"ПОМИЛКА" СИМОНА ПЕТЛЮРИ

Гаврило Гордієнко 

Кінець 1919 року приніс українському народові повний розгром на всіх фронтах збройної боротьби та майже в усіх ділянках національного життя.

Мало не по двох століттях неіснування самостійного українського війська з'явилося знову нове, молоде українське військо. Ще не зжите, ще не злютоване в монолітну цілість, воно й не могло доказати тих див, які властиві арміям з давньою військовою традицією. Тому й не дивно, що українське військо не виконало всіх тих завдань, які на нього були покладені політичним проводом молодої держави.

Українське військо не перше в світовій історії, яке потерпіло поразку! Терпіли її й численні та кращі від нас військові сили різних народів.

Політичний наш провід український не дописав. Що був у силах, те й виконав, хто як умів, навіть були намагання знайти порозуміння з ворогами. Та сила не в військові і не в політичному проводі, коли нарід, після розцвіту на початках революції, пізніше виявив велику апатію, справжню байдужість до свого майбутнього, бо ще не розумів, що його доля виключно у власній незалежній державі. На чолі такого народу й світової слави політики, як Бісмарк, Черчіл чи де Голь, не виявили б більших успіхів, ніж українські політики в роках 1917-21.

У проводі української визвольної боротьби найдовше затримався Симон Петлюра, який ніколи не подався до димісії, як це зробили інші політичні діячі. Тому всі вдачі, а головно невдачі, тісно пов'язані з іменем Симона Петлюри. Ще й ворог подбав, щоб війну в обороні УНР проти агресії РСФСР спопуляризувати під назвою "петлюрівщини".

Незважаючи на катастрофу кінцем 1919 року, Симон Петлюра не складає зброї, не капітулює, не заломлюється, а бере на свої плечі тягар продовження боротьби. Рештки українського війська посилає в Перший зимовий похід, який, помимо деяких пропаґандивних та боєвих успіхів, політичних успіхів не приніс.

А на політичному полі Симон Петлюра повторює й поповншоє наш старий національний гріх: запрошує "варягів", цим разом поляків, які, не дуже оглядаючись на свого малочисельного українського союзника, рушили "ревіндикувати" все, що було й що не було польським. А воно вже було "народною власністю" українського народу, його національним здобутком у революції. На цьому тлі й постали тертя між українським селом та новими "визволителями"-поляками.

Наслідком того українське село, головне ядро українського національного субстрату, відвернулося від ідеї незалежности української держави, яка (себто ідея!) тільки те й робить, що приносить кривди українським селянам (роки 1918 і 1920).

Треба довгого часу, може й не одного покоління, поки у спільних терпіннях нарід повністю усвідомив би свої національні (а не клясові чи які групові) прагнення.

Варшавський договір 1920 року між Українсвкою Народною Республікою та Річчю Посполитою Польською був так тісно пов'язаний з особами Петлюри та Пілсудського, що його часто й називають договором Петлюри з Пілсудським. Договір був невдалий, позитивного мало що дав, тому й усі прокляття за тей договір та за похід на Київ упали на голову Симона Петлюри. Себто Варшавський договір 1920 року був помилкою Симона Петлюри. Так нам видається з віддалі часу.

Оборонці того договору позитивно його оцінюють за те, що він дав можливість ще на рік продовжити боротьбу за УНР, забуваючи при тому, що боротьбу треба вести, щоб як найскорше довести її до переможного кінця.

В кожному разі Варшавський договір та похід на Київ не дали позитивних наслідків, тому в цій справі помилка (без лапок) Симона Петлюри.

Друга велика помилка Симона Птелюри, якої він допустився в Варшавському договорі, це зречення в користь контраґента великої частини національної території УНР. Ця помилка вже в той час викликала бурю обурення та протестів. Бо ж справа розходилася про кращу частину як України, так і її народу, який виявив свою лояльність соборній Україні аж дотепер, бо святкові залі, в яких відбуваються урочисті святкування "зречення самостійности Галичини", завжди виповнені по береги як раз галичанами. 

Прокляття, обурення, протести з часом поволі, поволі притихали, але холодок від них залишився дотепер, що видно хоч в тому, що при святкуваннях пам'яти Симона Петлюри в святкових залях так мало галичан, як наддніпрянців у залях а урочистостях соборности (з невеликими винятками).

Тепер будемо ворожити, що би було, як би Симон Петлюра не робив отих помилок, не укладав Варшавського договору? Кінцем року 1919 українське військо, здорове й оте тифозне, розлізлося б по Україні, по селах, по хатах. Деякі попали б у полон, деяких би й розстріляли за "ізмєну родінє", деяким пощастило б інтернуватися в Польщі, Румунії або може й далі дістатися слідом за нашими політиками. А Червона Українська Галицька Армія у збройних силах революційного пролетаріяту (РСФСР) пішла б "визволяти" свою вужчу батьківщину та прилучати її до ширшої батьківщини УРСР -- Галичина в межах СССР.

На "щастя" таке не сталося! Галичина до 1939 року була в межах Польщі. Національна Україна припинила своє існування року 1919 й Галичині не було до кого тулитися. Тут і придалася "помилка" Симона Петлюри, який у Варшавському договорі віддав Галичину під опіку Польщі. Тільки "дякуючи" "помилці" Симона Петлюри, Галичина мала до 1939 року політичну систему, численні партії різних політичних напрямків УВО, ОУН, Католицьку Церкву, Рідну Школу, Просвіту, Пласт, Луги, Січі, НТШ, численну пресу тощо. До 1 вересня 1939 року Галичина вже уявляла собою дані для будь-якої суверенної держави. Помимо того, що від галичан сипалося

на голову Симона Петлюри й тепер ще холодком віє, Бог не поскупився їм політичного розуму й вірности не якій іншій Україні, а тільки соборній.

Мало можна зустріти в історії таких корисних "помилок", яких доконав Симон Петлюра в Варшавському договорі 1920 року.

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Василь Федорович

(На підставі брітанських і німецьких дипломатичних

документів)

В часі, коли Гітлер виступив на світову арену зі своїми загарбницькими апетитами, європейська дипломатія наполегливо праціовала над тим, щоб збагнути його пляни й по можливості протидіяти їм. З різних дипломатичних нот, листів, меморандумів, звітів, протоколів і записок видно, що також українське питання було одним із важливіших пунктів, якому дипломати присвячували чимало уваги.

Українська справа стала актуальною в міжнародній політиці вже під час Мюнхенської угоди з 29 вересня 1936 р., в якій Англія і Франція погодилися на експансію Німеччини на схід. Тоді то англійська і французька преса заговорила про похід Гітлера на Україну. Та Гітлер поки що звернув свою увагу на Чехо-Словаччину, щоб приєднати до Німеччини Судети. У зв'язку з чехо-словацькою кризою виринула справа Закарпаття. Під впливом міжнародних подій і внутрішнього тиску Прага погодилася в жовтні 1938 р. створити автономний уряд для Закарпаття, яке мало залишитися в федеративному зв'язку з чехами і словаками. Першим головою уряду назначено А. Бродія, якого в короткому часі на вимогу свідомого українського елементу усунено за його мадярофільські тенденції. Його наступником став о. А. Волошин. Внаслідок Віденського арбітражу з 2 листопада 1938 р. південну частину Закарпаття враз з Ужгородом, Мукачевом і Береговим прилучено до Мадярщини. Столицю Закарпаття перенесено до Хусту. В лютому 1939 р. відбулися вибори до першого сойму, який 15 березня 1939 р. проголосив незалежність Карпатської України, ухвалив державну конституцію і вибрав о. А. Волошина першим президентом держави. Народ з ентузіязмом приступив до розбудови державного життя. На жаль, складні міжнародні події не дозволили на нормальний розвиток Карпатської України. Польща й Мадярщина, не зважаючи на Віденський арбітраж, уживали всіх заходів, щоб зліквідувати Карпатську Україну та осягнути спільний польсько-мадярський кордон. Вкінці вони добилися свого: Гітлер дав мадярам дозвіл зайняти Карпатську Україну, яка -- не зважаючи на геройський спротив Січовиків -- не могла опертися вдесятеро сильнішій мадярській армії.

Таке безпосереднє історичне тло української проблеми.

Документи брітанського й німецького міністерств закордонних справ показують, як ставилися до української справи Велика Брітанія, Німеччина, Польща, Мадярщина, СССР, Чехо-Словаччина, Румунія, Італія.

Брітанські дипломати звітували про українські справи ділово, холодно, безпристрасно й назагал об'єктивно. На їх думку, Німеччина плянувала поширити свої кордони поза землі замешкалі німцями, а метою її мала бути незалежна Україна під німецьким протекторатом 1). Така Україна мала б охоплювати всі етнографічні українські землі. Реалізація того задуму була б можлива, якщо б в підсовєтській Україні був сильний незалежницький рух, якого Москва не була б в силі здавити. В випадку відсутности такого руху, залишалася друга можливість -- війна. Щодо першої альтернативи, то на думку брітанських знавців, вона мало правдоподібна. Є правдою, що українці історично є свободолюбним народом і теоретично ідея незалежної соборної України з усіма землями під СССР, Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною є в них дуже сильна й жива, але в сучасній політичній ситуації під твердим більшовицьким режимом нема підстав покладати на неї завеликих надій. Тяжко також повірити, щоб зовнішня пропаганда мала позитивний відгук внутрі країни, а то з причини повної державної контролі преси й інших засобів комунікації. Крім того, треба пам'ятати, що молодша ґенерація, вихована в совєтській дійсності, не реагує на самостійницькі ідеї так живо, як старше покоління, яке ще пам'ятає період незалежної української держави. Більшість населення ставиться з недовір'ям і підозрінням до незалежницьких кличів, що походять з-за кордону. Можливо, що при сприятливих умовинах відродиться в Україні колишній ентузіязм до незалежности, але це забере багато часу, бо народ довго жив ізольований від вільного світу.

Якщо отже прийняти, що в сучасних обставинах неможливий самостійницький рух серед українців, то залишається друга можливість відродження України через війну між Німеччиною і СССР. Гітлер бере до уваги ту можливість в переконанні, що під напором німецької зброї совєтський режим завалиться. Така атака на СССР мусіла б іти через Польщу або Румунію, і то за їх згодою або насильно без такої згоди. Англія переконана, що Польща не схоче добровільно переговорювати з Німеччиною в справі інвазії України, бо це ускладнювало б її внутрішню ситуацію, а саме вона мусіла б дати далекойдучу автономію своєму українському населенню, а того вона покищо не має наміру робити. Також під стратегічним оглядом Польща не хотіла б мати в сусідстві Україну під німецькими впливами. Якщо ж Німеччина все-таки, навіть проти волі Польщі, почне війну проти СССР, тоді Франція, хоч і нерадо, піде з допомогою Польщі і СССР, бо зобов'язана до того на підставі заключених з ними договорів. У всякому випадку, якби не було, СССР буде всіма силами боронити Україну, бо вона після РСФСР найбільша й найбагатша республіка з доступом до тепловодних чорноморських портів. Хоч совєтська армія ослаблена внаслідок сталінських чисток, вона ще здатна боронити цілости імперії, тим більше, що ідея боротьби проти фашистів дуже популярна серед. населення; навіть частина українців виступить проти німців, бо ще дехто пам"ятає злощасну німецьку окупацію України в 1918/19 рр., а також похід Пілсудського на Київ в 1920 р. Тому якщо атака на СССР не зуміє в короткому часі довести до краху совєтського режиму, Німеччина мусить рахуватися з невдачами.

Франція також свідома того, що Німеччина хоче України з усіма її багатствами, тільки що на перешкоді стоїть Польща. Але якщо після розгрому Польщі Гітлерові вдасться здобути Україну, він стане паном цілої Европи 2).

Становище Німеччини до Східньої Европи, а в тому й України, було вже раніш відоме з Гітлерових тез, проголошених у його програмовому творі "Моя боротьба". В тому відношенні не повинно було бути ніяких ілюзій. Проте німецькі дипломати -- мабуть, для приспання світової опінії -- старалися вибілити чи радше злагіднити радикальні Гітлерові пляни. У відношенні до України Німеччина міняла свою політику в залежності від міжнародного положення і власних інтересів. Показалося це найперше в зв'язку з Карпатською Україною. Спершу Німеччина поставилася до тої справи позитивно й заступала принцип національного самовизначення. Правда, німецькі політики були думки, що Карпатська Україна не може встоятися сама без опертя об другу державу, але рівночасно вони бачили, що є можливість створити велику українську державу з усіх українських земель, а тоді Карпатська Україна радо приєднається до такої держави. Поки що Карпатська Україна повинна мати автономію. Виключена злука Карпатської України з Мадярщиною, яка хотіла б мати спільний кордон з Польщею, щоб бльокувати Німеччину в її евентуальному поході на Схід. Проти спільного польсько-мадярського кордону було також головне командування німецької армії 3). На Карпатську Україну звернені очі всіх українців у Польщі. Вони добачують в ній український П'ємонт, з якого може розвинутися незалежна Україна, а прилучення Закарпаття до Мадярщини грозить винародовленням і знищенням українського населення. Коли мадяри разом з поляками бічними ходами намагалися виєднати згоду на прилучення Закарпаття до Мадярщини, Німеччина й Італія зробили в Будапешті дипломатичний демарш, а Німеччина крім того обіцяла Карпатській Україні фінансову й господарську допомогу та плянувала встановити свій консулят в Хусті 4).

Але минуло три місяці, як політика Німеччини радикально змінилася й Гітлер погодився на прилучення Карпатської України до Мадярщини.

Польща і Мадярщина ставилися до української справи явно вороже. Це найкраще видно на прикладі Карпатської України, яку оба "добрі сусіди" намагалися всіма силами угробити, щоб мати спільний кордон. Польща особливо провадила в тому відношенні спритну політику. Коли польський амбасадор в Берліні Ліпський запевняв Ріббентропа, що Польща не має ніяких претенсій до Карпатської України, а тільки бажає мир в Дунайському басейні 5), міністр Бек вибрався до Румунії, щоб її переконати в доцільності спільного польсько-мадярського кордону й забезпечити собі румунську згоду на прилучення Закарпаття до Мадярщини. Бек мотивував свою пропозицію тим, що спільний польсько-мадярський кордон скріпить становище Польщі, виелімінує з того району німецькі впливи та відсуне більшовицьку загрозу. Насправді Польща керувалася іншими мотивами. Вона була поважно занепокоєна реакцією шість-мільйонового українського населення в Польщі, яке дивилося на Карпатську Україну, як на зародок своєї великої держави, й тим самим могло ставити польському урядові свої вимоги. Незважаючи на цензуру преси, українське громадянство мало докладні інформації про події в Карпатській Украні і в критичних хвилинах влаштовувало перед мадярським консулятом у Львові демонстрації проти ворожих зазіхань. Румунія рішуче спротивилася плянам Бека, бо не бажала собі побільшення мадярської території коштом Карпатської України й не хотіла тратити територіяльного зв'язку з Чехо-Словаччиною 6). Це не знеохотило Польщі. Вона продовжувала протиукраїнську кампанію перед німецьким урядом. Амбасадор Ліпський переконував Ріббентропа, що Карпатська Україна не має виглядів на самостійне існування, бо її українське населення темне (80% анальфабетів) і примітивне, стоїть на дуже низькому культурному рівні, не має ніякої національної свідомости і ще не доросло до державного життя; на його думку, Закарпаття -- це осідок комуністичної пропаганди і Польща має з тої причини багато непорозумінь з Прагою. Щоб уникнути тих клопотів, найкраще прилучити Карпатську Україну до Мадярщини 7)

СССР, слідкуючи за голосами західньо-европейської преси, був затурбований українською проблемою, але назовні офіційно іґнорував ту справу, вважав її маловажною і твердив, що серед українського населення нема сепаратистичних тенденцій. Сталін тільки раз публічно торкнув питання Карпатської України, називаючи її іронічно блохою, яка хіба не може бути ніякою загрозою для совєтського слона 8).

Чехо-Словаччина старалася боронити цілости держави й намагалася задержати Закарпаття в федеративному зв'язку з чехами і словаками. Але коли це показалося неможливим внаслідок самостійницьких стремлінь українського населення, Бенеш в розмові з брітанським представником Нютоном заявив, що рутени-українці це окремий народ і, якщо повстане незалежна Україна, вони об'єднаються з нею. В результаті Чехо-Словаччина мусіла погодитися з фактом незалежности Карпатської України 9).

Італія спершу сприяла Карпатській Україні. Муссоліні вірив, що Гітлер хоче розбити СССР і створити незалежну Україну і вважав це доброю розв'язкою. Муссоліні не погоджувався на прилучення Карпатської України до Мадярщини, бо вважав, що державні кордони повинні бути устійнені за етнографічним принципом, а "рутени не є ані мадярами, ані поляками" 10). Одначе Італія не була на стільки сильна, щоб бути послідовною і самостійною у своїх політичних потягненнях і тому пішла за Німеччиною та погодилася на прилучення Карпатської України до Мадярщини.

***

Справа України перестала бути предметом міжнародного заінтересування, в кожному разі до половини вересня 1939р., коли СССР постановив "визволити єдинокровних братів українців" і зайняв Галичину й Волинь. Тоді знову почалася дискусія про зайняті землі: одні вважали їх корінно польськими, а інші твердили, що Польща опанувала Галичину безправно, бо не дала їй автономії, до якої була зобов'язана на підставі рішення Ради амбасадорів з 1923 р. Польща переслідувала українську католицьку і православну церкви, виповіла односторонно пакт про охорону національних меншин і переслідувала українське населення ганебною пацифікацією. Українці не мали ніякого бажання належати до Польщі, й тому було б нерозумно, коли б альянти хотіли реставрувати Польщу з поверсальськими кордонами 11).

Після того, як німці вдарили на СССР і зайняли Україну, українські селяни були раді, що позбулися більшовиків, бо мріяли про приватну власність; але рівночасно вони не любили німців, не довіряли їм, бо бачили, що вони приготовляють Україну виключно для себе, перебирають в свої руки вся адміністрацію, судівництво та обмежують українське шкільництво 12)

В політиці нема сентиментів. Держави чи нації керуються не симпатіями чи антипатіями, тільки власними інтересами.

Використана література:

Documents on British foreign pilicy 1919-1939. London, 1950.

Akten zur deutschen auswaertigen Politik 1918-1945. Baden/Baden, 1951. (Vol. 4 & 5).

Review of the foreign press. Memoranda on Axis-controlled Europe, 1943. German-occupied Ukraine.

Keith, Arthur B. The causes of the war. London, 1940.

11) Arthur B, Keith. The causes of war. London, 1940.

12) Review of the foreign press. Memoranda on Axis-controlled Europe 1943. German-occupied Ukraine.

________________________

1)  Sir G. Ogilvie-Forbes (Berlin) to Viscount Halifax, 9. 12, 1938. In: Documents on British foreign policy 1919-1939.

2) Mr. Vereker (Moscow) to Viscount Halifax, 10. 1, 1939. Ibid.

3) Unterstaatssekretaer Woermann — Hitler, 7. 10, 1938. In Akten zur deutschen auswaertigen Politik 1918-1945.

4) Woermann —- Ribbentrop, 12. 11, 1938. Ibid.

5) Ribbentrop — Lipski. Ibid.

6) Moltke, 19. 10, 1938. Ibid.

7) Ibid.

8) Mr. Vereker (Moscow) to Viscount Halifax, 28. 12, 1938. In: Documents on British foreign policy. Sir W. Seeds (Moscow) to Viscount Halifax, 26. 1, 1939.

Ibid.

9) Mr. Newton (Prague) to Viscount Halifax, 8. 12, 1938. Ibid.

10) Second Convention with Mussolini and Ciano, 12. 1, 1939. Ibid.

ЯРОСЛАВ КУЛЬЧИЦЬКИЙ

20. 5. 1913 -- 1. 2. 1981

Народився  20 травня 1913 р. в селі Кружики-Кульчиці біля Самбора. Матуру здавав у Красноставі біля Любліна, де його батько був радником суду.

По матурі дістався до польської "підхорунжівки" у Рембертові, яку закінчив у ранзі підпоручника. Пізніше кінчив студії права у Любліні.

В обличчі війни був покликаний до війська, щасливо перебув цілу кампанію і повернувся до Красноставу. Тут він і його батько зорганізували український комітет і розвинули широку громадську діяльність. Цим Ярослав викликав до себе ненависть місцевих поляків і був змушений у 1942 р. переселитися до Самбора на працю в

Кооперативнім Союзі. В Самборі пізнає п. Софію Пракурат, з якого одружується в січні 1943 р.

Навесні 1943 р. записується Ярослав до Дивізії. Переходить перевишкіл у Франкфурті над Майном і в Нойгаммері. У боротьбі із партизанами на Словаччині був тяжко ранений біля села Турзавки. У шпиталі у Зальцбурґу застають його америнанці. Однак при помочі брата Лева втікає зі шпиталю, переїжджає до Німеччини і віднаходить свою дружину у таборі у Швайнфурті. В таборі сповняє функцію бльокового, а дружина учителює.

Щойно при кінці 1951 р. американці дозволили на виїзд старшин Дивізії до ЗСА. Із того користають п-во Кульчицькі і на початку 1952 р. виїжджають до Нью-Йорку, а звідти по 2-ох роках до Чікаґо до брата Лева. 6 літ працює Ярослав на фабриці, а пізніше у друкарні.

Працює активно у Пласті, кілька літ є головою Пластприяту. Є організатором та радним УБС та головою окружного Номітету УБС. Рівнож очолював ювілейний комітет в Чікаґо із нагоди святкування  70-ліття УБСоюзу, є активним членом місцевої станиці братства колишніх вояків 1-ої УД УНА і належить до її управи.