РІД КРАТІВ

Ген. Михайло Крат

Вибране зі спогадів з розділів "Рід Кратів" і "До 1917 року"

Мушу дещо написати про рід Кратів, бо тільки походження й родові традиції були спричинниками того, що я, можу сміливо сказати, блискучий старшина царської армії (в 24

роки від народження - підполковник і кавалер ордену св. Ґеорґія), опинився в українській армії, і від того часу (грудень 1917 р.) в той чи інший спосіб служу Україні, або українській справі. 

Різні переказували мені родові легенди про походження роду Кратів та про шляхетство, але певним є те, що предки наші з давніх давен служили в українському Гадяцькому полку і були шляхтичами, та що прадід мій Григорій Крат приділений був до 6-го Чернігівського козацького полку в 1812 році, коли цар Олександер І для заспокоєння самостійницьких настроїв "малоросійського дворянства" дозволив формувати українські козацькі полки, Так Москва, коли їй грозила небезпека (Наполеон), обдурювала нашу шляхту надією на поворот козацьких вольностей та привілеїв.

Прадід мій Григорій Матвійович не хотів ділити Красної Луки (нашого родинного гнізда) поміж дітьми, а все зоставив старшому синові Архипові; а Огієві, моєму дідові дав освіту й наказав "служити цареві", бо земля всю родину не вигодувала б. Так наш рід поділився на Архиповичів і Огійовичів. Перші були не тільки по крові, але й по цілій своїй культурі, а часто і з переконань українцями, а Огійовичі, до котрих я належу, не завжди визнавали себе українцями, забули рідну

мову, розповзлися по всій Росії й тільки приналежність до "дворян полтавской губернії" в'язала їх з рідною землею та українським народом.

Дід мій Огій служив недовго в Павлоградському гусарському полку. Потім вийшов "в отставку" і був начальником таможні (митного уряду) на австрійському кордоні в Тауроґені та Новоселицях з титулом "дєйствітєльний статскій совєтнік".. Як казав мені батько, дід не міг без сліз читати підпільного тоді Шевченка, однак всіх своїх синів (мав їх багато) віддав у науку до Полоцького кадетського корпусу, тільки наймолодшого хворобливого Юрія - в гімназію в Ковні.

Батько мій Микола Огійович скінчив цей курпус в 1872 році, а два роки пізніше почав службу в царській ґвардії - в Лейб-ґвардії Єгерського полку. Не мав він нагоди пізнати свій нарід й бути його вірним сином так, як і його сестра та всі його брати, за виїмком згаданого Юрія, що до корпусу не був принятий, після закінчення гімназії вступив до Петербурзького університету. Там познайомився зі студентами, свідомими українцями й сам став щирим і свідомим українцем. Служив у Петербурзі, але кожного року їздив або в Полтавщину, або в Галичину, навчився  української мови й був активним членом петербурзької "Громади".

.. Перші десять років мого життя в батьківському домі поклали печать на цілу мої істоту. Мушу сказати, що мама наша любила нас (трьох синів) дуже і завжди була до нас ніжною матір'ю. Але чомусь ми більше любити батька, його суворий погляд, насуплені великі брови, з-під котрих споглядали добрячі, такі хороші блакитні очі. Головною прикметою батька була справедливість і строгість у відношенні до себе й своїх найближчих. Своєю суворістю змушував тих, кого любив, до чесного життя. До того треба додати вплив батька на вкорінення поняття чести, військового гонору й любови до традицій.

Коли батько мій в рр. 1900-1904 був командиром 132-го Феодосійського полку в Катеринославі (полк цей складався майже виключно з українців), я цілими днями, з дозволу батька, але на журбу мамі, перебував з солдатами, заприязнився з багатьма, навчився українських пісень і почав говорити по-українському. Навіть у одній з моїх дитячих "драм", що проходили, розуміється, на тлі військового життя, офіцери говорили по-російському, а солдати по-українському.

В 1902 р. віддали мене в кадетський корпус в Сумах. Це був молодий корпус; коли я вступив, було в ньому тільки три кляси. Будинок корпусу був збудований на кошт відомого мецената, купця Харитоненка, а тому 25% кадетів в ньому могли бути сини купців. Отже, корпус різнився від іншим тим, що був "всесословний", різноклясовий (тоді ще суспільство ділилося на касти). Під час побуту в Сумському корпусі написав я інсценізацію "Пропавшої грамоти" Гоголя і її виставляли на кадетській сцені. Всі "актори" говорили по-російському, але багато висловів було тих, що я їх пізнав під час свого попереднього знайомства з "феодосійцями". Кадети залюбки співали українських пісень, навіть "в строю" (в рядах). Прикмета певного українства була досить помітна в Сумсьому корпусі, але я тоді не міг ще її оцінити, бо батьківський дім провадився по-російському, а з українством наша родина мала стільки спільного, що родинні козацькі спомини та захоплення Гоголем. Пам'ятаю, я також страшенно був захоплений повістю Авенаріуса "На Москву", в котрій описувалася Січ часів Сагайдачного. В корпусі почав я тяжко хворіти; треба було їхати до Петербурга на другу вже, тяжчу операцію. Без операції щасливо (завдяки молитвам мами - так вірила ціла наша родина) обійшлося, але до Сум я вже не вернувся, а став десь взимі 1905 року кадетом четвертої кляси Першого кадетського корпусу в Петербурзі.

З тих часів пригадую революцію 1904-1905 років - страйки на залізниці, бунт одного полку в Бобруйську, маніфестації в Петербурзі, похорон офір революції і усилену військову охорону в день відкриття першої Державної Думи. Тоді у дворі Першого корпусу стояли напоготові ескадрони Лейб-ґвардії Драґунського полку.

.. В Петербурзі жило багато моїх родичів, переважно з руки мами, яких я міг щонеділі відвідувати, якщо впродовж тижня в чомусь не провинився або не дістав поганої оцінки

з науки. Приходив я в суботу, ходив на Всенічну, вранці на Службу Божу, вдень до театру чи музею, а ввечері повертався. Ті візити у родичів були для мене дуже приємні. Відвідини у

згаданого раніше брата мого батька, Юрія Огійовича, були надзвичайні. Він мешкав далеко від центру міста, говорив по-українському (я не все розумів), співав мені українських пісень під акомпаньямент фісгармонії, показував українські книжки й газети, часом давав мені їх із собою. Дядя Юрій, як я його звав, поклав у мою душу початки української свідомости. Я читав "Кобзаря", читав історію Аркаса й "Літературно-Науковий Вісник".

Був дядя Юрій дуже гостинний, й тому до нього часто приходили студенти-українці, гуторили, співали, дискутували. Я бував на тих зібраннях, але до мене, як до кадета, та ще такого, що не володів українською мовою, не могли ставитись прихильно. А все ж оце читання книжок і газет та присутність на студентських гутірках мали свої наслідки. Я цілковито усвідомлював собі, що належу до українського народу так, як належали мої предки. Конкретних наслідків тої свідомости не було жадних, бо в той час ніхто з гостей дядька та й він сам не думали про самостійну Україну, а про боротьбу з царатом за вільний розвиток української культури, і то разом з російськими революціонерами.

.. Перший кадетський корпус містився в колишній палаті Меншікова, любимця Петра І. В кімнатах зберегли всі меблі царського фаворита. Поруч з ними був музей з експонатами, що свідчили про 175-літню історію корпусу. Кожний куток був там просяклий старовиною. В церкві знаходилася Євангелія гетьмана Мазепи, що Меншіков пограбував був на Переволочні. Притвор церкви був оббитий чорним мармуром, на котрому вирізані були імена та прізвища кадетів, що впали в боях, починаючи від Кунерсдорфу й Цорндорфу, а кінчаючи, як я був кадетом, Японською війною. Виховували там лицарів, відданих тронові й своїм полковим штандартам та

знаменам перш усього й понад усе. Розуміння батьківщини було на другому пляні поза тими двома святощами. За ними йшли дворянські, родові традиції.

Ось, чому по революції 1917 року, коли зникли спаплюжені ідеї російського монархізму, а знамена полкові десь забрали для переробки на революційні республіканські, мене нічого не лучило з Росією, а родові шляхетські традиції привели мене на службу Україні.

Після закінчення корпусу, а після нього - Павловської офіцерської школи в 1911 році, служив я у Пскові, в 93-му піхотному Іркутському Великого Князя Михаїла Олександровича полку. З тим полком і рушив я на фронт із початком Першої світової війни в 1914 році.

Блюмфілд Гіллс, грудень 1952.