Ген. ПАВЛО ШАНДРУК

Леонід Романюк

Генштабу генерал-полковник Павло Шандрук, в 1919 р. ще полковник, був у 3-ій Залізній дивізії короткий час — лише від 8 червня до 13 липня 1919 р. Він командував того часу 9-им Стрілецьким полком. Але й за той час я його собі добре запам'ятав, бачивши його часто в польовім штабі дивізії. Високий, статний старшина, з чудовою поставою і виправкою, завжди з підкрученими догори білявими вусами (як ми казали, "мов німецький кайзер"), він був взірцем вояка. Його бойові кваліфікації були якнайкращі. Командир 3-ої дивізії згадує його і його 9-ий Стрілецький полк, звітуючи про бої в першій половині червня 1919 р. біля м. Міньківці і м. Нової Ушиці: "Почавши від командира полк. Шандрука, який дуже вміло керував боєм полку, старшини і стрільці полку, всі разом задемонстрували найкращі якості бійців...". Полк. Шандрук і його полк відзначився й далі, зокрема при здобутті м. Могилева. На жаль, з нашої дивізії полк. Шандрука було перенесено до Кам'янця-Подільського, здається для командування запасною частиною для поповнення Армії УНР.

Минали роки... Чув я, що полк. Шандрук закінчив військову освіту в польській Академії генерального штабу та служив, як договірний штабовий старшина у польській армії. Я закінчив свою освіту в українській політехніці в Подєбрадах, ЧСР, та працював у Карпатській Україні. Аж ось зірвалась хуртовина 2-ої світової війни і несподівано розметала наше, здавалось би, налагоджене життя. Місяці закінчення війни в 1945 р. застали мене в Німеччині в с. Блонгофен у Швабії, де опинилась велика група нашої еміґрації. Ще за німецьких часів з газет ми знали, що генерал П. Шандрук погодився очолити новозаснований Український Національний Комітет, а пізніше став начальним командиром Української Національної Армії. Я знав, що це був наш "залізний" Шандрук.

Химерна доля схотіла, щоб я ще раз зустрівся з ним. Десь на початку травня 1945 р. група українських парляментаристів була у стадії організування репрезентативного українського громадського органу, замість попереднього Українського Центрального Комітету під головуванням д-ра Кубійовича. Цю акцію заініціював і провадив кол. віце-президент польського сойму у Варшаві Василь Мудрий. Я, як кол. посол до сойму Карпатської України і секретар його мав очолювати організаційний відділ цього новотвору.

Одного вечора прибіг до мене задиханий Музика, що був нашим зв'язковим і сказав мені, щоб я зараз же прийшов до голови Мудрого, бо до нього приїхав український генерал. Я не розпитував багато, і, вхопивши шапку, подався до квартири Мудрого. Там я дійсно застав генерала у повній сіро-блакитній уніформі з українськими відзнаками і тризубом на лівому рукаві. Ми привітались і я почув знайоме прізвище генерала Шандрука. І дійсно, — це був наш "залізний" Шандрук, старший на півтора десятка років, з коротшими підстрижиними вусами і сивиною на скронях, але інакше — той самий вроджений вояк. При знайомленні, я не міг стриматися, щоб не сказати, що ми знаємось уже давніше - десь від Нової Ушиці до Копайгороду і Могилева в 1919 р. з 3-ої Залізної дивізії, де я був адьютантом гарматньої бригади. Генерал пригадав собі мене. Коротка розмова і теплі запити про спільних бойових побратимів та оповідання про його пригоди і митарства забрали деякий час, а тоді генерал перейшов до цілі свого приїзду. Десь біля Мюнхену перебувала в полоні частина українських старшин і стрільців. Оскільки відношення американців до українців було ще не з'ясоване і кружляли чутки, що полонених українських вояків можуть видати, генерал хотів засягнути в Мудрого певніших інформацій в цій справі. Ген. Шандрук уже чув, що в Блонгофені почала діяти українська громадська організація на чолі з В. Мудрим (пізніше ЦПУЕН), отже, він хотів, щоб ця організація зв'язала його з американською військовою владою та взагалі перебрала на себе вияснення справи наших полонених. Ми вже раз відвідали американського коменданта в Кауфбойрені і через нашого перекладача, інж. Гойдиша, відбули інформативну конференцію про становище українців, як політичних еміґрантів, та подали відповідний меморандум. В. Мудрий, що спочатку вагався, після деякого часу погодився супроводити генерала до Кауфбойрена. Генерал ночував у мене.

На другий день, біля 9-ої ранку, ми зібрались знову в Мудрого. Генерал Шандрук був у своїй генеральській уніформі. Зав'язалась жвава дискусія. Мудрий уважав, що генералові слід було б їхати в цивільному одязі. Не слід дратувати американські військові чинники, а уніформа генерала занадто нагадує німецьку. Генерал Шандрук рішуче спротивився. Він міркував, що ми хочемо довести американцям, що українці і їхні вояки — не їхні вороги, але союзники. Він рішуче відмовився скинути уніформу, бо інакше виглядало б, що він або боїться виступити в уніформі або не хоче себе нею скомпромітувати. Мудрий побоювався, що американці можуть генерала заарештувати і почнуть трактувати, як воєннополоненого. "Командирові не буде соромно перебувати зі своїми вояками в полоні. А до того я бодай буду в сталому контакті з ними і американцями, а ви чей же не лишите нас на поталу", — казав він. Мужність і відвага генерала мені заімпонували, — це ж було виконання військової заповіді: "Командире, не бійся ділити долю своїх підлеглих". Зрештою і Мудрий погодився з рішенням і аргументами Шандрука.

Візита в американського коменданта, капітана, пройшла несподівано гладко, він був дуже чемний, зателефонував до своєї вищої інстанції, посередничив побачення для нас і генерала з нею та видав перепустку на поїздку туди. Таким я пам'ятаю генерала Шандрука — рішучим, мужнім і вірним своїм підлеглим побратимам-воякам. Таким був він, тоді ще полковник, у 3-ій Залізній дивізії Армії УНР, як командир славного 9-го Стрілецького полку.