ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 27 жовтня 2021 р.

Генерал-хорунжий БОРИС БАРВІНСЬКИЙ


Роман Турко                         


28. X. 1888 — 4. 5. 1980

Жмут споминів



Генерала Бориса Барвінського вперше стрінув я у квітні 1935 р. у містечку Демблін в центральній Польщі, де стаціонував 15-ий полк піхоти. У ньому, як контрактовий старшина, служив ген. Барвінський, виконуючи наказ уряду УНР вступати до польського війська. Я знову, як лікар запасу, прибув до того полку, щоб відбути вправи резервістів. В той час підполковник Барвінський був відповідальний за боєвий вишкіл вояцтва того полку. Як виконуючий обов'язки полкового лікаря, я звітував прямо командирові полку й тому з ним часто стрічався. Під час однієї з моїх службових зустрічей він сказав, що у його полку є звичай знайомити новоприбулого старшину з цілим полковим старшинським корпусом. Така нагода буде в найближчу суботу у старшинському касині, де зберуться старшини на вечірку. Мені було цікаво піти на ту вечірку, бо від сержанта — шефа полкового шпиталика я довідався, що у тому полку служить бувший старшина армії УНР Барвінський.

Я хотів з ним познайомитися, хоч мені був пригадався неприємний інцидент з-перед двох років. У 1933 році під час літніх маневрів я стрінув одного бувшого старшину армії УНР з 5-го полку уланів. Після розмови з ним я був дуже розчарований, бо виніс вражіння, що він не лиш не мав контакту з українським життям, але навіть зі своїми бувшими товаришами по зброї. Отже, ця пригода дещо гасила моє бажання знайомства з ген. Барвінським.

У назначену суботу я прийшов до касина. По черзі представляюся зібраним старшинам. Як приступив до ген. Барвінського, він спитав мене чи я українець та запросив мене до буфету. У буфеті ми дещо поговорили, а при відході він запросив мене зайти до нього на його помешкання. Після обіду на другий день я його відвідав. Це була неділя, вільна від службових обов'язків, й ми мали час на гутірку. Після частування він спитався про мою думку на такі проблеми: по-перше, як я дивлюся на службу бувших старшин УНР армії у польському, значиться галичанам ворожому, війську; по-друге, як я дивлюся на так звану угоду між урядом УНР і Польщею, тобто, чи я, як галичанин, не уважаю б. старшин УНР — тепер контрактованих у польському війську — за "хрунів", котрі за "миску сочевиці" пішли на польську службу. Щодо першого питання я відповів, що уважаю за дуже правильне рішення уряду УНР, щоб старшини, головно вищих ступенів, вступали як кадрові чи як контрактові, до різних військ, незалежно нашого політичного наставлення до урядів, які хочуть приняти їх до свого війська. Час іде, поступ бачимо у різних ділянках життя, отже, тим більший поступ бачимо у воєнній науці, — нова техніка, нове озброєння тощо.

Друге питання: умова уряду УНР Польщею, на підставі якої відступлено Польщі Галичину, для нас галичан дуже болюча, навіть жорстока. Український уряд віддає у ярмо частину українського народу, з якого ми хотіли освободитися, але не стало сили. З другого боку, я додав, що уважаю цю нещасну угоду за перехідне явище, бо вона була вимушена — поляки приложили ніж до шиї та змусили уряд УНР її підписати.

Після тих моїх відповідей він показав мені кілька чисел щоденника "Діло", який він передплачував, і вийняв із скриньки відтинки грошових переказів виплачених на різні українські цілі.

Він розповів, що його змобілізовано у 1914 році до царського війська й вислано на галицький фронт. Після поранення призначено його до позафронтової служби, яку він виконував аж до російської революції. Коли у Києві почав творитися український уряд, він почав українізувати частини під його командою. Він рівночасно був відповідальний за лад та порядок між цивільним населенням, бо цивільна російська влада виїхала з підфронтової полоси та передала свої компетенції військовій команді. Як знаємо, царський уряд в Галичині заборонив усяку діяльність українських культурно-освітніх товариств. Коли повалено царський уряд, ген. Барвінський зніс ту царську заборону. Про діяльність ген. Барвінського підтвердив мені д-р Грициляк, син священика з Тернопільщини, в якого батьків на приходстві в той час перебував ген. Барвінський. Він був у дружніх відносинах з його батьками, які далі продовжував, будучи в польському війську.

Як закінчилися воєнні дії між арміями австро-німецькими та російською, ген. Барвінський перейшов із своєю частиною Збруч і повернувся до Києва. Тут вступив до полку ім. Полуботка, згодом перейшов до 1-го Богданівського, з яким пройшов всі бої з більшовиками. Пізніше перебував та брав участь у боях у різних частинах армії УНР аж до кінця воєнних дій. Перейшовши ріку Збруч, був роззброєний польським військом та інтернований в місті Каліш. У 1925 р. вступив як контрактовий старшина до польського війська, в якому служив аж до вибуху 2-ої світової війни. Під час боїв з німцями попадає у німецький полон, з якого його звільнено у 1940 р. Живе у Варшаві, а в 1943 р. голоситься до української дивізії. Вдруге я стрінув ген. Барвінського в Нойгаммері у вересні 1944 р., де я проходив короткий перевишкіл як вояк 1-ої УД. Одного вечора зайшов до кімнати, де я кватирував, старшина-сотник та голосно по-українськи запитав, чи тут є д-р Турко. Розуміється, я його пізнав і ми щиро привіталися. Він сказав:  "Вітаю вас знову у війську, але іншому". В дивізії мене приділено до артилерійського полку, а його до запасного. Втретє ми стрінулися по закінченні 2-ої світової війни в червні 1945 р. в таборі полонених у Белярії, в Італії. В жовтні групу старшин та стрільців, на домагання совєтської репатріяційної місії перенесено до 3-го табору — інтернаціонального. У тому таборі наша українська група перебула до кінця березня 1946 р., звідки ми повернулися до українського табору. На жаль, з невідомих нам причин, залишено ген. Барвінського у 3-му таборі та приділено його до групи, зложеної із совєтських громадян й уродженців на території царської Росії, яка на 1 вересня 1939 р. була під владою СССР. Тому що була велика можливість примусової видачі тих громадян репатріяційній комісії, як це сталося з козацькими частинами, ми почали думати про спосіб, як би його перевезти до нашого табору або прямо на волю, бо легальна дорога була виключена. З того табору не було легко його вивезти, бо табір був охоронений  подвійною  сторожею. Вправді сот. Підгайний у споминах "ВК" 1979 р., ч. З, ст. 56, подає, що ген. Барвінського з табору автом вивезли хор. Бігус і хор. Мацьків. але він помиляється. Ген. Барвінського викрав зі шпиталю у Цезенатіко, де він був на амбуляторійному лікуванні, д-р Р. Ковальський. Д-р Р. Ковальський, як зв'язковий між шпиталями у Цезенатіко та таборовим, зустрічався з ген. Барвінським, який був затривожений можливістю видачі його більшовикам. Отже, д-р Ковальський умовився на означений час і вивіз ген. Барвінського нашою каретою швидкої допомоги з Цезенатіко до нашого табору. Згодом його "видворено" до Риму, звідки його сестра Лідія Ординська допомогла йому переїхати на сталий побут до ЗСА. В Америці він жив в Нью-Йорку аж до смерти у грудні 1979 р.



Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації