Після безуспішних діянь, що тривали безпереривно 16 днів і ночей, старшини, а навіть команда оперативної групи «Любачів» почали сумніватися чи вдасться їм знайти бункер, у якому мав знаходитися штаб УПА, а з ним «провідник на закерзонський край» — «Стяг».
В тій ситуації командир підгрупи покликав мене до себе і наказав, щоб ми 17 жовтня ще раз перешукали лісний масив, а якщо до години 16 бункер не буде відкритий — закінчити акцію і сконцентруватися в місцевості Монастир. Правду казати, перешукування лісу без вислідів уже мені надоїло, але що ж — наказ наказом.
В годині восьмій, як командир штурмової групи, я приступив до виконання наказу. Перешук лісу почали ми від межі південного краю в північному напрямі і до одинадцятої години ми досягли краю північного. Там я зарядив коротку перерву, після чого ми з поворотом перечісували ліс у напрямі полудневім. Так ми ходили лісом до години п'ятнадцятої. До північного краю лісу залишилося ще коло 300 м., а до закінчення акції ще одна година... Одначе військо було вже вичерпане, тому я зарядив підпочинок. Я був теж тим лазінням по лісі втомлений, а до того відчував величезну спрагу.
Ми відпочивали на лісній доріжці. Одного із зв'язкових послав я за водою, а трьом розвідникам доручив перешукати загайник. Ледве почав я пити, як прибігає один з розвідників і звітує мені, що вони знайшли якесь підозріле місце. Я зірвався і вже в дорозі розпитую за подробицями. Каже мені, що є така собі стежка, а на ній штучно засіяна зелена травичка і галузки малих сосон пообтирані. Далі штучно засаджений ялівець, а побіч нього свіжо насипана суха глиця.
Я дав наказ командирові резервового відділу, щоб маршував з відділом за мною. Розстрільній подав я сигнал: «Вперед!»
Знаходжу мало вживану стежку. Галузки справді пообтирані, росте травичка трохи відмінна від трави лісної. Підходжу до ялівця. Я нахилився, руою відгортаю глицю, яка здавалася підозрілою, і голосно кричу: «Ну, врешті, ви сякі-такі (я вжив кілька непарляментарних слів), за наші труди і муки сьогодні покінчимо з вами!»
В цьому моменті відчиняється кляпа, з отвору вихиляється один з бандитів і січе по нас серією з автомату. Я був близько при самій кляпі, так що не встиг навіть вирвати револьверу з-за пояса. Я відхилився і впав навзнаки взад. Але мій завжди несхибний розвідник — а був ним тоді рядовий Сковрон — стояв за моїми плечима з автоматом, відбезпеченим і готоим до стрілу. Ждав на бандюгу, як кіт на мишу. Без надуми потягнув за спуск. Бандит випускає зброю з рук і падає назад до бункера. Разом з рядовим Сковроном і рядовим Юдою пробуємо важко раненого бандита витягти нагору. Ми хотіли довідатися, чи в тому бункері є «Стяг». Але це нам не вдалося, бо з бункера відкрито на нас сильний вогонь.
Все це тривало дуже коротко. Потому запала тиша.
Командирові відділу моєї резерви наказав я обійти бункер у промені яких 60 м., визначаючи йому напрями вогню, а трьом рядовим — заняти становища у віддалі коло 5 м. від отвору бункера, і хто вихилиться з бункера, негайно нищити вогнем. Штурмовій групі я доручив окружити бункер двома перстенями, рахуючись з тим, що десь може бути додатковий вихід у добре замаскованому місці. Коли все це було виконане, я видав доручення привести до мене полоненого «Левка».
На лінії оточення запанувала між вояками величезна радість. Навіть доходили до нас вигуки «ура!» Я мусів втихомирити ту розвеселену вояцьку братію.
«Левкові» доручив я, щоб підповз якнайближче до отвору бункера і нав'язав з бандитами розмову українською мовою. Я лежав кілька метрів за ним і диктував йому, що має говорити. Він заявив їм, що вони оточені полком війська і їхні спроби вирватися безнадійні. Спочатку не хотіли взагалі розмовляти, але коли я велів йому сказати хто він і звідки в нас узявся, котрі сотні були розбиті і які командири згинули, відізвалися, закидуючи «Левкові», що він зрадник українського народу, що вітчизна — Україна ніколи йому цього не простить. Чув я власними вухами лемент, що вони пропали, що їх зраджено і що разом з ними пропала ціла «самостійна Україна». Пізніше заявили, щоб їм дати час до надуми, що нарадяться і дадуть нам відповідь.
Від перших стрілів до тієї хвилини пройшла може година. В тому часі отримав я від штабу оперативної підгрупи «Любачів» шифровану записку, щоб за всяку ціну «провідника України на закерзонський край» узяти живого.
По півгодинній перерві кличу до бункера, чи вже нарадилися. Відповідають, що вже, але хочуть переговорювати з якимсь вищим наставником, з полковником. Я через «Левка» відповідаю, що пропозицію приймаю, полковник прибуде сюди за пів години.
Де там тоді можна було шукати полковника, коли сам наш командир групи «Любачів» був у ранзі майора, до того ж його тоді там не було.
Коли проминув визначений час, я сам мусів виступати в ролі полковника. Підповзаю до отвору бункера, зміняю голос і заявляю, що я полковник і хочу з ними говорити. В ній миті роздався за мною у віддалі яких 30 м. величезний вибух і оночасно з отвору бункера з разючим криком: «За самостійну Україну, ура!» вистрибує один з бандитів з ручним машиновим крісом і тне по нас огнем. Але знову наша несхибна трійка розвідників, яка, незважаючи на потужний вибух, не відступила ні на крок, і цим разом була швидка. Бандит упав на землю.
Мушу вияснити, що було причиною того потужного вибуху. Отож, згідно зі звідомленням полоненого «Левка», бункер мав бути в промені 40 м. оточений шістнадцятьма мінами, сконструйованими самими бандитами. Були це гарматні стрільна до 122 мм. гавбиці із спеціяльними запальниками. Від кожного стрільна був протягнутий дріт, що вів до середини бункера. За потягненням дроту стрільно вибухало.
«Стягові» вдалося тільки один такий набій «підірвати», і то так для нас щасливо, що навіть ніхто не був ранений. Кількох було потурбованих куснями дерева і камінням, як теж закопчених і заляканих. Мене теж підкинуло вгору і майже засипало землею. Якимсь кавалком сосни дістав я добре по плечах, так що вояки думали, що я вбитий. Але за хвилинку я встав, обструсив землю і швидко вернувся до форми. Тільки в ухах шуміло.
«Стяг» гукнув до нас з бункра, що покищо полетів один такий набій, зараз полетить їх більше. Але відділ саперів, що співдіяв з нами, негайно приступив до розшуків за тими спеціяльними апаратами. Знайшовши один, провідник відділу досить швидко і зручно його знешкідливив і розшифрував конструкцію. Вдалося йому також знайти систему і віддаль розкладу. За годину район навколо бункера був розмінований.
Я доручив, щоб ще раз докладно перевірити терен, щоб якийсь заплутаний набій не наробив нам біґосу. Після докладної перевірки я знову почав розмову з «Стягом», але був уже обережніший.
Час швидко минав. Сонце хилилося на захід, майже западав вечір.
Я дав «Стягові» 10 хвилин до надуми, або піддається, виходячи з бункера з піднятими руками, або ми приступаємо до цілковитої їх ліквідації. Одначе «Стяг», не зважаючи на наші постійні заклики піддатися, не виходив. Тому ми встрілили до середини бункера через отвір і видихову руру кільканадцять ракет і кілька кісток тротилю. Бункер запалився. Спочатку бандити намагалися гасити вогонь землею, але це не вдалося. Коли полум'я захопило більшу частину бункера, з нутра долетів до нас спів. То «Стяг» зі своєю особистою охороною відспівали свій український гимн. Чути також було крики, що гинуть за «самостійну Україну», після чого наступили тихі вибухи.
Було це 17 жовтня 1947 р. коло години 19.30.
Пплк. Ян Сьвіта
Від Редакції:
Переклад цієї статті передаємо згідно із оригіналом і тому в ній повторяється слово «бандити» на означення вояків УПА, але з самого змісту видно, що це були за «бандити», коли вони вмирали зі словами за «самостійну Україну».
5 років тому
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар