Валентин МОРОЗ
Мабуть, найлогічніше буде почати цей розділ загальновідомим американським жартом.
Учитель питає учня: хто вбив Юлія Цезаря? А учень широко витріщає очі й каже: чесне слово, не я! Учитель біжить до принсипала (директора школи) й каже: що то за школа? Я питаю: хто убив Юлія Цезаря? А він каже: не я! А принсипал подивився на нього і каже: заспокійся! Може справді не він...
Це - типова північна Америка. Принсипал був за освітою напевно якимось математиком, техніком, „політехніком" - але ні в якому разі не істориком.
А тепер - до української „канкрєтики" з Другої світової війни.
Просте і ясне питання: хто почав Другу світову війну? І така ж „канкрєтна" відповідь: ми!
Ні, ні, це не жарт і не якась містифікація. Зараз ми поставимо „усі крапки над „і" і все буде, як казали совдепівською мовою, „канать в йолочку".
Коли запитати звичайну освічену людину: коли почалася Друга світова війна? - вона, звичайно, відповість: 1 вересня 1939 року, спільним нападом Гітлера і Сталіна на Польщу.
Усі це знають, і це загальновідома відповідь. Бо коли Гітлер захопив Австрію у жовтні 1938 року - це ще не був початок війни. Бо не пролунало ані одного пострілу. Коли Гітлер захопив Чехію в березні 1939 року - це знову-ж-таки не був початок війни - бо не пролунало ані одного пострілу. (Правда, чехи хваляться, що якась там одна частина почала стріляти... Але то був відокремлений епізод, і загальну картину чехословацької капітуляції він не порушив).
А поляки 1 вересня 1939 року не здалися, не підняли руки догори. Правда, воювали вони всього 17 днів. Бо проти Гітлера, який натиснув з заходу, і проти Сталіна, який натиснув зі сходу, Польща довго встояти не могла.
І все ж поляки не здалися. Вони героїчно стріляли! Це знає увесь світ. Але... Світ знає не всю правду.
Бо перші, які почали воювати проти гітлерівської коаліції - це були не поляки. Були це українські карпатські січовики, які ще півроку перед тим, 14 березня 1939 року, так само зустріли пострілами наступ гітлерівської коаліції - як і поляки шість місяців пізніше. Так! Друга світова війна почалася дійсно в 1939 році-але не 1 вересня, а 14 березня.
Так ще ніхто не ставив питання - пора нарешті поставити!
Про Другу світову війну видано величезні тисячі книг - у тому числі багато й українських. Мабуть, найпомітнішою з них (українських) є праця Володимира Косика „Україна в Другій світовій війні". Але й там це питання не звучить.
Звернімося нарешті до фактів і поставмо їх „на екран" нормальної логіки. Вищезгадана формула про те, що карпатські січовики зустріли 14 березня 1939 року пострілами не наступ угорських агресорів, а наступ гітлерівської коаліції - це не помилка, і не чиїсь приватні фантазії. Полковник Колодзінський, шеф штабу „Карпатської Січі", був запрошений перед угорським наступом до німецького консула в Карпатській Україні Гофмана. Консул порадив йому негайно капітулювати. Чому? Бо на угорську окупацію Закарпаття погодилися і Німеччина, й Італія. Отже, логічний і невмолимий виновок: це не був приватний наступ Угорщини. Це був наступ усієї гітлерівської коаліції. І - що найважливіше в даному випадку - керівники Карпато-Української держави це знали. Повторімо сказані полковником Колодзінським слова у відповідь на пропозицію (фактично-ультиматум) німецького консула:
В словнику українського націоналіста немає слова „капітулювати". Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна - ніколи 1.
Єдиний, хто вперше це сказав (що перший бій проти гітлерівської коаліції дали не поляки, а карпатські січовики) - це був Петро Стерчо. Він правда, не зробив з цього концептуальних висновків. Це в його книзі „Карпато-Українська Держава" - лише епізод. І все ж він прозвучав:
Карпато-Українська Республіка - це перша держава, що поставила спротив наростаючому імперіялізмові Німеччини, під кермою Адольфа Гітлера. Уряд о. Августина Волошина перший відкинув домагання Гітлера, даючи наказ своїй армії „Карпатської Січі" боронити державу від поневолення Гітлерівським союзником, Мадярщиною. Оборонна війна Карпатської України проти Мадярщини - це, властиво, початок Другої світової війни. 2
Пора нарешті зробити з цього епізоду концептуальні висновки і покласти на стіл наукову концепцію: першими, хто відважився воювати проти гітлерівської коаліції, були українці! І що ми воювали всього два тижні - це не принципове. Поляки в 1939 році теж воювали всього 17 днів. Але... Вони не здалися! А ми зробили це ще перед поляками.
Справа ця має не тільки теоретично-пізнавальний і не тільки престижний аспект (мовляв, ніхто інший, а ми були першими). Це - справа сьогоденної практичної політики.
Автор цих рядків пригадує епізод з української маніфестації в Торонті. Після акції-роздавання летючок і розмов з публікою на Natham Fhilipp Square - центральній площі Торонта біля міської ратуші один з глядачів (англо-канадець, трохи напідпитку) зробив такий підсумок (англійською мовою, річ ясна): „А, українці? Та то ж нацисти?"
Він не був у принципі жодним анти-українцем. Він просто був жертвою тривалої і масованої антиукраїнської пропаганди (в умовах Північної Америки - у першу чергу сіоністичної). Пропаганда ця (у найновішому варіянті - "путінсько-распутінська") трубить довгі десятиліття на одній і тій же самій ноті: українці, мовляв, „були з Гітлером".
Хто винен у даній ситуації? В першу чергу ми, українська наукова еліта. Ми ще не тільки не поширили в світі, але ще й не створили українську концепцію Другої світової війни. Бо навіть серед українських істориків-чапаєзнавців вищеописана концепція покищо викличе лише здивування. До неї покищо не тільки ніхто не звик, - її фактично ще ніхто й не чув.
Бо коли б було навпаки... Тобто: коли б ми потужно розбудували і „запустили в світ" обговорювану зараз концепцію про те, що першими проти гітлерівської коаліції стріляли не поляки, і не французи, а українці - тоді антиукраїнська пропаганда мала б дуже „короткі ноги". І коли б якийсь „англо-сакс напідпитку" в Торонті (чи в Нью-Йорку, Сіднеї, Кейптауні) сказав, що „українці були з Гітлером" - йому просто відповіли б: ти що, варіят? Як українці могли бути з Гітлером, коли вони першими відважилися стріляти проти Гітлера?
„Отакі-то пироги"...
Покищо ми не тільки не поширили в світі вищевикладену концепцію, але ще й не познайомили з нею власний, український загал... Що ж, кожна симфонія починається з першої ноти... Отепер вона й прозвучала! Правда (чесно кажучи) „в оркестровці" нашого попередника Петра Стерча. Бо першим поклав на папір вищесформульовану концепцію саме він. Сваритися на тему: а хто першим сказав „«"-легко. Але це нічого не дає. А от „запустити в світ" життєво потрібну нам концепцію-дуже тяжко. (По правді кажучи: автор цих рядків шукає союзників для цієї праці).
Не тільки віримо, але й твердо переконані: колись так і буде. Всі історики світу починатимуть історію Другої світової війни з 14 березня 1939 року, з карпато-української теми. Але покищо так не є. Покищо всі починають її з 1 вересня 1939 року, з моменту нападу Гітлера і Сталіна на Польщу. І ми змушені робити так само. Але...
По правді кажучи, „починати розмову" треба не з 1 вересня, а з 23 серпня. Бо день цей був дійсно ключовим імпульсом для початку не воєнної ажіотаж-істерії, а правдивої війни. Мається на увазі, звичайно, німецько-московський „пакт про ненапад" (відомий у широкому світі як пакт Ріббентропа-Молотова), підписаний саме в цей день. Як завжди буває у світі дипломатії, білими словами звичайно прикривають чорні діла. Бо фактично був це пакт про напад! Про спільний московсько-німецький напад на Польщу і поділ довоєнної Польщі між двома імперіями: Московською і Берлінською.
Як для англійської, так і для французької політичної еліти це була повна несподіванка. Бо як Англія, так і Франція розраховували використати „російського медведя" у своїх антинімецьких плянах. У Москві постійно „товклися" як англійські, так і французькі делегації.
Але Гітлер їх випередив... Фактично пакт Ріббентроп-Молотов - це був договір про четвертий поділ Польщі. (У польській історіографії це давно прийнята формула).
По суті Польща підготувала собі власноручно цю катастрофу ще майже 20 років тому - у 1921 році. Тоді в Ризі було підписано польсько-московський мирний договір. Поминаючи дипломатичні „викрутаси", його можна лаконічно сформулювати так. І поляки, і москалі зійшлись на формулі: українська держава не вигідна ані нам, ані вам. Тож давайте поділимо українську територію між собою.
Як звичайно, поляки у своїй поетичній політиці, опертій більше на емоціях, а не на реаліях, не помітили головного „приколу" ситуації. А сформулювати його можна дуже просто: Польща, затиснута між Московською і Берлінською імперіями, не має жодних шансів на існування. При спільному натиску обох імперій вона просто лусне, як горіх. Так і сталося в 1939 році: польський „горіх" тріснув за 17 днів...
У 1921 році полякам не вистачило розуму, аби втямити елементарну істину: на схід від Польщі мусить бути українська держава - своєрідний бар'єр, що відділяє своїм тисячокілометровим масивом Польщу від Московії. (Здається, поступово формуються новіші покоління поляків, які вже розуміють істину: з точки зору польських інтересів самостійна Україна потрібна так само полякам, як і українцям. Але такі події, як акція поляків проти Бандери в Европарляменті-2010 рік - трохи зменшують ентузіястичні сподівання у цьому напрямі)...
Але катастрофа „насіла" в кінці 30-х років не лише на Польщу. В кінці 30-х років відбувається загальний крах версальської системи, сформованої 20 років тому. З цього „версальского мішка вилізло забагато шил". Величезні маси людей опинилися в чужих державах, і були цим незадоволені. Мільйони німців перебували в межах Польші, Чехо-словаччини, і мріяли, звичайно, про возз'єднання з власною державою. (Взагалі на території польської держави у 1939 році 40% людей були не-поляки). Додаймо до цього такі проблеми, як Трансільванія (в яку „вчепились" історично і румуни й угорці), Добруджа (конфлікт між румунами і болгарами), хорватське бажання збутись югославського „братства" й збудувати нарешті власну державу; Клайпеда і Данцінґ з їх німецькомовною більшістю... Список можна й продовжити (не кажемо вже про 40 мільйонів українців, поділених між чужими державами). Фактично післявоєнні господарі світу збудували у 1919 році версальську скриньку Пандори, яка відчинилася в 1939 році, і всі „мороки", сховані там, вилетіли нарешті на світ Божий...
Але криза була не лише територіяльною. Криза була й духовною. На цей час виросло т. зв. „Ремаркове покоління", яке у пеклі Першої світової війни втратило віру в свої традиційно-„демократичні" ідеали. Особливо виразно ця втрата віри проявилася в умовах світової економічної кризи 1929 року. Крах ліберально-демократичних інституцій привів до зневіри в ці ж ліберально-демократичні цінності. У роки кризи мільйони людей втратили працю. І їх перетягнув на свій бік або Гітлер, що зліквідував у своєму „гітлерлянді" безробіття, або Сталін, що взагалі обіцяв комуністичний рай на землі. Різко зросла тяга до диктаторських розв'язок ситуації; диктаторські режими стають дуже популярними. Все це закінчилось гострим бажанням „переробити світ" (або в сталінському, або в гітлеро-муссолінському варіянті) і природно привело до вибуху Другої світової війни.
1 Петро Мірчук. Нарис історії ОУН, т. І, стор. 557.
2 Петро Стерчо. Карпато-Українська Держава, стор. 219.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар