ЯК ЗАГИНУВ ЯРОСЛАВ СТАРУХ?

У польському місячному журналі «Пшеґльонд войск льондових», що його видає у Варшаві міністерство народної оборони, у числі за жовтень 1968, появилася стаття-спомин підполковника Яна Сьвіти п. н. «Ліквідація провідника» , яка є свідченням очевидця про загибель Ярослава Старуха. Цю статтю передруковуємо в цілості, попереджуючи її уведенням п. Мирослава Прокопа про життєвий шлях Ярослава Старуха.

Редакція

ХТО ТАКИЙ Я. СТАРУХ?

Для українського читача, що виростав на західніх областях України між двома світовими війнами і під час самої війни, прізвище Ярослава Старуха добре відоме. Інакше з жителями інших українських земель та з молодшим поколінням. Мабуть небагато людей знає про Старуха в сучасній Україні. Офіційна пропаганда робить там усе можливе, щоб замовчати або очорнити організований український визвольний рух та його діячів.

А в тім серед тисячів української молоді західних областей, яка в 30-х і 40-х роках вела боротьбу проти, насамперед, польських, а відтак німецьких та російських окупантів, Ярослав Старух був, мабуть, найбільш типовою постаттю. Боротьба за державну самостійність України і праця серед народу і для народу, була його стихією. Він був талановитим бесідником, що швидко нав'язував контакт зі слухачами і поривав їх за собою. Старух був народнім трибуном в найбільш образному значенні цього слова. З ним можна було не погоджуватись, але він імпонував силою своєї віри в те, що він говорив і що робив. Його характеризував полум'яний патріотизм, всеціла відданість українській справі, фанатична віра в неї, що часто межувала з майже повною неуважністю до об'єтивних умов труднощів і можливостей, і рівночасно фанатизм, що звичайно перемагав ті ніби непереборимі перешкоди, нехтування особистим, або радше, готовість бачити особисте тільки в боротьбі за добро громади, особиста завзятість і хоробрість, врешті кожночасна готовість на посв'яту і смерть в ім'я ідеї. Треба сказати, що такі риси в більшій або меншій мірі були в той час домінантні в мисленні кожного з тисячів учасників організованої боротьби в Україні. Але у Ярослава Старуха вони виявлялись в кристально чистій формі, вони всеціло унапрямлювали його життя і давали йому зміст.

Ярослав Старух народився в 1910 році в с. Бережниця Вижня повіт Ліско. Його батько Тимотей Старух (1860—1923) був послом до австро-угорського парляменту, членом Української Націо-
нальної Ради в Станиславові та делегатом на Трудовий Конгрес у Києві в 1919 році. Я. Старух закінчив середню школу в Бережанах у 1928 році і почав студії на юридичному факультеті Львівського університету. Постійні арешти польської, а відтак німецької поліції перешкодили йому закінчити університетські студії, проте він самоосвітою здобув чимало знання з різних галузей суспільних наук. Вступивши в члени Організації Українських Націоналістів, Старух спершу працював виховником юнацтва ОУН, а в 1930-их роках був членом Краєвої Екзекутиви ОУН у Галичині, а відтак на Волині й Поліссі. Старух був активним діячем у тодішньому студентському русі і талановитим публіцистом. Він співробіничав у таких журналах і газетах: «Студентський Шлях», «Наш Клич», «Вісті», «Голос Нації», «Голос», відтак був редактором масового тижневика «Нове Село» у Львові. Старуха багатократно арештовувала і в'язнила польська поліція, він був також в'язнем польського концентраційного табору в Березі Картузькій на Поліссі в 1934 році. В травні 1939 року, отже вже на передодні другої світової війни, в Рівному відбувся великий політичний процес, на якому Старуха засудили на 13 років ув'язнення. Двадцять трьом обвинуваченим на тому процесі молодим українцям з Галичини, Волині і Полісся закидали, що вони були членами ОУН і намагалися відірвати західні області від Польщі. Під час процесу вийшло на яв, що підсудних тортурували методами яких давніше польська поліція в такій гостроті не вживала.

Опинившись на волі в наслідок війни, Старух продовжував працю в ОУН і в 1941 році став членом її проводу (це була частина ОУН, яка після розколу в 1940 році була під проводом Степана Бандери). Влітку того ж року Старух брав керівну участь в організації громадського і політичного життя на Житомирщині і Київщині, за що його арештувало ґестапо. Йому вдалося втекти з в'язниці, і після того він став керівником школи для членів ОУН на Волині. Повернувшися до Галичини, Старух працював над виготовленням популярних підручників самоосвіти, зокрема з галузі історії України, а в 1942 році став організаційним референтом проводу ОУН в умовах німецької окупації України. У грудні того ж року його арештувало ґестапо і піддало дуже важким тортурам у відомій у Львові в'язниці при вулиці Лонцького. ОУН вдалося підкупити двох поліцаїв з охорони в'язниці, і в осени 1943 року вони вивели з в'язниці Я. Старуха і пізнішого генерала УПА Дмитра Грицая, під претекстом переведення в'язнів на переслухання до центрального будинку ґестапо при вулиці Пелчинській. 

Звільнений таким чином з ґестапівської в'язниці, Старух почав працювати в організованій тоді при пропагандивній референтурі проводу ОУН радіостанції «Самостійна Україна», а відтак став її керівником. Станція знаходилась у Карпатах під охороною відділу УПА і передавала свої програми українською, російською, французькою й англійською мовами. Двома останніми мовами го­ворив молодий бельгійський економіст Альберт Газенбрукс, який під час поїздки по Україні попав до УПА і захопився ідеями укра­їнської боротьби проти німців і російських більшовиків. У 1945 році Газенбрукс попав у руки КГБ і просидів десять років у совєтських в'язницях і концентраційних таборах.


У квітні 1945 року Старух був призначений головою проводу ОУН на теренах т.зв «Закерзоння» і там керував боротьбою ОУН і відділів УПА аж до своєї смерти. У той час він вживав псевдоніму «Стяг». Це були роки насильних вивозів українців з їх рідних земель — Лемківщини та Посяння, що супроводилися безоглядним терором російських і польських комуністичних з'єднань над українським населенням. За підрахунками польських комуністичних дослідників у тій боротьбі з українського боку брали участь понад чотири тисячі вояків та старшин УПА і членів ОУН. Якщо йдеться про поляків, то у фінальній стадії польської ліквідації операції проти УПА та організованого визвольного підпілля в квітні 1947 року брали участь такі сили: 15 комбінованих полків з п'яти дивізій, одна дивізія корпусу безпеки, відділ міліції в силі 700 людей, одна летунська ескадра. Операцією командував генерал Моссор, і йому, як допоміжні сили, були підпорядковані також місцева дев'ята дивізія, 36 полк піхоти, один полк саперів і кілька куренів державної безпеки.*

Цікаве, що в цей період своєї діяльности Я. Старух, що багато років був переслідуваний польськими окупантами між двома світовими війнами, добився домовлення між українськими збройними та підпільними силами «Закерзоння» і тодішнім польським антикомуністичним підпіллям у справі координації дій проти спільного ворога. З того часу походить також ширша політична публікація Старуха п. н. «Опир фашизму», що була перекладена також на польську і на англійську мови і поширена на «Закерзонні» і в Польщі. Тоді з-під його пера вийшло чимало статтей, закликів, меморандумів, що в чужомовних перекладах були спрямовані до західніх народів з метою інформувати їх про визвольну боротьбу українського народу.  

Мирослав Прокоп

* Ignacy Blum. Udzial Wojska Polskiego w walce o utrwalienie wladzy ludowej, "Wojskowy Przeglad Historyczny", Warszawa, 1959, N. 2.
Wieslaw Szota, Zarys rozwoju Organizacji Ukrainskich Nacjonalistow i Ukrainskiej Powstanczej Armii. "Wojskowy Przeglad Historyczny", Warszawa, 1963, N. 1.
Jan Gerhard, Dalsze szezegoly walk z bandami UPA i WIN na poludniowo-wschodnim obszarze Polski, "Wojskowy Przeglad Historyczny", Warszawa, 1959, N. 4.