ДО РЕЦЕНЗІЙ НА КНИЖКУ МАЙОРА ГАЙКЕ "ВОНИ ХОТІЛИ ВОЛІ"

Богдан Підгайний  
 
                      На початку цього року появилися дві рецензії на книжку майора В. Д. Гайке (в німецькій мові) про нашу Дивізію. Автором є Ф. Кордуба. Одна рецензію, під заголовком "Гідне уваги видання", була поміщена в "Українському Слові", Париж, 27 січня 1974, а друга — "Особливо вартісне видання" — в другому числі "Вістей Комбатанта" за 1974 рік.

                     Коли йдеться про саму книжку "Вони хотіли волі" і її автора, майора Гайке, шефа штабу нашої Дивізії, то Ф. Кордуба пише дослівно те саме в обох дописах. Він хвалить автора і його історичну працю про нашу Дивізію, признає йому об'єктивність і приязне наставлення до нас і наших стремлінь та боротьби за державність. Ф. Кордуба старається доказати в обох рецензіях те саме, іменно, що наголовок, якого вжив Гайке, є обоснований. І коли б Ф. Кордуба на тому зупинився, коли б не запускався в безпідставні заключення і виссані з пальця сплетні та "паролі", його обі рецензії були б дуже корисні: І ще одне: Ф. Кордуба держиться засади — і Богові свічка і чортові огарок — його заключення в дивізійному журналі є майже продивізійні, натомість скрайно протидивізійні в партійному "Українському Слові".

                    Рік чи більше тому, пор. Вашкович, Англія, також написав подібну рецензію, на ту саму книжку, видану в нашій мові, і я спростовував деякі його мильні твердження і висновки, які, на мою думку, були вислідом його гіркости до окруження. Натомість Ф. Кордуба в своїх твердженнях і висновках послуговується різними непровіреними сплетнями, ставить під сумнів добре ім'я погибших на полі бою і оскаржує наших молодих старшин в поповнюванні  тяжких злочинів.

                     В рецензії, поміщеній у "Вістях Комбатанта", автор подає сензаційну новину, що сот. Д. Паліїв вийшов з окруження і що він, Кордуба, бачив його в Ходорові. Двадцять кілька років ламали всі собі голову, розшукувала родина, що могло статися з сот. Палієвом. Ніхто не знав. А тому що в той сам час Кордуба мав бачити в Ходорові також ген. Фрайтаґа, то висновок простий, цитую: "Багато дехто твердить, що майора Дмитра Палієва, на наказ ген. Фрайтаґа, розстріляли в Ходорові або під час маршу з Ходорова на Стрий". Чи Ф. Кордуба відповідає за те, що пише? Або звідки Ф. Кордуба знає, що Фрайтаг, цитую: "був рішений здесяткувати рештки українських дивізійників, які видісталися з окруження". Кому це Фрайтаґ казав? Від кого Кордуба це чув? А коли Кордуба читав книжку Гайке, то не міг переочити того факту, що ген. Фрайтаґ передав командування над нашою Дивізією генералові з Вермахту, Ліндеманові, ще під Бродами, а не зрікся командування під час маршу на Стрий. Я не збираюся боронити нині ген. Фрайтаґа. Але такі, нічим не потверджені обмови, є образливими і шкідливими для обох сторін.

                      В "Українському Слові", мабуть, тому, що майже ніхто з кол. дивізійників його не читає, Ф. Кордуба пішов ще далі, бо пише так: "І ще один сумний випадок під Бродами. Німецький старшина, без полевого суду, застрілив українського капеляна, о. д-ра Володимира Стецюка".

                      Абстрагуючи від того, що Ф. Кордуба не подає жодних даних, ані місцевості, ані свідків, ані прізвища того німецького старшини, воно, те твердження, обтяжує властиво не того німецького старшину, лише о. д-ра Стецюка. Властивий закид Кордуби є, що о. д-ра Стецюка не поставили перед полевий суд. А чи о. д-р Стецюк дійсно поповнив такий великий злочин, що заслужив на полевий суд? А коли так, то чи Ф. Кордуба знає, що є моменти в часі бою, що командуючий старшина може застрілити свого підлеглого без суду, коли цього вимагає ситуація? Це є заповажна справа, щоб про неї писати ось так собі, на підставі "паролів".
         :
                      А що Ф. Кордуба свідомо і тенденційно пише неправду, вказує наступне твердження, яке цитую вцілості: "З молодих старшин, після трьохмісячного теоретичного вишколу, також мало хто надавався до воєнних дій. Молоді старшини засвоїли есесівський "дриль", дехто з них утратив почування людяности, ставши звичайним манекіном німецьких командуючих старшин, які себе постійно уважали чимсь вищим і з погордою дивилися на кожного українця. В такій атмосфері ніколи не могла існувати дружність по зброї, навпаки, по обох сторонах панувало повне недовір"я. Найгірше було те, що деякі українські старшини допускалися навіть злочинів супроти української мужви, бо були випадки, що без суду навіть   стріляли вояків-українців, нібито для "дисципліни".(Підкреслення моє — Б. П.).
                                           
                    Таких  страшних  закидів  в  сторону  нашого  старшинського корпусу не відважилися зробити навіть большевики!

                    Ф. Кордуба не знав взагалі наших молодих старшин в Дивізії. Бо так довго, як Кордуба був в Дивізії, значить до битви під Бродами, в Дивізії не було ані одного нашого молодого старшини. Вони переходили тоді старшинські вишколи. Коли ж почали надходити до Дивізії, Ф. Кордуби вже в Дивізії не було.

                    Цікаво було б знати, звідки і від кого отримав Кордуба такі інформації. В чийому інтересі є знецінювати та компромітувати видуманими історіями наші найновіші збройні змагання? Коли б ми мали відповідь на перше питання, багато справ стали б нам ясними... А це, що наші молоді старшини не зареаґували на брехливі та провокаційні оклевечування Ф. Кордуби, можна хіба пояснити собі тим, що майже ніхто з них не читає "Українського Слова", яке виходить в Парижі.

                     А на закінчення своєї "рецензії" вбиває Ф. Кордуба осикового кілка, апотезуючи дезерцію. Він дослівно пише так: "...тому багато дивізійників старалося одержати відпустку, з якої вже не повертали. В зв'язку з цим були заборонені відпустки, щоб прикоротити дезерцію. Коли б була залишилася Дивізія "Галичина" весь час вишколу в Дембіци, напевно кількість збігців з Дивізії була б значно більша".

                    Це звичайна брехня. Відпусток з тої причини ніколи не здержувано. Я пригадую собі перше Різдво і зв'язані з тим відпустки. До урльопників говорив сот. Паліїв. Тоді він ще одверто виступав проти УПА, мовляв, лише нормальне військо може принести нам користь. "Ліс", на його думку, нічого путнього нам не зможе дати. Доперва перед самими Бродами сот. Паліїв змінив своє наставлення супроти УПА і в нарадах з сл. п. Ортинським, Малецьким, Бриґідером, мною і іншими обговорював евентуальну співдію з УПА. Ми мали тоді зв'язки до УПА і для обговорення всіх справ, зв'язаних з питанням УПА-Дивізія, я кілька разів стрічався з ген. Чупринкою. Тому, говорячи після сот. Палієва до стрільців, я підкреслював, що УПА буде нам помагати, що вона буде охороняти наше запілля від ворожої партизанки тощо — це було призначене особливо для німців. Стрільцям я говорив, що УПА категорично проти дезертації з Дивізії, що УПА держиться засади: Або УПА або Дивізія. Нам треба вивчати військове діло, нам треба мати зброю в руках, нам треба безпосередно збройно боротися і т. д. і т. д. І, як мені було відомим, всі урльопники вернулися до Дивізії. Подібне явище було під час транспорту на фронт і перебування на наших землях, близько дому, принаймні кілька тижнів перед властивим боєм, ніхто з Дивізії не втік, хоч це було доволі легко.

                     А далі Ф. Кордуба пише так: "...Адм. Канаріс коротко перед своєю смертю м. і. сказав: Коли фюрер своєю діяльністю спричинює шкоду моїй батьківщині, я маю право кожночасно зламати зложену присягу. Дивізійники такого рішення адм. Канаріса напевно не знали, вони керувалися розсудком і патріотизмом, любов'ю до України і готовістю тільки її служити. Коли ж побачили, що немає можливости служити Україні, вони Дивізію "Галичина" залишали, наражуючи себе не смерть".

                     Безперечно, що дивізійники про таке рішення Канаріса не знали. Не знав також Кордуба. Не знаю, до чого це допровадило б, коли кожний міг би ламати присягу тоді, коли це було б йому вигідним. Канаріс був шефом розвідки цілого Райху. Він мусів мати доступ до фюрера, міг себе пожертвувати для добра батьківщини. Я не знаю всіх позакулісних справ. Одного я є певний: Канаріс ніколи не буде, ані в чужій, а тимбільше в своїй історії, такою постаттю, щоб її можна було ставити як приклад чесности та геройства для грядущих поколінь. Ціла мотивація дезерції, патріотизм, любов до України та ризико дезертирської смерти, це хіба старання оправдати себе, бо особливої дезерції в Дивізії, як я вже згадував, не було.

                     Наші побратими, полонені в американському полоні в Авербаху, пережили великий сором, коли їхній полевий духовник, старшина, якого американці випустили "на слово" з табору, щоб постарався священичі ряси для Богослужби, не повернувся до табору. На нього наложено бойкот. Але мюнхенські церковні чинники взяли його в оборону і помістили в пресі освідчення, що вони дали тому духовникові таке доручення, бо цього вимагало добро справи... Може Ф. Кордуба мав подібне доручення, як втікав з Дивізії.

                     Не було так, як пише Ф. Кордуба. Не було дезерції. А ті всі старшини, підстаршини і стрільці, які "...керувалися розсудком і патріотизмом, любов'ю до України і готовістю її служити...", як пише Кордуба, доказуючи доцільність і потребу дезерції з Дивізії, верталися до Дивізії, або коли не могли пробитися з окруження, йшли у відділи УПА. Не знаю, на жаль, імен тих стрільців, що перейшли до УПА. Напевно були їх сотки. Стрічав я кількох в рейдуючих відділах УПА, як вони пробилися на Захід. Лишився в УПА, ранений, мій приятель, сл. п. Святослав Левицький поручник артилерії, якого пізніше, вже хворого, перевів на Захід полк. УПА Ю. Лопатинський, вертаючися з відповідною місією від УПА.

                    Було б дуже сумно, коли б ця афера скінчилася лише тими моїми заввагами, а наші молоді старшини, про яких так "тепло" згадує Ф. Кордуба в своїй рецензії на книжку Гайке, не зареаґували.

                     Наш меч, як пише майор Гайке, ми провадили чесно і ми не сплямили його у найтяжчий для нас час. Тому не можемо позволити, щоб наші вороги, самі або устами кордубів, шкалювали і ображали наші державницькі намагання, нашу збройну боротьбу, наші збройні сили.

УКРАЇНСЬКА САНІТАРНО-ДОПОМОГОВА ПРАЦЯ НА МІЖНАРОДНОМУ ГРУНТІ

Д-р В. Трембіцький    


                         Окреме місце в історії Товариства Українського Червоного Хреста становить його відношення до Товариства Міжнародного Червоного Хреста, яке офіційно було засноване 9 лютого 1864 року на основі рішення перших шістнадцяти держав, до яких згодом долучилися інші незалежні держави. 1892 року 33 країни Міжнародного Червоного Хреста надали своєму Товариству поважного міжнародного характеру.

                          Міжнародний Червоний Хрест став регулювати усі міжнародні санітарно-гуманно-воєнні справи й тому приналежність до цієї організації Української Держави 1918 року була дуже важливою. Через приналежність до організації Міжнародного Червоного Хреста (міряючи правною формою "де юре") Українська Держава могла мати право користатися із санітарної допомоги цієї ж організації, тобто її медично-санітарними припасами, що їх виробляли деякі країни світу (як Швайцарія, Швеція, ЗСА).

                          Тому, що структура Товариства Міжнародного Червоного Хреста була побудована на принципі об'єднання лише держав, які мають де юре або де факто міжнародне визнання, то приналежність Української Держави до вищезгаданої організації була дещо утруднена. 1918 року Україна ще не мала повного дипломатичного признання з боку проантантських держав, які в Парижі (на мировій конференції) рішали долю новопосталих країн Европи та Орієнту. Із цих то причин Україна могла користатися допомогою від Міжнародного Червоного Хреста дуже обмежено. Відношення між Українською Державою та Товариством Міжнародного Червоного Хреста було таке, як у відношенні до Ліґи Народів у 1920 році, де українська делегація мала право бути обсерватором, бути в контакті із повноправними членами Ліґи Народів, але без права голосу при міжнародних рішеннях, коли такі справи дебатувалися та конкретно вирішувалися на сесіях цієї міжнародної організації.

                        Само собою, амбіцією українського уряду було одержати повне визнання Міжнародного Червоного Хреста та користатися усіма його привілеями. Ось тому місія посла д-ра Євгена Лукасевича в Швайцарії була дуже важливою. Його праця була подвійного характеру: репрезентувати Українську Державу перед урядом невтральної Швайцарії та на терені Швайцарії, де знаходилася головна квартира Організації Міжнародного Червоного Хреста, добиватися повного прийняття України в цю Міжнародну Червоно-Хресну асоціяцію.

                         На жаль, Україна не була до кінця свого існування, тобто листопада 1920 року, де юре прийнятою в Ліґу Міжнародного Червоного Хреста, бо не мала благословення від переможних держав Антанти на Паризькій мировій конференції. Коли прийшлося дискутувати питання прийняття Української Республіки до Товариства Міжнародного Червоного Хреста, Франція в першу чергу, а за нею інші її союзники, робили перепони в справі урядового зареєстрування України до міжнародної червонохресної організації. Париж постійно пильнував Женеву, щоб не зайшла яка-небудь "аномалія" у взаєминах між Україною та Женевою. Все ж, поодинокі члени цієї організації та провід ставилися гуманно до української червонохрестної організації.

                        За відомостями Секретаріяту Міжнародного Червоного Хреста з Женеви, українська червонохрестна делегація брала раз участь в засіданнях всіх членів асамблеї осінню 1919 року в складі двох представників ген. д-ра А. Окопенка та сотника Чайки.                                                                                                                                                           
                       Одначе життя заставляло багато держав Европи та Орієнту поодиноко входити в безпосередній контакт із Українським Червоним Хрестом як санітарним представником Української Держави (Республіки) в часі її мирного існування. Виміна воєнно-полонених, втікачів-евакуантів, які з різних причин в часі воєнних операцій задержалися в Росії чи в Україні, були примушені там жити аж до часу замирення, щоб опісля передістатися додому, ті події приневолювали даних людей чи держав, яких громадяни були в певній частині давньої російської імперії, входити в контакт з українськими консулятами та прямо з українською адміністрацією. Товариство Українського Червоного Хреста було "правою рукою" майже кожного українського консуляту в світі та було де факто або й де юре респектоване кожною державою, яка потребувала заступитися за своїх громадян. Особливо мали зв'язок із Товариством Українського Червоного Хреста сумежні Українській Республіці держави, які в санітарних зв'язках із Україною автоматично користали теж із українських транспортових та комунікаційних шляхів, харчів, медичної обслуги, приміщень. Такі самі користі мали українці розселені в Росії, Румунії, на Балканах, на Кавказі, в Прибалтиці, в Польщі, в Німеччині й Австро-Угорщині, й тому із цими державами Українська Республіка мала офіційні санітарні взаємини, поминувши сам факт чи урядово Україна була чи не була прийнята в дійсні члени Товариства Міжнародного Червоного Хреста.

                      В західній Европі найбільш розвинутими були взаємини Українського Червоного Хреста із Німеччиною, Австрією, ще із весни 1918 р. та із весною 1919 р. з Чехословаччиною, Румунією, Швайцарією та з Мадярщиною, яка визнала де юре державність України, не робила ніяких перепон в транспортуванні полонених чи біженців, які з пашпортами посольств УНР в Румунії чи з Австрії могли транзитом переїздити територією Мадярщини в напрямі до Румунії чи із Румунії в Чехословаччину чи до Відня. 

СПИСОК ТОВАРИСТВ ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА ПІСЛЯ ДАТ ЇХ ЗОРГАНІЗОВАННЯ (ДО 1950 РОКУ)  

Роки встановлення установ                                Назви  Держав
      
1854                                                                           Італія
1864                                                                           Бельгія, Франція,  Еспанія                   
1865                                                                           Норвегія,  Португалія, Швеція 1866                                                                           Швайцарія                                                1867                                                                           Австрія, Голяндія, Росія                            1870                                                                           Велико-Британія, Греція                                  
1876                                                                           Данія, Румунія, Сербія  (тепер Югославія)
1877                                                                           Фінляндія, Японія, Туреччина
1879                                                                           Мадярщина, Перу      
1880                                                                           Аргентина                                                    1881                                                                           З'єднані Стейти Америки
1885                                                                          Болгарія, Коста-Ріка, Ель-Сальвадор, Венесуела
1893                                                                           Сіям (Тайленд)
1896                                                                           Канада
1897                                                                           Уругвай
1903                                                                           Чілє
1904                                                                           Китай                                      
1907                                                                           Мексико
1908                                                                           Бразилія                               
1909                                                                           Куба
1912                                                                           Єгипет (тепер Союз Арабських Держав)     
1913                                                                           Південно-Африканський Союз  
1914                                                                           Австралія, Люксембург                 1915                                                                           Колюмбія                                                    
1917                                                                           Болівія, Парана                                         1918                                                                           Чехословаччина, Латвія, Україна
1919                                                        Естонія, Ліберія, Литва,  Нова Зеляндія, Парагвай, Польща 
1920                                                                            Вірменія, Індія           
1921                                                                            Альбанія, Білорусь, Німеччина
1922                                                                            Еквадор, Персія (Іран)
1923                                                                            Ісляндія                       
1927                                                                            Домініканська Республіка     
1932                                                                            Гаїті, Ірак
1934                                                                            Афганістан, Нікарагуа
1935                                                                            Етіопія                                   
1937                                                                            Гондурас, Бурма
1939                                                                            Ірляндія, Монголія
1945                                                                            Індонезія, Лебенон,  Ліхтенштайн   
1946                                                                            Корея
1947                                                                            Йорданія, Філіппіни, Сирія
1948                                                                            Монако, Пакістан
1949                                                                            Сан Маріно

                          До першої світової війни (1914) було 39 державних Товариств Червоного Хреста. До кінця першої світової війни 1921 р. існувало 54 ТЧХреста. У 1940 році було 67 ТЧХреста. У 1950 р. 72 держав мало свої Товариства Червоного Хреста.

ПРАЦЯ ЧЕРВОНОХРЕСТНИХ МІСІЙ УКРАЇНИ В НІМЕЧЧИНІ ТА АВСТРО-          УГОРЩИНІ

                       Обидві названі держави в питанні закордонної активности Українського Червоного Хреста відіграли передові ролі. Причиною цього було те, що:

                       1)  обі названі держави були в безпосередній війні з Росією і тому велика кількість російських вояків українського роду знайшлися в таборах полонених як в Німеччині, так в Австрії;
                                                                                                                   
                       2)  через це, що обі держави підписали 9 лютого 1918 р.: а) мирний акт в Бересті із новопосталою самостійною Українською Народною Республікою, б) де факто та де юре її визнали та в) підписали з УНР свого рода мілітарний союз проти російської експанзії на центральну Европу та весь чорноморський простір. На базі мілітарного договору уряд УНР, опісля гетьманський, мав нагоду вислати "Військово-Санітарну Комісію" для опіки та репатріяції українських вояків до таборів в Німеччині (Вецлярі, Ратштадті, для рядовиків та в Ганновер-Мінден для старшин ¹ та в Австрії й Фрайштадті.

                     3)  Маючи нормально наладнані дипломатичні відношення із обома німецькими державами, вислані туди санітарні місії УНР та опісля Української Держави вони користувалися там всіма привілеями міжнародної активности та мали сильну допомогу місцевих українських посольств та представництв Союзу Визволення України, які до часу прибуття посольств УНР та Санітарних Місій чи представництв Українського Червоного Хреста УНР, виконували самаританську та допомогову службу у користь наших полонених та еміґрантів, які тоді знаходилися на територіях Німеччини та Австро-Угорщини.

                      В Німеччині Військово-Санітарна Коміся почала діяти вже з моментом прибуття першого (березень 1918) посольства на чолі з О. Севрюком. Головою цієї місії був д-р Андрій Журавель, а опісля сотник Тризнинський. Конкретно йшлося про те, щоб 6,000 вояків в Німеччині ² та 4,000 вояків в Австрії зорганізувати в конкретні військові частини та чимскоріше перевезти їх в Україну для поповнення збройних сил УНР.

                      Напротязі літа 1918 р. як в Німеччині, та в Австрії були зорганізовані із наших полонених там же окремі дивізії (Синьожупанників та Сірожупанників), які прикінці 1918 р. були включені в збройні сили Української Держави.

                      Санітарна допомога Української Місії в Німеччині була базована на доставі кількох вагонів харчів та ліків до таборів та на культ.-освітню працю серед вояків.                 

                      У відношенні до невійськового елементу українська санітарна чи радше допомогова акція йшла для потребуючих із українських консульських бюр в Данціґу (консул А. Сербиненко), в Мюнхені (консул 3. Оренчук) та в Берліні, консул О. Козловський (1918), П. Павлович (1919) та Ф. М. Страдомський (1920-21).
                                    
                       За Директорії УНР назву дотогочасної "Військово-Санітарної Місії" замінено на "Місію для справ полонених українців в Німеччині", яка існувала паралельно до "Місії Українського Червоного Хреста³.    

                         У 1919 р., крім таборів полонених, були й табори біженців, яким треба було нести допомогу у формі харчів, одягу, грошей, правних порад та національного усвідомлення⁴. Табори були розміщені в: Гаммелоні, Зольтаві, Пеллє, Кведлінбурґу, Цербеті, Альшадамі, Нойгамері, Губені, Ерлянґені, Штардадті та інших. Крім цих місцевостей, були табори в раніше поданих містах, як: Вецляр, Ратштадт та Зальцведель. Окремі групи українців перебували в Бремені, Гемелінґені та Дельменгорсті, де працювали в пристанях чи у фабриках.

                       Найбільш відомим табором наших вояків був табір у Вецлярі, де наші біженці та вояки жили чи не найдовше та де і певна їх кількість померла. В липні 1919 року тут посвячено й пам'ятник українським полоненим, знимку якого можна побачити в книжці С. Наріжного "Українська Еміґрація між двома світовими війнами".

                      Головою Української Санітарної Місії в Берліні 1919 р. був д-р Кость Воєвідка із помічником сотн. Луговенком. Головою Українського Червоного Хреста був Петро Холодний.

                     Завданням Місії УЧХ було в першу чергу придбати для українських збройних сил в Україні медичного приладдя, медикаментів, білизни, одягу, постелі, яких то речей дуже бракувало в Україні.

                     Ліки, які висилано з Німеччини в Україну, були куповані в німецьких фармацевтичних фабриках або спроваджувані (малою лише кількістю) до посольства в Берліні зі Швайцарії, де працювали дипломатичні представництва (д-р Лукасевич, опісля Микола Василько в Берні) та М. Баженов, опісля д-р Кость Лоський в Штокгольмі.

                     Всі закупи покривано із фондів, які були зложені урядом УНР та гетьманським в берлінському банку, в деяких випадках закупи роблено згідно із призначенням певних грошових сум міністерством фінансів на основі законів УНР. Для документації повищих даних ось тут залучується текст законів УНР від 9 квітня 1919 р. Під закупом річей першої потреби розумілося в першу чергу лікарства, основні харчеві вітамінозні харчі та медичне приладдя.
      

                                                                    Ч. 264.

                                 Іменем Української Народньої Республіки Затверджуємо: 

                                        Голова Директорії: Петлюра 

                                        Член: Андрієвський                                  
                                        Член-Секретарь: А. Макаренко. 

                                                                                9 квітня 1919 року.

Посвідчую: Т. в. о. Державного Секретаря С. Гаєвський 

Ухвалена Кабінетом Народніх Міністрів

                                                                      Постанова

про асигнування 500,000,000 гривень для провадження закупок за кордоном річей першої потреби.

                        1. Асигнування  в розпорядження  Міністра Фінансів  з коштів Державної Скарбниці по надзвичайній сміті на 1919 рік по Кредитовій Канцелярії п"ятьсот міліонів (500,000,000) гривень на фінансування українських центральних кооперативних установ для закупок за кордоном річей першої потреби.

                        2.  Закупка річей першої потреби з кредитів, які зазначені в п. 1-му цієї постанови, провадиться за пляном, представленим українськими центральними кооперативними установами і затвердженим Міністром Народного Господарства.

                        3. Встановлення порядку та умов користування коштами з цього кредиту покладається на Міністра Фінансів у порозумінню з Міністром Народного Господарства та Державним Контрольором.       

   

                                                                                         Заст.  Голови Кабінету Народніх Міністрів                                                                                                                            Чопівський

                                          
                                                                                         За Міністра Народнього Господарства
                                                                                                                           М. Тимофіїв ⁵

                         (В. Д. 3.), 20 вип., 28 червня 1919 року.

_____________________
 ¹   Наріжний С.  Українська Еміґрація, ст.12-17, Прага,1912.
 ²   Місія мала своє бюро при Айзенахер Штрассе в західному Берліні  (Берлін В. 30).
 ³ Культ.-освітною працею завідував д-р В. Сімович. Наріжний С. Українська Енциклопедія, ст.16-17, Прага,1942.
 ⁴  Згідно із інформаціями від посла УНР в Берліні — Р. Смаль-Стоцького від 10 квітня 1969 р.
⁵  Храпко І., Збірник законів і постанов, ст. 116-117, Відень, 1919 р.

ЗНАЙОМСТВО З СПІВЦЕМ УСУСУСІВ

Микола Понеділок                        
 
                       Я познайомився з Романом Купчинським не в перших місяцях 1950 року, коли я зустрівся з маестром серед хмародерів — зовсім ні! — я запізнався з ним значно-значно раніше — а саме: більше як чверть століття тому, у моєму рідному селі, серед безбережних і до обожнення прекрасних сіл Херсонщини.

                       Народжувався в жаску, безталанну годину 1942 рік.

                        Село ніби закарбоване було кам'янистою суворістю. Війна від нашого села відступила — і тепер сваволіла десь аж там, для нас здавалося, за тридесятьма малознаними світами. Страхітлива, невмолима, вона лишила нам розкопирсані урвища, пожарища, а в поблизькому місті — Кіровограді — табір із полоненими, де в холоді-голоді, нужді-біді гибіли тисячі нашого, від крови-кости рідного, квіту.

                         В селі лишилися або старі, або молодь, якій совєти ще не встигли із-за зеленого віку натягнути солдатську шинелю.

                         Хоч над нами шугали із зловісним гуком бомбардувальники, а десь за небозводом гухкали у темінь ночі гармати —  село мусило жити. І жило. 

                         Працювали коло хат, обладнували таке-сяке хазяйство, а вечорами збиралися і обмірковували, радилися, один одному свої жалі викладали — і врешті серця свої, тривогою охоплені, трохи заколисували журливими піснями.
                   
                         Ми, молодь, треба ж бо признатися, часто-густо виспівували російських пісень, яких ми знали з грамофонних і патефонних плит, із фільмів, радіо, які нам також ще так недавно з такою заповзятістю втискували на музичних лекціях у школі.

                         "Три танкіста", "Катюша", "Тучкі над ґородом всталі", та інші «задушевні бойовики» ми залюбки співали, бо ж хотілося у цьому воєнному гармидері якось свою душу облегшити.

                           Співалося нам наче й некепсько. І ніхто нам не перешкоджав,

                           Але... Невдовзі до нас із Західньої України прибилося шестеро людей — двоє дівчат і четверо поза двадцять років юнаків. І вона, ця прибула братія, прямо нас ошелешила, приголомшила своєю, як тоді нам видавалося, каверзною поведінкою. Вони — подумайте! — ці галичани, завжди насуплювалися та кривилися, коли ми гундосили якийсь «серцероздираючий» циганський романс чи верескали не своїм голосом «боєві» пісеньки Дунаєвського чи Лєбєдєва-Кумача.

                         —  Чи ви подуріли? — питали вони нас. — Чого ж ви своїх не співаєте? Невже недолюблюєте їх?

                         —  Та ні, любимо. Але свої старі ми вже попереспівували, а нових катма.

                         —  Як катма? Є нові!

                         Ми вже їм не перечили. Тільки відмовчувалися. Хай, думалося, говорять, а ми знаємо своє. Хоч, правду кажучи, потайки, в душі, ми співчували їм., галицьким Маріям та Богданам, бо ж вони не можуть відчути чару російських циганських романсів.

                          І так було щось з місяць: ми співаємо, а вони ніби зелену сливку розжовують; тоді вони нас бештають, а ми у відповідь — ні слова.

                         Але одного вечора один наш гість, якому мабуть вже терпець урвався, вислуховувати нашу циганщину, проспівав нам «під гітару» три, для нас нові-новісінькі пісні — і серед них «Пише стара мати» Романа Купчинського.

                          Це справді була новина. Ми зумилися.                       

                           За вікном бурхає сніг. А в хаті гітара і якісь до болю свої слова:

 «Гарно приберуся,   
Остро поклонюся,                     
Та й просити стану:                         
«Пусти батьку до матусі,       
Най на ню хоч гляну».  
         
                         Той темп, те якесь чорноземне коріння, що приховується в цій пісні — та ще й до того грайливо-жартівливий зміст її — насторожив нас.

«Пан отаман моргне,          
Сиві вуса торгне,              
Походить, подише,                              
Далі книжечку розгорне,         
Дозвілля напише».
                               
                   «Калавур, — кричали ми в думках, — нам подобається! Їй-богу, подобається!» Не знаю, що сталося — але якийсь рідний огник, що жеврів в нашій душі, відразу міріядними огнями розпалахкотів і скресав у нас щось нове, свіже, хороше...

                   Ми збадьоріло і жаждиво вбирали в себе слова, щоб їх опісля повторювати на різні голоси й мелодїі повсюди.

                    А незадовго ми вчули "Накрила нічка". У цій пісні Купчинського було все те, чого нам, зеленуватим паросткам, що закоценіли у воєнній завірюсі, жадалося-бажалося. У ній випромінювала любов, крізьніла жура — і щось від діда-прадіда наше рідне і до болю бажане сплелося і до нас добиралося, нам стукало у груди.
           
«І усміхається чарівно,             
 клонить голову на грудь,
 А сотник просить, сотник молить:
«Кохана! Не забудь!»

Сталося — ми відчинили двері до нашої душі...

 «І знову стихло все довкола,          
Ставок  заснув, здрімався  ліс;          
А тільки вітер по соснині     
Зідхання тихе ніс:                          .
«Спи дівчино...»  
                                    
                    Ні, це не пісня, це — блискавка, що вдарила в наші груди, очистивши їх від циганських романсів, російських маршових, які вгніздилися були в наші серця.

                     Десь у березні 42 року в нашому селі йшла вистава «Ой, не ходи, Грицю...» Марусю й Гриця в драмі грали гості з Галичини, ті, власне, співаки, що нам відбили охоту до чужої пісні.

                     Не пам'ятаю вже, як хто грав-співав, але добре мені втямку далося, що, коли завіса в останній дїі заслонила сцену, оплескам не було кінця.

                      Маруся й Гриць безперестанку вклонялися, а їм із залі підказували, а їх упрохували: «Нової співайте!» «Спи, дівчино»! Просимо!»

                       І тоді вперше в колгоспному клюбі пролунала "Засумуй, трембіто". Я впевнений, що половина людей тоді не мала й зеленого поняття про трембіту, як і не знала, де саме ті Карпати, про яких згадується в пісні, — але невтишимий жаль, скорбота зі сцени перенеслися клюбом — і старші люди з перших лав встали, а за ними підвелася вся заля.

 «Засумуй трембіто           
Та й по всьому світу,   
 Що зів'яло галичанам                 
 Сорок тисяч цвіту».
                                           
                  Так, так, сійся, сійся, рідний смутку, по всій залі...

 «Засумуй трембіто
  Та на всі Карпати,                                
  Щоб не ждали сина з войни        
  Ні отець ні мати».     
                   
                  Так, так, це оспівується недоля села мого. Тут також батьки не сподіваються побачити своє молоде коріння, бо воно гине за дротами в Кіровограді, його шматують і мучать на чужій роботі.                                     

 «Засумуй, трембіто            
 Та на все Поділля,              
 Щоб не ждала дівчинонька      
Хлопця на весілля».

                  Ми відчули, що голосіння, причитування — ні, реквієм! — Шириться не лише Карпатами, Поділлям, а й оце херсонськими степами...

                  Таке моє було перше знайомство з Романом Купчинським.

                  Цей спогад у мене зараз викликав бурю переживань — він підхопив і поніс мене туди, де я колись по житах вибігувався, на простори неозорні вглядувався — і там, на материзні моїй, я вперше довідався про людину, з якою мені вже на чужині віч-на-віч пощасливилось зустрітися.

                   Нехай же ці рядки пригадають і нашому патріярхові на літературно-пісенному полі ту мою землю — Херсонщину — бо і наш маестро нею ходив, нею любувався і тепер її завжди щиросердечними, найкращими спогадами обдаровує.

                   Роман Купчинський не має мільйонів і йому ніхто не давав величних орденів чи якихось інших відзнак шани — та все це йому, направду, й непотрібне. Він, аджеж, дочекався нагороди більшої від гроша, ордену й відзнаки — його пісенну творчість народ наш всім серцем полюбив — і забрав її для себе.

                    А це найбільша нагорода, яку доля може згодувати для співця-письменника.

                     А у серці народному Романа Купчинського барвінковий, рідний цвіт ніколи і ніколи не загубиться.