МОЯ ЗУСТРІЧ З СЛ. ПАМ. ГЕН. Т. ЧУПРИНКОЮ-ШУХЕВИЧЕМ

Ю. Калина-Лопатинський

Спомин, виголошений на XII З'їзді Об'єднання гсол. Вояків УПА в Торонті в травні 1979 р.

27 грудня 1944 року. По щасливім парашутнім приземленні, ми відсвяткували Різдво 1945 року в околиці Калуша, а 10 січня, скеровані командиром Гасином, подались "по лінії" в дорогу до квартири командира Грицая, який знав місце постою командира Шухевича. Віддаль коло 100 км. ми пройшли за три ночі. Зголосившись у ком. Грицая, на другий день під проводом сотника та трьох стрільців з охорони ком. Грицая, подались в дорогу. Прибувши в околицю Бібрки, ми чекали два дні на виклик. Це було напередодні Йордану і ми рано пішли над річку де тамтешній священик посвячував воду. День був морозний а земля була покрита снігом. Ціле село облягло береги річки і спів "Во Йордані хрещається" розлягався по цілій долині. Відправа і спів зібраних селян і озброєних партизан та якась чарівна тиша що панувала довкруги, зробила на нас величезне враження. Ми не сподівалися, що в цей бурхливий воєнний час, коли валився цілий світ, існує ще клаптик землі, де панує такий спокій.

Нас примістили на квартирі, де господиня гостила нас різними йорданськими пісними стравами, які ми заїдали з надзвичайним апетитом. Господиня з усмішкою приглядалась нам та все припрощувала брати більше. Нас опустив цілком встид і ми, користаючи з запрошення, просили добавки.

Вечером прийшло двох кур'єрів і перевели нас на друге село. Залишивши нас на квартирі, наказали чекати, Вечером цього ж дня, коли вже добре стемніло, прийшли по нас два стрільці і, запитавши про наші псевда, забрали мого товариша з собою. За якихось 15 хвилин прийшли знову і забрали мене.

Ми вийшли в темну ніч та пішли на третю хату, що була цілковито затемнена. Ввійшовши до середини, я завважив, що всі вікна були заслонені коцами. За столом сиділо коло 8 людей. Я зголосив свій прихід на Рідні Землі та заподав мої завдання тут, як рівнож зголосив, що ми з собою привезли. Командир Шухевич сердечно розцілував мене та представив мене решті присутніх. Командир почав випитувати про нашу дорогу та скоки з парашута. В дальшій розмові ми перейшли на загальну політичну та українську ситуацію. Командир сказав мені, що більшовики вже зайняли Краків. Нарешті командир запросив мене на Святойорданську вечерю, що її вони уряджували в цьому ж селі. Моя зустріч тривала коло 40 хвилин. Після мене покликали нашого третього друга.

На вечері було присутніх коло 35 осіб. Всі сиділи за одним великим столом та гостились йорданськими стравами. Було гамірно та весело. Я оповідав різні пригоди з концентраку та в який спосіб я туди потрапив. Присутні жартували з мене за моє приземлення — як то зачепився на високому грабі і не міг зійти на землю. Пам'ятаю, що один друг з відділу пропаганди, знаменитий артист-маляр, зробив олівцем мій портрет, який мені вручив по вечері. Між присутніми було багато друзів, яких більша частина вже не живе. При вечері ком. Шухевич сказав мені, що завтра він їде у львівську область на зустріч і візьме мене з собою, щоб я мав змогу побачити відділи УПА, які є в околиці та був присутній при обговорюванні деяких справ з львівським обласним проводом.

Однак, наш виїзд протягнувся ще на кілька днів. Одного вечора ми рушили в дорогу. Три пари саней, на одних ком. Шухевич, я та кілька стрільців, а на інших двох — решта охорони командира. Ми їхали, оминаючи села. Ніч морозна, зоряна, лиш час від часу загавкають собаки, чуючи нашу валку. Над ранком заїхали на опущену лісиичівку, де задержались, бо в сусідньому селі якраз йшла облава та чути було постріли. В лісі селяни ладували на сани дерево. Заїхавши на лісничівку, командир скликав селян та повідомив їх, що ніхто з них не може опустити лісничівки доки в сусідстві йде облава. Селяни зрозуміли про що йде мова і заявили, що будуть тут аж доки не смеркне. Лісничівка була розбита, без вікон та дверей. Мороз буз сильний, так що по якомусь часі стало досить холодно. Убезпечивши лісничівку, ми цілий час ходили, щоб бодай трохи загрітись. Десь по полудні одна з господинь, яка приїхала з валкою селян по дерево, прийшла до нас та співчуваючи, що ми так мерзнемо, витягнула з-за кожуха пляшку та й каже: "Напийтесь троха хлопці, буде вам тепліше". Подякувавши, ми скористали із знаменитої самогонки і це нас трохи розігріло. Під вечір ми відпустили колону селянських саней, а самі пустились у дальшу дорогу. В дорозі я довідавсь, що ми їдемо до Миколаєва, який був віддалений яких 20 км. від Львова. Прибувши туди ввечері, ми застали членів обласного проводу. На нарадах обговорювали різні справи, між іншим також справу створення із Закерзоння окремого Краю, бо новостворена границя між Україною та Польщею утруднювала львівському обласному провідникові виконувати його службові обов'язки та наражала його при кожному переході кордону на небезпеку. Так велика віддаль не давала йому змоги часто відвідувати терени Закерзоння. На його думку, найкраще було б створити з теренів окремий Край та підпорядкувати його окремому проводові. Ці аргументи переконали ком. Шухевича і він обіцяв провідникові Золотареві цю справу розв'язати. При тому також обговорили підготовку місць для висадки парашутистів та місць для допоміжних летовищ для евентуального приземлення літаків. Я подав їм як вибирати місця на приземлення літаків та як їх маркувати огнищами для легшої орієнтації для летунів. Наради тривали до пізнього ранку. Перебувши тут ще один день, ми під вечір відправились в дорогу назад. Вернувшись назад в Бібреччину, я ще кілька днів був разом з ком. Шухевичем. Там зустрів я тоді ком. Шелеста, з яким був разом у курені Соловея. По кількох днях я розпрощався з ком. Шухевичем, з яким я ще мав зустріч перед своїм відходом на Захід.

***

Чи наші сподівання на конфлікт між альянтами і росіянами були реальними, чи були лише плодом нашої фантазії?

Про це дуже цікаво пише у своїй книжці "Черчільс Джермен Армі" Артур Сміт, професор історії в Каліфорнійському університеті. Він подає цілком новий образ стратегічних плянів у повоєнній Европі, яка підтверджує, що сподівання конфлікту між альянтами та росіянами було дуже реальне.

У листопаді 1954 року у виборчій окрузі Черчіля — Вудфорд, відбувались святкування у дівочій гімназії, на якій мав бути вручений подарунок жінці Черчіля. Цю нагоду використав Черчіль, якому надходив 81 рік життя, щоб виголосити відповідну політичну промову. У своїй промові він ствердив, що наступила велика зміна у давній приязні партнерів 2-ої світової війни. Багато осіб здавало вже собі справу із загрозливого положення на міжнародній арені і що він сам вже в 1950 році заявив у парляменті, що без новоозброєної Німеччини Европа не може бути в безпеці. З гіркотою він згадував, що його пересторогу назвали тоді безвідповідальною.

Продовжуючи свою промову, Черчіль сказав, що ще перед закінченням війни, коли німці вже тисячами здавались альянтам в полон, він вислав телеграму до маршалів Монтгомері та Александра, наказуючи подбати про те, щоб німецьку зброю не нищити, а заховати, щоб у відповідний момент можна було її віддати німецьким воякам, з якими прийдеться співпрацювати на випадок дальшого наступу більшовиків.

Публіка прийняла його заяву як жарт. Не так було з пресою. Почались запити, критика та інтерпретації в парляменті. Монтґомері, що в тім часі був в Америці, став центром запитань журналістів — чи це правда, шо він одержав таку телеграму. На дебаті в парляменті Черчіль заявив, що у випадку дальшого посування росіян на захід, він був готовий остерегти їх та вжити німецьких полонених як союзників, бо він знав, що Британія сама буде змушена готовитись до протидії. Цікаво також те, що після уступлення Черчіля, Атлє продовжував його політику та держав німецьку воєнну силу, готову до війни аж до 1946 року. В 1947 році, коли вже розброєно німецькі збройні сили, багато політиків та військовиків шкодували цього поспішного кроку.

В 1943 році провідні політики Заходу почали серйозно задумуватись над можливостями, що більшовики можуть зайняти цілу Европу самі. Сталінґрад і російський наступ на думку деяких англійських істориків повинні були змінити політику альянтів та надати її нового напрямку. Треба було прийти в якийсь спосіб до перемир'я з гітлерівською Німеччиною чи то сепаратним миром чи, на випадок упадку Гітлера, підпорядкуванням решти нім. армії, та спільними силами протиставитися дальшому маршові більшовиків. З другої сторони альянти побоювалися, що Німеччина може договоритися з більшовиками, тим більше, що вони мали інформацію про такі спроби Рібентропа, а після висадки альянтів в Африці, також і Мусоліні.

Побоювання альянтів перед сепаратним миром між Німеччиною та Радянським Союзом, а також ще не готова висадка у Франції, спричинили проголошення в Касабланці Рузвельтом про прийняття тільки беззастережної капітуляції Німеччини. Тим потягненням Рузвельт думав зв'язати росіян та унеможливити сепаратний мир між ними та Німеччиною. Однак це проголошення, що було зроблене без попереднього порозуміння з Англією, дало від'ємні результати. Різні німецькі круги, які бажали примирення з альянтами, побачили, що не може й бути мови про сепаратний мир.

Щоб бути приготованим на різні можливості, альянти рішили в 1944 році робити десант, що мав назву "Оверлорд". На випадок скорішого розвалу Німеччини, підготовано і скорішу висадку під назвою "Ранкін".

Щоб не допустити більшовиків далеко на захід, Черчіль був за те, щоб десант, проведений в 1943 році в Італії, зміцнити і щоб він був спрямований через Балкан на Відень і Прагу. Та американці заперечили цей плян, притримуючись пляну висадки "Оверлорд". Тоді Черчіль  і Монтґомері намагались переспорити плян висадки "Оверлорд" так, щоб головні сили наступу повести через Бельгію та Голляндію, а вломившись до Німеччини, прямувати на Берлін. Айзенгаувер переспорив однак плян наступу з Франції широким фронтом проти німців. І якщо напочатку Айзенгаувер був за зайняттям Берліну, то пізніше він чомусь змінив думку і в телеграмі до Монтґомері сказав, що Берлін для нього — це лише географічне поняття, а він таким є цілковито не заінтересований. Ці всі непорозуміння приводили до напружених відносин між англійцями та американцями. Англійці закидали американцям брак зрозуміння для пов'язання політичної і військової стратегії, тому цим вони лише утруднюють  ведення війни. Думку військового  історика Болдвіна, який сказав про американських військовиків, що вони військово помірковані, але політично слабі, поділяло багато англійських старшин.

На конференції в Тегерані вже весь час були напружені відносини між росіянами та англійцями. Сталін цілий час докоряв Черчілю та його військовому шефові штабу Брукові. У своїх споминах ІН КОНВЕРЗЕЙШЕН ВІС КЕНЕТ ГАРРІС, баронеса Асквіт оф Ямборі пише, що вона лиш один раз бачила Черчіля так прибитого. На запит, що йому так долягає, Черчіль відповів: в Тегерані я перший раз пізнав, що ми є страшно малий народ. Тут я сидів з одного боку відгороджений російським медведем з розпростертими лапами, а з другого боку великим американським буйволом. Посередині сидів бідний малий англійський осел, який, одинокий між трьома, знав правильну дорогу додому.

Ніхто краще від Черчіля не знав, що Англію чекає ще рішучіша боротьба після закінчення війни. Змінились правила гри і навіть гравці були інші. Америка, як найсильніша потуга, держала кермо в недосвідчених руках, а Радянський Союз, неначе льодова гора, зближався до серця Европи. Черчіль, бажаючи якнайшвидше випередити росіян, доручив Монтґомері зайняти північну Німеччину, а саме якнайскоріше зайняти Лібек для дальшого наступу на Данію, щоб в цей спосіб не допустити росіян до опанування Балтику.

1 травня 1945 року адмірал Деніц зайняв пост головнокомандуючого збройними силами та керівника нім. держави. Для нього найважнішою справою було якнайдовше вдержати східний фронт та перегрупувати сили так, щоб уникнути, мірою можливости капітуляції перед росіянами, а віддатися в руки альянтів. З дій англійців та після наладнання зв'язків з Монтґомері він побачив, що англійці в якийсь спосіб торпедують концепцію Рузвельта — беззастережну капітуляцію. Використовуючи це, Деніц своєю частинною капітуляцією до англійців знівечив плян беззастережної капітуляції, та тим самим врятував мільйони німецьких вояків та цивільного населення перед російською окупацією і полоном.

В травні 1945 року на території, що її зайняли Монтґомері та Александер, було понад 3 мільйони німецьких солдат в повному озброєнні. Монтґомері створив навіть німецькі військові округи під німецьким командуванням з малим штабом, що його очолював німецький маршал Буш, який був прикріплений до головної квартири Монті. Цей штаб керував всіма німецькими збройними силами на території Монтґомері, отже англійці не мали жодних адміністративних клопотів з такою великою кількістю німецького війська.

Однак, натиск на Черчіля та англійський військовий апарат з домаганням розпущення військових частин та ліквідації Деніца як німецької адміністрації, зростав. Крім більшовицьких протестів долучились до них і голоси американської та англійської преси, як рівнож інтерпретації в англійськім парляменті, які не давали спокою Черчілеві. Нарешті американське міністерство війни наказало арештувати Деніца та цілий його уряд.

Чи справді Черчіль був готовий ужити німецьких вояків по 8 і 9 травня 1945 року для здержання дальшого наступу більшовиків, — запитує Сміт? На підставі дотеперішніх джерел можна думати, що Черчіль був дуже близький до виконання цього задуму, якщо б він мав яку-небудь підтримку із сторони своїх воєнних партнерів.

І так очікувана збройна інтервенція Заходу проти росіян не здійснилась з ініціативи Америки. Впевнена в своїй силі завдяки атомній бомбі — Америка думала, що вона зуміє вдержати більшовиків у рамках, та тим самим забезпечити світовий мир.

На жаль, ми є свідками як після II світової війни, по 34 роках, ситуація змінилась на гірше і сьогодні російська льодова гора не лише загрожує Европі, але її холод вже добре відчувається в цілому світі.

Після прийняття капітуляції Німеччини в Раймс і Берліні 7 і 8 травня 1945 року, щойно 5 червня підписано капітуляційну деклярацію, зладжену з Німеччиною всіма альянтами. Тільки Англія, котра перша оголосила Німеччині війну, не була присутня на підписанні капітуляції в Берліні.