ГЕНЕРАЛ БРИГАДИР ПОПОВИЧ, ОММ, ЦД.

                      Генерал Попович, син українських емігрантів, народився 14 вересня 1944 року в Берліні, Німеччині. Дитячі й юнацькі роки перевів у Франції і в Монтреалі. Батьки ген. Поповича приїхали до Канади в 1952 році. Батько походив з Галичини, а мати з Харкова.

                      Генерал Попович закінчив середню освіту в Монтреалі. В гімназії він вступив до канадських кадетів літунства. Там йому дали стипендію і як кадетський командир він був на вишколі в Англії. В 1963 році його відзначено медалею губернатора-Лейтенанта Квебеку за найкращі оцінки на всю провінцію.

                     Юнаком вступив до Королівсько-канадського Літунства на регулярний старшинський вишкіл і закінчив студії в монтреальському університеті (Ляйоля Коледж) в 1968 році бакавром математики. В час студій був головою Української Канадської Студентської Спілки в Монтреалі. В 1975 році закінчив з відзначенням магістерські студії адміністрації (Business Administration) в Університеті Західнього Онтаріо, а в 1980 році — штабову школу —  (Canadian Forces Command and Staff College).

                    Генерал Попович займав різні пости. Він був оперативним старшиною у 1-ій Літунській частині  (#1 Air Movements Unit) в Едмонтоні, головою досліджень і розвитку постачання канадської армії в Оттаві, командуючим старшиною постачання в Ґрінвуд (Greenwood) в час введення літака «CP 140 Aurora» в дію, в роках 1981-1984 старшим штабовим старшиною відповідальним за фінанси і розрахунки Літунської команди у Вінніпезі, де з часом став її головним контролером.

                     В 1984 році його піднесено до ранґи полковника і перенесено до Оттави па пост генерального директора відповідлального за транспорт, в 1987 році на пост директора компенсаційного розвитку для канадської армії, в 1989 він уже генерал бригади — в National Defence College в Кінґстоні Онтаріо.

                    В 1984 році генерал Попович одержав високе признання від Команди Літунства і відзначення орденом Військової заслуги за довголітню бездоганну службу  (Order of Military Merit in the grade of officer for conspicously outstanding performance over a long period). Посадник міста Вінніпегу, Біл Норрі, оцінив його заслуги і надав йому титул почесного громадянина міста Вінніпегу.

                    Генерал Попович одружений з Данею Крісою з Монтреалю. Вона закінчила студії медсестер бакавром в Монтреалі, і тепер є директоркою української школи при католицькій церкві св. Івана Хрестителя в Оттаві. Панство Поповичі є батьками трьох синів: 6-літнього Данила, 9-літнього Андрія і 15-літнього Михайла.

                    Слід згадати, що його молодший брат Тарас є підполковником у канадській армії, а сестра Оксана учителькою у Оквіл, Онтеріо.

                     Від редакції «Вістей Комбатанта» і від Братства вояків 1-ої Української дивізії Української Національної Армії та всіх українських комбатантів бажаємо генералові Поповичеві і його родині кріпкого здоров'я і дальших успіхів.

ПОЛЯКИ ПРО СВОЮ АРМІЮ КРАЙОВУ

В. Ґоцький

                        Минуло 50 років, як під ударами німецьких панцирів упала польська держава. В тому п'ятдесятилітті чимало написано про дії Армії Крайової та перевалковано різні аспекти, як її дій, так і її ролі збройного рамени підпільної держави. Історія АК не вимагає ширших коментарів, бо вона оперта на джерельних фактах, численних звітах і спогадах учасників. Зате роля тої підпільної армії була й донині є насвітлювана дуже різноманітно від позитивних оцінок аж до зовсім негативних, в залежності, хто брався таку оцінку давати, та з яких заложень він виходив.

                       В 19 числі «Жицє Варшави» Станіслав Яремчак старається зробити підсумки отих різнородних оцінок. Він починає від самого початку. Ще перед упадком Варшави, дня 26/27.9.1939 ген. Роммель, командуючий відтинком «Варшава», дав наказ, що, в порозумінні з урядом, назначує ген. М. Токажевського-Карашевича уповноважненим до дальшої боротьби за незалежність Польщі. Вже раніше ген. Токажевський запропонував створення підпільної армії на теренах окупованих німцями.

                       Півтора місяця пізніше (13.11.39) начальний вожд ген. В. Сікорський покликав до життя у Франції Комітет для справ краю, а командиром збройних сил Союзу збройної боротьби, визначив ген. К. Соснковського.

                       Назва Армія Крайова була принята щойно 1942 році для об'єднаних різних (17) збройних організацій, які створилися льокально або політичними групами. Армія ця начисляла 300 тисяч людей. Спочатку на керівних постах стояли старшини бувшої польської армії. Під час німецької окупації ряди підпільної армії поповнялись головно шкільною молодю, теж ремісничим та сільським елементами. З них в пізнішому виростали майбутні старшини АК.

                        Першим організатором підпілля, ген. М. Токажевський-Карашевич попав до російської неволі при переході границі. Наступного ген. Ровецького Ґрота арештували і розстріляли. Коли ж мовиться про дисципліну, не у військовому розумінні, але в загально національному, то армія АК позитивно вирізнається від інших тим, що люди були готові посвятити все для своєї батьківщини. Тому відсунули на другий плян політичні різниці чи особисті амбіції. Він наводить факти, що, вищі ранґою старшини коли було потрібно, підпорядувались молодшим старшинам, і навіть людям без військового вишколу.

                       Спочатку, коли АК членство походило з регулярної армії, там була сувора військова дисципліна, але далі, тим більше перемагав дух патріотизму і фахові старшини мусіли нераз застосувати зовсім невійськові підходи до людей, до завдань, а навіть до тактики боротьби. На це впливав ненормальний стан з прохарчуванням, з одягом, з постачанням зброї та амуніції. Крім того, при кожному відділі працювали сотні допоміжних цивільних людей, а то й дітей. У зв'язку, розвідці, пошті, медичній опіці.

                       У кінцевому періоді на чоло повстанських груп вибивалися молоді, з пластовим вишколом і підготовкою люди, для яких так звана «тверда дисципліна» була чужа, а яку заступив «національний обов'язок». І саме тим твердженням автор відкидає закид, що АК займала радше вичікуючу позицію при кінці війни. Масова участь у підпільній боротьбі молоді вказує, що такий закид безсенсовний, Бо для тої молоді АК була чимось більше, ніж підпільною романтичною армією. Вона стала змістом їх життя. Часто заступала їм рідний дім, нормальне навчання чи працю.

                        С. Яремчак не насвітлює політичних справ, наприклад, чому АК пішла на співпрацю з більшовиками, може не безпосередньо, але посередньо через Лондон, де всі важливі військові вісті здобуті в краю вояками АК, штаб передав більшовикам (Про це широко пише польський письменник Мацкевич.)

                        Все-таки оцінка АК насуває багато порівнань з нашою УПА.

                        Поляки своє збройне підпілля творили на базі бувших військовиків. Вони мали і фахових штабових і боєвих командирів. Третій — ген. Бур-Коморовський, попав у Варшаві до німецької неволі, а останнього командира, ген. Л. Окуліцького підступно схопили під час переговорів з більшовиками. Він загинув у концтаборах.

                         С. Яремчак підкреслює, що доля всіх керівників збройного підпілля не була солодка ані славна; старшинські кадри були часто випадкові, бо більшість активних старшин або згинуло або попала до таборів полонених, деякі проскочили за границю до польської армії, яка організувалася у Франції, а пізніше в Англії. Тому на чоло повстанських відділів висувалися часто люди без належної військової підготовки, одначе повні посвяти, вони були готові на все.

                          Більшість написаного про АК — це позитивна оцінка, часто повна романтизму. Тому що в пізніших роках АК поповнялося головно з рядів учнів без попереднього військового підготування, багато часту та уваги командири мусіли присвячувати на підстаршинський та старшинський вишколи. Тому що молоді боєвики приходили з одної місцевости чи з одної школи, знали один одного, й вповні довіряли одно одному, то на тому терпіла не лише конспірація, але теж легко було проникнути всяким ворожам агентам.

                          Автор репортажу-розгляду в саме «політикум» не входить. Він лише розцінює, наскільки АК виконала взяту на себе ролю збройного рамени підпільної держави. Він стверджує, що під тим оглядом треба з подивом ствердити, як різні ворогуючі між собою та ривалізуючі збройні одиниці, від скрайнє правих до самих лівих, зуміли підпорядкуватись одному проводові, коли прийшло до об'єднання всіх сил в АК. Відбулося оце сцілення часом у драматичних обставинах, але назагал без більшого спротиву.

                         Далі автор підкреслює, що АК стала не лише об'єднуючим осередком всяких протилежних політичних розбіжностей, але вона стала теж політичною силою, до якої звертався весь край з довір'ям і надією.

                         І хоч деякий час ту політичну об'єднуючу сторінку АК дехто старався применшувати, закидаючи, що маючи 300-тисячну силу, вона не виступала одверто проти німців, а радше «чекала зі зброєю при нозі» на закінчення того ґіґантського змагання — то того роду оцінка не здобула собі ані признання, ані прихильників та інших військових фахівців.

                         Далі польське підпілля мало за кордоном головне командування і свій екзильний уряд, якому допомагали інші держави. У нас діяла в той час горстка ідейної молоді, повної завзяття і кількох фахових старшин, без військових фахівців, без контактів із широким світом.

                        АК чи радше уряд в Лондоні, потребував аж три роки, щоб об'єднати всі підпільні боєві сили. У нас народини збройного підпілля в'яжуться органічно із об'єднанням у одне всіх центрів збройної боротьби.

                        АК воювала проти німців подекуди проти українського підпілля. При наближенні більшовицького фронту або складала зброю, або пробувала творити «свою владу» вітати визволителів як союзників. УПА билась на два фронти, а часами мусіла ще і на третьому, проти-польському.

                        Не капітулювала перед ніким, ані не вітала «визволителів». Польське АК отримувала достави грошей, і боєприпасів і навіть літунські десанти. УПА всю зброю, умундурування та всі спорядження здобувала виключно у ворогів. Від нікого допомоги не отримувала, базою постачання був свій народ.

                        Про АК неґативні оцінки дають вороги Польщі лише тому, що вона не підпорядкувалася Москві. Самі поляки пишуть або з пошаною або з певними критичними заувагами, бо хоч нею керував екзильний уряд, але це була польська збройна сила. Про УПА пишуть оба наші сусіди в самих найгірших красках, знецінюючи все: ідею, за яку вони боролись, і сам спосіб боротьби.

СПОГАДИ — ЧАСТИНА НАШОЇ ІСТОРІЇ

Богдан Маців

                         Багато людей уважає, що їхні пережиття в час війни маловажні і не варто про них згадувати. Такий підхід до справи не оправдує жодного з нас. Одне оправдання, яке часто можна почути, це: «Ще не час про те чи інше писати». Запитаймося самі себе: «А коли прийде той час?». Може прийде, як нас вже не буде між живими, інше втерте оправдання, яке часто чуємо, це: «Я не вмію писати і не знаю, як забиратися до писання спогадів». Це може і правда, але ми живемо в часах, де не є конечним виливати все на папір. Сьогоднішня техніка дозволяє нам сісти собі вигідно у фотелі, поставити звукозаписувач і записати наш спогад на магнітній стрічці. Свої пережиття можна записати у формі розповіді для своїх дітей чи онуків. Така форма запису збуджує зацікавлення в слухачів. Такий запис буде більше вартісним, бо через запити пригадається дещо з минулого, що може вже приспане. Якщо ми цього самі не зробимо, то хто інший може це за нас зробити?

                       Візьмім собі приклад з колишніх вояків Першої світової війни, Українських Січових Стрільців, Української Галицької Армії, Армії Української Народної Республіки, Армії гетьмана Скоропадського. Всі вони зуміли записати свої спомини та переживання.

                      Під час Другої світової війни вояки Української Повстанської Армії боролися проти німецьких і більшовицьких окупантів. На Заході опинилася відносно мала скількість вояків УПА, але вони зуміли тепер видати 17 томів «Літопису УПА», і продовжують далі свою видавничу працю. Літопис УПА — це монюментальний твір, який уже став джерелом для науковців.

                       Про участь канадців українського походження у Другій світовій війні, на жаль, дуже мало написано. Дві праці появилося про участь українців в канадській армії. Покійний сотник Богдан Панчук написав книжку під заголовком «Heroes of Their Day», а видавництво «Кленовий Листок і Тризуб» видало книжку Т.М. Приймака під заголовком «The Ukrainian Canadians During the Second World War». Можливо так мало тому, що українці в канадській армії не були зформовані в окрему одиницю, а були розпорошені по всіх частинах. Багато з них поклали свої голови на побережжях Нормандії і на інших фронтах. Багато спогадів є у тих, що ще лишилися живими, і їх варто було б записати, щоб все не пропало.

                      Не менше пережили українці, які боролися в лавах Армії генерала Андерса, їх шлях через Іран аж до підніжжя гори Монте-Касіно — це велика одісея переживань українського воїна. Чому ми мовчимо про ті речі? Чи ми думаємо, що хтось інший про нас буде розповідати і запише це для нашої історії?

                      А де є спогади колишніх вояків 1-ої Української дивізії? Відносно мало є видань про Українську дивізію. Дві історії Дивізії написали чужинці. Перша історія Дивізії вийшла в українській мові в 1970-му році, автором якої був шеф штабу Дивізії майор Вольф-Дітріх Гайке. Книжку він написав в роках 1945-46, перебуваючи в англійському полоні. Він передав манускрипт представникам Братства колишніх вояків 1-ої Української Дивізії, і її почали частинами публікувати у «Вістях» в Німеччині. Щойно в 1970-му році праця майора Гайкого появилася книжкою під заголовком «Українська Дивізія Галичина» заходами Братства фінансову дотацію в сумі 3.000 долярів, ця праця вийшла у німецькій мові під заголовком «Вони прагнули волі». В час діяння «Комісії судді Дешена», ця книжка стала важливим джерелом інформацій для самої Комісії, бо дослідувачі Комісії знали німецьку мову. Щойно після закінчення праць «Комісії Дешена», в 1988 р., рішено цю працю видати в англійській мові. У березні 1989 р. книжка, під заголовком «The Ukrainian Division , 1943-45 a Memoir» побачила світ.

                     Друга книжка, появилася англійською мовою, під заголовком «Fighting For Freedom», автором якої був Richard Landwehr. На жаль, це єдині книжки, які появилися англійською мовою. Про Дивізію появилося ще кілька книжок в українській мов, але їх можна порахувати на пальцях одної руки.

                      Український народ дуже багато пережив за останніх 60 років. Однак про цей час, а головно збройну боротьбу нашого народу, (за вийнятком «Літопису УПА») дуже мало документації у формі спогадів очевидців. Нам забрало 50 років, щоб ми почали говорити про лихоліття 30-тих років, але про інші події ми ще далі мовчимо.

                       Тому всім нам, бувшим воякам різних формацій і армій, пора згадати про нашу минувшину, задокументувати важні події з нашого життя, щоб грядучі покоління знали історичні факти і мали документи для використання, коли вони будуть писати історію українських вояків.

                      Українсько-Канадський Дослідчий і Документаційний Центр, що виготовив фільм «Жнива розпачу», збирає матеріяли для виготовлення нового документального фільму під заголовком «Україна в Другій світовій війні». Члени Документаційного Центру переводять інтерв'ю і роблять звукозаписи. З тих звукозаписів вони вибирають матеріяли, які можна буде вжити для фільму.

                      Дослідчий і Документальний Центр звертається до всіх колишніх вояків які зацікавлені у цьому проекті з проханням, щоб вони дали інтерв'ю і документували свої спогади. Всіх зацікавлених людей, готових дати інтерв'ю, просимо зголоситися до голів своїх організацій.