РУШНИЦЯ В ЛАВІ

Валентин Сімянців

              Так помаленьку ми попрощалися з Поділлям і опинилися на Київщині. Сам я народжений та до того часу прожив на Лівобережжі на Харківщині та ще й сто кілометрів на північний схід від Харкова — туди під кордони. І оце вдруге переходив Україну вздовж. Перший раз зі сходу на захід і то більше у вагонах, а тепер зі заходу на схід верхи на коні. Кожна з областей має свої особливості. На Поділлі мене здивували кам'яні огорожі — не наші хворостяні тини. Кидалась в очі більше загальна українська свідомість та европейськість населення: більше капелюхів на людях, а не картузів, черепиці більше на дахах. І вже зовсім нове — в містечках жидівські хати і крами навколо головних майданів. Де ж таке на Харківщині, де і взагалі жида не побачиш, хіба почути можна, що жиди в місті є.

                На Київщині теж середини містечок в жидівському посіданні. Ми, кіннота, мало бували в містечках, бо потребуємо фураж для коней, а це легше дістати в селах.

               Київське село здивувало мене своєю свідомістю і не тільки щодо свого патріотизму, а і свого значення. Можна було у всяких формах і на всякі лади сказане зрозуміти: «ми, селяни, сіль землі української». Так радісно було це чути.

               Нова гарна хата. Молодий, може років тридцяти, дядько носить огріту воду з поминиці худобі.

               Наша, звичайно, постіль тоді — солома на підлозі прикрита рядном, іноді подушки під голови, частіше підвищення з тієї ж соломи чи околоту. Коли б хтось зараз зідхнув зі співчуття — так наперед кажу йому, що він у галичан «туман дев'ятнадцятий» а у нас так таки дурень набитий: та тож така розкіш відпружити м'язи на чистій, пахучій соломі і ніякий найліпший матрац не такий пружний, як та солома.

              Я приїхав на постій раніше других. Упорався з конем. А знаючи, що завтра ще перед світом вирушаємо і, чекаючи хлопців, натягся на тій розкішній постелі.

            Дядько носить помиї далі, тітки не видно, не чути і дітей, — десь на другій половині хати. Як дядько набирає відра, перекинемося словом, а як лишуся сам, розглядаю хату. Ікони в рушниках, зілля, чи квіти сушені. Між вікнами портрет Шевченка теж прибраний рушником. Чистеньке таке все, на вікнах фіраночки. Попід стінами широкі з товстої дошки лави.

             А що-то там зі споду прибито до лави? Звичайно, зі споду до лави нічого не прибивають. Обмацав — як завертка. Дивлюсь трохи далі — друга завертка. Нащо?

             Повернув одну завертку — зсунулася рушниця, повернув другу і мені в руки лягла чистенька, як нова, кавалерійська рушниця. Дивлюсь і набій доданий — стріляй відразу! Хто б такому всьому не здивувався? Взяв рушницю в руки тай розглядаю лежачи, А як чую, що іде дядько, положив рушницю на.місце, тільки набої лишив у себе.

             Цікаво, хто ж наш дядько? Чи друг, чи ворог? Нащо рушницю має в хаті? Чому набій доданий? В кожному разі тепер так скоро не стрільне.

                 А далі все по старому. Дядько тяга помиї, я лежу як раніше, тільки пильніше приглядаюся дядькові.

                Гарний дядько! А втім, хто його зна? Діло воно таке — тепер найменше треба вірити комусь, а найбільше тільки собі. Хто з ким і проти кого сьогодні підняв меч?

                 Тепер мені у цій хаті все було цікаве, але покищо нічого більше «не відкрив».

                 Загомоніло в дворі. Виглянув у вікно — наша кватиря. А за хвилину вже всі в хаті. Чи добра стайня для коней? Чи замовив вечерю, що на вечерю?

                  —  «Наїстеся, не бійтеся!» — відказала тітка, що, мабуть, з цікавости прийшла подивитися, кого «принесло» в хату.

                 Хлопці розступилися, чемно вітаючись, і тітка, таки як краля, пройшла до середини хати.

                  —  «А що дасьте на вечорю?» — вирвалося у когось.

                  —  «У мене чоловік не питає, що на стіл поставлю, те їстимете, а подивіться який?» З грайливою погрозою відказала тітка, натискаючи на кожне слово.

                   І тітка гарна! Як не краля, так молода римська матрона справжня. Все у неї таке правдиве, щире. І на якого дідька забрали у мене спокій з тою набитою рушницею?!

                  Село велике і на цей раз нашу шістку розділили на дві хаті. Це робилося на улегшення тим, хто нас і наших коней годував, нашим селянам.

                   По малій суперечці, хто до якої хати, хлопці розійшлися. Одні повели коні до сусіда, а інші пішли поратися біля коней. Знов я лишився в хаті сам. Коли я виглядав за хлопцями у вікно, як вони в'їжджали до двору, зауважив довгенький папірець, прип'ятий до лутки вікна. І хоч звернув увагу та не було часу розглядати. Тепер же, коли лишився сам, пригадав той папірець і пішов розглядати ліпше. Все мене в цій хаті тепер насторожувало. Читав той папір і не знав, що воно таке? Було друковано на машинці: «1 чота». — «Чотовий командир», далі підстаршини і до тридцяти рядових козаків. Так і написано: «Козаки». Назви як і у нас: чотовий, ройовий... Щоб наша піхота тут була? Ні, тут нікого не було, сам господар казав мені.

                Пішов ніби подивитися на свого коня і розказав хлопцям і про набиту рушницю і про список. Звичайнісінькі набої хлопці дуже уважно розглядали — всяко здогадувалися, але нічого певного. І вирішено — покищо нічого не робити, але бути непомітно насторожі.

                Сіли за стіл до вечері. Господар поставив пляшку самогону. Випили першу за господиню, як звичай каже. Думаю, а що воно буде, та й кажу:

                 —  «А тепер вип'ємо за здоров'я пана Чотового!» і назвав прізвище. І господар випив, і нічого, так ніби і треба.

                  — «Так, — кажу потім — це ваше прізвище?»

                  —  А так  — господар до нас.

                  —  «І ви чотовий командир?» — Притакнув і на те.

                  Тут уже всі разом почали розпитувати, що це за військо.

                   І пан Чотовий нам розповів, що їхнє село може поставити сотню (щось дуже чисельну, чоловік до трьох сот). Мають своїх командирів і навіть відбувають вправи, і з другими селами в постійному зв'язку.

                  Питаємо: «Вільне козацтво?»

                  —  «Ні. Організована самооборона і цілий район може виставити досить поважну кількість сотень».

                  Після вечері пішли подивитися на коні, а одного післали розповісти начальству про все, що бачили і що чули. А там уже знають і — мовляв — спіть спокійно.

                   А мене муляла рушниця пана Чотового. Коли вернулися від коней до хати, я показав хлопцям, як витягається рушниця і навмисне довго розглядали, аж прийшов до хати господар.

                    — «Гарна!» — показую йому рушницю. Він пізнав зразу свою зброю.

                    —  Положіть на місце», з ноткою розказу, але без злоби, водячи по нас очима, ніби хотячи вгадати, хто йому таку каверзу вчинив, наказав господар.

                    - «Положити, то положу, але скажіть, на що так ховаєте рушницю?»

                     І тут нам пан Чотовий продемонстрував: оборонні хитрощі, винахідливість і вправність.

                     - «От — каже він — ви зайшли до хати, приміром, а я сиджу на оцій лаві». Сів на лаву і сперся обома руками об край лави — так як сідають поморені люди.

                     —  «Сиджу, а ви стоїте».

                     — «Стоїмо» — відповіли ми.

                      -  «А тепер я стою!», І встав з рушницею в руках. Це було так блискавично, що ми таки були дуже здивовані.

                      Розказував нам пан Чотовий, так би мовити, операцію по розділам: завертки натискуються вказівними пальцями, а рушниця підхоплюється долонею правої руки біля замка. Все це потребує часу рівно стільки, щоб підвестися з лави, встати і то не помалу, а так звичайно, як встають люди.

                     Подобалось нам то дуже. І ми вправляли цей «фокус» та не так швидко виходило, як у пана Чотового.


               Подивився господар і в рушницю, тай погрозив мені пальцем. А як довідався, що у нас дуже обмаль набоїв, пообіцяв і дав нам перед виїздом, на прощання, по цілій скринці.
Ну і скажіть, чого ми програли, коли мали таких людей?

ДОБРОВОЛЬЦЕМ У ПОЛОН

Федір Цимбалюк-Обиченко

(Гляди «Останній бій під Фельдбахом» — ч. 5)

             Залишивши Фельдбах за нами, ми вирушили трьома групами на захід. До краю змучені й голодні а того ще й без будь-яких інформацій що діялось довкруги нас, ми почувалися доволі непевно, тим більше, що не було у нас запасових харчів. Країна була для нас чужа і, хоча ми й були в німецькій уніформі, але австрійське населення ставилось до німців-прусаків дуже вороже і їхнє наставлення супроти нас мінялось щойно тоді, коли вони довідувались, що ми не німці. Але в розмови входити тут не було часу. Наші групи скоро розлучились і ми як ті кобзарі розходились, хто куди хотів, чи краще, хто куди вважав за найпевніший шлях, щоб якнайскоріше віддалитись від совєтських військ.

Головним нашим завданням було перейти ріку Мур ще заки той терен захоплять совєти та перетнуть нам шляхи відступу. Я залишився зі своєю групою, яка начисляла сім осіб: рой. Я. Лучків, чотовий 3-ої чоти 5-ої сотні Г. Чумак, М. Ярошенко, Височанський та ще двох стрільців з інших чот, яких прізвищ я не знав. При заході сонця ми щасливо перейшли ріку Мур у якомусь малому містечку чи великому селі а звідтам взяли напрям на містечко Твінберґ. Терен був гористий, покритий малими лісами й наша дорога зовсім не була легка, але й наша сімка складалась із добірних хлопців.

Прямуючи все польовими дорогами, натрапили ми на якесь господарство і рішили ми тут дещо підкріпитись. Заходимо на подвір'я, аж тут напроти нас йде середнього віку баворка*). «Ми хочемо купити щось з'їсти», — кажемо їй на самому початку, бо гроші у нас були. Баворка почала відмовлятись кажучи, що немає нам що продати. Не було іншого виходу як удатися до погроз. Тоді ми їй заявили, що ми самі пошукаємо за харчами й заберемо все, що знайдемо, якщо вона добровільно не схоче продати. Побачивши, що ми всі озброєні, жінка зм'якла й винесла нам велику австрійську буханку хліба завбільшки решета, смальцю та відомого австрійського напитку з яблук «мост»-у.

З'ївши це все, ми подякували баворці й подались дальше в дорогу, долиною поміж горами. Хоча ми й не відпочивали ще як слід, але підкріпившись, почувалися багато краще, а декому навіть і гумор почав привертатись. Десь біля 1-ої ночі ми дійшли до першого пункту Червоного Хреста, де роздавали харчі для перехожих вояків. Ми також дістали по одній кохлі зупи та по картоплі «в жупані» і це було все, що Червоний Хрест мав до диспозиції і все, що ми могли там дістати.

На цьому пункті зібралось чимало німецьких вояків, які лежали на землі та відпочивали. Все це надавало враження деякого затишку і ми зробили те саме. Полягали на землі та скоро заснули кріпким сном. Щойно ранішня роса збудила нас зі сну. Хоча ми не спали довго, все ж таки це вже був відпочинок. Ранком ми одержали ще подібну до попереднього дня порцію харчів і вирушили дальше в дорогу.

З нашої групи залишилось уже тільки п'ять осіб і ми ще того самого дня дійшли до містечка Твінберґ. Тут ми побачили великі військові з'єднання усіх родів зброї, які відходили в напрямі на місто Юденбурґ. Тут ми також довідалися, що сюди переходили частини нашої Дивізії у тому самому напрямку. Наших частин ми тут не стрінули, за виїмком окремих вояків, які були замішались між німців.

Ми перейшли містечко і прямуємо дальше у північно-західньому напрямку на Юденбурґ. Дороги забиті колонами німецьких частин і ми замішались поміж них. Голод мучив нас неможливо і ми рішили звернути на польову дорогу і по дорозі роздобути харчів. Через деякий час ми натрапили на якесь господарство й зайшли на подвір'я. Побачивши групу вояків, бавор підійшов до нас і ми просили його продати нам трохи харчів. — Вже другий день відступаємо із фронту й не маємо ніяких засобів для харчування. — Але наша людська бесіда зовсім не промовляла до серця бавора і він з криком відповів нам, що нічого немає.

У відповідь на його крик я зняв з руки свій ручний годинник і подав баворові, заявляючи, що ми хочемо за нього буханку хліба. Не знаю, що сталося з бавором, але він дещо зм'як і сказав, що він хліба не має, але може зварити нам картоплі. Великого вибору у нас не було і ми погодились і на
картоплю. Ми посідали на подвір'ю і через якої пів години бавор виніс нам миску вареної картоплі.

Сонце, що щедро обдаровувало нас своєю теплотою, почало хилитися до заходу, ховаючись за високі шпилі Альпів. З'ївши картоплю, ми вирушили дальше в дорогу. Заки ми дійшли до якогось малого села, на землю насіла тепла травнева ніч і ми переночували під придорожними будинками, а ранком вирушили дальше до Юденбурґу.

По дорозі паслось багато залишених німцями коней, деякі навіть осідлані. Одного із таких коней вдалось мені зловити і я, притягнувши сідло, вискочив на нього, і так став вершником, їхав я верхи на коні а мої товариші продовжали йти пішки. Незабаром опинились ми на розлогій долині перед Юденбурґом, де зібралось уже багато різних військових частин. Тут на мене чекала приємна несподіванка, бо я зовсім випадково зустрівся із своїм братом Лаврином, який був у 31-му полку і ми вже довший час із собою не бачились. Крім брата зустрів я тут ще й інших моїх друзів ще з Українського Леґіону Самооборони, як Малишко, Петрук, а також і чотового Гончаренка, який мав зломану чи поранену ногу й не міг ходити. Зраділи ми всі дуже із нашої зустрічі й постановили держатись на дальше разом, а Гончаренкові я подарував «свого» коня і він уже міг триматися разом з нами.

Але наша радість довго не тривала, бо наспіла вістка, що совєтські танки перетяли нам дорогу відступу. Це викликало велику паніку а скріпила її ще більше кавалерія, якої тут було дуже багато. Вона почала втікати верхи на конях, хто куди. Крім українських частин, знаходилися там ще й німецькі а також і частини РОА. В тій паніці наша група знову розбилась, зник десь на своїм коні Гончаренко і як виявилось пізніше, його там же большевики так і залапали в полон. Г. Чумак та М. Ярошенко, які йшли з нами, загубились також, зате приєднався до нашої групи мій брат Лаврин та Малишко і тепер ми уже знову цілою п'яткою тільки в іншому складі, вирушили в гори, прямуючи на південь. Погано було тільки те, що у нас не було ніяких харчових запасів і розглянувши терен на військовій карті, ми вибрали напрям на місто Фрісах. Ішли ми здебільша польовими і, проминувши містечко Йона, від цивільного населення довідалися ми, що там знаходились уже совєтські війська. Обійшовши це містечко, ми переночували в горах, у якійсь шопі, а ранком вибрались дальше на Фрісах, до якого добилися, щойно десь в обідню пору.

В переході через місто, мій брат стрінув свого товариша ще з дому, якого німці силою вивезли на працю і тепер він уже готувався повертатись домів. Ми переказали ним нашій мамі, що ми живі і здорові та відійшли на захід.

Через деякий час ми ще йшли бічними дорогами а вкінці зійшли на головну дорогу, що провадила на місто Фельдкірхен. По обох боках дороги лежало різне державне добро, залишене урядовцями, включно із знищеними касами. В одному місці дорога прямо була вкрита порваними на куски німецькими грішми. Не доходячи до міста Фельдкірхен, ми знову звернули на бічну дорогу. День добігав кінця і нам треба було розглядатись за нічлігом. Ми зайшли на подвір'я якогось господарства. Цим разом знова зустріла нас старша вже віком баворка, яку ми запитали чи не могла б вона продати нам щось з'їсти, та чи недозволила б нам десь на своїм господарстві переночувати. На наше здивування, вона віднеслась до нас дуже ввічливо й пообіцяла дати нам їсти та сказала, що можемо переночувати в стодолі. Жінка цікавилась хто ми такі й почала розказувати нам, що один її син загинув на східньому фронті, а другий останньо перебував на західньому фронті.

Видно було, що жінка співчувала нам, чи може краще, дивлячись на нас, думала про свого сина, який мабуть знаходиться десь у подібній ситуації.

На другий день рано баворка дала нам ще й добрий сніданок і ми, подякувавши їй за гостинність, подались до Фельдкірхен.

Десь біля 1-ої години пополудні добились до міста Фельдкірхен. Дорога до міста вела через міст на річці, де вже стояла англійська варта. Це додало нам трохи самопевности, що найгірше за нами. Свою зброю ми із жалем повикидали в річку, бо вона нам уже не була потрібна. Я залишив собі в кишені, ще на всякий випадок, пістолю, бельгійську десятку. Ми пройшли спокійно попри англійську варту на мості і вона зовсім нас не займала. Тут побачили вже стрілки-дороговкази Української Дивізії, що вказували куди йти до збірного пункту Дивізії. Звідти попрямували ми за ними.

Збірний пункт частин Дивізії знаходився в розлогій долині поміж горами, зараз таки на захід від міста. Тут застали ми, мабуть із десяток наших дивізійників, які вигідно спочивали під своїми шатрами. Вони поінформували нас, що частину Дивізії, яка тут уже зібралася раніше, англійці відвезли до міста Шпітталь, де створено загальний збірний пункт Дивізії. Вони ж самі не збирались туди, а плянували дістатись дальше на захід до міста Зальцбурґ. Намовляли і нас до товариства, але ми відмовились від того, бо хотіли злучитись із рештками Дивізії. Ще того самого дня ми вибрались через гори навпростець до міста Шпітталь (Каринтія). На вечерю ми вже ніде не вступали, бо в горах господарств не було, а переночували ми в якійсь шопі, де на зиму складали сіно. На другий день десь біля 4-ої години по полудні ми, змучені й голодні, зійшли із ліса прямо на площу де вже зібрались були тисячі дивізійників. Було це 13-го травня 1945 р. і тоді почався мій полон, до якого мене ніхто не брав, ніхто не силував, а прийшов я до нього «добровільно» у тих складних обставинах. До двох тижнів англійська військова влада перевезла нас із Шпітталь в Австрії до дійсного табору воєнно-полонених біля села Беллярія над Адрійським морем в Італії.

*) Бавор, баворка — з нім. селянин, селянка.

БІЙ ПІД БРОДАМИ. РЕКОНСТРУКЦІЯ 2011 РОКУ.

СТРІЛЕЦЬКИЙ ПРАПОР — СИМВОЛ ІДЕЇ

Степан Ріпецький

Для нації, що втратила незалежність — історична традиція, себто свідомість своєї славної бувальщини, має надзвичайне значення. Ця свідомість і в найтяжчих для поневоленого народу хвилинах хоронить його від духового занепаду, зневіри і зледащіння, не дозволяє йому попасти в стан безідейного животіння та почуття меншевартости. Національна традиція — це велика духово-моральна сила кожного народу. Вона кріпить його сили та є джерелом його національної гордости і віри в своє майбутнє.

Давно, ще перед двома століттями до першої світової війни, повів гетьман Мазепа до кривавої битви під Полтавою озброєні полки борців за волю України. Козацькі герої підняли тоді востаннє зброю проти гнобителів батьківщини. Бій скінчився перемогою Москви. Зайшло сонце вільної України на довгі роки. Московські царі жорстоким насильством і терором закріпили своє панування на українській землі. Та не вбили славної традиції Полтавського бою. Ім'я вождя останньої збройної боротьби України за свободу, гетьмана Івана Мазепи, стало традиційним, історичним символом змагань українського народу до самостійної державности.

Минули довгі роки... В літі 1914 року над українськими землями знялася пожежа світової війни, яку підготовляла і розпалила своєю загарбницькою політикою царська Росія. Впродовж понад 200 років намагався цей ворог України доконати свій злочинний плян знищення українського народу, як самостійної нації. Московські царі боялися втратити панування над Україною. Зокрема дуже боялися вони існування поза кордонами Росії вільного джерела української ідеї, яким тоді була українська Галичина. Тому Москва розпочала війну, щоб зліквідувати це мазепинське гніздо.
І тому у тій історичній хвилині не могло бути в нікого з українців найменшого сумніву про те, що робити та за що і проти кого боротися. Одна єдина думка, велика мазепинська ідея, диктувала тоді українському народові єдине бойове гасло: «До бортьби проти історичного ворога України, проти Росії! За визволення українського народу! За вільну самостійну українську державу!»

Впродовж одного тільки дня постав у тому історичному моменті єдиний керуючий політичний центр: Головна Українська Рада. Не було ніяких групово-партійних амбіцій, ані суперечки за першенство. Усі стали рівні перед небезпекою заглади нації. Прийнято засаду паритету. Головна Українська Рада була нашою повноправною політичною репрезентацією. В її склад входили вибрані всенароднім голосуванням парляментарні і соймові посли та представники усіх трьох політичних партій. Це був дійсний та правно легітимований провід українського народу. Відчуття і розуміння спільного національного ідеалу було тою силою, що об'єднало усіх.

Головна Українська Рада звернулася до українського народу з маніфестом, що проголошував: «Історичний і найбільший ворог України, що грозить їй загладою, мусить бути поражений і розбитий, а на руїнах царської імперії має постати вільна, самостійна Україна!»

Українська Боєва Управа закликала українську молодь ставати в ряди добровольчої військової формації Українських Січових Стрільців словами: «До зброї! З оружям в руці зміряємось з відвічним нашим ворогом!»

Могутній бойовий клич пролунав по українській землі. Об'єднаний народ станув під січово-мазепинським прапором до боротьби з Москвою.  Була це незабутня радісна хвилина у тій грізній добі.

На поклик маніфестів зібралося у Львові, Стрию і інших містах понад 20 тисяч української молоді, ведені своїм патріотичним почуттям, із радісним і гордим захопленням. Через ворожу інтриґу польських верховодів обмежено їх число до 2500.

Так постало Українське Січове Стрілецтво, як збройна сила українського народу, що виступила на побоєвище світової війни» щоб засвідчити перед світом, що український нарід нарівні з іншими поневоленими народами зголошує своє природне право до незалежного життя. Так стало Українське Січове Стрілецтво творцем живої української традиції і лучником нашої сучасности з минулим.

Не засвоївши ще достаточно основ воєнного ремесла вирушили перші стрілецькі сотні на карпатський фронт, де вони вже при кінці вересня 1914 р. прийняли бойове хрещення. Пішли в перший бій. Були перші вбиті і ранені. Вперше від бою під Полтавою пролилась на історичнім побоєвищі світа — українська кров — за Україну, кров перших українських вояків новітньої доби історії України. Вимарш перших сотень УСС на бойовий фронт в Карпатах та їх перші бої з московським військом у вересні 1914 р., стали початком новітніх визвольних змагань українського народу та його збройної боротьби за незалежну державність.

Як промінь сонця проганяє нічну темряву, так збройний виступ Українських Січових Стрільців освітив українську землю. З темряви забуття виринув український нарід не як пасивний об'єкт, а як активний творець своєї новітньої історії.

Чотироденний кривавий бій, що відбувся в травні 1915 року на горі Маківці, був іспитом зрілости вояцьких і бойових якостей Українського Січового Стрілецтва, даючи українському народові нові великі цінності: новий тип українця та вартісного вояка. Командування армійської дивізії, в склад якої входили УССтрільці, так висловилось у своїм наказі про цей славний бій: «Боротьба була важка і вимагала жертв. Українські Січові Стрільці двічі рішили бій у нашу користь. Вони можуть гордо глядіти на свої подвиги, бо повсякчасно лишиться в історії слава їхніх хоробрих діл та золотий лавровий листок в історії їхнього народу».

Славний бойовий похід УССтрільців, що почався із Карпатської України, продовжувався по всьому просторі великої української землі: крізь засніжені звори і хребти Карпат, через Дністер, широкі лани соняшного Поділля, через Збруч, правобережну Україну, понад Чорне Море, вгору Дніпром, через Хортицю і запорізькі степи. Бачив їх і золотоверхий Київ і старинний Львів, на вулицях яких Українські Січові Стрільці значили своєю кров'ю соборну волю української нації.

І лишали УССтрільці на своєму бойовому шляху найдорожчі пам'ятки, найцінніший дарунок для майбутніх поколінь: стрілецькі могили, розсіяні по всій Україні. Культ стрілецьких могил створив величаву національну традицію. Багатотисячні свята в пам'ять Українських Січових Стрільців, поляглих на горі Маківці, Лисоні та других місцях, були всенароднім плебісцитом почувань українського народу для ідеї, за яку клали голови Українські Січові Стрільці.

Леґенда і слава піднесли УССтрільців на свої крила і несли вперед. А разом з тим йшло те, що найкраще в людській культурі — пішло мистецтво, поезія, пісня. Живим полум'ям вибухла із стрілецьких лав нова стрілецька пісня, що стала джерелом нашої національної гордости та за своїм змістом була програмою дії і боротьби
українського народу в той час першого його збройного зриву за волю. У найкращій і найпопулярнішій стрілецькій пісні «Гей, у лузі червона калина», що була гимном УССтрілецтва, поставлено виразно основну мету стрілецького походу: «визволення України із московської неволі».

Українські Січові Стрільці ввели Україну в нобу добу її історії. Вони промостили шлях для дальшої збройної боротьби українського народу за власну державність. Вони її почали і підготовили. Цю історичну ролю Українського Січового Стрілецтва зобразив прекрасно наш політичний ідеолог, сл. п. д-р Володимир Старосольський у своїй святочній промові у Львові 1934 р. з нагоди 20-ліття УСС, де він сказав:

«Прийшли після виходу в поле Українських Січових Стрільців речі і події великі, що закривають собою почин УССтрільців, що виорали в свідомості і відчуванні українського народу борозди куди глибші... Але одне є певне: Українські Січові Стрільці були початком лявіни. Хоч лявіна яка велика, хоч її маса більша від малої тільки жмінки, з якої вона почалася — Проте оця жмінка, про що слід завжди тямити, була початком лявіни. Та цього не забудеться і тоді, коли згине «в сірій мряці слід По журавлях...»

Визвольна ідея Українського Січового Стрілецтва, що зродила Стрілецький чин — живе по сьогодні. Вона не загинула, вона діє ще далі своєю давньою силою та жде на своє здійснення. УССтрілецтво — це не тільки минулий спомин про його бойові дії. Це діюча по сьогодні ідея, та жива актуальна всеобіймаюча програма дії сучасного українства.

Український народ по сьогоднішній день перебуває в тяжкій неволі, під жорстоким гнетом і терором московської тиранії. Україна, як і в 1914 році залишилася частиною російської імперії. І ті самі бойові гасла: «До боротьби проти історичного ворого України, проти Росії! За розбиття московської імперії! За визволення поневоленого українського народу! За вільну, самостійну українську державу!», гасла, що їх підняв у 1914 році український народ та за яких здійснення розпочали Українські Січові Стрільці збройну боротьбу, ті самі гасла і сьогодні є єдиним програмовим наказом усього свідомого українства. Той самий наказ спрямовує сьогодні всі зусилля та всю боротьбу українського народу до тої самої мети, за яку почалася наша боротьба перед 56-ти роками.

Дуже актуальною є також сьогодні ця загально-людська мотивація виступу УССтрільців проти Московщини, яка і сьогодні є моральним арґументом українського визвольного руху.

Після бою на Маківці Загальна Українська Рада звернулася до Українських Січових Стрільців з такими словами: «Україну свободолюбну, що змагає до ідеалів демократії, правди і справедливости — ви вивели на світову арену. Ви доказали, що українці не хочуть і ніколи не можуть бути союзниками темряви, реакції і деспотизму, до останньої краплі крови будуть боронити дорогоцінних скарбів вселюдського поступу, свободи і рівноправности народів перед загарбницькою рукою російського царату».
А Союз Визволення України, що репрезентував тодішню українську політичну еміґрацію з Росії, проголосив тоді у своїй плятформі таке програмове кредо: «Об'єктивна історична конечність вимагає, щоб між Західньою Европою і Московщиною постала самостійна українська держава. Потрібно це для осягнення і утривалення європейської рівноваги. Українська справа є рівночасно справою європейської демократії».

І сьогодні, як і перед поверх 50-ти роками, черпає український народ свою моральну силу і допомогу в своїй боротьбі проти московської тиранії з того самого джерела високих універсальних ідей вселюдської культури, демократії і свободи людини та рівноправности народів. І сьогодні стоїть український народ в одному фронті з народами вільного світу в тяжких змаганнях проти загрози того ж московського імперіялізму та бореться за ті ж національні і загально-людські ідеали, за які боролися і вмирали УССтрільці.

Понад усі відомі нам факти і події бойового шляху Українських Січових Стрільців, що стверджують високу мету стрілецького походу — найкращим і недискутованим документом історичної ідеї Українського Стрілецтва є символ тієї ідеї, який воно створило у формі власного Стрілецького прапора.

Як поневолена і недержавна нація — ми не мали до першої світової війни власного національного прапора із нашою державною емблемою, який своїм змістом і формою репрезентував би увесь український народ та був висловом змагань і боротьби усього, соборного українського народу.

Запропонований ще в серпні 1914 року австрійськими чинниками синьо-жовтий прапор, з австрійським чорним орлом з одної і з галицьким левом з другої сторони та із чорно-жовтими австрійськими стрічками на держаку — не був прийнятий ні УССтрілецтвом, ні Боєвою Управою. Українські Січові Стрільці рішуче відкидали впродовж свого існування всякі спроби з боку чужої влади, які нарушували б їх національну честь і гідність. Вони хотіли тільки під українським національним прапором виступити до боротьби за волю України та зберегти свою національну окремішність.

Коли після карпатського періоду боротьби на весні 1915 року стала дуже актуальною справа придбання власного прапору УСС — тоді виринула невирішена до того часу проблема: як має виглядати наш прапор, зокрема наша національно-державна емблема? І далі: чи вживана досі в Галичині емблема лева є вірним і правильним знаком і символом всеукраїнської і соборницької ідеології Українського Січового Стрілецтва? Це питання розв'язали УССтрільці по лінії їх основної ідеології, а саме: Українські Січові Стрільці не були військом галицьким. Від першої хвилини свого існування вони були і все хотіли бути тільки військом українським. Хоч по-своєму особовому складі УССтрільці — це сини галицької вітки українського народу, але по своїй ідеї, політичному світогляді та меті своєї боротьби були висловом української соборности, всеукраїнської державности. Столиця України Київ і могила Шевченка над Дніпром були символом найвищої ідеї УССтрільця.

Ми є в щасливому положенні, що в нашому Історичному Архіві УСС збереглися високоцінні документи, які виразно і ясно свідчать про соборницькі мотиви і всеукраїнські ідеї Українського Січового Стрілецтва при творенні Стрілецького прапора на переломі 1915/1916 рр. Згадуваний уже вище політичний ідеолог УСС, д-р Володимир Старосольський, так м. ін. писав 20 серпня 1915 р. до Боєвої Управи в імені УССтрілецтва, про його думки і бажання в справі прапора і гербу УСС:
«Справа гербу України досі не рішена, а справа ця немалої практичної ваги. Герб символізує нас назовні, перед світом, як одноцілу націю і безперечно з огляду на освідомлення світа про Україну є справа гербу першорядної ваги. Момент історичної вірности тут другорядний. Рішати повинна політична вага та значення гербу, він мусить означати Соборну Україну. З тої причини ми є проти лева. Він (нехай, що історично вірний) є гербом самої тільки Галичини». В другому листі від 5 квітня 1916 р. писав д-р Старосольський: «Загально признаного гербу Соборної України досі нема. Такий герб є безумовно потрібний. Висновок: він мусить бути створений. Тому, що історія не переказала нам такого гербу, то і герб, який установимо, не може мати прикмет історичної вірности. Натомість історичне свячення дістане він через те, що постане і буде уживаний в історичну хвилину... Стрільці домагаються гербу соборної України...»

Ми передали докладно думки і бажання УССтрілецтва з-перед 56-ох років, які найкраще доказують та свідчать: якими ідеями керувалося УССтрілецтво та за що воно боролося.
Вслід за тим Українське Січове Стрілецтво вперше в новітній історії створило соборний український герб в об'єднаному виді київського Архистратига Михайла і галицького лева, що символізував соборну українську національно-державну ідею та був уміщений на прапорі УСС. І в цьому також першенство і новаторство Українського Січового Стрілецтва.

Коли в два роки після цього була створена над Дніпром самостійна і незалежна українська держава — Українська Народня Республіка — тоді за ініціятивою президента Української Центральної Ради проф. Михайла Грушевського був щойно установлений державний герб України у формі тризуба, що був державним гербом-знаком київської держави Володимира Великого. Від тої хвилини цей новий державний герб Української Народньої Республіки став також єдиним символом і знаком державницької і соборницької ідеології Українського Січового Стрілецтва, коли здійснилась ідея його борців, поляглих на Маківці, Лисоні, на вулицях Києва і Львова, коли постала самостійна і соборна держава українського народу — Українська Народня Республіка.

СВЯТ-ВЕЧІР 1945 (Спомин)

Микола Такой
Підстаршина І УД УНА  


Сонце поволі схилялося за вершки австрійських Альп, що майоріли на південному заході. Воно розсипало свої останні червоно-золотисті промені по шпилях гір, засвічували чарівними ялинками, немов нагадуючи скривавленому світові, що сьогодні Свят-Вечір.

Наш потяг просувався до міста Ческе Будейовіце, залишаючи за собою зруйновані містечка і села, сліди недавних бомбардувань. Від часу до часу потяг зупинявся, важким, змученим зітханням випускав чорні густі клуби диму... Здавалося, що ними він хоче закрити себе перед очима ворожих летунів, що хижими шуліками накидалися на все, що ще рухалося.

Сотник Волощук, сотник Татарський, один підстаршина української дивізії «Галичина» і я їхали в одному й тому самому вагоні. Кожний з нас зайнятий власними думками, як приворожений, глядить крізь вікна кудись ген, далеко... Густим мряковинням втискається вечірній сумерк... Он, там... замерехтіла на небосклоні зірка... Свят-вечірня зірка... а далі друга... третя... Думки полинули далеко... під рідні стріхи, в далеку, а таку близьку серцю, Україну. І там сходить Свят-вечірня зірка, але... чи виглядають її і сьогодні, як колись, з надією в змучених очах... чи виглядає її так нетерпеливо розсміяна, щаслива дітвора?...

Містерія Свят-вечора сповнила серця, стиснула тугою і болем, як кліщами, серця... Згадались Свят-вечорі інші... ті, що пройшли неповоротно... Залягла гнітуча мовчанка... в очах заблисли старанно приховувані сльози. Вояцьке загартоване серце ридало... юною кров'ю складало молитви у стіп новонародженого Дитяти...

Надворі гудів вітер, з шумом гнала залізна потвора далі і далі на захід. На лавці склалося бездушно моє знеможене тіло. Дух мій вітав серед рідних... Ввижався Свят-вечірний стіл, встелений свіжим пахучим сіном, прикритим вишиваним настільником, а в куті поважно зайняв місце дідух. Ввижалася вся сім'я за столом і порожне місце для когось, кого ждали...  А той хтось — ген, далеко, далеко від рїдних, далеко від рідної землі і тільки думками шле привіт — святочні побажання.  Хто в такий час звертав би увагу на красу наддунайської низини, що втікала поза вікнами потягу?

Тужлива, повна болю усмішка зарисувалася довкола уст вояка, якого ціла істота втопилась у засвітах мрій, де тверда, жорстока дійсність розплилася в приємних спогадах недавно-минулих часів... Відчувається, як загавкали собаки... скрипнули ворота... ввійшли діти з святою вечерею побажати хресним батькам з Різдвом Христовим.... Розсміяні, щасливі дитячі обличчя, розцвілі кров'ю на морозі... А під ногами скрипить сріблистий сніг... 

Христос Родився!...
Славімо Його!...
Христос Родився!...
Вчуваються дзвони, а з церкви проривається величня пісня:
«Слава во Вишніх Богу
І на землі мир...»
і далі могутня коляда:
Бог Предвічний народився...
.......................
......................
За нею друга, благальна молитва:
... Ісусе насіння, дай щастя Вкраїні...

Десь далеко вибух бомби розігнав усі мрії... Урвався звук церковних дзвонів, тільки зимне залізо коліс потягу ритмічно видзвонювало об рейки залізнодорожнього шляху. Глухо загудів другий вибух! «Мир на землі» глумилась дійсність...

Потяг приставав немов би вагався, чи їхати далі, то знову рушав. Нарешті з прикрим скреготом заліза зупинився зовсім. Через декілька хвилин нас повідомлено, що сьогодні потяг дальше не поїде, бо ворожий летунський налет розбив залізничий шлях. Можливо вночі шлях буде направлений і ранком зможемо рушити далі в дорогу.

Ночувати в вагонах з порозбиваними шибами зовсім нікому не усміхається і ми кинули зимний потяг та пішли пішки до залізничої станції Ческе Будейовіце, який тепер називається в мові «герренфольку» Будвайс.

Ждальня переповнена людьми, цивільними і військовими. Шум, гамір людських голосів дусився в кімнаті, наповненій димом і випарами людських тіл, а над тим всім навис нервовий неспокій і напруження.  

—  Мамо, я хочу їсти...

       Я здригнувся! Невже ж тут, в тій людській гущі я вчув плач голодної української дитини?

—  Мамо...

          Я розглянувся...  В куточку завважив скулену жінку з трьома малими дітьми.

—  Зажди ще трошки, Михасю... — Умучення і журба розсілися на молодому ще обличчі матері.

—  Зараз підемо кудись спати і тоді дістанеш їсти. — Її розгублений зір сновигав по байдужих обличчях...

         Без хвилини надуми я вже був коло нещасної родини.

— На станції є кухня, де можете дістати зупи і теплого чаю для дітей. —

            Мати підняла на мене свій зір.  
                                                                                                                                                                                             
—  Там треба мати свій власний посуд, а в мене його нема — відозвалася з неприхованим болем.

            Я метнувся між нашими вояками і через хвилину приніс потрібний посуд для цілої родини. Жінка з вдячністю забрала їдунки і війшла з найстаршою донею Галею до кухні, а я остався біля дітей, що цікавими очима розглядали мене.

— А де ж ваш тато? — 

— На Словаччині він був з нами, але там нас захопили комуністи і забрали тата до партизанки.   Так вони казали... Відозвалася тепер старша дитина, дівчинка може років з десять. — Більше його ми вже не бачили...

             Я з сльозами в очах приглядався дітям, як вони жадібно хлептали теплу зупу, що їм тепер мама принесла.

—  Це ж сьогодні Свят-вечір... треба хоч трошки якось дітей прибрати — промовила, мов сама до себе, мати і почала розв'язувати наплечники, шукаючи за чимсь, чого не могла найти.    

— Куди ж ви думаєте іти звідси? — відрухово впало моє питання.

— Куди?... Десь треба дітей покласти спати...

           Втома, біль і безнайдійність виливалися разом із словами. Важко зітхнувши, вона підняла на свої плечі найбільший наплечник, а менші наплечники помогла дітям закинути на плечі. Навіть найменше дитинча, що перед тим просило їсти, дістало свій клуночок також. Ми попрощались... Жінка вийшла з кімнати, держучи найменшого синка за руку і подалась у темряву непривітного, чужого і зруйнованого міста. Я бездушно глядів їм услід. Морозний вітер завівав безжалісно... Виминаючи купи грузів з розбитих бомбами домів, мати з дітьми повільно віддалялася від станції і врешті зникла у темряві ночі.

Я хотів ще, силою навички, гукнути їм услід «Веселих Свят», але ці слова так і застрягли мені в горлі. Це був би найжорстокіший насміх... насміх людини над людиною...

Закостенілий від морозу, я довго ще неповорушно стояв перед станцією і як непритомний глядів у темряву, в якій вже нічого не бачив. Перед очима стала візія другої матері — Пречистої Діви Марії, яка теж шукала нічлігу у Вифлеємі, шукала серед багатих і бідних і знайшла його щойно за містечком у бідній стаєнці. Може і ця мати-українка знайшла нічліг для своїх дітей у Різдвяну ніч 1945 року.

          ... А вітер невпинно шумів у вухах:
«...Ісусе, насіння, дай щастя Вкраїні...
Боже, Боже, Боже дай...»

НАВКОЛО БАЗАРУ

М. Битинський
Пполк. армії УНР

У трагічну історію 359 героїв-мучеників під Базаром віддавна вже вплітається досить різних оповідань, а надто накопичується і значна кількість неточностей, які туманним серпанком прикривають правдиву базарську подію. А далі, очевидно, ті неточності будуть ще збільшуватись і міцно наростати на історію Базару, викликаючи, можливо, не один сумнів щодо правдивости навіть деяких певних фактів. Щоб запобігти цьому, варто вже тепер, за досить ще свіжої пам'яти про Базарську трагедію і про первісні джерела переказів про неї, взятися за спростовання всякої вільної і невільної фальші, якою став обростати Базар.

Серед лицарів 2-го Зимового походу 1921 року та 359-ти героїв, що їх розстріляно під Базаром на Волині, особливо виділилося і уславилося ім'я звичайного собі українського рядового козака Степана Щербака. Серед багатьох героїв, що відзначилися високими вояцькими чеснотами у боротьбі за державність України, ім'я Щербака світиться особливою відмінною славою, він заслужив собі особливе право на пошану.

В селі Малі Міньки вояків із повстанської групи ген. Ю. Тютюнника по гарячому завзятому бою полонили червоноармійці і замкнули в місцевій церкві. Через якийсь час до церкви зайшли большевицькі комісари на чолі з командиром червоної кінноти Котовським і, обминаючи старшин та звертаючись до козаків, стали їх намовляти, щоб вступили до совєтського війська, обіцяючи при тому прощення і помилування за виступ і боротьбу проти совєтської влади; сам Котовський обіцяв взяти охочих, як хоробрих, завзятих бійців, до своєї кінноти. Полонені козаки були дуже схвильовані такими спокусами ворога і пригноблено мовчали.

Раптом з гурту виступив вперед Щербак: «Від себе і своїх товаришів, яких знаю, заявляю, що ніхто з нас до вашого війська служити не піде, бо всі ми бились за Україну і присягались битись до загину. Ми знаємо, що нас чекає, але знайте і ви, що смерть наша вам не проститься, і за наші муки помститься ввесь народ. А коли про вашу ганебну роботу дізнаються козаки, то вони нищитимуть все, що має якийсь зв'язок з вами, каторжани. Бийте! Ми на смерть готові!!!»

По цій рішучій вояцькій відповіді ніхто з козаків не рухнувся, а большевицькі комісари із слісними обличчями поспішно вийшли з церкви.

Отже перша з неточностей чи пак помилок, які появляються в нашій пресі, стосується саме особи одного з найбільших героїв Базару, козака Щербака, що дав таку гідну відповідь большевицьким комісарам. Плутання полягає в неточному уживанні імени Щербака. Одні називають його Степаном, інші — Федором. А був навіть такий випадок, коли один пан-отець, бувший старшина в Січовій стр. дивізії у своїх спогадах у пресі подав, що прославлений героєм Щербак, служив у нього раніш джурою і називався Микола.

Отож, три імені купчаться біля героя. Мусимо, нарешті, точно встановити і зафіксувати правду. Щодо імені Миколи, то його найлегше відкинути, не зважаючи і на свідчення старшини, що був одної дивізії з героєм Щербаком. Можливо у пан-отця і був такий джура Щербак, але це, безперечно, не той, що уславився під Базаром, бо в реєстрі 359 розстріляних базарців немає ніякого Миколи Щербака.  

Натомість у тому реєстрі є справді зазначено аж два Щербаки — Стефан і Федір (під ч. 121), і це певно дало притоку до їх змішування. Однак ще у 1922 р. культ освіт. від. штабу 6 дивізії сконстатував, що справжнє ім'я героя Щербака є Степан. Це доведено тим, що Щербак сам у своїй промові до комісарів назвав себе козаком 6 Січової стріл. дивізії, а в реєстрах вояків, що вийшли в 2-ий Зимовий похід від 6 дивізії, значиться лише один Щербак з іменем Степана.

Отож таку тверду мужню відповідь дав козак Степан Щербак підступному ворогові. Козацьким словом ствердив незламну вірність батьківщині, ісповідував нашу найвищу правду, засвідчив заповіт боротьби. Подібно лише давні християни мужньо і просто свідчили перед тиранами в обличчі смерти Правду Божу і визнання своєї непохитньої віри.

Як бачиться, Щербак належав до типу людей, які непомітно і раптово виростають на героїв. До пори-часу невидимо дрімають могутні моральні сили їхнього великого духа, прикриті звичайною тихою скромністю в сірій життєвій буденщині, поки не збудять їх, не викличуть до раптової акції відповідні обставини і випадок. Без цього, можливо, ті незбагнуті духові сили людини ніколи і не збудились би і не виявили б своїх незвичайних властивостей. А збуджені якимсь душевним потрясенням чи взнесенням раптом розцвітають чарівною моральною красою і діють з вражаючою блискавичністю й ефектовністю.

Отак ніхто не знав і знати не міг приречення долі того тихого і скромного звичайного рядового козака Щербака, бо нічим особливим він себе ніде не виявляв, аж поки під трагічним Базаром не прийшов його час і судилось йому дати рішучу відсіч підступному ворогові. Звичайно, біографій таких, сказати б, раптовоявлених героїв, що виникають несподівано, здебільша у воєнних обставинах, не пишуть, бо про них з правила майже нічого невідомо, однак про Щербака на основі пізніше зібраних, хоч би і дуже скупих відомостей, дещо можна таки сказати.

Найперше про події в Міньківській церкві і про подвиг Щербака оповіли ті, кому чудом пощастило уникнути смерти по катастрофі 2-го Зимового походу і добитися знова до вояцьких таборів інтернованих у Польщі. Серед тих поворотців траплялись і такі рідкі щасливці, що перебували в самій церкві і втекли з гурту полонених, коли їх вночі перетранспортовували з с. Міньок на суд до м. Базару. В таборі Щипйорно культурно-освітній відділ табору списував протоколи зізнань поворотців про різні подробиці, а в тому запротоколував й оповідання свідків про виступ Щербака, які в основному були між собою згідні і щодо промови його в церкві.

Мені в той час довелося працювати в таборовому культосвітньому відділі і мати якраз справу з тими протоколами, з яких я почерпнув відомості про Щербака та характеристику його особи, окреслену його товаришами по службі. Тепер ось і витягаю з пам'яті ті уривчасті спогади.

Найголовніше, що непохибно відомо, що Щербак, як то він сам зазначив, був козаком 6-ої Січової Стрілецької Дивізії Армії УНР. Потім було певно встановлено, що він належав до складу 17 пішої бригади (не пам'ятаю, якого куреня) і впросився добровольцем до однієї з сотень 16. п. бригади полк. Р. Сушка, який очолював із своєю частиною одну з повстанських груп у Зимовому поході. Поза тим інших певних відомостей немає. Часу і місця його народження не встановлено; до дивізії вступив він в фортеці Берестя з якимсь поповненням при укомплектуванні її в тому місті. Про родинний стан Щербака та про соціяльне походження також нічого не відомо.

Далі — зовнішній фізичний портрет і внутрішній духовий образ Щербака можна менше-більше імовірно змалювати лише на основі даних його характеристики, які подавали його побратими козаки і старшини при опиті. З того виходить, що Щербак мав приблизно біля 30 років (хоч ніхто не відважився твердити це категорично), був вищесереднього росту, стрункої худорлявої комплексії; обличчя у нього також було худорляве з темним, ніби сіруватим відтінком. Волосся на голові мав наче б темне і короткі, рижуваті вуса. Погляд був у нього м'який і лагідний, який, однак, ставав іноді і суворим.

Про вдачу Щербака відкликались його товариші похвально. Казали, що був це дуже спокійний, тихий, ввічливий і делікатний чоловік, добрий, акуратний вояк-службовик і вірний щирий товариш. Найбільш, мовляв, вражала в ньому якась особлива внутрішня замкненість і маломовність. Про себе не любив нічого оповідати навіть найближчим друзям. А іноді його зосередженість у самому собі («задуманість» — як її окреслювали) і ніби нечуйність до зовнішнього світу ставали і неприємними для приявних.

На загал же, як оповідали найближчі товариші Щербака, він не цурався товариства, а іноді і сам любив забавитись у веселій компанії і навіть добре посміятися з добрих дотепів, але сам ніколи не пробував своїх сил в гуморі. Так само любив мовчки слухати чужі оповідання про різні пригоди інших, а сам не забирав слова. Степан дуже не любив сварок і дуже часто на свій, якийсь особливий спосіб мирив розсварених, розгніваних між собою суперників.

Щербак був грамотний, одначе, як оповідали, з трудом читав книжки; його більше займали і приваблювали газети та журнали. Мабуть, як здогадувались його товариші, також і писав він слабувато, хоч, як твердили інші, завжди носив при собі якийсь засмальцований зошит з записами, можливо з піснями, бо співи дуже любив слухати, але сам не вмів співати. Курив міцний тютюн і любив при нагоді багато випити.

Про хоробрість і взагалі про вояцьку поведінку Щербака товариші його нічого певного й особливого не сказали, бо, очевидно, якимись відмінними якостями вій не відзначався, з маси не виділявся. Тому й окреслювали вояцькі чесноти Щербака дуже поверхово і загально, мовляв, «був він не гірший, як ми і всі інші». Та й справді, як бачиться, був собі Щербак у буденному житті таки такий звичайний, як і всі інші вояки його оточення; був він пересічною особою з різними людськими і добрими якостями і хибами, за якими проте чаївся невидимо великий дух героя, що зразу в усій повній могутності виявився в критичний момент рішучого діяння і, таким чином, скромний і непомітний вояк козак Степан Щербак прекрасним виявом отого свого могутнього геройського духа в обличчі смерти прославив у безсмерті і своє ім'я, прославив і рідну дивізію, і все українське військо і народ, що вилонив із себе героя.

Другою суперечністю, що утворилась навколо Базару, є існування двох версій відносно місця геройського виступу С. Щербака. Дехто вважає, що його знаменита промова мала місце у церкві в Міньках, де були якийсь час замкнені полонені українські вояки перед присудом та екзекуцією в Базарі; інші ж твердять, що своє тверде слово сказав С. Щербак на місці самої кривавої розправи над готовою могилою.

Для розв'язання цього питання мусимо звернутися до первісних джерел відомостей про цю подію. Перші такі вістки про заломання 2-го Зимового походу (тоді він ще називався «Листопадовий рейд») та про нещасливу долю полонених принесли до таборів інтернованої Армії УНР у Польщі втікачі, яким по розгромі ген. Ю. Тютюнника пощастило уникнути полону і смерти. (До речі — ті перші втікачі принесли і реєстр 359 розстріляних, який зірвали зі стіни якогось залізничного двірця на Волині). Серед тих сумних вістунів були люди, що вислизнули з большевицьких рук і з-над р. Звіздаль, і з сіл Великі та Малі Міньки, де відбувались головні події перед Базаром, а два з них були такі, що утікли по дорозі до Базару, коли полонених вели на суд із церкви у Міньках (Григор'як...). Усі ті поворотці однозгідно стверджують, що С. Щербак виголосив свою промову до комісарів у церкві в Міньках.

Ці перші свідоцтва учасників Листопадового походу були також уперше й зафіксовані в таборовій тодішній пресі Щипйорна і Каліша. Найраніш про виступ С. Щербака було надруковано в часописі 6 див. «Нове Життя», а дещо пізніше у спеціяльній дивізійній збірці «На Руїнах», присвяченій жертвам Листопадового походу в ґрунтовній розвідці про цей рейд ген. Тютюнника, де згадано й історію С. Щербака. Так само у своїх усних доповідях для таборян ще у 1922 р. старшини, учасники того рейду (прик. полк. Р. Сушко), підкреслювали геройський виступ С. Щербака у церкві.

Версія про промову Щербака перед самим розстрілом над могилою, появилася значно пізніше, і невідомо, хто саме був її автором. Такої довшої промови в часі екзекуції, очевидно, Щербак і не міг би виголошувати, бо певно комісари і не захотіли б її слухати. Правда, над могилою сказав дуже коротке підбадьорююче слово пполк. Кузьменко, після чого українське вояцтво почало співати гимн, заглушений і перерваний зараз же сальвами з кулеметів. Отож, можливо промова Кузьменка над могилою підсунула комусь думку і про виступ С. Щербака на тому місці.

Ще одне неясне питання щодо самої могили героїв. Про це також існують дві суперечливі версії. Одна з них твердить, що могилу собі копали самі полонені козаки, а інша вістка подає, що ту могилу приготовили за пару днів зігнані силою з поблизьких хуторів місцеві селяни. Очевидно, треба радше признати рацію другій версії. Бо ж, правдоподібно, самі большевики не ризикували б заанґажовувати до цього діла значну масу полонених, які могли з завзяття відмовити ганебного для них послуху. А змушувати козацтво зброєю і вбивствами без суду, який в ті дні відбувався в Базарі, певно було не в інтересах червоних, бо вони тоді якраз хотіли показати населенню України, що діють ніби на основі якогось права.

Але мимо цих припущень, один учасник Листопадового походу, що врятувався, пполк. Равич-Каменський, підтверджує саме ту вістку, що могилу для базарців викопали під примусом місцеві селяни з хуторів біля Базару. Сам пполк. Равич у той час із відмороженими ногами переховувався на одному із тих хуторів і чув не раз оповідання схвильованих селян про копання ними могили. Те ж саме і в згаданому вже збірнику «На руїнах» подано, що базарську могилу викопали місцеві хуторяни.