ПРО ДЕЩО МАЛОВІДОМЕ ВІДНОСНО ДИВІЗІЇ „ГАЛИЧИНА"

Роман КОЛІСНИК 
            
                               Дивізія „Галичина" - це унікальне явище. Бо така собі звичайна дивізія, без геройських подвигів, створена з українців і названа проти їх волі „галицькою", зайняла таке визначне місце в післявоєнній публіцистиці. І тим самим популярності?..

                                Про неї написано дуже багато книг, статтей, оцінок, опіній англійською, німецькою, еспанською, російською, польською мовами, створено фільми - правдиві і фальшиві - інтернет повний світлин, пропаґандивних афішів і статтей. Також нахабних невиправданих або брехливих нападів. Величезна більшість позитивно представляє Дивізію та її вояків.

Чому?

                               Багато залежить від поширення відомостей, тобто пропаґанди. І так першу „пропаґанду" зробив для Дивізії Сталін зараз після війни на конференції у Потсдамі, вимагаючи від англійського прем'єр-міністра Черчілла видачі дивізійників, що були в той час у таборі в Італії. Про Дивізію Черчілл почув вперше. І від того часу вісті про Дивізію сипалися, як зерно з діравого мішка. Були й серйозніші причини, а найважливіше це те, що то була єдина українська дивізія у Другій світовій війні, яка колола гостро, як колька спину, ворогів українства.

                              Ось деякі дані про Дивізію, які часто перекручують або пишуть протилежне. І то навіть українські історики. Наприклад, В. Косик.

                               Твердять, що проф. Володимир Кубійович став ініціятором Дивізії. Написав навіть прохання в тій справі до губернатора Галичини Вехтера у Львові. Дійсно, проф. Кубійович старався про створення не дивізії Ваффен СС, а військового українського з'єднання. І писав у тій справі не до Вехтера, а до генерал-губернатора Ганса Франка у Кракові. Однак не отримав жодної відповіді.

                                Ініціятором був Вехтер. Бо прийшов до переконання, що тогочасна німецька політика на Сході Европи, без участи й прав ненімецьких народів, принесе крах Німеччині. Тому він найперше добивався дозволу на творення української дивізії. Але Гіммлер вперто наполягав, що вона буде „галицька" в рамках військ СС. Це затвердив і Гітлер, бо без його дозволу нічого не робилося. Перед проголошенням творення Дивізії Вехтер звернувся до проф. Кубійовича, провідника Українського Центрального Комітету, єдиної леґальної української організації у Генеральній Губернії, про підтримку, даючи до зрозуміння, що німці створять дивізію й без участи УЦК, але тоді українці не матимуть жодного впливу на її вояцтво. Це було можливим, бо німці вже проводили в Галичині т. зв. „дикі набори" до своїх військ. Після наради з іншими організаціями, головно з ветеранами Визвольних змагань, УЦК погодився підтримати творення Дивізії. Тоді українська сторона висунула певні вимоги, які Вехтер не всі прийняв, бо не мав на це повноважень. Але деякі були прийняті, напр., українським греко-католицьким священикам дозволено бути капелянами в Дивізії. Також створено Військову Управу.         

Завдяки Дивізії були деякі користі.

                               Дивізія дала можливість патріотичній молоді до певної міри вибирати своє майбутнє. А воно було: йти в УПА, яка не могла прийняти більшої кількості добровольців; бути покликаним до будівельної служби на тяжкі роботи; бути вивезеним на роботи в Німеччину, що була під постійним бомбардуванням альянтів; чекати на прихід більшовиків і загальну мобілізацію. Це стало критичним після приходу більшовиків до Галичини на весну 1944 р. На засіданні Військової Управи 21 червня 1944 р. зголошено новий наплив добровольців. „Переходять навіть фронт і йдуть у Дивізію". „З Бучаччини вже є добрий полк , - звітував сот. Володимир Марків, уповноважений ВУ на Бучаччину.

                                Добровольців до Дивізії ніколи не бракувало. У Запасному полку зареєстровано від червня 1944 до квітня 1945 - 20 тис. добровольців.

                                Інша користь - це та, що дозволила багатьом українським діячам і патріотам виїхати на захід у транспортах, організованих ВУ і УЦК, і так врятуватися від каторги, а то й смерти перед совєтами. Також так склалося, що підчас дислокації Дивізії у Словаччині, було врятовано багато українських біженців, яких комуністичні партизани захопили. І, врешті, на заході опинилося понад 15 тисяч молоді з Дивізії, що сильно скріпило діяспору, бо велике число з них осягнули вищу освіту й стало у проводі й активі еміграції.**
                                 
Щодо загально прийнятої назви „СС Дивізія Галичина".

                                 Чужинцям у військах СС Гіммлер заборонив називатися СС-манами. Він твердив, що вони тільки тимчасово служать у військах СС. Замість ,,СС-ман", чужинців та їхні формації називали „Ваффен". Наприклад, назва німецької дивізії почаналася: SS-Panzerdivision... А українська чи пак галицька: Waffen-Grenadierdivision... Так само називали військові ранґи. Німець був SS-Unterscharfuehrer, а український десятник -Waffen-Unterscharfuehrer. (Військо СС мало свої особливі назви ранґів, відмінні від вермахтівських). В українському розумінні така практика виглядала нікудишня, а навіть смішна, бо як переложити, наприклад, підстаршинську ранґу Waffen-Unterscharfuehrer: „Збройний десятник"?

Назви Дивізії.

                             Напочатку Дивізія називалися „галицька ч. 1", але в листопаді 1944 її офіційно дозволив той же Гіммлер переназвати на „українську ч. 1".

Закидають, що вояки Дивізії присягали вірність Гітлерові.

                             Українські вояки, як і вояки інших ненімецьких формацій, присягали послух
 головнокомандувачеві збройних сил, яким у той час був Гітлер, з додатком: „у боротьбі проти більшовизму". Вермахтівці присягали головнокомандувачеві і канцлерові (голові німецького уряду). Знову ж німецькі „СС-мани" присягали вірність особисто Гітлерові.

                               Наприкінці війни Дивізія вийшла формально з лав війська СС, коли генерал Павло Шандрук заприсягнув її вояцтво на вірність українському народові й назвав 1-ою Українською Дивізією Української Національної Армії.

Чому така назва: Українська... Української...?

                               Бо в той час ген. Шандрук переговорював з Білоруським Національним Комітетом щодо переведення 1-ої білоруської дивізії з військ СС доУНА.
                                                                                     .
Злочини, приписувані Дивізії.

                                Провірювали Дивізію різні комісії західних держав, включно з канадською Комісією під головуванням судді Жулья Дешена. Вислід: всі ствердили, що нема жодних доказів про злочинність Дивізії.

                               Совєтські чинники, поза пропаґандою, не подали ані одного випадку злочинної поведінки дивізійників. На вимогу видачі, у відповідь їм, цей факт підкреслювали західні власті.

                                Зрештою, дивізійникам дозволено леґальну еміґрацію до усіх держав на Заході, включно з Канадою і США.

Трагедія під Бродами.

                                Ходили різні чутки: пропало 15 тисяч українського цвіту, німці невишколених вояків Дивізії післали під Броди як гарматне м'ясо ітеде. Насправді під Бродами було 11 тис. вояків (полки мали по два батальйони), яких вишколювано цілий рік, і її озброєння для такого типу дивізій - було модерне.

                                З-під Бродів до Дивізії повернулося понад три тисячі (Польово-запасний батальйон не був оточений). У совєтський полон попало понад 2 тис, як було подано в тогочасних радянських часописах. До УПА перейшло прибл. 3 тис, що подано на конференції в Києві 1992 р. з нагоди 50-річчя створення УПА. Полонених дивізійників при переслуховуванні СМЕРШ-ом розстрілювано на місці. Тому деякі перебиралися у вермахтівські уніформи й змішалися з німецькими полоненими та повернулися до Німеччини, коли німців звільнювано.

                              Деякі змішалися з населенням, яких згодом сексоти видалали.

                               Деяких мобілізували до Червоної армії. Бодай двом вдалося повернутися до Дивізії з фронту. (Олег Островський написав спомин Водила молодість. Василь Петровський написав спомини: „До історії 4-го полку").

                               Геврик Григорій, учасник боїв під Бродами, став героєм СРСР.*** У Дрогобичі стояв його пам'ятник, який здемонтовано влітку 2009 року.

                               Все таки, в 1992 році Галицьке Братство начислювало коло тисячу членів, хоч не всі дивізійники вступили в його члени.

                               Для порівняння українських втрат по другому боці фронту: мобілізованих українців при приході совєтів брали й часто уже через тиждень неозброєних і часто неуніформованих, посилали у перші хвилі наступу проти німців. О. Довженко дивився один раз на таких „чорносвитків" (в цивільному одязі) у наступі й... заплакав. А відомий радянський письменник Анатолій Дімаров вважає, що в Украні було два масштабні геноциди -1932-33 і коли радянські війська визволяли УРСР.


Яка сьогодні ситуація в Україні?
                  
                              Упівців і дивізійників не визнано ветеранами Другої світової війни. Зате було визнано, очевидно для пенсії, приблизно 12 мільйонів „ветеранами Великої вітчизняної війни і праці", включно з каґебістами й карателями українських патріотів. Ходив жарт, що ветеранами війни вважають усіх, які були народжені в Україні до 1945 року. Їх очолював член ЦК СРСР і КПУ росіянин, генерал-лейтенат Іван Ґерасімов (нар. 1921 р. Башкирський АР СРФРС, помер 2008 р. в Києві). Тепер Організацію ветеранів України очолює комуніст Петро Цибенко (нар. 1949 р.). Вчитель Цибенко є уже „поствоєнний ветеран". Під час останніх президентських виборів рада Організації офіційно заявила, що підтримує кандидатуру Комуністичної партії Петра Симоненка.

                                Від 1997 року існує Всеукраїнське об'єднання ветеранів, до якого належить теж Братство кол. вояків 1-ої УД УНА. Його очолює академік Ігор Юхновський. Основна мета Об'єднання - осягнути примирення між усіма ветеранами Другої світової війни в Україні.

                                Володимир Малкош, голова Станиці дивізійників в Івано-Франківську, писав, що влада в незалежній Україні поставилася до дивізійників гірше, ніж комуністи. Бо указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 вересня 1955 року дивізійників було амнестовано „як ізммєнніков Родіни".

                                 А щодо президента Ющенка. Коли його запитали про УПА і Дивізію, він відповів: Та що ви, це небо і земля!

                                  Але останній головнокомандувач УПА Василь Кук, немов Президентові у відповідь, в лютому 2007 року, заявив:

„І УПА і дивізійники боролися проти совєтської комуністично-більшовицької чуми, яка ордою сунула на Україну. Безумовно, треба знати різницю поміж УПА і дивізією „Галичина", але треба трактувати їх однаково, як героїв України. Указ Президента України В. Ющенка 879-2006 від 14 жовтня 2006 року проливає світло на відтворення справедивості стосовно воїнів УПА, але, на мою думку, це треба розуміти, що повинна бути відтворена історична справедливість стосовно всіх учасників національно-визвольного руху в Другій світовій війні, в тому числі повинні бути й дивізійники".****


Часи міняються.

                                  У Тернополі є „Вулиця вояків Дивізії Галичина"; В Івано-Франктвську - дві вулиці: „Української Дивізії Галичина" і „Дмитра Паліїва". В Україні Дивізія тепер набирає популярности, особливо серед молоді. Дивізійний левик став „класним".

 _________________________________
* Д-р Василь Верига у книзі За рідний край, за нарід свій. (В-во ім. О.Теліги, Київ, 2006) зібрав короткі дані про понад 900 кол. дивізійників, які відзначилися у діяспорі.

** Володимир Ґоцький: „Рекрутський кіш "Вісті комбатанта, ч. 5-6,1993.

*** Народився 30 листопада 1925 року в Дрогобичі. Був мобілізований до Червоної армії, в якій став командиром чоти кулеметів. Згинув 29 березня 1945 року.  29  липня 1945 року був   нагороджений  званням  Героя Радянського Союзу.

**** Див. Військо України, ч. 10, 2008. Див. новий указ Президента Ющенка, ст. 16.

ЩО СТАЛОСЯ НА ВЕРЕЦЬКОМУ ПЕРЕВАЛІ?

Кілька слів про те, як II Річ Посполита розстрілювала своїх громадян-українців

Справжній кінець історії цих громадян II Речі Посполитої української національности, яким на Верецькому перевалі в Карпатах без суду вкоротили життя державні органи власної держави, настав щойно 14 вересня 2009 р. Йдеться про перепоховання тлінних останків Січових стрільців Карпатської України. Так називали вояків Карпатської Січі, яка від листопада 1938 р. до березня 1939 р. складала збройні сили Карпатської України-державного утворення, що постало на Закарпатті в березні 1939 року.

Карпатська Україна впала під ударами угорської армії, яка мала своїм союзником (не тільки дипломатичним) Польщу. Натомість Карпатську Україну підтримали українці з Галичини, громадяни Польщі. Принаймні кількасот з них стали в ряди Карпатської Січі та збройно боролися за цю малу українську державу. Угорці, подолавши армію Карпатської України, частину полонених січовиків-галичан передали своїм союзникам-полякам. Польська жандармерія доставила їх на територію Польщі 17 березня 1939 року. Зупинившись недалеко від кордону, на Верецькому перевалі, польське військо розстріляло приблизно 500-600 українців. Убивство було незаконне й таємне. Жертви поховано не на цвинтарі, а в кількох великих ямах поза сільською територією, неподалік таких населених пунктів, як Нова Розтока, Верб'яж, Петросовця, Жупани, Лази.

Аж до 2008 р. про цю подію майже ніхто не згадував. Зрештою, це масове політичне вбивство плянувалося як винятково таємне, бо воно становило найвищий злочин держави щодо власних громадян. Найімовірніше, це було найбільш численне вбивство власних громадян, яке в мирний час вчинила тодішня польська держава.

Після повідомлень мешканців сіл на Верецькому перевалі, які запам'ятали факт розстрілу, там почала свою роботу Державна міжвідомча комісія у справах увічнення пам'яти жертв воєн та політичних репресій при Кабінеті Міністрів України. У жовтні-листопаді 2008 року Комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань пошуку поховань „Доля" отримало доручення комісії провести пошук місць поховань вояків Карпатської Січі на Верецькому перевалі. Дослідження проводилися в околиці села Жупанів Сколівського району на Львівщині та коло Верб'яжа Воловецького району Закарпатської области. Виявлено перші масові поховання. За повідомленням прес-служби комісії, „аналіз остеологічного і речового матеріялів засвідчує, що в могилі були поховані здебільшого молоді люди, одягнуті в теплий, сукняно-шерстяний одяг цивільного і військового крою.

Знайдено залишки шкіряних поясних ременів, а в одному випадку - рештки офіцерської портупеї. На ногах збереглися чоботи і черевики військового зразка".

У церемоніялі перепоховання цих тлінних останків взяли участь керівники Державної міжвідомчої комісії, Львівської та Закарпатської облдержадміністрації та обласних рад, Сколівської та Воловецької райдержадміністрації та районних рад.

* * *

На 20-му році свого існування Польща 1939 р. неухильно прямувала до авторитаризму. Одним з проявів таких намагань було вкрай негативне ставлення до представників інших національностей, зокрема українців і євреїв. 1938 року проводилася насильна полонізація Холмщини. На 1940 р. польські урядові чинники передбачили тим же шляхом вирішити українське питання в Люблінському воєводстві. На Верецькому перевалі в Карпатах 17 березня 1939 р., у мирний час і без суду, невідомо внаслідок чийого рішення втратили життя кількасот польських громадян. На сьогодні в Польщі жоден історик нічого про це ще не написав.
Багатьом воїнам Армії Української Народної Республіки, які емігрували, Польща стала другою батьківщиною. Коли 1939 р. треба було рятувати державу, вони самовіддано боролися з німецькими загарбниками: біля 200 тис. з них поповнило ряди ВП, біля 8 тис. загинуло, 100 тис. потрапило у німецький полон, а майже ЗО тис. у совєтський.

Богдан ГУК, 
(„Наше слово")

ЖОРСТОКОСТІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Петро ГРИЦАК

Після досить довгої кампанії взаємного обвинувачування й ображування, ряду пограничних інцидентів між Німеччиною та Польщею та підписання договору між Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 року, вже 1 вересня почалася Друга світова війна. Вона різнилася від попередніх тим, що велику ролю почало грати наставлення обох держав до власних досить численних (після Версальського договору) меншин. Їх Польща мала 30-40% і намагалася цей відсоток брутально зменшити, а з другого боку, таке трактування меншин приводило до компліктування військових дій.

Виховання молоді у школах та „Домах людових" у Польщі в дусі, що „вони є чимось кращим", давало почин до неприємних, нераз брутальних, виступів. Відомою була „пацифікація" українських сіл польським військом* у 1930 році й терористичні виступи польських „корпо-рантів", наприклад, корпусу кадетів, супроти українців при відповідних нагодах. Подібно трактовано й інші меншини, в тому німецьку.

Більше відомим став інцидент 3 вересня 1939 р. в Бидґощі, де мало згинути 5400 німців з рук польських місцевих активістів  ¹. Мало це ніби початися після обстрілу німецьким місцевим населенням відступаючих відділів польської армії. Все одно, через знищення такого великого числа цивілістів протягом одного дня вказувало на попереднє плянування тої акції. Німці пізніше поширювали цю вістку та подали, що поляки вбили до 60 тис. цивільних німців підчас „вересневої кампанії" 1939 року.

У відповідь на те та на попередній мнимий польський напад на радіостанцію Ґлівіце,** німці почали поляків трактувати як „під- чи півлюдей" (Untermenschen) під час окупації. Уведено „збірну відповідальність" та брали закладників. Їх просто ловили на вулицях та стріляли, звичайно 10-ох за одного вбитого німця.

Поляки сподівалися чомусь легкої і скорої перемоги, бо вірили своєму урядові, що були „сільні, зварці, ґотові", як теж під впливом радієвих передач з Лондону. Тому за програну війну почали звинувачувати меншини. Це було згідно з політикою Лондону, щоб тримати окуповані території у стані „цивільного непослуху та безперервного кипіння".

Хоч урядово толеровані чи інсценізовані протиукраїнські виступи вже нераз перед тим мали місце, але збройні виступи проти українців почалися надобре у жовтні 1939 року, наприклад, у селі Тарнавка біля Переворська. Це тому, що такі акції проти німців були приписувані українцям, та були по-драконськи карані, через збірну відповідальність супроти місцевого українського населення. Ті, колись „самодіяльні" групи активного спротиву, потім зорганізувалися у відому Армію Крайову, яка фактично на власну руку провела відверте повстання у Варшаві 1944 року. Це коштувало до 200 тис. життів цивільного населення та спричинилося до великого пошкодження міста з його історичними пам'ятками. У місті тоді поголовно згинула досить численна українська громада. Між ними був також кузен автора цієї статті Михайло Грицак, за фахом правник, що мав там крамницю.

Деякі польські автори порівнюють долю Варшави з визволенням альянтами Парижа і Риму, які зазнали мінімального пошкодження. Тому приходять до думки, що причиною повстання могло бути нераціональне звільнення нарослої роками взаємної ненависти, підсиленої напруженою воєнною атмосферою. ²
                
Нахил поляків до спонтанного вияву гніву показався спеціяльно в Перемишлі 1918 року та у Львові, коли так звані „орленята" та люмпенпролетаріят, підбурений ксьондзами, виступили проти української влади, помимо вимагань більше уміркованих елементів з польської сторони, щоб дійти до якогось перемир'я чи порозуміння. Бо перебрання влади українцями деінде пройшло цілком спокійно. Замість признати, що це були (хоч зроблені в добрій вірі) акти заборонені міжнародним правом і воєнними законами, знову в наш час, 10 серпня 2009 року Нови Дзєннік написав про такого героя С. Веселовського, що брав активну участь в „обороні" Львова у віці 9 літ, а потім став командиром американського літаконосця. ³

Відомий нахил поляків пишатися певними сумнівними сторінками своєї історії. В популярній „Трилогії" кривавої війни XVII століття Г. Сєнкевича є докладні описи нелюдської кари - „саджання на палі" полонених козаків, не уживаної жодним іншим культурним народом. Ославлювана „Барська конфедерація", яка довела до гайдамаччини й масових кар та ампутацій (лівої руки, правої ноги і т. д.) місцевого населення, була спочатку бунтом розпаношеної шляхти проти власної польської влади, так як і „Листопадове повстання" 1831 р. У II Речипосполитій першого президента вбито, другого прогнали в перевороті у травні 1926 р. Вбивство міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького*** призвело до широких арештів українських націоналістів („випростовцуф", по-польськи) та спорудження польського концентраційного табору в Березі Картузькій, що довело до сильного зросту престижу Степана Бандери. Це було початком нової „моцарствової" політики останнього міністра закордонних справ Й. Бека, який твердив, що Карпатська Україна - це загроза для світового миру.

Автор Л. Стома каже, що духовна спадщина (більше, як 400 років) страшної, нідеінде не практикованої в Европі, панщини, й загально поширеного пияцтва довели більшість польського сільського населення до отупіння, відчаю та неконтрольованих вибухів гніву як проти власного шляхетського проводу, так і проти меншин. Відомі є „мазурська різня" 1846 р., а ще у 1937 р. поліція застрелила 42 селян („хлопів" - каже автор) ² як наслідок селянського страйку.

Жорстокі дії 27-ої Дивізії АК на Волині підчас Другої світової війни довели до неприємних польсько-українських подій, яких 65-ліття було офіційно святковано в Польщі.

В окупованій Німеччині поляки назагал дуже погано поводилися супроти післявоєнного місцевого населення, ніби в заплату за трактування поляків під час війни. В університетськім місті Тюбінґені, де тоді автор цієї статті перебував, напали польські активісти на український табір і декого серйозно потурбували під претекстом, що ніби вони мають право до українців як польських громадян. Місцева французька окупаційна влада дуже гостро на це зареаґувала і потрактувала їх як скрайно небажаних ворохобників. Подібно поводилися люди з СРСР (т. зв. „ости"). Дуже скоро, одначе, їх перевели до окремих, суворо контрольованих, таборів та вивезли „на родіну".

Помимо очевидних осягів (перший неіталійський Папа римський був поляк Войтила, В. Шимборська дістала нагороду Нобля з літератури), поляки мають схильність до непотрібної жорстокости і нахабности навіть супроти своїх братів-поляків, а особливо до українців.
Опінії німців відносно поляків, тобто загальна малокультурність і нехіть до співжиття з іншими цивілізованими народами, були так само проголошувані поляками у відношенні до українців у 1930-их роках, що репрезентували тодішні настрої польського народу.

Тому не дивно, що тепер появилися на ті теми книжки та навіть окремий фільм Неславні байструки⁴, де жорстокість у війні графічно представлена режисером Тарантіно.**** Автор допису до широко читаного журналу Ньюсвік, де це було поміщено, Д. Мендельсон,⁵ твердить одначе, що у фільмі ті речі є сильно перебільшені і перекручені, що є шкодою для зрозуміння правдивої історії Другої світової війни.

Відзначення 70-ліття початку тих страшних подій формально відбулося на Вестерплятте 1-го вересня 2009 року (Фільм Неславні байструки був найбільше популярним в останній тиждень серпня 2009). На святкування прибуло десь 20 голів держав. Путін зробив деякі критичні завваги щодо пакту Ріббентропа-Молотова, кажучи що причиною до вибуху війни були як намагання Німеччини відкинути обмеження Версальського договору, так і численні необдумані провокативні виступи поляків проти німецької меншини.

Дипломат Ян Шембек, заступник останнього польського міністерства закордонних справ, сказав у своїх споминах, що якою нерозумною сьогодні не видавалася б польська урядова політика у 30-их роках, вона була такою, як того вимагала публіка. Бо інакше, уряд би опинився „на ліхтарні". „Не вірите, то прочитайте тодішні польські часописи", - додав.

До т. зв. „масакр" цивільного населення могла дати почин польська адміністрація Галичини під намісником Коритовським ще в 1914 р., коли розпочалися масові репресії проти некомбатантів під маркою боротьби з москвофільством. Людей, а головно українців, масово арештовано, вішано, й висилано до карного табору Талергофу. Активним при тому було мадярське військо. Все це є описане знаним автором Я. Гашеком, який тоді перебував у Перемишлі, де 15 вересня 1914 р. відділ мадярської кінноти зарубав на вулиці „На Бузька" 43 арештованих підозрілих, заохочуваний до того вигуками міського шумовиння.

Ті справи був порушив в австрійському парляменті тодішній посол від Перемишля Володимир Загайкевич. Заявив, що боротьбу з москвофільством „на скору руку" перемінено на поширене шиканування галицьких „русинів" (як тоді називалися українці), руками мадярів, яких багато в той час стаціонувало в Галичині. До мадярів, як до „братанків", польська адміністрація завжди мала симпатії. Ті "справи" нераз були згадувані в українській пресі та в книжках (І. Нагаєвський).

В якомусь дивному засліпленні польська скрайно неґативна політика супроти всіх меншин продовжувалася навіть після Мюнхенського арбітражу 1938 р. Висилано диверсійно-терористичні групи на Карпатську Україну, щоб сіяти безпорядок і замішання, ніби як „доказ"некультурности українців і їх нездібности до організованого політичного життя.


Використана література:   

1.  Gregorz Nowak: "Szlakiem niemieckiej  irredenty, Przeglad  Polski" Nowy Dziennik, 7.10.2009.
2. Ludwig Stomma. Polskie zludzenia narodowe, "Sens','Poznan, 2006.
3. A. Nava,s: "Bohater dwoch narodow"Nowy Dziennik, 8.10.2009.     
4. Quentian Tarantino: "Inglorious Basterds" Newsweek.                    
5. Daniel Mendelsohn: "When Jews Attack','AtewsweeA:, Aug. 4,2009.   
6. Udowalendy. Truth for Germany (The Guilt Question of the Second World War), Kolle Druck, Oldendorf, Germany, 1981.


____________________________________
* Уживання війська проти мирного цивільного населення є проти міжнародних законів і договорів.
** Наприкінці серпня 1939 року група озброєних людей напала на радіостанцію в місті Ґлівіце, на території, що тоді належала Німеччині. Вони передали в етер чистісінькою польською мовою звернення до поляків Сілезії повстати проти Гітлера. Після короткого бою нападники зникли, залишивши труп, зодягнений у польську військову уніформу. Гітлер використав цей інцидент як привід до нападу на Польщу. І лише на Нюрнберзькому процесі з'ясувалося, що на німецьку радіостанцію напали переодягнені офіцери гітлерівських спецслужб, аби спровокувати привід до війни. Прізвище вбитої людини, до речі, так і залишилося невідомим.
*** За одною версією, Б. Пєрацького вбив Мєчислав Ружанський, у якого пан міністер звабив дружину (Див. ВК, ч. 2, 2007, ст. 76).
**** У фільмі показано, як американські парашутисти єврейського походження діють у підпільних акціях проти німецьких окупантів у Франції перед висадкою альянтів у червні 1944 року.