів шукати шляхів у далекий і невідомий йому світ. Не тратьте зв'язку зі мною. Може знов доведеться нам разом шляхи міряти, як міряли з Вами в 1942 році. Думаю, що ще зустрінемося з Вами, і може разом будемо працювати на користь країни нашої, бо такий стан непевности, який оце тепер панує на світі не може надто довго тривати. Бажаю всього найліпшого і успіху у Вашій роботі. Пишіть!

Ваш
О. Бурґгарт

По дорозі з Італії до Німеччини, я 3 жовтня 1946 р. побував в Інсбруку, але Юрія Клена там вже не було — він подався «на чорно» до Німеччини, пішком через «зелену границю».
В листопаді 1946 р. я вже живу в Мюнхені в студентському гуртожитку, т. зв. «Фюріхшулє» й вписуюся на філософічний факультет УВУ. Одного дня на сходах гуртожитку зустрів я Клена. Ми довго розмовляли, згадували минуле. Він ще дальше жалів, що не побував у Києві.
На пам'ятку наших спільних мандрівок Юрій Клен написав у моєму пам'ятнику вірш "Спогад про 1941 р."
На жаль, у Німеччині він не мав належної опіки. Забули про нього колишні звеличники «Вісника» та любителі його поезій. Не турбувалися ним вони, хоча мали «владу» в більшості таборів та й на «Фюріхфулє». Нераз Кленові приходилося спати під своїм власним плащем, без жадного покривала.
Як звичайно, за його життя деклямували його «Прокляті роки» на різних святах, а після його передчасної смерти згадували його ім'я. А заопікуватись ним не було кому. Сумно й без належної опіки відійшла від нас людина, якої серце горіло великою любов'ю до України.


Юрій Клен

СПОГАД ПРО 1941

Ще спогади такі чіткі і свіжі:
Повитий кур'явою шлях,
Над Бугом сонний і брудний Ладижин,
Ясні заграви по ночах.

Походи дальні, тоскна позолота
В багрець одягнених лісів;
Тумани осени й гливке болото,
І часті струмені дощів.

А там жорстокі і дзвінкі морози,
Забута Богом Лозова,
Якісь загублені в степах колхози
І вкриті снігом дерева...

Все відійшло... Все, мов мара минуло:
Розриви бомб, пожарів чад,
Лагідні вечори й розмова чула
Ледви знайомих нам дівчат.

Як місяць над просторами рівнини,
Спливає в спогадах отих
Смутне-смутне обличчя України
З ланів пожовкло — золотих.

І тихе світло ллє на ті дороги,
Які лягли у далину
І нас везуть крізь радощі й тривоги
У не довершену весну.

Мюнхен, 11. XI. 1946.