ЯКИМ ХРИСТИЧ

(1884 — 1971)


                 Яким Христич походить зі старої козацької родини. Його давні попередники були козаками полтавського охочекомонного полку. Родичі були заможні, батько — ветеринарний лікар, мати — учителька. Народився 9-го вересня 1884 року в містечку Потоки, Кременчуцького повіту на Полтавщині.

                  Коли Якимові було 5 років, мати продала свою господарку і переїхала до Кременчука над Дніпром, до Батькового брата. Покидаючи рідні Потоки, мати взяла Якима зі собою, а з Батьківської бібліотеки взяла '"Кобзаря" Т. Шевченка і велику Біблію.

                  Після 5-ти років перебування у Кременчузі, де закінчив початкову школу, переїхав разом з матір"ю до Катеринослава, де вступив до середньої школи. Не хотівши кидати науки, коли гроші з продажу господарки вичерпалися, наймився працювати (мити щоденно підлоги) і так закінчив середню школу зі срібною медалею.

                    Одержавши від багатого фабриканта стипендію, переїхав до Петроґраду, де записався на студії в технологічнім Інституті. Але вже в 1905 році вертається до Кременчука і там записується до комерційного Інституту, де студіює економіку, банковість і міжнародне право.

                    Коли в 1905 р. наслідком нещасної війни Росії з Японією почалися на терені московської імперії робітничі заворушення, які не минули й Кременчука, Яким переїхав до столиці Грузії — Тифлісу, де продовжував свої  розпочаті студії.

                    З Тифлісу покликано його до військової служби, до школи прапорщиків. В листопаді 1915-го р. прийшла загальна мобілізація і він був покликаний до чинної військової служби.

                    Зголосившись добровільно до воєнно-морської воєнної фльоти, був приділений до корпусу берегової оборони в Севастополі в ранзі мічмана.

                    Революція 1917 р. застала Якима Христича в Севастополі.

                    В недовгім часі створилася там Українська Чорноморська Громада. Христич очолив цю громаду, що начислювала коло 7 тисяч бувших морських вояків-українців. Дальші воєнні події приносили швидкі зміни. В Севастополю зорганізували морський курінь, що начислював понад шістсот озброєних моряків-українців і який виїхав до столиці Києва, 24-го листопада 1917-го року. Цей курінь очолив мічман Яким Христич.

                   Б бурхливих 1917-1920 рр. Яким Христнч бере живу і активну участь. Побіч згадуваного вже головування в Севастопільській Українській Чорноморській Громаді Яким Христич був членом Української Центральної Ради в Києві, брав участь в Перших Двох Військових З'їздах у Києві, був Державним УНР Інспектором Продовольчих і Земельних Справ, Комісарем Українських Справ УНРеспубліки в Криму, Комісарем Кремечуцького Повіту, на Полтавщині, на доручення Директорії УНР відбув подорож до Одеси — до Юрка Тютюнника, став Комісарем Могилів-Подільського Повіту, на Поділлі і врешті в жовтні 1919 р. Уряд УНРеспубліки призначив його на пост Губерніяльного Комісара Полтавщини.

                  В листопаді 1920 року залишає свою рідну Україну. Переходить річку Збруч, коло Гусятина, в Галичину, що була окупована поляками. Поляки запроторили його до воєнно-полонених таборів до Ченстохови в  західній Польщі.

                   Тут Христич пережив нечуваний голод.  Харчування було таке погане, що спричинило масові захворіния, аж до смертних випадків. Тоді він почав занепадати на здоров'ю. Лікарі порадили якнайскорше залишити ченстоховські мури, бо вже були ознаки сухіт. Христичу  вдалося вирватися з табору і в липні 1921-го року прибув в Галичину, до міста Коломиї.

                   Від 1921 р. аж до 1944 жив з сім'єю в Коломиї, де отримав працю в друкарні і займався кольпортажею українських книжок. Опісля став головним редактором українського часопису "Воля Покуття".

                   Перед наступом большевицької навали опустив з ріднею в 1944 р. Коломию, виїжджаючи до Німеччини, а звідси в 1950 р. до Гамільтону, в Канаді. Не знайшовши в Гамільтоні відповідної праці, після року переїжджає до Віндзору, Онт. Осівши в Віндзорі, кидається у вир громадської праці, одночасно дописуючи до української преси.

                    Від 1962 р. Яким Христич побував у містах США, як Дітройті і Чікаґо, в своїх дітей. По недовгій недузі відійшов у вічність 27. 3. 1971 і похоронений на цвинтарі '"Бронзвуд", приблизно 20 миль від Чікаґо.

ПРО 2-ий ЗИМОВИЙ ПОХІД

З нових книжок


           Дмитро Герчанівський: "Вигнати окупанта", Дітройт 1969, Видання автора, стор.154.

                    Дмитро Герчанівський — колишній сотник Січових Стрільців і згодом VІ-ої Січово-Стрілецької Дивізії, адьютант шефа штабу Повстанської Армії 1921 р. ген. шт. полковника Юрія Отмарштейна. Його книжка — це спомини учасника тієї воєнної операції, яка перейшла до історії українських визвольних змагань під назвою Другого Зимового Походу. Але ця книжка — це радше не мемуаристика, а студія, в якій використано всі дотеперішні джерельні дані про ту подію, хоч, очевидно, Автор, який живе у Дітройті, не був усилі все зібрати і все знати. Все ж твір Дмитра Герчанівського — це преважливий добавок до існуючої військово-історичної літератури, тим більше, що якраз про Другий Зимовий Похід були дотепер спомини й нариси здебільша фрагментарного характеру. Література, яку подає Автор, мапи, списки учасників, статистичні дані — це все документарний матеріял безцінної вартости.

                    У вступі до книжки автор підкреслює, що він шанує тільки те, що можна доказати й тому нехтує легендами та неперевіреиими вістками. Але він сам признає, що в його книжці багато недосказів. Можливо, що власне його відданість безумовній правді, себто опертим на документах фактам, стримала його від з'ясування різних сумнівів і — за його висловом — леґенд, які існують довкола тієї злощасної операції, яка так трагічно закінчилась розгромом Волинської групи в бою під Миньками та розстрілом 21 чи 22 листопада 1921 р. 359-ох воїнів, які воліли згинути, ніж прийняти большевицьку пропозицію і включитись до червоної армії. Тому в тій кннжці Д. Герчанівського не знаходимо відповіді на все ще гнітуче питання: чи головна причина тодішньої невдачі не було те, що не зійшлись Подільська і Волинська Групи, ані не ті моменти, що їх наводить автор у своїх висновках, які скромно назвав "Трохи міркувань", а те, що всі пляни того українського походу передали большевикам польські розвідники, які водночас були большевицькими аґентами?! І друга до цього часу нерозгадана тайна, яка мабуть ніколи виясненою не буде: хто, властиво, був вбивником Юрія Отмарштейна? Відомо, що появились були дві брошури, двох високих українських старшин, з яких один ще живе, та в яких один одному закидав той злочин. Авторові цих рядків оповідав раз полк. Євген Коновалець, що слідство, що його переведено з його наказу, устійнило вбивника в особі якогось польського підстаршини, якому його начальство наказало вбити полк. Отмарштейна, старшину з великою військовою освітою та кришталевою вдачею. Причина того вбивства ніби була в тому, що він власне й знав забагато про сплетені нитки польської і большевицької  розвідок.

                  Жалюгідний хід цілої операції в 1921 р., повна невдача головного пляну — дати поштовх до протибольшевицького повстання по всій Україні й перевести його координацію, — затрата зв'язку між двома головними групами армії, Подільською і Волинською, — безмірно трагічний розстріл 359 вояків-героів, врешті й особа Юрка Тютюнника, командира Повстанської Армії, все воно склалось на те, що коли Перший Зимовий Похід — це гордість української визвольної війни, то про Другий тепер або зовсім не згадується, або згадується з почуттям ніяковости. Але дослідники-аналітики мусять доходити правди, хоч би яка вона була прикра й болюча. Дмитро Герчанівський мабуть не сказав усього, що знає, але у великій мірі причинився до пізнання правди про Другий Зимовий Похід.

                 На превеликий жаль, він дав популярно-пропаґандивний заголовок книжці, яка своїм змістом і тоном відкидає гурра-патріотичні пропаґанднвні фрази, зайві й шкідливі в діловій військово-історичній студії. Давши своїй книжці заголовок "Вигнати окупанта", Автор підкреслив, що такою була ціль воєнної операції, про яку мова у книжці, і хоч та операція не вдалася і цілі не здобуто, проте та ціль завжди актуальна.

                   Під технічним оглядом книжка видана гарно, чепурно.


                                                                                                                                         
                                                                                                                                            І. Кедрин

ЗГАДКА ПРО МИНУЛЕ

                       У Відні проживає тепер (на 1971 р.) колишній старшина Українських Збройних Сил інж. Юрій Курманович. Батько його о. Лев Курманович походив з Холмщини. Народжений в селі Запитові, коло Львова, середню освіту закінчив в українській гімназії у Львові. В 1918 році вступив до австрійської армії і служив в 4 полку до 2 листопада 1918.

                      По повороті додому вступив до Української Армії. Служив під Львовом в батерії хорунжого Вельничука, походженням з Буковини. В 1919 році закінчив старшинську артилерійську школу в Станиславові (тепер Івано-Франківське) під проводом сотника Сітницького, поручника Мацюка і булавного Веґерля. Там зорганізовано було окрему батерію під командою сотника Сітницького. Та батерія в цілості опісля перейшла під напором поляків враз з цілою УГА за річку Збруч в простори східньо-українських земель. Там її розв'язано, окремих одноріч них приділено до батерій 3 Бережанської Бригади. Комендантом полку був отаман Шепарович, а комендантом батерії сотник Скацель, чех з походження. Вкінці 1919 року сотник Скацель, в тифозній гарячці, позбавив себе життя при помочі револьвера. В батерії був ще поручник Галасса, який помер на тиф, чотар Остап Огар з Тернополя та булавний Кульчицький з Львова. Всі вони це високо ідейні одиниці, які вірно служили Українській Державі.

                    Батерія брала участь в боях під Бердичевом, Житомиром, Коростенем, Каменець-Подільським і ін. Останной бій батерії був в Романівці, коло Києва, де поляки захопили її в неволю. Інж. Ю. Курманович пережив плямистий і поворотний тифи в Тульчині.

                    Після закінчення війни інж. Курманович вернувся додому, але вже в листопаді 1921 року виїхав до Відня, де і дотепер проживає з родиною. Там закінчив лісовий відділ «Гохшулє фір Боденкультур».

                    При тому треба згадати, що сотник Скацель оженився був на дуже гарній дівчині, дочці українського священика в Житомирі.

                    В батерії служили ще: підхорунжий Дмитро Цимбаліста, підхорунжий Володимир Левицький і підхорунжий Володимир Радзикевич (тепер лікар).

                    Юрій Курманович служив в Українській Армії в ранзі підхорунжого. Тепер Уряд Української Народньої Республіки в екзилю підніс його до ранги хорунжого і наділив воєнним хрестом заслуги.