"МИСЛИВСЬКА ЧОТА" В ДИВІЗІЇ УНА («ЯҐДЦУҐ»)

М. Процакевич

                       Влітку 1944 р. при деяких дивізійних куренях творено самостійні відділи для спеціальних завдань, які називалися по-німецькому «Яґдцуґами» (мисливські чоти). Одну таку чоту зорганізовано також при 1-му курені, 31-го полку в Турчанському св.Мартіні на Словаччині.

                        Чота була під командою одного старшини, хор. С. Старшинського і мала спеціяльно до того вишколених в Любляні 4 підстаршин, як ройових. Стрільці були охоплені в 3 роях, по 11 на рій і були вибрані з різних частин дивізії. Усі були загартовані в боях; крім двох галичан, усі походили з східніх областей України і були кол. червоноармійцями. Чота була під безпосередньою командою командира куреня Курцбаха або командира полку Паніра. Завдання: дії на ворожих тилах і розвідка.

                         При доборі складу ми мали можливість познайомитися з персональними картотеками деяких вояків і, для прикладу можна подати, що один вояк чоти був кол. капітаном Червоної Армії, який перейшов на німецький бік із своїм танком, змушуючи до переходу ще два совєтські танки й одного політрука.

                        Під час вишколу основний натиск кладено на джудо, обзнайомлення з різного роду зброєю, вибуховими матеріялами, мінуванням., маскуванням, робленням засідок тощо. На кожний рій припадав один кулемет, а кожний стрілець мав автомата та довгий штилет до рукопашних боїв. Взимку ми носили білі уніформи й усі їздили на лещатах. У св. Мартіні ми сповняли службу жандармерії та сторожили словацьких старшин, які попали в німецький полон.

                     З першими снігами почалися активніші дії словацьких партизан і ми отримали наказ піти в рейд у Високі Татри. Нас приділено до бойової групи Віттенмаєра. Під час рейду ми затримувалися в малих гірських оселях, де отримували нові накази від сот. Віттенмаєра.  Найбільшим нашим «бойовим досягненням» під час цього рейду було полювання на оленів, де «ворог» втратив 11 убитих оленів. Крім того ми мали малі сутички з партизанами.

                     Після закінчення дій бойової групи Віттенмаєра, яка мала за завдання переслідувати розбитих словацьких партизан, ми заквартирувалися на довший час у малому селі Будіш і перебували там аж до часу нашого вимаршу зі Словаччини. Тут ми скоро нав'язали добрі стосунки з місцевим населенням, незважаючи на факт, що майже кожний мужчина з цього села був у словацькій партизанці. При нашому вимарші зі Словаччини два вояки з нашої чоти здезертирували, один з них був згаданий вище капітан-танкіст.

                   Ми на лещатах проїхали аж до Братислави, де попрощали Словаччину, співаючи пісню «Пречо се не пришла».

                    В Австрії нам лещата вже були непотрібні і ми їх здали  до магазину, а з наближенням фронту, нас вислано в бої за Штраднер Коґель. Тут ми мали зайняти вихідні становища на правому крилі 3-ої сотні хор. Т. Чмоли, на краю лісу. Вранці почався наступ. Ліва чота 3-ої сотні під прикриттям лісу посунулася швидко вперед, інша чота наступала відкритим полем під сильним вогнем ручної зброї ворога, але незабаром також зійшла наліво в ліс і старалася приєднатися до головної лінії наступу. Треґя чота, яка була в резерві з завданням охороняти праве крило цілого наступу, залягла на краю лісу. Через сильний вогонь спереду вона не піднялася до наступу і згодом попала під артилерійський та гранатометний вогонь і понесла дошкульні втрати ще й тому, що не була окопана. Ми, зорієнтувавшися в становищі, розпочали на тому відтинку самостійний наступ, пориваючи з собою недобитки 3-ої чоти. Швидко ми вдерлися у ворожі становища. Ворог попав у паніку і почав тікати. Проте на інших відтинках не вдалося зовсім виперти ворога, а наші втрати від ворожого вогню були поважні. У нашій чоті було троє убитих. Ми отримали наказ до відступу.  Йдемо вузькими стежками лісом. Час-до-часу натрапляємо на наші малі групи, або на поодиноких стрільців. Бачимо також групи червоноармійців. Несподівано наскакуємо на більшу групу червоноармійців, яку обстрілюємо і нищимо. На одній поляні бачимо багато рушниць та іншого знаряддя наших вояків.  Мабуть, попали в полон.               

                  Коли ми прийшли на край гори, побачили приготовані становища до нових оборонних боїв. Під вечір добиваємося до нашого штабу. Тут довідуємося, що 30-ий полк розбитий, червоноармійці вдерлися на тили 31-го полку. Ми мали відступати на нові становища; нас змінила дивізія Вікінґ. Командир полку Панір ранений, його заступав ком. Курцбах.

                  Щойно тепер я усвідомив собі, що значить добрий, загартований в боях вояк. Пригадав собі важкий вишкіл неслухняної чоти на Словаччині. Одного разу ми жалілися курінному командирові, що не можемо завести дисципліни. На це Курцбах заявив — «розстріляти одного для прикладу». Очевидно, ми до цього скрайного засобу не хотіли допустити, але, щоб зламати опір стрільців, я одного разу вийняв пістоля і майже був готовий вжити його в разі непослуху. Мій намір, мабуть, завважено, бо від цієї хвилини я не мав більше турбот. Правда, наша чота з-зовні не мала гарного військового вигляду, бо вояки не дбали про свій вигляд, зате в бою виявляли завзяття і братерство. Не залишали своїх ранених на долю і недолю, коли забракло амуніції, забирали її в убитих і йшли далі. В бою, — це були дійсно добрі й досвідчені вояки. Також, незважаючи на наші напімнення, співали тільки дві українські й одну німецьку пісню, а залюбки співали червоноармійські.

                   Згодом ми перейшли в околицю Гляйхенберґу і примістилися при штабі Курцбаха на північний захід від замку До наших завдань належала розвідка на тилах ворога та підкріплення заатаковних позицій. Ми розмістилися на різних пунктах, щоб вдень познайомитися з тереном, куди найкраще пройти вночі через ворожі лінії. Також відкривали ворожі скорострільні гнізда. Однієї ночі ми пішли за ворожі позицїі і без бою привели одного лейтенанта і стрільця. Ми також зауважили, що в одній хаті приміщується, мабуть, штаб червоної частини. Пішли і підтвердили наш здогад. Тоді заплянували наскок на хату, щоб знищити штаб. Наступної ночі одна група перейшла лінію і обстріляла штаб. Почалася перестрілка. Дес. Пилипенко наскочив на міну. Дес. Крук був убитий кулею з кулемета.

                    Війна добігала кінця. Нам не хотілося бути останніми жертвами війни, тому ми сповняли нашу службу вже «від біди». Ходили на патрулі, але вже не пробували переходити ворожі лінії. В день капітуляції наша чота заміновувала проходи й мости, щоб сповільнити рух ворога. В Юденбурґу чота розійшлася і кожний пішов промишляти на свою руку.

ПРИЧИНОК ДО ІСТОРІЇ УПА

Степан Онишкевич-Орест 
Командир Групи «Сян», УПА

                                                          (Продовження з ч. 1/74)

26.І./48

Дорогий Приятелю!
                                                      
                           Не знаю чи Тобі це подобається,  однак пишу.   Перед машеруючим куренем замайоріли хати. Дехто думав, що це вже Глухів. Командир Галайда буркнув собі піл носом: «Ага, це ті хатки, що при дорозі з Глухова на Пархач». Значить ще з два кілометри до Глухова.   О, добре знаю їх, бо ж не раз проходив коло них, виминаючи докучливих пограничників.  Тарахкання першої підводи дало знати, що вона, а з нею дві перші сотні вже на дорозі. Дорога вела в західньому напрямі. Та не довго туди посувалась цілість. Бо, минувши згадані хати, вона зараз скрутила направо, в чисто північному напрямі. В хатах було тихо. Ще далеко було до рана, то ж спали всі. Тишу ночі прорвало гавкання собак та скрипіт журавлів, — спрагнені стрільці гасили спрагу свіжою водою. Однак це порушення нічної тиші тривало недовго. Всього кілька хвилин. Коли курінь проходив попри тих декілька хат, скрутивши дорогою на північ, хати остались позаду,  а курінь опинився в чистому полі. Нічна тиша знову зацарювала над усім. В місячному сяйві, — зправа, яких 300 метрів від дороги чорнів ліс — це коліно пархацького лісу, що лучився  з куличківсько-белзькими лісами. Дорога  почалась спинатись легко вгору. Перед куренем на тлі неба зарисувався хребет горбка, що тягнувся зі сходу на захід, мерзла груда поверх  ослизла  та покрита місцями мокрим снігом, далась добре взнаки не тільки коням, але і піхотинцям. На щастя, по якомусь часі  «намацано» стежку, що бігла краєм дороги понад  ровом.  Піхотинцям  легше стало йти, натомість коні, хоч добре годовані, часто ставали. Перед прикрішими вибоями, яких було досить, погоничі мусіли добре наганяти їх, щоб часами не застрягли в ямі. Коли ж дорога стала чимраз стрімкіша, спинатись під гору то й вибоїв не стало і груди майже не було. Перед самим верхом горбка дорога скрутила наліво — на захід.  Та не на довго, всього яких 200 метрів. Після того на самому вершку знову повернула направо та вже аж до самого Глухова побігла в північному напрямі. Цілість посувалася дальше дорогою. Вояцтво машерувало краєм дороги, а підводи та верхові дорогою. Кожний наче відітхнув, коли дорога стала спадати легко вдолину, а перед ним замайоріло село. Значить, вже недалеко прийдеться   машерувати. Природа наче співдіяла тепер з куренем. Коли перші стрільці знайшлися на вершку горбка, досить велика та темна хмара заслонила місяць. Тим самим впавша тінь прикрила машеруючий курінь перед, певно цікавим оком польських вартових в Острові, що правоскіс лучився майже з недалеким вже Глуховом. Коли ж хмара відкрила блідолицього, то вже цілий курінь стояв в тіні хат — колонії Глухова. Від них до Глухова всього з пів кілометра. Наказано короткий відпочинок, але якнайтихіше поводитися. Тільки пси зраджували присутність куреня.   Наказано побудити господарів та позамикати собак до стаєнь. Тиша знову зацарювала. Тільки скрипіт журавлів та півшептані розмови заколочували її. Командири Галайда, Богдан, Влодко, Лисай з жандармерією, санітарні вози з лікарем Б. та санітарками, верхові з кіньми мали залишитися в тих хатах, то ж всі вони зайшли до хат, де вже побуджені господарі засвітили лямпи. Ранок зближався. Пора, коли вже на селі встають. Розгнузданим коням кинено пахучого сіна. До одної з більших хат командир Галайда покликав сотенних. Там ще раз пригадав їм про завдання кожної сотні, умовні знаки, клички, місце штабу та закінчив словами:  «Ну, в дорогу!   Забирайте свої сотні та машеруйте далі. О, вже ранок близько. Півні співають! Спішіться! Бажаю успіхів!» При тому кожному сотенному стиснув правицю. Салютуючи,  відійшли сотенні. В хаті осталось 4-ох командирів — Галайда, Богдан, Влодко, Лисай. «О, тут є  досить велика, прилична хата, хай же її займає лікар Б. зі своїми причандалами», — кинув командир Галайда та вийшов з хати подивитись, чи верхові коні їдять щось. Знову сприяла природа машеруючим вже без таборів трьом сотням. Хмарки щораз то заслоняли місяць і тим самим прикривали курінь перед цікавим оком ворожих вартівників. Сотні машерували в такому порядку, як мали наступати, перший ішов Корсак, навіть з ладунками мін, щоб замінувати залізну дорогу від сторони Кристинополя дальше йшов М22, що становив центр наступу, а за ним Бродяга, що наразі крив марш, а пізніше мав дати застави від Белза і Брюхова. Хмарки перестали закривати місяць, натомісць тінь хат властивого села Глухова сховала машеруючий курінь. Тихо посувалось стрілецтво вулицями Глухова. Жінки та дівчата виходили з хат і виносили свіже молоко та білий хліб. Радувались, що їх так багато, тішились, що Острів перестане існувати, той Острів, що вкоротці, порісши в пір'я, як першу жертву був би собі вибрав напевно поблизький сусідський Глухів. Стрільці находу пили дароване молоко та не менш смакували білий хліб. Побіч кожного пішого підбігала жінка чи дівчина, чекаючи на зворот горняти. Стрілець, випивши, дякував та звертав порожне горня. Вояки раділи та горді були, що саме їм першим прийшлося бути оборонцями рідного народу. В останніх хатах Глухова залишено три тачанки з кіньми під опіку господарів. «Максимчуки» понесли дальше самі свої «максими». Курінь переходив міст на Солонії, що зараз за селом. Вже не треба було хмарок, щоб прикривати ясність місяця. Він скінчив своє царювання, — зайшов. Його мало внедовзі заступити сонце. Всього кращого —Ст. К.
                                                                                                                                           26. І. 48

 Дорогий Приятелю!

Отже оповідаю своє. Не знаю однак, чи це Тебе цікавить. Тимніше стало надворі. Стрілецтво тихенько посувалось дальше. Нарешті перейдено й залізну дорогу. Чоло за пільною доріжкою стало скручувати на північний схід, — півколом обходити Острів. Сотня Бродяги досягла свого випадового відтинка. Корсак і М22 посувались дальше, однак М22 держав зв'язок з Бродягою. Коли сотня Корсака знайшлася на північ від Острова, на дорозі, що прямо на північ виходить зі середини села, в Острові счинився алярм. Почали бити в рейки та якісь бляхи. Чути було мужеські слова: «Алярм, алярм, вставати, алярм!» (по-польськи). Значить, зачули, кляті! Сотня Корсака бігом побігла на відтинок, а М22 зо своїми почав підсуватися під село. Почулась стірлянина. Широкий вогонь по цілому Острові вказував, що наші пробили ворожі застави, стійки та вдерлись в село. Темінь неба освіченою стала ясністю горіючого села. Стрілянина, тріскіт горіючих забудувань, крик мужчин, плач жінок, пискіт дітей - все злилось в одне, що творило несамовиту  музику. Ще далеко було до рана, а майже цілий Острів станув в огні. К-р Богдан саме тоді вийшов був з хати і був на подвір'ю. Побачивши вогонь, пішов до хати казати Галайді, що вже горить та що треба було б іти в лісок, на призначене місце для штабу.  «О, ще маємо час. Це тільки початок. Горить, хай горить. Перше згорить, а щойно тоді зачнеться робота: шукання похованих, озброєних «героїв» — говорить Галайда і дальше жартував собі з якоюсь санітаркою. Коли ж за кілька хвилин прийшов к-р Богдан і сказав, що таки вже цілий Острів в огні, Галайда на те повільно: «Ну, то кажи ладнати верхові;  жандармерія пішки може вже машерувати до того ліску. Скажи їм, хай розложаться розстрільною вздовж ліску, на краю, лицем до горіючого Острова». К-р Богдан пішов давати  зарядження. Жандармерія  пішла  в  наказаному  напрямі. Залишились тільки ті, для котрих були коні, і з тих, що пригадую:   Галайда, Богдан, Влодко, Лисай, Ожидач, Яструб. За кілька хвилин по відході жандармерії к-р Галайда енергійно встав, а дивлячись крізь вікно на горіючий Острів, процідив:  «Коні готові?»  «Так,  готові»   — відповів  к-р Богдан.  «Ну, їдемо!» — сказав Галайда і вийшов з хати, а за ним Богдан, Влодко, Лисай.

                 Надворі почало щойно сіріти. Остання темінь ночі вступалася перед наступаючим сонцем. Одначе надходячий день губився ще в ясності горіючого Острова. Командири підійшли до коней, скоро повскакували на них  і навпростець, через поля й луки ґальопом поскакали в лісок, що на схід від глухівської колонії. Напереді гнав к-р Галайда, держачи над головою в руці «емпі». Кінь його був мабуть найліпший, а він видно було їздець вправний. За ними шнурочком всі інші командири та Осі дач і Яструб з особистого почоту Галайди. Всього за декілька хвилин  їздці опинились всередині лісу. Розігріті добрі коні ледве можна було здержати. На наказ к-ра Галайди поприв'язувано їх до сосон і всі вже далі пішком пішли на північний край лісу. Зараз же на краю стрінули одного з жандармів, який зголосився на становище, в розстрільній по наказу.   «Ну, що бачили ви, чи чули? — спитав його Галайда.  «Нікого не було видно, крім лоскоту горіючих хат і незрозумілих голосів, з Острова нічого не чути» — відповів той та далі лежав на свойому становищі. Командири стояли на краю лісу та приглядались Островові; а до нього
всього яких вісімсот метрів.

                Коли дещо розвиднілось і ясність вогню щораз більше забивав назріваючий ранок — командир Галайда наказав розстрільній жандармів підсунутись ближче Острова, на луки, до найближчого рова. По  якомусь часі видно було як тут то там проскакував стрибками стрілець.   Кожний посувався обережно, бо не знав, що і де, за яким корчиком є, а зрештою й заблукані кулі час до часу аж від Острова долітали. Скоро та справно розстрільна жандармів зайняла нові становища в рові, що був яких 200 метрів від краю лісу. Передбачувано, що туди, на південь, буде дехто втікати з окруженого з трьох сторін Острова. Однак нікого не було видно. Аж нараз котрийсь з командирів гукнув: «О, дивіться, наче якийсь мужчина перейшов ріку і прямує в нашу сторону». — «Дійсно так — сказав Галайда і скоро додав — нічого, він скоро буде наш; наткнеться на наших жандармів». За кілька хвилин почувся голос котрогось із жандармів:  «Стій,  стій, стій!» Невідомий чоловік на хвилинку зупинився, але, не побачивши нікого, почав бігти в західньому напрямі, рівнобіжно до рова, до нашої розстрільної.  Другий жандарм крикнув ще три рази стій, а коли незнайомий біг таки далі, впав стріл і почулось тільки «Ой» падаючого незнайомого. За якийсь час привели тяжко раненого цивільного селянина до командирів на край лісу.  Показалось, що це був українець, який з жінкою, полькою, мешкав в Острові. Зайшов був туди ще звечора, щоб звідтам забрати решту свого майна, бо переносився до українського села Глухова. Сам собі винен, що тепер ранений! Бо ж на зазив наших повинен був станути, а не втікати. К-р Галайда казав перев'язати йому рану та відвести на санпункт, до тих хат, звідки виїхали були останньо командири. Два жандарми заопікувались нещасно раненим цивілем.   Після того Галайда сказав, що треба підсунутись ближче Острова, а навіть таки до Острова, бо щойно тепер треба сподіватися властивої роботи: витягування з пивниць, чи інших закамарків похованих, озброєних поляків. І по тих словах рушив сам вперед, а за ним всі інші. Всього доброго — Ст. К.

                                                                                                                                   26. І. 48

Дорогий Приятелю!

                         Отже подаю Тобі, як обіцяв. — Коли вже всі командири були в рові, в якому лежали жандарми на становищах, командир Галайда наказав посунутись вперед до чергового рова, себто яких 200 метрів знову вперід. Наказ виконали, командири остались ще в тому самому рові. К-р Богдан старався переконати Галайду, щоб до Острова не йти, зо згідно з пляном, який всі сотенні знали, начальне командування повинно було бути в тому ліску. «Можуть прийти якісь мельдунки чи що, то де будуть нас шукати?» — закінчив свої виводи Богдан. «А, що там мельдунки, як треба буде, то й там нас знайдуть» — говорив на це к-р Галайда — зрештою оставимо тут двох стрільців». — Таки поставив на свойому к-р Галайда і почав перший іти вперід. За ним інші командири. Але тому, що заблукані кулі щораз частіше свистали на тих луках, командир Галайда наказав своїм співдрузям розсипатись в розсипну. Таким ладом командири зайшли до другого рова і там полягали.

                     К-р Галайда покликав до себе к-ра жандармерії і наказав йому стягнути стрільців та піти зо всіма направо — в сторону Кристонополя — на стару ріку і там на мостах поробити застави. К-р жандармерії повторив наказ та відійшов виконувати його. Коли Галайда побачив, що наказ його виконано, наказав своїм друзям командирам і стрільцям посунутись дальше, аж до ріки Солокії. К-р Галайда ішов посередині. Першим зправа від нього був к-р Богдан, зліва від Галайди ішов стрілець Яструб. Цілість широкою розстрільною посувалась вперід. Не доходячи до Солокії перед цілою тою розстрільною повільним стрибком зліва направо поскакав собі зайчик. «О, якесь нещастя буде» — завважив котрийсь. «Дурні забобони», сказав к-р Галайда і майже не падаючи ішов далі. А кулі то вже мабуть і не заблукані щораз частіше свистали над головами. По якомусь часі розстрільна командирів дійшла до ріки Солокії. К-р Галайда знайшовся якраз коло мосту,  що рівно на південь від Острівського  костела. Міст був задротований. При південному березі кільчасті дроти були рідкі, натомість край мосту від сторони села був густо обмотаний кільчастим дротом, з того боку річки побіч мосту, за  дротами  сиділа  якась  жінка,   держачи на шнурку щось зо дві корови.  Двоє малих дітей тулилось до матері, плачучи. Сонце вже добре піднеслося на небі та стало злегка припікати своїми   слабими ще, ранньовеснянними проміннями. Острів догоряв, стрілянина не вгавала.  Чути було час до часу гострі вигуки — це мабуть командири в горіючому селі давали накази. К-р Галайда дав знак рукою, щоб іти за ним, та сам підвівся і підійшов до мосту. Проходити міст було небезпечно, бо він міг бути під  ворожою обсервацією. Незважаючи  на це, к-р Галайда швидко підійшов до мосту та став його переходити. Дротів не розмонтовував,  а тільки краєчком  мосту, притримуючись залізного поруччя, посувався мостом, можна сказати попри міст.   Ось так, спритно та скоро пройшов він міст та приляг вже на другому боці ріки за горбком недалеко жінки з коровами. В той сам спосіб попроскакували міст і інші командири: Богдан, Влодко, Лисай, а також Ожидач і Яструб. Всі вони на другому боці ріки засунулись з досить високого берега річки в корито ріки. Там на дні була вузька піскувата смуга, за якою щойно знаходилось властиве русло ріки.   Вода  чорна повільно посувалась  у  свойому  руслі  на схід. Пізнати було, що це гнила низинна річка.

                  Зорієнтувавшись, що міст не був під ворожою обсервацією, к-р Галайда наказав Ожидачеві та Ястубові роздротувати міст. Щасливо, не зауважені ворогом, згадані стрільці роздротували з обох боків міст. Жінка з коровами та дітьми свобідно  перейшла  через  міст та попрямувала,  аби  дальше від вогню та стрілянини, — «того пекла» — як вона казала. Галайда, а з ним всі інші стали посуватись в східньому напрямі.   Вони йшли один за одним по тому пісковому поясі: зліва від куль  охороняв їх високий беріг корита,  а  зправа клекотіла час до часу чорна каламутна вода річки.   В той час чути було коло костела нагальну стрілянину.   Правдоподібно ворожі недобитки схоронились до мурованого костела та звідтам думали боронитись. «В котрій сотні гранатомет?» — питав Галайда, пристанувши.   «В сотні Корсака при чоті Голуба»  поінформував  його к-р Богдан. «Треба  було  б  його підтягнути до костела» — докинув Галайда. І вже к-р Богдан мав когось висилати до Корсака за гранатометом, як в тому моменті Галайда додав:  «Ну, треба підсунутися під костел, там може є гранатомет, а як нема, то звідтам когось вишлеться. Отже так: я зі своїми хлопцями іду під костел, а решта остане тут, в кориті річки». І вже Галайда хотів іти, але к-р Богдан відізвався: «може б і я пішов з вами, я скорше пізнаю когось зі сотні Корсака, бо знаю майже кожного стрільця». — «Добре, то ходи» — казав Галайда і в ту ж мінуту знайшовся на високому березі,  за ним на беріг повискакували: к-р Богдан, Ожидач і Яструб.  Всі полягали на землі, бо кулі нарочні чи заблукані свистали понад головами. Лежачи к-р Галайда став розглядатися в терені; підшукати місце, куди б найкраще можна було підсуватись до костела. Кругом рівно, як на долоні, навіть глибшої борозди не було. Всього доброго —   От.   К. 
                                                                                                                                         26. І. 48


Дорогий Приятелю!                                           

                     Не знаю, чи скоро це одержиш, але я всеодно пишу. — Якраз з того місця, де лежав  Галайда з трьома своїми друзями,  аж  до  самого  майже  костела тяглись якісь  луки чи пасовиська.  Снігу на них таки вже не було, тільки де-не-де вилискуюча  до сонця  вода  вказувала, що там якась мала ямка. Кудою ж тут дійти до костела, коли часто над тими луками посвистували чи понадували на розмоклу землю ворожі, а може і свої кулі.   Найбезпечніше і найпевніше було піти ще далі на схід коритом ріки, чим дальше від костела, а щойно звідтам поміж горіючими чи недогорілими будинками чи садами дійти до костела.   Але це дорога, хоч певна, проте далека, окружна.  Все це роздумував к-р Галайда, оглядаючи терен. Відважний,  а навіть  «завідважний»,  як дехто завжди про нього говорив, к-р Галайда вибрав дорогу просту, через рівнинні луки, прямо на костел. Він прикликав до себе стрільця Яструба і став йому щось розказувати, показуючи рукою ріденький ряд тонких верб, що тягнувся в напрямку костела.    Після   того   скомандував:  «Посуваємось!  Яструб перший, я за ним, а далі к-ри Богдан, Ожидач». Зараз же стр. Яструб пробіг швидким стрибком до першої вербини. Тільки Яструб хляпнув на землю, а вже к-р Галайда собі зірвався і приспішеним кроком, схилившись дещо, «посувався» до тої ж вербини. Він якось «завідважно» це робив: не біг, не схилявся належно і не дуже то скоро падав коло вербини — хоч кулі досить густо свистали понад рядком тих верб.   Як тільки к-р Галайда опинився біля Яструба, Яструб енергійно зірвався і побіг до наступної вербини. За ним к-р Галайда. А за тим, коли перша вербина була вільна, проскакували к-ри Богдан і Ожидач. Кулі щораз то густіше свистали над рядком тих верб. Видно було, що вороги запримітили ту чвірку. Але Галайда на те не зважав, а, доскакуючи щораз до стрільця Яструба, кричав: «Сміло, сміло вперід!» І Яструб досягав чергової верби, а за ним всі інші посувались від верби до верби.

                     В той спосіб віддаль до костела все меншала. К-р Галайда наближався до наміченої мети: добитись в простій лінії до костела. За другим чи третім стрибком Яструба й Галайди по вербах став грати ворожий кулемет з костельної вежі. Загроза поранення чи навіть смерти когось із чотирьох була велика. Та проте к-р Галайда щораз кричав: «Сміло, сміло, вперед!» і чвірка посувалась дальше. Недовго й те одиноке, мізерне закриття служило просувній чвірці. Всього з п'ять верб — себто п'ять стрибків можна було зробити при помочі того «закриття» — тоненьких, голих верб. Бо яких 100-150 метрів перед костелом рідкий ряд тоненьких верб під простим кутом скручував вліво, зовсім не по лінії маршу чвірки. І вийшла така пропам'ятна ситуація: стр. Яструб і к-р Галайда лежали під тонкою вербою, один стрибок позаду під вербою лежав к-р Богдан, а далі позаду, також під вербою, лежав Ожидач. Ворожий кулемет з костельної вежі сік по вербах немилосердно, його вогонь зосібна ставав тоді нагальніший, коли хтось рухався під котроюсь з верб. Всі причаїлись, втискались прямо в землю, бо тонкі верби не давали майже ніякої охорони — чекали моменту, коли ворог буде змінювати розгріту цівку чи хоч випорожнений магазин. І швидко надійшов очікуваний момент. Стр. Яструб, а зараз же за ним к-р Галайда підірвалися зо землі і прожогом побігли вперед. К-р Богдан також підніс дещо від землі голову і хотів зриватись до скоку, та в тій хвилі ворожий кулемет пустив густу і досить сильну серію прямо в вербу, що під нею лежав к-р Богдан. Тільки густо падаючі гілячки остерегли к-р Богдана, що ворог «намацав» його. Він приліг до землі, немов хотів влізти в неї. Заледви по кількох хвилинах почув к-р Богдан від переду оклик: «ранений, командир ранений». «Невже Галайда?» — подумав к-р Богдан і підніс голову. Ворожий кулемет не стріляв, бо тут наш кулеметник сік по костельній вежі, а кільканадцять кроків від к-ра Богдана стр. Яструб і ще один стрілець несли Галайду, за ними ішов з санітарною торбинкою санітар. Принесли Галайду до к-ра Богдана. Той зірвався і аж охнув: «Галайда ранений!» — «Залягти, стріляти по костельній вежі, кулеметник цофнутися і заняти ліпше становище!», скомандував к-р Богдан, зорієнтувавшись нашвидко в ситуації. Кулеметник зайняв ліпше становище і відкрив вогонь по вежі. К-р Богдан почав розпинати на грудях вбрання Галайди. З лівого боку, під ребрами грудної клітки знайдено маленьку дірку; кров з неї майже не плила. «Дурниця, скоро буде здоровий — потішав Богдан охкаючого з болю к-ра Галайду — зараз перев'яжем і відставимо до лікаря». — Санітар став перев'язувати. Та по обличчі к-ра Галайди, який затиснув з болю зуби, видно було, що не тут його болить. Він то очима, то скручуванням голови говорив, що його болись десь інде. Вкінці промовив: «Там» і рукою показав на плечі. Раптом засвистіли кулі над групкою друзів, що давали першу поміч командирові Галайді. Ворожий кулеметник використав момент, коли наш кулеметник змінював диск. Позалягала групка, втискаючись в землю. На щастя, справний наш кулемтник скоро змінив диск і своїм цільним вогнем вгасив вогонь ворога. «Завертаємо до корита ріки» — скомандував кр Богдан, там безпечніше буде». Кулеметникові наказав без перерви стріляти по вежі, а сам зі стр. Яструбом, Ожидачем та ще одним стрільцем з сотні Корсака почали нести к-ра Галайду до корита річки.   Будь здоров Ст. К.

(Далі буде)

VІ-а СІЧОВА СТРІЛЕЦЬКА ДИВІЗІЯ

Петро Самутин

Генштабу, генерал-хорунжий   
                                     

     (До 50-тиріччя організації і формування дивізії, матеріяли до історії Українського Війська)

              В попередній частині нашої праці ми подали статтю начальника штабу дивізії св. пам. генштабу, генерал-хорунжого В. Змієнка, "Роля нашої дивізії в українській державній справі". Тому, що в діях дивізії відограло надзвичайну ролю місто Замостя, дозволяємо собі подати також статтю кол. начальника оперативного відділу св. пам. сотника Андрія Домарацького.

             "ОБОРОНА ЗАМОСТЯ". Для забезпечення успішних для поляків акцій під Варшавою польське командування вирішило на відтинку фронту Новоґеорґієвськ (Модлін — П. С.) -Львів потворити сильні опірні пункти, Красностав-Замостя, які могли б здержати на собі скупчені сили ворога й у випадку потреби вдарити в будь-якому напрямі.

              Творення вищезгаданих пунктів викликала тактика Буденного, якому тяжко було опертися, маючи одну постійну лінію, по прориві якої його дивізії вривалися на тили армії, несли там знищення і переполох, нівечили зовсім початі операції, наслідком чого і були постійні відвороти. Що і тепер большевики візьмуться за свій спосіб воювання та що Буденний візьме участь в операціях під Варшавою, польське командування передбачало, а радше сказати, при допомозі доброї розвідки знало напевно. Покищо Буденний був зайнятий Львовом, який також стояв перед упадком і, на щастя, прив'язав до себе Буденного на кілька днів.

           В ту пору VІ-а дивізія становила резерву ІІІ-ої польської армії й очікувала наказу вантажитися і від'їхати в розпорядження армії УНР, щоби там поповнити проріджені численними боями ряди і по змозі відпочити. Вищезгадані операції задержали від'їзд дивізії, яка замість вантажитись, одержала наказ негайно перейти до Замостя і приступити до його укріплення. Замостя мало стати опірним пунктом, який мусів принести знищення Буденного й успішне докінчений Варшавської операції. Для обсади Замостя була призначена 10-а польська дивізія, яка з різних причин не могла прибути на час до призначеного місця, і до її прибуття наша VІ-а дивізія мусіла заступити її, щоби не спізнитися з підготовою укріплення опірного пункту.

             19 серпня 1920 року наша дивізія прибула до Замостя, де, підпорядкувавши собі стоячі вже там етапові польські батальйони і технічні компанії, приступила до праці укріплення міста. Ворог держався ще досить далеко на схід від Замостя (держав пункти: Грубешів-Тишовці-Рахане-Верехане) і поводив себе пасивно. Щоби дати змогу віддихнути змученій дивізії і спокійно вести працю біля укріплень, наказано польським батальйонам 4/2 та 2-му Люблинському стати по одному в селах Завалля і Комарів, звідки обсервувати ворога й охороняти дороги: Замостя-Грубешів та Замостя-Тишівці. (Це були етапові батальйони — П. С). Така ситуація тривала кілька днів. 10-ої польської дивізії ще не було, а ворог уже почав діяти в районі Грубешів на 2-у леґіонову дивізію. Перед Замостям почав вести також сильну розвідку. Як виявилося пізніше, було це маскування серйозних, майбутніх операцій, про які і буде тут мова. Для точнішого виявлення ситуації у ворога — розпоряджено випади на Зубовіце, на Криніце, що по дорозі на Томашів. Оба випадові відділи знайшли згадані місцевості вільними від ворога. Між тим робота над укріпленням продовжувалася. В місцях, де найдогідніший достріл копано окопи, бо на викопання суцільного рова кругом міста не було часу, зате ціле місто оточувано навколо колючим дротом.

              Серед таких обставин наша дивізія отримує наказ почати вантаження, бо, мовляв, 10 польська дивізія вже в дорозі до Замостя,щоб змінити нас. Одна, 16-а, бригада встигла навантажитися і від'їхати. Зараз же по від'їзді бригади одержано зі штабу ІІІ-ої польської армії повідомлення, що Буденний дістав наказ негайно залишити Львів (Буденний Львова не зайняв — П. С.) і скупчити свою армію в районі Сокаль-Варяж, ударити на Замостя, а по зайнятті його, посуватися на Варшаву. З тим моментом Замостя стало дуже важливим, а можна навіть сказати рішальним чинником варшавської операції. Між іншим, в цей час до Замостя прибув 30-й піший полк 10-ої польської дивізії.

               27 серпня наша дивізія отримала наказ такого змісту: "VІ-й стрілецькій українській дивізії припинити вантаження і, підпорядкувавши собі всі польські частини в районі Замостя, створити групу і приняти на себе оборону Замостя. Всі прибуваючі до Замостя частини 10-ої дивізії підчиняти собі".

             27 серпня 1920 р. ситуація представлялася так: Ворог займав 44-ою п. дивізією в силі 2,000 штиків місто Грубешів, в районі Варяж-Сокаль були сконцентровані чотири кінні дивізії Буденного в силі біля 10,000 шабель, 2,000 штиків, 20 гармат та 200 скорострілів. Сили власні розташовано так: Етаповий польський батальйон 4/2 — займав село Завалля, а другий Люблинський — село Комарів. Останні частини групи (крім нашої 16 бригади і 30-го польського полку) та Етапний батальйон 3/7 були в Замостю. Донсько-кубанська бригада вирушила з Томашова до Тишовець, де мала охороняти переправи через річку Гучву і пильно стежити за ворогом у Варяжі, поруч якого стояла група польських військ під командою Станіслава Галлера, зложена з одної пішої і одної кінної дивізій, розташована в Ляшеві приблизно в 60 верствах на полудневий схід від Замостя, — наліво була друга дивізія леґіонова, скупчена в районі Грубешів-Грабовець. (Сім слів нерозбірливих — М. Б.). Кінна бригада, відступаючи, мала втягнути армію Буденного між другою леґіоновою дивізією і групою генерала Галлера, які мали вдарити на його фланги. По вирішенні цього наказано 30 полкові (польському — П. С.) 10-ої дивізії замкнути переправи через р. Гучву на відтинку Котуров-Тишовці і держати зв'язок з 2-ою леґіоновою див. 17-й бригаді VІ-ої дивізії стати в резерві в Горишові Руськім. Для зв'язку між штабом групи і 17-ою бригадою та 30 полком, кінний курінь (VІ-ої див. — М. Б.) мав виставити штафети, доки буде збудована телефонічна лінія. 16-й і 17-й гарматні курені стали на позицію за 30 полком. Панцерний потяг "Загончик" одержав завдання курсувати по залізниці Замостя-Вербковіце. Польський батальйон стягнено до Замостя, який разом з 6 технічним куренем і командантською сотнею нашої дивізії та Етаповим батальйоном 4/2 творили залогу Замостя. 2-й батальйон Люблинський залишився в Комарові.

                  Протягом 28 серпня прибули частини 10-ої дивізії — 31-й полк піхоти, дві сотні кінноти (дивізіон кінноти 10-ої польської дивізії — П. С), три польові батареї і два бронепотяги — "Мститель" і "Смерть".  Залога міста значно побільшилася.

              Задуманий плян втягнення Буденного між два вогні не вдався. Біля 20-ої години дня одержано донесення від командира польського батальйону, що Донсько-кубанська бригада, розбита під Тишовцями, відступає на Замостя. Рівночасно панцерний потяг "Загончик" доносить: що ворожа кіннота в силі 1,000 табель і трьох гармат посувається через місцевість Дуб в напрямку на Мйончин.

              По одержанні цих відомостей наказано 17-й бригаді і 30 полкові, які стояли над річкою Гучвою, загнути своє праве крило, а у випадку цілковитого відрізання їх від штабу групи, долучитися до другої леґіоноівої дивізії. По вищезгаданих розпорядженнях рішено очікувати ворога в Замостю, довкруги якого укріплення були вже закінчені. В 24 годині того дня ворог устиг уже заняти сильними передніми відділами сс. Мйончин і Лабунє, виперши звідтам польський батальйон і Донсько-кубанську бригаду осаула Яковлева. Із 17-ою бригадою і 30 полком зв'язку вже не було: вони були відрізані.

              29 серпня о 1-й годині ночі наказом були стягнені всі відділи групи до міста за дроти і їм визначено участки оборонної лінії кругом Замостя. Замостя, як стара фортеця, безперечно, надавалася на оборонний пункт. Це невелике, густо забудоване містечко, в якому сходяться три шосейні шляхи, що полегшує довіз. Околиці його в більшості відкрита рівнина. Західня частина його загороджена малою річкою Лабунькою. По обох її сторонах тягнеться тяжко прохідне болото. В деяких місцях воно зовсім недоступне. Північно-східня сторона суха та горбковата. На тій же стороні недалеко від міста тягнуться два поздовжні густо засаджені деревами села: Майдан і Шопінек. Закриваючись ними, ворог міг, незамічуваний залогою, вигідно скупчувати свої сили, а рівночасно використати ті села на вихідні пункти до наступу. Досить вигідний підступ був ще і з півночі від села Сітанець. Укріплення міста — це групи окопів з одним, а в деяких місцях з двома рядами колючих дротів, які захоплювали і обидва передмістя Замостя, — Любельське і Нову Осаду.

               Другою оборонною лінією були призначені відгалуження залізниці, які ведуть до казарм і на Заваду, яких насипи могли служити заслоною відступаючим. Третя й остання оборонна лінія це старі мури міста. Всі оборонні участки були сполучені зі штабом групи телефонічно з централею при штабі, від якої тяглися дроти до проміжних, що були в Люблинських касарнях, в Новій Осаді і на станції Замостя. До артилерійського обсерватора, який містився на ратуші міста, був окремий дріт. В цей час група в Замості числила 3,200 штиків, 200 шабель, 40 кулеметів, 12 гармат і 3 бронепотяги. До Замостя наближався ворог в силі біля 10,000 шабель, 2,000 штиків, 20-ти гармат і 200 кулеметів.

               29 серпня, о годині 2-й ночі наказано випади на Мйончин і Лабунє, де ворог став ночувати, з ціллю захоплення полонених і зібрання точних даних про ворога. Випади удалися. Захоплено полонених і частину обозу. Випадові відділи вернулися в призначений час з новими втратами. До ранку ворог підтяг вже головні сили і почав спочатку розвідками, а відтак і сильними наступами вишукувати слабі місця і добрі підходи з полуднево-західної частини міста. Того дня повів ворог пробний наступ розгорнутим кінним строєм.

                Ціль його була випробувати витривалість залоги, яка виявилася спокійною і, підпустивши ворога під дроти, прийняла його, якслід, кулеметним вогнем. Всі спроби ворога того дня покінчилися невдачею для нього. Залога стала певною себе. По невдалих наступах ворог розташувався в селах Жданів, що на полудні, в Калиновці на полудневий схід і Майдан та Шопінек, що на північний схід від Замостя. Вся група, крім відтятих попереднього дня ворогом 17-ої бригади і 30-го полку, знаходилася за дротами, кожний в свому місці. Резерви розміщені були в цегельні, в Люблинських касарнях, біля в'язниці і виході з міста на Щебрешин. Батареї стали на площі між містом та касарнями, уставивши гармати так, що в любому напрямку можна було відкрити вогонь більшістю гармат. Лише одна сотня кінноти перебувала поза укріпленням в селі Гижа, звідки вела розвідку на села Бартатичі-Седлісько-Плоське-Мокре, де покищо ворог не виявився. Бронепотяг "Смерть" курсував між станцією Замостя та станц. Завада. "Загончик", на лініях залізниці на Грубешів і Люблинські казарми, а "Мститель" — по дорозі з Завади на Красностав. Ніч з 29 на 30 серпня минула в обосторонній перестрілці між заставами та підходячими розвідками.

                 День 30-го серпня відіграв в операції під Замостям найважливішу ролю. Ранком того дня наказано розвідати всі сусідні села. Розвідка зголосила присутність ворога в селах: Майдан, Шопінек, Калиновці, Жданов, Плоське і Седлісько. Роз'їзд, що під'їжджав під Седлісько, доніс, що чув сильний бій нашого бронепотягу на ст. Завада. Туди негайно був післаний бронепотяг "Смерть" для виручки та йому вже не вдалося доїхати до Завади, бо рейки між Завадою і Замостям ворог успів знищити. Значить, ворог робив глибокий обхід, сподіваючись відходу залоги. Замостя неначе було вже окружене. Залишався наразі лише один отвір на село Сітанець, яке, однак, о 15-ій годині ще того ж дня було також заповнено ворожою кіннотою.

              За пів години по зайняттю с. Сітанця пірвався останній телефонічний дріт сполуки зі штабом польської армії. Тепер група, відтята від світу, мусіла або витримати, або впасти жертвою диких буденнівців.

             30 серпня, о год. 16-й ворог почав готовитись до рішучого наступу, для чого стягав велику силу в село Сітанець. Намір ворога був ясний — удар з боку того села. Тут і терен для наступу підхожий.  З нашого боку першій лінії та резерві наказано суворе поготівля . Артилерія залоги вже обстрілювала  ворожі відділи, що стягувалися до вихідних пунктів. Точно о 19-й годині того дня ворог почав наступ від с. Сітанець зразу в кіннім, а потім у пішім строю. Оба наступи були відбиті  кулеметним  вогнем, а скупчена в селі резерва, під градом наших гранат розбіглася. Загальний вислід наступу був той, що від ворога, який був так рішуче відкинений залогою Замостя, не можна було сподіватися поновлення  наступу, а залога почувала себе сильнішою по другій удачній пробі щастя. Однак небагато часу далося на втіху удачею. Біля 21-ої години ворог по сильній гарматній підготовці почав ще завзятіший наступ, але вже зі сторони с. Гижа на північно-західню частину міста. Для приковання до місця резерв залоги, вів рівночасно наступи на станцію та інші відтинки. Наступ цей мав вирішити долю оборони. Ворог наступав уперто й одчайдушно. Залога трималася спокійно і, певна невдачі ворога, наносила йому щораз більші  втрати. Біля години 24-ої ворогові  вдалося завдяки темряві прорватися через дроти коло села Яновиці. Польський батальйон, що стояв на цьому відтинку, почав хитатися. Для ліквідації прориву негайно вислано передостанню резерву,  яка рішучим контрударом викинула ворога з-під міста за дроти. Так закінчився безперервний 7-годинний бій о 2-й годині ночі 31-го серпня.

             Навколо Замостя стало тихо. Направлено дроти, все приведено до порядку. Залога, повечерявши, стала відпочивати по важкій праці. Частина людей навіть лягла спати, знаючи, що цієї ночі ворог вже не посміє підходити під місто. Кругом вдоволення. Від самого майже Києва це перша для Буденного несподіванка. Він, що досі не знав невдач, цілою своєю армією не міг покищо здавити горстки, яка, замкнувшись у Замості, відважилася ставити йому опір і не пускала під Варшаву, де на нього ждали сотні тисяч червоноармійців.

               В місті тихо і темно. Годину тому було воно освітлене вогнем вибухів гарматних набоїв, попід вікнами домів свистіли рушничні та кулеметні кулі. По вулицях час-від-часу маршували відділи козаків. Це підходили резерви загроженим бойовим відтинкам. Де-не-де і деколи гналася повною риссю повозка з набоями до окопів. Часто можна було почути крики гуртка людей: це в обозі між них впали випадково ворожі набої. Населення міста завмерло, переселилося у підземелля, хоронячись від гарматніх вибухів.

               Коли залога хоч наполовину відпочивала, в штабі групи праця продовжувалася. Не можна було залишити ворога у спокою, та ще так близько міста. Наказано о год. 3:30 зробити випад на с. Гижа з полудня, з фільварку Свинки. (Одно слово нерозбірливе — М. Б.). По 4-й годині заснув кожний там, де сидів. Замовкли апарати, які недавно безнастанно дзвонили. Лише вартовий старшина ходив по кімнаті оперативного відділу і час-від-часу інформувався про ситуацію в окопах. З усіх відтинків голосили: "спокій, нічого нового". Біля 7-ої години одержано вже донесення від випадового відділу, що село Гижа вільне від ворога, який залишив там сліди панічного вимаршу: по кватирах залишені сумки, нестягнений телефонічний дріт і т. п. (Це підтвердило і місцеве населення). Значить ворогові грозило щось з півночі. Догадувалися, що це 2-а бригада 10-ої дивізії або 17 бригада (українська — П. С.) нашої дивізії і 30-й польський полк — відрізані ще 28 серпня — пробиваються на Замостя, щоб допомогти обложеним. Рівночасно з прибуттям донесень стало чути сильну кулеметну стрілянину в районі села Лабунь. Це група генерала Галлера спішила виручати залогу Замостя. Недавно закінчений нічний бій вона чула і бачила, як рвалися над Замостям ворожі шрапнелі. Не знали однак, чим закінчилося: видержали чи загинули. Приблизно о 8-й годині того самого дня одержано повідомлення, що в районі Сітанець і Майдан помічено панічний рух ворога, що хтось з півночі напирає на ворога. Так і було: з Красностава йшла 2-а бригада на відсіч. (2-а бригада 10-ої польської дивізії — П. С).

               О годині дев'ятій прибув уже для зв'язку від генерала Галлера відділ уланів з донесенням, що частини їхньої групи вирушили в напрямку на Шопінек і Сітно з метою відтяти ворогові відступ на схід. Замостя скінчило свою ролю. Почалася операція, ціллю якої було знищення  або захоплення в полон армії Буденного. Того ж таки дня генерал Безручко (тоді ще полковник) передав усі польські частини, які входили в склад його групи, їх безпосередньому командуванню, а сам одержав наказ відійти з дивізією до Красностава, де навантажитися і від'їхати в розпорядження Армії Української Народньої Республіки. Дивізія їхала до своїх, залишаючи за собою одротоване, окопане та горде на перемогу над кілька-кратно сильнішим від себе ворогом, Замостя. Кожний козак і старшина вертався до своїх веселий і певний себе, знаючи, що якслід репрезентував Українську Армію через довший час перебування дивізії в складі Польської Армії. Багато польських міст і сіл, через які проходила наша VІ-а дивізія, а найбільше та найчастіше Замостя будуть згадувати нас лише добрим словом.         

 Олександрів, 8-го лютого 1921 р. 
         
                                                                                                                        Домарацький




___________________________
                     Примітка: Цю статтю написав старшина оперативного відділу штабу VІ-ої Січової Стрілецької дивізії УНР сотник Домарацький для ювілейного збірника дивізії в І-шу річницю іі існування (сторінки збірника — 29 по 36).

                    Збірник VI-ої дивізії на 96 сторінок з 5-ма схемами і 5-ма таблицями та з численними рисунками видав Культурно-Освітній  відділ  дивізії як окреме спеціяльне число  дивізійного тижневика "Нове Життя" з датою 8-го лютого 1921 року шапірографним друком  (ч.  33)  в таборі  інтернованої дивізії в м. Олександрів Куявський, Польща. Статтю Домарацького із згаданого збірника переписав М. Битинський, майор і колишній   начальник   Культ.-Освіт.   відділу  штабу VI. дивізії 5. VII. 1961 року в Торонті, Канада.